Текст книги "«Привид» не може втекти"

Автор книги: Эдуард Ростовцев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 24 страниц)

– Григорію Сидоровичу, – звернувся Сміливий до Дробота. – Пам’ятаєте Адама Ярощука – комсомольця, якого городенківські куркулі в тридцять третьому вбили?

– Пам’ятаю, – сказав Дробот і, звертаючись до Бородатого, спитав: – Де вам мали передати перепустки?

– На тій же квартирі, у діда.

– Хто ж, по-вашому, міг виказати гітлерівцям план операції, час і місце збору бойових груп?

– Біс його знає! Про якогось «Привида» казали, агента німецької розвідки. Але я цьому не дуже вірю.

– Учасникам грудневої наради було відомо все, – зауважив Лежнєв, який доти мовчав. – А з тих, хто був на нараді, живим залишилися тільки ви, Савицький.

– Це як же розуміти?! – погрозливо підвівся Бородатий. – Ви що ж, мене за іуду маєте?

– Скажіть, Савицький, – спитав Дробот, – крім учасників наради, хто ще був тоді на явочній квартирі?

– Господар, звісно. Але він сидів на кухні. Раз тільки, здається, у світлицю зайшов, самовар приніс. Ну, охорона, безумовно, навколо будинку була – кілька чоловік підпільників і двоє наших.

– Хто з наших?

– Здається, Кулібаба.

– Він живий?

– Убили під Городенковим.

– Хто ще?

– Либонь, Славко Нетреба.

– Це той самий Нетреба, який Цибочкіна застрелив? – спитав Лежнєв.

– Той.

– Хто мав принести до Ярощука перепустки? – спитав Сміливий.

– Не знаю. Ці підпільники таку конспірацію розвели, що самі в себе пароля питали. П’ятірки, десятки, групи… Один одного не знають, один одного перевіряють. Я гадаю, що саме через цю конспірацію усе й провалилося. Німцям не треба було ніякого «Привида»-двадцять шостого зв’язкові як навіжені гасали по місту: мало не кожного персонально сповіщали.

– Виходить, у всьому винна конспірація? – посміхнувся Сміливий.

Бородатий не відповів. Опустив голову на руки і сидів так, поки комісар загону не сказав:

– Що ж, товариші, по-моєму, все ясно.

Лежнєв підвівся, вважаючи, що допит закінчено. Але Дробот не поспішав.

– Ви щось хочете додати, Савицький? – спитав він.

– Додати? – одриваючись од своїх думок, перепитав Бородатий. – Додавати мені нема чого. А от до міста, до старого Ярощука, мабуть, треба сходити. Відпустіть мене на день-два до міста. Може, я знайду «Привида». Після тієї наради місяців через два я знову був у місті. Хотів відновити зв’язок з підпільниками. Не всіх же німці взяли. Дід Ярощук розшукав декого. Зустрілися, погомоніли. А коли розходились, один із них розповів мені про Вукаловича і його людей. Що, мовляв, з’явилася така група оточенців. Словом, рекомендував їх.

– Чому ви думаєте, що це був «Привид»? – спитав Лежнєв. – Ви ж зустрілися через два місяці після грудневого розгрому.

– А ця людина у грудні теж мала відношення до підпілля.

– Ця людина? – швидко підхопив Лежнєв. – Виходить, ви її знаєте?

– Може, знаю, а може й ні, – ухильно відповів Бородатий. – Спершу я сам для себе повинен дещо з’ясувати… То як, Григорію Сидоровичу, пустите мене до міста чи ні? Не самого, з ким хочете посилайте.

– Подумаю, – сказав Дробот.

Минуло два дні. За цей час відбувся суд над провокаторами. Вирок був справедливий: бандитів Вукаловича розстріляти. Кіру Назаренко перевели з штабу в господарчу команду. Судили і командира взводу зв’язку Нетребу. Виправдуючись, він сказав, що застрелив Цибочкіна, коли той спробував утекти. І хоча Лежнєв, виступаючи на суді, взяв під сумнів це твердження, партизани повірили Нетребі. Звинуватили тільки в тому, що не дав попереджувального пострілу. Його зняли з посади командира взводу і позбавили права протягом місяця стояти на варті біля прапора загону. Так вирішив партизанський суд.

Справу Савицького-Бородатого не розглядали. На третій день після його допиту, коли основні підрозділи загону «Месник» без особливих пригод з’єдналися з рейдовим загоном, Дробот запросив до себе Лежнєва.

– Частину завдання ми з вами виконали, – сказав він. – Але становища в місті поки що не знаємо. Я не вірю, що гітлерівці дощенту розгромили підпілля. Є немало свідчень того, що деякі групи борються з окупантами. Певно, ці групи діють самостійно – грудневий провал, безумовно, породив настороженість, підозріливість. Зв’язатися з ними нелегко – контакти втрачено, а їхнє довір’я до місцевих партизанів, скажемо прямо, підірване. Допоможіть нам. Давайте спільними зусиллями налагоджувати зв’язок з сосновськими підпільниками. Візьміть із собою Бородатого. Ризикніть! Може, він справді знайде провокатора?

– Хто його знає, – Почав Лежнєв, але одразу ж махнув рукою. – Ризикнемо. Тільки б не впізнав хто в дорозі Бородатого – дуже вже відома він особа в цих місцях.

Довелося Бородатому позбутися своєї знаменитої бороди і надіти окуляри. А відповідний костюм надав йому вигляду заможного хуторянина з колоністів.

До міста, крім Лежнєва і Бородатого, мали піти Петро Олійник, Сміливий і ще один «мушкетер» – уродженець Сосновського. Компанія зібралася надто велика. Вирішили розділитися на дві групи – в одній Лежнєв, Сміливий і Бородатий; у другій – Петро і «мушкетер». Домовилися зустрітись наступного дня у сосновській церкві, де мала відбутися велика відправа. Лежнєв, Сміливий і Бородатий вийшли з загону наприкінці дня, сподіваючись іще завидна добратися до фільварку Гімпеля і там заночувати.

Спочатку цей план викликав заперечення не тільки у Сміливого, але й у Бородатого.

– Кручений старий, – сказав Сміливий про Гімпеля. – Не вірю я йому.

– Баронський холуй, – ще категоричніше мовив Бородатий. – Хазяйську доньку виховував. І так виховав, що фашисти її з відкритими обіймами прийняли. А другий гімпелівський вихованець мало не в самого Гіммлера в помічниках ходить. Та що там казати – німець завжди лишиться німцем.

Лежнєв не сперечався, але як старший групи твердо сказав:

– І все-таки заночуємо у Гімпеля.

Старий єгер зрадів Лежнєву, подав руку і Сміливому, а Бородатому ледь кивнув – певно, не впізнав. Коли Сміливий і Бородатий полягали спати, старий покликав Лежнєва на кухню і дав йому згорнутий трубкою папірець.

– Оскар просив вам або комусь із ваших передати. Він одужує. Живе в місті. Можу сказати адресу, але ходити вам туди не слід; коли щось треба, передавайте через мене.

Лежнєв розгорнув папірець, геть змережаний колонками цифр. У правому верхньому кутку стояв загальнокодовий знак «Спішно». Зрозумів, що це донесення в Центр.

– Коли Оскар дав вам цю записку?

– Вчора.

– От тобі й спішно! Минуло більше доби.

Лежнєв розбудив Сміливого, вручив йому шифрограму.

– Це треба якнайшвидше передати в Центр. Повертайтеся в загін, знайдіть мого радиста, хай негайно зв’яжеться в Москвою.

– А як же з ним? – Сміливий кивнув на Бородатого.

– Якось упораюсь. Збирайтеся, не баріться.

Отак і вийшло, що до міста Лежнєв пішов удвох з Бородатим. Хто міг передбачити, що трапиться така оказія на фільварку. Не могли передбачити й іншого…

До міста вони дісталися благополучно. А от у церкву насилу протовпились. Лежнєв не відпускав од себе Бородатого. Та невдовзі впевнився, що той не збирається тікати. Занепокоїло його інше. Визираючи Петра Олійника і «мушкетера», Лежнєв несподівано побачив Кіру Назаренко. Насилу впізнав її: у хустині, полотняному платті, в якихось дивних черевиках, вона була схожа на сільську дівчину. Лежнєв несамохіть опустив руки в кишеню, де лежав пістолет. Невже втекла з загону? Але Петро Олійник, який з’явився біля неї, розсіяв його підозри. Лежнєв пройшов мимо і, не дивлячись на них, процідив крізь зуби:

– На площі, біля церковного рундука…

Вони зустрілися біля рундука, де продавали свічки, ікони, хрестики та інший церковний дріб’язок. Лежнєв, не стримавши роздратування, тихо спитав:

– Це що за фокус?

Перебираючи мальовані іконки, Петро відповів так само тихо і спокійно:

– Ідіть за нами. Є квартира, де можна побалакати.

На брудній вуличці, що петляла навколо старого ринку, у напівпідвальній, бідно вмебльованій кімнатці, де пахло квашеною капустою, шкірою і просмоленою дратвою, на металевому ліжку сном праведника спав неголений господар-швець. Петро одвів Лежнєва в куток і сказав:

– Чого психуєш? Мій провідник зламав ногу. Довелося повернутися і взяти іншого. От і все.

– Корінна городянка, москвичка дорогу тобі в лісі показувала? – глумливо спитав Лежнєв.

– У лісі я сам дорогу знайшов, – незворушно відповів Петро. – Зате в місті дуже допомогла. Навіть квартиру знайшла. Не розкішну, як бачиш, зате швидко знайшла. Господар – її знайомий. Правда, гіркий п’яниця, але гарний чоловік. Свого часу допомагав підпільникам. Я його зранку про всяк випадок почастував.

– Хто дозволив Назаренко лишити загін?

– Дробот. На моє прохання.

– Чи не забагато ти на себе взяв?

– Скільки треба, – витримуючи важкий лежнєвський погляд, сказав Петро. – Крім усього іншого, у неї в місті є знайомі. А нам треба відновлювати зв’язок з підпіллям. Не навпомацки ж шукати. Хто ж допоможе, як не вона та не Бородатий?

– Що й казати, помічнички в мене першокласні, – в’їдливо мовив Лежнєв. – Тільки гляди, щоб не повтікали.

– Я не втечу, – всміхнувся Петро. – Кіра теж нікуди не дінеться. До речі, вона добре знає діда Ярощука, і він її знає.

Кіра знала не тільки Ярощука. Увечері вона привела літнього сухотного на вигляд чоловіка у формі залізничника. Розмовляли насторожено, хоча залізничник, якого Кіра називала дядьком Яковом, упізнав Савицького-Бородатого.

– Не довіряєте нам? – прямо спитав Лежнєв.

– Вас я не знаю. Назаренко сиділа в гестапо. Як звідти вибралася – невідомо. Та й про товариша Савицького, – він кивнув на Бородатого, – різні чутки ходять.

– Тільки чутками й живете? – чомусь образився Лежнєв і подав своє посвідчення на клаптику шовку.

Дядько Яків прочитав посвідчення, подумав трохи, потім сказав:

– А ви станьте на моє місце. У грудні через довірливість ми більше половини людей втратили. Хтось же їх виказав. Хто? І досі не знаємо. А щодо чуток, то це ви даремно. Живемо не тільки чутками. Радіоприймач зібрали. Москву слухаємо. Знаємо про німецький наступ. З цієї нагоди німецький військовий склад на Петропавлівській горі підпалили, паровози несправні з депо випускаємо, листівки поширюємо. Рукописні. Друкарського причандалля у нас немає.

– То як же домовимося? – нетерпляче перебив його Лежнєв.

– Квартиру підходящу знайдемо, – подумавши, сказав дядько Яків. – Тут вам лишатися не треба. Про все інше погомонимо наступного разу.

– Конспіратори, матері його ковінька, – не витримав Бородатий. – Поки з вами домовишся, війна закінчиться.

Перевіряти зв’язки Бородатого почали зранку наступного дня. Лежнєв вагався, але потім прийняв план, що його запропонував Бородатий. У місто Савицький пішов сам. Лежнєв навіть дав йому старенький пістолет з трьома патронами. Проте адреси квартири, яку рекомендували підпільники, не назвав. Зустрітися мали о дванадцятій біля кінотеатру хроніки. Та зустріч не відбулася. Бородатий до кінотеатру не прийшов.

На нову квартиру, якій віднині судилося стати опорним пунктом спецгрупи, Лежнєв повернувся стривожений. Кіра запропонувала свої послуги – вона добре знала будинок, де жив Ярощук. Проте Лежнєв подумав, що спочатку йому самому треба ознайомитися, так би мовити, із загальною обстановкою.

Навскіс од будинку № 28 через дорогу була пивна. Лежнєв зайшов туди, покрутився серед відвідувачів, випив кухоль смердючого пива. Одразу помітив, що з пивної є вихід у двір, одгороджений від сусіднього низеньким парканом. Це трохи заспокоїло його, і він подався у міський сад, де на нього чекали Петро та Кіра.

– Підеш з нею, – сказав Лежнєв Петрові, – але в будинок не заходь; зачекай у пивній, що навпроти. А ви, Назаренко, якщо не застанете Бородатого, розпитайте господаря: чи приходив, коли приходив, що казав. Оце, либонь, і все. У Ярощука не затримуйтеся.

– Дайте мені пістолет, – попросила Кіра.

– Обійдеться, – не особливо ввічливо відмовив Лежнєв.

Кіра зашарілася, одвернулась, і Лежнєв помітив, що на її очі набігли сльози. Петро докірливо глянув на товариша. Лежнєву це не сподобалося. Ще вчора він звернув увагу, що Петро якось надто вже співчутливо позирає на дівчину. «Цього ще не вистачало! – подумав. – Розжалобила його, чи що? Таки правду люди кажуть, що сила жінок у їхній слабкості. Вона добре засвоїла цю істину, грає на ній…»

Думка про те, що Назаренко грає, хитрує, непокоїла Лежнєва. «З них не можна спускати ока», – вирішив він. І пішов за ними слідком. Він бачив, як вони розійшлися – Петро пішов по один бік вулиці, Кіра – по другий; як на розі Московської і Соборної до Кіри звернулася жінка, щось запитала, і Кіра похитала головою, мовляв, не знаю. Бачив, як Кіра, не доходячи до 28-го будинку, нахилилася, кинула погляд назад – чи не йде хто слідком. Бачив, як вона ввійшла у двір, в глибині якого стояв благенький рублений будиночок, зійшла на скособочений ганок, постукала, потім нерішуче штовхнула двері. Петро теж стежив за дівчиною, та щойно вона зникла за дверима, пішов у пивну.

Лежнєв, неквапливо скрутивши цигарку, підійшов до сусіднього будинку, на облупленій стіні якого було наклеєно якісь оголошення, і удав, що читає. Він старався не випускати з поля зору будинок. І все-таки прогавив Кіру. Помітив дівчину, коли вона вже переходила дорогу. Досить було глянути на неї, щоб зрозуміти – щось не гаразд: Кіра мало не бігла. Біля входу в пивну Лежнєв наздогнав її, міцно взяв за лікоть.

– Спокійно, – тихо мовив, а голосно запропонував: – Ходімо зі мною, дівчино, почастую пивом.

Петро сидів за окремим столиком і смоктав пиво.

– Бородатий убив діда Яроша і сам застрелився, – ледве переводячи подих, сказала Кіра. – Ось записку лишив.

Вона подала Лежнєву записку. Лежнєв замовив чотири кухлі пива і тільки після того, як їх принесли, крадькома розгорнув записку.

«Я заплутався, – насилу розбираючи почерк Бородатого, прочитав він. – Коли німці вийшли до Волги, вирішив, що всьому кінець. Мене завербувала моя колишня жінка – Ада Гімпель-Рененкампф, яку я дуже любив і яка виявилась (я пізно це зрозумів) продажною тварюкою. Жити більше не можу і не хочу. Шкода тільки сина – хлопець лишиться сиротою. Та краще йому лишитися сиротою, ніж мати такого батька.

Савицький – Бородатий – «Привид».

Внизу була приписка:

«Старий теж зрадник. Знищую себе і його заодно».

Звелівши Петрові і Кірі йти, Лежнєв трохи посидів у пивній, потім вийшов, озирнувся і подався до будинку 28.

Все було так, як розповіла Кіра: в кімнаті за столом, зронивши голову на руки, сидів мертвий Савицький-Бородатий. Перед ним лежали: пістолет, олівець, порожня пляшка з-під горілки. Господар лежав у ліжку. Картина, здалося Лежнєву, була досить ясна, і він пішов, прихопивши пістолет та олівець, які разом із запискою Бородатого прилучив потім до свого рапорту.

Увечері того ж дня, залишивши Петра на опорній квартирі, Лежнєв з Кірою і дядьком Яковом покинули місто. Зоставатися в Сосновському було небезпечно не тільки колишній перекладачці гебітскомісаріату, але й «обер-лейтенантові Зінгеру». Якова Лежнєв запросив у загін, сподіваючись, що зустріч з партизанами розвіє сумніви підпільників.

У загоні на Лежнєва чекала радіограма, яку незадовго перед його приходом прийняв Ян Манукайтіс. Радіограма була за двома підписами – Шкрабатова і начальника Штабу партизанського руху. Її адресували не тільки Лежнєву. але й Дроботу.

«Подайте максимально можливу допомогу Провідникові. Попереджаємо про особливу важливість і секретність завдання, яке він виконує. Для зв’язку з ним, під вашу особисту відповідальність, виділіть найдосвідченіших і ретельно перевірених людей. Передайте Провідникові, що він удостоєний найвищої урядової нагороди. Днями дістанете додаткові вказівки».

– Це той, який висадився разом з вами і якого ви лишили в Мисливському замку? – спитав Дробот.

– Так. Але тепер він живе в місті. Одужує.

– Хто він такий?

– Я й сам до ладу не знаю.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ

Наталі здалося, що вона божеволіє. Все, що останнім часом вона відчувала підсвідомо, чому вперто чинила опір, немовби прорвавши греблю, хлинуло в її мозок. І все-таки розум опирався, намагався відкинути страхітливу думку, яка ще місяць тому видалася б неймовірною.

А, власне кажучи, що тут неймовірного? Чому Костянтин Савицький мав бути поза підозрами? Що ти взагалі знаєш про нього? Не дурний, освічений, вихований; вміє поводитися, цікавий співбесідник. І все? Ні, не все. Він добрий, уважний, терплячий; інший на його місці, мабуть, не витримав би твоїх вередувань. Ти не уявляєш іншого на його місці? Отже, ти його любиш? Припустімо. Але що з того? Ти слідчий, комсомолка. Але ж ти ще й жінка. Жінка, яка любить. Кого? Людину, мало не вдвічі старшу за тебе? Не в цьому річ. А в чому?.. Не прикидайся – скажи самій собі, що ти думаєш, у чому підозрюєш його. Підозра? Ні, це майже впевненість.

Блакитна «Волга» з несправними дверцятами тільки одна ланка, яка потягла за собою – і це приголомшило тебе – інші. Виїзд на місце пожежі; підтасовка експертизи, знищення фотографій Ганни Щербак і, нарешті, свідчення Сільви. Пам’ятаєш, як вона описала Шефа? Високий, моложавий, сивоголовий… Ні, це якесь марення! Він же не такий – він порядний, совісний… І слиньком його не назвеш. Він воював – ще хлопчаком партизанив у загоні свого батька. Дивне прізвисько було в його батька – Бородатий. Але при чому тут батько? А при тому, що справа про пожежу на Залісній вулиці пов’язана з подіями тих років…

– Нат, що з тобою? Ми приїхали. Виходь.

Голос його знайомий до кожної інтонації. Не дивлячись на нього, тільки чуючи його голос, ти можеш сказати, яке в нього обличчя в цю мить. Зараз воно уважне, лагідне.

Треба взяти себе в руки, не показувати хвилювання. На запитання відповідати коротко – ти ж не вмієш прикидатися…

– Пробач, задумалася. Ходімо…

Ляля Кравчук, Володина дружина, зустрічає Наталю в дверях, цілує, обдаючи запахом парфумів, ванілі і печеного тіста. Руки в неї у борошні, вона смішно розчепірює їх, боячись виквацювати гостей.

– Облиште дурниці. Ніяких подарунків. Просто так зібралися. Це Володя вигадав про Альошчині іменини, щоб ви прийшли, – як завжди скоромовкою сипле Ляля і ще раз цілує Наталю.

Савицькому вона підставляє щоку:

– Щоб Наталка ревнувала.

В одній кімнаті накривають на стіл, у другій грає магнітофон. Жінки допомагають господині; чоловіки курять, розмовляють, сперечаються. Аллочка Заремба танцює з Сашком Воронцовим. Зворушливе єднання помпрокурора і адвоката. Тут усі товариші, колишні однокурсники. Навіть господаря домівки вважають однокурсником, хоча він закінчив юрфак заочно.

– Нату Пінкертону привіт!

– Не Нату, а Наталі Пінкертону, – поправляє Сашко Воронцов. – А втім, я думаю, їй незабаром доведеться міняти прізвище. Я правильно розумію, Костянтине Михайловичу?

– Сашо, не роз’ятрюй рани, – всміхається Савицький.

– Костянтине Михайловичу, ви чарівні в цьому чорному костюмі, – вигукує Аллочка. – З якої нагоди ви наділи його? Чи не помер у вас хтось із родичів?

– Двоюрідна бабуся – адвокатеса. Вона була така балакуча, що заговорила себе на смерть.

– Ха-ха, – регоче Аллочка – Обожнюю розумних медекспертів з ученим ступенем.

– А тобі до його посади зась, – каже Гриць Онопрієнко. – Це заборонені прийоми. Може, він з горя доцентом став.

– Чого це ви налетіли на мене? Що я вам поганого зробив? – сміється Савицький.

– Прийшов пізніше за всіх, – визираючи з-за дверей і ховаючи пляшку шампанського, каже Бадюк.

– Ігоре Семеновичу, і ви з ними!

– Костю, ти мене знаєш давно, – я людина об’єктивна. З тебе штраф.

– Ні, останній прийшли ви, – підскакує до Бадюка Аллочка. – Штраф із вас.

– Хлопці, запросіть мене до танцю, – ставлячи на стіл салатницю і скидаючи фартух, каже Світлана Цибко. – Страх як хочеться потанцювати! Костянтине Михайловичу, запросіть же!

– А таки гріх, не запросити, коли тебе зараховують до хлопців, – усміхається Савицький.

Жарти, сміх, весела пікіровка немовби проходять повз Наталю. Вона все чує, розуміє, навіть щось комусь каже, а її думки нічого спільного не мають із різноголосими веселощами вечірки…

Чому вона тут? Треба негайно ж подзвонити, розповісти! Куди дзвонити? В міліцію? Безглуздо! Поруч стоять оперативники – співробітники карного розшуку, Гриць Онопрієнко, Світлана Цибко. Але ж Гриць і Світлана – її товариші, добрі знайомі Савицького, його колишні студенти. Вони просто не повірять їй, скажуть, що вона збожеволіла…

Чого ж вона все-таки прийшла сюди? Прийшла разом з ним… Володя Кравчук! Ось кому вона все розповість. Авжеж, Володі. Як це вона одразу не подумала про нього? Йому ж доручено шукати «Волгу». Йому й пояснювати нічого не треба. Він зрозуміє відразу. Ніхто з хлопців це зрозуміє, а він зрозуміє. Він знає про неї і Савицького більше, ніж вони самі. Він усе знає!..

Кравчук здивовано округлює очі. Але потім говорить м’яко, співчутливо:

– Заспокойся. Це гра твоєї уяви. Ти просто стомилась…

– А експертиза? А фотографії? А свідчення Пєтухової?..

– Наталко, ти мариш.

– Подумай сам, – вона вчепилася в його рукав.

– Гаразд. Я перевірю. Заспокойся. Дуже прошу, будь на рівні.

Наталі здається, що Володя не вірить. Вона намагається переконати його, але він бере її за плечі і виставляє з балкона. У кімнаті її підхоплює Сашко, і вони кружляють у вальсі. Наталя танцює машинально, думаючи тільки про те, повірив чи не повірив Володя. Та ось вона чує, як він каже:

– Світлано, не дивись так на паштет, це непристойно. Марику, вийми рукав із салатниці, а ковбасу, що взяв, так уже й бути, їж. Онопрієнко, не спи, ти не на роботі… Терпіння, друзі, терпіння! Скоро вже сядемо за стіл. Я тільки одскочу на хвилинку в одне місце, мені щось обіцяли. Костю, ти з машиною? Дай-но ключа. Я сам, не хвилюйся…

Ті півгодини, які не було Кравчука, здалися Наталі вічністю. Вона не відпускала од себе Сашка, запевняючи, що хоче танцювати, що вже не пам’ятає, коли танцювала востаннє і що сьогодні має намір надолужити прогаяне. Вона танцювала тільки з Сашком, боячись, що її запросить Савицький. Він кілька разів підходив до них, напівжартома-напівсерйозно намагався забрати її, та вона щоразу казала:

– Ні, ні. Я сьогодні танцюю тільки з Сашком.

Наталя не дивилася на Савицького. Здавалося, як тільки гляне, він одразу про все здогадається…

Володя повернувся, наче нічого й не сталося, поставив на стіл пляшку коньяку.

– Полундра! – крикнув він. – Прошу до столу!

Вибравши момент, він шепнув Наталі:

– Фантазія! У місті 4739 «Волг», і в половини в них несправні дверцята. Викинь це з голови.

Та викинути це з голови Наталя не могла. Легкість, з якою Кравчук одкинув її підозри, зачепила її за живе. Виходило, що він вірив Савицькому більше ніж вона. Наталя навіть обурилася. Хоч як це парадоксально, але саме обурення допомогло їй прийти до тями, трохи заспокоїтися. Але Савицький відчував, що з нею щось коїться. На його співчутливі запитання «Що з тобою?», «Ти хвора?», – Наталя відповіла невизначено: «Нічого», «Просто так», «Поганий настрій».

Потім їй спало на думку удати, що вона приревнувала його до Аллочки, поруч якої він сидів, і піти. Зробити це було неважко – Аллочка відчайдушно кокетувала з Савицьким.

Одразу після вечері Наталя вийшла в коридор і сказала господині, що йде.

– Чого? – здивувалася Ляля. – Ще тільки пів на одинадцяту. Облиш, Наталко, все це дурниці. Нікуди ти не підеш! Зараз питимемо чай.

– Ні, я піду. Мені далеко добиратись.

– У вас же машина!

– Машина Костянтина Михайловича. Він повезе на ній Аллочку.

Вона сказала це таким тоном, що й сама здивувалася: невже справді приревнувала?

Її умовляли лишитись: у коридор вийшли Світлана, Володя, Ігор Семенович Бадюк. Потім вийшов Савицький. Він спробував порозумітись, але Наталя не слухала його.

– Ну, гаразд, – сказав він, – Я бачу, твій паскудний характер знову дає себе знати. Не треба сперечатися. Я одвезу тебе додому. Обіцяю по дорозі не розмовляти.

– Ні, – сказала Наталя і вискочила за двері.

Певна річ, це було безглуздо, та нічого іншого вона придумати не змогла.

«Не треба, Костю, – почула вона позаду голос Володі. – Повір мені, не треба».

«Я проведу її», – сказав хтось.

Наталя була вже на вулиці, коли її гукнули.

– Наталю Сергіївно, зачекайте. Мені важко за вами бігти.

Вона озирнулась і побачила Бадюка. Він підійшов, помітно накульгуючи. Наталі стало ніяково – змусила бігти за собою літню людину, інваліда.

– Буває, – співчутливо мовив Бадюк. – Тепер модно говорити про несумісність характерів. Але, по-моєму, це дурниці. Просто ми іноді не вміємо вислухати, зрозуміти одне одного: помилково тлумачимо деякі фрази; за окремими словами не бачимо суті… – Він зробив вичікувальну паузу, та оскільки Наталя мовчала, сказав – Якщо не заперечуєте, я проведу вас. Правда, ходак із мене поганенький, та, може, спіймаємо таксі.

– Не турбуйтесь, Ігоре Семеновичу. Я сама доберусь.

Вона хотіла побути одна, зібратися з думками.

– Хоч проганяйте, хоч ні, але я не можу піти, лишивши вас уночі на вулиці, – відказав Бадюк. – Розумію, вам не до мене. Але до таксі я все-таки вас проведу.

– Вибачте, – сказала Наталя, – Я не хотіла вас образити. Так вийшло. У мене не стільки поганий характер, як поганий настрій.

– Я це помітив ще на початку вечора, – кивнув Бадюк.

Вони трохи пройшли, і Наталя раптом спитала:

– Ви давно знаєте Савицького?

– Щоб не збрехати, років тридцять. Так, з тридцять восьмого року. Костя був тоді хлопчаком. Я добре знав його мачуху Аду Рененкампф. Кілька разів зустрічався з його батьком. Навіть бував у них вдома.

Вони дійшли до роздоріжжя. На протилежному розі був «Продмаг». Наталя зайшла, купила цигарки, сірники. Вона не курила, але зараз їй схотілося закурити.

На небі одна за одною загорялися зірки. На широкому Комсомольському проспекті, який тягнувся аж до центра міста, в цей час було невелелюдно. Поруч із зачиненим газетним кіоском стояла незайнята лава. Наталя сіла, взяла з пачки цигарку, закурила. Бадюк мовчки стежив за нею. Потім зітхнув, сів поруч. Вона подала йому цигарки.

– Спасибі. Не курю, – відмовився він. – Років двадцять, як кинув. А втім, дайте одну, побалуюсь.

Наталя вперше затяглася димом і навіть не закашлялася. Її обсіли тривожні думки. Дзвонити чи не дзвонити Лежнєву? Це питання видавалося їй зараз найголовнішим…

Вона не знала, що Лежнєв уже вирішив його. І саме Лежнєв, якому Кравчук подзвонив з автомата і спитав, як бути, порадив заспокоїти Наталю, спростувати чи принаймні похитнути її підозри. Лежнєв боявся, що Наталя може зірватись. А в тій грі, яку вів «Привид», міг перемогти тільки той, у кого міцніші нерви. До того ж Лежнєв знав ще не все.

Того вечора новин не бракувало. Дзвінок Кравчука затримав Лежнєва на порозі номера готелю – незважаючи на пізню пору, він поспішав в Управління, де на нього чекали Кулінич і прокурор області Романенко.

В той час як Наталя, охоплена сумнівами і тривогами, сиділа на лаві біля газетного кіоска, Лежнєв, котрий уже раз, міряв кроками просторий кабінет начальника обласного Управління КДБ. Кулінич уперто набирав потрібний номер телефону, але в трубці весь час лунали короткі часті гудки. Кулінич натискував на важіль і знову набирав номер.

– Скільки можна розмовляти! – нарешті сказав він.

– Подзвони в бюро ремонту, – порадив Романенко. – Може, телефон зіпсований.

– Не трудися, Сергію Захаровичу, – сказав Лежнєв. – Вона сама подзвонить.

– Навряд чи вона буде мені дзвонити, – всміхнувся Кулінич.

– Я залишив твій номер черговій по поверху. Якщо вона подзвонить у готель, її переадресують сюди.

– Так, – мовив Романенко. – Як усе переплелося! Зараз їй не позаздриш.

– Нам з тобою теж нема чого заздрити, – буркнув Кулінич, одсовуючи од себе папку з документами. – Двадцять п’ять років він у нас під носом сидів, а ми, виходить, гав ловили.

– Він? – перепитав Лежнєв. – А ти певен, Сергію Захаровичу, що знаєш, хто «Привид»?

– Певен, що ми правильно окреслили коло людей, серед яких треба шукати «Привида». Тепер це коло звузилося до трьох, максимум до чотирьох чоловік.

– Окреслили коло, – невесело всміхнувся Лежнєв. – Мало не по собі креслили.

– Якось не вкладається в голові, – сказав Романенко, беручи одсунуту Куліничем папку. – Чверть віку критися, ждати того, що могло й не попасти до рук. А життя тим часом ішло. Невже воно ішло повз них? Ну в цієї Анісімової, чи як там її, – він зазирнув у папку, – була горілка й інші сумнівні радощі. А в нього що? Він же жив серед нас і змушений був підроблятися, пристосовуватись. А насправді жив іншим.

– Жив надією, – мовив Кулінич.

– Виходить, тільки зажерливість? Але скільки б йому заплатили за ту фототеку? Вона вже багато в чому втратила свою цінність.

– Не кажіть, – заперечив Лежнєв. – Коли б розвідка, знайшовши цей матеріал, знайшла тільки третину колись завербованих абвером агентів, то й цього було б немало. Майте на увазі, що це були не прості, а спеціально відібрані агенти. Недарма ж на них було заведено окрему фототеку. До того ж за минулі роки люди не тільки вжилися – корінням уросли в наш грунт.

– Можливо, багато хто з них давно поставив хрест на своєму минулому, – сказав Романенко.

– Тим страшніше для них зустріч з цим минулим, – зауважив Кулінич. – Найлегше шантажувати сімейну людину уже з певним становищем. Їй є що втрачати.

– Мабуть, ти маєш рацію, Сергію Захаровичу, – погодився Романенко. – Не збагну тільки одного – чому «Привид» зволікає? Минуло понад два місяці, як він захопив фототеку.

– Не тільки фототеку, – сказав Лежнєв. – У тайнику, і ми тепер це точно знаємо, було й ще дещо. До речі, Сергію Захаровичу, ти попросив, щоб дали оригінал опису вилучених матеріалів? Той, що його східнонімецькі прикордонники знайшли у Енкеля?

– Ще тиждень тому. Сьогодні знову дзвонив. Обіцяли вислати.

– І все-таки не зрозумію, – сказав Романенко, – що утримує тут «Привида»? Він же міг давно втекти.

– У тому й заковика, що втекти йому не так просто, – сказав Лежнєв. – До того ж, він не один. Помічник, про якого він згадував у своїй шифровці Центру, очевидно, не хоче, щоб його спіткала доля Анісімової.

– На нелегальний перехід кордону вони не зважаться, – зауважив Кулінич. – Іти наосліп безглуздо, а зв’язку в них немає.

– За цей час «Привид» міг викликати іншого зв’язкового, – припустив Романенко.

– Міг, але не викликав, – мовив Кулінич.

– Ти певен?

– Певен, – сказав Кулінич. – «Привид» людина обережна. Не діставши підтвердження свого Центру про прибуття Енкеля на Захід, він занепокоївся. Та ще й хитрує. Погляньте, що виходить. На момент прибуття Енкеля в Сосновське тайник було знайдено і розкрито. Здавалося б, що простіше – передати з Енкелем усе знайдене. Але «Привид» цього не робить. Чому? Не вірить своїм господарям.

– Не виключено, що він хоче їх обдурити, – озвався Кулінич.