Текст книги "Завоювання Плассана"

Автор книги: Эмиль Золя

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 25 страниц)

VII

Того ж вечора Муре, який ще не спав, коли Марта прийшла додому, закидав її запитаннями, бажаючи знати всі події вечора. Вона відповіла, що все було, як і завжди, вона не помітила нічого незвичайного. Додала тільки, що абат проводжав її додому і по дорозі розмовляв з нею про зовсім незначні речі. Муре був страшенно незадоволенні! отою, як він її назвав, «млявістю» своєї дружини.

– Коли б хтось заподіяв собі смерть на вечорі у твоєї матері, – сказав він, сердито ховаючи голову в подушки, – то, напевно, не ти принесла б мені цю новину.

На другий день, повернувшись додому на обід, він зразу ж, тільки-но побачив Марту, закричав їй:

– Я так і знав, ти маєш очі, щоб нічого не бачити, моя люба… Ах, як я тебе в цьому пізнаю! Просидіти цілий вечір у вітальні і навіть не помітити, що кажуть і що роблять навколо тебе… Та ціле ж місто говорить про це, чуєш ти? Я не міг і кроку ступити, щоб не зустріти когось, хто не розповів би мені про це.

– Про що ж, мій друже? – спитала здивована Марта.

– Про великий успіх абата Фожа, хай йому всячина. Його виставили за двері з зеленої вітальні.

– Та ні бо, я запевняю тебе, я нічого такого не бачила.

– Ет! Я ж тобі сказав, що ти не бачиш нічого… Чи ти знаєш, що наш абат накоїв у Безансоні? Він чи то задушив якогось священика, чи то зробив якийсь підлог. Напевно невідомо… В усякому разі, йому добре перепало. Він аж позеленів. Тепер він пропаща людина.

Марта опустила голову, даючи своєму чоловікові волю тріумфувати з приводу провалу абата. Муре був у захваті.

– Я лишаюсь при першій своїй думці, – провадив він далі, – твоя мати робить з ним якісь махінації. Мені розповідали, що вона прийняла його дуже люб’язно. Правда ж, це вона попросила абата провести тебе? Чому ти мені цього не сказала?

Марта злегка знизала плечима, не відповідаючи нічого.

– Ти справді якась дивна! – скрикнув він. – Всі ці деталі дуже важливі. Адже пані Палок, яку я тільки що здибав, сказала мені, що вона лишилася з кількома дамами, щоб побачити, як абат виходитиме з вітальні. Твоя мати використала тебе, щоб прикрити вихід попа, невже ти цього не розумієш?.. Постарайся лишень пригадати, що він говорив тобі, проводжаючи тебе додому?

Він сів перед дружиною і допитливо дивився на неї своїми маленькими очима.

– Боже мій, – терпляче відповіла вона, – він говорив зі мною про зовсім незначні речі, про які кожен може говорити… Про погоду, що дуже холодно, про те, що вночі місто таке спокійне; потім, здається, сказав, що дуже приємно провів вечір.

– Ах, лицемір! А не розпитував він тебе про твою матір, про людей, яких вона приймала?

– Ні. Та й дорога недовга від вулиці Банн сюди, ми не витратили на це й трьох хвилин. Він ішов поруч зі мною, не запропонувавши мені навіть руки, і ступав так широко, що я змушена була майже бігти… Я не розумію, чого це ви отак накинулись на нього. Вигляд у нього досить жалюгідний. Він тремтів від холоду, сердешний, у своїй старій сутані.

Муре не був лихою людиною.

– Це таки правда, – промовив він, – відколи почалися морози, йому не тепло.

– Потім, – вела далі Марта, – нам на нього нема чого скаржитися: платить він справно, не робить ніякого шуму… Де б ти знайшов такого хорошого пожильця?

– Ніде, я знаю… Те, що я тобі оце сказав, я зробив для того, щоб показати тобі, як ти ні на що не звертаєш уваги, коли куди-небудь ходиш. По-друге, через те, що я надто добре знаю ту кліку, яку приймає твоя мати, щоб надавати значення тому, що виходить з її чудової зеленої вітальні. Завжди плітки, брехня, якісь неймовірні історії. Безперечно, абат нікого не задушив і нікого не зробив банкрутом. Я так і сказав пані Палок: «Чуже під лісом бачимо, а свого й під носом не добачаємо». Тим краще, якщо вона прийняла це на свій рахунок.

Муре казав неправду: нічого такого він пані Палок не говорив. Але Мартина добрість вплинула на нього; йому стало трохи соромно, що він так радіє з невдач свого пожильця. В наступні дні він став цілком на бік священика. Зустрічаючись з деякими людьми, яких він терпіти не міг, – паном де Бурде, паном Делангром, лікарем Порк’є, – він вихваляв абата Фожа тільки для того, щоб сказати їм щось наперекір, здивувати їх і роздратувати. За його словами, абат був людиною надзвичайною, людиною неабиякої мужності, що з великою гідністю терпить свою бідність. «Подумати тільки, які, справді, лихі люди!» Він натякав на осіб, яких приймали Ругони, цю зграю лицемірів, святенників, пихатих дурнів, що ненавидять блиск справжньої чесноти. Через деякий час усі невдачі абата зробилися ніби його власними, він користався його іменем, щоб громити зграю Растуаля і зграю із супрефектури.

– Хіба не жахливо, – казав він іноді дружині, забуваючи, що вона чула інше з його уст, – бачити, як люди, що накрали собі багатства не знати звідки, отак накидаються на людину бідну, що немає двадцяти франків, щоб купити візок дров!.. Ні, знаєш, такі речі мене обурюють.

Щодо мене, нехай їм біс, то я можу поручитися за нього. Я знаю, що він робить, я знаю, який він, бо він живе зі мною під одним дахом. Отже, я їм кажу правду в вічі і, коли зустрічаю їх, поводжуся з ними так, як вони заслуговують… І я не спинюся на цьому. Я хочу, щоб абат став моїм другом. Я хочу прогулюватися з ним під руку на бульварі: нехай усі бачать, що я, чесна і багата людина, не боюсь, щоб мене зустріли з ним. Раджу і тобі бути дуже ласкавою до цих бідних людей.

Марта непомітно всміхнулась. Вона дуже раділа, що її чоловік тепер так прихильно ставиться до їхніх пожильців. Розі дали наказ бути послужливою. Їй дозволили в дощові дні виконувати доручення пані Фожа. Але та завжди відмовлялася від допомоги куховарки. Проте вона вже перестала бути такою стриманою і мовчазною, як на початку. Одного ранку Марта, сходячи з горища, де зберігалися фрукти, здибала її; після короткої розмови вона навіть погодилась узяти дві чудові груші. Оці дві груші поклали початок ближчим стосункам.

Абат Фожа і собі вже не біг так швидко по сходах. Шелест його сутани попереджав Муре, який щодня тепер чекав на нього внизу, дуже задоволений, як він казав, що вони якийсь шматочок дороги пройдуть разом. Подякувавши йому за послугу дружині, Муре намагався вивідати, чи піде він ще до Ругонів. Абат засміявся і сказав, нітрохи не збентежившись, що він не створений для світського товариства. Муре був у захваті, він гадав, що якоюсь мірою вплинув на рішення свого пожильця. І він почав мріяти про те, щоб цілковито відвернути його від зеленої вітальні і зберегти для себе одного.

Отож того вечора, коли Марта розповіла йому, що пані Фожа погодилась узяти дві груші, він побачив у цьому щасливу прикмету, яка сприяла здійсненню його намірів.

– Невже ж таки вони справді не палять у себе в таку холоднечу? – спитав він якось при Розі.

– Де там, пане, – відповіла куховарка, зрозумівши, що питання звернено до неї, – я ніколи не бачила, щоб хтось приніс туди хоч маленький оберемок дров. Якщо тільки вони не палять своїх чотирьох стільців або якщо пані» Фожа не приносить дрова в своєму кошику, разом з харчами.

– Недобре, ви, Розо, робите, що глузуєте з них, – сказала Марта. – Ці бідолашні люди, мабуть, тремтять від холоду в тих величезних кімнатах.

– Певна річ, – сказав Муре, – вночі було десять градусів морозу. Побоюються за оливкові дерева. Вода у відрі нагорі замерзла… Тут кімната невелика, враз нагрівається.

Справді, стіни вітальні були добре зашпакльовані, жодний подув холодного повітря не міг проникнути крізь щілини. В кімнаті топили велику кахляну грубу, і там було тепло, як у лазні. Взимку діти гралися й читали коло столу, а Муре, дожидаючись години, коли він піде спати, примушував дружину грати з ним у пікет, що було для неї справжньою мукою. Довго вона відмовлялася брати карти в руки, кажучи, що не знає жодної гри, але він навчив її грати в пікет, і Марті довелося примиритися з цим.

– Знаєш що, – провадив він далі, – треба запросити абата Фожа і його матір провести з нами вечір… Принаймні вони хоч трохи зігріються за ті дві-три години. І нам буде веселіше з ними. Запроси їх ти, вони не зважаться відмовитись.

На другий день Марта, зустрівши пані Фожа в передпокої, запросила її і абата до себе. Стара відразу, не вагаючись, прийняла запрошення за себе і за сина.

– Це дуже дивно, що вона не огиналась, – сказав Муре. – Я думав, що їх доведеться довго просити. Абат починає розуміти, що не можна жити отаким вовком.

Увечері Муре наказав, щоб скоріше прибрали зі столу. Він навіть звелів купити тістечок і поставив пляшку підігрітого вина. Хоч він і був досить скупенький, проте хотів показати, що не тільки Ругони вміють приймати гостей. Пожильці з третього поверху прийшли близько восьмої. Абат Фожа був одягнений у нову сутану. Це так вразило Муре, що він ледве міг вимовити кілька слів у відповідь на привітання священика.

– Справді, пане абат, це для нас велика честь… Нумо, діти, подайте стільці…

Всі посідали навколо столу. Було дуже жарко. Муре наклав повнісіньку грубу, бажаючи показати, що для нього якісь два-три зайвих поліна нічого не важать. Абат Фожа був дуже привітний: він приголубив Дезіре, розпитував обох хлопців про їхні заняття. Марта плела панчоху, час від часу вона підводила очі, здивована мелодійними модуляціями цього чужого голосу, такого незвичного в задумливій тиші їхньої їдальні. Вона пильно дивилася в суворе обличчя священика, на його грубі риси; потім знову опускала голову, не ховаючи свого інтересу до цієї такої муж ньої і водночас такої добросердої людини, до того ж, як вона знала, ще й убогої. А Муре безцеремонно пожирав очима нову сутану абата; він не міг стриматись, щоб не сказати з усмішкою:

– Даремно, пане абат, ви так пишно вбралися, ідучи до нас. Ви ж добре знаєте, що ми люді прості.

Марта почервоніла. Але абат весело розповів, що він тільки сьогодні купив сутану і одягнув її, щоб зробити приємність матері, – в новому вбранні він здається їй гарним, як король.

– Правда, мамо?

Пані Фожа ствердно кивнула головою, не зводячи з сина очей. Сівши навпроти абата, вона, як заворожена, дивилась на його обличчя, осяяне яскравим світлом лампи.

Поговорили про се, про те. Здавалося, абат Фожа втратив свою похмуру холодність. Він зберіг свою поважність, але вона була поблажлива, добродушна. Він слухав Муре, відповідав йому на різні запитання, здавалося, цікавився його плітками. Той навіть почав розповідати йому, як він живе:

– Отже, – закінчив він, – ми проводимо всі вечори так, як оце ви бачите, – тихо і спокійно. Ми нікого до себе не запрошуємо, бо краще почуваємо себе в своїй сім’ї. Щовечора я граю в пікет з своєю дружиною. Це стара звичка, без цього я, здається, не міг би заснути.

– Але ми не хочемо вам заважати! – вигукнув абат Фожа. – Я вас дуже прошу, не обмежуйте себе через нас…

– Та ні-бо, ні, я ж не маніяк, не помру, якщо один раз не зіграю.

Священик наполягав. Побачивши, що Марта ще упертіше за чоловіка відмовляється грати, він повернувся до матері, що, схрестивши руки на грудях, сиділа мовчки.

– Мамо, – сказав він їй, – зіграйте лишень партію в пікет з паном Муре.

Вона уважно подивилась йому в очі. Муре збентежено відмовлявся, повторював, що не хоче розбивати компанію, та коли священик сказав, що його мати непогано грає в пікет, він здався і промовив:

– Справді?.. Тоді, якщо пані нічого не має проти і якщо це нікому не заважає…

– Ну, мамо, зіграйте партію, – повторив абат Фожа рішучішим тоном.

– Гаразд, – нарешті відповіла вона, – я охоче зіграю… Тільки мені доведеться пересісти на інше місце.

– Аякже, це неважко, – сказав зраділий Муре. – Поміняйтеся місцями з вашим сином. Пане абат, зробіть ласку, сядьте біля моєї дружини, а пані Фожа сяде отут, поруч мене… От, бачите, як тепер добре.

Таким чином священик, який спочатку сидів навпроти Марти, з другого кінця столу, опинився поруч неї. Вони неначе лишилися на самоті, бо партнери присунули свої стільці, щоб почати бій. Октав і Серж тільки-но пішли в свою кімнату, Дезіре своїм звичаєм спала, поклавши голову на стіл. Коли вибило десяту годину, Муре, який програв першу партію, нізащо не хотів іти спати; він вимагав реваншу. Пані Фожа поглядом порадилася з сином, потім з властивим їй спокійним виглядом почала тасувати карти. Абат тим часом перекинувся кількома словами з Мартою. Цього вечора він розмовляв з нею про незначні речі, про господарство, ціни на харчі, про турботи, яких завдають діти. Марта люб’язно відповідала, підводячи час від часу на співрозмовника свій ясний погляд і надаючи всій розмові властивої їй самій розумної стриманості.

Було близько одинадцятої, коли Муре з легкою досадою кинув карти.

– Знову я програв, – сказав він. – У мене за весь вечір не було жодної хорошої карти… Завтра, може, мені більше пощастить… До завтра, правда ж, пані?

Коли абат Фожа почав відмовлятися, кажучи, що вони не хочуть зловживати їхньою гостинністю і не можуть турбувати хазяїв щовечора, Муре вигукнув:

– Але ви зовсім не турбуєте нас, ви робите нам велику приємність… До того ж я програв, хай йому біс, і пані не може відмовитись зіграти зі мною ще кілька партій.

Коли вони, нарешті прийнявши запрошення, пішли нагору, Муре довго буркотів, пояснював, чому він програв. Він лютував.

– Стара грає гірше за мене, я певен у цьому, – казав він дружині. – Тільки, ой, які в неї очі! Можна подумати, що вона шахраює, слово честі!.. Завтра треба буде простежити.

Відтоді щодня абат Фожа з матір’ю спускалися вниз провести вечір з родиною Муре. Між господарем і старою панією починалася запекла баталія. Здавалось, вона глузувала з нього, давала Муре виграти рівно стільки, щоб не довести його до відчаю; це викликало в ньому глуху лють, тим більше, що він хвалився, ніби дуже добре грає в пікет. Він мріяв про те, щоб день у день побивати її, не дати їй виграти жодної партії. Вона зберігала свою надзвичайну холоднокровність, її грубе селянське обличчя лишалося завжди непроникним, великі руки тасували карти з силою і розміреністю машини. Щовечора, о восьмій годині, вони сідали обоє на своєму боці стола і поринали в гру.

На другому кінці столу, біля грубки, абат Фожа і Марта лишалися ніби на самоті.

Абат почував до жінок зневагу і як мужчина, і як священик; він відкидав їх як ганебну перешкоду, не гідну сильних натур. Мимоволі ця зневага часом виявлялася в занадто суворому слові. І тоді Марта, охоплена якоюсь дивною тривогою, підводила очі з таким раптовим страхом, з яким людина іноді обертається назад – чи не сховався там якийсь ворог, готовий підняти на неї руку. Іноді, засміявшись, вона раптом спинялася, глянувши на його сутану, збентежена тим, що отак розмовляє з людиною, такою не схожою на інших. Багато часу треба було, щоб між ними виникла невимушеність.

Абат Фожа ніколи прямо не питав Марту про її чоловіка, про дітей, про домівку. Помалу-малу, однак, він дізнався про найменші подробиці їхнього минулого й теперішнього життя. Щовечора, поки Муре і пані Фожа одчайдушно різались у карти, він довідувався про щось нове. Одного разу він звернув увагу на те, що Марта і її чоловік дуже схожі одне на одного.

– Це правда, – відповіла всміхаючись Марта, – коли нам було по двадцять років, нас вважали за брата й сестру. Це до певної міри і було причиною нашого шлюбу; завжди нас садовили поруч і жартували, кажучи, що з нас буде дуже гарне подружжя. Схожість була така разюча, що шановний абат Компан, який нас до того ж знав, не зважувався нас вінчати.

– Але ж ви двоюрідні брат і сестра? – спитав священик.

– Так, – відповіла вона, ледь червоніючи, – тільки мій чоловік з Маккарів, а я з Ругонів.

Вона на хвилинку замовкла, догадуючись, що абат Фожа знає історію їхньої родини, відому всім у Пласеані. Маккари були позашлюбною паростю Ругонів.

– Найдивовижніше в цьому, – знову почала вона, намагаючись приховати своє збентеження, – що ми обоє схожі на нашу бабуню. Мій чоловік успадкував цю схожість від своєї матері, а в мені вона проявилась через одне покоління, обминувши мого батька.

Тоді абат навів подібний приклад з своєї родини. У нього була сестра, яка, за його словами, була живим портретом діда по матері. Схожість в цьому разі передалася через два покоління. І сестра його нагадувала старого вдачею, звичками, аж до рухів і голосу.

– Отак і в мене, – сказала Марта, – коли я була маленька, то раз у раз чула, як говорили: «Викапана тітка Діда!» Бідолашна бабуся тепер у Тюлеті. Вона завжди була не сповна розуму. Коли я виросла, то стала зовсім спокійною, поздоровішала, але, як я згадаю себе в двадцять років, здоров’я міцного у мене не було. У мене бували запаморочення, якісь химерні ідеї. Знаєте, я сміюся тепер, коли думаю, яка з мене була кумедна дівчинка.

– А чоловік ваш?

– О! Він успадкував від батька-шапкаря натуру розважливу і спокійну… Ми схожі обличчям, що ж до душевного складу, то ми завжди були зовсім різними людьми… З часом ми зробилися зовсім подібними. Нам жилося так спокійно в нашій крамниці в Марселі. І я провела там п’ятнадцять років, які навчили мене бути щасливою у своїй родині, серед своїх дітей.

Кожного разу, коли абат звертав розмову на цю тему, він відчував у словах Марти якусь гіркоту. Безперечно, вона була щаслива, як казала; але він угадував дивні поривання цієї нервової натури, утихомиреної наближенням сорокалітнього віку. Він уявляв собі цю драму між дружиною і чоловіком, такими схожими обличчям, що всі знайомі вважали їх створеними одне для одного; а тим часом у глибині цих істот суперечність двох різних темпераментів весь час загострювалася непереборною ворожнечою близької і завжди збуреної крові, ферментом їхнього кровозмісного шлюбу. Потім він зрозумів, як розмірене життя ослабило цю ворожнечу, їхні вдачі згладилися щоденним клопотом торгівлі, як вгамувало їх надбане протягом п’ятнадцяти років багатство, що його вони тепер скромно проживали в глухому куточку маленького міста. І нині, хоч вони обоє були ще досить молоді, від колишнього вогню, здавалося, у них залишився самий тільки попіл. Абат старався вивідати у Марти, чи скорилася вона своїй долі. Він вважав її дуже розсудливою.

– О так, – сказала вона, – мені добре у себе вдома, мені досить моїх дітей. Я ніколи не була дуже веселою. Я трохи нудилася іноді, от і все; мені треба було б мати якусь розумову працю, якої я не знайшла… Та й навіщо? Моя голова, напевно, не подужала б того. Я не могла прочитати роман, щоб у мене не почалася страшенна мігрень; протягом трьох ночей усі його герої не йшли мені з думки. Тільки шиття ніколи мене не втомлювало. Я сиджу вдома, щоб не чути навколишнього шуму, отих пліток, отих дурниць, що втомлюють мене.

Іноді вона замовкала, дивлячись на Дезіре, що спала, поклавши голову на стіл і всміхаючись уві сні своєю дурнуватою усмішкою.

– Бідолашна дитина! – шепотіла Марта. – Вона не може навіть шити, у неї зразу ж починає паморочитись у голові… Вона любить тільки тварин. Коли вона їде на місяць до своєї мамки, то цілі дні товчеться там у пташнику і вертається додому поздоровіла, з рожевими щічками.

Марта часто поверталась до розмови про Тюлет, і почувалося, що її мучить невиразний страх перед божевіллям. Абат Фожа відчув якусь дивну розгубленість у цій такій мирній на вигляд оселі. Безперечно, Марта любила свого чоловіка спокійною любов’ю, але до її почуття домішувався страх перед його жартами і безнастанним кепкуванням. Її ображав також його егоїзм і те, що він часто лишав її саму. В ній жило невиразне незадоволення тим спокоєм, яким він її оточив, тим добробутом, який, як сама вона казала, робив її такою щасливою. Говорячи про свого чоловіка, вона повторювала:

– Він дуже добрий до нас… Ви, напевно, чуєте, як він іноді кричить. Це тому, що він любить, щоб у всьому був лад, аж до смішного; він гнівається за переставлений на інше місце вазон у саду, за іграшку, що лежить долі. А втім, він має право робити все по-своєму. Я знаю, що проти нього настроєні за те, що він нажив гроші і тепер укладає ще час від часу вигідні угоди, незважаючи ні на які плітки… З нього ще сміються і через мене. Кажуть, що він скнара, що він тримає мене вдома, не дає мені грошей навіть на пару черевиків. Це неправда. Я зовсім вільна. Звичайно, він воліє бачити мене тут, коли повертається додому, ніж знати, що я десь гуляю чи роблю візити. А втім, він знає мої звички. Та й чого б я стала шукати поза домівкою?

Боронячи Муре від Плассанських пліток, вона вкладала в свої слова якийсь дивний запал, наче їй треба було боронити його також від обвинувачень, які йшли від неї самої; і вона з якимсь нервовим неспокоєм знову поверталась до розмови про це життя поза домівкою. Здавалось, вона шукала захисту в цій тісній їдальні, в старому садку з великими буксами, охоплена страхом перед незнаним, невір’ям у свої сили, боячись якоїсь катастрофи. Потім вона сама сміялася з цього дитячого страху, знизувала плечима і починала знову не поспішаючи плести панчоху або лагодити якусь стару сорочку. Тоді абат Фожа бачив перед собою тільки холодну міщанку із спокійним обличчям і невиразними очима, яка наповнювала будинок запахом свіжовипраної білизни або скромного букета, зірваного в куточку саду.

Так промайнули два місяці. Абат Фожа і його мати стали постійними гостями родини Муре. Увечері кожен мав певне місце за столом, лампа стояла на тому самому місці, ті самі вигуки партнерів порушували тишу, вривалися в ті самі приглушені розмови священика і Марти. Коли пані Фожа не дуже обігрувала Муре, він казав, що його пожильці «цілком пристойні люди».

Вся його цікавість, цікавість нічим не зайнятого буржуа, вгамувалася в турботах про вечірні партії в пікет; він уже не стежив за абатом, казав, що тепер він його добре знає і вважає людиною порядною.

– Ет! Дайте мені спокій! – говорив він тим, хто при ньому нападав на абата Фожа. – Ви розказуєте цілу купу історій, шукаєте казна-чого, коли все так просто і ясно… Якого дідька! Я знаю його, як своїх п’ять пальців. Ми з ним так подружилися, що він проводить всі вечори у нас! Ах, це така людина, що не кожному розкриває свою душу, за те його й не люблять і закидають йому, що він гордує.

Муре дуже втішався тим, що він єдиний на весь Плассан міг похвалитися своєю дружбою з абатом Фожа, він навіть трохи зловживав цим. При кожній зустрічі з пані Ругон він, тріумфуючи, давав їй зрозуміти, що переманив у неї її гостя. Фелісіте тільки хитро посміхалася. З близькими приятелями Муре був відвертіший: він казав, що оті бісові попи роблять усе не так, як інші люди; розповідав усякі подробиці, як абат п’є, як він розмовляє з жінками, як він сидить, розставивши коліна, ніколи не покладе ногу на ногу; в ці невинні історійки він вкладав усю розгубленість вільнодумця, що вперше зіткнувся з довгою до землі, таємничою сутаною священика.

Вечори минали один по одному, настав лютий. У своїх розмовах з Мартою абат Фожа старанно уникав питання про релігію. Одного разу вона сказала йому майже весело:

– Ні, пане абат, я не побожна, я не часто ходжу до церкви. Що ви хочете? В Марселі я була дуже зайнята; тепер мені ліньки виходити з дому. Та, правду кажучи, мене й не виховували побожною, моя мати казала, що бог – у нас самих…

Священик мовчки похилив голову, показуючи цим, що в такій обстановці він воліє не говорити про ці речі. Проте якось увечері він намалював картину нежданої допомоги, яку подає стражденним релігія. Йшлося про одну жінку, яку тяжкі злигодні довели до самогубства.

– Даремно вона так зневірилася, – сказав своїм проникливим голосом священик. – Вона, звичайно, не знала, яку розраду дає молитва. Я часто бачив жінок, що приходили до нас в сльозах, пригнічені горем, а йшли назад з покорою, якої марно шукали десь-інде, з радісним бажанням жити. Це тому, що вони стали навколішки і зазнали щастя упокорення в тихому куточку церкви. Вони поверталися знову, забували все і віддавалися богові.

Марта задумливо слухала абата; в його останніх словах бриніла обіцянка неземного блаженства.

– Так, це, мабуть, велике щастя, – прошепотіла вона, наче сама до себе. – Я іноді думала про це, але завжди мені ставало страшно.

Абат дуже рідко порушував такі теми, зате він часто говорив про милосердя. У Марти було дуже добре серце. Сльози навертались їй на очі, коли вона чула розповідь про найменше нещастя. А йому, здавалось, було приємно бачити, як вона вся тремтить від жалю. Щовечора він розповідав їй якусь нову зворушливу історію, він знесилював її, загострюючи в ній до краю почуття милосердя. Робота падала їй на коліна, вона стискала руки і з скорботним обличчям дивилась на нього, слухаючи жахливі подробиці про людей, що вмирають з голоду, про нещасних, яких злидні штовхають на злочин. В такі хвилини вона належала йому цілковито, він міг би зробити з нею все, що хотів. І часто в такі моменти вибухала сварка між Муре і пані Фожа з приводу неправильно об’явлених «чотирнадцяти королів» або взятої із зносу карти.

В середині лютого одна сумна подія-приголомшила весь Плассан. Виявилося, що цілий гурт молодесеньких дівчат, майже дітей, тиняючись без нагляду по вулицях, вдався в розпусту; йшлося не тільки про хлопців одного з ними віку, називали й деяких досить поважних осіб.

Марта цілий тиждень була тяжко вражена цією історією, що набрала широкого розголосу; вона знала одну з цих нещасних – білявеньку дівчинку, яка доводилася небогою куховарці Розі і якій вона частенько дарувала що-небудь. Марта казала, що її аж дрож проймає, як тільки вона згадає оту бідолашну дитину.

– Дуже шкода, – сказав якось увечері абат Фожа, – що в Плассані немає такого закладу, який існує в Безансоні.

Марта закидала його запитаннями, і він розповів, що то за заклад. Це було щось на зразок притулку для дочок робітників – від восьми до п’ятнадцяти років, – яких батьки залишали вдома самих, ідучи на роботу. Вдень дівчата шили, увечері батьки, повертаючись з роботи, забирали їх додому, Таким чином діти бідняків виростали, маючи перед собою найкращі приклади, далеко від спокус життя. На думку Марти, це була великодушна ідея. Поступово вона так захопилася нею, що тільки й говорила про необхідність заснувати в Плассані такий притулок.

– Його можна було б присвятити пречистій діві, – вкрадливим голосом говорив абат Фожа. – Але скільки труднощів треба подолати! Ви не уявляєте собі, яких зусиль вимагає навіть найменше добре діло. Щоб здійснити його, треба мати серце матері, гаряче, самовіддане серце.

Марта опускала голову, дивилася на Дезіре, що спала коло неї, і відчувала, що сльози набігають їй на очі. Вона розпитувала, яких заходів треба вжити, які кошти потрібні на обладнання притулку, які можуть бути витрати на рік.

– Хочете мені допомогти? – несподівано якось увечері спитала вона священика.

Абат Фожа урочисто взяв її руку, затримав на хвилинку в своїй і пошепки промовив, що в неї душа найпрекрасніша з усіх, які він досі зустрічав.

Він погоджувався, але цілком покладався на неї. Вона мала знайти в місті дам, щоб утворити комітет, зібрати підписи, одно слово, взяти на себе всі делікатні деталі такої справи, як заклик громадськості до милосердя. І він призначив їй на завтра побачення в церкві св. Сатюрнена, щоб познайомити її з єпархіальним архітектором, який зможе краще за нього обчислити суму витрат.

Цього вечора, лягаючи спати, Муре був у дуже доброму гуморі: він не дав пані Фожа виграти бодай одну партію.

– У тебе дуже щасливий вигляд, люба моя, – сказав він дружині. – А ти бачила, як я її посадив, хоч у неї було п’ять карт однієї масті? Насилу отямилася бабка!

Побачивши, що Марта виймає з шафи шовкову сукню, він здивовано спитав її, чи не збирається вона завтра кудись піти. Він нічого не чув з її розмови з абатом.

– Так, – відповіла вона, – мені треба побувати в кількох місцях; у мене завтра побачення в церкві з абатом Фожа в справах, про які я тобі потім скажу.

Він стояв перед нею приголомшений і вдивлявся в її обличчя, щоб зрозуміти, чи не глузує вона з нього. Потім, не розсердившись, сказав своїм звичайним насмішкуватим тоном:

– Диви-но, такого я ще не бачив. Тепер ти вже пнешся в святенниці.