Текст книги "«Привид» не може втекти"

Автор книги: Эдуард Ростовцев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 24 страниц)

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

Йому пощастило вхопитися за виступ і вдержатися на даху, а потім сповзти до віконця на горищі. Внизу шаленів собака. Лежнєв уже втиснув плечі в напівкругле віконце – добре, що Петро Олійник здогадався зірвати дошки, які закривали його зсередини, – коли у дворі залунали голоси:

– Полкан, що сталося? Кого ти там побачив?

– Мабуть, кота, – сказала Ольга:

– Старий не держить котів, – відказала Ада. – Може, рись? Тут водяться рисі. Могла й на дах вилізти… Ти куди?

– Піднімуся загляну на дах. Тут є скоби.

– Обережно, Ольго.

– Не хвилюйтеся, мій шпалер б’є без промаху.

Лежнєв зробив відчайдушний ривок і, розірвавши полу мундира, впав на руки Олійникові і Терьохіну.

– Хто там? – спитав Петро.

Лежнєв сердито цитькнув, махнув рукою, мовляв, одійдіть од вікна. Петро позадкував, підняв автомат. Приготував зброю і Ян Манукайтіс.

– Відставити, – процідив крізь зуби Лежнєв.

Він став збоку од вікна, взяв у руки плащ так, щоб накинути Ользі на голову, тільки-но вона загляне на горище. Проте Ольга не рискнула іти далі по крутому схилу даху.

– Тут нікого, – крикнула вона вниз. – Може, з того боку?

– Спускайся, – озвалася фрау Ада. – Повертається старий.

Лежнєв полегшено зітхнув. Хвилини за дві замовк пес і до Лежнєва долинув сердитий голос Гімпеля; але слів не можна було розібрати. Підійшов Петро, сів поруч, тихо спитав:

– Поясни, що сталося? Хто тебе вигнав на дах?

– До Гімпеля гості завітали: дві чарівні особи, за якими плаче шибениця.

– Васю, я тебе не впізнаю, – таке кажеш про жінок! – усміхнувся Олійник.

– Про одну з них ти сам сказав, що вона не жінка, а чортиця, – відповів Лежнєв.

– Ольга? – аж підвівся Петро. – Чого їй тут треба?

– Я сам хочу це знати.

За півгодини в стелю ударили кінцем палиці. Це був умовний сигнал. Лежнєв не вагаючись підняв ляду. На кухню він спустився сам – треба було побалакати із старим наодинці.

Франц Гімпель сидів на лавці біля печі і, дивлячись прямо перед собою, посмоктував незапалену люльку. Його кошлаті брови нависли над очима, відкидаючи синювату тінь, і від того здавалося, що старий осліп. За ті кілька годин, що вони не бачились, обличчя Гімпеля помітно змарніло: навіть його вільгельмівські вуса обвисли.

– Треба йти завидна, – без будь-якого вступу почав він. – Ніч буде темна, небо хмарами обклало.

– Як біля річки? – спитав Лежнєв.

– Я проведу, – ухилився од відповіді Гімпель.

Вони помовчали.

– Хто до вас приїжджав? – спитав Лежнєв.

Старий підвів голову, і Лежнєв побачив під насупленими бровами блякло-голубі, наче вигорілі на сонці, очі.

– Приймачка, – Гімпель невесело усміхнувся. – Он подарунків навезла, розщедрилася.

Старий показав люлькою на корзини, що стояли в кутку.

– Дбає про вас, – обережно зауважив Лежнєв, приховуючи здивування: якось не вірилося, що баронеса Рененкампф була приймачкою Гімпеля. Та, пригадавши плаття в шафі і поведінку Ади на фільварку, Лежнєв зрозумів, що старий каже правду.

– Коли їй це вигідно, вона може й подбати, – знов усміхнувся Гімпель.

– А що їй треба було?

Гімпель відповів не одразу: дістав з кишені саморобну запальничку, закурив люльку.

– Що треба, питаєте? Не знаю. Тільки відчуваю, щось їй треба. Інакше не приїхала б. Усе розповідала про Оскара, гадала, що зможе задобрити мене, бо я її останнім часом не дуже полюбляю.

– Чого?

– З німцями водиться, – неохоче відповів Гімпель.

– Так вона ж німкеня.

– Шльондра вона, а не німкеня! – несподівано розізлився старий. – У рідного батечка пішла: у того тільки й думки було, що про жінок, а ця на чоловіках звихнулася. Чоловіки і ганчірки. Гадаєте, вона з німцями злигалася через те, що сама німкеня? Чом би не так! До війни так само поводилася: мало не щороку чоловіків міняла. Але до війни люди все-таки якийсь сором мали, і їй доводилося зважати на це. А тепер, як то кажуть, гуляй душа без кунтуша! І вона мов з цепу зірвалася. Мені людям в очі дивитися сором: що не кажіть – вихованка.

Слухаючи старого, Лежнєв думав, що все не так просто, як здається Францу Гімпелю. Гітлерівці навряд чи присвоїли б Аді Рененкампф офіцерське звання тільки за альковні послуги. Її стосунки з керівниками абвер-частини 115 мають швидше діловий, ніж інтимний характер.

– З ким вона сюди приїжджала? – спитав Лежнєв.

– Я застав її саму.

– З нею була дівчина на ім’я Ольга. Не знаєте таку?

– Ольга… – чи то спитав, чи то повторив старий. – Яка вона з себе, не розгледіли?

– Розгледів. Дуже добре розгледів. Висока, статурна блондинка, років двадцять – двадцять два, обличчя гарне, очі голубі, губи пухлі; жвава, поводиться сміливо, – він хотів сказати «розв’язно», але передумав.

– Точно описуєте, – мовив старий. – Професія відчувається. А як розмовляє?

– Блатні словечка вживає.

– Чи не покійного Мозгового донька? Її, здається, Ольгою звати. Так, так, Ольгою. Хоча, ні. Ада все-таки собі ціну знає. З такою поганню вона ще не водилася.

– Хто така Ольга Мозгова? – спитав Лежнєв.

– Як і її батько – бандитка, злочинниця. У тридцять другому Степан Мозговий осавулом у городенківського отамана Гнучича був, з людей знущався, як тепер фашисти. Донька його почала пізніше, але встигла багато: в шістнадцять років за крадіжку до буцегарні попала, а коли прийшли гітлерівці, в поліцію пішла. Людей, кажуть, власноручно катує. Ходить завжди з пістолетом і нагаєм.

– Ясно, – кивнув Лежнєв, намагаючись пригадати все, що почув і зрозумів із розмови Ади з Ольгою. – Ви, бува, не знаєте, хто такий Брюнінг?

– Начальник сосновського гестапо.

– Зрозуміло, – спроквола мовив Лежнєв, хоча розумів поки що мало. Але нова дійова особа вже проливала певне світло на постать Ади Рененкампф. З голови не виходило доручення, яке вона дала Ользі. Зв’язок із кримінальницею-садисткою, якісь темні махінації за спиною всесильного гестапо – чи не забагато дозволяє собі начальниця розважального закладу? Чи немає тут зв’язку між одкровенням майора фон Бюлова і візитом Ади на фільварок? Над цим варто подумати. Але це згодом. Зараз треба вирішити інше, не менш складне завдання – пробратися в центр Русанівського лісу, роздивитися, зорієнтуватися в обстановці, зв’язатися з Москвою, накреслити план першочергових дій…

– Вибачте мені, Франце Йоганновичу, за ті запитання, що їх довелося задати вам. Повірте, я цікавився вашою приймачкою не знічев’я.

– А я вам на просту цікавість і не відповів би, – буркнув старий і, глянувши у вікно, додав: – Пора вже йти. Я хочу до смерку повернутися, щоб потім не було зайвих розмов…

До лісу вони йшли тією самою дорогою, що й на фільварок. У вибалку, порослому невисоким чагарником, залягли, чекаючи Гімпеля.

Лежнєв устиг переодягтися: скинув німецьку форму, надів свою куртку, штани, взув чоботи. Старого єгеря все ще не було.

Нагріте над полями повітря проникало в ліс і, вбираючи в себе пахощі смоли, хвої, прілого листя, гусло, ставало липким. Духота і чорні хмари, що обклали небо, віщували грозу. У траві на прогалинах цвірчали коники, десь стукав дятел, крякали качки, що летіли до ріки. А потім у цеп звичайний лісовий гомін увірвався інший звук – розпачливий крик людини. Підсилений луною, він заповнив ліс, заглушивши всі інші звуки. Лежнєв і його товариші насторожилися.

– Як уранці, – пошепки сказав Ян.

– За півкілометра звідси, – визначив Петро Олійник.

– Мабуть, далі, – прислухаючись до крику, який раз у раз переходив у лемент, сказав Лежнєв.

Крик стигнув у вухах, будив тривогу. Минуло-хвилин п’ять, поки він почав втрачати силу, захлинатися, глухнути.

Нарешті прийшов Гімпель. Його рудуваті, з сивиною брови ще крутіше нависли над очима, а скуйовджені вуса і борода надавали обличчю зловісного вигляду. На плечі в старого висів п’ятизарядний мисливський маузер.

– Річку переходитимемо біля Чорних каменів, – попереджаючи запитання Лежнєва, сказав Гімпель. – Це місце нешироке, є брід; одразу ж на тому березі починаються хащі. Солдатів там немає, я ще раз перевірив.

Він замовк, втупив очі в землю.

– Хто це кричав? – спитав Лежнєв.

– На Вовчій галявині людину страчують, – глухо відповів старий і, помовчавши, додав: – Ми стороною обійдемо.

– Як так стороною? – обурився Ян. – Нас же п’ятеро. Автомати, гранати…

– Помовч, – зупинив його Лежнєв і спитав Гімпеля – Там багато солдатів?

– На галявині, де страчують, двоє, але свіжих слідів навколо більше. Мабуть, чоловік десять туди пройшло. Назад не поверталися.

Лежнєв задумався. Рішучість розвідникові потрібна не для того, щоб наосліп кинутися в нерівний бій, а щоб уникнути сутички, яку нав’язує ворог…

Вони вже пройшли з півкілометра, коли у вуха знову вдарив розпачливий крик. Він пролунав майже поруч – за якихось сто кроків од старої, зарослої, а через те й ледь помітної лісової стежки, по якій їх вів Франц Гімпель. І, можливо, у Лежнєва ще вистачило б витримки не вв’язуватися в цю історію, що пахне провокацією, якби не Гімпель.

Старий єгер раптом зійшов із стежки і скинув з плеча маузер.

– Ідіть прямо, – тихо сказав він Лежнєву. – Як дійдете до шелюги, повернете ліворуч. Там буде спуск до річки. Біля каменів є брід.

– А ви? – спитав Лежнєв.

Замість відповіді старий вийняв із кишені і вклав у патронник шостий патрон з тупоносою саморобною кулею.

– Не можу чути цього крику, – сказав Гімпель. – Вони його на мурашник поставили…

– Що-о?! – задихнувся Лежнєв.

Ян і Андрій зірвали з плечей автомати. Рвонув свій автомат і Петро Олійник.

– Спокійно, – процідив крізь зуби Лежнєв. – Франце Йоганновичу, ми зможемо непомітно підійти до галявини?

Старий кивнув.

– Чекайте на нас тут, – велів товаришам Лежнєв.

До невеликої галявини, яку перетинала досить широка вторована стежка, вони підкралися повзком. За цей час крик катованого ослаб, перейшов у глухий стогін.

Обережно розсунувши віти низькорослого чагарника, Лежнєв побачив напівголого чоловіка із зв’язаними за спиною руками; він лежав на землі. Його ноги нижче колін являли собою якусь безформну червону масу. Немолодий поліцай з одутлуватим обличчям поливав його ноги водою, черпаючи її кухлем з відра, що стояло поруч. Другий поліцай – низьколобий здоровань – сидів поблизу на замшілому пеньку і, зосереджено скручуючи цигарку, ліниво казав:

– Чого репетуєш, дурню? Тобі перепочити дали: комашню водичкою змивають. Не гризуть же більше, а ти репетуєш.

– Убийте, панове, – простогнав чоловік. – Христом богом благаю: убийте.

– Е, ні, – засміявся здоровило, прикурюючи цигарку. – Не все заразом робиться. Ми ще послухаємо твій концерт. Перепочинь трохи і знову повий. Голос у тебе путящий, не те, що в твого родича Богдана. Поголоси ще, господь бог почує, прибере тебе.

На прогалину, засапавшись, вбіг третій поліцай.

– Пантюхо, – крикнув він здоровилу, – став його знову «на попа». Якісь люди за річкою об’явилися. Гомонять у хащах. Ганс казав, щоб пластинку заводили.

Поліцай витер з лоба рясний піт і, поминувши галявину, побіг далі. Здоровило підвівся, підійшов до невеликого бугра, посеред якого стирчав невисокий стовп, підняв гілку і почав ворушити землю.

– Тягни його сюди, – сказав він другому поліцаєві. – Годі водою кропити.

Все це дуже скидалося на пастку. Засади, які в певний момент мали замкнути її, судячи з усього, були вздовж уторованої стежки з двох боків прогалини. Десантники ж підійшли з південного заходу, тобто з того боку, звідки гітлерівці не чекали нападу. Це давало Лежнєву і його товаришам певні переваги.

Повернувшись на стежку, Лежнєв коротко пояснив ситуацію і віддав наказ: Ян Манукайтіс і Петро Олійник перекриють підхід до прогалини зі сходу. Андрій Терьохін – із заходу; на поліцаїв нападають Лежнєв і Франц Гімпель; потім усі відходять до шелюги.

По листі зашаруділи перші краплі дощу. Розкотисто вдарив грім. Лежнєв, мовчки передавши Гімпелю автомат, який заважав йому, засунув за халяву тесак, приготував парабелум. Коли вони знову підповзли до галявини, дощ уже репіжив, пробиваючись крізь листя і барабанячи по спинах. Усі наступні події відбулися блискавично. Тільки-но вистрілив Гімпель, як Лежнєв схопився, наче підкинутий пружиною, перестрибнув через кущі і, стискуючи в руці пістолет, рвонувся вперед. На бігу він вистрелив у здоровила поліцая, і той упав поряд свого напарника, якого поклав старий єгер. Одним ударом тесака перерубавши вірьовку, якою був прив’язаний до стовпа катований, Лежнєв схопив його собі на спину і побіг назад. Прикриваючи його відхід, двічі бабахнула гаківниця Гімпеля, і Лежнєв почув позад себе розпачливий зойк, а потім довгу, на його щастя, безприцільну автоматну чергу.

Він не помилився у своїх припущеннях – галявина була пасткою. Та «ловців» застукали зненацька: вони не ждали нападу від старої стежки, про яку, мабуть, не знали. Двох солдатів, котрі перші прибігли на допомогу поліцаям, зустріли саморобні кулі старого єгеря; інших ще на підході скосили автомати десантників. Коли Лежнєв добіг до старої стежки і обережно опустив на землю врятовану людину, в лісі вже гриміла така стрілянина, наче з обох боків у ній брало участь кілька сот чоловік.

Лежнєв розрізняв короткі автоматні черги товаришів і довгі ворогів. Потім над деревами шугонула в затуманене дощем небо сигнальна ракета. Гітлерівці викликали підкріплення.

– Франце Йоганновичу, – гукнув Лежнєв Гімпеля, – вам час повертатися додому. Велике спасибі за все.

Гімпель випростався.

– Я не піду.

– Підете. Зрозумійте, Франце Йоганновичу, колишній єгер барона Рененкампфа нам більш потрібен, ніж іще один навіть дуже вправний стрілець.

Старий помовчав, а потім сказав:

– Я підожду, поки підійдуть ваші.

– Ні. Ви підете зараз. Через річку ми самі якось переправимось. Ідіть. Усе буде гаразд.

Він сказав це впевнено, хоча зовсім не був певен, що все кінчиться щасливо – стрілянина в лісі не вщухала. Але старого треба було якось переконати. Міцно потиснувши Лежнєву руку, Гімпель зник за деревами.

Ян, Петро і Андрій мали вже підійти до шелюги, але їх чомусь не було. Відтягнувши ближче до річки врятованого, Лежнєв – про всяк випадок – вибрав поблизу зручну позицію, ліг, поклав запасні магазини до автомата, гранати, пістолет. Він уже почав сумніватись у доцільності риску, на який пішов сам і наразив товаришів, коли неподалік пролунав крик пугача – придумали ж завидна совою кричати – і з-за дерев показались Ян та Петро Олійник. Лежнєв тихо свиснув, вони підбігли до нього, лягли поруч на мокру землю. Петро взяв магазин, перезарядив свій автомат і тільки тоді зняв з пояса флягу, кілька разів жадібно ковтнув.

– Значить, так, – попереджаючи запитання Лежнєва, сказав він. – Своїх «підопічних» ми заспокоїли, потім Андрієві допомогли…

– Де він?

– Убік од лозняка одводить. Правда, вони не квапляться наздоганяти його: хто живий лишився – з переляку стріляє навмання.

Лежнєв прислухався. Стрілянина вщухла. Не можна гаяти жодної хвилини – треба переправлятися на той берег. Якщо Терьохін не встигне, Петро залишиться і діждеться його.

Лежнєв і Ян взяли на плечі рюкзаки, підійшли до носилок, які зробили з плаща, прикріпивши його до двох жердин. Врятований чоловік застогнав, розплющив очі, хрипло сказав:

– Не треба, товариші, помираю. Спасибі вам.

– Хто ви? – спитав Лежнєв.

– Тисячний Степан. З Городенкового. Був колгоспним бригадиром.

– Тримайся, товаришу Тисячний. Партизанські лікарі тебе вилікують.

Біля річки їх наздогнали Петро і Терьохін.

– Назад! – ледве переводячи дух, крикнув Терьохін. – На тому березі німці.

Наче на підтвердження його слів, з протилежного берега вдарили автомати.

– Я бачив, як вони переправлялися, – відсапуючись, мовив Терьохін. – Це не ті, що були в засідці. Вони з верхоріччя підійшли. Цілий загін. Треба взяти ліворуч.

Однак гітлерівці випередили їх: автоматні черги знову відкинули десантників у зарості лозняка. Становище ставало критичне.

– Зайняти кругову оборону! – наказав Лежнєв. – Яне, розгортай рацію. Треба передати в Центр усе, що зможемо.

– Запеленгують, – невпевнено заперечив Манукайтіс.

– Нас уже запеленгували, – гмукнув Петро. – Так запеленгували, що далі нікуди!

Поки Ян настроював рацію, Андрій пильно стежив за стежкою, а Петро Олійник – за протилежним берегом. Лежнєв, накрившись од дощу двома куртками і присвічуючи собі ліхтариком, намагався скласти і зашифрувати перше від часу їхнього приземлення і, як він гадав тоді, останнє донесення в Центр. Однак з донесенням нічого не вийшло – Лежнєва гукнув умираючий Тисячний.

– Товаришу командир, вислухайте, – сказав він. – Може, це вам знадобиться. Ті кати, що мене мордували, згадували парашутистів, які висадилися на тому тижні в Лисичанському урочищі. Вони їх отак, як і вас, підманули. Богдана, свояка мого, тоді в урочищі катували. Парашутисти його врятувати хотіли, та на засідку наскочили. Завів їх в оману своїм криком Богдан, як я вас. Вибачте…

– Так, зрозуміло, – заскреготів зубами Лежнєв, догадавшись, що Тисячний каже про групу капітана Архімовича. – Зрозуміло, товаришу Тисячний. Спасибі тобі. Спасибі… Ти трохи потерпи.

Він скинув куртку, щоб укрити нею Тисячного, та, нагнувшись, побачив, що той уже не дихає. Раптом почувся характерний посвист міни, – гітлерівці почали обстрілювати зарості з міномета.

– Лягай! – крикнув Лежнєв і в ту ж мить відчув пекучий біль у плечі. Проте рукою він міг ворушити. Отже, поранення легке. Перев’язати рану не встиг – його підняв і кинув уперед приглушений крик Петра Олійника: «Ідуть!»

Мінометний обстріл припинився, зате над головою густіше засвистіли кулі – переходячи вбрід річку, гітлерівці безперестану строчили з автоматів. Лежнєв і Петро Олійник лежали біля самісінької річки, у тому місці, де чагарники спускалися прямо до води. Було видно, як солдати стрибали у воду. Їх було не менше півсотні.

– Хай до середини дійдуть, – пошепки сказав Лежнєв Петрові, вставляючи запал у ручну гранату.

Позаду, там, де залягли Ян Манукайтіс і Андрій Терьохін, – теж забахкали постріли. Тепер кулі свистіли з двох боків.

– Андрія вбито! – закричав Ян.

Лежнєв кинувся до нього. Андрій лежав, зронивши голову на автомат. Гітлерівці наступали від старої стежки.

– Я втримаю їх, – сказав Ян, міняючи магазин автомата. – Ви не турбуйтесь, у мене ще три гранати є.

– Код, позивні де? – спитав Лежнєв.

Ян вийняв із-за пазухи «лимонку», до якої було прив’язано папір з радіокодом.

– Ось, у крайньому разі…

– Дай мені, – зажадав Лежнєв. Прихопивши «лимонку», він повернувся до Олійника. – Ян затримає їх, – відповів на німе запитання Петра. – А нам треба цих зустріти. Скоро стемніє, – у темряві якось викрутимося.

– Завдання не з легких, – усміхнувся Петро.

– Вони вже на середині… – мовив Лежнєв. Він хотів ще щось сказати, коли на тому березі вибухнуло кілька гранат, потім ударив ручний кулемет, і солдати на середині річки почали падати у воду. З-за валунів рвонулось і покотилося стоголосе «Ура!» Не розуміючи, що сталося, Лежнєв і Петро Олійник відкрили вогонь по гітлерівцях. Раптом Лежнєв побачив, як на валуні виріс русявий юнак з двома парабелумами в руках. На ньому була коротка, розхристана на грудях куртка, біла, так само розхристана сорочка, а його парабелуми, здавалося, стріляли самі. Хлопець щось кричав таким, як і він, хлопцям, що вибігали з лісу на берег.

Лежнєв, хоч як були напружені його нерви, подумав, що все це швидше нагадує кінозйомку фільму про війну, ніж справжній бій – надто вже картинна була постать хлопця в розхристаній сорочці. Та ось він почав з того берега уже зовсім дивний заклик:

– Мушкетери, вперед! Бий фашистську сволоту!

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ

Пізно ввечері Наталі подзвонив додому Володя Кравчук.

– Увімкни телевізор, – почула вона в трубці.

– Що сталося?

– Увімкни, узнаєш!

Наталя побачила кінець передачі: весь екран займало погрудне фото літньої людини з невиразним обличчям. Перш ніж вона збагнула, де вона бачила це фото, диктор сказав:

– У нього був документ на ім’я Мельникова Віктора Савелійовича. В нашому місті він побував вісімнадцятого червня. Всіх, хто бачив цю людину, просимо повідомити в обласне управління держбезпеки. Повторюю, ця людина – державний злочинець…

Кому спало на думку показувати фото Енкеля-Мельникова? Адже «Привида», з котрим Енкель, судячи з усього, зустрічався, таке оголошення неодмінно сполохає… Наталя хотіла одразу ж зателефонувати Лежнєву, та подумала, що зробленого вже не виправиш, тож нема чого колошкати людину.

Уранці вона прийшла в прокуратуру трохи раніше, сподіваючись побалакати з Лежнєвим до початку робочого дня. Однак у Лежнєва вже сиділи відвідувачі. Наталя привіталась і хотіла піти, проте Лежнєв затримав її:

– Заждіть, Наталю Сергіївно, ви мені потрібні. – Він показав їй на вільний стілець.

Напроти Лежнєва сиділо двоє: один – статечний, опасистий, в окулярах; другий – молодший, сухорлявий, у синій робочій куртці, з його нагрудної кишені виглядала ціла батарея автоматичних ручок.

– Власне, будівництво почалося в кінці квітня, – продовжуючи перервану розмову, сказав чоловік в окулярах. – А в січні-березні було перебудовано старе приміщення.

– Старе приміщення – уціліла частина замку? – спитав Лежнєв.

– Його західне крило. Хоча запевняти не можу. Судячи з фундаментів, що лишилися, на цій території, крім будинку самого замку, були й інші капітальні споруди. Більшість із них зруйновано ще під час війни. У 1945 роді відбудовано тільки це, – він присунув до Лежнєва якийсь план, тицьнув у нього пальцем.

– А як був розташований головний корпус замку відносно цієї будівлі? – роздивляючись план, спитав Лежнєв.

– Признатися, не цікавився, – стенув плечима чоловік в окулярах. – Для підв’язки типового проекту мала значення тільки оця частина території, – він показав по плану, – Старих фундаментів тут немає.

– Зате ми наштовхнулися на них, коли прокладали інженерні комунікації, – втрутився чоловік у синій куртці, очевидно виконроб. – Такі фундаменти, що гарматою не проб’єш. І досі мучимося. В одному місці на підземний бункер наткнулися: стіни муровані, опори і перекриття – _залізобетонні, і все це зруйновано, засипано землею.

– Що за бункер? – поцікавився Лежнєв.

– А бог його знає! – розвів руками виконроб. – Одні кажуть – арсенал був; другі – винарня; археологи шукали там якісь плити з написами.

– Археологи? – перепитав Лежнєв.

– Тільки-но ми почали роботи, приїхали археологи, цікавилися цим бункером. Навіть підрядили моїх хлопців в неурочний час завал розкопувати. Та де там! Через завал так і не пробилися.

– Звідки археологи? – поцікавився Лежнєв.

– З експедиції. Старший у них чи то Димов, чи Дьомін, – точно не пам’ятаю. Високий такий, сивий.

Лежнєв і Наталя перезирнулися.

– Згадайте, будь ласка, коли приїхали археологи на будівельний майданчик? – спитав Лежнєв.

– Наприкінці квітня. Одразу ж після того, як ми почали прокладати траншеї.

– Зрозуміло, – кивнув Лежнєв і, знову кинувши погляд на план, звернувся до проектувальника – Товаришу Щур, ви не цікавилися планом старих будівель Мисливського замку?

– Нам цей план був ні до чого, – сказав проектувальник і, скоса глянувши на виконроба, додав – Та й де його було взяти?

– В обласному архіві, що міститься поруч із вашою конторою, – в’їв його виконроб.

– Про який архів ви кажете, Леоніде Петровичу? – сплеснув руками проектувальник. – Мисливський замок будували в кінці минулого століття. Відтоді по цій землі прокотилося три війни, а війни не щадять архівів.

– Що ж, спасибі, товариші, – перервав суперечку Лежнєв. – За тиждень-два ми вас ще раз потурбуємо. А тепер не буду затримувати.

Щойно будівельники вийшли, Наталя розповіла Лежнєву про вечірню телепередачу.

– Даруйте, Василю Тимофійовичу, але що ж це виходить? Одна рука не знає, що робить друга.

– Про цю передачу я знаю.

– Та це ж непродумано, – обурювалась Наталя. – Винник навіть не порадився…

– Що з воза впало, те пропало, – неждано всміхнувся Лежнєв.

– Так же можна сполохати злочинця!

– Сполохати? – перепитав Лежнєв. – Мабуть, можна й сполохати.

Наталя здивовано глянула на нього. Невже він не надає значення цьому оголошенню? А може, щось приховує?

– О дванадцятій тридцять – нарада бригади, – здавалося, не помічаючи Наталиного здивування, сказав Лежнєв. – Буде присутнє місцеве начальство. До того я прошу вас, Наталю Сергіївно, побувати в обласному архіві, та, мабуть, і в головного архітектора. Спробуйте знайти план Мисливського замку. Може ж таке бути, що, незважаючи на три війни, цей документ уцілів. Беріть машину і їдьте. Але о пів на першу неодмінно повертайтеся.

В обласному архіві Наталя пробула близько двох годин. Співробітники архіву при ній переглянули десятки реєстрів, але плану Мисливського замку не знайшли. У головного архітектора Наталі теж не пощастило.

– Мисливський замок, – сказав головний архітектор, – являв собою стилізацію під пізню готику. Внутрішнє опорядження приміщень було сучасне: санвузли, парове опалення, навіть ліфт. Але ці елементи були внесені пізніше – десь у 1908-1910 роках, коли замок реконструювали… План у нас, пам’ятаю, був. Перед війною хотіли переобладнати замок і прилеглу до нього територію під обласну сільгоспвиставку.

– Крім головного корпусу, там були інші будівлі? – спитала Наталя.

– Будинок для челяді, конюшня, псарня, гараж, каплиця.

– Де містилися ці споруди?

– Підсобні приміщення – одразу за основною будівлею на господарчому дворі; каплиця – в лісопарку, за огорожею. Ану дай боже пам’ять.

Він присунув до себе чистий аркуш паперу. Швидко і впевнено накидав олівцем схему розташування будівель у садибі Мисливського замку.

– За точність не ручуся, але щось на зразок цього. А план можна пошукати у краєзнавчому музеї. Здається, там я його й бачив.

Наталя поїхала в краєзнавчий музей. Директор музею, вислухавши її, сказала:

– Такий план є, тільки ми його видали археологічній експедиції. Начальник експедиції дуже просив нас. Двічі приїздив сам. Я можу показати охоронну розписку.

– Покажіть, будь ласка, – занепокоїлась Наталя.

Розписку було віддруковано на службовому бланку, з номером і датою. «31 травня 1968 року. За начальника експедиції І. Дьомін».

Наталя повернулася в прокуратуру.

Перед нарадою до неї в кабінет зайшов Володя Кравчук. Він був у доброму гуморі, а в такі хвилини його тягло на філософські роздуми.

– Є новина, – сказав він, – але така, що до справи не підшиєш, як світло потухлої зірки. Знаєш, у мене створюється враження, що ми ганяємося за міражами. А міраж, як ти знаєш, це гра нашої уяви, або вікно в минуле.

– А можна коротше? – попросила Наталя. – За п’ять хвилин почнеться нарада, на якій мені треба доповідати про реальні речі.

– Ти раціоналістка, як і всі слідчі. Для жінок це жахливо. Жінка повинна бути нелогічна – така її природа.

– Володю, без базікання можна?

– Можна, – зітхнув Кравчук.

І він розповів, як учора, переглядаючи у райвідділах міліції журнали реєстрації подій за останні два місяці, зацікавився заявою якоїсь Пухальської Лідії Антонівни про знайдені і здані черговому по Ленінському райвідділу гроші.

– Сума чималенька – п’ятсот карбованців. Не часто на вулицях валяються такі гроші. Я, наприклад, ще не знаходив, хоч завжди дивлюся під ноги… Вчинок Пухальської, поза всяким сумнівом, благородний і, здавалося б, мені, працівникові кримінального розшуку, треба тільки радіти, що в нашому місті живуть такі люди. І все-таки я зацікавився цією Пухальською. Вгадай, чому?

– Я тупа, – сказала Наталя, – принаймні для твоїх загадок.

– Що мені в тобі подобається, то це самокритичність, – усміхнувся Кравчук.

– Коротше.

– Можна й коротше. Пачка грошей, яку нібито знайшла Пухальська, складалася із самих п’ятірок. Сто п’ятірок у банківській упаковці. Здогадуєшся?

– Ні, – сказала Наталя.

– Пояснюю доступно: Пухальська знайшла ці гроші і здала в міліцію дев’ятнадцятого червня, тобто на другий день після того, як Іван Гаврилович Щербак побачив у дружини таку саму суму.

– По-твоєму, Ганна Щербак загубила ці гроші? Чи, може, ти думаєш, що вона їх викинула?

– Чи так, чи так, а знайшла їх людина з прізвищем Ганниної співробітниці й ім’ям сусідки, жінка, яка проживає за неіснуючою адресою.

– Гадаєш, Ганна сама здала гроші в міліцію? – здивувалася Наталя.

– Нащо мені гадати? – стенув плечима Кравчук. – Черговий Ленінського райвідділу упізнав її по фотографії.

– Нічого не розумію, – знизала плечима Наталя.

– Ото ж бо, – зітхнув Кравчук. – Що, звідки і навіщо – розумій, як хочеш.

– Ти розповів про це Лежнєву?

– Ще ні.

До кімнати зазирнув Винник.

– Товариші, запрошують на нараду.

Нарада відбувалась у кабінеті прокурора області. Крім Романенка, були полковник Кулінич і начальник обласного управління міліції.

Лежнєв попросив Наталю поінформувати присутніх про хід розслідування. Коли вона згадала про Джона – Палія, Володя Кравчук, котрий сидів навпроти неї, сказав:

– Даю довідку: лаборант хіміко-технологічного інституту Георгій Палій з учорашнього дня пішов у відпустку і зник невідомо куди. Ми оголосили розшук.

– Цікаво, – зауважив Кулінич. – Понад місяць шукали людину, а знайшли – одразу ж прогавили.

– Позавчора у мене не було підстав затримати його, – спалахнула Наталя, беручи зауваження на свою адресу.

– Нема їх і тепер, – докинув Лежнєв.

– Далі, Наталю Сергіївно, – сказав Романенко, який вів нараду. – І прошу, товариші, не перебивати доповідача. Думками обміняємося потім.

Та щойно Наталя розповіла про археологів і їх підозрілу цікавість до підвалів Мисливського замку, Романенко сам перебив її:

– Покажіть, будь ласка, охоронну розписку.

Наталя подала йому лист археологічної експедиції. Романенко прочитав уголос листа і одразу ж спитав:

– Хто чув про таку експедицію?

– Судячи по штампу, експедиція з Києва, – сказала Наталя. – Може, це тільки пошукова група.

– Зараз уточнимо. – Начальник управління міліції кудись зателефонував і за хвилину повідомив, що група Київської археологічної експедиції справді приїжджала в Сосновське, але не в квітні цього року, а минулої осені.

– Зрозуміло, – мовив Кулінич і, повернувшись до Винника, що сидів поруч, наказав – Негайно запитайте Київ про мету перебування археологів у Сосновському, а також про цього Дьоміна, що підписав листа.

– І без запитів ясно, що лист липовий, – озвався Кравчук. – Які археологічні об’єкти можуть бути в руїнах будівлі, спорудженої сімдесят-вісімдесят років тому? Незрозуміло тільки, чому ці «шукачі скарбів» намагалися пробратись у підвал через головний вхід? Адже простіше було потрапити туди через лісову сторожку, що вони потім і зробили.

– Це не сторожка, а каплиця, – зауважила Наталя, розгортаючи схему, яку накреслив головний архітектор. – Ось орієнтовний план її розташування. Вони не скористалися з цього ходу, бо, мабуть, не знали про нього. Тільки впевнившись, що пробратися в підвал через головний хід не зможуть, почали шукати інші підступи до тайника. Саме для цього їм і знадобився план Мисливського замку.