Текст книги "«Привид» не може втекти"

Автор книги: Эдуард Ростовцев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 24 страниц)

– Не виключено, – погодився Лежнєв. – Адже йдеться не про одну фототеку. На фототеку «Привид» тепер дивиться тільки як на перепустку у «вільний світ».

– Гадаєте, він хоче привласнити коштовності, які знайшов у тайнику? – спитав Романенко.

– Принаймні поторгуватись і одержати за них окрему платню.

– А торгуватися він може тільки тут, – зауважив Кулінич. – Бо чудово розуміє, що в кабінеті полковника Улінгера не дуже поторгуєшся.

– Все це так, – кивнув Романенко. – Та після того як місцеве телебачення передало повідомлення про Енкеля, він може змінити тактику.

– Навряд, – заперечив Лежнєв. – Людина він бувала, досвідчена. Маючи це на увазі, спробуйте поставити себе на його місце.

– Стати на місце «Привида»? – усміхнувся Романенко. – Що ж, спробую.

– Я допоможу. – Ви – «Привид»– знаєте, що зв’язковий, який побував у вас, провалився. Тепер вам треба дізнатися, живий він чи ні? Цю вельми важливу для вас обставину опустили в телепередачі. Подумавши трохи, ви доходите висновку, що зв’язкового вбито. Чому? Та тому, що ми й досі не арештували вас, не вийшли на вас через Енкеля.

– Але вам уже відомо, що Енкель побував у Сосновському. І ви, певна річ, шукатимете людину, якій він зробив візит, тобто мене, – уже серйозно мовив Романенко. – Це мене тривожить; мені й так уже наступає на п’яти бригада, яка веде слідство про пожежу на Залісній.

– Правильно, нерви у вас починають здавати. На це ми й розраховували, організовуючи телепередачу. Та все-таки ви розсудлива людина і ваш висновок про смерть Енкеля завдав вам не тільки турбот. Ця смерть, хоч як це дивно на перший погляд, відкриває перед вами додаткові, дуже заманливі перспективи.

– Які?

– Ви повинні були передати з Енкелем фототеку і коштовності? – замість відповіді спитав Лежнєв.

– Виходить, що повинен.

– Але ви не передали з ним ні того, ні другого?

– Не передав.

– А полковник Улінгер про це не знає, – вставив Кулінич. – Він певен, що ти передав зв’язковому те, що було в тайнику: недарма ж Енкель намагався перейти західний кордон.

– Виходить, я все-таки обдурив Улінгера, – розсміявся Романенко. – Енкеля вбили східнонімецькі прикордонники, про що Улінгеру достоту відомо. Отже, тепер я можу робити з фототекою і коштовностями все, що захочу?

– Не зовсім так, – відказав Лежнєв. – На нашій землі ви нічого не реалізуєте. Тому вам треба пробиратися на Захід, у якусь нейтральну країну, звідки ви зможете зв’язатися з Улінгером – без нього вам не обійтись, – і, вже перебуваючи в безпеці, поторгуватися з ним.

– Але як же я в такому разі проберуся на Захід?

– Є легальні шляхи переходу кордонів: туристські поїздки, відрядження.

– Та це ж не просто: сісти й поїхати, – заперечив Романенко.

– Але не так уже й складно для людини з незаплямованою репутацією. Потрібен тільки певний час, щоб оформити документи, візи.

– Так, – сказав Романенко, – потрібен час.

– Він намагається його виграти, – сказав Лежнєв. – Сьогодні я дістав ще одне підтвердження тому: капітан Кравчук повідомив, що Анісімовій передали в камеру пачку сигарет «Мир». Пам’ятаєте свідчення Пєтухової?

– Про те, що Шеф велів передати Анісімовій сигарети на очній ставці?

– Не просто сигарети, а сигарети «Мир», – сказав Кулінич. – Це якийсь сигнал.

– Безумовно, – погодився Лежнєв. – Через кілька годин після того, як Анісімова одержала сигарети, вона заявила тюремній адміністрації, що хоче дати додаткові свідчення. При цьому сказала, що дасть свідчення тільки слідчому жінці, оскільки мова буде про деякі інтимні моменти.

– Чого це вона раптом стала такою сором’язливою? – усміхнувся Романенко.

– Очевидно, хоче, щоб її допитувала Супрун, – сказав Кулінич.

– Якась чергова провокація, – насупив брови Романенко.

– І я так думаю, – кивнув Лежнєв. – І провокуватимуть знову Супрун. З цією справою в неї пов’язано багато особистого. На це, очевидно, й робиться ставка.

– У таких випадках слідчого звільняють од ведення справи, – сказав Романенко.

– У таких, але не в такому, – відказав Кулінич. – Я ще не знаю, якою мірою, але цілком певен, що свої плани локалізації слідства злочинці пов’язують із Супрун. Завтра під час допиту Анісімової багато що проясниться.

– Проясниться, якщо допит робитиме Супрун, – додав Лежнєв.

– Сподіваюся, ви попередите Наталію Сергіївну, – сказав Романенко.

– Я не хотів би цього робити, – зізнався Лежнєв. – По-перше, ми не знаємо, якого коника викине Анісімова. До того ж Супрун, хоча й здібний слідчий, навряд чи зможе «переграти» таку досвідчену злочинницю.

– Боїтеся, що Анісімова раніше, ніж треба, здогадається про марність своїх спроб?

– Відверто кажучи, боюсь.

– Але з якої речі Супрун повинна тіпати свої нерви? Їй і так дісталося за останні півтора місяця. А тут ще сьогоднішня історія! Завтра – ще одна: допит Анісімової. Теч недовго й занедужати!

– Супрун – не Пєтухова, – заперечив Лежнєв, – в істерику не впаде.

– Чи не надто багато ви од неї вимагаєте?

– Вона сама від себе багато вимагає і ображатися на нас не буде…

Тим часом на садовій лаві біля газетного кіоска тривала розмова, яка мала для Супрун неабияке значення.

– У Кості було невеселе дитинство, – вів Бадюк. – Він рано лишився без матері, рідко бачився з батьком. Знаєте, тоді було заведено «горіти» на роботі з ранку до вечора, а Михайло Юзефович до всього був ще й районний землевпорядник, місяцями гасав по селах. Виховувала Костю тітка – старша сестра Михайла Юзефовича, жінка з дивацтвами, стара діва. Кості було десять років, коли батько одружився з Адою Рененкампф. Про цю жінку я вже розповідав, і мою думку про неї ви знаєте. Та слід віддати їй належне – до Кості вона ставилася непогано. Думаю, Ада навіть полюбила його – своїх дітей у неї не було. Пам’ятаю, в грудні сорок другого року – я тоді за дорученням підпільної групи працював на біржі праці – ми випадково зустрілися з нею біля міської поліції. У неї було заплакане обличчя. Вона зупинила мене, що само по собі знаменно – працюючи з гітлерівцями, Ада не помічала колишніх знайомих. Схлипуючи, розповіла, що Костю арештували. У цей час до нас підійшов німецький майор. Не звертаючи на мене уваги, він сказав Аді, що нічого не вийшло – гестапівці не хочуть віддавати хлопчика на поруки. Я зрозумів, що мова йшла про Костю. Ада вилаялась на адресу гестапо і, не попрощавшись зі мною, пішла з майором.

Бадюк на мить замовк, потім попросив у Наталі цигарку.

– Я слухаю вас, Ігоре Семеновичу, – нетерпляче сказала Наталя, тільки-но він прикурив.

– Не знаю, чи маю я право розповідати вам те, що розповідаю. Костя для мене близька людина.

– Для мене теж, – сказала Наталя.

– Невже він ніколи не розповідав вам про себе?

– Дуже мало і неохоче. Я знаю тільки, що його колишня дружина – артистка – втекла од нього з якимсь співаком-гастролером.

– Нікчемна, пащекувата жіночка, – кивнув головою Бадюк. – Один час вони наймали в мене кімнату. Заради Кості її терпів. Він з нею і одружився з відчаю. Бувають випадки, коли одружуються, як горілки напиваються, – щоб забути своє горе.

– Яке горе?

– Було в нього до того невдале, можна сказати, трагічне кохання.

– Я нічого не знаю про це.

– Я теж більше чув од інших… Уявіть собі п’ятнадцятирічного хлопчину і дуже гарну дев’ятнадцятилітню дівчину. Що могло бути між ними? Юнацьке несамовите кохання з одного боку і поблажлива дружба з другого? Але то був суворий, безжальний час – підлітки на очах ставали дорослими… Гестапівці схопили їх на конспіративній квартирі. Ви ж знаєте, що Костя був зв’язковим міського підпілля?

– Ні, він не казав мені…

– А вона – перекладачка в німецькій комендатурі; через неї ми діставали бланки документів. Костю, її та багатьох інших підпільників виказав провокатор.

– «Привид»?

– Не думаю, щоб один агент зумів виказати стількох людей. Мабуть, у підпілля пролізло кілька агентів, але діяли вони спільно… Костю і Кіру Назаренко, так звали ту дівчину, допитував сам Брюнінг – начальник сосновського гестапо. Які тортури вони витримали – не знаю. Костя не любить про це згадувати. Знаю тільки, що тоді він і посивів… Судили їх на початку березня сорок третього. Обох засудили до розстрілу. Та буквально в останню мить партизани визволили засуджених. Так Кіра і Костя опинилися в партизанському загоні «Месник», яким командував Михайло Юзефович. Не можу сказати, як склалися у них стосунки потім. Товариші розповідали, що після чистки загону від кримінальних елементів – було таке діло – на Кіру впала підозра. Кажуть, вона жила з ватажком бандитів. Можливо, це плітка. Про красивих жінок часто розпускають плітки, а Кіра була гарна. Лукава, метка, вона розбила не одне партизанське серце. Словом, як би там не було, але після липневої чистки її взяли під варту. Костя дуже переживав, навіть хотів, як батько, покінчити життя самогубством. Та невдовзі підозру з Кіри зняли, хоча в загоні її не лишили – відіслали літаком у Москву. До речі, вона москвичка; у Сосновське попала випадково – застала війна. В лютому 1945 року Костя – після визволення Сосновського пішов на фронт – був поранений і попав у московський госпіталь. Кіра, дізнавшися про це, розшукала його. Виписавшись із госпіталю, Костя оселився в неї. Влаштувався на роботу і водночас продовжував перерване війною навчання. Повторюю, я не знаю, які в них були стосунки – Кості тоді щойно сповнилося вісімнадцять. А через три роки, покинувши навчання в Першому Московському медінституті, він повернувся в Сосновське. Причину своєї втечі з Москви не пояснював. Тут у нього нікого не лишилося – тітка після війни повернулася в Дніпропетровськ. Він оселився в мене, і я доклав немалих зусиль, поки вмовив його продовжити навчання. Отоді він і одружився. З ким і як – ви знаєте.

– Більше він не зустрічався з Кірою? – спитала Наталя.

– На це запитання я не хотів би відповідати, – сказав Бадюк. – Але моє мовчання може бути витлумачене як завгодно… Кіра приїжджала в Сосновське. Зупинялась у своєї двоюрідної сестри Тамари Нетреби.

– Нетреби? – перепитала Наталя.

– Ви повинні її знати, це дружина Ярослава Нетреби. Ярослав, по-моєму, теж був не байдужий до Кіри, і я навіть підозрюю, що він одружився з її сестрою тільки тому, що та схожа на Кіру.

– Коли Назаренко востаннє була в Сосновському? – спитала Наталя.

– Не пам’ятаю.

– Ігоре Семеновичу, мені це важливо знати! Вважайте, що це запитання не жінки, а слідчого. Даю вам слово, хоч би що сталося потім – Савицький не дізнається про нашу розмову.

– Кіра приїжджала недавно, – трохи помовчавши, відповів Бадюк.

– Коли?

– Місяців півтора тому. Була тут кілька днів. Зустрічалася вона з Савицьким чи ні – не знаю. Коли раніше приїжджала – зустрічалася…

Лежнєв уже повернувся в готель, прийняв душ і випив кефір, коли задеренчав телефон, в трубці озвався голос Супрун.

– Василю Тимофійовичу?

– Добрий вечір, Наталю Сергіївно.

– Василю Тимофійовичу, мені треба з вами зустрітися.

– Не дуже підходящий час для зустрічі, пів на дванадцяту, – сказав Лежнєв, – та коли це важливо…

– Дуже, – перебила його Наталя. – Прошу, приїжджайте до мене…

– А чи не потривожимо ми ваших батьків? Ви, здається, живете з ними?

– З мамою. Вона спить. Ми не заважатимемо їй. Прошу вас, приїжджайте.

Спитавши адресу, Лежнєв пообіцяв приїхати.

Двері йому відчинила Наталя. Лежнєв вивчаюче подивився на неї. Трималася вона спокійно, мабуть, аж надто спокійно.

– Мама спить у їдальні, – пошепки сказала Наталя. – Я б запросила вас до своєї кімнати, але треба проходити через їдальню. Ходімо на кухню. Ви вже пробачте.

– Пробачаю, – якомога приязніше всміхнувся Лежнєв.

Він гадав, що знає, про що розповідатиме Наталя, і думав тільки, як би заспокоїти її. Та почув більше, ніж чекав. Особливо зацікавила його згадка про Кіру Назаренко.

– Ось що, Наталю Сергіївно, – подумавши, мовив Лежнєв, – усе треба старанно перевірити. Я це зроблю особисто. Розумію ваш стан – Савицький вам не сторонній. Але саме тому я прошу вас: постарайтеся поводитись так, наче нічого не сталося. Зумієте?

– Не знаю, – призналася Наталя. – Спробую.

– Ну, я піду, – сказав Лежнєв. – Завтра буде нелегкий день: розмовлятимемо з Анісімовою – чекісти здобули цікавий матеріал.

– Я проведу вас, – захапалася Наталя.

– Тільки до дверей.

Біля дверей Лежнєв затримався і якось дуже пильно подивився на Наталю.

– Ви вірите мені, Наталю Сергіївно? – несподівано спитав він.

– Авжеж.

– Так от: все буде гаразд. Через тиждень, максимум через вісім-десять днів, усе стане на свої місця. Але ці дні треба триматися. Розумієте?

– Розумію.

Наталя зачинила двері і якусь хвилину постояла в коридорі, спершу прислухаючись до кроків, що даленіли внизу, потім до своїх думок. Вони вже не гупали в скроні, – ніби стомившись, заспокоювались, відступали.

– Все буде гаразд, – мимоволі вголос повторила вона лежнєвську фразу і недовірливо всміхнулася.

– Наталю, – покликала з кімнати Ірина Дмитрівна, – хто це приходив?

Наталя ввійшла до їдальні. Над диваном горів нічник. Ірина Дмитрівна, кутаючись у халат, стояла біля кахляної груби.

– Ти не спиш? – здивувалася Наталя.

– Хто це був? – знову спитала Ірина Дмитрівна.

– Вибач, ми розбудили тебе, – Наталя підійшла до неї. торкнулася її плеча.

– Наталко, хто до тебе приходив? – В Ірини Дмитрівни тремтіли куточки уст.

– Мамо, що з тобою? – злякалася Наталя. – До мене приходив у справі мій начальник. Я тобі розповідала про нього. Слідчий в особливо важливих справах Лежнєв Василь Тимофійович. Дуже серйозна і гарна людина. А хіба що?

– Нічого, – мовила Ірина Дмитрівна, одводячи руку доньки. – Мабуть, спросоння здалося.

– Що тобі здалося?

– Голос… Дуже знайомий голос.

– Тобі справді здалося, – всміхнулася Наталя. – Василь Тимофійович москвич. У Сосновське приїхав два тижні тому. Де ти могла його чути?

– Це правда, – сказала Ірина Дмитрівна. – Лягай спати.

– А ти?

– Я теж ляжу.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ

Ірина Дмитрівна потушила світло, лягла. Та сон не брав. Вона й не пробувала заснути, знаючи, що це їй не вдасться.

Як мало, виявляється, треба, щоб розбудити спогади, які колись день і ніч переслідували її. Як далеко відійшло те повне відчаю і ненависті літо сорок третього. Одне тільки літо і роки споминів про нього. Спомини приходили, як навождення, день за днем, місяць за місяцем. Спершу вони мучили Ірину Дмитрівну, примушуючи заново пережито те, що, здавалося, не можна пережити й один раз. Потім вона звикла до них, як звикають до тривалої хвороби. Минали роки, і спогади тьмяніли, втрачали свою гостроту. Найдовше вони живили надію. Дуже слабеньку, майже нездійсненну…

Вона потрапила на фронт у березні сорок третього, склавши достроково екзамени за четвертий курс медичного інституту. Їй минав двадцять другий рік, але Ірині не давали й вісімнадцяти. В армійському госпіталі її однокурсники були асистентами на операціях, давали наркоз, робили переливання крові, а її навіть не пускали в операційну – «тут не дитячий сад». Вона образилась і попросилася в медсанроту стрілецької дивізії. Дивізія стояла на передовій у районі ріки Псьол, південніше Обояні. Точилися бої місцевого значення: артнальоти, бомбування, перестрілки… Та в медсанроті роботи вистачало. А незабаром стався безглуздий випадок, яких загалом немало на війні: шофер санітарки збився з дороги і повернув не в той бік – ніч була темна, сльотава. Машину зупинили люди. Ірина Дмитрівна прийшла до тями після того, як її витягли з кабіни, відібрали пістолет і хтось здивовано сказав по-німецьки: «Дас іст вайб»[7]. Німецьку мову вона знала непогано.

Її вели через вибої, груддя, яри, підштовхуючи в спину прикладом. Допитував неголений жовчний офіцер. Він ударив Ірину навідліг кісточками довгих пальців з брудними нігтями. Доти її ніколи не били, і той удар вона запам'ятала на все життя. Потім били не раз і по обличчю, і по ребрах, і по голові в штабах, комендатурах, таборах. Били кулаками, прикладами, нагаями. Вона сперечалася, обурювалась. І її знову били. Били для порядку. А ще для того, щоб прищепити поштивість до тисячолітнього рейху, німецької армії, адміністрації табору, командування СС. Поштивість їй не прищепили – навчили тримати язика за зубами і ненавидіти.

Одного разу в жіноче відділення табору приїхав майор. Пройшовся вздовж нар, а потім сказав начальниці відділення:

– У першому ряду – п’ята, сьома, восьма, одинадцята, двадцять друга; у другому – перша, дев'ята, шістнадцята і двадцята.

Двадцятою у другому ряду була Ірина Дмитрівна.

Після обіду полонянок, яких назвав німець, вивели до воріт, де стояв автобус з забитими диктом вікнами. Там же стояла легкова машина, біля якої Ірина Дмитрівна побачила білявого майора і коменданта табору. Коли конвоїри заганяли дівчат в автобус, Ірина Дмитрівна почула, як комендант сказав білявому:

– Але ж, пане майор, це військовополонені.

– Це жінки, капітане, до того ж гарненькі, – хмикнув офіцер. – Ви їх використовували не за призначенням.

Збагнувши значення цих слів, Ірина Дмитрівна знепритомніла. Згодом вона навчилася тримати себе в руках, інакше б не пережила того, що довелося пережити.

Лісовий санаторій для німецьких офіцерів був розташований у величезній кам'яниці, що нагадувала старовинний замок. У карантині – напівпідвальному приміщенні цієї кам’яниці – деякі дівчата кінчали життя самогубством. Вішалися в ніші, де стояв умивальник. Їм ніхто не заважав: ні подруги по нещастю, ні наглядачки. Але після кожного такого випадку всіх «карантинок» вишиковували перед умивальником, потім приходила старша наглядачка (її звали тут просто «старшою» – в санаторії уникали табірної термінології) і посміхаючись питала, чи немає бажаючих наслідувати приклад покійниці.

Власне, від «карантинок» вимагали небагато – підписати заяву про зарахування у «допоміжний персонал» санаторію. Це давало деякі пільги: ліпше харчування і житло, пристойний одяг і звільнення від екзекуцій. Дехто не витримував і підписував заяву. А вона трималася.

Одного разу Ірину Дмитрівну викликали до начальниці санаторію фрау Рененкампф.

– Підеш працювати в лазарет? Там звільнилося місце позаштатного фельдшера, – запропонувала начальниця.

– Я подумаю.

Фрау Рененкампф здивовано звела брови.

– Що ж, подумай.

Думали всі табірниці і нарешті сказали:

– Давай згоду. Все-таки своїх лікуватимеш. Та й вискочити звідти легше.

Так Ірина Дмитрівна почала працювати в лазареті офіцерського санаторію. В обов’язки позаштатного фельдшера входило констатування смерті дівчат із карантину і «допоміжного персоналу». За півтора місяця роботи Ірині Дмитрівні не раз довелося писати такі висновки. Одного разу вона відмовилася підписати довідку про смерть дівчини – там писалося, що дівчина загинула внаслідок нещасливого випадку, а насправді у неї було кулеве поранення.

– Не будьте вперті, мертвій ви не допоможете, живим – тим більше. На фронті гинуть мільйони, і нікого не цікавить, од чого помер той чи інший – від осколка снаряда чи від дизентерії. Від медиків вимагають тепер одне: вміти відрізнити живого од мертвого, – вмовляв Ірину Дмитрівну старший лікар Фюмен.

Та Ірина Дмитрівна стояла на своєму, і Фюмену довелося дописати: «Необережне поводження із зброєю». Це здалося Ірині Дмитрівні дивним: звідки в дівчини з «допоміжного персоналу» зброя? Але довідку вона підписала.

Якось під час медогляду одна дівчина – в реєстраційній картонці вона значилась під ім’ям Лота – шепнула:

– Не підписуйте довідки, не оглянувши трупа.

Те, що Ірина Дмитрівна підписувала такі довідки, мало хто знав. А Лота якось довідалася про це. На другий день начальник охорони санаторію приніс у лазарет одразу три довідки.

– Підпишіть, – сказав він Ірині Дмитрівні. – Їх уже поховали. Групова втеча. Охорона застосувала зброю.

Те, що сказав начальник охорони, скидалося на правду, але Ірина Дмитрівна, пригадавши осторогу Лоти, відмовилась підписувати. Довідки підписав лікар Фюмен: підписав не читаючи.

Ввечері до лазарету прийшла Лота. Вона порізала палець. Рана була глибока, й Ірині Дмитрівні довелося накласти скобки.

– Вам приносили довідки? – спитала Лота.

– Так.

– Скільки?

– Три.

– Правильно. Не підписали?

– Їх підписав Фюмен.

– Падлюки! Ах, які падлюки, – вилаялась Лота. – У цьому клятому замку не тільки вбивають і гвалтують; тут торгують людьми. Ті три дівчини живі. Їх продали. Минулої ночі повезли на аеродром. У замку час од часу з’являється якийсь пан Трібо, середнього віку, в цивільному. Запам’ятаєте?

– Пан Трібо?

– Гладкий, невисокий на зріст, рідке волосся, часто сміється. Запам’ятаєте?

– Навіщо?

– Він купляє і вивозить звідси дівчат.

– Це, ви вважаєте, найстрашніше з того, що тут відбувається? – посміхнулась Ірина Дмитрівна.

– Але ж зрозумійте, в них забирають останнє: ім’я, право називатися людиною!

– А ми з вами можемо називатися людьми? – підійшла впритул до неї Ірина Дмитрівна.

– Можемо, – витримавши її погляд, сказала Лота. – Те, що з нами сталося, не провина – наше горе. Це різні речі. Не плутайте їх.

– Та ви самі, по-моєму, плутаєте їх, – різко сказала Ірина Дмитрівна.

– Ні. Бути тільки впертою і безвилазно сидіти в карантині, як робили ви і ваші подруги, – це ще не геройство.

– Не розумію.

– Звідси можна вибратися двома шляхами: ногами вперед – на кладовище або підписавши ще одну заяву.

– Яку? – спитала Ірина Дмитрівна.

Лота уважно подивилася на неї, потім прошепотіла:

– Що ви згодні працювати на німецьку розвідку.

– Вам пропонували підписати таку заяву? – насторожилась Ірина Дмитрівна.

– Не пропонували і не запропонують, – посміхнулася Лота. – Я в чорному списку. Замок для мене тільки відстрочка…

Вона не сказала, від чого відстрочка, але одразу тицьнула в руку Ірині Дмитрівні папірця.

– Тут імена і прізвища деяких дівиць із тих, хто підписав другу заяву, – скоромовкою сказала Лота. – Їхні справжні імена і прізвища. Адреси їхніх батьків. Якщо вам випаде побувати в Сосновському, передайте цього папірця господареві будинку номер двадцять вісім по вулиці Московській. Скажете – від Олени.

– Навряд чи мені пощастить побувати в Сосновському, та ще самій, – дохитала головою Ірина Дмитрівна. – Моє становище ненабагато краще за ваше. Але я спробую.

– Я теж, – якось дивно мовила Лота, – і якщо у мене це вийде раніше, ніж у вас, папірець знищіть.

– А як же я дізнаюся, пощастить вам чи ні?

– Дізнаєтесь.

Ірина Дмитрівна дізналася про те наступної ночі. Вона ще не спала, коли у дворі почалася безладна стрілянина. Вимкнувши світло в комірчині, де вона жила відтоді, як почала працювати в лазареті, Ірина Дмитрівна трохи прочинила вікно і почула розлючену лайку, прокляття, крики, постріли. Потім хтось гукнув:

– Вона за будкою! Кидай гранату, а то всіх перестріляє.

За якусь мить біля замкової огради пролунав вибух. А вранці Ірина Дмитрівна підписувала довідку про смерть Олени Петлюк, яку в замку називали Лотою. Довідки про смерть двох охоронників, застрелених біля сторожової будки, підписав лікар Фюмен. Де Лота роздобула пістолет, так ніхто і не дізнався.

Відтоді Ірина Дмитрівна поклала собі за мету будь-що виконати доручення Лоти. Вона будувала найрізноманітніші плани, та всі вони розсипались, як карткові будиночки, тільки-но вона намагалася їх здійснити. Після історії з Лотою дівчатам із «допоміжного персоналу» заборонили виходити навіть у парк, який прилягав до замку й був обнесений високим муром.

Цей парк, розташовані в ньому будівлі, сіре підковоподібне громаддя замку тепер здавалися Ірині Дмитрівні зовсім іншими. Їй багато що стало зрозуміле: і страхіття карантину, і заяви, що їх підсовували дівчатам, і довжелезні анкети-характеристики, які заповнювали на кожну дівчину, і наївні розмови про те, що після закінчення строку дівчатам добре заплатять, а їхнє перебування в замку лишиться таємницею, якщо вони самі не базікатимуть про це. Все було спрямоване на одне: зломити волю, розбестити душу, прищепити мерзенну своєю суттю думку про те, що тепер уже все байдуже.

Ірина Дмитрівна надумала за всяку ціну вирватися в Сосновське, розшукати Лотиного знайомого.

Вона навіть почала приймати зальоти німця-медика, який обіцяв повезти її до міста у «справжній» ресторан. Потім, дізнавшись, що офіцерам заборонено бувати з дівчатами поза замком, стала уникати його. На щастя, сам залицяльник невдовзі виїхав із санаторію: його і двох фельдфебелів відіслали в діючу армію. В лазареті лишилися тільки лікар Фюмен, одноногий фельдшер та кілька санітарів. Ірині Дмитрівні доводилося чергувати по вісімнадцять годин на добу. Але це тривало недовго: у середині червня з лазарету виписали хворих, а ще через деякий час надійшов наказ виписати із санаторію і відправити у свої частини всіх відпочиваючих.

Того дня, коли начальство одержало цей наказ, у замку було особливо гамірно: приїхало багато гостей. У ресторані і двох буфетах з самого ранку почалася пиятика. Лікар Фюмен до обіду вже ледве стояв на ногах; не відставав од нього і фельдшер. Наприкінці дня з карантину принесли мало не до смерті побиту дівчину. А ввечері до лазарету зайшов високий, прямий, як тичка, обер-лейтенант. Ірина Дмитрівна ще не бачила такого пихатого офіцера. У нього був неприємний погляд – гордовитий, бридливий.

Спочатку Ірина Дмитрівна вирішила, що це один із тих пересичених санаторними розвагами офіцерів, які іноді зазирали в лазарет, щоб пофліртувати або – це траплялося частіше – познущатися з російської медсестри. Та невдовзі збагнула, що помиляється – офіцер повів незрозумілу гру. Він заговорив з Іриною Дмитрівною по-російськи, і це було так несподівано, що вона остовпіла. Певна річ, були німецькі офіцери, які непогано розмовляли російською мовою, проте обер-лейтенант говорив по-російськи так, ніби то була його рідна мова. Але справа навіть не в цьому. Перед Іриною Дмитрівною постала зовсім інша людина. Цей чоловік говорив з нею просто, по-людськи, як рівний з рівним. Помітивши знівечену дівчину в ніші за шафою, обер-лейтенант захотів допомогти їй. То були не пусті слова – він дав Ірині Дмитрівні досить велику, як на санаторні поняття, суму грошей. І водночас попросив її зробити досить незвичайну послугу: вона мала допомогти пораненому офіцерові, приховавши при цьому, що його поранено недавно. Все це сталося так несподівано, що Ірина Дмитрівна ладна була повірити в що завгодно. До лазарету принесли пораненого. У нього була наскрізна рана в стегні. Він втратив багато крові, пульс ледь промацувався. Це, здавалося, підтверджувало найсміливіші здогади Ірини Дмитрівни.

Свій! Ну, хто ж іще, як не свій, приховуватиме справжнє поранення. Хто, як не свій, стікаючи кров’ю, не проситиме допомоги, бо навколо вороги.

Од цих бентежних думок Ірину Дмитрівну відволік льотчик, який допомагав нести пораненого.

– Фрейлейн, будьте обережні з обер-лейтенантом. Він із гестапо.

Ірина Дмитрівна насилу змогла обробити рану, перелити офіцерові кров. Загадковий візит обер-лейтенанта Зінгера, його дивна, просьба, поранений капітан, про характер поранення якого заздалегідь попереджено, набули для Ірини Дмитрівни іншого сенсу!

Гестапо! Це слово примусило збліднути навіть начальницю санаторію. Фрау. Рененкампф з’явилася в лазареті, коли капітанові уже було подано допомогу, а обер-лейтенант Зінгер, який доти стежив за кожним рухом медсестри, пішов у бенкетний зал. Начальниця санаторію навіть не наважилася зайти в палату, де лежав поранений. Вона викликала Ірину Дмитрівну і спитала, що сталось. Ірина Дмитрівна показала їй госпітальну довідку, яка була в кітелі пораненого, але не сказала про те, що капітана поранено недавно. Довідка справила на фрау Рененкампф несподіване враження – начальниця зблідла і сказала тремтячим од хвилювання голосом:

– Ірочко, я вас дуже прошу: про це – нікому.

Якби фрау Рененкампф закричала або почала битися головою об стіну, Ірина Дмитрівна здивувалася б менше, ніж од такого звертання: «Ірочко», «ви». Це було так не схоже на начальницю санаторію. З лазарету фрау Рененкампф не вийшла – вибігла. Через деякий час знову прийшов обер-лейтенант Зінгер і тоном, який не терпів заперечення, звелів Ірині Дмитрівні вийти. Він лишився наодинці з капітаном, котрий усе ще не приходив до пам’яті.

А потім у лазареті з’явився білявий майор, який колись привіз Ірину Дмитрівну в замок. Ірина Дмитрівна пішла в свою комірчину поряд з перев’язочною і не роздягаючись лягла в ліжко. За хвилину у двері нетерпляче постукали. То була старша другого поверху.

– У лазарет. Швидко!

На півдорозі їх зустріла фрау Рененкампф.

– Не треба, – сказала вона, – він заснув. Ідіть відпочивати, Ірино. Я сама посиджу біля нього.

Вранці її розбудила сама начальниця санаторію.

– Вмийтеся, одягніться, підете зі мною.

Рененкампф сіла на єдину в кімнаті табуретку і закурила. Ірина Дмитрівна помітила, що під очима у неї лягли густі тіні, а пальці, що тримали сигарету, дрижали.

Крутими гвинтовими сходами, про які Ірина Дмитрівна не знала, вони піднялись на третій поверх. Фрау Рененкампф привела її в кімнату, опорядження і меблі якої нагадували сільську хату. Ірину Дмитрівну зустрів чоловік середнього віку в цивільному. Його обличчя не важко було запам’ятати – крупні риси, здавалося, були вирубані сокирою.

Жестом звелівши начальниці санаторію вийти, він показав Ірині Дмитрівні на широку лаву.

– Я полковник Улінгер із військової розвідки, – сказав він по-російськи з помітним акцентом. – Обставини, які привели мене сюди, а також брак часу примушують бути гранично відвертим. Годину тому, знайомлячись із вашими документами, я дізнався, що вас привезли сюди з табору військовополонених. Не буду обурюватися вчинком майора фон Бюлова, хоча розцінюю його як злочин. Скажу одне – майора буде притягнуто до якнайсуворішої відповідальності, а вас, – якщо моя пропозиція вам не підійде, – негайно відішлемо в табір військовополонених.

– Разом зі мною, – сказала Ірина Дмитрівна, – сюди силоміць привезли ще дев’ять жінок-військовополонених.

– Десять, не рахуючи вас, – уточнив Улінгер. – Одна померла. Я розпорядився провести розслідування. Їх сьогодні ж одішлють у найближчий табір. У вас іще є претензії?

– Ні, – невесело посміхнулась Ірина Дмитрівна.

– Тоді я перейду до суті справи, задля якої запросив вас сюди. У мене мало часу, – він глянув на годинник, – і все-таки я хочу зробити вступ, щоб ви усвідомили загальний стан речей. Ви знаєте, що таке СС?

– Фашистська охранка.

– Коли б це була тільки охранка! – мовив Улінгер. – СС – широко розгалужена військово-політична організація націонал-соціалістської партії; її очі й вуха; її караючий меч; її опора і захист. СС – це гестапо і зондеркоманди; служба безпеки і управління концтаборів; особливі війська і закордонна розвідка.