Текст книги "«Привид» не може втекти"

Автор книги: Эдуард Ростовцев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 24 страниц)

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

А що ж було тоді? З чого все почалося? З таємничої загибелі групи капітана Архимовича? Чи з перерваної на півслові радіограми командира рейдового партизанського загону Дробота? А може, з тієї пам’ятної Лежнєву розмови в кабінеті комісара держбезпеки Шкрабатова? Ні, мабуть, почалося це раніше. Значно раніше. Задовго до того, як група старшого лейтенанта Лежнєва, що складалася тільки з чотирьох чоловік, прибула на центральний аеродром, звідки мала вилетіти в район Русанівського лісу.

Настрій у хлопців, з якими Лежнєв уже не раз «навідувався» у ворожий тил і яким можна було дорікнути в чому завгодно, тільки не в легкодухості, був поганючий. Лежнєв не приховував – вони летіли в невідомість. Їх мали скинути в той самий район, де тиждень тому за дуже загадкових обставин загинуло п’ятеро досвідчених чекістів на чолі з капітаном Архимовичем; куди перед тим пішов і наче крізь землю провалився спеціальний загін штабу партизанського руху; а вцілілі підрозділи місцевого партизанського загону «Месник», загнані карателями в непролазні трясовини Совиних боліт, по суті не діяли. Мало того, карта Русанівського лісу і сусідніх Совиних боліт, що була у Лежнєва, не відзначалася особливою точністю, а людей, які хоча б приблизно знали цей район, не було.

– Ох і скучно буде нам у тому лісі, – сказав Лежнєву його друг і помічник Петро Олійник. – Карта скучна, а обстановка ще скучніша.

Петро ніколи не казав «погано», він казав «скучно».

– Бородатий має зустріти нас, – невпевнено відказав Лежнєв, умовчуючи про те, що на командира місцевого партизанського загону Бородатого особливо розраховувати не доводиться – ще ввечері він повідомив по рації, що карателі нав’язали загону важкий бій.

Себе Лежнєв заспокоював думкою про те, що в найгіршому разі група висадиться північніше від обумовленого з Бородатим місця – в глибоких лісових нетрях, де й приземлятися не так просто, і діяти складніше, але – за всіма даними – гітлерівцями й не пахне.

Розташований поблизу старого кордону Русанівський район, ліси якого примикали до самого обласного центру Сосновського, і саме місто гітлерівці захопили в перші місяці війни. Однак до кінця 1942 року цей район не привертав до себе особливої увага. Тут не було ні значних промислових і військових об’єктів, ні великих доріг, а єдину залізничну вітку, що проходила через Сосновське, майже не використовували для військових перевезень. Правда, неподалік од Сосновського був аеродром, проте маленький, грунтовий. На ньому могли сідати тільки легкі тихохідні літаки. Загалом цей район, висловлюючись мовою військових, не мав стратегічного значення.

Але тут досить активно діяли місцеві патріоти: добре організоване міське підпілля і великий партизанський загін «Месник», який аж до грудня 1942 року контролював увесь Русанівський ліс і Совині болота. Наприкінці 1942 року гітлерівці, несподівано зібравши тут великі сили карателів, кинули їх проти русанівських партизанів. При цьому швидкість і напрям удару есесівських частин свідчили про те, що фашисти добре знали розташування партизанських баз і стоянок. Незважаючи на втрати, карателі відтіснили головні сили загону до трясовин Совиних боліт і накрили всю цю ділянку густим мінометним вогнем.

Водночас було завдано удару і по міському підпіллю. Гестапівці, так само як і карателі, діяли напевно – вони якось узнали адреси більшості конспіративних квартир, мали списки членів підпільного комітету і керівників бойових груп. Тільки за одну піч фашисти схопили понад сто чоловік; усіх їх розстріляли. Потім стались інші, не менш дивні події. Змінивши всю міську та районну адміністрацію, гітлерівці провели ряд заходів, щоб створити видимість благоденства місцевого населення під егідою третього рейху.

Фашистська пропаганда розрекламувала – та не де-небудь, а в своїй центральній пресі – ці заходи, видаючи їх за плоди «нового порядку». У Сосновське почали вчащати кореспонденти, фото– і кінохронікери, побували там і представники профашистських газет нейтральних держав. У місті й районі раз у раз влаштовували ярмарки, де фашисти продавали награбовані речі, «народні гуляння» із щедрими пиятиками; наче гриби після дощу, росли різні розважальні заклади, а сосновський чорний ринок став відомим далеко за межами гебітскомісаріату[1]. Поряд з цим гітлерівська адміністрація, очевидно, не вельми покладаючись на наслідки грудневої «акції умиротворення», як і раніше, не шкодувала сил і засобів, щоб придушити будь-який, навіть найменший опір «новому порядкові».

Оскандалившись із «бліцкрігом», розбиті під Москвою і Сталінградом, відкинуті з Кубані та Північного Кавказу, гітлерівські генерали гарячково переглядали свою тотальну стратегію. Водночас фашистська адміністрація окупованих земель шукала гнучкіших методів боротьби з наростаючим підпільно-партизанським рухом. Зневажливе ставлення до партизанів уже наприкінці літа сорок другого року змінилося тваринним страхом перед невблаганним валом народної помсти.

Про все це Лежнєв чудово знав, як знав він і про «нові форми» роботи гітлерівської розвідки: про змову СД з буржуазними націоналістами всіх мастей і відтінків; про створення псевдопартизанських загонів на чолі з переодягненими гестапівцями; про вказівку Гіммлера формувати спеціальні частини СС з осіб неарійського походження; про гарячкові спроби приховати від світової громадськості факти планомірного знищення мільйонів людей у таборах смерті; про виробництво фальшивих радянських грошей, хлібних і продуктових карток та про інші не менш підлі провокації, що їх розробляли і управління імперської безпеки і німецька військова розвідка – абвер, діяльність яких ще старанніше окутувалася туманом суворої таємничості.

Влітку 1943 року це вже не було новиною для радянської контррозвідки. Однак деякі деталі треба було уточнити. Про нову «методологію» абверу і СД найкраще було взнати на місці. Сосновське і район Русанівського лісу чекісти вибрали не випадково. За деякими даними, саме тут – осторонь велелюдних і неспокійних воєнних доріг – гітлерівська розвідка перевіряла і вдосконалювала нову методику своїх злочинів. Фашистських професорів шантажу, провокацій, фальшивок Сосновське і Русанівський район приваблювали не тільки своїм географічним положенням – багатонаціональне місцеве населення (тут з давніх-давен жили росіяни і литовці, українці й німці, білоруси і поляки) здавалося їм сприятливим середовищем для розсіювання бацил націоналізму. Взагалі у керівників Русанівського відділення поліції безпеки і командування абвер-частини 115, що, за деякими даними, розмістилася в Сосновському, було немало клопоту. І не дивно, що цими клопотами зацікавився Наркомат оборони СРСР і Штаб партизанського руху країни. Одначе добратися до сосновських абверівців було не так просто. Перший спробував це зробити капітан Архимович, але йому не пощастило. Тепер настала черга Лежнєва. Шансів на успіх він мав не більше піж Архимович. Якщо не менше, бо Архимович добре знав місцевість, чого не можна було сказати про Лежнєва і його товаришів. Але ж хтось повинен був летіти…

За дві години до вильоту Лежнєва викликали в особливий відділ авіаз’єднання, де на нього чекав полковник Собченко з військової розвідки. До цієї операції Собченко прямого відношення не мав. Проте його цікавили сосновсько-русанівські справи, і комісар держбезпеки Шкрабатов запросив його на розбір наступної операції. Доти Лежнєв не зустрічався з Собченком, а проте чув, що Шкрабатов недолюблював стриманого, до сухості небагатослівного армійського розвідника. На розборі Собченко в основному мовчав, але потім, коли, здавалось, уже все було вирішено, несподівано зауважив, що за обставин, які склалися, нерозумно висаджувати групу в заздалегідь погодженому – хоч би з ким – місці. Шкрабатов, здавалося, спростував зауваження Собченка. Однак армійський розвідник не змінив своєї думки, і Шкрабатов прийняв компромісне рішення: Лежнєву надавалося право діяти на місці так, як він вважатиме за потрібне. Проте свобода дій не полегшувала Лежнєву завдання.

І ось тепер Собченко обрадував і разом з тим спантеличив Лежнєва.

– Є чоловік, який знає Русанівський ліс і Совині болота, – без вступу почав Собченко.

– Він може вилетіти з нами?

– Так. Але з однією умовою: на місці він помагатиме вам стільки, скільки вважатиме за можливе. Обставини можуть змусити його в будь-який момент залишити вас.

– Сподіваюся, це станеться не раніше ніж ми з’єднаємося з партизанами?

– Може статися, й раніше… Думаю, що раніше.

– Гарний провідник. Напівдорозі кидає тих, кого веде, – всміхнувся Лежнєв.

– А я не сказав, що він буде вашим провідником, – мовив Собченко. – У нього будуть свої справи там, на місці.

– Комісар знає? – спитав Лежнєв, маючи на увазі Шкрабатова.

– Так, – кивнув Собченко. – Він сказав, щоб ви самі вирішували.

– Гаразд, – мовив Лежнєв. – Я беру його.

Коли чоловік, про якого була мова, увійшов, Лежнєв здивовано звів брови. Старанно поголений, молодцюватий, у франтуватому літньому плащі і зсунутому на лоб береті, з невеличкою валізкою в руці, прибулий скидався на безтурботного журналіста чи актора. Даниною часу були тільки добротні високі чоботи-витяжки – такі носили німецькі офіцери. А потім Лежнєв помітив під плащем прикритий шарфом комір німецького мундира.

– І отак ви хочете летіти з нами? – замість привітатися спитав Лежнєв.

Незнайомий пильно подивився на нього. І Лежнєв звернув увагу на його погляд: пильний, колючий і водночас насмішкуватий, зухвалий.

– Мій одяг цілком влаштовує мене.

– А мене не влаштовує! – різко мовив Лежнєв, щоб одразу поставити на місце цього, як йому здалося, надто самовпевненого «військовика». – Ряджених мені не треба! Мій приятель через такий мундир, який ви ховаєте під плащем, дістав кулю од своїх. Ми висаджуватимемося в партизанському краї, а не на Фрідріхштрасе!

«Ряджений» невизначено стенув плечима.

– Як накажете вас величати? – Лежнєв уже трохи одійшов.

– Звіть мене Оскаром.

– Так от, Оскаре. Не питаю, чого ви летите з нами – я не з цікавих. Та поки ви будете в групі, вам доведеться підкорятися командирові, тобто мені.

– Зрозуміло, – просто і приязно мовив Оскар.

– Тепер далі. З парашутом, звичайно, не стрибали? – Лежнєв виразисто подивився на Оскарову валізу.

– Стрибав.

– Навіть так! І з зброєю вмієте поводитися?

– Трохи вмію, – усміхнувся Оскар.

– Ну от і домовилися, – втрутився Собченко.

Петро Олійник зустрів Оскара скептично. Не кажучи вже про те, що нового члена групи треба було спішно екіпірувати, а в чужому господарстві це не так просто зробити, – сам Оскар не викликав у нього особливої симпатії.

– Помічничок на чужих харчах, – резюмував він, коли Оскар, прихопивши одяг, який роздобув Петро, пішов переодягатись. – Останній раз був у Русанівському лісі десять років тому.

– Мабуть, ще як з мамою гриби збирав! – примирливо мовив Терьохін, неквапливий сибіряк, що знав собі ціну. – Але все-таки провідник.

– Провідник! – хмикнув Петро. – Нап’яв мундир саперного капітана і гадав, що всі повинні радіти з такої кмітливості. А що в усьому Русанівському районі немає жодної саперної частини – йому байдуже! Піжон. Уся зброя – пістолет, та й то «вальтер».

– Непоганий пістолет, – втрутився Ян Манукайтіс, радист, наймолодший боєць групи. І, помовчавши, нерішуче додав: – Ви даремно про нього так. Він товариський хлопець і в радіотехніці петрає.

– А ти звідки знаєш? – спитав Лежнєв.

– Балакав з ним. Він допоміг мені впакувати рацію.

Перед самим вильотом Лежнєв показав Оскарові на карті місце, де вони мали десантуватись, і в найзагальніших рисах ознайомив із завданням.

Там, де Русанівський ліс перетинав Качина річка, їхню групу повинен зустріти дозор місцевого партизанського загону. Лежнєв, звісно, не сказав Оскарові про те, що загін веде нерівний бій з есесівцями і навряд чи зможе виділити людей для зустрічі. Він тільки сказав, що коли у визначеному квадраті їм не подадуть із землі умовний сигнал, група висаджуватиметься в іншому місці.

– Де саме? – поцікавився Оскар.

– Це вам поки що не обов’язково знати, – сухо мовив Лежнєв, складаючи карту.

– Ваша карта не точна, – зауважив Оскар. – У квадраті, який ви мені показали, на північному заході річки немає, зате є непрохідне в цю пору болото, а за три кілометри від пункту наміченої висадки пролягає просіка. Її теж не позначено.

– Це нічого не міняє, – холодно відказав Лежнєв.

– Я б там не висаджувався.

– Висадитеся там, де накажуть, – обірвав його Петро Олійник, і Лежнєв не вважав за потрібне якось пом’якшити його різкість.

Лінію фронту пролетіли благополучно, по них навіть не стріляли – літак ішов дуже високо. Години за півтори почали знижуватись, і Лежнєв пішов у штурманську кабіну.

Штурман – юнак з розкішними будьоннівськими вусами – привітно кивнув йому і щось сказав. Та через ревіння моторів Лежнєв не розібрав його слів.

– Незабаром будемо на місці, – в саме вухо Лежнєву прокричав штурман. – Починається Русанівський ліс.

Лежнєв повернувся до товаришів. Після розмови біля карти Оскар всю дорогу мовчав. Ось і тепер він сидить на лавці, одсунувшись подалі від Петра Олійника, невідривно і, здається, байдуже дивиться в ілюмінатор. «Образився, – неприязно думав Лежнєв. – Про себе, про своє завдання – жодного слова, а ми йому, бачте, все повинні викласти. Петро має рацію – користі з нього буде мало, а клопоту вже досить».

У цей час Оскар одірвався від ілюмінатора і гукнув Лежнєву:

– Вогнища!

Картина внизу трохи змінилася: ліс помітно порідшав, а прямо по курсу, на північному сході замість дерев розкинулися великі зарості чагарника, в якому поблискували калюжки води. На стику лісу й чагарника досвідчене око відшукало невелику, якщо дивитися з висоти, галявину і на ній вогнища. На серці одразу полегшало, Лежнєв витер з лоба піт.

Літак зробив розворот. Над дверима кабіни пілота засвітився червоний напис: «Приготуватися!» Лежнєв подав знак. Усі підвелися, ще раз поправили старанно припасовані парашути, зброю. Андрій Терьохін підтягнув до бокових дверей тюк з грузовим парашутом. Штурман вийшов із кабіни і відчинив бойові дверцята.

– Вас зустрічають! – крикнув він Лежнєву. – Виходить, усе гаразд. Бажаю успіху!

– Спасибі, – відповів Лежнєв, стежачи за сигнальним табло.

– Гарне місце для засідки, – несподівано мовив Оскар. Він напружено вдивлявся вниз через відчинені вихідні двері. – Ця галявина, як мішок – з трьох боків непролазна драговина.

– Припинити розмови! – прикрикнув Лежнєв.

У цей час на табло спалахнув сигнал, і Лежнєв підштовхнув Оскара до дверей.

– Марш!

Якусь частку секунди він бачив, як падає Оскар, уміло балансуючи широко розкинутими руками і ногами – так починають затяжний стрибок досвідчені парашутисти. Та Лежнєву ніколи було думати про його дивну поведінку, а тим більше стежити за ним – одразу ж за Оскаром стрибнув Олійник, потім Терьохін.

І ось уже в отворі зник Ян Манукайтіс.

– Вантажний тюк, – нагадав штурманові Лежнєв і пірнув у безодню.

Коли над головою розкрився парашут, Лежнєв побачив під собою три білих куполи, що плавно опускалися по невидимій похилій – їх зносив північно-західний вітер – до центру галявини, туди, де горіли сигнальні багаття. «Не підвели льотчики – врахували і силу вітру і висоту», – подумав Лежнєв, але одразу ж неспокійно закрутив головою. Де ж четвертий парашут? Ризикуючи заплутатися в стропах, Лежнєв підтягнувся, повернувся на дев’яносто градусів. Спершу він нічого не помітив. А потім позаду внизу, де починалися зарості чагарника, майнула біла пляма четвертого парашута, який щойно розкрився… «Оскар! – обпік здогад. – Стрибнув затяжним, щоб приземлитись осторонь. Нащо він це зробив? А що, як?! Ото буде номер! Треба одразу ж попередити партизанів…»

Земля мчала назустріч, і Лежнєв мало не впав у багаття. Гасячи купол парашута, він помітив, що з протилежного краю галявини, де приземлилися Олійник, Терьохін і Манукайтіс, до нього біжать кілька чоловік у цивільному одязі.

– Товаришу, дорогий, з прибуттям! – крикнула дівчина, що бігла попереду. За хвилину вона вже обнімала Лежнєва. Звільнившися з обіймів гарненької партизанки, Лежнєв спитав у чоловіків:

– Хто у вас за старшого?

– Я, – привітно всміхнувся гладкий бородатий здоровань у потертій куртці лісового об’їждчика. – Начальник партизанського дозору Чупило. Ми вас, дорогий товаришу, ждемо вже два дні.

– Негайно пошліть людей у північно-західному напрямі, – обірвав його Лежнєв. – Кілометрів за два звідси приземлився ще один.

– Щойно послали по нього, – усміхнувся Чупило. – Бачте, пізно помітили його парашут. Мабуть, незугарний стрибати, от і віднесло вбік, до болота. Але ти, товаришу, не хвилюйся. Мої хлопці знайдуть його і допоможуть, якщо треба буде.

– Не допомагати йому треба… – мовив Лежнєв, та в цю мить на галявині почулися постріли. Там почався бій.

– Це фаши-исти, Ва-асю! – на все горло закричав Петро Олійник.

Реакція Лежнєва була блискавична. Він устиг помітити, що двоє «партизанів», які підбігли до нього, заходять ззаду, а Чупило виймає з кобури пістолет. Не роздумуючи, Лежнєв рвонув з-під руки автомат і дав чергу знизу вгору і вбік з розворотом. Він полоснув вогнем справа наліво не тільки тому, що так було зручніше, але ще й тому, що праворуч од нього стояла жінка – в неї Лежнєв не міг вистрелити. Він ще побачив, як упав у високу траву гладкий Чупило; як, випустивши уже піднятий до плеча карабін, скорчився довгов’язий парубійко. Та наступної миті червона пелена затуманила йому очі – дівиця підскочила збоку і вдарила його кастетом у скроню…

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Наталя їла через силу, але від обіду не можна було відмовитись – у мами одразу зіпсувався б настрій. Усі ці дні вона переживала за доньку. І хоч було кепсько на душі після оперативної наради, Наталя хотіла заспокоїти матір. Зайшовши до хати, вона награно весело сказала:

– Співчуття не потрібні. Усе влаштувалося. Відбулася легким переляком, що навіть пішло на користь.

Ірина Дмитрівна всміхнулася – вона не повірила Наталі, тільки удала, що повірила. Та Наталя була вдячна їй і за це. Вони чудово розуміли одна одну, хоча були дуже різні: донька жвава, різкувата, запальна; мати некваплива, м’яка. І зовні вони не були схожі: Наталя – висока, міцна, рудоволоса; Ірина Дмитрівна – невисока тендітна брюнетка. Була вона до дивацтва акуратна; вдягалася просто, але зі смаком. Навіть ті, хто добре знав її, не хотіли вірити, що їй за сорок. Дивувалися, чому вона не одружується, та Ірина Дмитрівна не любила таких розмов.

Незабаром мати пішла в лікарню, а Наталя заходилася натирати підлогу. Їй потрібен був струс. Працювала так, що старенька домашня блузка прилипла до спини.

Робота, а потім холодний душ, здавалося, заспокоїли Наталині нерви, та коли о пів на дев’яту задзвонив телефон і в трубці почувся голос Савицького, вона здивовано звела брови й одразу ж сердито насупила їх.

– Нат, це ти? – спитав Савицький. – Нам треба зустрітись.

– Не бачу в цьому потреби.

– Нат, зрозумій, я сьогодні прилетів. Ти сама?

– Сама! – крикнула Наталя. – Мама чергує, сусіди в кіно. Саме час коханців приймати!

– Прийми для початку валер’янку, – спокійно мовив Савицький. – Я їду до тебе.

– Їдь хоч до самого дідька! – закричала Наталя, але Савицький уже поклав трубку.

Наталя сердито швиргонула щітку й схопилася за голову.

Вона поводиться як божевільна. Може, справді випити валер’янки? Підійшла до засклених дверей, що вели на балкон, притиснулась обличчям до холодного запітнілого скла. На вулиці йшов дрібний надокучливий дощ, і міріади крапель кружляли у світлі неонових ламп…

П’ять років тому, коли вона їхала із Савицьким у Русанівку, теж ішов дощ. Зустрічний вітер шмагав у лобове скло «Волги» струмками води, хитав з боку на бік металеву антену. Але в машині було тепло, затишно: панувала напівтемрява, тихенько грало радіо. Наталя всю дорогу чомусь усміхалася… Чи любила вона Костю Савицького… даруйте, Костянтина Михайловича Савицького, кандидата медичних наук і доцента? А втім, коли вони познайомилися, він ще не був доцентом. Але ж і вона була тільки студентка– третьокурсниця, таке собі спортивного штибу відчайдушне дівчисько, котрому будь-яке море по коліна.

Певна річ, він їй подобався. Елегантний, стриманий і водночас винахідливий, дотепний, новий викладач судової медицини справив на студентів-юристів приємне враження. А дівчата були в захопленні від нього. У Савицького було гарне, ще зовсім молоде обличчя і сиве волосся. Густа хвиляста чуприна, здавалося, була відлита з свинцю. Спочатку Наталя думала, що він фарбує волосся. А потім дізналася, що сивина в нього природна. Дізналася й про те, що Костянтину Михайловичу не поталанило в сімейному житті. Йому було тридцять п’ять, а Наталі двадцять. О ні, вона не звинувачує його. У всьому винна сама: хотілося відчути себе цілком дорослою. Він упадав за нею досить наполегливо; у нього була машина, а в його товариша дача в Русанівці. Наталя не раз думала, що їй було б значно легше, якби Савицький виявився негідником…

Він дзвонив довго і настирливо. Наталя сиділа на дивані і невідривно дивилася на двері. Не хотіла відчиняти. Та подолати впертість Савицького було нелегко.

– Що тобі треба? – непривітно спитала вона, відчиняючи двері.

– Хоча б зайти до кімнати, – всміхнувся Савицький, пригладжуючи рукою мокре волосся. – Надворі дощ, а я без машини і навіть без плаща. Сподіваюся, це буде взято до уваги?

– Заходь, – намагаючись лишатися байдужою, сказали Наталя.

Він довго і старанно витирав ноги, потім причісувався перед дзеркалом у прихожій. Наталя знову сіла на диван, накинула на коліна плед.

Савицький увійшов, мерзлякувато потираючи руки, поторгав кахляну грубу.

– Можна затопити? Щось я змерз.

– Затопи, – так само байдуже відповіла Наталя.

Савицький запалив газову горілку, підведену у піддувало. Груба сердито загуготіла.

– Я їздив до Валерика, – притуляючись до груби, сказав Савицький, – Він став такий хлопець – не впізнаєш. Відмінно закінчив п’ятий клас. Передавав тобі привіт.

– Спасибі.

– Запитував, чи не забула ти своєї обіцянки навчити його кататися на водних лижах? Він од тебе в захопленні. Все згадував, як минулого року на Ай-Петрі ви втекли од мене; як непомітно викрутили з мотора свічі, щоб я не кинувся навздогін, і як потім телефонували в пансіонат і благали приїхати по вас.

Наталя промовчала. Що вона могла сказати Савицькому? Що Валерик справді гарний хлопчина: кмітливий, вихований, ніжний, що їй по-справжньому шкода його – адже він не винен, що мати покинула його, а батько не знайшов нічого кращого, як відправити хлопця в Дніпропетровськ до тітки?

– Ми збиралися в Крим, – вів далі Савицький, – уже й квитки купили, та довелося відкласти поїздку.

– Щось сталося? – без особливої цікавості спитала Наталя.

– А ти вважаєш, що нічого не сталося? – Савицький намагався зазирнути їй в очі.

– Не розумію, – сказала Наталя, хоча чудово знала, що він мав на увазі.

– Мені в Дніпропетровськ подзвонив Романенко і розповів про твої неприємності.

– Ах, он воно що, – спроквола мовила Наталя, не підводячи голови. – Виходить, ти через мене перервав відпустку? Приїхав утішати? Дуже зворушливо! Тільки я цього разу постараюся обійтися без твоїх утішань. Надто дорого доводиться платити за них.

– Ти мелеш дурниці! Я ніколи нічого від тебе не вимагав.

– Чом би й не так! – Наталя нарешті подивилася на нього. – Ти ніколи не вимагав, щоб я кинула роботу і стала зразковою домогосподаркою? Щоб пішла від мами, залишила спорт? Ніколи не вимагав? А мої друзі? Усі вони, за незначними винятками, так чи інакше шокували тебе. Той самовпевнений, та вульгарна…

– Напевно, я в чомусь і помилявся, – одразу погодився Савицький. – Але й ти будь самокритична: погодься, що слідча робота не для тебе. Взагалі ця робота не для жінок. Вона огрубляє. А жінка повинна бути лагідною…

– Кицькою, – перебила його Наталя. – Тобі подобаються кицьки? Так і скажи. І до чого тоді слідча робота? Хоч би де я працювала, кімнатною кицькою не буду! Не подобається – бувайте здорові!

– Про те, хто і що мені подобається, поговоримо іншим разом, – спокійно мовив Савицький. – А тепер постарайся вислухати мене без особливих емоційних вибухів. Я був сьогодні у Романенка. Твоє прохання задовольнять – звільнять за власним бажанням. Можуть перевести на трикотажну фабрику – там є вакантна посада юрисконсульта. Але ця робота, мабуть, тебе не задовольнить. Краще трохи зачекати. Через місяць у школі міліції буде додатковий набір, відповідно збільшиться і штат викладачів. Я вже домовився з начальником школи – ти зможеш викладати там кримінальний процес. Правда, спершу погодинно, а з січня тебе введуть у штат.

Наталя подивилась у вікно. На вулиці вже стемніло. Вона потяглася до вимикача, ввімкнула світло.

– А що я робитиму до вересня?

– Відпочинеш. Ти ж не була у відпустці. Поїдемо до моря. Якщо не заперечуєш, візьмемо і Валерика. А з десятого серпня мені обіцяють дві туристські путівки за кордон. Словом, усе буде гаразд, Нат, – і, помовчавши, додав: – Якщо ти будеш розумницею.

Наталя встала з дивана, пройшлася по кімнаті.

– Я ніколи не буду розумницею, Костю, розумницею в твоєму розумінні! – сказала вона. – Я не хочу бачити ні твого Романенка, ні школи міліції, ані твого закордону!

– Отакої! За моє жито та мене й побито, – розвів руками Савицький. – Я ще й винен.

– Ні, Костю, ти ні в чому не винен. Але ти мав певне відношення до справи, через яку мене вже цілий тиждень прилюдно шмагають. А цю справу я взяла тільки через тебе.

– Вибач, але ти мене плутаєш з прокурором району, – відказав Савицький.

– Я нічого не плутаю, Костю. Згадай, хто приїхав до мене тієї ночі, коли сталася пожежа на Залісній?

– Кравчук і я. Він приїхав до мене, а потім ми вирішили прихопити тебе. Все одно тобі, як слідчому, треба було виїхати на місце події.

– На місце події виїжджав черговий слідчий, а тієї ночі чергувала не я. Воронцов. Але ти чомусь умовив Кравчука заїхати по мене.

– Згадав. Каюсь. Винен, – підняв руки Савицький. – Винен, хотів скористатися з нагоди побачити тебе.

– Припустімо, – перебила його Наталя. – Ну, а як ти провів експертизу?

– Ми вже розмовляли про це не раз, – насупився Савицький.

– Розкажи ще.

– Гаразд. Висновки робив я, хоча експертизу проводили молоді лікарі-стажери.

– Чому ти передовірив експертизу практикантам?

– Повинні ж вони на чомусь практикуватись!

– Експертиза була складна.

– Послухай, Наталю, не просторікуй про те, на чому не розумієшся. Кому краще знати, складна чи не складна була експертиза – тобі, слідчому, який ще не вбився в колодочки, чи мені?

– Обставини справи вимагали повного розтину і як найскрупульознішого медико-біологічного дослідження…

– Які там обставини! – махнув рукою Савицький. – Твоя версія про вбивство від початку до кінця побудована на піску.

– На піску?! – знову спалахнула Наталя і побігла в другу кімнату. Повернулася з накою якихось паперів. – А це що? – Наталя ткнула папери мало не під самий ніс Савицькому. – Ти це бачив?

Савицький взяв у неї папери, підійшов до столу. То були старанно переписані копії протоколів, допитів, оглядів, постанов. Серед них лежав чистий конверт.

– Нащо ти зняла копії? – спитав Савицький.

– Щоб зберегти те, що Дубовий вважає за непотрібне, притягнуте за вуха, а я – за основне. Я відчувала, знала, що він забере в мене справу і викине, спалить ці документи!

Швидко переглянувши папери, Савицький розкрив конверт і вийняв фото голої жінки.

– Милий натуралізм, – усміхнувся він, розглядаючи знімки. – Непогана тілом, хоча й немолода. Хто ця Венера?

– Ганна Щербак.

– Гм… – мовив Савицький, якось одразу втративши інтерес до фотографій. – Мені важко судити про оригінал – я бачив труп, що вже обвуглився. Де ти взяла ці фото?

– Їх приніс Кравчук. Знайшли під час обшуку на одній «веселенькій» квартирі через місяць після пожежі.

– Цікаво.

– А от прокуророві нашого району не цікаво.

– Можливо, він має рацію. Про мертвих або хороше, або – нічого.

– Ти плутаєш етику з криміналістикою!

– Ці поняття не виключають одне одного, – відказав Савицький. – І дуже погано, якщо ти думаєш інакше.

– Зрозуміло! – вибухнула Наталя. – Я не тільки думаю, я роблю інакше. Наприклад, в епізоді з Нетребою. Так?

Вона хотіла забрати документи, але Савицький відсунув їх на кінець столу.

– Ти неправильно зрозуміла мене, Нат. Повір, я прийшов не з’ясовувати наші заплутані стосунки і, певна річ, не докоряти тобі. Тобі зараз важко, я хочу допомогти. Хіба це не природно? Ми ж не вороги, Наталю.

Він говорив так переконливо, що Наталя пом’якшала. І вже без гніву, майже приязно глянула на Савицького. Він був кепсько поголений, а це означало дуже багато. За п’ять років їхнього знайомства Наталя ще жодного разу не бачила Савицького неголеним. Та й обличчя стомлене. Під очима синці, на щоках різкіше окреслилися дві глибокі зморшки… «Бач, як постарів», – майнула думка, їй раптом стало шкода його, вже немолодого, невлаштованого в житті і не такого вже й поганого чоловіка.

– Гаразд, Костю, облишмо це. Краще розкажи про Валерика.

– Охоче, – м’яко усміхнувся Савицький. – Але спершу почастуй мене чаєм.

– Може, поїси чогось? У нас є млинці з м’ясом, плов. Я розігрію млинці.

– Їсти не хочу, – заперечив Савицький. – Чай – будь ласка, і, якщо можна, крутий.

Він стояв спиною до столу. Спершу Наталя не звернула на це уваги, але на кухні вона раптом подумала про папери. Наче хто підштовхнув її. Швиденько поставила на плиту чайник і повернулася до кімнати. Документів на столі не було. Савицький стояв біля груби і, відчинивши чавунні дверцята, дивився на вогонь.

Відчувши недобре, Наталя кинулася до груби. Та Савицький заступив їй дорогу. Наталя спробувала відштовхнути його, але марно.

– Тобі зі мною не впоратись, – спокійно мовив Савицький і міцно схопив її за руки.

– Де протоколи і фотографії? – задихаючись од гніву, крикнула Наталя.

– Там, де їм і слід бути, – в грубі.

– Та як ти смів?!

– Коли ти їх показала, – так само спокійно вів далі Савицький, – я одразу подумав, що треба неодмінно спалити це папір'я, яке скаламутило тобі розум. Тим більше, що ти не мала права знімати копії з документів відібраної в тебе справи.

– Негідник!!! – закричала Наталя.

– Не думаю, – відказав Савицький. – Коли ти заспокоїшся і знову будеш здатна тверезо міркувати, то, подумавши трохи, зрозумієш, що я вчинив правильно.

Він одпустив її. Наталя одразу ж кинулася до груби, та ба – вогонь ворушив тільки попіл – усе, що зосталося від паперів…