Текст книги "«Привид» не може втекти"

Автор книги: Эдуард Ростовцев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 24 страниц)

Наталя помітила, що Анісімова тягнеться до важкого прес-пап’є. Вона вчасно перехопила її руку, і Анісімова, зойкнувши, сіла на підлогу. Це був її черговий «номер».

– Встати! – наказала Наталя, дивлячись прямо в очі обвинувачуваній.

Та неквапливо підвелася, позадкувала до стіни.

– Збиткуєшся, руда? Зраділа, що на слові мене підсікла? Очі свої рисячі батьківські запалила. Блимай ними скільки завгодно! Не боюсь я тебе! Батька твого боялась, а тебе не боюсь, хоч ти й схожа на нього: і волосся, і очі, і голос – викапаний батечко. Тільки він ніколи горлом не брав – говорив тихо, але так, що в людей кров у жилах крижаніла.

– Що ви белькочете, Анісімова? – зблідла Наталя. Звідки Анісімова знає її батька? Невже вона каже правду? Ні, це чергова провокація. Яка негідниця! Знає, куди цілити. Із Савицьким не вийшло, то з другого боку вдарила – з того, який нічим не захищений…

– Ну от що, Анісімова, – насилу стримуючись, мовила Наталя. – З мене досить ваших інсинуацій. Розмовляти з вами я більше не бажаю. Та це не означає, що з вами не розмовлятимуть інші.

– Стривайте, Наталю Сергіївно, – блискавично змінила тон Анісімова. – Не поспішайте викликати конвой. Встигнете. Мені відомо, що означає латинське слово інсинуаціо – наклеп, брехня, вигадка. І якщо давати оцінку моїй заяві про Савицького, то її справді можна охарактеризувати як інсинуацію. Але зрозумійте й мене: нове звинувачення, яке ви ладні мені пред’явити, надто серйозне, щоб я не спробувала одвести його… Пер фас ет нефас[8], якщо ми вже перейшли на латинь…

Наталя не вірила своїм вухам: це говорить Анісімова – двірничка, що утримувала кубло розпусти, спекулянтка, п’яничка? Та сама Анісімова, мова якої звичайно була пересипана жаргонними, напівграмотними словечками?..

– Але те, що я в хвилину надмірного хвилювання сказала про вашого батька, зовсім не інсинуація, – примруживши одне око, вела далі Анісімова. – Ні-ні, я більше нічого не скажу. Ви мені все одно не повірите. Найкраще про все це може розповісти вам сама Ірина Дмитрівна, ваша матінка.

– Звідки ви знаєте мою маму?! – не тямлячи себе, закричала Наталя.

– Спокійно, Наталю Сергіївно. Спокійно. Не треба хвилюватись. Якщо це так зацікавило вас, спитайте свою матір: «Ким доводився б мені Оскар Фріснер, особливо уповноважений Головного управління імперської безпеки, штурмбанфюрер СС, якби він, певна річ, лишився живий?»

Наталя не ввійшла – влетіла в кабінет криміналістики. Її била пропасниця. Кравчук і Винник кинулися до неї.

– Наталю Сергіївно, що трапилось?

– Наталю, що таке?

Наталя сіла на стілець, затулила обличчя руками.

– Де Анісімова? – спитав Кравчук.

– У кабінеті Лежнєва з конвоїрами.

– Та поясни, в чому річ?

Але Наталя нічого не могла пояснити – слова Анісімової так глибоко вразили її, що вона ще не могла збагнути страхітливість інсинуації, до якої вдалися злочинці. Наталя аніскілечки не повірила Анісімовій – просто не могла повірити. Вона зрозуміла тільки одне: Анісімова щось знає про її батька, знає і намагається шантажувати. Але про це не можна нікому казати: ні Володі Кравчукові, ні тим більше Лежнєву. Це не тільки її, Наталина, таємниця, не тільки її, Наталин, біль; це таємниця і біль її мами. Ні, про це нікому!.. Вона сама в усьому розбереться.

Кравчук і Винник, одійшовши вбік, про щось пошепки розмовляють. До Наталі долинають уривки фраз.

– Треба їй сказати…

– Але ж Лежнєв…

– Я беру на себе, – каже Винник. – Це наша справа, і я за неї відповідаю.

Винник і Кравчук підходять до неї разом.

– Наталю, – обережно торкаючи її за плече, звертається Винник, – Анісімова казала щось про Савицького?.. Ми так і думали. Це не що інше як провокація. Вони скористалися з певних моментів, яких зараз не торкатимемось, і намагалися подати нам Савицького як Шефа. Тонко було задумано – нічого не скажеш. Але й ми не сиділи склавши руки. Лежнєв з товаришами цілий тиждень вивчали все, зв’язане з Савицьким – не тільки тебе збивали вони на цей слід. Твердо поки що можна сказати одне: Савицький – не Шеф і до вбивства Щербак ніякого відношення не має.

Наталя кивнула головою, чи то погоджуючись із ними, чи то дякуючи за відвертість. Вона подумала, що Винник і Кравчук хороші товариші: побачивши, в якому вона стані, пішли на те, на що, відверто кажучи, не мали права: без дозволу Лежнєва розповіли їй про ще незакінчену, очевидно, секретну справу. Розповіли тому, що знали – Савицький їй не чужий. Але вони не знали іншого… Хоча про це інше вони й не повинні знати. Може, потім, коли все з’ясується… А тепер – нікому!

– І все-таки треба, щоб його впізнала Пєтухова, – зібравшись з думками, сказала Наталя.

Винник стримано всміхнувся, а Кравчук зареготав:

– Наталко, ти мені нагадуєш анекдот з філософом, який запізнився на поїзд. – І, переставши сміятися, додав – Ще два дні тому твоя Сільва розмовляла з Савицьким, я і Лежнєв були присутні.

– А ви не спитали її, чи схожий він на Шефа? – несамохіть вирвалось у Наталі.

Винник і Кравчук, самі того не знаючи, нагадали їй про те, що поєдинок триває, що веде його не тільки слідчий Супрун і що, нарешті, цей слідчий не має права виходити з бою, хоч би як важко йому довелося.

– Наталко, ти, здається, вважаєш нас за хлопчаків, – образився Кравчук. – Пєтухова каже, Савицький і Шеф трохи схожі. Але Шеф старший за Костю, вужчий у плечах, а крім того, Савицький значно цікавіший. Зваж, Пєтухова сказала це сама. І їй можна повірити: в чому, в чому, а в чоловіках вона розбирається.

– Не патякай, Володю, – кволо всміхнулася Наталя.

Час передишки минав, треба збиратися з силами – чи вистачить їх? – допит буде продовжено.

До кабінету Лежнєва входять усі втрьох. Анісімова зустрічає Наталю вивчаючим поглядом, але Супрун витримує його. Кравчук підступає до письмового столу, заглядає в шухляду.

– Десь у Лежнева мають бути сигарети, – ні до кого не звертаючись, каже він. – Ага, ось вони.

Він удає, що дістає з шухляди, а насправді – спритно виймає з кишені пачку сигарет «Мир» і закурює.

– Куріть уже й ви, Анісімова, – дозволяє Наталя, дістаючи з шухляди другу пачку сигарет.

Анісімова бере сигарети, просить у Кравчука сірник. Те, що пачка розпечатана, здається, не бентежить її, вона не звернула на це уваги. Та це тільки здається. Сигарети Анісімова поклала перед собою – отже, не сумнівається, що це та сама пачка, яку їй намагалися передати в коридорі. Сидить спокійно, мабуть, аж надто спокійно, з насолодою затягується димом. На Наталині слова: «Продовжимо нашу розмову, Дарино Федорівно?» – реагує не одразу. Тільки тоді, коли Наталя повторює цю фразу, Анісімова ледь помітно здригається, а потім, примружившись, дивиться на Супрун.

– Я вам усе сказала, – після деякої паузи каже вона.

Цю паузу, ледь помітну заминку перед тим і підкреслено байдужий тон треба поставити в один ряд з розпечатаною пачкою сигарет – обвинувачувана вирішувала, що їй робити.

– Так-таки все і сказали? – втручається Кравчук.

– Все, – спокійно відповідає Анісімова. Вона вже має якесь рішення. – Коли чогось не зрозуміли, можу повторити.

Вона дивиться на Наталю, і її рот кривиться в посмішці. Це виклик, і Наталя приймає його.

– Де ви познайомилися з Ганною Щербак?

– Я вже казала, в поїзді.

– В якому?

– Москва – Сочі. У неї і в мене була пересадка в Ростові. Сіли в один вагон. Там і познайомилися.

– Коли це було?

– У липні минулого року.

– Куди їхала Щербак?

– До моря. Відпочивати.

– А ви?

– І я їхала відпочивати. Тільки у неї була путівка в санаторій, а я – дикуном.

– Де ви відпочивали?

– В Сочі.

– Де там зупинялися?

– У господаря на квартирі.

– Де саме?

– Не пам’ятаю. Десь на горі.

– У Сочі зустрічалися з Ганною Щербак?

– Кілька разів. Були навіть у ресторані.

– В якому?

– В «Приморському».

– Коли вам Щербак сказала, що вона збирається переїжджати з Рівного в Сосновське?

– Тоді ж і сказала.

– А її чоловік твердить, що питання про переїзд у Сосновське виникло значно пізніше – в листопаді.

– Чоловікові вона могла і в листопаді сказати, а мені казала в липні.

– Одначе ви опинилися в Сосновському раніше за Щербак.

– Я жила спочатку в Русанівці.

– Як же Щербак, живучи в Рівному, допомогла вам влаштуватися в Русанівці?

– Допоміг її знайомий, якому вона передала зі мною листа.

– Хто цей знайомий?

– Механік з автобази. Чухно його прізвище.

– Він же Пашка-Трактор, – вставляє Кравчук. – Між іншим, таке прізвисько йому дали через те, що він тягнув усе, що погано лежало.

Анісімова не удостоює Кравчука навіть поглядом.

– Щось у вас кінці з кінцями не сходяться, Дарино Федорівно, – мовить Наталя. – Приїхали ви в Русанівку в вересні минулого року, а Чухно, котрий, за вашими словами, допоміг вам там влаштуватися, тоді й поняття про вас не мав. Пєтухова на допиті показала, що познайомила вас із Павлом Чухном тільки в травні цього року.

– А ви не вірте цій шльондрі.

– Нащо ж так грубо, Дарино Федорівно? – вступав у розмову Винник. – Не кажучи вже про все інше, падіння Пєтухової не обійшлося без вашої участі.

– Бреше вона!

– Припустімо, – не відступає Винник. – А як ви познайомилися з Пєтуховою?

– Її привів до мене Джон.

– Той хлопець, що деякий час у вас жив?

– Він.

– Це він фотографував жінок у непристойному вигляді?

– Він.

– Як його прізвище?

– Не пам’ятаю.

– Я нагадаю: Палій. Георгій Зіновійович Палій, лаборант хіміко-технологічного інституту.

Анісімова совається на стільці, закурює нову сигарету.

– Можливо, – каже вона, кутаючись димом. – Я не з цікавих, біографію його не питала.

– А ми поцікавилися, – підхоплює Винник, – і з'ясували, що він ніколи у вас не жив.

Анісімова мовчить, курить.

– Дарино Федорівно, – ніби не надавши значення її мовчанці, веде далі Винник, – ви коли-небудь займалися фотографією?

– Цього мені ще не вистачало! – знизує плечима Анісімова.

Винник дістав з шухляди столу ту саму папку, яку він уранці передав Наталі, розкрив її.

– Ось довідка відділу кадрів Хабаровського міськкомунгоспу про те, що ви, Дарино Федорівно, з жовтня 1953 року до серпня 1954 року були ретушером, а потім фотографом– моменталістом в одному з тамтешніх фотоательє. Правда, у вашій трудовій книжці такого запису немає. Чому?

– Не працювала я там. Це якась помилка.

– Помилка, – незворушно повторює Винник. – Тоді погляньмо на інший документ.

В цей час у двері зазирає Лежнєв.

– Ви довго ще працюватимете? – запитує він Наталю.

– Та ось… – не одразу зметикувавши, що треба відповісти, розводить руками Наталя.

– Коли закінчите, подзвоніть мені в кабінет криміналістики, – каже Лежнєв.

– Я подзвоню, – випередив Наталю Кравчук.

Лежнєв зникає, чим немало дивує Наталю: іде такий важливий допит, а він, бачте, не хоче бути присутній на ньому.

Тим часом Винник бере з папки телеграму.

– Це пояснення колишній завідуючий ательє Ван Ю-зі дав тиждень тому співробітникам Хабаровського управління державної безпеки. Читати? – звертається до Анісімової.

– Читайте.

– «Цим пояснюю, що пам’ятаю Анісімову Дарину Федорівну, яка в 1953-1954 роках працювала у фотоательє на посаді спочатку ретушера, а потім – фотографа. Була старанна, акуратна. Фототехніку знає добре. Після переводу її на. посаду фотографа-моменталіста працювала самостійно в окремому приміщенні. Претензій і скарг на неї з боку клієнтів не було. План виконувала. Я звільнив Анісімову після того, як побачив у її столі негативи і відбитки фото порнографічного змісту. Вона просила не розголошувати цієї справи, запевняла, що знімки робила на прохання деяких клієнтів. У той час Анісімовій було близько сорока років. Вона середнього зросту, повнувата, шатенка, обличчя в неї…» Читати далі?

– Не треба, – Анісімова старанно тушить у попільничці сигарету. – Я була фотографом у Хабаровську. Все, що свідчить Ван Ю-зі, правда. На Вітебській дівчат фотографувала я. Не Джон, а я. Задоволені?

– Не зовсім, – усміхнувся Кравчук. – Нащо ви сфотографували Ганну Щербак?

– Для того, для чого й інших: такі знімки мають у декого великий попит.

– Але ж Щербак була ваша приятелька.

– Ну то й що?

– Соромити вас, мабуть, марна річ? – каже Наталя.

– Авжеж, – кривить рота Анісімова.

– Але вам буде пред’явлено звинувачення ще по одній статті кримінального кодексу.

– Стаття 211, – примружується Анісімова, – рік позбавлення волі або виправні роботи на той же термін.

– А ви непогано обізнані!

– Треба ж знати, на що йдеш, – посміхається Анісімова.

– Оскільки ми вже торкнулися минулого, – каже Винник, – давайте, Дарино Федорівно, уточнимо ще одну деталь. Коли сталася залізнична аварія, в яку ви попали?

– В лютому 1944 року.

– Де це було?

– Між Аткарськом і Саратовом.

– Яким поїздом ви їхали?

– Москва – Саратов.

– Правда. Цей поїзд зазнав тоді аварії, хоч і не такої страшної, як ви розповідаєте. Правда й те, що в саратовську залізничну лікарню 23 лютого 1944 року разом з іншими, що постраждали, привезли також Анісімову Дарину Федорівну, 1915 року народження. Ось її історія хвороби, – Винник узяв із папки ще один документ: «Велика кількість порізів обличчя, удар у грудну клітку…» Все сходиться. А отут уже щось не зовсім ясно: «… травматична ампутація частини лівої ступні». Як у вас із лівого ступнею. Дарино Федорівно? Тюремний лікар твердить, що вона у вас не пошкоджена.

Анісімова закурює ще одну сигарету.

– Не хочете відповідати? – питає Наталя. – Будете чекати очної ставки із справжньою Анісімовою Дариною Федорівною? З тією, чиїми документами користувалися двадцять чотири роки?

– Підожду, – кривить рота Анісімова. – Мені нема куди поспішати.

Вона знову закутується в тютюновий дим, немовби хоче за його пеленою сховати якось одразу посіріле обличчя.

Винник і Кравчук переглядаються.

– Начебто все, – обзивається Винник.

Кравчук бере телефонну трубку, набирає номер.

– Капітан Кравчук, – басом каже він у трубку. – Ми вже закінчили… До вас?.. Усі?.. Ідемо.

Він кладе трубку і звертається до Наталі:

– Лежнєв хоче порозмовляти із звинувачуваною. Запрошує всіх до себе.

– Я стомилася, – підводиться з стільця Анісімова. – Нікуди не піду. Відправте мене в тюрму.

– Це ненадовго, Дарино Федорівно, – підбадьорює її Винник. – А йти нам три кроки по коридору.

Анісімова забирає сигарети, Кравчукові сірники і йде до виходу. У коридорі вона трохи впирається, але потім заходить до кабінету криміналістики.

Лежнєв зустрічає її дуже люб’язно, пропонує стілець, жде, поки вона сяде, потім називає себе. Це їхня перша зустріч, перша розмова…

А чи перша? Наталя дивується, коли Лежнєв питає Анісімову:

– Не впізнаєте мене?

Анісімова насторожено вдивляється в нього. Наталя бачить, яка вона напружена, як часто пульсує на її в’ялій, уже зморщеній шиї синя склеротична жилка.

– Не пригадую, – каже. – А взагалі обличчя знайоме.

– Ми давно не бачилися з вами, – киває Лежнєв. – Чверть віку минуло відтоді – немало. І, чесно кажучи, я теж не впізнав би вас, Адо.

Анісімова схоплюється, хоче щось сказати, навіть розкриває рота, а потім зціплює зуби.

– Не вийде, – цідить крізь зуби і махає пальцем перед самим обличчям Лежнева. – Не вийде, громадянине слідчий. Дешево мене не купите. А довести вам нічого не вдасться. Чуєте, нічого!

Вона вже кричить, бризкає слиною. Лежнєв не реагує на її вигуки.

– Справді, – згоджується він, – нелегко довести, хто стільки років ховався під чужим ім’ям. Тим більше, що вам колись зробили пластичну операцію. Невдало зробили, похапцем; інструмент хірурга-невдахи зачепив нерв, і ваше обличчя стало схоже на потворну маску.

– Ви не маєте права! – верещить Анісімова. – Це образа!

– А колись ви були красива, Адо. Дуже красива.

– Я вам не Ада!

– Свого часу ви дозволили мені називати вас Адою.

– Я вас не знаю. Вперше бачу! Нічого у вас не вийде.

– Що ж, побачимо, а точніше, послухаємо, вийде чи ні, – каже Лежнєв.

Він підходить до одного з столів – у кабінеті криміналістики їх кілька – ставить на нього магнітофон; з допомогою Винника поправляє плівку звукозапису, вмикає мотор. Спершу в динаміку лунає характерне шипіння, але потім перешкоди зникають, і ось уже бринить голос:

«… Не брала я за це гроші, громадянине слідчий. Що пускала їх до себе іноді – правда, але грошей не брала. Горілкою коли почастують, та й тільки. Просто жаліла я їх, молодих, безпритульних…»

Лежнєв зупиняє магнітофон.

– Це ваш голос, обвинувачувана?

– Мій, – переводячи насторожений погляд з магнітофона на Лежнєва, визнає Анісімова.

– Це ваші свідчення, дані старшому слідчому Трачу?

– Так, мені казали, що запишуть на звукову стрічку.

– Отже, ви підтверджуєте, що це ваш голос.

– Не заперечую.

– Чудово. Тепер перш ніж відтворити другий запис я повинен сказати вам, що є фонографічна експертиза. Маючи кілька фонограм людського голосу, фахівці порівнюють їх, таким чином безпомилково визначають тотожність різночасових записів одного й того ж голосу. Простіше кажучи, якщо ваш голос колись було записано на звукову плівку, то навіть через багато років можна науково довести, що це саме ваш, а не чийсь інший голос. Ви зрозуміли?

– Зрозуміла.

Поки Лежнєв говорив, Винник поставив другу плівку і знову ввімкнув магнітофон. Цього разу пролунала німецька мова. Наталя не одразу розібрала, що говорить жінка. А потім, схопивши високі дзвінкі ноти, не могла зрозуміти змісту – німецьку мову вона знала кепсько. Та ось у динаміку пролунав чоловічий голос:

– Фрау капітан, розмовляйте по-російському, вам буде легше. Це не докір – порада. Усі присутні або розмовляють російською мовою, або розуміють її. До того ж про російські справи краще вести мову по-російськи. Так?

– Так точно, пане полковник, – відрубав високий жіночий голос. – Панове, я торкнулася тільки деяких аспектів вербовки і використання агентів-жінок. Тут, у Росії, це питання має свої особливості. Випробуваний на Заході метод збору інформації через агенток-проституток у Росії застосовувати не можна. В тилу ворога це взагалі виключено, оскільки більшовики переслідують проституцію. Що ж до приєднаних до рейху колишніх радянських територій, де зусилля нашої агентури спрямовано на боротьбу з комуністичним підпіллям, партизанами і розвідувально-диверсійними групами енкаведе, то тут ми маємо певні можливості. Засилка в партизанські загони дівчат і жінок як таких, що нібито втекли з тюрем, таборів та етапів; знайомство і подальший флірт на танцях, у поїздах, кінозалах з узятими на підозру чоловіками – уже дало позитивні наслідки. Та я хочу сказати про інше. Присутніх цікавлять перспективи укорінення і робота за лінією фронту так званої постійнодіючої агентури. Мені здається, що для цього жінки-агенти підходять найбільше. Зовнішні дані і певним чином підготовлена поведінка мають у даному разі першорядне значення. Молода красива жінка за одну ніч може стати генеральшею, не заповнюючи при цьому ніяких анкет… Директори заводів іноді довіряють гарненьким секретаркам більше, ніж своїм заступникам… Гарненькій домробітниці під час прибирання кабінету господаря неважко підібрати ключі до шухляд письмового столу… Але, панове, я підкреслюю, не кожна жінка-агент придатна для такої ролі…

На цьому запис урвався. Винник вимкнув магнітофон. Лежнєв підійшов до письмового столу і поклав перед Анісімовою пачку сколотих аркушів з машинописним текстом.

– Це висновки фонографічної експертизи про тотожність голосів на двох прослуханих нами плівках, – сказав він, звертаючись до Анісімової. – Перша плівка з вашими звинуваченнями, свідченнями; друга – ваш виступ на регіональній нараді керівників абверчастин і команд 5 серпня 1943 року в місті Сосновському… Я правильно назвав дату і місце наради, капітане Рененкампф?

Анісімова похнюпилась і нічого не відповіла.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ

Ірина Дмитрівна відчувала наближення лиха. Цього передчуття вона не могла позбутися з учорашнього дня, з тої самої хвилини, коли її насторожила розмова доньки з гостем. Навіть не сама розмова, а голос Наталиного начальника. Спершу Ірина Дмитрівна навіть подумала, що голос приснився. Але в коридорі й далі розмовляли, і вона змогла впевнитися, що їй не приверзлося – це був той самий голос. Коли ж Наталя сказала, що приходив у справі товариш із Москви, Ірина Дмитрівна трохи заспокоїлася. Правда, була ще безсонна ніч, але під ранок їй пощастило запевнити себе, що то тільки здалось. А наступного вечора Ірина Дмитрівна застала дочку за дивним заняттям – Наталя розглядала офіцерський кортик з вигадливою інкрустацією, який звичайно лежав у шафі. Вона намагалася прочитати напис на рукоятці. Кілька років тому, заставши доньку за таким заняттям, Ірина Дмитрівна відібрала в неї кортик і поклала на місце. Тоді Наталя навіть почервоніла – вона порушила мовчазну умову не торкатися того, що її не стосується. Тепер донька навіть бровою не повела. Навпаки – і далі демонстративно роздивлялася кортик, ніби тим самим викликаючи матір на розмову. Ірина Дмитрівна одразу відчула це, і в неї тенькнуло серце. Згадавши вчорашнього гостя, Ірина Дмитрівна поставила ці події в один ряд…

– Що за напис? – незвично низьким голосом, за яким крилося стримуване хвилювання, спитала Наталя.

– Це написано по-італійськи, – відчуваючи неприємну сухість у роті, сказала Ірина Дмитрівна – «Іди своєю дорогою, і нехай люди кажуть що хочуть».

– Багатозначний вислів, розумій як хочеш, – усміхнулася Наталя. – Я навіть не підозрювала, що ти знаєш італійську мову.

– Я знаю тільки цю фразу.

– Вивчила! – Наталя рвучко встала, кинула кортик на стіл.

Ірина Дмитрівна взяла його, поклала на місце.

– Ти нічого не хочеш мені сказати? – з викликом мовила Наталя.

Ірина Дмитрівна повільно похитала головою:

– Ні.

Наталя рвонула комірець блузки.

– Що ж, тоді на добраніч. – Вона рвучко повернулась і пішла в свою кімнату.

Ірина Дмитрівна до болю стиснула скроні. Що вона могла відповісти доньці? Що любила її батька? Любила, всупереч усьому, навіть глузду…

Перші дні вона вважала, що Фріснер ворог. Але їхнє незвичайне знайомство, обстановка, в якій вони зустрілися, та й сама зустріч, яка змінила становище Ірини Дмитрівни на краще, завадили їй зненавидіти людину, що, крім усього іншого, була її пацієнтом. Остання обставина відіграла неабияку роль у їхніх подальших взаєминах. Штурмбанфюрер Фріснер, на відміну від інших іменитих пацієнтів, не вередував, був терплячий, слухняний, чемний і навіть уважний до свого «домашнього» лікаря. Ірину Дмитрівну попервах вражало (іншого почуття тоді не було) те ненав’язливе піклування, яким він поволі оточував її. Навіть кімнату, в якій вона жила і в якій її ніхто не міг потривожити, вибрав сам. Вона дізналася про це випадково вже після того, як Фріснера відвідав високий гість із Берліна.

Ірина Дмитрівна добре пам’ятає той візит. Вона міняла пацієнтові пов’язку, коли до кімнати не постукавши ввійшов Брюнінг – дебелий, як угодований кабан, здоровило – начальник сосновської поліції безпеки і СД. Його обличчя, що запливло жиром, було розгублене і водночас пихате. Не звертаючи уваги на лиховісний погляд Фріснера, перед яким він доти торопів, Брюнінг наказав Ірині Дмитрівні піти на кухню і там зачекати.

На кухні вона застала Магду, довгов’язого охоронника Ганса, шофера Клемпнера. Був там ще й незнайомий Ірині Дмитрівні есесівець. Прізвище есесівця було Гец, та про це Ірина Дмитрівна дізналася потім. Спочатку він був не вельми люб’язний: звелів усім відійти од вікна, сісти на стільці і не розмовляти.

В особняку відбувалося щось незвичайне: грюкали двері, у холі першого поверху гупали чобітьми, потім у дворі загуркотів мотор автомобіля і кілька голосів гаркнуло: «Хойль!..» За мить на сходах пролунала некваплива хода, і все стихло.

Минуло не менше двох годин, поки знову проскрипіли сходи, на кухню зазирнув червоний як буряк Брюнінг.

– Унтерштурмфюрер, – гукнув він есесівця, – до групенфюрера!

Гец вийшов, не причинивши за собою двері, й Ірина Дмитрівна почула, як у холі хтось сказав:

– Я їду, Гец. Лишайтесь із своїм улюбленим Фріснером. Вважайте, що вам обом поталанило: вам – тому, що не їдете зі мною на фронт, а йому… А втім, цього вам не треба знати…

Відтоді в особняку дещо змінилося – управління господарством і охорону взяв на себе Гец, що приїхав з Берліна. Він був кмітливий і спритний хлопець. До Ірини Дмитрівни, за прикладом свого начальника, ставився з повагою. Магда боялася його; шофер і охоронники – після приїзду Геца їх кількість зросла втроє – беззастережно слухались його. А втім, Гец не переобтяжував себе адміністративно-господарчими справами. Він часто кудись зникав і повертався дуже пізно. А от Ірині Дмитрівні ніяк не щастило вийти в місто: Магда стежила за кожним її кроком. До того ж Гец наказав нікого не випускати з особняка без його дозволу. Фріснер у ці розпорядження не втручався. Здавалося, його не цікавило, що діється за стінами його кімнати не тільки в особняку, але і в місті. Ірину Дмитрівну дивувала така байдужість. Вона вже знала, що Фріснер народився на околиці Сосновського, вчився десь у його пригороді, і вона не розуміла, як людина може лишатися байдужою до міста свого дитинства. А втім, Фріснер сказав їй якось, дивлячись у вікно на вулицю:

– Там нагорі була міська бібліотека. Колись я ходив туди по цій вулиці.

Вдруге він висловився вже зовсім відверто:

– Я, очевидно, не насмілюся показатися на вулицях цього міста без охорони. Багато хто з тих, що були колись моїми товаришами, навряд чи втримаються від спокуси пустити мені кулю в потилицю.

Ірина Дмитрівна, яка звичайно не встрявала в розмови на абстрактні теми, цього разу скористалася з нагоди і поступово почала розпитувати Фріснера про місто. Вона хотіла дізнатися, де Московська вулиця – папірець із прізвищами завербованих у замку агенток, як і раніше, не давав їй спокою. Фріснер охоче розповів їй про місто і навіть, захопившись, накидав на аркуші схему розташування вулиць. Ірина Дмитрівна сховала аркушик, певна, що зробила це досить спритно. Фріснер, здавалося, нічого не помітив. Він взагалі багато чого не помічав, навіть того, що стіна між їхніми кімнатами надто тонка: Ірина Дмитрівна, не виходячи з своєї кімнати, без особливих труднощів могла чути всі радіопередачі, які ловив штурмбанфюрер на своєму «Філіпсі». Найчастіше він слухав останні вісті. Правда, вісті в ті дні були тривожні: 5 липня фашисти почали великий наступ на Орловсько-Курській дузі. Завдяки неуважності господаря Ірина Дмитрівна була в курсі подій: широко розрекламований наступ гітлерівських орд наштовхнувся на такий опір, що вже наступного дня після його початку тон Геббельсівських коментаторів став менш бадьорий. А одного разу Ірина Дмитрівна почула за стіною голос Левітана – штурмбанфюрер увімкнув Москву. Ірина Дмитрівна так розхвилювалася, що підійшла до дверей, аби краще почути, навіть трохи прочинила їх. І Фріснер знову нічого не помітив.

Якби Ірина Дмитрівна була тоді трохи досвідченіша, її, очевидно, насторожила б така неспостережливість людини, що обіймала високу посаду в есесівській контррозвідці…

Фріснер почав одужувати, коли Магда розповіла Ірині Дмитрівні про свої підозри. Після розмови з Магдою Ірина Дмитрівна пригадала все, що знала про Фріснера. Згадала вона і його товариша, обер-лейтенанта Зінгера, зустріч з яким теж була незвичайна. Ірина Дмитрівна швидше повірила б, якби Магда розповіла все це не про Фріснера, а про його товариша. У Зінгера було два обличчя: без гриму і маски він ставав зовсім інший. Таким Ірина Дмитрівна й уявляла собі справжнього розвідника. А Фріснер завжди був однаковий: він не позував, не грав, не міняв інтонацій. І в тому, що він справжній Фріснер і справжній штурмбанфюрер СС не було найменшого сумніву. Навіть його очевидна для всіх ввічливість і чемне ставлення до полоненого лікаря мали одне, а не двоє пояснень – він міг дозволити собі бути ввічливим і чемним. І все-таки відмахнутися від підозр Магди не можна було. Чому не можна – Ірина Дмитрівна не могла пояснити. Вона тільки знала, точніше, відчувала, що не можна. Потім їй спало на думку використати базікання Магди проти неї самої. Навряд чи штурмбанфюрер залишить у себе куховарку, яка могла звести на нього такий страхітливий наклеп. А якби пішла Магда – вона позбулася б надокучливого шпигування.

Фріснер вислухав Ірину Дмитрівну спокійно. Йому навіть сподобалося Магдине порівняння десантників з вовцюганами.

– На їхньому місці я не образився б, – сказав він. – У Генріха Гейне є такі рядки: «Друзі вовки, в мені ви ще ніколи не могли усумнитись, і не вірте продажним писакам, що я став із собаками підлими водитись…» Усе залежить, певно, від того, який зміст вкладається в порівняння.

Ірина Дмитрівна здивовано підвела брови.

– Я чула, що Гейне заборонений у Німеччині. Кажуть, його книги спалювали на площах.

– Мені пощастило, я встиг прочитати його в юності, – якось загадково всміхнувся Фріснер.

І в цю мить Ірина Дмитрівна побачила його очі. Звісно, вона й до того бачила їх, хоча старалася уникати його погляду. Та тільки тепер побачила, які вони. Її ніби вдарило струмом: обпалило, збентежило. Це тривало щонайбільше секунду-дві, але Ірина Дмитрівна з жахом зрозуміла, що сталося непоправне: Фріснер перестав бути для неї ніким…

Розмова швидко вичерпалась. Фріснер, здавалося, не надав значення розповіді Ірини Дмитрівни – цитування Гейне майже переконало її в тому. І тільки через кілька днів Ірина Дмитрівна зрозуміла, що помилилася. Вона погано знала Фріснера. А значно пізніше, коли він пішов з її життя, не раз думала, що так і не взнала, не зрозуміла до кінця цього незвичайного чоловіка, який вражав її умінням завжди лишатися самим собою і водночас не бути тим, за кого його мали…

Якось уранці він попросив Ірину Дмитрівну зробити йому одну незвичайну послугу: в районі Старого ринку зустрітися з людиною, прикмети якої описав, і купити в неї монети царського карбування. Фріснер дав їй гроші і ще раз нагадав про ціну, місце і час зустрічі з валютником. Це прохання спантеличило і обрадувало Ірину Дмитрівну. Роль посередниці в сумнівній операції з золотом була огидна, але випадала нагода вирватися нарешті з особняка і розшукати на Московській вулиці знайомого Лоти. Нічого було й думати про те, щоб не виконати доручення штурмбанфюрера, – він дав їй у провожаті Магду. Чому він приставив до неї Магду, Ірина Дмитрівна зрозуміла потім, а спочатку тільки й думала, як би швидше скараскатися куховарки.

Та позбутися Магди було не так просто. На вулиці вона буквально вчепилася в Ірину Дмитрівну.

– Покладіться в цій справі на мене, бо вас обдурять, – сказала вона. – У Сосновському такі бариги, що кого завгодно обдеруть. Де у вас гроші? Сховайте подалі або краще дайте мені… Ну, діло ваше… Щось надто вже дешево хочете купити ті кружальця. Коли б не підвезли вам візка.