Текст книги "Завоювання Плассана"

Автор книги: Эмиль Золя

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 25 страниц)

_{Роман нагадує великий документальний фільм, у якому можна побачити з найбільшою докладністю всі етапи, форми й елементи лурдського «церемоніалу», всі особливості місцевого пейзажу, архітектури тощо.}

_{Поряд з великим інформаційним і викривальним значенням твір Золя приваблює нас також глибокою гуманістичною схвильованістю авторської думки. Як свідчили Гонкури, письменник був глибоко вражений тим, що сам він побачив у Лурді, спеціально відвідавши його, щоб зібрати матеріал для свого роману. Як і його герой П’єр Фроман, Золя глибоко замислюється над трагедією нещасної бідноти, роздавленої буржуазним суспільством, одуреної церквою.}

_{Еміль Золя у своїх мріях про краще майбутнє людства, звичайно, ніколи не покладав надій на допомогу релігії. Завдання наступного тому серії – розбити ілюзії П’єра, показати всю не спроможність його сподівань на можливість створити якісь нові, суспільно корисні форми християнства.}

_{Золя завжди намагався висвітлювати у своїх творах боротьбу сучасних ідей. В момент написання ним другої серії значного поширення у певних колах населення набули ідеї так званого «католицького соціалізму». Католицький соціалізм, або «неокатолицизм» одна з численних реформістських теорій кінця XIX ст. – мав цілком виразний реакційний характер. Духівництво та його ідеологічна агентура намагалися використовувати її як зброю проти марксистського соціалізму, а також з метою провокаційної агітації серед робітників за збереження «соціального миру». Золя у 90-х роках виступав на сторінках радикальної преси з різкою критикою «неокатолицизму», «неомістицизму» і т. п., як небезпечних і хибних ідеологічних течій. Зокрема в період публікації роману «Рим» у статті «Опортунізм Льва XIII» («Фігаро», 1896) Золя затаврував дворушництво римського первосвященика в питаннях сучасної політики. «Пригоди» П’єра Фромана в другому томі серії повинні були стати художньою демонстрацією конечної потреби розриву з католицизмом як з загрозливим явищем, що стоїть на перешкоді суспільному прогресу.}

_{Образний хід думок письменника такий. П’єр засудив церковний Лурд. Але з свого перебування там він виніс почуття незмірного жалю, братерського співчуття до цих «знедолених християн», до цієї безпорадної бідноти в лахмітті. Разом з цими почуттями в діяльній натурі П’єра спалахують нові думки: мало любити й плакати, треба жити, діяти, треба, щоб розум переміг ці страждання. Благородний запал П’єра, проте, обмежений рамками його світогляду. Молодий священик-ентузіаст не сприймає революції. Бажаючи уникнути всякого насильства, він мимоволі у своїх мріях про соціальну реорганізацію знову звертається по допомогу до джерела християнства, християнства удосконаленого. Так виникають його ідеї про «нову релігію», викладені у великій книзі П’єра «Новий Рим». П’єр Фроман пропонував очистити католицизм від намулу економічної агресивності, політичних інтриг, лицемірства, демагогії, повернутися до ідей раннього християнства, поєднавши їх з вимогами сучасного життя і здійснивши у такий спосіб принципи рівності й братерства. Книга П’єра мала великий успіх у Франції. Але Ватікан заборонив її. Дізнавшись про це, герой Золя поспішає до Рима, щоб відстояти свій твір. Та після тривалої даремної боротьби і внаслідок зустрічі з папою П’єр Фроман зрікається своєї книги.}

_{Дія роману обмежена рамками перебування П’єра в Римі. Золя, як завжди, прагнув до максимальної «документалізації» теми. З цією метою він здійснив п’ятитижневу подорож до столиці Італії і вніс до роману величезний ілюстративний матеріал, що мав створити його специфічну «сюжетну атмосферу». Критики чимало сперечалися з приводу якості римських пейзажів, описів архітектурних ансамблів і образотворчих скарбів римських музеїв у книзі Золя. Та не це, звичайно, тут головне. Найважливішими у Золя є два моменти: 1) нетрадиційність суспільної панорами папського Риму; 2) глибина соціально-історичної аргументації провідної ідеї твору.}

_{Золя послідовний у своїй увазі до проблеми народу, як першорядної у всіх міркуваннях про суспільні реформи. Його Рим постає перед читачем не тільки у вигляді величного пам’ятника мистецтва або міста з багатими героїко-революційними традиціями, як це уявляв собі Ф. Стендаль. Перші думки Золя при зустрічі з Римом, вкладені автором в уста П’єра Фромана, – це співставлення краси й розкошів, що відкриваються для одних, з жахом голоду, злиднів і бруду, що випадають на долю значної частини людства. Багато сторінок у різних розділах роману присвячено цій темі. В Парижі і в Римі «у одних незліченні багатства, що дозволяють потурати будь-яким примхам. У інших жорстока бідність, – ні хліба, ні надії: матері позбавляють життя себе й своїх немовлят, бо замість молока вони можуть дати їм лише кров украй виснажених грудей». Голод і холод, брудні вогкі халупи, де живцем гниють люди, колись здорові, міцні, працьовиті, які згодом мимоволі втрачають людське обличчя.}

_{В ім’я цих знедолених, безпритульних істот, в ім’я жахливої трагедії народу в суспільстві власників молодий, натхненний абат звертався в Римі до «князів церкви». П’єра турбує вже не доля його книги, а доля ідеї милосердя до тієї частини людства, що тяжко страждає. Та письменник добре розуміє, що «апостольська ревність» його героя цілком безнадійна. Глибоко вивчивши історію папської курії й докладно висвітливши в своєму романі сучасний стан католицизму, Золя з цілковитою наочністю довів, що жодна з високих духовних осіб, а тим паче двісті шістдесят третій папа Лев XIII, не здатні зректися фінансових та політичних вигод церкви чи своїх власних привілеїв… «для загального добра». Ще раз звучить провідна тема: релігія й демократія несумісні.}

_{«Париж» – завершення серії. Найважчий, мабуть, для самого автора том. Досі йшлося головним чином про критику церкви, в чому Золя був твердий і безкомпромісний. Тепер настав час викласти позитивну програму. Спроби говорити про цю програму змушують Золя охопити ширше коло питань. Бо він розуміє – церква лише один з прогнилих органів гангренозної буржуазної республіки. Роман набуває виразних ознак соціально-політичного жанру. В ньому зображено: вище духівництво, чия показна, демагогічна філантропія не здатна й не прагне взяти участь у вирішенні питання про майбутнє; буржуазний парламентаризм – базар, на якому купують і продають інтереси народу й держави за валюту власної користі; звичаї вищого суспільства – всевладної буржуазії й занепалого, та все ще претензійного дворянства; декадентське переродження буржуазного мистецтва, цілковитий занепад сімейної й суспільної моралі в верхах, спустошення заможної частини молоді… Все це з одного боку. А з другого письменник бачить страшні злидні міської бідноти, виснажливу, безрадісну й безнадійну працю фабричного пролетаря, невимовні жахи безробіття, страшну передчасну старість, самотню смерть на купі смердючого лахміття. Якщо не рахувати «Жерміпаля», «Париж» – найбільш радикальний з досі написаних романів Золя. Він продовжує «Жерміналь» і в іншому плані. Як видно з підготовчих матеріалів до цього тому, письменник хотів змалювати тут «жорстоку, героїчну боротьбу», «криваву сутичку двох світів», метою якої був би новий соціальний лад. Вірний своєму новому завданню відобразити пекучу злободенність, Золя з надзвичайною повнотою інтерпретує тут через показ дискусій та суперечок дійових осіб різноманітні ідейні системи табору антибуржуазної та антицерковної опозиції: анархізм, сен-сімонізм, фур’єризм та соціалістичні течії 90-х років.}

_{До якого ж конструктивного висновку приходить Золя в цьому підсумувальному романі серії? Право остаточного вибору письменник передає своєму головному героєві, який прийшов від розчарування в релігії до цілковитого засудження буржуазного ладу. Після пережитого в Римі П’єр Фроман остаточно зрікається віри в реформістські можливості «нового католицизму» і віддає свої сили справі безпосередньої допомоги бідним. Він шукає підтримки у великосвітських та урядових благодійних інституціях і ще раз зневіряється в можливостях реформ у межах існуючого суспільства. Разом з тим, через свого старшого брата, ученого-хіміка Гійома, П’єр опиняється в гущі суперечок і терористичної боротьби анархічних і соціалістичних угруповань. Та П’єр не вірить у правомочність будь-якого насильства, хоч серце його цілком віддане знедоленим пролетарям. «Щасливий» фінал роману в тому, що П’єр Фроман одружується з здоровою освіченою дівчиною і приєднується до найвищої в його очах (і в очах автора) доктрини: наука і праця – ось єдиний дороговказ до прекрасного майбутнього. «Париж» викликав бурхливу критичну дискусію, у якій взяли участь всі ідеологічні табори сучасності від клерикально-шовіністичного до соціалістичного. Гострота суперечок підігрівалася тим, що, як уже сказано, Публікація роману співпала з виступом письменника в справі Дрейфуса. Суд над Золя привернув увагу всієї читаючої Франції. Зрозуміло, що католики й буржуазні ортодокси поливали Золя брудом. Соціалістична критика високо оцінювала антицерковний і антибуржуазний твір письменника-борця. Проте Жан Жорес і його однодумці закидали романістові те, що він дає в своєму романі «неточне й неповне уявлення про соціалізм», не показує найважливішого для даної епохи процесу зростання революційної свідомості пролетаріату, в чому, власне, й слід убачати «підготовку майбутнього», неправильно визначає історичну роль науки.}

_{Тепер, майже через сімдесят п’ять років після публікації роману, в якому Золя хотів «підбити підсумки цілого XIX сторіччя», особливо наочною є ефемерність мрії письменника про можливість підміни соціальної революції науково-технічною. Стан імперіалістичного Заходу наших днів якнайяскравіше доводить, що науково-технічний прогрес кінець кінцем не може уміститися в історичних рамках капіталізму.}

_{Але утопічна ідея не вичерпує змісту цього величезного, багатопланового й разом з тим суцільного у своєму гуманістичному пориві твору. Властива йому сила антибуржуазного й антиклерикального протесту набувала тоді об’єктивно революційного значення. Воно не втрачене й сьогодні. «Музі» Золя притаманна ще одна благородна й приваблива риса: бажання розкритися перед читачем уповні, всією сумою творчих ідей, образів, стилю, передати людям те, у що глибоко вірить письменник. Приступаючи до написання роману «Лурд», Золя запевняв, що він прагне відтворити не «колорит» грандіозних релігійних церемоній, а «хвилювання душ», настрої й прагнення прочан. І справді, оперуючи в кожному романі величезними масивами фактів, письменник завжди зрештою зосереджує увагу на людині та її внутрішньому світі. Саме тому такими переконливими й досі залишаються його твори. П’єр Фроман, відповідаючи на закиди старого абата Роза, який обвинувачує його як «розстригу» в блюзнірстві, каже схвильовано й упевнено: «Ні, ні! Я залишаю церкву з доброї волі, як виходять з льоху, щоб бути на свіжому повітрі, під яскравим сонцем. Там немає бога. Там кидають виклик розумові, правді, справедливості». Ідеї, що народжуються в схвильованому шуканні, оволодівають і іншими позитивними персонажами твору, за яким відчувається напружена піднесена думка автора.}

_{Не може не знайти відгуку здоровий, творчий оптимізм великого письменника: «Майбутнє належить тому, хто його створює і вміє чекати».}

_{Антиклерикальні твори Еміля Золя відразу знайшли цінителів і прихильників на нашій батьківщині. Уже в рік першої французької публікації «Завоювання Плассана» його передрукували «Вестник Европы», «Отечественные записки» і ще п’ять російських журналів. Антиклерикальні романи творця «Ругон-Маккарів» привернули пильну увагу української революційно-демократичної громадськості. І. Франко і М. Павлик вели уперту боротьбу з австро-угорською імперською цензурою за право надрукувати українською мовою принаймні уривки з «Провини абата Муре». Всі три томи другої серії відразу ж після їх виходу у Франції з’являлися в кількох російських виданнях, що свідчило про великий попит на них з боку передових читачів.}

_{Тетяна ЯКИМОВИЧ}

ЗАВОЮВАННЯ ПЛАССАНА

I

Дезіре заплескала в долоні. Це була дівчинка чотирнадцяти років, досить величенька як на свій вік, але сміялася вона, наче п’ятилітня дитина.

– Мамо! Мамо! – вигукнула вона. – Подивись на мою ляльку!

Вона взяла у матері клаптик матерії і вже з чверть години возилася з ним, щоб зробити ляльку, згортаючи той клаптик і зв’язуючи його з одного кінця ниточкою.

Марта підвела очі від панчохи, яку штопала так дбайливо, наче це була тонка вишивка. Вона всміхнулася Дезіре.

– Це в тебе малятко! – промовила вона. – А ти зроби справжню ляльку. Ти знаєш, треба, щоб на ній була спідничка, як у пані.

Вона дала їй обрізок ситцю, знайшовши його в своєму робочому столику, потім знову старанно взялася за панчоху. Обидві вони сиділи в кінці невеликої тераси, – дочка на ослінчику коло материних ніг. Ще тепле вересневе сонце, що хилилося на захід, обливало їх своїм м’яким світлом, а перед ними поволі засинав садок, повитий сірою сутінню. Жоден звук не долинав іззовні в цей відлюдний куточок міста.

Цілих десять хвилин вони працювали мовчки. Дезіре напружувала всі сили, щоб зробити спідничку своїй ляльці.

Марта час від часу підводила голову і дивилася на дитину з якоюсь сумовитою ніжністю. Побачивши, що дівчинка ніяк не дасть собі ради з лялькою, вона сказала:

– Почекай, я зараз зроблю їй руки.

Саме в ту мить, коли вона брала у дівчинки ляльку, двоє високих юнаків, один сімнадцяти, другий вісімнадцяти років, спустилися з ганку. Вони підійшли до Марти і поцілували її.

– Не сердься на нас, мамо, – весело сказав Октав. – Це я повів Сержа на музику… Скільки було народу на бульварі Совер!

– Я думала, що вас затримали в колежі, – тихо промовила мати, – якби не це, я дуже турбувалася б…

А Дезіре, забувши вже й думати про ляльку, кинулася на шию Сержеві з криком:

– У мене вилетіла пташка, голубенька, ота, що ти мені подарував!

Вона мало не плакала. Даремно мати, яка думала, що те горе вже забуте, показувала їй ляльку. Дезіре міцно тримала брата за руку і повторювала, тягнучи його в садок:

– Іди ж подивися!

Серж з властивою йому лагідністю пішов за нею, намагаючись заспокоїти її. Вона повела його до маленької оранжереї, біля якої на стовпчику стояла клітка. Там вона пояснила йому, що пташка вилетіла в ту мить, коли вона відчинила дверцята, щоб не дати їй битися з другою пташкою.

– Нічого дивного немає, – вигукнув Октав, який сів на поруччя. – Вона раз у раз бере їх у руки, розглядає, як вони зроблені і що у них таке в горлі, що вони співають. Недавно вона півдня носила їх у кишенях, щоб їм було тепліше.

– Октаве! – мовила Марта докірливо. – Не муч бідолашної дитини.

Дезіре не чула. Вона розповідала Сержеві з усіма подробицями, як вилетіла пташка.

– Бачиш, вона випурхнула отак і полетіла в той бік, сіла на великій груші пана Растуаля. Звідти перестрибнула ще далі – на сливу, потім пролетіла у мене над головою і зникла в гущавині великих дерев супрефектури, і я її вже більше не бачила.

Сльози набігли їй на очі.

– Може, вона ще прилетить? – невпевнено промовив Серж.

– Ти думаєш? Я хочу посадити всіх інших пташок у ящик, а клітку залишу відчинену на всю ніч.

Октав не міг стриматися від сміху, але Марта покликала до себе Дезіре.

– Йди-но лишень сюди! Подивись!

І вона подала їй ляльку. Лялька вийшла напрочуд гарна. На ній була пишна спідничка, скручений клапоть тканини правив за голову, руки були зроблені із шлейок, пришитих до плечей. Личко Дезіре враз засяяло радістю. Вона знову сіла на ослінчик, вже не думаючи про пташку, цілувала ляльку, гойдала її на руках, як мала дитина.

Серж підійшов і сперся на поруччя коло брата. Марта знову взялася за панчоху.

– Там грала музика? – спитала вона.

– Так, вона грає щочетверга, – відповів Октав. – Даремно, мамо, ти не ходиш її слухати. Все місто було там – панночки Растуаль, пані де Кондамен, пан Палок, дружина мера з дочкою… Чому ти не ходиш туди?

Марта не підвела очей від роботи; закінчивши штопати панчоху, вона стиха мовила:

– Ви добре знаєте, діти, що я не люблю виходити. Мені так спокійно тут. А потім, треба ж комусь лишатися з Дезіре.

Октав відкрив був рота, але глянув на сестру і замовк. Він не рухався з місця, тихенько насвистуючи і дивлячись на дерева супрефектури, де горобці з гамором лаштувалися на ніч, і на груші пана Растуаля, за якими сідало сонце. Серж вийняв з кишені книжку і почав уважно читати.

Запала зосереджена тиша, зігріта безмовною ніжністю і осяяна приємним жовтавим світлом, що потроху тьмянішало на терасі. Поглядаючи на своїх трьох дітей, Марта шила великими рівномірними стібками.

– Чого це сьогодні всі запізнюються? – мовила вона трохи згодом. – Вже близько десятої години, а вашого батька ще немає… Здається, він пішов у Тю лет.

– О, – сказав Октав, – тоді нема нічого дивного. Тюлетські селяни легко не випустять його, коли він потрапив до них. Чи не пішов він туди купувати вино?

– Не знаю, – відповіла Марта, – вам-же відомо, що він не любить говорити про свої справи.

Знову всі замовкли. В їдальні, широко розчинене велике вікно якої виходило на терасу, стара служниця Роза вже кілька хвилин накривала на стіл, брязкаючи спересердя посудом і срібними приборами. Вона була, видно, в дуже поганому настрої, з гуркотом пересувала меблі, щось бурмотіла. Потім пішла до воріт і, ставши там, почала пильно дивитись на площу Супрефектури. Почекавши кілька хвилин, вона зійшла на ганок і крикнула:

– То пан Муре не прийде обідати?

– Прийде, Розо, почекайте, – спокійно відповіла Марта.

– Все чисто перепріє. Куди ж це годиться! Коли пан Муре робить оті свої прогулянки, він мусив би попереджати. А втім, мені, кінець кінцем, однаково, Тільки обід не можна буде їсти.

– Ти так думаєш, Розо? – почувся позаду неї спокійний голос. – А ми зараз же з’їмо твій обід.

Це прийшов Муре. Роза обернулася, глянула господареві просто у вічі, ладна вибухнути гнівом; але перед непорушним спокоєм його обличчя, крізь який проглядала насмішкуватість буржуа, вона не знайшла що сказати й пішла.

Муре піднявся на терасу і походив трохи, не сідаючи. Кінчиками пальців він легенько поплескав по обличчю Дезіре, яка всміхнулася йому. Марта підвела очі, потім, глянувши на чоловіка, почала складати свою роботу в робочий столик.

– Ви не втомилися? – спитав Октав, кинувши погляд на сірі від пороху батькові черевики.

– Трохи втомився, – відповів Муре, не кажучи більше нічого про свою довгу мандрівку, яку зробив пішки.

Він помітив посеред саду лопату і граблі, що їх діти забули, мабуть, там.

– Чому їх не прибирають? – гримнув він. – Сто разів я казав про це. Якщо піде дощ – вони заіржавіють.

Довго він, проте, не сердився, зійшов у садок, сам узяв лопату й граблі і обережно повісив їх у маленькій оранжереї. Піднімаючись на терасу; він оглядав кожен куточок алей, щоб пересвідчитись, що там нічого не лишилось.

– А ти все вчишся? – спитав він, проходячи біля Сержа, який не відривався від своєї книжки.

– Ні, тату, – відповів юнак. – Це книжка, яку дав мені абат Бурет. «Звіт місій у Китаї».

Муре раптом спинився перед дружиною.

– До речі, – сказав він, – ніхто не приходив?

– Ні, мій друже, – відповіла Марта здивовано.

Він хотів сказати ще щось, але роздумав; знову походив по терасі, потупцював на місці, нічого не кажучи, потім підійшов до ганку й крикнув:

– Ну, Розо, де ж твій перепрілий обід?

– От тобі й маєш! – відказала роздратованим тоном куховарка з кінця коридора. – Тепер нічого немає готового, все прохололо. Вам доведеться почекати, пане.

Муре тихенько засміявся. Він примружив ліве око, поглядаючи на дружину й дітей.

Здавалося, гнів Рози його дуже потішає. Потім він задивився на фруктові дерева свого сусіда.

– От диво, – промовив він, – у пана Растуаля цього року чудові груші.

Марта, вже кілька хвилин чимсь занепокоєна, здавалося, хотіла щось опитати. Нарешті вона зважилась і боязко мовила:

– Хіба ти чекав сьогодні когось, мій друже?

– І чекав і не чекав, – відповів Муре, який знову почав ходити туди й сюди по терасі.

– Ти здав третій поверх?

– Так, я справді здав його.

Почуваючи, що створюється якесь мовчазне замішання, він провадив далі спокійним тоном:

– Сьогодні вранці, перед тим як піти в Тю лет, я зайшов до абата Бурета; він дуже наполягав і, правду кажучи, я домовився. Я знаю, що тобі це неприємно. Але подумай трохи, ти нерозсудлива, моя люба. Цей третій поверх нам ні до чого; він зовсім занедбаний. Від фруктів, які ми зберігали в кімнатах, з’явилася вогкість і почали відклеюватись шпалери. До речі, не забудь завтра ж наказати винести фрукти. Наш пожилець може прибути щохвилини.

– Нам жилося так добре, коли ми були самі в нашому домі, – стиха промовила Марта.

– Ет, – сказав Муре, – священик багато клопоту нам не завдасть. Він житиме у себе, а ми у себе. Ці чорноризці ховаються, навіть коли їм треба випити склянку води. Ти знаєш, як я їх люблю! Вони здебільшого нероби… Саме тому, що трапився священик, я й вирішив здати третій поверх. Гроші вони платять, а в домі їх і не почуєш, вони навіть ключами ніколи не брязнуть.

Марта була засмучена. Вона дивилась на цей щасливий дім, на садок, осяяний прощальним промінням вечірнього сонця, де чимдалі сутеніло, на дітей, на своє щастя, що спочивало тут, в цьому маленькому куточку.

– А ти хоч знаєш, хто такий отой священик? – спитала вона.

– Ні, але абат Бурет наймав від свого імені, цього досить. Абат Бурет – порядна людина. Я знаю, що нашого пожильця звуть Фожа, абат Фожа, і що він прибуває з Безансонської єпархії. Він не зміг ужитися з своїм кюре; його призначають вікарієм у церкву святого Сатюрнена. Можливо, він знає нашого епіскопа монсеньйора Руссело. А втім, це нас не обходить, ти розумієш… Щодо мене, то я цілком покладаюся на абата Бурета.

Але Марта не заспокоювалася. Вона заперечувала чоловікові, що з нею рідко траплялося.

– Ти маєш рацію, – сказала вона, помовчавши трохи, – абат – достойна людина. Проте мені пригадується, коли він приходив подивитись помешкання, то сказав, що не знає особи, від якої має доручення його найняти. Це звичайна річ, що священики, живучи в різних містах, дають один одному такі доручення. Мені здається, тобі слід було б написати в Безансон і довідатись, кінець кінцем, кого ти пускаєш до себе в дім.

Муре не був схильний сердитись, він поблажливо усміхнувся.

– Не диявол же він справді… Ось ти вся тремтиш. Я не знав, що ти така марновірна. Не думаєш же ти, що попи, як кажуть, приносять нещастя. Правда, вони не приносять і щастя. Вони такі, як і всі люди. А втім, побачиш, коли цей абат буде тут, чи я боюся його сутани.

– Ні, я не марновірна, ти ж знаєш, – прошепотіла Марта. – Мені просто якось тяжко на серці, от і все.

Ставши перед нею, він урвав її різким рухом.

– Годі! – сказав. він. – Я здав помешкання. Більше про це нема чого говорити.

І додав насмішкуватим тоном буржуа, який уклав вигідну угоду:

– Головне, що я одержуватиму сто п’ятдесят франків, наш річний прибуток збільшиться на сто п’ятдесят франків.

Марта схилила голову, протестуючи вже тільки невиразними рухами рук і заплющуючи очі, щоб стримати сльози, які, здавалось, ось-ось бризнуть з-під повік. Вона нишком кинула погляд на дітей, що ніби й не чули її розмови з чоловіком, призвичаєні, очевидно, до таких сцен, в яких виливалася насмішкувата красномовність Муре.

– Якщо ви хочете зараз їсти, то можете йти, – похмуро сказала Роза, виходячи на ганок.

– Оце добре! Діти, обідати! – весело крикнув Муре; здавалось, поганий настрій його враз розвіявся.

Всі повставали з місць. Тоді Дезіре, яка весь час залишалася спокійною і до всього байдужою, наче згадала про своє горе, коли всі заворушилися. Вона кинулася батькові на шию і залепетала:

– Тату, у мене вилетіла пташка.

– Пташка, моя люба? Ми її впіймаємо.

І він ніжно голубив дівчинку. Довелось і йому йти дивитися на клітку.

Коли він привів дитину назад, Марта й обидва сини вже були в їдальні. Вечірнє сонце, кидаючи проміння крізь вікно, грало на фарфорових тарілках, дитячих бокальчиках і на білій скатерті. Тепла затишна кімната здавалася зеленкуватою од відсвітів садка.

Коли Марта, заспокоєна цією тишею, знімала всміхаючись покришку з супниці, в коридорі почувся шум, вбігла розгублена Роза і, затинаючись, сказала:

– Прибув пан абат Фожа.