Текст книги "«Привид» не може втекти"

Автор книги: Эдуард Ростовцев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 24 страниц)

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Офіцерська зала була на другому поверсі головного корпусу, куди з гардеробної вели широкі сходи з вигадливими поручнями, опори й плетиво яких зображали фігури звірів. Ведмежі чучела на площадках, вишкірені морди кабанів і оленячі роги на стінах настирливо нагадували, що це Мисливський замок.

Порівняно з унтер-офіцерським кабаком, тут додержувалися певних правил пристойності: жінки були у вечірніх, в міру декольтованих туалетах, чоловіки поводились більш-менш стримано. Була тут і розпорядниця – висока, пряма, як тичка, жінка з якимось значком на грудях. Проте й без цього значка її не важко було впізнати – найнепримітніша з її підопічних поруч з нею могла вважати себе за красуню. Розпорядниця тут не давала ляпасів, але, тільки-но вона підходила, у деяких «дам» зникали усмішки.

Все це Лежнєв помітив, за ті кілька хвилин, коли лавірував між танцюючими і вдавав, що шукає вільний столик. Двоє офіцерів-артилеристів, яких він запримітив ще в гардеробній, ходили за ним по п’ятах. Вони, певно, прибули до замку вперше, почували себе невпевнено, особливо молодший – ще зовсім хлопчисько з ніжним дівочим обличчям і округлими від хвилювання очима. Франтуватий самовпевнений обер-лейтенант, очевидно, викликав у них довір’я, і вони тягнулися за ним. Метка офіціантка каліченою німецькою мовою запропонувала офіцерам столик поруч з оркестром. Обер-лейтенант кивнув артилеристам, сів поруч і замовив каву..

Після невеличкої паузи оркестр заграв жваву мелодію, і на естраду випурхнули чотири дівиці в різноколірних трико і широкополих капелюшках. Оплески, якими їх зустріли, були не вельми бурхливі – дівиці виступали сьогодні не вперше і від них чогось особливого не ждали.

Неподалік од Лежнєва за великим столиком сиділа гомінка чоловіча компанія. Як зрозумів Лежнєв, то були офіцери, які відпочивали в замку, але завтра вже мали виїхати у свої частини. Тости за «нову блискучу перемогу», за фюрера і третій рейх лунали один за одним, та в проміжках між тостами Лежнєв підслухав цікаву розмову.

– Я готовий хоч зараз виїхати у свій полк, – казав лисий майор-піхотинець своєму сусідові, сухорлявому інтендантові з хворобливим рум’янцем на запалих щоках, – але в мене відкрилася торішня рана.

– Ви показували Фюмену? – поцікавився інтендант.

– Цей коновал запевняє, що я здоровий. Старий п’яниця, він розуміє в медицині не більше як дохлий осел!

– Не ремствуйте на лікаря, – всміхнувся інтендант, – кажуть, він дістав вказівку нікого не класти в лазарет. Фюмен виписав навіть бідолашного Реннера, хоча той кульгає на обидві ноги. Нічого не вдієш! Коли на фронті готуються до наступу – витрушують навіть лазарети.

Лежнєв насторожився, але розмову за столом перервали новим тостом.

– Пане обер-лейтенант, – звернувся до Лежнєва хлопчак-артилерист, – вам подобається ота висока шатенка в червоному? – і він показав очима на танцівницю.

– Непогана, – недбало кинув Лежнєв, допиваючи каву. – Непогана, – поблажливо усміхнувся Зінгер-Лежнєв і підвівся. – Дякую за компанію, панове.

Він твердо вирішив знайти санаторного лікаря, про якого чув сьогодні уже двічі, а потім діяти відповідно до обставин. Треба було як слід промацати самого Фюмена і запропонувати йому гроші або – на що Лежнєв розраховував більше – налякати його гестапівським жетоном. Однак візит у лазарет треба було якось виправдати, і Лежнєв для початку надумав звернутися до розпорядниці – зафіксувати, так би мовити, своє «нездужання».

У залі розпорядниці не було. Офіціантка сказала, що та пішла в Голубу кімнату. Ледь переступивши поріг цієї невеликої, пофарбованої в блакитні тони кімнати, Лежнєв зрозумів, що тут вирують інші пристрасті – за овальним зеленим столом грали в карти. Грали п’ятеро; двоє спостерігали за грою. Серед картярів сиділа гарна жінка в темному панбархатному платті. Що ця жінка не «ресторанна дама», можна було здогадатись уже по дорогому палантину, який прикривав її плечі. Згодом Лежнєв помітив на її платті значок члена націонал-соціалістської партії. Один із картярів – лисуватий блондин з тонкими нервовими губами – був у цивільному вбранні. Ще один штатський – літній товстун – стежив за грою. Всі інші – в офіцерських мундирах.

Розпорядниця, поштиво схилившись до жінки, щось шепотіла їй. Але та слухала неуважно – її погляд був прикутий до рук блондина, який тасував колоду карт. Судячи з уважних облич картярів і застиглих поз «уболівальників», у банку зібралася чимала сума.

– Потім, потім, Маріє, – відмахнулася жінка.

Розпорядниця позадкувала до дверей і вислизнула з кімнати. Лежнєв не знав, як бути: іти за розпорядницею чи трофей підождати. А втім, на нього не звертали уваги.

– Ваша ставка, Адо, – сказав тонкогубий блондин у цивільному, спритно тасуючи колоду.

Жінка в палантині силувано всміхнулася, розкрила свою сумочку, поклала на стіл гроші.

– Дві тисячі, – сказала.

Полковник авіації із стрічкою «Рицарського хреста за військові заслуги» і парадним кортиком з інкрустованою рукояткою на поясі зробив застережливий жест.

– Ви знов випробовуєте долю, фрау Адо.

– Стережіться, фрау, – підхопив круглопикий товстун.

– Я не з полохливих, – роблено весело мовила жінка. – Прошу, майоре.

Майор здав собі й Аді. Коли карти відкрили, фрау Ада зблідла. Тонкогубий блондин виграв.

– Мені сьогодні щастить, – усміхнувся він.

– І не тільки сьогодні, – багатозначно, як здалося Лежнєву, сказав товстун. – Ви взагалі щасливчик, фон Бюлов.

«Фон Бюлов, фон Бюлов», – майнуло в голові Лежнєва. Це прізвище він чув у Москві.

– Негарно, майоре, оббирати господиню, – пробасив льотчик.

– Гра є гра, – усміхнувся майор. – Отже, в банку десять тисяч. Хто бажає, панове?

Офіцери мовчали. Лежнєв помітив, що фрау Ада стягує з пальця перстень з брильянтом. Помітив він і інше: на столі перед майором фон Бюловнм лежав портсигар, на полірованій кришці якого при бажанні можна було розгледіти відображення лицьової сторони карти, Лежав портсигар під лівою рукою, в якій майор, здаючи карти, тримав колоду… Можливо, Лежнєв помилявся, але прогавити такий момент не можна було. Зрештою, він нічим не ризикував, а завоювати прихильність цієї жінки міг. Ада вже скинула перстень. Лежнєв ввічливо спинив її.

– Не робіть цього, фрау.

Вона зміряла його гнівним поглядом. Та він уже кинув на стіл гроші.

– На ваше щастя, фрау…

Офіцери здивовано перезирнулися.

– Оце по-фронтовому! – вигукнув льотчик.

– Нарікайте на себе, обер-лейтенанте, – скривив губи фон Бюлов, розриваючи обгортку нової колоди. – А втім, фортуна прихильна до сміливих.

– Саме так, – добродушно всміхнувся Лежнєв і безцеремонно простягнув руку до майорового портсигара. – Дозвольте закурити?

Погляд, який кинув на нього фон Бюлов, не можна було назвати люб’язним. Тонкі губи майора затремтіли, розповзлися в нервовій гримасі.

У кімнаті запала тиша. Лежнєв хвилювався. Піднявши карти, не одразу зрозумів, що виграв, і тільки громовий крик полковника: «Банк ваш, обер-лейтенанте!» – переконав його в цьому.

Розрядка була бурхлива: видерши з рук Лежнєва портсигар, фон Бюлов вискочив з кімнати. Полковник з властивою льотчикам фамільярністю вдарив Лежнєва по плечу, поздоровив його і сказав, що в таких випадках фронтовики ставлять дюжину шампанського. Товстун у сірому піджаку – його всі називали паном Трібо – теж поздоровив Лежнєва, а потім, одвівши його вбік, спитав:

– Гадаєте, фон Бюлов махлював?

– Цього я не можу твердити.

– Не хитруйте, обер-лейтенанте, – сказав Трібо з ледь помітним акцентом. – Я зрозумів ваш маневр з портсигаром. Зроблено було тонко. Тонко і сміливо.

Живі веселі очі товстуна, як і все його добродушне рум’яне обличчя, приваблювали, а проте Лежнєв був насторожі.

– Майорові бракує витримки, – обережно сказав він. – Його виїдають не руки – губи, ними він не володіє…

Товстун міцно стиснув йому лікоть.

– Спасибі, обер-лейтенанте. Ви мені подобаєтесь, а тому хочу попередити: остерігайтеся фон Бюлова. Він не простить вам портсигара.

– Росіяни кажуть: «Бог не видасть – свиня не з’їсть».

Трібо захихикав, а потім серйозно мовив:

– Свиня, може, не з’їсть, але місцеві абверівці вам її неодмінно підкладуть. Ви у відпустці?

– Так, – сказав Лежнєв. – Обер-лейтенант Зінгер, армійська група «Південь».

– Тоді ще півбіди. Завтра ви поїдете, і – шукай вітра в полі.

– А при чому тут абверівці? – у свою чергу поцікавився Лежнєв.

– Я сказав і так більше, ніж треба, – усміхнувся Трібо.

– Дякую за попередження, – клацнув каблуками Лежнєв. – Я ваш боржник.

– Розрахуйтеся краще в фрау Адою. Повірте, це дасть вам більше користі.

Лежнєв підійшов до жінки, відрекомендувався.

– Ада, – подаючи йому випещену руку, – сказала вона.

– Я грав на ваше щастя, – мовив Лежнєв слова, яких вона так чекала, – половина виграшу ваша.

– Що ви, що ви, Рудольфе! – не приховуючи радості, лебеділа Ада. – Я програла тільки три тисячі.

– І все-таки ви повинні взяти половину виграшу, – якомога люб’язніше наполягав Лежнєв.

Умовляти фрау Аду довго не довелося.

– Вважатимемо, що мені пощастить у коханні, – ні до кого не звертаючись, сказала вона по-російськи і заховала гроші в сумочку. Після цього підійшла до серванта, дістала пляшку коньяку, налила дві чарки, подала одну Лежнєву.

– За вашу перемогу, Рудольфе, – вже по-німецьки мовила вона.

Підступив полковник-льотчик і, не питаючи дозволу, взяв третю чарку, налив собі.

– Цим не відбудетесь, панове, – загримів він, звертаючись до Лежнєва й Ади. – Я переживав за вас і маю право на винагороду.

– Замовляйте шампанське, – засміявся Лежнєв. – Я частую.

Поки ходили по шампанське, фрау Ада вельми люб’язно розмовляла з обер-лейтенантом Зінгером. Однак за грайливими, приязними словами Лежнєв угадував гостру цікавість до себе.

– Ви проїздом?

– Так. У Сосновському в мене були деякі справи. Довелося заїхати.

– У вас є знайомі в Сосновському?

– Я домовився зустрітися на сосновському вокзалі з одним знайомим капітаном.

– І зустрілися?

– Так. Він буквально зняв мене з поїзда і привіз до вас, запевняючи, що я не пошкодую.

– Де ж ваш приятель?

– Пішов гуляти. Він нещодавно виписався з госпіталю і ще кепсько себе почуває.

Лежнєв сказав це про всяк випадок.

– Йому треба було зайти у лазарет, – мовила Ада, закурюючи сигарету. – Правда, нашого лікаря зараз нема. Але в лазареті є медсестра. Хоча вона і росіянка… – Ада замовкла, немов шукала якесь слово, що найточніше характеризувало б медсестру, та, видно, не знайшовши його, додала – Одначе діло своє знає.

На цьому їхня розмова урвалася – принесли шампанське. Полковник-льотчик почав розповідати якийсь анекдот. Лежнєв удавав, що слухає його, а думав про своє. Безлюдний лазарет і медсестра-росіянка… медсестра… Чи зуміє вона перелити Оскарові кров? А коли примусити її спуститися в підвал?.. Власне, чому ж у підвал? В Оскара є форма саперного капітана і відповідні документи; він вільно володіє німецькою мовою. До того ж сьогодні в замку багато гостей… Ні, тільки не поспішати. Невідомо, що являє собою ця медсестра…

Вибравши слушну мить і пославшись на те, що йому треба розшукати товариша, Лежнєв залишив Голубу кімнату.

Лазарет він знайшов швидко. Його зустріла невисока тендітна дівчина в акуратному білому халаті і такій же косинці, з-під якої вибивалося чорне, мов смола, волосся. Погляд карих очей трохи притіняли довгі вії.

– Що ви хотіли, пане обер-лейтенант? – досить пристойною німецькою мовою спитала вона.

– У мене болить голова, – сказав Лежнєв, безцеремонно роздивляючись дівчину.

Медсестра підійшла до шафи, знайшла потрібні ліки, налила в склянку води, поставила перед Лежнєвим. Усе це вона робила мовчки, не дивлячись на пацієнта.

– А хто поручиться, що ви не підсунули мені отруту? – розвалившись на стільці, спитав Лежнєв.

Дівчина йому сподобалась, але самий факт перебування її в німецькому лазареті насторожував.

– Це пірамідон, – спокійно мовила вона.

Певно, обер-лейтенантове запитання анітрохи не зачепило її.

– Російська медсестра працює в лазареті для німецьких офіцерів? – так само розв’язно спитав Лежнєв.

– Я обслуговую допоміжний персонал санаторію. Німецьких військовослужбовців лікує німецький лікар. Сьогодні лікар Фюмен поїхав до міста, а фельдшер трохи випив і пішов спати. До того ж у лазареті немає хворих.

– Ви б хотіли лікувати німецьких офіцерів?

Дівчина промовчала.

– А скільки вам тут платять? – запиваючи порошок водою, ніби між іншим, спитав Лежнєв.

І знову мовчанка.

– Я не почув відповіді!

– Стільки, скільки ви платите іншим військовополоненим.

– Ви – військовополонена? – щиро здивувався Лежнєв.

Вона невиразно стенула плечима, відійшла до шафи, почала перебирати інструменти.

– Яке у вас звання? – уже лагідно спитав Лежнєв.

– Старший лейтенант медичної служби.

– Медсестра?

– Лікар. Я закінчила чотири курси медичного інституту.

– О, вас мобілізували, не давши довчитися, – майже співчутливо сказав Лежнєв.

– Я пішла добровільно!

Вона обернулась і вперше глянула на безцеремонного обер-лейтенанта.

– Як вас звати? – якомога м’якше спитав Лежнєв.

– А вам не все одно?

– Мені треба знати.

Вона не відповіла.

За шафою хтось застогнав. Дівчина зробила мимовільний рух, немовби хотіла затримати цей звук.

– То як же вас звати? – знову спитав Лежнєв, удаючи, що не почув стогону.

– Ірина… Ірина Дмитрівна, – швидко відповіла вона, відходячи од шафи і тим самим намагаючись відвернути увагу офіцера.

– Ірина, – повторив Лежнєв, підводячись із стільця. – Гарне ім’я. У мене була знайома, яку звали Ірина. Вона загинула на початку війни.

В ніші знову почувся стогін. Випередивши Ірину, Лежнєв пішов за шафу. Там на низькому тапчані долілиць лежала дівчина. Спина дівчини була густо змащена чорною маззю.

– Що з нею? – спитав Лежнєв.

Ірина відповіла не одразу.

– Вона відмовила офіцерові в тому, в чому не повинна була відмовляти. Офіцер поскаржився, і її покарали. Били батогом. Тут це називають «приборканням непокірних».

Лежнєв зціпив зуби. Відійшов до невеликого столу, дістав, але одразу ж сховав сигарети.

– Вибачте, Ірино Дмитрівно, – неголосно сказав він по-російськи. – Я не думав… Не знав… Чим я можу допомогти цій дівчині?

Ірина оторопіла.

– Ви росіянин?!

– Чому ви так вирішили?

– Ви дуже чисто… надто чисто розмовляєте по-російськи, – хвилюючись сказала вона.

– Фрау Ада розмовляє не гірше.

– Фрау Ада? – гірко посміхнулась Ірина. – Вона з місцевих німкень. І не просто з місцевих – цей замок колись належав її батькові.

– Он як? – підвів брови Лежнєв. – І все-таки, чим я можу допомогти цій дівчині?

– Її мали віднести в карантин. Але в такому стані вона там довго не протягне. Не знаю…

– Може, гроші?

Ірина невпевнено похитала головою.

– Мені розповідали, що старша першого поверху за гроші переховує дівчат, – сказала вона. – Бере на кухню і дає відлежатись. Це краще, ніш у карантині.

– Скільки треба грошей?

– Багато. П’ятсот марок… Може й більше.

Лежнєв дістав гаманець.

– Візьміть. Тут вісімсот.

– Спасибі, пане обер-лейтенант. Ви, бачу, дуже гарна людина.

– Не такий гарний, як ви думаєте, – всміхнувся Лежнєв.

Він знову подивився на шафу, за якою лежала знівечена дівчина.

– Ось що, Ірино Дмитрівно, – почав він. – Особисто мені нічого од вас не треба. Та може статися, що за годину-півтори до вас принесуть пораненого німецького офіцера, якому треба буде негайно перелити кров. Зумієте це зробити?

– Авжеж. На фронті я не раз переливала кров.

– Та це ще не все. Ви повинні констатувати – чи як це у вас називається, – що в офіцера відкрилася давня, скажімо місячної давності, рана на стегні, навіть якщо побачите, що це не так. Ви зрозуміли мене?

– Хто ви? – самими губами спитала Ірина.

– Обер-лейтенант Рудольф Зінгер, армійська група «Південь», – суворо відповів Лежнєв і додав трохи лагідніше: – Отже, послуга за послугу. Домовились?

– Домовились, – насилу проковтнувши клубок, що застряв у горлі, мовила Ірина. – А що буде потім з тим офіцером?

– То вже не ваш клопіт.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Пожежники тільки розводили руками: мовляв, нічого не можемо додати до вже сказаного й написаного. Не подавали надії спочатку й електрики, яких Наталя залучила до повторної експертизи. Та вона не відступала. Не тому, що за її спиною цього разу стояв Лежнєв, – у її суперечки з експертами він не втручався, – просто вона тепер була впевнена, що пожежа в будинку № 47 по вулиці Залісній сталася не внаслідок нещасливого випадку.

– А зумисне можна так зробити?.. – допитувалась вона в електриків. Ті поблажливо всміхалися.

– Чому ж, коротке замикання можна зробити й навмисне, – пояснював статечний інженер-електрик. – Загориться чи не загориться при цьому ізоляція – важко сказати. Це ж справа секунди, а потім полетіли пробки і вже струму немає.

– Ну, а як би ви вирішили таке завдання – зробити пожежу в потрібному місці? – стояла на своєму Наталя.

Експерт стенув плечима.

– Бачте, за двадцять років роботи в електромережах мені якось не спадало на думку щось подібне. Навіть важко збагнути. А втім, якби треба було…

– Уявіть, що це треба зробити, – наполягала Наталя.

– Викликати пожежу, але так, щоб ніхто не збагнув, з чого вона почалася?

– Так.

– Що ж, я, мабуть, поставив би замість пробки товстий дріт або якийсь металевий стержень, а потім зробив би коротке замикання. Мій «запобіжник» витримає високу напругу, яка виникне під час короткого замикання. А от дроти через деякий час розжаряться.

– Отже, виникне пожежа? – спитала Наталя.

– Неодмінно. Я поставив би замість пробки гвіздок. Але на щитку будинку № 47 стояли звичайні запобіжні пробки. Ось погляньте.

Він дістав із портфеля загорнуті в папір оплавлені пробки і подав одну Наталі. Потім узяв цю пробку і почав уважно розглядати.

– Дайте мені плоскогубці або кусачки, – сказав він.

Озброївшись ними, експерт зірвав нижній ковпачок пробки і здивовано крякнув: під ковпаком був металевий стержень – кусок товстого цвяха…

– Треба ж було до такого додуматися! – вигукнув він.

Поза всяким сумнівом, це була удача, перший крок по дорозі до розгадки трагедії. Але дорога ця була надто звивиста і заплутана.

… У Лежнєва Наталя застала майора Винника. Лежнєв показав їй на вільний стілець і кивнув Винникові:

– Розповідайте, Борисе. Леонідовичу. Наталі Сергіївні це теж треба знати.

– Тоді дозвольте коротко поінформувати Наталю Сергіївну про орієнтацію Союзного комітету, – зазираючи в свій записничок, сказав Винник.

Лежнєв знову кивнув. Винник стисло розповів Наталі про повідомлення органів безпеки Німецької Демократичної Республіки.

– Я спинився на тому, – звернувся Винник уже до Лежнєва, – що Ганс Енкель прибув до Риги шістнадцятого червня цього року в складі екіпажу вантажного пароплава «Фройндшафт».

– Так, так, – поквапливо сказав Лежнєв, одриваючись од документів, які він переглядав, поки Винник розповідав Наталі те, що йому було вже відомо. – Я слухаю вас, Борисе Леонідовичу.

– Вранці вісімнадцятого червня Енкель дістав звільнення на берег. Повернувся він на пароплав без запізнення, о двадцять четвертій нуль-нуль. Але як провів у Ризі свій вихідний буфетник Енкель, з’ясувати не пощастило. Встановлено інше: квиток аерофлоту від Одеси до Риги, який знайшли в квартирі Енкеля, він придбав у ризькому аеропорту як зворотний на ім’я якогось Мельникова В. С. Встановлено також, що через півтори години після того, як Енкель зійшов на берег, у ризькому аеропорту Мельников В. С. придбав квиток і вилетів рейсовим літаком на Одесу. Цей квиток було куплено разом із зворотним – тим, який знайшли на квартирі Енкеля.

– Виходить, Енкель під прізвищем Мельникова вісімнадцятого червня побував в Одесі, – зауважила Наталя. – Це ясно. Не збагну тільки, яке відношення має нелегальний вояж Енкеля-Мельникова до наших сосновських справ?

– А ось яке, – сказав Винник, – квиток він придбав до Одеси, але до Одеси не долетів, вийшов із літака раніше.

– У Сосновському? – спитала Наталя.

– Так, у Сосновському. І звідси ж, через шість годин десять хвилин, вилетів у Ригу. Таким чином, Енкель-Мельников перебував у нашому місті вісімнадцятого червня з тринадцятої години двадцять хвилин до дев’ятнадцятої години за московським часом.

– Чому ви так беззастережно ставите знак рівності між Енкелем і Мельниковим? – спитав Лежнєв. – Те, що на квартирі Енкеля знайдено квиток Аерофлоту на прізвище Мельникова, ще нічого не означає. Це міг бути чужий квиток.

– В той день з ризького аеропорту серед інших пасажирів різними рейсами вилетіло чотири Мельникови, – незворушно пояснював Винник. – Троє з них, на відміну від Мельникова-Енкеля, живі й здорові.

– Зрозуміло, – мовила Наталя. – Він придбав квиток до Одеси для того, щоб заплутати слід у ризькому аеропорту, де лишився корінець квитка.

– Але ж і назад він придбав квиток на той самий маршрут, – сказав Лежнєв.

– Тільки для того, щоб у Сосновському видати себе за транзитного пасажира, – сказав Винник.

– Який начебто відстав од літака, що летів з Одеси в Ригу, – мовила Наталя. – Цим маршрутом щодня летить кілька машин. Завбачливий пасажир: транзитників не реєструють.

– Одначе реєструють номери їхніх квитків, – відказав Винник. – А тут сталося ще й так, що в Ригу Енкелю-Мельникову довелося повертатися тим самим літаком, яким він прилетів сюди. Іншого виходу в нього не було: того дня з цього маршруту зняли дві машини. На нього звернула увагу бортпровідниця: не кожного дня трапляються пасажири, які летять вранці туди, а ввечері назад, та ще й химерують з квитками. Бортпровідниця докладно описала прикмети Мельникова. Вони збігаються з прикметами Ганса Енкеля.

– Все зрозуміло, – сказала Наталя.

– За винятком одного, – озвався Лежнєв. – Що привело Енкеля в Сосновське?

– По-моєму, це теж зрозуміло, – заперечила Наталя. – Його викликав «Привид».

– Той самий «Привид», котрий двадцять п’ять років тому покінчив з собою? – усміхнувся Лежнєв. – На таке здатний, либонь, тільки привид.

– А хто ж він був, цей «Привид»? – звернулася Наталя до Винника.

Той глянув чомусь на Лежнєва і тільки після цього сказав:

– Це кличка відомого абверівського агента, який у сорок другому році видав гестапівцям сосновське підпілля. Ще недавно була думка, що влітку сорок третього цей агент, під страхом викриття, покінчив життя самогубством.

– Тепер ця думка похитнулася? – спитала Наталя.

– Не те щоб похитнулась, а потребує деякого уточнення, – відповів за майора Лежнєв.

– Василю Тимофійовичу, – сказала Наталя, помовчавши, – а чи немає зв’язку між візитом Енкеля в Сосновське і тими грошима, які бачив у дружини Іван Гаврилович Щербак?

– Які гроші? – поцікавився Винник.

– За чотири дні до пожежі Щербак бачив у дружини пачку грошей – п’ятсот карбованців, – пояснила Наталя. – Вона сказала чоловікові, що це місцевкомівські. Та, як ми встановили, ніхто не доручав Ганні Щербак грошових операцій.

– Над цим варто подумати, – мовив Лежнєв.

Винник пішов, і Василь Тимофійович несподівано сказав:

– Мене запросив до себе місцевий журналіст – Ігор Семенович Бадюк. Ви знайомі? От і чудово! Давайте підемо до нього разом, якщо, звісно, у вас немає інших планів на сьогоднішній вечір.

Наталя відповіла не одразу. Саме сьогодні вона збиралася до театру. Савицький обіцяв купити квитки. Невдовзі мав подзвонити.

Лежнєв по-своєму зрозумів Наталине мовчання.

– Тільки не подумайте, чого доброго, – всміхнувся він, – що це спроба приїжджого розважитися. Візит до Бадюка можна назвати діловим. У нього є деякі матеріали з історії сосновсько-русанівського підпілля, а я вважаю, що певні епізоди цієї історії мають якесь відношення до нашої справи. Сподіваюся, вам буде цікаво ознайомитися з архівом Бадюка.

– Я нічого не маю проти, – поквапилася запевнити його Наталя. – Треба – значить, треба.

Кості Савицькому, який подзвонив за півгодини, вона сказала, що ввечері буде зайнята.

Бадюк жив у центрі міста, на тихій вуличці. Наталя знала, що він одинокий, і немало здивувалася, коли Бадюк, навстіж розчинивши двері, привітно сказав:

– Наталю Сергіївно, і ви наважились відвідати нашу оселю? Ласкаво просимо. Чи це щасливий збіг обставин, Чи, можливо, передчуваючи ваш візит, Женя сьогодні цілий вечір сидить дома.

Наталя ввійшла до скромно вмебльованої, але досить затишної кімнати. За шаховим столиком, куйовдячи волосся, сидів власкор Євген Горін, якого Наталя найменше сподівалася побачити тут і якого, правду кажучи, не хотіла бачити. Горін теж збентежився, одразу ж вийшов, згодом повернувся, але в розмову не втручався.

Бадюків архів ледве вміщався у трьох пухлих канцелярських папках. У них була сила-силенна всіляких паперів: вирізки з німецьких газет і журналів двадцятип’ятирічної давності; пожовтілі од часу накази сосновського гебітскомісаріату і розпорядження міської управи; оголошення поліції безпеки про розшук ворогів «нового порядку», звернення націоналістів до «свідомих громадян»… Однак у папках були й інші документи: текст партизанської присяги на зшитковому аркуші в косу лінійку; донесення юних розвідників, які рясніли граматичними помилками, зате були навдивовижу зрозумілі й лаконічні; записані від руки зведення Радінформбюро; відозви підпільного міськкому, листівки і, нарешті, листи. Листи, поспіхом написані олівцем на партизанських аеродромах за ті короткі хвилини, коли розвантажували літак з Великої землі.

«Дорога мамо! Спішу повідомити, що я живий і здоровий. Перебуваю в партизанському загоні, активно борюся проти заклятих ворогів нашої Батьківщини – фашистів. Живу надією зустрітися з вами…»

«Альошо, пишу тобі здалека. Злигодні військової служби закинули мене – запеклого моряка – в абсолютно сухопутні краї. Як бачиш, незважаючи ні на що, я живу. І не тільки живу, а й б’ю гітлерівську сволоту під ліве ребро…»

«Шановний Іване Петровичу! Ми, бойові товариші вашого сина Георгія, з глибоким сумом повідомляємо, що Жора поліг смертю хоробрих у нерівній і запеклій сутичці з гітлерівськими загарбниками…»

Наталя обережно розгортала складені трикутниками і квадратами партизанські листи, боячись пошкодити ветхий од часу папір…

«Добрий день, Кіро! Льотчик, який передав од вас вітання і з яким я надсилаю цього листа, сказав, що ви вже одужали і почуваєте себе добре. Ми з хлопцями раді за вас. Шкода, що вас лишають у Москві, – хотілося зустрітися, побалакати… Кіро, я нещодавно дізнався про обставини загибелі моїх рідних. Батька, матір і сестричку гестапівці арештували в грудні, коли постраждали і ви. Батько допомагав підпільникам, і його продав той самий негідник, який виказав вас і багатьох інших товаришів. Шкодую, що цей «Привид» – навіть прізвища його справжнього не хочу називати – прийняв смерть не від моєї руки…»

– Василю Тимофійовичу, подивіться, – Наталя подала Лежнєву листа.

Лежнєв узяв, прочитав, потім показав Бадюкові. Той зазирнув в акуратно складений реєстр.

– Це лист Ярослава Нетреби, командира взводу партизанського загону «Месник», – сказав він. – Так, того самого Нетреби, з яким у Наталії Сергіївни нещодавно сталося непорозуміння.

І хоча Бадюк доброзичливо всміхнувся, Наталя почервоніла.

– Кому адресовано листа? – все-таки спитала вона.

– Кірі Назаренко, яку в грудні сорок другого року разом з іншими сосновськими підпільниками схопили гестапівці. Її засудили до розстрілу й повезли на роз’їзд двадцять сьомого кілометра, де гітлерівці звичайно розстрілювали в’язнів. Але партизани напали на конвой і визволили її та ще кількох дівчат. У загоні «Месник» вона пробула кілька місяців, потім занедужала і її літаком відправили на Велику землю.

– Що ви знаєте про «Привида»? – спитала Наталя.

– Тільки те, що він був провокатором і виказав у грудні сорок другого велику групу підпільників та партизанів.

– Кіра Назаренко жива? – спитала Наталя.

– Жива. Тільки вона вже не Кіра, а Кіра Матвіївна. Солідна, але й досі ще вродлива жінка, – відповів Бадюк. – Цього листа вона передала Григорію Сидоровичу кілька років тому, коли він почав збирати матеріал про історію сосновсько-русанівського підпілля.

– Можна взяти цього листа на два-три дні? – спитав Лежнєв. – За його цілість можете не турбуватися.

– Що з вами поробиш!

– Тоді я попрошу у вас на тих же умовах і цей твір, – Лежнєв вказав на документ німецькою мовою.

– Втративши голову, за волоссям не плачуть, – засміявся Бадюк. – Беріть.

Незважаючи на заперечення Лежнєва, Бадюк приніс із холодильника і відкоркував пляшку вина, поставив на стіл фрукти. Довелося випити по чарці. Горін сидів недовго. Пішов на кухню писати якусь статтю. На випад Наталі – «Щось новеньке про Феміду?» – він не відповів. Лежнєв і Бадюк дружно розсміялися.

– Не за те батько сина бив, що журналістом став, а за те, що фейлетони писати почав, – усе ще сміючись, сказав Бадюк, та, помітивши, що Наталя насупилася, додав уже серйозно: – Ви не ображайтеся на нього, Наталю Сергіївно. За цього фейлетона він од мене дістав не менше ніж ви на оперативній нараді. А взагалі Женя непоганий хлопець; до того ж дуже здібний. Правда, запальний, упертий.

– У нього багато спільного з однією моєю знайомою, – всміхнувся Лежнєв.

– У нас, журналістів, взагалі багато спільного із слідчими, – підхопив Бадюк. – Змістовній статті, нарису, фейлетону завжди передує певний пошук, розслідування. Одначе нам на це дають значно менше часу, ніж вам. Адже газета живе тільки один день і разом з тим вона повинна жити кожен день. Звідси в газетярів і певна поквапливість – «сьогодні в житті, завтра в газеті», почасти дилетантство – сьогодні пишеш про математика, завтра про селянина, післязавтра про поета. Висвітлюючи конфліктні питання, я завжди дотримуюся чудового правила давньоримських юристів: «Вислухай і другу сторону». Причому, винну сторону, по-моєму, треба вислухати терплячіше, уважніше, ніж потерпілу. Правда теж різна буває. Ви згодні зі мною?

– Не зовсім, – сказав Лежнєв. – Правда – це істина, а двох істин одночасно не буває.

– А ви як гадаєте, Наталю Сергіївно?

– З мене нікудишній філософ, – ухилилася од відповіді Наталя.

– А хочете, я розповім вам історію, яка має безпосереднє відношення до нашої суперечки? – сказав Бадюк. – Не заперечуєте?

– Ми з Наталією Сергіївною, признатися, того, й прийшли, щоб послухати ваші історії, – усміхнувся Лежнєв.

– Це справді моя історія, – почав Бадюк. – Хоча стосується вона не так мене самого, як людей, що колись були моїми друзями. Багатьох із них уже немає на світі, і тому, виносячи їхнє життя на ваш суд, я дозволю собі не називати їхніх справжніх імен. Зробити це мені неважко, бо головні герої історії, про яку я хочу розповісти, довгий час називали себе іменами персонажів відомого роману Дюма: Атос, Портос, Араміс, д’Артаньян. Так, то було велике братерство мушкетерів, хоча ними цього разу стали четверо сосновських хлопчаків із восьмої середньої школи імені Рози Люксембург. Нашими гербами були латки на старих батьківських штанях, а кулаки довгий час замінювали нам шпаги. Походження ми були в основному робітничо-селянського. Одначе був і прошарок службовців. Із службовців походив Атос, він же, як відомо, граф де ля Фер, – найрозсудливіший і найстатечніший серед нас: коли він давав у морду комусь із городенківських хлопчаків, з якими ми частенько билися, то незмінно казав при цьому: «Я дуже шкодую, месьє, але в мене не було іншого виходу». Ми ніяк не могли перейняти в нього цю вишуканість – не вистачало витримки, та й виховання, як то кажуть, було не те: батько Портоса був вантажник; д’Артаньян виріс у селянській родині; ну, а батьки Араміса, сиріч – мої, все життя працювали на тартаку. Де вже нам було таким «штилем» розмовляти!