Текст книги "«Привид» не може втекти"

Автор книги: Эдуард Ростовцев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 24 страниц)

Оскар і Трібо пішли в сторожку, де на них чекав Собченко, а ми з Гецом розпалили багаття, засмажили качок, яких уполював Оскар. Другий есесівець охороняв нас. Пам’ятаю, я насилу стримував посмішку, думаючи, від кого він нас охороняє. Командир зведеного партизанського загону Дробот знав, що ми з Собченком пішли на зустріч – цього було досить. Так мені здавалося… Коли Собченко, Оскар і Трібо закінчили розмову, ми поснідали. Десь близько полудня Оскар почав збиратися в дорогу. Прощаючись зі мною, він сказав, що, можливо, ми не побачимося найближчим часом, бо його відкликають у Берлін. Я скинув з пояса і подарував йому офіцерський кортик. Оскар подарував мені срібний портсигар із запальничкою…

Ми з Собченком лишились удвох. У Федора Максимовича був чудовий настрій – певно, після розмови з Оскаром і паном Трібо. Про що вони балакали – не знаю. Ми погасили багаття і вже хотіли йти, коли на болоті пролунали постріли. Потім вибухнула граната. Усе це було в тому напрямі, куди пішов Оскар із своїми супутниками. Не роздумуючи, ми кинулися туди. Я біг доти, поки не наткнувся на труп Геца. Він лежав у воді. Другий есесівець – теж мертвий – був уже по плечі в трясовині. На одній купині ми побачили картуза і мисливську рушницю Оскара. У кущах сидів той, хто стріляв. Це був бойовик-підпільник! Смертельно поранений, він з ненавистю дивився на мене, я ж був у німецькій формі. Він уже не розумів, що я казав, його вистачило тільки на те, щоб вилаятися на мою адресу… От як це було, Наталю… Оскарівно.

Наталя здригнулася, підвела на Лежнєва очі.

– Спасибі, Василю Тимофійовичу, – сказала вона. Потім устала, пішла до дверей.

Лежнєв і Винник дивилися їй услід.

– Важко їй, – сказав Винник, коли за Наталею зачинилися двері. – Може, не треба було розповідати їй сьогодні про батька?

– Треба, – заперечив Лежнєв. – І саме сьогодні.

Надходила опівнічна пора, проте залиті сріблястим сяйвом неонових ламп вулиці не були безлюдні. У скверах, на бульварах, біля вітрин зачинених магазинів стояли, прогулювалися, сиділи пари, невеликі компанії, рідше – одинаки; з кінотеатрів виходили глядачі, неквапливі потоки їх розтікалися в усіх напрямах, затримуючись на трамвайних і тролейбусних зупинках. Шофери, вже не притримуючись розміреного вуличного фарватеру, шалено гнали свої «Волги», «Москвичи», «Запорожці», поскрипуючи гальмами на поворотах. З відчинених вікон готельного ресторану виривалися хвилі джазової музики.

Наталя обійшла громаддя готелю і вийшла на вулицю Маяковського. Колись вона називалася Петропавлівською, так само, як і пагорб, з якого вона збігала, та це було не за Наталиної пам’яті. Наталя пам’ятала тільки руїни церкви на самому початку вулиці, але й це було давно – на тому місці тепер стояла школа.

Пройшовши ще півкварталу, Наталя зупинилася біля невисокої гратової огорожі, за якою вгадувалися обриси двоповерхового особняка. Над замкненою хвірткою було прикріплено вивіску: «Дитячий садок № 32». У глибині двору перед будинком Наталя розгляділа білий квадрат пісочника, гойдалку, гірку та дощатий пароплав, який мало не по саму палубу зарився в пісок. Це був той самий особняк…

Наталя спробувала відчинити хвіртку. Марно. Пройшовши вздовж огорожі, вона побачила муровану тумбу з чавунним стовпом, що височів над іншими опорами огорожі. Озирнувшись і підождавши, поки пройде якась парочка, Наталя скинула туфлі і, не довго думаючи, перекинула їх через огорожу. Потім стала на муровану тумбу і, вхопившись за горішній виступ чавунного стовпа, спритно підтяглася на руках, стрибнула у двір.

В особняку нікого не було – батьки ще звечора забрали своїх малюків. Наталя обійшла навколо будинку, сіла на корму пароплава.

Якими були будинок і двір двадцять п’ять років тому, коли тут жили її батько й мати? Огорожа була інша: вища і масивна, про що свідчив уцілілий чавунний стовп. Та й будинок мав інший вигляд – не було оцих засклених прибудов-веранд з пластиковими дахами і, певна річ, пісочника з пароплавом. А як же було тоді? Зрештою, не це важливо. Тут жили Оскар та Ірина. Входили в ці двері; їхні силуети мелькали в цих вікнах. Можливо, вечорами вони спускалися в палісадник і бродили по цих доріжках або ж сиділи на лавці, можливо, навіть на цьому місці, де тепер сидить вона… Чи була тоді мама щаслива? Довкола ж було горе, страждання, ненависть. Мама сповна випила гірку чашу і того, і другого, і третього. Ну, а щастя? Чи зазнала вона щастя? Хоч ненадовго – на місяць, на тиждень, на один день, але справжнього щастя? А може, вона все це вигадала потім? Бувають же такі люди, котрі вигадують для себе якусь незвичайну любов уже після того, як мине те, що зовсім не було любов’ю. А що таке любов? Сама ти знаєш? Був Костя, Костянтин Михайлович Савицький. Гарний, розумний, дбайливий. Коханий… Коханець… Чому ці слова люди вимовляють з посмішкою? Костя не був вульгарний. А ти? Ти хотіла бути з ним на рівній нозі, боялася втратити незалежність. На дідька вона тепер тобі, твоя незалежність! Ти була скупа навіть на ласки, вважаючи, що вони принизять твою гордість, твою гідність. Хто втовкмачив тобі в голову ці дурниці? Звісно, не мама. Згадай її усмішку на фотографії, якою намагалися шантажувати тебе. Так усміхаються до сонця, так тягнуться до світла, до тепла. З такою усмішкою не думають про свою гордість, про себе. Тільки так і люблять по-справжньому…

Наталя до болю зчавила скроні і вперше спіймала себе на тому, що цей жест вона перейняла від мами…

На будинку міськвиконкому пробив годинник. Йото передзвін заглушила пронизлива сирена «швидкої допомоги» – десь щось трапилося.

Наталя встала і пішла до огорожі.

Минаючи громаддя готелю, вона здалеку побачила Лежнєва – він простував до головного входу. Хотіла гукнути його, та не наважилась…

У холі шостого поверху, незважаючи на пізній час, перед екраном телевізора сиділи любителі боксу – передавали фінал командної першості республіки. А що більшість мешканців готелю вже спали, звук вимкнули, і глядачі «уболівали» навздогад – незрозуміло було, хто від якої команди виступає. Лежнєв здивувався, помітивши серед «болільників» капітана Кравчука. Той саме сперечався з благовидним сухорлявим дідусем.

– Б’юсь об заклад, – казав Кравчук, – що темна майка нокаутує світлу в другому раунді.

– Ви нічого не тямите в боксі! – сердився дідусь. – У світлої майки висока техніка. А темною тільки килими вибивати. Погляньте! Хіба так ідуть на зближення? Це ж не бокс, а танковий таран! Ага, дістав, мамуло!

– Товариші, тихше, – осадила сперечальників чергова по поверху. – Майте совість, година ночі.

– Ну, то хто дістав? – стишивши голос до шепоту і все-таки зумівши вкласти в нього єхидні нотки, спитав Кравчук. – Ваш світлий б’є темного своїми боками. Бачите? Бачите? Чудовий хук. Ну, ще раз! З лівої! Отак його! Зроби з нього блазня!

Побачивши Лежнєва, Кравчук знітився, підійшов і по-військовому осмикав піджак, хоча на ньому був цивільний костюм.

– Чудова річ телевізор, – винувато всміхнувся він. – Десь за сотні кілометрів б’ють людину, а ти маєш насолоду.

– Ви ждали мене? – не прореагував на жарт Лежнєв.

– Так.

Лежнєв узяв у чергової по поверху ключ од свого номера, кивнув Кравчукові:

– Ходімо.

У номері Кравчук вийняв з кишені невелику коробочку, в які звичайно упаковують обручки та наручні годинники, поклав на долоню, відкрив. На подушечці лежали золоті сережки, оздоблені досить великими коштовними каменями.

– Що це? – спитав Лежнєв.

– Два брильянти по десять каратів. Тиждень тому якась Тамара Ільківна приватно замовила одному неперебірливому ювелірові оці сережки. Брильянти, певна річ, її. Просила зробити до сімнадцятого, бо в цей день вона виїжджає.

Лежнєв узяв сережки, оглянув їх.

– Хто ця Тамара Ільківна? – спитав він, бачачи, що Кравчук жде не діждеться запитання.

– Прізвища не назвала, – Кравчук зробив багатозначну паузу.

– Як же вона довірила ювелірові таку цінність?

– Ювелір по-своєму чесна людина; без цього в їхній професії не можна. Що ж до загадкової Тамари Ільківни, то тут є зачіпка: вона прохопилася словом, що її чоловік завідує магазином.

– Ну, не така вже й загадкова ця ваша Тамара Ільківна, – мовив Лежнєв. – Ім’я, по батькові назвала, про чоловіка розповіла.

– Я ж не кажу, що розшуки втомили мене, – трохи образився Кравчук. – Правда, сьогодні я примусив працювати понадурочно всіх кадровиків сосновських торгів, але завмага з дружиною Тамарою Ільківною знайшов. Це відомий вам Нетреба Ярослав Степанович. Серед усіх завідуючих магазинами тільки він має дружину Тамару Ільківну. Ще одна обставина: подружжя Нетреб у суботу їде за кордон. У них туристські путівки за маршрутом Чехословаччина – Австрія.

– Так, так, – мовив Лежнєв, ще раз оглянувши сережки. – Коли Тамара Ільківна повинна прийти по них?

– Уранці сімнадцятого.

– В день від’їзду?

– Виходить, так.

– Цікаво… Поверніть сережки ювелірові і встановіть спостереження – можливо, вона прийде раніше.

– Зрозуміло, – сказав Кравчук. – А що робити з цим?

Він подав Лежнєву якогось листа. Судячи із штемпеля на конверті, листа надіслали авіапоштою з Москви 13 серпня, тобто менше ніж добу тому. Адресовано його на Сосновський головпоштамт, до запитання Білоцерківському І. С. Прізвище й ініціали збігалися з останнім «псевдонімом» Вукаловича. Лежнєв розгорнув листа. Від нього тонко пахло жіночими парфумами.

«Мій дорогий!

Дуже хочу бачити тебе. Але обставини складаються так, що зараз приїхати не можу. Зроблю це в кінці місяця. Благаю, будь обережний. Не вір Славці – він підступна людина. Може, не кліпнувши оком, продати. Якнайшвидше кінчай з цим… Велике спасибі за посилочку.

Люблю. Цілую тисячу разів.

Твоя К.»

– Може, тут якась помилка? – спитав Кравчук. – І це не той Білоцерківський?

– Ні, не помилка, – сказав Лежнєв. – Залиште листа мені.

Тільки-но Кравчук пішов, Лежнєв замовив телефонну розмову з Москвою. Чекаючи дзвінка, вийшов на балкон покурити. Поки дали Москву, викурив не одну ситарету. Та ось нарешті Москва відповіла. Почувши в трубці знайомий голос, Лежнєв не привітавшись спитав:

– Де Кіра?.. Питаю тому, що треба… Куди поїхала?… – Він узяв конверт, ще раз подивився на поштовий штемпель. – Зрозуміло. Ти розповів їй про Костю?.. Звісно, хвилюватися їй тепер не можна… Який у неї тиск?.. Нічого, в санаторії підлікують. Їй треба кидати цю скажену роботу… Ну, а тебе коли ждати?.. Ти, як завжди, приїздиш у свинячий голос… Ага, ось іще що: які в Кіри духи? Ну, духи – парфуми, розумієш?.. Не знаєш? Я так і думав… Ага, на восьме березня «Красную Москву» даруєш! Але ж тепер серпень… Ну, гаразд. На добраніч. Вибач, що розбудив.

Роздягаючись, Лежнєв ще перебував у полоні своїх думок, а в такі хвилини він був неуважний – піджак повісив на один стілець, сорочку – на другий і тільки краватку сховав у простору готельну шафу. А потім, чомусь усміхнувшись, підійшов до спальної тумбочки, дістав із шухляди і поставив сторчма поряд з нічною лампою розпечатану пачку сигарет «Мир».

Уже лежачи в ліжку, знову закурив, тільки не «Мир», а свою незмінну «Аврору»…

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТИЙ

У середу в обласній газеті було надруковано нарис Бадюка і Євгена Горіна про Савицького. Нарис був теплий: у ньому розповідалося про бойове минуле Костянтина Михайловича, про його останній подвиг. Але найбільше було сказано про людину, лікаря, педагога, незмінно принципового в основному – у своєму ставленні до людей, суспільства, до свого громадянського і партійного обов’язку.

А в п’ятницю Наталя вийшла на роботу – кінчилася її сумна відпустка…

Вона здивувалася, заставши в кабінеті криміналістики Олександра Юхимовича Трача. Він сидів за Наталиним столом і розмовляв із Сільвою Пєтуховою. Побачивши Наталю, Сільва схопилася, підбігла до неї, рвучко потиснула руку.

– Ой Наталю Сергіївно, як я вам співчуваю! Я, коли дізналася, цілу ніч плакала – так за вас переживала. На похороні хотіла до вас підійти, та не наважилася.

– Спасибі, Сільво, – мовила Наталя і запитально глянула на Трача.

– Ось нарешті об’єднали мою справу з вашою, і мене в придачу дали, – знічено, як здалося їй, мовив Трач. – Сідайте, Наталю Сергіївно. Тільки оформлю Пєтуховій направлення і побалакаємо.

– Куди направлення? – поцікавилася Наталя.

– На хімфармзавод, – сказала Сільва. – Олександр Юхимович влаштовує мене туди на роботу.

– Правильно, – сказала Наталя. – Тобі нема чого в перукарні робити. А як з навчанням? Повернешся в інститут?

– Повернуся, – кивнула Сільва. – Мені листа з вечірнього відділення надіслали: пропонують знову на перший курс, але вже без вступних – торішні зарахують.

– Виходить, усе гаразд, – сказала Наталя.

– До цього ще далеко, – зітхнула Сільва. – Знаю, поглядатимуть на мене скоса, шептатимуться за спиною. Та мені байдуже!

– Що значить «байдуже»? – строго спитав Трач. – Поводься так, щоб не шепталися. Пошепчуться й перестануть.

– Олександре Юхимовичу, слово честі, я тепер так поводитимуся, що жоден хлопець і близько не підійде. Ніколи не підійде.

– І заміж не вийдеш? – усміхнувся Трач.

– Не вийду! Після всього, що було, мені навіть думати про це гидко.

– Скалічили дівчині життя, – зітхнув Трач, коли Пєтухова вийшла.

– Їй треба кудись виїхати.

– Од себе не втечеш.

– Дарма, з часом заспокоїться. Зате наука буде, – впевнено сказала Наталя.

– Страшна це наука, – похитав головою Трач. – Ти що ж, гадаєш, вона так, заради красного слівця сказала, що тепер їй противно про хлопців думати?

– Досить їй про них думати! Хай про інше подумає.

– Навіть ти не розумієш! – обурився Трач. – Наші бабусі в шістнадцять років заміж виходили. А їй уже дев’ятнадцять. Ось ти про навчання в неї спитала. Вчитися вона буде – здібності є, і працюватиме – не ледащо. А чи зможе вона після того, що було, любити, вийти заміж, створити сім’ю? Вона тепер на чоловіків як на тварюк дивиться і вважає цей погляд єдино правильним. Знаєш, що вона перед твоїм приходом сказала? «Це брехня, що в книжках про любов пишуть. Усе до одного зводиться».

– А який інший висновок вона могла зробити із свого досвіду? – уже не зовсім упевнено відказала Наталя.

– Досвід, – усміхнувся Трач. – У тому-то й біда, що це питання у нас тільки на власному досвіді можна збагнути. А досвід – це таке: кому як поталанить. Пишуть і говорять про духовне єднання, про поезію, романтику кохання. А джони і шефи дівчат іноді вчать іншого. Без будь-якої романтики, зате з горілкою і мордобоєм. Така «наука» наче обухом по голові б’є – одні взагалі з гальм зриваються, в інших атрофія почуттів настає. Додай сюди ще несформований характер, усвідомлення свого падіння, побоювання розголосу, страх перед можливими наслідками. От тобі й матеріал, з якого така Анісімова-Рененкампф може що завгодно виліпить: проститутку, шантажистку, наводчицю…

– Ну, Сільву їм усе-таки не пощастило злочинницею зробити.

– Але її підвели до цього. І хто знає, як би воно обернулося, коли б не втрутилися ми.

Наталя хотіла заперечити, але побачила в руках у Трача коленкорову папку, яку кілька днів тому їй подарував Винник. У цю папку вона склала акти експертиз.

– Чого косуєш? – перехопив її погляд Трач. – Твоє місце зайняв? Підсидів?

– Розумію, – невесело всміхнулася Наталя, – що вже не можу вести цю справу.

– Цю не можеш, іншу дадуть, – буркнув Трач. – Без роботи не сидітимеш… Лежнєв просив, щоб ти зайшла до Романенка. Там усі зібралися…

У кабінеті прокурора області Лежнєв проводив очну ставку Вукаловича і Палія. Протокол вів Винник. Були присутні Романенко, Кулінич і незнайомий Наталі генерал. Наталя хотіла тихенько вийти – надто вже багато начальства зібралось, але Романенко покликав її, показав на вільний стілець біля себе. Наталя привіталася, сіла.

– Продовжуйте, Палій, – сказав Лежнєв.

Палій сидів згорбившись і дивився собі під ноги. Розповідав, не підводячи голови.

– Горбоносий приніс гроші на вокзал. Скільки було грошей, я не знаю. Перед тим у парку Шеф вимагав три тисячі, а Горбоносий присягався, що більше тисячі не збере.

– Хто цей Горбоносий? – спитав Лежнєв.

– Прізвища й імені я не знаю.

– Вукалович, до вас запитання: хто такий Горбоносий?

Вукалович навіть оком не кліпнув, наче зверталися не до нього. Він сидів, заклавши ногу за ногу, і сірником чистив нігті. На його обличчі застиг вираз цілковитої байдужості до всього, що відбувалося в кімнаті. Лежнєв витримав паузу, а потім кивнув Палієві:

– Далі.

– Того ж дня ми вилетіли в Адлер. Шеф і цього разу не сказав, до кого. Найняв кімнату недалеко від аеродрому – там найлегше знайти кімнату на одну ніч. Мені звелів чекати, а сам поїхав. Повернувся наступного ранку і сказав, що черговий «об’єкт» живе в Гагрі. Ми добралися туди на таксі, пішли на квартиру, яку знову найняв Шеф. Квартира за мостом в ущелині. Годин за півтори поїхали на другий кінець міста. Стали біля крамниці, поблизу моря. Саме почалася обідня перерва, і з якоїсь установи виходили люди. Шеф показав мені одну жінку, назвав її кличку, пароль. Я пішов за нею і, вибравши слушний момент, сказав: «Густо, вам привіт із Русанівки». Вона так зблідла, що я подумав – упаде. Але жінка не впала, пішла за мною. Я зупинив машину, кивнув жінці. Вона слухняно сіла в машину. Я боявся, щоб шофер не звернув уваги, що вона дуже бліда. Ми виїхали за місто, в умовленому місці вийшли, пішли вбік од шосе. Жінка почала плакати, казала, що давно покінчила з минулим, благала не занапащати її: потім сама запропонувала гроші – п’ять тисяч. Невдовзі під’їхав Шеф, і я лишив їх удвох. На якій сумі вони зійшлися, не знаю, але ввечері вона прийшла до ресторану, принесла в портфелі гроші. Так з портфелем і віддала мені. Шеф стояв по другий бік вулиці – «страхував». Вона його не бачила. Я повернув фотографії і негативи.

– Які фотографії? – спитав Лежнєв.

– Непристойні. Вона там ще молода. З якимись чоловіками в німецькій формі сфотографована.

– Вукалович, яку суму ви одержали від Густи? – спитав Романенко.

І знову Вукалович не проронив жодного слова.

– Палій, – спитав генерал, – а що сталося в Москві? Чому ви не прийшли в домовлене з «об’єктом» місце?

– Шеф щось запідозрив. Коли ми приїхали в Москву, він звернувся в адресне бюро. Там видали довідку, і він щось запідозрив.

Наталя помітила, що генерал перезирнувся з Лежнєвим.

– Якою фотографією ви намагалися шантажувати московський «об’єкт»? – спитав Лежнєв.

– На ній він когось розстрілював, був з карабіном.

Лежнєв поклав перед Палієм кілька фотографій.

– Подивіться, є серед них це фото?

Палій показав на знімок.

– Ось воно.

– Покажіть усім.

Палій показав. Наталя впізнала знімок, на якому був розвідник З.

– Хто, крім Вукаловича й Анісімової, був причетний до всіх цих справ? – спитав Палія генерал.

– Пашка-Трактор, почасти Пєтухова.

– Ще?

– Більш ніхто.

– Гаразд, Палій. На сьогодні досить, – сказав Лежнєв.

Він викликав конвоїрів, і Палія вивели.

Вукалович і далі сидів мовчки.

– На що ви сподіваєтесь, Вукалович? – спитав генерал. – Це запитання не для протоколу – можете відповісти.

Проте Вукалович мовчав.

– Ви наївна людина, коли гадаєте, що ми без вашої допомоги не зберемо потрібних доказів, – сказав генерал. – Мовчите? Тоді я розповім, хто ви такий. У сорок другому ви з тюрми потрапили на фронт і при першій же нагоді перебігли до німців. У таборі були недовго, але встигли виказати чотирьох комуністів. Вашу заповзятливість невдовзі помітили, і вас приголубили абверівці. Як їхнього агента і провокатора ми з Лежнєвим знаємо вас особисто.

– Ви і Лежнєв не маєте права вести слідство в моїй справі, – сказав Вукалович. – Прошу присутнього тут прокурора взяти до уваги мою заяву. Генерал-майор Олійник і слідчий в особливо важливих справах Лежнєв давно ворогують зі мною і через те особисто зацікавлені в наслідках слідства.

– Заяву беру до відома, – усміхнувся Романенко, – і передам її генеральному прокуророві, який здійснює нагляд за цією справою. Однак не сумніваюся, що вашу вимогу буде відхилено. В наслідках цієї справи зацікавлені не тільки Лежнєв і Олійник. Думаю, немає такого юриста, який, узявшись до цієї справи, лишився б байдужий до її наслідків. А щодо ворогування, то кожна радянська людина має право вважати вас своїм особистим ворогом. Це, звісно, не означає, що прокурор згодиться на необ’єктивність слідства. Та поки що ніяких порушень кримінально-процесуального закону в діях слідчого в особливо важливих справах не бачу.

– Послухайте, Вукалович, – озвався Кулінич, який досі мовчав, – облиште своє позерство. Толку від нього не буде. Того, що нам відомо, цілком досить, щоб суд без найменшого вагання засудив вас до найвищої кари. Не кажучи вже про злочини, які ви вчинили до липня сорок третього року, у нас є докази, що ви й потім вели злочинницьку діяльність. У сорок четвертому, попавши під Бродами в полон – цього разу вже до нас, – ви назвалися українським націоналістом Сукманюком. Під цим прізвищем були засуджені і відбували покарання. Та наука, як то кажуть, пішла до бука. В п’ятдесят восьмому році ви злигалися з кримінальниками-рецидивістами і вчинили кілька пограбувань. Чорний, Макаров, Антоняк, Білоцерківський – під цими прізвищами вас розшукує міліція п’яти областей. Матеріали про вас, які ми маємо і які ще надходять, уже не вміщаються в шафі. Зрозумійте, що у вас лишився останній шанс.

– Який? – після деякої паузи спитав Вукалович.

– Дайте відповідь на одне запитання, – сказав Лежнєв.

– Тільки на одне? – посміхнувся Вукалович.

– Тільки на одне, – кивнув Лежнєв. – Хто такий «Привид»?

Вукалович потер долонею бриту голову, попросив закурити. Лежнєв дав йому сигарету, Винник – запальничку. Вукалович мовчав, поки не викурив сигарету. Старанно потушивши недокурок, поморщився від диму і тільки тоді сказав:

– Людина, яка вас цікавить, у суботу їде в Чехословаччину по туристській путівці.

Лежнєв і Кулінич перезирнулись.

– А чи не простіше назвати її прізвище? – сказав генерал.

– Боюся, що ви не повірите. Хоч як це дивно, але, крім його прізвища, я нічого не можу повідомити.

– А ви хочете, щоб ми повірили?

– Хочу… Зараз – хочу.

– Якщо ви справді збираєтесь допомогти нам, ми повіримо, – сказав Кулінич. – Що ж до підстав для затримання «Привида», то можете не турбуватися – вони в нас будуть.

Вукалович пильно подивився на нього.

– Митний огляд, обшук? Сподіваєтесь найти при ньому фотоплівку, брильянти?

– Припустімо.

– Що ж, бог на поміч, – посміхнувся Вукалович.

Він устав, характерним рухом в’язня заклав руки за спину.

– Стривайте, Вукалович, – зупинив його Лежнєв. – Я розумію ваші сумніви: прізвище саме по собі мало що дасть, а якихось доказів ви дати нам не можете. Так?

– Так, – погодився Вукалович.

Лежнєв підійшов до столу, висунув шухляду, дістав якийсь папір, показав його Вукаловичу.

– І все-таки гляньте на цей список. Скажіть, є в ньому «Привид»? Скажіть тільки «так» або «ні».

Вукалович переглянув список, повернув його Лежнєву.

– Його прізвища тут немає.

– Виходить, ваша інформація неправильна, – сказав Кулінич. – Якщо «Привида» в цьому списку нема, значить, він не їде в Чехословаччину.

– Іде. І саме в суботу, – вперто стояв на своєму Вукалович.

У суботу вранці по Наталю мав заїхати Винник – вони збиралися на аеродром, звідки відлітала до Чехословаччини група туристів. Лежнєв був певен, що з цією групою спробує дременути за кордон і «Привид». Як здогадувалася Наталя, його впевненість грунтувалася не тільки на свідченнях Вакуловича.

О 10-й годині по Наталю приїхала машина. Але приїхав не Винник, а генерал Олійник, з яким вона познайомилася вчора після допиту Вукаловича. Наталя пригадала, як Олійник, потискуючи їй руку, сказав:

– Я впізнав би вас – ви дуже схожі на батька.

Він хотів додати ще щось, та Лежнєв – Наталя це помітила – зробив йому якийсь знак. У Наталі склалося враження, що Лежнєв і Олійник щось приховують од неї. Ось і тепер, зайшовши в квартиру, Олійник поводився досить незвичайно: почав роззиратися, наче хотів щось знайти, потім спитав, де Ірина Дмитрівна. Вона була в поліклініці. Олійник поцікавився, де й на якій посаді вона працює, сказав, що пам’ятає її, але на запрошення прийти до них увечері, коли мати буде вдома, відповів ухильно.

Уже в машині, ніби між іншим, спитав, чи Ірина Дмитрівна одружена.

Аеропорт зустрів їх ревінням і свистом турбін, теплим вітром, який звихрював пилюку біля крайки льотного поля, голосами дикторів. У залах із скляними стінами було прохолодно. Сонячне проміння затримувало зовнішні навіси і козирки.

Наталя і Олійник пройшли до кабінету начальника контрольно-пропускного пункту. Там уже були Лежнєв, Кулінич, Винник. Біля великого телевізора чаклували двоє зв’язківців-прикордонників. Лежнєв хвилювався, хоча це нелегко було помітити. Він не ходив, як звичайно, по кімнаті, а сидів на дивані, читав якусь рекламу. Та саме з того, що він сидів, ні з ким не розмовляв, навіть привітався, мовчки кивнувши головою, – Наталя здогадалася, що він хвилюється. Хвилювався не тільки Лежнєв – Кулінич раз по раз квапив зв’язківців, котрі налагоджували систему ближнього телеспостереження. Коли вона спитала в Кулінича, навіщо це, він одмахнувся:

– Побачиш, – і вийшов з кабінету.

Розмовляти можна було тільки з Винником.

– Що нового? – спитала його Наталя.

– З учорашнього дня – нічого.

– А навіщо це? – показала вона на зв’язківців, які тягли кудись тонкий кабель.

– Лежнєв хоче зафіксувати момент затримання «Привода». Крім того, що потаємні камери передадуть сюди зображення, – він показав на телевізор, – те, що відбуватиметься, знімуть ще й на кіноплівку.

До кімнати зайшов начальник контрольно-пропускного пункту – кремезний, підтягнутий підполковник-прикордонник. Він відрекомендувався Олійнику, дав йому список туристів, які відлітали за кордон.

– Сталися деякі зміни, товаришу генерал, – сказав він. – З групою летять ще троє. На звороті дописано їхні прізвища.

Наталя хотіла зазирнути в список. Але його взяв Олійник, переглянув, дав Лежнєву, показавши на якесь прізвище. Той кивнув головою і сховав список до кишені.

Час тягнувся страшенно повільно. Та ось у кімнату зайшов прикордонник і доповів, що автобус із туристами вже виїхав. Одразу ж на столі задзвонив телефон. Винник покликав Лежнєва.

– Вас, Василю Тимофійовичу.

Лежнєв узяв трубку, з півхвилини мовчав, потім сказав.

– Зрозуміло. Припиняйте спостереження і приїжджайте в аеропорт.

Поклавши трубку, він якусь мить стояв у задумі, а тоді всміхнувся:

– Дзвонив капітан Кравчук. Тамара Ільківна так і не прийшла по сережки.

– Та-ак, – спроквола мовив Олійник, – ще один фокус.

Лежнєв одвів його вбік, про щось заговорив пошепки.

– Василю Тимофійовичу, – заходячи в кімнату, звернувся Кулінич до Лежнєва, – апаратуру в залі огляду налагоджено. Треба налагоджувати й на льотному полі?

– Неодмінно!

– Прибув автобус із туристами, – виглянувши у вікно, сказав Винник.

Наталя подалася до вікна, але її зупинив Лежнєв.

– Ходімо краще на свіже повітря. Подивимося, хто там приїхав.

– А чи треба? – серйозно спитала Наталя.

– Треба.

На відміну од інших пасажирів туристи, які відлітали за кордон, трималися тісною групою. Групою вони ввійшли в аеровокзал, разом піднялися сходами на другий поверх; групою обступили кіоск із сувенірами, і тільки в буфеті цю єдність було порушено – дехто підійшов до лотка з прохолодними напоями, а дехто пішов до прилавка, де стояли пляшки з міцною рідиною.

Нетребу і його дружину Наталя помітила, коли вони вже відходили од прилавка. Тамара Ільківна щось сердито казала чоловікові. Але той тільки всміхався. Хтось гукнув Наталю, і вона на мить втратила з поля зору подружжя Нетреб. До неї підійшов адвокат Пославський, галантно поцілував руку. У петлиці його піджака яскравів значок «Інтурист», а в руці була валіза. Наталя з чемності спитала, куди він летить.

– У Чехословаччину, – задоволено всміхнувся Пославський.

– Бажаю добре провести час, – сказала Наталя. – Щасливої дороги.

Вона почала шукати очима Нетребу, але хтось із туристів знов одвернув її увагу – привітався. Наталя навіть не розгледіла, хто то був.

– У вас багато знайомих, – сказав Лежнєв.

– Не так уже й багато, – почала вона, та нараз у неї на шиї повисла Аллочка Заремба.

– Наталко! Що ти тут робиш? А я лечу в Чехословаччину. В останню мить усе перекрутилося: збиралася в Польщу, та ось спокусили Чехословаччиною. Там, кажуть, теж здорово!

На Аллочці була модна блузка з мереживами і не менш модні спідниця й туфлі. Все це не гармоніювало з потертою старенькою валізою, яку вона тримала в руках.

– Оце увесь твій багаж? – спитала Наталя.

– Не сміши мене, – пирхнула Аллочка. – Це саквояж мого попутника і кавалера.

Із-за колони вийшов Ігор Семенович Бадюк з величезним чемоданом і дорожною жіночою сумкою.

– Аллочко, ви, певно, з собою пудові гантелі везете? – спитав він, ставлячи здоровенного чемодана на підлогу. – Бачу, дорого мені обійдеться моя галантність. О Наталю Сергіївно!

Він потиснув Наталі руку і тільки тоді помітив Лежнева.

– Василю Тимофійовичу, і ви тут! Доброго здоров’я. Куди це ви зібралися? Чи не їдете, бува?

– Ні, – сказав Лежнєв, – проводжаю невловиму людину.

– Якщо вона невловима, то як же можна її проводжати? – всміхнувся Бадюк.

– Та якось уже постараємось, – так само весело відповів Лежнєв.

– А я вирішив у Чехословаччину з’їздити, – сказав Бадюк. – Торік побував у Болгарії на Золотих пісках, а позаторік – на румунському Чорномор’ї, а тепер хочу по чеських Татрах полазити.

В цю мить Наталя знову побачила Нетребу. Він стояв неподалік од аптечного кіоска. Та ось він озирнувся, очевидно, когось шукаючи, помітив Наталю й одвів очі. Попрощавшись із Аллочкою та Бадюком, Наталя показала Лежнєву на Нетребу.

– Що ж, підійдемо, – подумавши, сказав Лежнєв. – Побажаємо і йому щасливої дороги. Ми з ним давні знайомі, – ще в сорок третьому я його в одній партизанській справі допитував. Та, по-моєму, він на мене не ображається. Або вдає, що не ображається. Нещодавно зустрілися – цілуватися кинувся.

Подружжя Нетреб вони знайшли в залі чекання. Побачивши Наталю, Тамара Ільківна спаленіла, одвернулась. Але її чоловік устав, ввічливо привітався з Наталею, міцно потис руку Лежнєву. Тамара Ільківна також подала Лежнєву руку.

– Ви так і не зайшли до нас, – сказала вона. – А ми вас ждали.

– Винен, – сказав Лежнєв. – Закрутився. Куди це ви відлітаєте?

– В Чехословаччину, по туристських путівках, – відповів Нетреба. – Чекаємо митного огляду. Неприємна процедура. Кажуть, декого навіть обшукують. Правда?

– Про це ти краще товаришку Супрун спитай, – не без сарказму сказала Тамара Ільківна. – Вона спеціаліст з обшуків.

І хоча Нетреба одразу ж осадив дружину, Наталя почервоніла. Вона спробувала заспокоїти себе думкою про те, що натяк дружини Нетреби не повинен уразити її, бо хоч той обшук і був холостим пострілом, а все-таки пострілом по ворогу. «Побачимо, як ти заговориш через годину», – подумала Наталя. Щасливої дороги Нетребам вона не побажала – язик не повернувся.