Текст книги "«Привид» не може втекти"

Автор книги: Эдуард Ростовцев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 24 страниц)

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Не можна сказати, що Наталя Супрун з дитинства мріяла про слідчу роботу. Але її завжди вабили «чоловічі» професії. Мабуть, далося взнаки те, що вона росла без батька. Змалку була оточена материнською увагою і любов'ю. Рано зрозуміла, що мама самотня. Скромна, навіть сором’язлива, Ірина Дмитрівна, здавалося доньці, була дуже беззахисною. І Наталя вирішила внести чоловіче начало в їхню суто жіночу сім’ю. Вона покинула художню гімнастику і почала займатися спортивною – треба передусім бути сильною. Потім удосконалила свої знання в галузі електротехніки, – столярної та слюсарної справи. Серйозно і надовго захопилася фотографією, перетворивши ванну кімнату в лабораторію. І все-таки аж до десятого класу Наталя вагалася у виборі майбутньої професії. Вона мріяла про морське училище; хотіла стати льотчицею, а потім лікарем-хірургом. Улітку 1961 року твердо надумала, що стане геологом. Але наприкінці того ж року їй до рук попав підручник із судової фотографії, і геологія втратила свого палкого прихильника. Наталя перечитала в міській бібліотеці всі книжки з криміналістики і навіть познайомилася з жінкою-слідчим. А незабаром їй запропонували працювати на громадських засадах у фотолабораторії прокуратури.

Наталя погодилась. У старшого слідчого Трача Олександра Юхимовича вона працювала в лабораторії, у нього проходила практику, а пізніше стажирувалася. Наталя багато чого навчилася в нього, а насамперед перейняла мистецтво вести допит.

– Розумієш, Наталі, – коли Трач був у доброму гуморі, він чомусь називав свою ученицю на французький кшталт, – допит, як і слідство в цілому, це своєрідний поєдинок, і не вір тому, хто запевняє, що слідство – це тільки складання протоколів. Коли ти допитуєш свідка, того, кого підозрюєш, а тим більше звинувачуєш, забудь, що вмієш писати. Можливо, ти згаєш більше часу – записати все-таки доведеться, – але й шансів виграти цей поєдинок у тебе буде більше.

Іншим разом він напучував її:

– Готуючись до допиту, ти повинна не просто продумати запитання, а в першу чергу з’ясувати для себе, кого допитуватимеш, – чим живе, чим дихає ця людина. Ти маєш збагнути її психологію; її стан як у даний момент, так і в момент події, котра тебе цікавить. Тут немає стандартних рецептів, як немає стандартних людей. І друге – не менш важливе: шукай і знаходь контакт із тим, кого допитуєш, але не підробляйся під нього.

Наталя була багато чим зобов’язана Трачеві. З його легкої руки і за його рекомендацією її призначили на самостійну роботу. Але й потім, уже будучи слідчим Жовтневої райпрокуратури, вона не раз приходила до Олександра Юхимовича, радилася з ним. Однак в історії з Нетребою Трач не підтримав Наталю, і вона здивувалася, навіть розгубилася, коли він сказав:

– Хоч ти і спортсменка, але вище за себе не стрибай – ноги поламаєш. І взагалі менше мудруй, бо, я бачу, тебе вже заносити почало.

Цього разу Олександр Юхимович не мав рації. Так, Наталя припустилася помилки, але не тому, що хотіла похизуватися своїми здібностями, довести те, чого не можна було довести, – просто в неї не вистачило витримки, хоча напрям стратегічного удару, визнав сам Трач, Наталя визначила правильно. І ось тепер, коли пожежно-технічна експертиза підтвердила її основний висновок, треба було пройти ще раз етапи розслідування; скрупульозно перевірити вже відомі факти, глянути на них під іншим кутом зору.

Після відвертої розмови з Іваном Гавриловичем Щербаком Наталю не залишала думка про самозвану сестру Гургаля. Поки що знайти її не пощастило, хоча Кравчук буквально збився з ніг. Мнима сестра дільничного не випадково обрала для зустрічі з Іваном Гавриловичем вечірню пору і кепсько освітлений сквер за кінотеатром «Комсомолець». Єдиною особливою прикметою, котру помітив Щербак, був шрам на руці дівчини, який лишається після виведення татуювання. Іван Гаврилович звернув увагу на цей шрам тільки тому, що і в нього був такий самий – колись, молодий та дурний, він виколов на передпліччі якусь дурницю, потім насилу вивів її. Шрам у дівчини був невеликий, овальний. Спробуй знайти її за такою прикметою! Та саме цей шрам наштовхнув Наталю на думку, якою вона не забарилася поділитися з Лежнєвим.

– Що ж, ідея непогана, – сказав той, – Треба спробувати…

Трач скорчив невдоволену гримасу:

– Замість морочити мені голову, взялися б самі за це діло. Я вже й так усі терміни порушив. Тобі треба? От і викликай анісімовських красунь, милуйся їхніми руками… На якій кисті, кажеш, у неї шрам? На правій? Стривай-но. У когось я, здається, бачив такий шрам. У Довнер? Ні, по-моєму, у Пєтухової. Словом, хай буде по-вашому, викличу всіх.

І ось перед Наталею сидить гарненька дівчина. Усе, як передбачено «стилем»: на голові начіс, повіки і губи нафарбовані, нігті бузкового кольору, спідниця вище колін, блузка з накрохмаленим коміром, що підпирає вуха. Та й ім’я підходяще – Сільва. Сільва Пєтухова. Проте Наталю цікавить тільки шрам.

– Що в тебе в руці? Покажи. – З такими нічого церемонитися: надто вже розв’язно поводяться вони.

– Запальничка. Західнонімецька.

Сільва подала Наталі запальничку і… Наталя побачила шрам.

– Ти що, куриш?

– Курю. У вас можна курити?

– Ні.

– А Олександр Юхимович дозволяє курити в його кабінеті.

– А я не дозволяю… Ти коли познайомилася з Анісімовою?

– Весною.

– Де?

– На вулиці. Я з одним хлопцем біля під’їзду стояла. Вона проходила мимо, до себе запросила.

– Так з доброго дива й запросила?

– Так і запросила. Джон їй потім на півлітра дав.

– Твого хлопця Джоном звати? – насторожується Наталя.

– Він уже не мій. Був, та загув.

– Ти часто приходила до Анісімової?

– Не рахувала.

– Із Джоном приходила?

Сільва стенає плечима, потім усміхається.

– Попервах із ним…

– Ти знаєш, як це називається?

– Хоч би як називалося, за це строк не дають.

– Бачу, ти вчена. Хто це тебе просвітив? Твої клієнти?

– Ніяких клієнтів у мене не було! Я грошей не брала.

– Ну звісно, тебе просто поїли і дарували всяку мізерію, на зразок цієї запальнички.

У Сільви на очах сльози.

– Не маєте права ображати!

– Хто ж тебе ображає? Хіба я кажу неправду?

– Неправду! – Сільва одвертається, щоб приховати сльози, і Наталя бачить її спаленілі вуха. – Ви нічого не знаєте! Він силоміць. Він мене побив!

– Хто, Джон?

– Інший. Джона, коли хочете знати, я любила!.. Попервах любила…

– А другого?

– Я його навіть не знала… До тих пір не знала.

– Як же вийшло з тим, другим? – майже співчутливо запитує Наталя.

– Ніяк! – Сільва уже не одвертається, хоча сльози течуть по її щоках, змиваючи пудру.

– Це сталося на квартирі Анісімової? – Наталя підходить до дівчини, кладе їй руку на плече.

– Так. Але я вам нічого не підпишу! Він мене вб’є. Йому вбити людину, що муху задавити!

– Це він тебе до Щербака підіслав? – так само співчутливо запитує Наталя.

– Він… Ні! Я не знаю ніякого Щербака!

– Знаєш, Сільво. Чудово знаєш. Сідай, чого схопилась? І Щербак тебе впізнає.

Сільва перестає плакати, дивиться на Наталю з непідробним жахом. Потім каже чомусь пошепки:

– Що мені буде за це? Посадять?

– Усе залежить од тебе.

Розповідь дівчини глибоко вразила Наталю. Сільва народилась і виросла у невеликому районному містечку. Батьки – люди забезпечені – ні в чому не відмовляли доньці. До чогось певного дівчину не вабило, але, закінчивши десятирічку, вона вирішила вступити до хіміко-технологічного інституту. На стаціонарне відділення не витримала конкурсу, вступила на вечірнє. Оселилася на квартирі у родички-манікюрші. Та влаштувала її ученицею в перукарню. А що? Хіба спеціальність перукаря гірша за інші?.. Спочатку все йшло як слід: робота, навчання. А згодом закортіло розважитись, погуляти. З’явилися подружки; почала ходити на танці. Гроші, які одержувала в перукарні і які висилали батьки, витрачала в основному на убори. Влаштовували вечірки; траплялося, що й випивали, А хіба що? Вона ж повнолітня… Про навчання вже не думала. Її виключили з інституту. Тоді вперше в житті вона напилася до нестями. Точніше, її напоїли. Хто? Джон. Він в інституті чи то асистентом, чи то методистом був, усе залицявся до неї, тільки вона давала йому одкоша. Чого? Бо надто вже нахабний. Але того вечора їй було все одно. Потім? Потім Джон обіцяв допомогти перейти в технікум. Він іще багато чого обіцяв, навіть одружитися, коли йому дадуть квартиру… Звісно, вона дурепа, що вірила. Потім пішли ресторани, заміські прогулянки, вечірки… Хто платив за розваги? Іноді він, а більше вона – у нього взимку була скрута з грошима, а їй усе-таки мати щомісяця п’ятдесят карбованців висилала, та й сама ж вона заробляла… Ні, в технікум Джон її не влаштував. Він виявився базікою і шелихвостом. На жаль, вона пізно це зрозуміла. Анісімову зустріли випадково. Підійшла, завела розмову. Сказала, що розуміє їх, що сама була молодою і так далі… Квартира у неї в напівпідвальному приміщенні; в першій кімнаті невелике вікно, друга – зовсім темна. Вони з Джоном приходили до неї кілька разів. Якось на початку червня Анісімова зайшла в перукарню і сказала, що бачила Джона і що він буде в неї ввечері. Того вечора їх частувала господиня. Джон багато пив і примушував пити Сільву. Він був чимось схвильований; часто поглядав на годинник, ходив по кімнаті. А тоді сказав, що йому треба ненадовго піти, просив Сільву зачекати. Коли він пішов, їй стало зле – перепила. Анісімова поклала її в темній кімнаті. Що було потім, Сільва пам’ятає кепсько. Прийшов якийсь мужчина. Вона одбивалась, але він скрутив їй руки… Вранці сказав, що Джон продав її. Сільва не повірила. Тоді мужчина – Анісімова називала його Шефом – показав їй розписку Джона, де було вказано, за скільки він поступається Сільвою. А ще Шеф показав їй фотографії, на яких Сільва побачила себе у непристойному вигляді, і пригрозив, що коли вона комизитиметься, то він пошле ці фотографії її родичам і знайомим. Вона злякалась і погодилася приходити до Анісімової… Ні, вона не знає, хто її фотографував. Можливо, сама Анісімова. Тільки не Джон – він не вміє фотографувати. Ні, вона не захищає його. Чого їй захищати цього покидька! Вона каже правду. І коли вже на те пішло, вона розповість і інше. Якось Шеф звелів їй привести до Анісімової одного хлопця, якого вона знала ще по танцювальному майданчику. Його звали Павлом, а на прізвисько Трактор. Вона привела Павла і лишилася з ним в Анісімової. Серед ночі у квартиру вдерся Шеф, накинувся на Павла і по-звірячому побив його за те, що той нібито знеславив його небогу. Це її, Сільву, він видав за небогу. Павло плакав, повзав на колінах. Що сталося потім, вона не знає, бо Шеф звелів їй забиратися геть. А через деякий час після того Шеф навіть заприятелював з Павлом. Принаймні вона їх часто бачила разом… До машиніста Щербака її послав Шеф. Він навчив, як і про що говорити з машиністом; де з ним зустрітися, як поводитися. Що за цим стояло, вона не знає. Дуже боялася Шефа. Він погрожував, що уб’є, коли вона десь прохопиться хоч словом про ту розмову з машиністом… Ні, коли міліція нагрянула до Анісімової, Шефа там не було. Джон і Павло теж не прийшли того вечора. Були якісь хлопці і дівчата – вона їх раніше не бачила. Чому вона опинилася в цій компанії? Так звелів Шеф. Коли прийшла міліція, Анісімова встигла сказати їй: «На допиті вали все на мене – я дозволяю. Та коли пікнеш про Шефа – ремствуй на себе…» Так, вона бачила після того Шефа. Він двічі дзвонив у перукарню, призначав зустрічі. Слідством цікавився: про що і як її допитували; попереджав, що їй неодмінно влаштують очну ставку з Анісімовою і звелів на цей випадок мати нерозпечатану пачку сигарет «Мир». Цю пачку вона мала передати Анісімовій на очній ставці. Шеф їй не давав сигарет, сказав, щоб купила. Але тільки «Мир». Очевидно, тому, що Анісімова курить тільки такі сигарети. Про наступну зустріч з Шефом не домовлялися – він сказав, що подзвонить… Де він живе, вона не знає. Який із себе? Літній, але підібраний. Зовнішність інтелігентна, розмовляє культурно, ніколи не подумаєш, що це така страшна людина. Високий, волосся сиве, але красиве, густе, хвилясте… Джон? Вона його вже місяців зо два не банила і не хоче бачити… Жінку на ім’я Ганна в Анісімової не зустрічала. При чому тут машиніст Щербак? Ні, вона не знає, як звали його покійну дружину…

Наталя не вела протоколу допиту, щоб не бентежити дівчину – оформити протокол можна й потім. До того ж Наталі не терпілося розповісти про цей допит Лежнєву. Певно, у нього будуть якісь запитання.

Звелівши Пєтуховій зачекати в коридорі біля кабінету криміналістики на лаві для відвідувачів, Наталя пішла до Лежнєва. Там вона застала Володю Кравчука. Він щойно допитував Анісімову. Був збуджений, ходив по кімнаті, розмахував руками.

– Отже, нічого не вийшло? – запитав Лежнєв.

– Як це «нічого не вийшло»? – образився Кравчук. – За кого ви мене маєте?

– Це вона була з Ганною Щербак у лісопарку?

– Вона. Невеликий пікнік з випивкою з малознайомими мужчинами. Так би мовити, виїзд закладу на лоно природи.

– Ти певен, що Щербак відвідувала кубло розпусти? – спитала Наталя.

– Слухай, Наталочко, я, певна річ, розумію, що, незважаючи на тіньові сторони нашої професії, ми не повинні втрачати віру в добре, вічне, чесне. Але свята простота теж не найкраща риса слідчого.

– Які мужчини були з ними? – спитав Лежнєв.

– Двоє, середні на зріст, без особливих прикмет. Анісімова запевняє, що це Анютині знайомі. В одного з них власна машина. Виїзд організовували на «Волге».

– Василю Тимофійовичу, – втрутилася Наталя, – мені здається, що Анісімова хитрує.

– Ну, – знаєш! – обурився Кравчук.

– Чого ви так думаєте? – спитав Лежнєв.

Наталя коротко розповіла про свідчення Пєтухової. Кравчук навіть присвиснув.

– Молодець, Наталю! – вперше назвав її на ім’я Лежнєв. – А я, признатися, не дуже вірив в існування цього Джона. Виходить, Анісімова не збрехала. Точніше, збрехала наполовину – фотографувати він усе-таки не вміє.

– Хіба це важливо?

– Дуже. Ви навіть не уявляєте, як важливо! Давайте сюди вашу Пєтухову. Подивимося на неї.

Наталя вийшла в коридор. Однак на лавці біля кабінету криміналістики Пєтухової не було. Не було її і на сходах, куди звичайно виходять покурити відвідувачі. Не було Сільви і внизу – у вестибюлі.

Вислухавши Наталю, вахтер перепитав:

– Патлата, в короткій спідниці? Хвилин п’ять як вийшла. Якби попередили заздалегідь, я б затримав. А я ще звернув увагу: чого це вона іде як нежива, наче причмелена. Подумав, що перепало дівці на горіхи. З якимсь чоловіком ішла. Сивоголовий, показний такий. Він її під руку підтримував. Мабуть, батько… Куди ви? Не наздоженете. Вони на машині поїхали…

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Абверівців наче вимело в палати; зникла і фрау Ада. Оскар знеможено ліг на подушку, але ще знайшов у собі сили підморгнути Лежнєву.

– Ви з ними не церемоньтеся, – сказав він. – Бюлов у мене на гачку. Проте й не заривайтеся: він боягузливий, але хитрий. При першій же нагоді повідомте в Центр про цю зустріч…

У коридорі на обер-лейтенанта Зінгера чекав майор фон Бюлов. Вигляд у абверівця був кислий.

– Зінгер, мені треба з вами побалакати, – запобігливо сказав він.

– Не маю часу, – сухо відповів Лежнєв. – Зараз прийде автобус по полковника Шпітцмюллера. Я їду з ними.

– Вони підождуть, – швидко відказав Бюлов. – Я попередив полковника.

Лежнєв подивився на абверівця і, про всяк випадок, усміхнувся.

– Що ви хотіли, пане майор?

– Прошу, зайдіть на хвилинку до мене.

Кімната, до якої фон Бюлов привів Лежнєва, була опоряджена і вмебльована в староруському стилі: побілені стіни, настелена дощата підлога, широкі лави, грубо збитий стіл, образи в позолочених рамах. Була навіть піч з лежанкою.

– Тут нам не заважатимуть, – сказав фон Бюлов. – Ця стилізація не моя вигадка. Хоча кімната вважається моєю, але її так опорядили багато років тому колишні володарі замку, які не поминали нагоди підкреслити свою прихильність до всього російського, може, тому, що самі були німці.

Увійшла дівчина в строкатому ситцевому сарафані, червоних чобітках і кораблику. У неї була пишна руса коса і темні, здавалося, пофарбовані вії, яких вона не підіймала – чи то соромилась, чи боялася офіцерів. Дівчина принесла каву.

– Спасибі, Марфочко, іди, – по-російськи сказав Бюлов.

Дівчина вийшла.

– Одяг і ім’я служниці теж витримані в стилі, – всміхнувся Лежнєв.

– Признатися, це вже моя ідея, – розливаючи каву, сказав фон Бюлов. – Не терплю дисонансів. Спідниця і наколка офіціантки тут були б недоречні. Рекомендую каву, зварену за моїм рецептом. Враз витвережує.

– Ви думаєте, я п’яний? – насупився Лежнєв.

– Я цього не казав. Але гадаю, що вам не завадить освіжитися. Льотчики, з якими ви пили нарівні, лежать покотом. Пити і не п’яніти – це свого роду мистецтво, дуже цінне для нашої роботи.

– Ви помиляєтесь, – холодно зауважив Лежнєв. Натяк був надто недвозначний, щоб пропустити його повз вуха. – Я не маю честі бути офіцером абверу.

– Вам три чи чотири грудочки цукру? – не звертаючи уваги на його заперечення, спитав Бюлов.

– Чотири. Дякую, – Лежнєв присунув до себе каву.

– А я не люблю солодкої, – сказав фон Бюлов і додав, начебто між іншим: – Мої колеги працюють не тільки в абвері; співробітників імперського відділення безпеки я завжди вважав своїми товаришами.

Лежнєв мало не похлинувся – він зрозумів, що фон Бюлов приймає його за співробітника СД[4]. Зрозумів він і те, чому така думка виникла в абверівця.

– Я тільки штабний офіцер, – відказав Лежнєв.

Підтверджувати одразу «здогад» фон Бюлова було б необережно – працівники СД, тим більше ті, котрі маскувалися під офіцерів вермахту, як правило, виконували особливі завдання служби безпеки, про що абверівці не знали.

– Звичайно, – підхопив Бюлов, – обер-лейтенант Рудольф Зінгер, група армії «Південь». Я в цьому не сумніваюсь, як не сумніваюсь і в тому, що ваш товариш капітан Оскар Фріснер заступник командира 2І7 саперного батальйону. Коли два тижні тому ми зустрілися з ним у Харкові, я був підполковником медичної служби. А медицину я знаю так само, як Фріснер саперну справу.

– Запевняю вас, пане майоре, до розвідки я не маю ніякісінького відношення, – всміхнувся Лежнєв. Ця усмішка – Лежнєв на те й розраховував – свідчила про протилежне.

– Розвідник, контррозвідник – по суті, одне й те саме, – розуміюче кивнув фон Бюлов. – Тільки не треба запевняти мене, Зінгер, що гестапівський жетон, який ви сьогодні показували полковникові Шпітцмюллерові, дрібничка, подарована вам друзями на день народження… Хочете коньяку чи ще кави?

– Ще кави.

– Думаю, я не перебільшу, коли скажу, що найблискучіші перемоги німецької зброї підготували своєю відданою працею наші розвідка і контррозвідка, – перейшов на більш загальну тему фон Бюлов. – Кажучи про розвідку і контррозвідку тисячолітнього рейху, я маю на увазі як абвер, так і імперську службу безпеки. Нам не треба лаврів, правда ж, Зінгер? Досить того, що фюрер знає і цінує нашу скромну працю. Та якщо німецькій розвідці коли-небудь піднесуть лавровий вінок, то я б поділив його порівну між абвером і СД. А ви як гадаєте?

– Я ніколи не думаю про нагороди, виконуючи свій обов’язок, – ухилився од прямої відповіді Лежнєв.

– Похвалено. Дуже похвально! Але я хочу сказати інше. На жаль, є люди, котрі, виходячи з якихось незрозумілих мені і в кожному разі не державних інтересів, намагаються загострити стосунки між абвером та імперською службою безпеки. Я вважаю цих людей принаймні не далекоглядними…

Він замовк і вичікувально подивився на Лежнєва. Той незворушно попивав каву, яка – треба віддати належне господареві – і справді витвережувала.

– Те гідне жалю непорозуміння, яке сталося між мною і штурмбанфюрером Фріснером, – вів далі майор, не дочекавшись підтримки співбесідника, – наслідок інсинуацій, які поширюють безвідповідальні люди і які тільки шкодять нашій спільній справі. А втім, судіть самі.

Він підвівся, натиснув якусь кнопку на стіні, і в кутку ритмічно загув вентилятор. На Лежнєва повіяв приємний вітрець – у кімнаті було душно; вікна зачинені, певно, з міркувань світломаскування.

– У лютому-квітні, під час планомірного відходу наших військ з Північного Кавказу, – почав розповідати фон Бюлов, – у район Барвінкове – Лозова – Синельникове ринув потік біженців, серед яких були колишні радянські громадяни, що активно співробітничали з німецькою владою. Побоюючись, що енкаведе використає переміщення великої кількості людей, аби засилати в наш тил свою агентуру, а також спробує ізолювати деяких німецьких військовослужбовців, деморалізованих почасти сталінградською трагедією, почасти пропагандою так званого «Комітету вільної Німеччини», абвер вжив відповідних заходів. Одним із таких заходів було відрядження на допомогу обер-командам і частинам південної дільниці досвідчених офіцерів-контррозвідників. Я прибув до Полтави 30 березня і одразу поринув у роботу. Після того, як наші війська знову зайняли Харків, я зі своїми колегами переїхав туди. Повірте, Зінгер, від своєї нової роботи я не мав задоволення: не дуже приємно з ранку до пізнього вечора допитувати отупілих від страху бургомістрів, старост, поліцаїв, їхніх жінок, коханок. Коли мені і щастило викрити радянського агента, то цю заслугу одразу ж приписували собі мої нові колеги. Та господь з ними…

Фон Бюлов повернувся до столу, дістав з кишені знайомий Лежнєву золотий портсигар.

– Куріть, – запропонував він і додав цілком серйозно – Я не вдавався по допомогу до цього портсигара в Голубій кімнаті. Придивіться до його кришок – вони вимережені візерунками; такі поверхні не відбивають. До того ж я короткозорий. Так що ваші підозри були безпідставні.

Лежнєв узяв сигарету, і хоча йому здалося, що це інший портсигар, сказав те, що хотів почути фон Бюлов:

– Я ні в чому не підозрював вас, пане майор. Гра була чесна.

– Якось у середині червня, – після недовгої паузи почав знову розповідати абверівець, – мене запросив до себе генерал Остер, що саме приїхав з Берліна. Сподіваюся, це прізвище ви знаєте?[5] Він повідомив, що в Головному управлінні імперської безпеки поширюються чутки, ніби барвінково-синельниківська акція абверу має на меті реквізувати коштовності у біженців. Причому ці коштовності абвер хоче приховати від Міністерства фінансів. Для перевірки цих чуток на місці виїхав офіцер з особливих доручень при штабі рейхсфюрера СС. Хто цей офіцер, генерал Остер не знав, але йому було відомо, що той уже в Харкові і встановив контакт із шефом місцевого відділення поліції безпеки та СД. Повірте, Зінгер, усе це мене не обходило: термін мого відрядження минав, а до реквізицій, якщо їх хтось і вів, я не мав ніякісінького відношення. Проте генерал Остер був мій начальник, і я не міг відмовити йому в проханні знайти офіцера СД і спробувати переконати його в безпідставності інсинуацій, які поширювалися в Берліні. Пізніше я догадався, що Остер збрехав, сказавши, ніби не знає особливоуповноваженого СД – адже не випадково він доручив знайти його саме мені. Як ви вже, певно, здогадалися, цим офіцером був штурмбанфюрер Фріснер, з котрим я колись учився на юридичному факультеті Берлінського університету. Шукати Фріснера мені довго не довелося – ми чудово знали один одного. І скажу чесно: я завжди поважав його, дорожив його прихильністю. Він – один з небагатьох офіцерів секретної служби СС, з яким я не боявся говорити відверто. Був відвертий зі мною і він. Оскар одразу ж сказав мені, що вся ця історія йому неприємна, що він не сумнівається в порядності більшості співробітників абверу і буде радий, коли його місія не спричиниться до погіршення стосунків між нашими відомствами.

– Нащо ви розповідаєте мені про це? – спитав Лежнєв.

– Не хочу, щоб у вас склалася неправильна думка про мене.

– І заради цього ви відкриваєте незнайомому вам офіцерові найважливіші таємниці армійської розвідки? – примружився Лежнєв. – А якщо ця розмова не лишиться між нами і я передам її зміст третій особі?

– Я буду тільки вдячний вам, – Бюлов дістав із портсигара сигарету, закурив не затягуючись. – Я зустрічався з Оскаром Фріснером у Харкові кілька разів і майже переконав його в безпідставності підозр з боку служби безпеки. Оскар навіть допоміг нам залагодити один конфлікт з командуванням СС. Йшлося про дуже важливу дезінформацію, яку генерал Остер вирішив надіслати через надійний канал, щоб завести в оману російський генштаб. Усе, здавалося, було гаразд, і росіяни мали клюнути на цю приманку. Однак сталося непередбачене – у прифронтовій смузі нашого агента затримав пост ваффен СС[6]. Агент мав із собою надзвичайно важливі дані, які вміло сфальсифікувала наша контррозвідка. Командування СС прийняло все за щиру правду, а нашого агента – за радянського шпигуна. Ніякі докази не бралися до уваги – есесівці швидше схильні були звинуватити в зраді самого генерала Остера, ніж визнати свою помилку. Конфлікт уладнав Фріснер, і генерал Остер вдячний йому за це й досі. Та буквально на другий день стався скандал: два офіцери абверкоманди в Синельниковому реквізували у якогось ділка чорного ринку партію брильянтів і намагалися їх привласнити. Про це якось дізнався Фріснер: він зателефонував генералові Остеру і сказав, що вилітає на місце. Остер одразу ж викликав мене і попросив супроводжувати Фріснера в Синельникове…

Раптом різко задзвонив дзвінок. Фон Бюлов підняв трубку. Вислухавши того, хто дзвонив, він скоса глянув на Лежнєва і сказав:

– Хвилин за десять-п’ятнадцять. Передайте полковникові, щоб він через десять-п’ятнадцять хвилин зайшов у російську кімнату. – Поклавши трубку, Бюлов усміхнувся до Лежнєва: – Приїхав автобус. Полковник Шпітцмюллер питає, чи довго ви затримаєтеся. Нічого, підожде! Постараюся бути лаконічнішим… Я побачив Фріснера на аеродромі, але він не взяв мене з собою, посилаючись на те, що в літаку немає місця. Справа, звісно, не в вільному місці – хтось підбурив Фріснера проти мене і генерала Остера. Я зрозумів це одразу. Завжди витриманий і коректний, Фріснер того ранку був у нестямі. Він не вірив нікому, всіх підозрював. Таким я його ще не бачив ніколи. Як дізнався я потім, він навіть відмовився од літака ланки зв’язку, якого люб’язно запропонував йому начальник харківського аеродрому, і викликав «юнкерс» однієї з фронтових ескадрилей, вказавши при цьому, який саме пілот повинен вести машину, – у СД скрізь свої люди. Погода того дня була нельотна, і «юнкере» насилу приземлився в Харкові. Пілот спочатку навіть відмовлявся летіти в Синельникове, та з особливоуповноваженим штабу рейхсфюірера, як ви самі розумієте, не сперечаються. Що сталося потім, я не знаю. Мабуть, вони збилися з курсу і попали в смугу зенітного вогню чи то наших, чи російських батарей. Фріснер, не розібравшись у чому річ. радирував командуванню СС, що в літаку вибухнула міна уповільненої дії і що «юнкере» падає. На цьому зв’язок з літаком обірвався. Пошуки не дали наслідків. Усі прийшли до висновку, що штурмбанфюрер Фріснер загинув. Командування СС створило спеціальну комісію, яка допитувала причетних до цієї справи, у тому числі і мене. Та. як бачите, мене не розстріляли і навіть не розжалували. Повірте, Зінгер, я безмежно радий, що Фріснер живий і дуже прикро почути звинувачення, яке він сьогодні кинув мені у вашій присутності.

– То порозумійтеся з ним, – сказав Лежнєв.

– Навряд чи він захоче вислухати мене, – усміхнувся фон Бюлов. – Зрозумійте правильно, Зінгер. Я не прошу посередництва, але буду вам дуже зобов’язаний, якщо ви при нагоді передасте Фріснеру зміст нашої розмови.

– Боюся, що найближчим часом ми не побачимося з ним, – сказав Лежнєв.

– Розумію, – мовив фон Бюлов, – у вас свої справи, у нього – свої. Які – не питаю: співробітникам СД не задають запитань. Однак Фріснер ваш товариш і ви, очевидно, провідаєте його хоча б для того, щоб дізнатися про його здоров’я.

– Можливо.

– Отоді і розкажіть йому про нашу розмову, – Бюлов знову дістав золотий портсигар, але не закурив, а поклав його перед Лежнєвим. – У Голубій кімнаті мені здалося, що вам сподобався цей портсигар. На Сході в звичай дарувати гостеві річ, яка йому сподобалася. Росія – це теж Схід, то дотримуймося ж місцевих звичаїв.

– Ви пропонуєте мені хабара? – холодно спитав Лежнєв, водночас роздумуючи над тим, як учинив би на його місці справжній есесівський офіцер.

– Зовсім ні, – відказав фон Бюлов. – Зрештою, що таке портсигар? Звичайна річ курця.

– Не в багатьох курців я бачив портсигари вартістю кілька тисяч марок, – усміхнувся Лежнєв.

– Ви помиляєтесь, він не золотий, – знітився Бюлов, – це імітація під золото.

– Припустімо, я повірив, – сказав Лежнєв. – Дякую за увагу. Але свої сигарети я не тримаю в портсигарах.

Він сказав це таким тоном, що фон Бюлов розгубився.

– Вибачте, – пробурмотів абверівець.

У двері постукали.

– Це Шпітцмюллер, – зрадів фон Бюлов. – Прошу вас, полковнику!

Льотчик тримався на ногах більш-менш твердо.

– Їдемо, Зінгер? – звернувся він до Лежнєва. – Автобус у дворі.

Лежнєв відповів не одразу, вдаючи, що роздумує над пропозицією полковника.

– Мабуть, до міста я вже не встигну, – поглянувши на годинник, сказав він і після паузи додав: – А втім, мені все одно по дорозі з вами. Висадите мене на шосе. Їдьмо.

Полковник Шпітцмюллер встав, але одразу ж сів, явно не поспішаючи: Лежнєв помітив, що фон Бюлов зробив якийсь знак льотчикові. Той почервонів, засовався на стільці і чогось поліз до кишені.

– Я ваш боржник, Зінгер, – сказав він. – Хто знає, коли ми зустрінемося та й чи зустрінемося взагалі. Ви платили за всіх. Скільки я вам винен?

– Облиште, полковнику, – вирішив бути великодушним Лежнєв.

– Мені ніяково, Зінгер, – пробурмотів льотчик, ховаючи, проте, гроші. – Я ж знав, що ви…

Він осікся, силувано всміхнувся, розвів руками. Зачепившись за лаву, дзвякнув його кортик. Полковник раптом зняв його і подав Лежнєву:

– Тоді візьміть це на знак дружби, Рудольфе. Погляньте на рукоятку.

– «Sequi її tuo corse, е lascia dir le geuti», – насилу прочитав Лежнєв викарбуваний на рукоятці напис. – Не розумію. Якою це мовою? Чи не італійською?

– Італійською, – підтвердив Шпітцмюллер. – «Іди своєю дорогою, і нехай люди кажуть що хочуть». Добре сказано, правда ж? Цей кортик мені подарував один італієць. Ми були з ним в Іспанії в тридцять восьмому. Льотчик він був нікудишній, хоча корчив із себе аса. А напис мені подобається.

– Мудро сказано, – підхопив фон Бюлов. – Власне, це девіз усіх справжніх мужчин.

– Мені не лишається нічого іншого, як прийняти подарунок, – усміхнувся Лежнєв, – хоча б для того, щоб довести свою приналежність до справжніх мужчин.