Текст книги "Завоювання Плассана"

Автор книги: Эмиль Золя

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 25 страниц)

– Ну, сину мій, візьмімось до роботи… Мені не слід було скаржитися. Я маю таке життя, про яке завжди мріяв: цілковита відлюдність і книжки.

Зітхнувши, він додавав, притишивши голос:

– Я був би зовсім щасливий, коли б не боявся втратити вас, мій дорогий Сюрене… Скінчиться тим, що він не захоче терпіти вас коло мене. Вчора мені здалося, що він дивився на вас таким лихим оком. Благаю вас, погоджуйтесь з ним в усьому, ставайте на його бік, не жалійте мене. У мене ж не лишилося нікого, крім вас.

Через два місяці після виборів абат Віаль, один із старших вікаріїв епіскопа, дістав призначення в Рим. Певна річ, абат Фожа зайняв його місце, хоч воно давно вже було обіцяне абатові Бурету. Він не призначив абата Бурета навіть на посаду кюре парафії св. Сатюрнена, а передав її молодому честолюбному священикові, що був слухняним знаряддям в його руках.

– Монсеньйор не хотів і слухати про вас, – сухо сказав він абатові Бурету, зустрівши його.

А коли старий священик став щось белькотіти про свій намір побачитися з монсеньйором і попросити у нього пояснень, Фожа вже лагіднішим тоном сказав:

– Монсеньйор погано себе почуває і не зможе вас прийняти. Покладіться на мене, я захищатиму ваші інтереси.

Вступивши в Палату, Делангр одразу ж приєднався до більшості. Імперія остаточно завоювала Пласеан. Здавалось, абат мстився на цих обережних буржуа, поводячись з ними брутально; він знову замкнув хвіртку в тупик Шевільйот, примушуючи пана Растуаля і його друзів ходити до супрефекта через площу в головні ворота. Коли він з’являвся на їхніх дружніх вечорах, всі ці люди принижено схилялись перед ним. І такою була його влада над ними, таким великим був таємний страх перед його могутньою незграбною постаттю, що навіть за його відсутності ніхто не наважувався вимовити хоч одне двозначне слово про нього.

– Це дуже достойна людина, – заявляв пан Пекер де Соле, який розраховував на префектуру.

– Видатна людина, – додавав лікар Порк’є.

Всі кивали головою. Пан де Кондамен, якому нарешті набридали ці похвали, любив часом нагнати їм страху.

– Але вдача у нього, в усякому разі, не добра, – цідив він крізь зуби.

Від цієї фрази все товариство холонуло. Кожен підозрював свого сусіда, чи не продався він страшному абатові.

– У старшого вікарія чудове серце, – починав обережно пан Растуаль. – Тільки, як усі великі люди, він трохи суворий.

– Точнісінько, як я; я дуже лагідний, а мене завжди вважали за сувору людину, – вигукнув пан де Бурде. Він помирився з усім товариством після довгої розмови віч-на-віч з абатом Фожа.

Бажаючи повернути всім добрий настрій, голова суду почав знову:

– А чи знаєте ви, що старшому вікарію обіцяють сан епіскопа?

Всі одразу пожвавішали. Пан Мафр сподівався, що абат Фожа стане епіскопом в самому Плассані по від’їзді монсеньйора Руссело, здоров’я якого дуже підупало.

– Це було б добре для всіх, – простодушно сказав абат Бурет. – Хвороба дуже озлила монсеньйора, і я знаю, що наш любий абат Фожа робить все для того, щоб розвіяти в його серці несправедливі упередження.

– Він дуже любить вас, – запевняв суддя Палок, який тільки що дістав орден, – моя дружина чула, як він скаржився на те, що про вас забули.

Коли абат Сюрен був присутній тут, він теж приєднувався до цього хору; але, хоч, за висловом єпархіальних священиків, «митра була у нього в кишені», його дуже непокоїв успіх абата Фожа. Він дивився на нього привітно, ображений його суворістю, згадуючи пророкування монсеньйора і шукаючи тієї тріщини, від якої розсиплеться на порох цей колос.

Зрештою, всі ці люди були вже задоволені, за винятком пана Бурде і пана Пекера де Соле, які ще сподівалися милостей від уряду. Ці двоє були найпалкішими прихильниками абата Фожа. Інші, правду кажучи, охоче збунтувалися б, якби у них вистачило на це сміливості; втомлені вимогою володаря безнастанно дякувати йому, вони палко бажали, щоб чиясь мужня рука визволила їх.

Тим-то вони обмінялися дивними поглядами, зразу ж відвівши очі, коли пані Палок спитала з удаваною байдужістю:

– А куди подівся абат Феніль? Я давненько нічого про нього не чула.

Глибока мовчанка запала після цього запитання. Тільки пан де Кондамен був здатний ступити на цей хиткий грунт. Всі подивились на нього.

– Але ж, – відповів він спокійно, – здається, він замурувався у своєму маєтку в Тюлеті.

А пані де Кондамен додала, іронічно посміхаючись:

– Можна спати спокійно; він своє відспівав і вже ніколи не втрутиться в справи Плассана.

Єдиною перешкодою лишалася Марта. Абат Фожа почував, що вона з кожним днем дедалі більше вислизає з-під його впливу; він напружував свою волю, кликав на допомогу свої сили священика й людини, щоб приборкати її, але не міг пригасити того полум’я, яке сам у ній розпалив. Вона йшла до логічного кінця всякої пристрасті, з кожною годиною все палкіше прагнула втихомирення, екстазу, цілковитого самозабуття божественного щастя. Вона смертельно страждала, почуваючи себе ув’язненою в своїй земній оболонці, що не давала їй піднестися до тієї грані світла, яке вона бачила все далі і все вище. Тепер Марта тремтіла від холоду у церкві св. Сатюрнена, в цьому похмурому присмерку, де відчувала колись наближення жагучої радості; звуки органа лунали над її схиленою головою, не збуджуючи жагучого трепету; білий димок ладану вже не кидав її в містичне марення, каплиці з яскравими вогнями, священні дароносиці, що сяяли, як світила на небі, золоті й срібні ризи тьмяніли і розпливалися в її затуманених сльозами очах. Тоді, наче грішниця, спалювана нещадним вогнем, вона в розпачі здіймала руки, вимагаючи коханця, що відмовлявся від неї, і то белькотіла, то голосно вигукувала:

– Боже мій, боже! Нащо ти покинув мене?

Присоромлена і ніби ображена холодним мовчанням стін, Марта виходила з церкви розгнівана, як жінка, якою погребували. Вона мріяла про муки, щоб пролити свою кров, вона знемагала у своїй неспроможності йти кудись далі, крім молитви, неспроможності одним поривом кинутися в обійми бога. Повернувшись додому, вона покладала надію тільки на абата Фожа. Він один міг віддати її богові, він трохи відкрив їй радощі віри, тепер він мусить остаточно розірвати завісу. Вона уявляла собі релігійні обряди, які мали дати цілковите задоволення її єству. Але священик сердився, забувався навіть до того, що поводився з нею брутально, відмовлявся її слухати, поки вона не стоятиме перед ним на колінах, покірна й нерухома, як труп. Вона слухала його, стоячи, все тіло її обурювалося й не хотіло зігнутися перед цією людиною, яку вона проклинала за свої несправджені сподівання і обвинувачувала в мерзенній зраді, від якої так тяжко страждала.

Старій пані Ругон часто доводилося втручатись у стосунки між абатом і її дочкою, як колись вона втручалася у взаємини дочки і Муре. Коли Марта розповіла їй про своє горе, вона заговорила з священиком, як теща, що бажає щастя своїм дітям і прагне налагодити їхнє мирне сімейне життя.

– Послухайте, – сказала вона всміхаючись, – невже ви не можете жити в злагоді? Марта раз у раз скаржиться, а ви, здається мені, завжди на неї сердитесь… Я добре знаю, що жінки вимогливі, але визнайте, що у вас не досить поблажливості… Я справді дуже зажурена тим, що діється, а так легко було б порозумітися! Я прошу вас, любий абате, будьте лагідніший.

Вона по-дружньому докоряла йому також і за неохайний вигляд. Чуттям спритної жінки вона вгадувала, що він зловживає своєю перемогою. Потім вона виправдувала свою дочку: сердешна жінка стільки перетерпіла, її хвороблива чутливість вимагає дуже обережного поводження; до того ж у неї чудова вдача, вона натура любляча, умілий чоловік міг би з неї зробити, що схоче. Але одного разу, коли вона отак повчала абата, як він повинен поводитися з Мартою, щоб вона виконувала всі його бажання, йому нарешті увірвався терпець, і він грубо крикнув, роздратований цими нескінченними порадами:

– Е, ні! Ваша дочка божевільна, вона обридла мені, я не хочу більше панькатися з нею… Я б дорого заплатив тому, хто звільнив би мене від неї.

Пані Ругон пильно подивилась на нього, міцно стуливши губи.

– Послухайте, мій любий, – помовчавши хвилину, відповіла вона, – вам бракує такту, це погубить вас. Коли вам охота пропасти, – будь ласка. Одне слово, я умиваю руки. Я допомагала вам не заради ваших прекрасних очей, а щоб зробити приємність нашим паризьким друзям. Мені написали, щоб я була вашим керманичем, і я була ним. Тільки – затямте це добре: я не дозволю, щоб ви розігрували господаря у мене в домі. Хай якийсь там Пекер чи йолоп Растуаль тремтять перед вашою сутаною, це їхнє діло. Але ми не боїмось, ми бажаємо лишитися господарями становища. Мій чоловік завоював Плассан раніше за вас, і Плассан буде нашим, попереджаю вас.

З цього дня між Ругонами і абатом Фожа встановились дуже холодні відносини. Коли Марта знову прийшла скаржитись, мати одверто сказала їй:

– Твій абат глузує з тебе. Ніколи ця людина не дасть тобі ніякого задоволення. Бувши тобою, я без всяких церемоній кинула б йому в вічі всю правду. Насамперед він з деякого часу став страшенно брудний, я не розумію, як ти можеш їсти з ним за одним столом.

Річ у тому, що пані Ругон підказала своєму чоловікові хитрий план дій. Треба усунути абата, щоб скористатися з його успіху. Тепер, коли місто проголосувало, як належало, Ругон, що не наважувався раніше виступати відкрито, зміг би й сам втримати його на правильному шляху. Зелений салон тоді зробився б ще могутнішим. Відтоді Фелісіте почала вичікувати з тою терплячою хитрістю, якій вона завдячувала своє багатство.

Того дня, коли мати запевнила її, що «абат з неї глузує», Марта пішла до церкви св. Сатюрнена. Серце її обливалося кров’ю, вона твердо вирішила востаннє звернутися з благанням до бога. Дві години провела вона в порожній церкві, проказала всі молитви, чекаючи екстазу, змучившись у марному шуканні полегшення. З упокоренням падала вона ниць на кам’яні плити, але потім підводилась обурена, із зціпленими зубами. Вся істота її знемагала в шаленому напруженні невдоволеної пристрасті. Коли вона підвелась і вийшла з церкви, небо здалося їй чорним, вона не почувала землі під ногами, вузькі вулиці справляли на неї враження якоїсь жахливої пустелі. Вона кинула капелюшок і шаль на стіл в їдальні і піднялася нагору, в кімнату абата Фожа.

Абат сидів за своїм маленьким столиком і щось обмірковував, перо випало з його рук. Він відчинив двері Марті, заглиблений у свої думки. Коли він побачив перед собою смертельно бліду Марту з палкою рішучістю в очах, він зробив гнівний рух.

– Чого вам треба? – спитав він. – Навіщо ви прийшли сюди?.. Зійдіть униз і чекайте мене, якщо ви маєте мені щось сказати.

Вона відштовхнула його і ввійшла, не кажучи ні слова.

Він повагався з хвилину, переборюючи гнів, уже підняв був руку і стояв проти неї, не зачиняючи широко відхилених дверей.

– Чого вам треба? – повторив він. – Я зайнятий.

Тоді вона пішла й сама зачинила двері. Лишившись з ним сам на сам, вона підійшла до нього і нарешті сказала:

– Мені треба поговорити з вами.

Вона сіла, оглядаючи кімнату, вузьке ліжко, жалюгідний комод і велике розп’яття з чорного дерева на голій стіні над ним; побачивши його, вона здригнулася. Од стелі віяло крижаним холодом. В порожньому каміні не було й жменьки попелу.

– Ви застудитесь, – сказав священик вже спокійніше. – Прошу вас, зійдемо вниз.

– Ні, мені треба поговорити з вами, – сказала вона знову.

І склавши руки, як на сповіді, вона повела далі:

– Я вам багато чим зобов’язана… До вашого приїзду у мене не було душі. Ви захотіли спасти мене. Завдяки вам я спізнала єдині радощі в моєму житті. Ви мій спаситель і мій отець. Вже п’ять років, як я живу тільки вами й для вас.

Голос у неї урвався, вона впала навколішки. Він спинив її рухом руки.

– І ось, – закричала вона, – тепер я страждаю, мені потрібна ваша допомога… Вислухайте мене, отче мій! Не кидайте мене. Ви не можете отак залишити мене… Я вам кажу, бог більше не чує мене. Я його вже не почуваю… Будьте милосердні, благаю вас. Порадьте мені, поведіть мене до божественної благодаті, першу радість якої ви мені відкрили; навчіть мене, що мені робити, щоб зцілитися, щоб іти далі вперед в любові до бога.

– Треба молитись, – урочисто промовив він.

– Я молилась, молилась цілими годинами, стиснувши голову руками, я жадала розчинитися в кожному слові молитви, але не дістала полегкості, я не відчула бога.

– Треба молитись, ще молитись, молитися завжди, молитися, аж поки бог почує і зглянеться на вас.

Вона подивилась на нього з невимовною тугою.

– То, виходить, нічого нема, крім молитви? Ви нічого не можете для мене зробити?

– Ні, нічого, – суворо відповів він.

В пориві розпачу, задихаючись від гніву, вона підвела тремтячі руки. Але стрималась і повела далі:

– Ваше небо замкнене. Ви мене підвели до нього, щоб я стукнулась об цю стіну… Яка я була спокійна, ви пригадуєте, коли ви приїхали, я жила в своєму куточку, без будь-яких інтересів, без бажань. Це ви збудили мене словами, які примусили забитись моє серце. Це ви змусили мене пережити другу молодість… Ах, ви не знаєте, яку насолоду давали ви мені напочатку! До самої глибини мого єства йшло солодке тепло. Я чула своє серце. У мене народилася безмежна надія. В сорок років це мені здавалося часом смішним, але я була така щаслива, що всміхалася й прощала собі це… Але тепер я хочу дістати решту обіцяного щастя. Не може бути, щоб це було все. Є щось інше, правда ж? Зрозумійте ж, що я втомилася від цього невгасимого бажання, воно мене спалило, від нього я знемагаю. А мені треба поспішати тепер, коли я втратила здоров’я, я не хочу бути ошуканою… Є щось інше, скажіть мені, що воно є.

Абат Фожа стояв байдужий, чекаючи, поки виллється цей потік палких слів.

– Немає нічого, немає нічого! – з обуренням провадила вона. – Значить, ви мене обманули… Ви обіцяли мені небо, там, внизу на терасі, в ті зоряні вечори. І я прийняла цей дар. Я продалася, я віддалась, я дійшла до божевілля від тої ніжної насолоди молитви… Тепер договір зламано, я хочу повернутися в свій куточок і знову почати колишнє спокійне життя. Я всіх викину за двері, я зроблю лад у будинку, лагодитиму білизну на своєму звичайному місці на терасі. Так, я любила лагодити білизну… Шиття ніколи не втомлювало мене… І я хочу, щоб Дезіре сиділа поруч мене, на своєму маленькому ослінчику; вона сміялася, робила ляльки, моя бідолашна дитинка…

Вона заридала.

– Я хочу, щоб мої діти були зі мною. Вони мене охороняли. Коли їх не стало, я втратила розум, почала погано жити… Навіщо ви їх у мене забрали?.. Вони пішли геть одне за одним, і домівка стала мені чужою. У мене вже не лежало до неї серце. Я рада була на цілий день піти з дому, а коли верталась увечері, мені здавалося, що я приходжу до незнайомих людей. Навіть меблі мені були наче ворожі й холодні. Я зненавиділа домівку… Але я поїду і привезу моїх бідолашних діток. Все, все зміниться тут, коли вони приїдуть… Ах! Якби я могла знову заснути своїм спокійним сном!

Вона хвилювалася дедалі більше. Священик спробував заспокоїти її тим способом, який раніше часто йому вдавався.

– Послухайте, будьте розсудливі, заспокойтеся, люба пані, – сказав він, намагаючись взяти її руки і стиснути їх у своїх.

– Не займайте мене! – крикнула вона, відступаючи. – Я не хочу… Коли ви тримаєте мої руки, я роблюся кволою, як дитина. Тепло ваших рук робить мене безвільною. І тоді завтра почнеться те саме; я не можу більше так жити, а ви заспокоюєте мене на одну лише годину.

Вона спохмурніла й прошепотіла:

– Ні, тепер я засуджена. Ніколи більше я не любитиму своєї домівки. Якби діти повернулися, вони б спитали, де батько… Ах, оце мене й мучить… Мені буде даровано прощення тільки тоді, коли я розкажу про свій злочин священикові.

Вона впала навколішки.

– Я винна. Тому господь відвернув від мене своє лице.

Абат Фожа хотів підняти її з колін.

– Замовчіть, – сказав він владно. – Я не можу тут слухати ваше признання. Приходьте завтра в церкву святого Сатюрнена.

– Отче мій, – провадила вона благально, – будьте милосердні. Завтра в мене не буде більше сили.

– Я забороняю вам говорити! – крикнув він ще голосніше. – Я не хочу нічого знати, я одвернуся і затулю вуха.

Він відступав, простягаючи руки, наче хотів спинити признання, готове от-от зірватися з уст Марти. Якусь мить вони мовчки дивилися одне на одного з глухим гнівом співучасників.

– Тут вас слухатиме не священик, – додав він приглушеним голосом. – Тут перед вами стоїть людина, яка вас судитиме і засудить.

– Людина! – повторила вона, як божевільна– Ну що ж, тим краще. Я волію людину.

Вона підвелася і казала далі, мов у гарячці:

– Я не сповідаюся, я просто розказую вам про мій злочин. Одпустивши дітей, я дала піти й їхньому батькові. Ніколи він мене не бив, нещасний! Це я була божевільна. Я почувала вогонь у всьому тілі, я дряпала себе, мені потрібна була холодна підлога, щоб я могла заспокоїтись. Потім мене брав такий сором після припадку, що я гола перед усіма, я не сміла говорити. Якби ви знали, які страшні кошмари кидали мене на землю! Ціле пекло кипіло в моїй голові. А його, бідолашного, мені було шкода, як він клацав зубами. Він боявся мене. Коли ви всі виходили, він не наважувався підійти до мене і проводив цілу ніч на стільці.

Абат Фожа хотів перебити її.

– Ви вбиваєте себе, – сказав він. – Не ворушіть цих спогадів. Господь зглянеться на ваші страждання.

– Це я вирядила його в Тюлет, – провадила вона далі, спинивши його енергійним рухом. – Ви всі, всі казали мені, що він божевільний… Ах, яке нестерпне життя! Я завжди боялася збожеволіти. Коли я була молодою, мені часом здавалось, що мені розколюють череп і що голова моя порожніє. На чолі у мене наче лежала грудка льоду. Так ог, це почуття смертельного холоду тепер повернулося до мене; завжди, завжди у мене був страх перед божевіллям… А забрали його. І я дозволила зробити це. Я нічого не розуміла. Але відтоді я не можу заплющити очей, щоб не побачити його. Від цього я буваю така дивна, це приковує мене на цілі години десь на одному місці, і я сиджу з роз плющеними очима… Я знаю той будинок, він стоїть у мене перед очима, дядько Маккар показав його мені. Він сірий, як тюрма, з чорними вікнами.

Вона задихалась; піднесла носову хусточку до уст і, коли відняла її, на ній було кілька краплин крові. Священик, міцно схрестивши руки, чекав, поки скінчиться припадок.

– Ви це все знаєте, правда? – затинаючись, скінчила вона. – Я підла, я грішила заради вас… Але дайте мені життя, дайте мені радість, і я без докорів сумління порину в це надлюдське щастя, яке ви мені обіцяли.

– Ви брешете, – тихо сказав священик, – я нічого не знаю, я не знав, що ви вчинили цей злочин.

Тепер вона відступила, склала руки, заїкаючись, втупивши в нього переляканий погляд. Потім, втрачаючи самовладання, охоплена гнівом, заговорила зовсім просто:

– Слухайте, Овідію, я кохаю вас, і ви це знаєте, правда? Я покохала вас з того дня, як ви ввійшли сюди… Я не казала вам цього. Я бачила, що це вам неприємно. Але я почувала, що ви вгадали таємницю мого серця. Я була задоволена, я мріяла, що колись ми будемо щасливі, з’єднані божественною любов’ю. Заради вас я зруйнувала свою домівку. Я плазувала перед вами навколішках, я зробилася вашою служницею… Проте не можете ж ви бути жорстоким до кінця! Ви погодилися на все це, ви дозволили мені належати вам одному, усунути всі перешкоди, що нас розділяли. Згадайте це все, благаю вас. Не може бути, щоб тепер мене, хвору, покинуту всіма, з розбитим серцем і порожньою головою, ви відштовхнули… Ми нічого не говорили одне одному вголос, це правда. Але говорило моє кохання, а ваше мовчання було відповіддю. Не до священика я зараз звертаюся, а до людини. Ви сказали, що тут є тільки людина. Людина мене почує… Я кохаю вас, Овідію, кохаю і вмираю від цього.

Вона заридала. Абат Фожа випростався на весь свій зріст, підійшов до неї і вилив на неї всю свою зневагу до жінки.

– О мерзенна плоть! – сказав він. – Я сподівався, що ви будете розсудливі і ніколи не дійдете до такого сорому, щоб висловлювати вголос такі огидні речі… Так, це вічна боротьба зла проти людей сильної волі. Ви, жінки, спокуса пекла, малодушність і останнє падіння. У священика немає лютішого ворога, ніж ви, вас слід було б вигнати з церкви, як нечисті й прокляті створіння!

– Я кохаю вас, Овідію, – прошепотіла вона знову, – я кохаю вас, допоможіть же мені.

– Я вас і так надто наблизив до себе, – провадив він. – Якщо я впаду, це ви, жінко, будете винні в цьому, ви, що відняли в мене мою силу самою вашою хтивістю. Іди геть, іди геть, сатано! Я поб’ю тебе, щоб вигнати з твого тіла злого духа!

Вона похитнулася і якось осіла, спершись об стіну, заніміла від страху перед цим грізним кулаком, що ним погрожував їй священик. Волосся у неї розпустилося, сиве пасмо впало їй на чоло. Тоді, шукаючи якоїсь опори в цій порожній кімнаті, вона побачила чорне дерев’яне розп’яття і знайшла в собі ще силу в пристрасному пориві простягти до нього руки.

– Не благайте Христа, – скрикнув священик, від гніву втрачаючи самовладання. – Христос жив цнотливо, ось чому він зумів достойно вмерти.

В цю мить ввійшла пані Фожа з великим кошиком харчів. Вона хутко поставила його, побачивши сина в такому страшному гніві, і взяла його за руки.

– Овідію, заспокойся, дитино моя, – шепотіла вона, гладячи йому руки.

Повернувшись до знеможеної Марти, вона кинула на неї лютий погляд і крикнула:

– Ви таки не можете дати йому спокій!.. Раз він вас не хоче, перестаньте його мучити. Ідіть вниз, ви не повинні далі лишатися тут.

Марта не рухалась. Пані Фожа підняла її і штовхнула до дверей; стара лаялася, обвинувачувала Марту, що вона прийшла сюди, діждавшись, поки її не буде вдома, вимагала дати слово, що та більше ніколи не прийде нагору, щоб турбувати всіх у будинку. Потім сердито хряснула за нею дверима.

Марта, хитаючись, зійшла вниз. Вона вже не плакала, тільки повторювала:

– Франсуа повернеться, Франсуа всіх їх вижене на вулицю.