Текст книги "«Привид» не може втекти"

Автор книги: Эдуард Ростовцев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 24 страниц)

– Обстановка була складна, – погодився Лежнєв, – поки розібралися, що та як, багато чого прогавили. Зате потім надолужили. Ти як гадаєш, Сергію Захаровичу?

– Недаремно ж нас орденами нагороджували. А признайся, Василю Тимофійовичу, не шкодуєш, що з оперативної роботи пішов?

– Як тобі сказати? І шкодую, і не шкодую.

– Звісно, оперативник, навіть з високим званням, завжди непомітний, – хитрувато примружився Кулінич. – Інша річ – слідчий в особливо важливих справах. Від самої думки починаєш тремтіти.

– Щось ти не дуже тремтиш.

– А мого трепету зовні не видно, він усередині. Як сповістив Олійник про твій приїзд, так і тремчу. Я ж таких «цабе» і близько не бачив. А тут сам Лежнєв їде. Звідки ж мені знати, що це ти!

– Ох і навчився ж брехати!

– Правду кажу.

– Ну, гаразд. Краще ось що скажи: ти не чув після сорок третього року клички «Привид»?

– То ж була абверівська кличка Савицького – Бородатого, самозваного командира партизанського загону «Месник». Ти ж його знав. Здається, він мало не в твоїй присутності застрелився.

– Він застрелився тут, у місті, на явочній квартирі. Ні я, ні хто інший при цьому не були.

– Так, даремно ми тоді повірили йому, – зітхнув Кулінич. – Пам’ятаю, як ти, я і він пішли до міста, але мені довелося повернутись, і ви зосталися вдвох. Не хотів я залишати вас – якесь передчуття було. Признатися, навіть думав – продасть він тебе. Та, певно, в нього було ще трохи совісті – не посмів. А на більше його не вистачило – пустив собі кулю в лоб.

– Не пам’ятаєш, чого ми тоді вирішили, що абверівський агент «Привид», який виказав у грудні сорок другого року підпільний міськком, і Бородатий-Савицький – та сама особа?

– Як же! Він перед смертю записку написав. Коли ми на Великому острові загнали його в тупик, він визнав свої помилки, але зв’язок з гітлерівцями заперечував. Тільки в записці признався вже в усьому.

– Передсмертну записку Бородатого я пам’ятаю, – кивнув Лежнєв. – І все-таки ти не відповів на моє запитання, Сергію Захаровичу: ти чув після того кличку «Привид»?..

– Особисто я і мої співробітники такої клички не чули. Але вона промелькнула нещодавно в іншому місці. – Він підійшов до сейфа, відчинив дверцята, дістав якийсь папір. – Усе читати я не буду, а оце тебе може зацікавити: «За повідомленням органів безпеки Німецької Демократичної Республіки 27 червня цього року під час спроби нелегально перейти на територію ФРН було вбито Ганса Енкеля. У вбитого знайдено два листи, один зашифровано за системою «Альткеніг», тобто кодом, яким користувалася західнонімецька розвідувальна служба для зв’язку із своєю східноєвропейською агентурою в 1949-1950 роках. Дешифрований текст листа такий: «АС-6. Особисто Другому. Матеріали вилучено, опис додається. Помічник наполягає на гарантії. Пропоную резервний варіант. Згоду повідомте по давньому каналу. Привид».

Другий лист, очевидно, містить шифрований опис вилучених матеріалів і являє собою чотири колонки двозначних та однозначних цифр, цілих і дробів. Дешифровці не піддається. Під час обшуку на квартирі Енкеля знайдено використаний квиток на рейсовий літак Одеса – Рига…

«Як установлено, – наслідуючи Кулінича, підхопив Лежнєв, – Енкель, плаваючи буфетником на торговому судні НДР, приписаному в Ростоці, неодноразово бував у балтійських портах Радянського Союзу. Останній раз він прибув у Ригу на борту вантажного пароплава «Фройндшафт» 16 червня цього року; повернувся в Росток на тому ж судні 24 червня…»

– Ну й хитрюга ж ти, Василю Тимофійовичу, – похитав головою Кулінич. – Знаєш, а запитуєш.

– Мене цікавить твоя думка.

Кулінич пригладив рідке волосся, обійшов стіл, сів на своє місце, натиснув кнопку дзвінка.

– Викличте до мене майора Винника з матеріалами по загальносоюзній орієнтировці, – сказав він ад’ютантові.

Кремезний, богатирської статури білявий майор нагадав Лежнєву знайомого тренера з боксу. Схожість посилювала модна кольорова блуза-куртка, яку і тренер і майор носили навипуск.

– «Привида», мабуть, лишили у нас. Видно, це законсервований агент, – сказав Винник. – Саме тому він і користується давнім шифром – іншого не має, бо довгий час не підтримував зв’язку зі своїм Центром. Енкель – тільки зв’язковий. Прибув на виклик «Привида».

– А ви ж кажете, що «Привид» не підтримував зв’язку зі своїм Центром, – спинив його Кулінич. – Як же він міг викликати Енкеля?

– Дуже просто, – відповів Винник. – Виклик зв’язкового чи повідомлення про те, що невдовзі слід чекати якоїсь події, здебільшого передають по легальних каналах.

– Скажімо, надсилаючи поздоровну листівку на умовлену адресу, – всміхнувся Лежнєв. – Текст байдуже який, бо тут важить сам факт надсилання листівки.

– Це справді так, – трохи знітився Винник. – Але в поведінці Енкеля є принаймні два моменти, які насторожують. Чим пояснити, що він, зустрівшись із «Привидом», не взяв у нього матеріали, про вилучення яких «Привид» доповідає своєму Центрові, а задовольнився тільки описом?

– Можливо, матеріали вилучив не «Привид», він тільки дізнався про них і повідомив Центру. А може, вся операція зводилася до того, щоб вилучити і знищити ці матеріали, – припустив Кулінич.

– Може бути ще один варіант, – втрутився в розмову Лежнєв. – «Привид» чи його помічник, про якого він згадує, не наважився або не захотів передавати вилучені матеріали Енкелю. Судячи із змісту листа, «Привид» мало не торгується з центром. Посилаючись на впертість свого помічника, він вимагає якихось гарантій. «Пропоную резервний варіант. Згоду повідомте…» Зрозуміли? Він пропонує. Він висуває якусь умову.

Винник, погоджуючись із цим припущенням, кивнув головою, але поглянув на свого начальника і прикусив язика.

– Що вас іще насторожує, майоре? – сухо спитав Кулінич.

– Невиправданий риск, на який пішов Енкель.

– Ви маєте на увазі перехід кордону?

– Так. На відміну од «Привида», Енкель, певно, мав постійний зв’язок із Центром. І навряд чи цей зв’язок щоразу здійснювався таким небезпечним шляхом, як перехід кордону.

– Але ж він усе-таки спробував перейти кордон, – заперечив Лежнєв, хоча хід думок Винника майже збігався з ходом його роздумів, одначе Лежнєв старався не поспішати з висновком.

– В даному разі, – так само спокійно, майже монотонно вів далі Винник, – Енкель був змушений піти на це. Не виключено, що йому навіть наказали перейти кордон.

– Щоб передати два клапті паперу? – недовірливо всміхнувся Кулінич.

– А я думаю, майор має слушність, – відкинув вичікувальну тактику Лежнєв і, підвівшись, заходив по кабінеті. – Розумієш, Сергію Захаровичу, вся річ у тому, що Енкель повинен був узяти в «Привида» ці загадкові матеріали. Так, так. Узяти й особисто доставити в Центр. Передавати їх через треті руки було небажано.

– Але ж «Привид» не дав їх Енкелю.

– А цього Енкель міг і не знати… Зв’язковому іноді не кажуть, по який матеріал його посилають.

Коли Винник вийшов, Лежнєв спитав Кулінича:

– А тобі відомо, хто такий Другий, ну, той, кому адресує свою шифровку «Привид»?

– Певно, хтось із західнонімецької розвідки. «АС-6» – її давній індекс для зв’язку з агентурою.

– Так. Другий нині працює в розвідці Західної Німеччини і, треба сказати, обіймає немалу посаду – там колишні абверівці в пошані.

– Ждеш, коли я спитаю, хто він? – усміхнувся Кулінич.

– Жду.

– А я не цікавий.

– Даремно. На твоєму місці я б поцікавився, що нині робить колишній командир абвер-частини 115 полковник Улінгер.

Кулінич аж присвиснув:

– Так це він – Другий?

– Те, що він Другий, не так уже й важливо, – усміхнувся Лежнєв. – А от який «Привид» у вас тут бродить, я б хотів знати.

– У нас? – перепитав Кулінич. – Ти маєш на увазі Сосновське?

Розмовляли вони довго. Черговий двічі приносив каву, а потім натякнув, що вже, либонь, не вадило б і повечеряти. Та Кулінич одмахнувся – не до вечері, мовляв. Пробило восьму годину, коли вони разом підвелись.

– Словом, – сказав Кулінич, – через два, щонайбільше три дні матимеш довідку. А з Бадюком не зв’язуйся. Журналісти є журналісти. Мені він нещодавно теж голову морочив.

– Негарно вийде. Ми ж з ним домовилися.

– Ну, як хочеш. Тепер про дійову допомогу. Можу тобі слідчого дати.

– Краще толкового оперативника. Мені сподобався Винник. А слідчий у мене вже є.

– Чи не Супрун?

– Вона.

– Кгм… – Кулінич знову пригладив волосся.

– Чого кгмукаєш?.. – поцікавився Лежнєв. – Вважаєш, що то не жіноча справа?

– Ні, чого ж, я за рівноправність, – серйозно сказав Кулінич. – Але Супрун я не вводив би в слідчо-оперативну бригаду по цій справі.

– Чого?

– Поводиться вона в побуті нескромно.

– Конкретно, – насупився Лежнєв. Про Супрун у нього вже склалася певна думка, і слова Кулінича насторожили.

– Можна й конкретніше. Супрун, ще будучи студенткою, злигалася з одним лікарем, людиною мало не вдвічі старшою за неї. Стосунки їхні не узаконені, та це мало бентежить обох.

– У вас є навіть такі дані? – здивувався Лежнєв.

– Не у «вас», а в мене, – насупився Кулінич. – У мене, як у члена бюро обкому партії. Та навіть як член бюро обкому партії я не став би займатися твоєю Супрун – занадто багато честі! Заради її кавалера зайнявся – у мене з ним особливі стосунки.

– Гарні чи погані?

– Були гарні. А після того як я почав розбирати ці кляузи – його ж, дурня, хотів уберегти від неприємностей, – стали погані. Ледве вітається.

– Які кляузи? – спитав Лежнєв.

– Першу його дружина написала. Колишня. Другу – сусіди. І в обох одне й те саме: сина не виховує, влаштовує гульбиська, водить до себе жінок і таке інше. В обох листах ішлося про Супрун… Її я не викликав – не люблю на такі теми з жінками розмовляти. Балакав з ним, думав – зрозуміє, послухає старшого.

– І що ж він? . – Порушення правил соцспівжиття заперечував, сина обіцяв забрати до себе, а щодо Супрун сказав: це, мовляв, не моє діло.

– А може й справді не твоє діло, Сергію Захаровичу?

– Не розумію.

– Стосунки між чоловіком і жінкою іноді настільки складні і делікатні, що розібратися в них можуть тільки двоє: він і вона. І немає у нас із тобою права отак самочинно лізти в душі, та ще й пояснення від них на казенному папері вимагати. – Лежнєв заходив по кімнаті. – Ось ти згадав, що Супрун була ще студенткою, коли зустрілася з цією людиною. Відтоді минуло щонайменше три роки.

– Та ні, більше.

– І вона весь цей час…

– Зустрічається, буває в нього, живе з ним – назви це як хочеш.

– Є таке слово – любов, може, чув?

– Ну, знаєш!.. – спалахнув Кулінич. – Якщо люблять – женяться.

– Що, така директива є? – примружився Лежнєв.

– Ти, Василю Тимофійовичу, дурня з мене не роби, – почервонів Кулінич. – Є певні норми соціалістичної моралі, і люди, які стоять на сторожі нашого закону, повинні дотримуватись їх у першу чергу. Ми на виду у всіх!

Лежнєв здивовано поглянув на нього.

– Теза правильна, не заперечую. Та чи не надто швидко ти звинуватив Супрун в аморальності, Сергію Захаровичу?

– Я її поки що ні в чому не звинувачую, – трохи збавив тон Кулінич. – Але тебе я повинен був поінформувати про це.

– Спасибі.

– Зажди, вислухай до кінця, бо ти нені слова не даєш сказати.

– Слухаю.

– Людина, з якою Супрун близька, – обласний судово-медичний експерт.

– Савицький?

– Уже познайомився?

– Ще ні, але його висновок у справі бачив. До речі, чи не родич він Савицькому-Бородатому?

– Син Бородатого від першого шлюбу.

– Стривай, стривай, чи не той це хлопчина, який у Бородатого ад’ютантом був? Сивий хлопець. Йому тоді років п’ятнадцять було.

– Той самий.

– Цікавий збіг, – Лежнєв потягнувся до цигарки. – Дуже цікаво.

Він підійшов до вікна, підняв штору. На вулиці було вже темно. На видноколі, віщуючи грозу, грали сполохи. Минуло, мабуть, хвилин п’ять, поки Лежнєв повернувся до столу, погасив сигарету.

– Не поспішатимемо з висновками, – нарешті мовив він. – Поспішати в такій справі, ти сам розумієш, не можна. Але й гав ловити ми з тобою, Сергію Захаровичу, не маємо права.

– Не маємо, – погодився Кулінич.

– А Супрун я все-таки в бригаді залишу. І не тільки через те, що вона здібний слідчий. Є в неї щось таке, чому я навіть назви не підберу. Непримиренність до неправди, чи що…

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Оскар опритомнів, коли старанно поголений і причесаний Лежнєв надівав новенький мундир обер-лейтенанта, а Ял Манукайтіс порпався в речовому мішку, викладаючи на напівзотлілий сундук то офіцерський ремінь з кобурою, то картуза з високим наголовком, то шкіряні тоненькі рукавички. З темряви підвалу виринув Терьохін. Його куртка була вкрита червоно-білою пилюкою. В руці він тримав уламок тесака.

– Все гаразд, – сказав Лежнєву. – Отвір метрів півтора, можна пройти вільно. З того боку стоять якісь ящики. Порожні. Я їх поки що не чіпав.

– Нащо ви це робите? – спитав Оскар.

Лежнєв натягнув високі чоботи, підійшов до нього.

– Як ви себе почуваєте?

– Терпіти можна, – сказав Оскар, але по голосу, ослаблому і тремтячому, Лежнєв зрозумів, що йому зле. Пов’язка була волога, проте рана не кровила, як раніше. Та варто було Оскарові зробити необережний рух, і кровотеча могла початися знову.

– Нащо ви розібрали перегородку?

– Хочу навідатися в замок, – якомога безпечніше сказав Лежнєв. – Там сьогодні великий прийом і навряд чи дирекція заперечуватиме проти візиту ще одного обер-лейтенанта.

– Це ризиковано.

– Так треба.

Не міг же він признатися, що справді ризикує заради нього; товариші, чудово розуміючи небезпечність такого вчинку, схвалили його, бо то був єдиний, хоча й досить ілюзорний шанс врятувати людину, якій вони всі зобов’язані життям.

– Ви добре знаєте німецьку? – спитав Оскар.

– Мова ще не підводила мене.

– А документи?

– Справжні. За винятком фотокарточки. Але сподіваюся, що дирекція закладу, розташованого над нами, не робитиме запиту у відповідну інстанцію про долю обер-лейтенанта Рудольфа Зінгера… До речі, ви не знаєте, що там за перегородкою?

– Центральна частина підвалу.

– Як звідти піднятися нагору?

– Сходами. Вони ведуть у коридор східної прибудови. До війни там був гуртожиток лісгоспу. Праворуч по коридору має бути кухня. Ліворуч була їдальня, далі – вихід у двір.

– З головним корпусом є сполучення?

– Через двір. Але колись можна було пройти і через їдальню. Нагорі є двері.

– Який замок? – діловито поцікавився Ян Манукайтіс, що саме підійшов. – Якщо висячий – погано.

– Чому? – не зрозумів Лежнєв.

– Бо він висить з протилежного боку.

– Там був внутрішній замок, – сказав Оскар. – Я колись одмикав його гвіздком.

Барикаду з ящиків розбирали обережно, стараючись не звалити її. А втім, обережність була зайва: в просторому, з високою склепистою стелею підвалі можна було шуміти, скільки завгодно. Його стіни було вимурувано з важкого, грубо обтесаного каменю, а єдині оковані залізом двері були під самою стелею, куди вели круті кам’яні сходи без поручнів.

У підвалі, крім напівзогнилої картоплі, моркви і цибулі, валялися ящики, бочки, корзини. І хоча одразу стало ясно, що тут бувають тільки коли-не-коли, розвідники уважно оглянули кожен куточок. Тільки потім Ян Манукайтіс та Петро Олійник, увімкнувши кишеньковий ліхтарик, піднялися до дверей. Вовтузилися вони порівняно недовго – Ян умів обходитись із замками, – і невдовзі згори долинув тихий голос Петра:

– Василю, все гаразд!

Лежнєв не вперше грав роль гітлерівського офіцера: за два роки війни він робив це принаймні п’ять разів. Він добре знав мову, побут і звичаї німців, розбирався в складній системі гітлерівської військово-адміністративної ієрархії. І все одно в таких вилазках Лежнєв уникав імпровізацій – роль обер-лейтенанта Рудольфа Зінгера він знав назубок. Обер-лейтенант уже півтора року перебував у таборі військовополонених під Уфою, а його документи, біографія, зовнішність і навіть примхлива хода, котра, на думку справжнього Рудольфа Зінгера, личила офіцерові вермахту, ніколи ще не підводили старшого лейтенанта Лежнєва. Надіваючи німецький мундир, Лежнєв уявляв довгов’язого, незграбного Зінгера: випнуті груди, пряма спина, бездумно-холодний погляд, який Петро Олійник чомусь називав тухлим; бридливо опущені куточки губ.

Підіймаючись сходами до вже відчинених дверей, Лежнєв не дуже хвилювався. Ще в придорожніх кущах, стежачи за машинами, які мчали до замку, він зрозумів, що сьогодні в санаторій приїжджає багато гостей, навряд чи відрекомендованих місцевій адміністрації. Цей висновок підтвердили і жінки, розмовляючи в підвалі. Судячи з усього, сьогодні офіцерський санаторій буде мало чим відрізнятися від розважального закладу відомого призначення, де п’ють скільки хто захоче і де нікому не спаде на думку питати документи в пихатого обер-лейтенанта. А втім, звичайна перевірка документів не бентежила Лежнєва.

Біля дверей, що вели в коридор першого поверху, на нього чекали Петро і Манукайтіс. Промінь ліхтаря прискіпливо обмацав постать Лежнєва, кружечком ліг біля його ніг.

– Нормально, – пошепки сказав Петро, але одразу спитав – А може, все-таки надінеш картуза?

– Ні. Картуз мій на вішалці у швейцара, портьє чи дідько його знав де. Я приїхав годину тому і пішов побродити по замку.

– Зрозуміло, – кивнув Петро і погасив ліхтарик.

Хвилин п’ять Лежнєв прислухався до звуків, що доливали з коридора, а потім упевнено штовхнув двері. За дверима було ще кілька східців. Та віл, не зупиняючись, дерев’яною ходою Рудольфа Зінгера піднявся в напівтемний коридор. Оскар розповів, як розташовано кімнати і коридори східної прибудови, а все-таки, перш ніж звернути за поворот, Лежнєв зупинився. Неквапливо розпечатав пачку сигарет, закурив. За поворотом чути було гомін, музику. Десь поблизу неприродно голосно засміялася жінка, хтось вилаявся…

Зачекавши хвилину, Лежнєв ступив за поворот. Спочатку йому пощастило: він пройшов майже до виходу у двір, нікого не зустрівши. Двері кімнат, розташованих обабіч коридора, були зачинені, за винятком останніх, ліворуч; звідти й линули гомін, музика, сміх. Біля цих дверей відбулася перша зустріч.

Дебела напомаджена дівиця у напіввійськовому костюмі з пов’язкою на рукаві виштовхнула в коридор худеньку дівчину і, перш ніж Лежнєв устиг збагнути, що сталося, дала їй добрячого ляпаса. Дівчина зіщулилася, затулила обличчя руками.

– Може, ти все-таки знайдеш цю десятку? – процідила крізь зуби дівиця.

Дівчина тремтячою рукою вийняла з-за пазухи зібгану асигнацію і подала дівиці. Та сховала гроші в кишеню, знов замахнулась. Але, помітивши Лежнєва, опустила руку і роблено привітно всміхнулася.

– Гутен абенд, гер офіцір. – Говорила вона по-німецьки пристойно, але відчувався акцент, характерний для колоністів півдня України. – Ласкаво запрошуємо до нас. Запевняю вас, тут не гірше, ніж в офіцерському залі. У барі є хороше вино.

Через її плече Лежнєв побачив велику кімнату, чоловіків і жінок, що сиділи за столиками, а ліворуч од дверей – стойку. Прямо через кімнату були другі двері, праворуч – високе вузьке вікно, закрите картоном. Усе це Лежнєв відзначив одразу і вирішив, що тепер поминути бар не можна. Та він зволікав. Мабуть, обер-лейтенант Зінгер у таких випадках ніколи не квапився. Його мовчанка справила враження.

Дівиця-розпорядниця виструнчилася. «Ти ба, тут муштрують навіть дівиць», – подумав Лежнєв і недбалим жестом подав дівиці асигнацію.

– О пане обер-лейтенант! – зніяковіла та, швидко ховаючи гроші. – Я рада служити вам.

– Цього не треба, – дивлячись повз неї, сказав Лежнєв і зайшов до кімнати.

На нього одразу звернули увагу. За столиками сиділи солдати й унтер-офіцери із шоферськими значками в петлицях, дівчата в барвистих, але дешевих сукнях. На столиках стояли пляшки, пивні кухлі. В кутку хрипів патефон. Підпилий єфрейтор в окулярах підспівував. Дві пари танцювали. Сивий тютюновий дим рваними клаптями плавав по кімнаті. Усе це скидалося на третьосортну корчму, де появу вилощеного обер-лейтенанта можна було пояснити хіба що цікавістю. Лежнєв неквапливо пройшов до стойки. Товстопикий буфетник, за спиною якого поблискувала дзеркальна вітрина, заставлена пляшками, запобігливо поставив перед Лежнєвим попільницю.

– Є шнапс, портвейн. Можу запропонувати коньячок. Французький.

– Са-мо-гон, – чітко сказав Лежнєв, вирішивши в останню мить, що цікавість обер-лейтенанта Зінгера зрозуміють правильно.

– Та що бо ви, пане обер-лейтенант, – здивувався буфетник, – такого в нас не буває.

– Са-мо-гон, – повторив Лежнєв, вгадуючи з тону буфетника, що тепер перебування обер-лейтенанта Зінгера в залі для нижніх чинів не викликає подиву.

Буфетник гукнув хлопця в пом’ятому штатському костюмі, щось пошепки сказав йому. Хлопець поштиво глянув на Лежнєва і вискочив за двері.

– Айн момент, пане обер-лейтенант, – всміхнувся буфетник, – зараз щось організуємо.

Лежнєв, у якого був чудовий слух, почув, як хтось позад нього сказав по-російськи:

– Ти ба, на самогон обера потягло. Чого б це?

– Для різноманітності, – озвався другий голос.

– Не скажи, – втрутився третій, – просто людина розуміється на спиртному.

До прилавка підійшла дівиця-розпорядниця, перехопила погляд Лежнєва.

– Пан обер-лейтенант, мабуть, не зрозумів мене. Я мала на увазі познайомити його з дівчиною. У нас є дуже гарні дівчата.

– Не завдавайте собі клопоту, – сказав Лежнєв. – У мене вже є дама.

Нарешті з’явився хлопець, ткнув буфетникові щось загорнуте в газету. Буфетник, моргнувши Лежнєву, пірнув під стойку. Певна річ, Лежнєву було не до випивки, та коли вже напросився, то треба було пити. Час, проведений біля стойки, Лежнєв витратив не тільки на «легалізацію» – він устиг помітити, що другі двері кімнати не замкнуто; через них входили й виходили солдати. Отже, у головний корпус можна зайти. Виходить, Оскар мав рацію: до замку можна потрапити через двір…