Текст книги "«Привид» не може втекти"

Автор книги: Эдуард Ростовцев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 24 страниц)

До початку огляду лишалося хвилин двадцять – туристів уже викликали в канцелярію митниці для заповнення декларацій. Лежнєв і Наталя вийшли на площу, стали в затінку. Лежнєв закурив.

– Одного не розумію, – сказала Наталя. – Як у нього піднялася рука на рідну сестру? Поки не було знайдено фототеки, він, я припускаю, міг і не знати, що Ганна Щербак його сестра. Його мобілізували в армію перед війною, коли вона була ще зовсім дівчинкою, а зустрів він уже сорокарічну жінку. Та, переглянувши плівки, він повинен був упізнати Ганну.

– Про кого ви кажете? – спитав Лежнєв.

– Про Нетребу, звісно.

– А ви певні, що він – «Привид»?

– Тобто як? – розгубилася Наталя.

– Нетреба не міг бути «Привидом» з багатьох причин, – сказав Лежнєв, прикурюючи сигарету, що потухла. – Одна з них вас уже збентежила – вбив рідну сестру. Справа навіть не в тому, як у нього піднялася рука на сестру. Але справжній «Привид» чудово знав, хто така Ганна Щербак: він її розшукав, примусив приїхати в Сосновське і шукати тайник. А вбив її не тільки тому, що боявся викриття. З Нетребою Ганна зустрілася випадково, коли він прийшов у плановий відділ фабрики. Було це за два дні до її загибелі.

– Мабуть, що так, – погодилася Наталя.

– І ще. Ні ви, ні я не сумніваємось у тому, що «Привид» – досвідчений злочинець. І раптом – такий грубий прорахунок, навіть не прорахунок, а дурість: замовити ювелірові брильянтові сережки для дружини.

– Гадаєте, що це маневр?

– Безумовно. «Привид» знав, що ви підозрюєте Нетребу, так само знав він і багато іншого, про що могла знати тільки людина, яка має доступ до слідства, а точніше – до людей, котрі ведуть слідство. Згодом джерело інформації, яким він користувався, було перекрите. І «Привидові» хоч-не-хоч довелося оперувати застарілими даними. Треба сказати, що до якогось часу він оперував ними непогано.

– Хто він? – спитала Наталя. – Василю Тимофійовичу, тепер ви можете сказати?

– Тепер уже можу. Але подумайте самі. Ось додатковий список туристів, який мені передав начальник КПП і на який ви так хотіли подивитися.

Лежнєв подав Наталі список.

– Заремба, Пославський, Бадюк, – прочитала вона. – Адвокат Пославський?

– Ні, – похитав головою Лежнєв.

– Невже Ігор Семенович?!! Бадюк?

– Він, хоча це здається неймовірним. Але при всій його обережності він припустився принаймні трьох помилок. Інспірував фейлетон про служителів Феміди, намагаючись тим самим вплинути на рішення прокурора району.

– Але ж фейлетон писав Горін, – заперечила Наталя.

– Ідею і факти дав йому Бадюк, та він не врахував одного: відсутність першооснови – скарги потерпілого.

– Хіба Нетреба не подавав скарги?

– Офіційної скарга не було. Нетреба не скаржився – він просто розповів Бадюкові про цей випадок як про досадне непорозуміння… Другої помилки Бадюк припустився, коли «випадково» зустрівся зі мною на військовому кладовищі. Треба віддати йому належне: я не одразу зрозумів, що ця зустріч була не випадкова, як не випадково він підсунув нам потім деякі матеріали з архіву Дробота. Пригадайте листа Нетреби до Кіри Назаренко. Здається, нічого такого, що могло б насторожити, в тому листі немає. Але є згадка, що серед інших підпільників, яких арештувало гестапо, була й Кіра. Без особливих труднощів ми могли встановити – і Бадюк на це розраховував – що всіх товаришів, яких арештували разом з Кірою, стратили гітлерівці, і тільки Кіра лишилася в живих. Розраховуючи на нашу кмітливість, Бадюк не сказав про це прямо. Але ми не зацікавилися Назаренко і це, очевидно, занепокоїло його. Тоді в розмові з вами він висловився ясніше, зв’язавши Кіру з Савицьким. Він ще сподівався, що йому все-таки пощастить звести наклеп на Савицького і тим самим кинути тінь на Кіру, відвернути нашу увагу. Проте він переборщив. Пам’ятаєте, Бадюк сказав, що Кіра приїжджала в Сосновське півтора місяця тому, тобто тоді, коли вбили Ганну Щербак? Так от, півтора місяця тому Кіра лежала з мікроінфарктом у Москві в лікарні, про що він, звісно, не міг знати. І це була його третя помилка.

Лежнєв кинув недокурок, подивився на годинник.

– Ходімо, Наталю Сергіївно. Зараз почнеться огляд. Цікаво, якого коника викине він цього разу?

– Він, очевидно, старанно сховав фотоплівку і брильянти, – сказала Наталя, приголомшена тим, що почула. Вона не могла не погодитися з доказами Лежнєва, а проте в її свідомості не вкладалося, що «Привид» – Бадюк.

– Так, мабуть, уже щось придумав, – відповів Лежнєв.

У кабінеті начальника контрольно-пропускного пункту було ввімкнуто телевізор, перед яким сиділи Олійник, Кулінич, Винник, господар кабінету і Володя Кравчук – він щойно приїхав. Для Лежнєва і Наталі теж приготували стільці.

Усе, що відбувалося в залі огляду, присутні бачили на екрані. Біля входу до зали стояли прикордонники, перевіряли документи. Там нічого не сталося. Потім туристи зі своїми валізами, сумками, саквояжами, портфелями потяглися до довгого столу, за яким стояли митники. Валізи відкривали самі власники. Наталя вперше бачила цю процедуру. Не виймаючи речей, митники спритно й обережно піднімали їх і так само акуратно клали назад. Валізу Бадюка оглядали не довше ніж валізи інших туристів, і це здивувало Наталю; вона навіть сказала про це.

– Його чемодан оглядає найдосвідченіший митник, – відказав начальник контрольно-пропускного пункту.

– Сумніваюся, щоб він поклав брильянти разом з шкарпетками й підтяжками, – зауважив Кравчук. – Звичайно в таких випадках роблять подвійне дно чи щось на зразок цього.

– Не турбуйтеся, – сказав начальник контрольно-пропускного пункту, – якщо брильянти в чемодані, їх знайдуть.

– Їх немає в чемодані, – неждано сказав Лежнєв. – Особистий огляд робити не треба. Дозволяйте посадку.

– Як? – здивувалася Наталя.

– Після митного огляду він не буде такий обережний, – сказав Лежнєв і кивнув прикордонникові. – Так, так товаришу підполковник, дозволяйте посадку!

Начальник контрольно-пропускного пункту вийшов з кімнати. Повернувся він хвилин через п’ять, підійшов до Лежнєва, щось сказав пошепки.

– Ну-ну, – кивнув Лежнєв, – побачимо, як працює ваша техніка на відкритій місцевості.

Минуло ще кілька нестерпно довгих хвилин, перш ніж на екрані телевізора з’явилися туристи, що йшли на посадку. Наталя побачила Пославського, Бадюка, Аллочку Зарембу. Бадюк ніс Аллоччину дорожню сумку. В такі сумки звичайно кладуть предмети першої необхідності: речі туалету, продукти, дощовик. Сумка була досить містка, і Наталя пригадала, що в залі огляду Аллочка не поклала її на стіл, а тримала в руці, і митники не звернули на це уваги.

– Дивись уважно, – пошепки сказав Наталі Кравчук, що сидів поруч. – Я, здається, зрозумів Лежнєва.

Аллочка й Бадюк були вже на півдорозі до літака, коли до них підійшов сержант-прикордонник, щось сказав Аллочці. Вона обурено здвигнула плечима, обернулася до Бадюка.

– Беріть крупніше сержанта Конлоєва з блондинкою, – сказав у мікрофон начальник КПП. – І її супутника теж…

Аллочка про щось попросила Бадюка. Той кивнув, переклав сумку з руки в руку і тільки потім передав її Аллочці. Однак між першим і другим рухом він трохи забарився: чи то спіткнувся, чи то підвернув ногу, але на якусь мить повернувся спиною до сержанта…

– Узяв! – неждано крикнув Олійник і схопив Лежнєва за рукав. – Ти бачив, як він це зробив? Узяв із сумки і переклав у кишеню!

– Не бачив, але здогадався.

– А я не помітив, – признався Винник.

– Потім прокрутимо кіноплівку в уповільненому темпі, – сказав Кулінич. – Він дуже швидко це зробив. Проте я бачив.

Від хвилювання Наталя навіть підвелася, заступаючи Кравчукові екран.

– Сядь, – смикнув її Володя.

– Як же це так? Виходить, Аллочка нічого не знала. Навіщо її затримали?

– Її відпустять, – відповів Лежнєв. – Важливо було лишити його без прикриття, змусити взяти те, що він не хотів тримати при собі.

Тим часом на екрані було видно, як сержант розглядав Аллоччине посвідчення. Аллочка щось казала, розмахувала руками – певно, обурювалась. Одначе сержант забрав у неї посвідчення і жестом велів іти за ним.

Бадюк співчутливо розвів руками: мовляв, що я можу зробити, і рушив до літака. Але наздогнати попутників уже не міг – його зупинили два офіцери-прикордонники.

Ще до того як Бадюка завели в кабінет, Наталя почула за дверима його обурений голос:

– Ні, товаришу лейтенант, я цього так не залишу! Прошу негайно зв’язатись із начальником обласного управління КДБ полковником Куліничем…

На цьому Бадюк обірвав фразу – його завели до кабінету. Ніколи ще Наталя не бачила такої непідробної, такої безпомічної розгубленості, яка з’явилася на обличчі Бадюка. Його погляд перебігав то з Лежнєва на Олійника, то з Олійника на Кравчука, то з Кравчука на Наталю і знову на Лежнєва. Та ось він побачив Кулінича.

– Сергію! – Бадюк навіть ступив до нього. – Ти ж мене знаєш не перший день!

Кулінич не відповів, і Наталя помітила, як стиснулися його великі кулаки.

– Василю Тимофійовичу, – кинувся Бадюк до Лежнєва. – Поясніть, у чому річ? На якій підставі?!

– Підстава лежить у кишені вашого піджака, Ігоре Семеновичу, – сказав Лежнєв. – Правда, до цього вона лежала в сумці Алли Заремби, а ще раніше – в тайнику під руїнами Мисливського замку, але тепер – у вас в кишені. Покладіть коробку на стіл, «Привид»! Самі покладіть!

Із протоколу судового засідання військового трибуналу в справі звинувачення Бадюка Ігоря Семеновича, Вукаловича Йосипа Станіславовича, Палія Георгія Зіновійовича, Рененкампф Ади Миколаївни.

20 жовтня 1968 року.

Засідання продовжено після перерви.

Викликають свідка Кочерянц. Головуючий попереджає свідка про відповідальність за неправдиві свідчення, після чого пропонує розповісти все, що їй відомо у справі.

Кочерянц. У вересні 1942 року мене разом із студентами технікуму, де я вчилася, евакуювали з Новоросійська морем. Наш пароплав потопили; мене підібрали німецькі моряки. Я попала в концтабір біля Сімферополя, а в листопаді мене перевели в Городенківський табір. Звідти забрали в Мисливський замок. Не витримавши катувань, я дала згоду співробітничати з німецькою військовою розвідкою. Цьому немало сприяв шантаж, до якого вдалася підсудна Рененкампф. Мова йде про відомі суду фотографії. Пройшовши двомісячну підготовку в розвідшколі, я дістала завдання перейти лінію фронту і вкорінитись як агент з перспективою. Мала розшукати своїх батьків, вступити до інституту і протягом найближчого часу вийти заміж або за старшого офіцера Червоної Армії, або за ведучого інженера оборонного заводу, чи за керівного радянського працівника. Про своє місце проживання повинна була написати в Москву до запитання якомусь Ібрагімову. Це завдання я виконала: батьків розшукала в Сухумі, там же вступила до інституту, вийшла заміж за майора-льотчика, про що повідомила Ібрагімову. Згодом мені мали дати робоче завдання. Однак такого завдання я не дістала. Я розкаялась у своїй малодушності, але з’явитися в органи безпеки з повинною не наважилась. У 1944 році мого чоловіка було тяжко поранено, і його демобілізували. В 1948 році ми переїхали в Гагру. У нас було вже троє дітей. Минали роки, мене ніхто не тривожив. Я вже думала, що абверівці загубили мої сліди. Та в червні цього року мене зупинив на вулиці підсудний Палій, назвав мою кличку і пароль. Я поїхала з ним за місто, де зустрілася з підсудним Вукаловичем. Шантажуючи мене моїм минулим, він зажадав «відступних». Я віддала всі наші заощадження. Палій передав мені компрометуючі мене фотографії і негативи. Та це був обман: вони дали мені дублікати. 11 серпня я одержала телеграму від підсудного Бадюка, в якій згадувалася моя абверівська кличка. Цією телеграмою Бадюк викликав мене в Сосновське, натякаючи, що в разі неявки на мене чекають неприємності. Я вилетіла в Сосновське. Бадюк зустрів мене в аеропорту, шантажуючи тими самими фотографіями, велів піти до ювеліра і замовити в нього брильянтові сережки. Він дав два брильянти і гроші для оплати замовлення. Ювелірові я відрекомендувалася Тамарою Ільківною, дружиною завідуючого промтоварним магазином – так велів Бадюк. Того ж дня за вказівкою Бадюка я вилетіла в Москву і там на Головпоштамті кинула листа, якого він мені дав. Лист було адресовано у Сосновське до запитання Білоцерківському.

Головуючий. Як вам відрекомендувався Бадюк?

Кочерянц. Він назвався Лежнєвим Василем Тимофійовичем. Про те, що він Бадюк і хто такий Лежнєв, я дізналася тільки на попередньому слідстві.

Прокурор. Коли ви прилетіли в Сосновське і коли були у ювеліра?

Кочерянц. Я прилетіла в Сосновське вранці 12 серпня; того ж дня пішла до ювеліра і тоді ж вилетіла в Москву.

Адвокат Пославський. Бадюк повернув вам оригінали негативів?

Кочерянц. Обіцяв, але не повернув. Зате відбитки з цих негативів він вислав на гагринську міліцію, вказавши мою адресу, прізвище й абверівську кличку.

Прокурор. У мене запитання до підсудного Бадюка. Бадюк, з якою метою ви це. зробили?

Бадюк. Щоб заплутати слідство.

Прокурор. Лист, про який казала свідок, сфабрикували ви?

Бадюк. Я зробив це одразу після арешту Вукаловича, розуміючи, що на всю адресовану йому кореспонденцію буде накладено арешт.

Головуючий оголошує, що всіх свідків, викликаних у справі, суд допитав; дали свідчення і звинувачувані. Головуючий питає у прокурора і адвокатів, чи будуть у них додаткові запитання до підсудних і присутніх у залі свідків. Прокурор і адвокати заявили, що в них є додаткові запитання.

Прокурор. Підсудний Палій, на попередньому слідстві і в судовому засіданні ви посвідчили, що 29 червня 1968 року, знаючи, що на квартирі в Анісімової-Рененкамиф організовано оргію, ви попередили про це батьків дівчат, які брали участь у цій оргії. З якою метою ви це зробили?

Палій. Щоб міліція арештувала Анісімову-Рененкампф за утримання кубла розпусти. Вона сама просила мене про це.

Прокурор. Підсудна Рененкампф, це правда?

Рененкампф. Правда. Бадюк умовив мене піти на це, щоб заплутати слідство в справі про вбивство Ганни Щербак. Як я зрозуміла, йото стурбувало, що міліція перевіряє в сосновських аптеках порядок реалізації ефіру.

Прокурор. Що конкретно стурбувало Бадюка?

Рененкампф. Точно не знаю, але здогадуюся, що Вукалович, готуючи вбивство Ганни Щербак, використав придбаний в аптеці ефір як снотворний засіб. Залишки ефіру, очевидно, пішли для підпалу.

Прокурор. Чому ви так думаєте?

Рененкампф. Ефір, у кількості двох літрів, приніс до мене на квартиру Палій за день до вбивства Ганни Щербак. А ввечері 21 червня, напередодні вбивства, цей ефір забрав Вукалович.

Прокурор. Підсудний Вукалович, ви використали ефір для того, щоб приспати Ганну Щербак і підпалити будинок?

Вукалович. Я вже казав, що не вбивав Щербак.

Прокурор. Підсудний Палій, за чиєю вказівкою ви купили в четвертій аптеці ефір?

Палій. За вказівкою Вукаловича.

Прокурор. Підсудна Рененкампф, під час обшуку у вас на квартирі було знайдено непристойні фотографії, серед яких було кілька фото Ганни Щербак. Ви фотографували її з метою завести в оману слідство?

Рененкампф. Спочатку мета була інша. У фототеці, яку ми знайшли в тайнику, не було відповідного знімка Ганни Щербак. А Бадюк хотів мати матеріали, які компрометували б Ганну Щербак.

Прокурор. Після того як такий матеріал було сфабриковано, Бадюк все-таки наказав убити Ганну Щербак?

Рененкампф. Не знаю, але гадаю, що Бадюк усумнився в її покірності. До того ж мені відомо, що він обрав її квартиру для побачення з якимось приїжджим іноземцем. Цю людину за вказівкою Бадюка зустрів у аеропорту Павло Чухно і одвіз на квартиру до Ганни Щербак.

Прокурор. Ви гадаєте, Щербак убили тому, що вона була свідком цієї зустрічі?

Рененкампф. Її вбили, бо вона знала, хто такий Бадюк. З молодих про це знав Павло Чухно. Його теж убили.

Бадюк (репліка з місця). Я протестую! Ви допитуєте психічно неповноцінну жінку!

Головуючий. Підсудний Бадюк, утримайтеся від реплік. Вашу заяву про божевілля підсудної Рененкампф заперечує психіатрична експертиза.

Адвокат Пославський. У мене запитання до мого підзахисного. Розкажіть, Бадюк, що сталося 30 грудня 1943 року в так званому Мисливському замку?

Бадюк. В цей день частини Червоної Армії після навального просування вийшли до північно-східної околиці Сосновського і зав’язали бій з великими з’єднаннями гітлерівців. Удар радянських військ був несподіваний. В місті почалася паніка. Полковник Улінгер, який щойно повернувся з Берліна, попросив мене виїхати з ним на учбово-випробну базу абвер-частини, розташовану в Мисливському замку, щоб вивезти звідти деякі документи, а також цінності, які там зберігалися. Коли ми приїхали в замок, там уже господарювали есесівці. Керівника Русанівської учбово-випробної бази майора фон Бюлова ніде не було. В його кабінеті ми знайшли порожній сейф і попіл од спалених паперів. Полковник Улінгер нервував. Незадовго перед тим він признався мені, що підозрює фон Бюлова у зв’язках з американською розвідкою. Улінгера непокоїли головним чином фотодосьє особливої агентури, а також цілість так званих «синельниківських» брильянтів, які були у фон Бюлова. Його помічник сказав нам, що бачив майора з двома дівчатами з обслуговуючого персоналу у східній прибудові. Я добре знав замок. У східній прибудові був вхід до величезних підвальних приміщень, що являли собою справжній лабіринт. Ми не одразу знайшли там майора. Потім почули пістолетні постріли і жіночий крик. Фон Бюлова застали на місці злочину – він ще не встиг сховати пістолет. Біля його ніг лежали закривавлені дівчата. Їхні плаття, так само як і мундир майора, були в землі й пилюці. Фон Бюлов пробував чинити опір, але я обеззброїв його. На запитання, де фотодосьє і брильянти, фон Бюлов не відповів. Тоді Улінгер велів арештувати його, а сам заходився шукати тайник. Він не сумнівався, що майор сховав брильянти і негативи в підвалі. Та в цю мить прибіг абверівець і сказав, що російські танки прорвалися до Русанівки. Тікаючи з підвалу, я помітив, що одна дівчина ще жива. Я вирішив врятувати її. Мені пощастило винести її у двір, але там на мене накинулися два есесівці – їм було наказано розстріляти всіх дівчат з обслуговуючого персоналу. Одного есесівця я застрелив, а другого поранив. Потім знайшов підводу, поклав на неї дівчину і виїхав із садиби через господарчий двір. За годину я був уже в розташуванні танкової частини Червоної Армії, яка вела бій за Русанівку, і здав дівчину в медсанбат. Це була Ганна Щербак.

Адвокат Пославський. Рятуючи Ганну Щербак, ви вбили двох есесівських катів?

Бадюк. Одного вбив, другого – поранив.

Адвокат Пославський. А той другий, поранений, стріляв по вас?

Бадюк. Стріляв. Коли я виїжджав із садиби, по мені стріляли э кулемета.

Адвокат Пославський. Отже, рятуючи Ганну Щербак, ви ризикували власним життям?

Бадюк. Так. Мені було дуже шкода дівчини, і я не думав про себе.

Прокурор. Можна припустити, що Ганна Щербак допомагала майорові фон Бюлову сховати фототеку і брильянти?

Бадюк. Можливо.

Прокурор. Підсудний Вукалович, до вас запитання. З якою метою восени 1967 року ви розшукували Ганну Щербак?

Вукалович. Вона знала, де сховано брильянти і фототеку. Без неї ми б не знайшли тайника.

Прокурор. За чиєю вказівкою ви шукали Ганну Щербак?

Вукалович. За вказівкою Бадюка.

Прокурор. Що вам казав Бадюк після того, як вона допомогла знайти тайник?

Вукалович. Що Щербак треба знищити. Але я не вбивав її. Це вробив Павло Чухно.

Прокурор. Прошу суд повернутися до цього питання після виступу експертів.

Головуючий. Суд ще повернеться до цього питання.

Прокурор. У мене запитання до підсудного Бадюка. Коли і від кого ви вперше дізналися про існування так званих «синельниківських» брильянтів?

Бадюк. Про них мені розповіла підсудна Рененкампф у серпні 1943 року.

Прокурор. Це був секрет?

Бадюк. Так.

Прокурор. І за цю інформацію ви допомогли тоді Рененкампф утекти?

Бадюк. Я допоміг їй, бо добре ставився до неї.

Рененкампф (репліка з місця). За 20 тисяч марок ти добре поставився до мене.

Бадюк. Не вірте їй! Це неправда.

Головуючий. Чому ми повинні вірити вам, а не їй?

Бадюк. На попередньому слідстві і в судовому засіданні я чистосердечно зізнався у всьому, що зробив.

Головуючий. Ви зізналися тільки в тому, чого вже не можна було заперечувати.

Бадюк. У чому винен, у тому винен. Був агентом абверу, але займався тільки нелегальними валютними операціями. Більш нічого взяти на себе не можу. До вбивства Ганни Щербак і Павла Чухна, а також до смерті Савицького-Бородатого я непричетний. Рішуче відкидаю звинувачення, що виказав керівний склад сосновського підпілля і видав гітлерівцям план спільних дій підпільників і партизанів у грудні 1942 року. Як я міг виказати те, про що сам не знав?

Прокурор. У мене запитання до свідка Нетреби. Свідок Нетреба, ви розповіли суду, що в 1942 році неодноразово бували як зв’язковий партизанів на явочній квартирі по вулиці Московській, двадцять вісім. Ви добре знали господаря цієї квартири?

Нетреба. Я добре знав Ярощука і його дружину, яка померла восени 1942 року.

Прокурор. Чи зустрічали ви в Ярощуків підсудного Бадюка.

Нетреба. Кілька разів я зустрічав його там.

Прокурор. У яких стосунках він був з Ярощуком?

Нетреба. В дуже близьких. Він колись дружив з їхнім сином, якого вбили городенківські куркулі. Дружина Ярощука називала Бадюка сином. Він приходив до них, допомагав продуктами, грошима; траплялося, що лишався й на ніч.

Прокурор. Де ви були 25 вересня 1942 року, коли на квартирі Ярощуків відбувалася конспіративна нарада керівників підпілля і командування партизанського загону?

Нетреба. Я і ще кілька партизанів та підпільників охороняли будинок.

Прокурор. Бадюк був серед тих, хто охороняв?

Нетреба. Він був начальником охорони.

Прокурор. У чому полягали його обов’язки як начальника охорони?

Нетреба. Він кілька разів обходив пости, але в основному сидів на кухні, грівся. Було дуже холодно, а нарада тривала довго.

Прокурор. Підсудний Бадюк, ви згодні з свідченнями свідка?

Бадюк. Ні. Він щось плутає. В будинок я не заходив.

Прокурор. Свідок Нетреба, ви розмовляли тоді з Бадюком?

Нетреба. Просив, щоб він на часинку підмінив мене. Але він тільки виніс мені оберемок соломи під ноги та флягу з гарячим чаєм.

Адвокат Пославський. Свідок, як ви могли запам’ятати такі деталі? Відтоді ж минуло 25 років!

Нетреба. Ці деталі мені коштували ніг – я їх обморозив. На мені були подерті валянки, а мороз тоді доходив до 30 градусів.

Прокурор. Підсудний Бадюк, ви й далі твердите, що не заходили тоді в будинок?

Бадюк. Не пам’ятаю.

Прокурор. Ще одне запитання до свідка Нетреби. Після того як у вас на квартирі в липні 1968 року було зроблено обшук, ви зверталися в редакцію обласної газети з листом про незаконні дії слідчого Супрун?

Нетреба. Ні. Листа я не писав, але написати такого листа мене умовляв Бадюк.

Головуючий. Підсудний Бадюк, з якого метою ви запросили до себе додому в серпні 1968 року слідчого в особливо важливих справах Лежнєва?

Бадюк. Хотів завоювати його симпатії Я знав, що він веде справу про пожежу на Залісній вулиці.

Головуючий. Але ж ви твердите, що до вбивства Ганни Щербак непричетні?

Бадюк. Я здогадувався, що це діло рук Вукаловича, побоювався, що його можуть арештувати, а він викаже мене.

Головуючий. Але якщо ви не доручали Вукаловичу вбивати, то як же він міг виказати вас?

Бадюк. Він знав про брильянти і фототеку.

Прокурор. Ви обіцяли Вукаловичу допомогти перебратися за кордон. Як ви хотіли це зробити?

Бадюк. Я обіцяв йому роздобути таку саму туристську путівку, як і собі.

Прокурор. Що ви зробили для того, щоб дістати таку путівку?

Бадюк. Нічого. Це було надто ризиковано.

Прокурор. Виходить, ви обдурили його?

Бадюк. У мене не було іншого виходу, він погрожував мені.

Прокурор. Запитання до підсудної Рененкампф. Скільки ви одержали від Бадюка за те, що спровокували справу з утриманням кубла розпусти?

Рененкампф. З урахуванням того, що я ризикувала попасти в тюрму, Бадюк передав мені гроші й коштовності на загальну суму 20-25 тисяч карбованців.

Прокурор. Підсудна Рененкампф, раніше ви посвідчили, що пачка сигарет «Мир», яку передали вам у камеру, означала, що ви повинні під час допиту шантажувати слідчого Супрун. А що означала друга розпечатана пачка тих самих сигарет, яку мали передати вам під час очної ставки?

Рененкампф. Це означало, що я повинна була звести наклеп не на Савицького, а на Нетребу.

Адвокат Заремба. Скажіть, Рененкампф, коли ви дізналися про вбивство Ганни Щербак?

Рененкампф. Наступного дня мені сказав про це Вукалович.

Адвокат Заремба. Отже, ви не знали, що її хочуть убити?

Рененкампф. Не знала.

Адвокат Заремба. Коли ви дезертирували з гітлерівської армії?

Рененкампф. У серпні 1943 року.

Адвокат Заремба. Після цього ви виконували якісь завдання німецької чи інших іноземних розвідок?

Рененкампф. Ні.

Адвокат Пославський. У мене запитання до мого підзахисного. Скажіть, Бадюк, коли ви вступили в бойову групу сосновського підпілля?

Бадюк. У листопаді 1941 року.

Адвокат Пославський. А коли вас завербували в абвер?

Бадюк. У березні 1943 року.

Адвокат Пославський. Хто вас завербував?

Бадюк. Підсудна Рененкампф. Вона зіграла на тих почуттях, які я мав до неї.

Рененкампф (репліка з місця). Це неправда! Його завербували ще до того, як вступив у підпілля! А почуття в нього були все життя тільки до грошей!

Головуючий. Підсудна Рененкампф, утримайтесь од реплік. А адвоката Пославського прошу не повторюватись. Питання про те, коли завербували підсудного Бадюка, суд уже з’ясував.

Адвокат Пославський. Я задам друге запитання. Скажіть, Бадюк, ви брали участь у бойових операціях підпільників?

Бадюк. Багато разів. Я вже казав про це.

Адвокат Пославський. Тоді давайте уточнимо такий епізод. Під чиїм керівництвом і за чиєю безпосередньою участю було зроблено напад на помічника Гіммлера обергрупенфюрера СС Фріснера, його штаб і охорону.

Рененкампф (репліка з місця). Фріснер був тільки штурмбанфюрером, тобто майором, і ніякого штабу у нього не було!

Головуючий. Підсудна Рененкампф, утримайтесь од реплік… А адвоката Пославського прошу точніше формулювати свої запитання. Відповідайте, Бадюк.

Бадюк. Фріснер справді не був обергрупенфюрером, тобто генерал-полковником. Для такого звання він був надто молодий. Але я не можу погодитись і з реплікою підсудної Рененкампф, сенс якої зводиться до того, щоб виставити Фріснера ординарним есесівцем. У Рененкампф було до нього суто жіноче почуття, і я можу її зрозуміти. Та задля справедливості повинен сказати, що Фріснер був – і тут мій адвокат ненабагато помилився – особливоуповноваженим штабу рейхсфюрера СС. Він мав широкі повноваження і великі права. Досить сказати, що начальник сосновського гестапо Брюнінг і командир абвер-частини 115 полковник Улінгер боялись його як вогню. Фріснер був одіозною, зловісною постаттю. Сам родом із, Сосновського, він чудово знав нашу мову, звичаї, і це робило його особливо небезпечним. Я виніс йому смертний вирок і сам виконав його. Я багато завинив перед моєю батьківщиною, але думка про те, що знищив одного з її лютих ворогів, втішала мене.

Прокурор. У мене запитання до свідка Дубового. Свідок Дубовий, ви посвідчили суду, що брали участь у нападі на штурмбанфюрера Фріснера в кінці жовтня 1943 року. З чиєї ініціативи було проведено цю операцію?

Дубовий. З ініціативи Бадюка. Він очолював бойову п’ятірку, до якої входив і я. Але тепер він каже не точно. Штурмбанфюрера і його охорону ми обстріляли із засідки. Німці відповіли на вогонь. Не стріляв тільки сам штурмбанфюрер, хоча Бадюк попередив нас, що він чудовий стрілець. Чому штурмбанфюрер не стріляв – не знаю. Я бачив тільки, як він сховався за болотною купиною. У нас стріляли інші есесівці. Двох ми вбили – я це сам бачив, а хто і як убив штурмбанфюрера – не знаю. Тільки не Бадюк. Він лежав поруч зі мною, а з того місця не видно було купини, за якою сховався штурмбанфюрер. Правда, я кинув туди гранату, але вона не долетіла – вибухнула у воді. Потім ми побачили, що підходять ще гітлерівці, і Бадюк велів нам одступати.

Головуючий. Свідок Дубовий, у липні цього року ви, будучи прокурором Жовтневого міського району, вилучили із судочинства і припинили справу про пожежу на Залісній вулиці. Ви забрали в Супрун цю справу тільки через те, що вона порушила вимога закону, зробивши обшук на квартирі Нетреби?

Дубовий. Не тільки через те. Наприкінці червня – на початку липня до мене кілька разів заходив Бадюк, з яким я був у товариських стосунках, і у формі дружньої поради рекомендував усунути Супрун од ведення слідства в справі про пожежу. Бадюк казав, що до редакції надходять сигнали про неправильні дії Супрун і, зокрема, про те, що вона намагається зганьбити ім’я загиблого при виконанні службового обов’язку лейтенанта міліції Гургаля. Я вірив Бадюкові і не надав значення аргументам, які наводила на виправдання своїх дій Супрун.

Прокурор. Запитання до Бадюка. Ви згадали про те, що ваш шеф полковник Улінгер, боявся Фріснера. Що викликало такий страх?

Бадюк. Фріснер мав великі повноваження. Він міг арештувати Улінгера.

Прокурор. За що?

Бадюк. Без пояснення причин.

Прокурор. Без пояснення – це ще не означає безпричинно.

Бадюк. Я підозрюю, що Фріснер ревнував Аду Рененкампф до Улінгера.

Прокурор. Підсудна Рененкампф, що ви можете сказати з цього приводу?

Рененкампф. Що це брехня. Бадюк за звичкою бреше. Фріснер був до мене байдужий. Ми росли разом і добре знали одне одного. Фріснер засуджував мою легковажність. Він був дуже строгий у своїх судженнях і вчинках. Щоб про нього не казали, але він був чесною і принциповою людиною. Купити його не можна було. Цього й боявся полковник Улінгер, який таємно переправляв награбовані цінності в іноземні банки.

Адвокат Пославський. Я гадаю, що суду не цікаво слухати про чвари і гризню між гітлерівськими опричниками, про які з таким пафосом розповідає підсудна Рененкампф.

Головуючий. Суд сам вирішить, що йому цікаво, без допомоги адвоката Пославського. Розповідайте, підсудна Рененкампф.

Рененкампф. Я не сумніваюся, що Бадюк убив Фріснера за вказівкою полковника Улінгера чи майора фон Бюлова.

Адвокат Пославський. Я протестую!

Головуючий. Проти чого ви протестуєте? Підсудна відповідає, як вважає за потрібне, – це її право. Запитання до підсудного Бадюка. Ви мали які-небудь вказівки від керівників абвер-частини 115 про усунення Фріснера?

Бадюк. Це твердження підсудної Рененкампф я лишаю на її совісті. Та коли хтось і повірить її вигадкам, то й це ненабагато применшить те, що я зробив.

Прокурор. Набагато применшить, Бадюк. Товариші судді, прошу прилучити до справи цей документ. Це офіційне підтвердження Міністра Оборони СРСР про те, що і Оскар Германович Фріснер був кадровим радянським розвідником і в Сосновському виконував особливе завдання нашого командування…