Текст книги "«Привид» не може втекти"

Автор книги: Эдуард Ростовцев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 24 страниц)

– Семенов, не тікай! Він мене вб’є! Ти ж знаєш: він на мене зуб має.

– Усі ми на тебе зуб маємо, – не зупиняючись, кидав через плече партизан у полатаному кітелі.

– Семенов!! Не маєш права лишати мене напризволяще.

Помітивши Лежнєва, він зробив спробу вирватися.

– Громадянине начальник! Громадянине начальник! Вислухайте мене!

Лежнєв підходить.

– Хто такий?

– Я командир взводу зв’язку Нетреба, а цей, – парубок гидливо поглянув на затриманого, – Цибочкін, радист. Перший дружок і помічник Вукаловича. Хотів утекти.

– Громадянине начальник! – канючить Цибочкін. – Накажіть відпустити мене! Я… Я все розповім! Тільки звеліть йому піти. Він на мене затаїв зло. Уб’є! Він уже погрожував.

Радист бризкає слиною, не доказує слова, рветься з рук Нетреби, з переляку вибалушує очі; на нього гидко дивитися.

– Я багато знаю, – хрипить він. – Ви тих дівок, котрих ми в загін наче врятованих од розстрілу привели, поколошкайте. Вони справжні гадюки: агентки, есесівки…

– Брешеш, негіднику, – каже Нетреба. – Кіра не есесівка!

– Есесівка, есесівка, – торочить Цибочкін. – Така сама шльондра, як і інші.

– Не смій! – перехоплює Лежнєв занесений кулак Нетреби.

– Бачите, бачите! – хрипить Цибочкін. – Він через неї на мене зло має. А я її й пальцем не зачепив – потрібні мені покидьки начальства!

– Одведіть! – наказує Лежнєв.

– Я позивні і шифри знаю, якими Вукалович для зв’язку з німцями користувався, – не вгаває радист. – Напам’ять знаю. Ось тільки вранці зв’язувався з ними.

– Для чого зв’язувався?

– Вукалович допомогу в німців просив: боявся, що самі не впораємося. Німці обіцяли прислати наприкінці дня цілий батальйон.

– О котрій годині?

– Після вісімнадцятої. Сигнал – дві зелені ракети.

– З якого боку вони мають підійти?

– Од Кущівської галявини.

– Все?

– Про це все. Але я ще багато чого знаю.

– Бреше він, товаришу начальнику, – втручається Нетреба. – Не слухайте його.

– Я правду кажу! Забожуся! Це він зумисне охаює мене – боїться, що я про Юрку розповів. А я й розповім! Тільки ви, громадянине начальник, мене з ним не залишайте.

– Конвоїр вас не зачепить, – обриває його Лежнєв, – Ідіть, побалакаємо потім.

Лежнєв не хоче показати, що поквапливі зізнання Цибочкіна дуже важливі. Негайно треба доповісти Дроботу.

Та побалакати потім Лежнєву з Цибочкіним не пощастило. Ще не дійшовши до штабного зрубу, він почув постріл. Оглянувся. Під сосною, уткнувшись обличчям у розлаписте коріння, лежав мертвий радист.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

Надвечір Лежнєв заїхав в обласне Управління КДБ до Кулінича і від нього викликав Москву. Генерала Олійника на місці не було, Лежнєва з’єднали з його заступником. Лежнєв попросив спішно взяти матеріали, які стосуються абвер-частини 115, а також розшукати фонограму регіональної наради керівників абвер-частин і команд, яка відбулася в Сосновському влітку 1943 року.

– Така фонограма повинна бути у військових розвідників. Надішліть її мені в Сосновське.

– Постараємося, – сказав заступник. – Сподівайсь, військові розвідники нам не відмовлять. Трохи важче з другим проханням, Василю Тимофійовичу. Я вже дзвонив полковникові Куліничу – виліт сосновської туристської групи можна затримати тільки до сімнадцятого серпня. Ми й так ламаємо графік «Інтуристу».

– Зрозуміло, – сказав Лежнєв і поглянув на настільний календар, – лишилося десять днів. Небагато. Але нічого не вдієш – доведеться вкладатись у цей термін.

У прокуратурі Лежнєв ще застав Супрун. Вона переглядала якісь змережані цифрами відомості. Це заняття так захопило її, що вона ледь кивнула Лежнєву. Та вже за п’ять хвилин підвела голову.

– Зарилася, – немовби вибачаючись, мовила. – Це відомості про реалізацію ефіру сосновськими аптеками в червні. Місяць тому ми з Кравчуком почали цю справу, але не закінчили. І ось тепер маємо повну картину. Ефір відпускають виключно по рецептах чи заявках лікувальних закладів. Причому лікувальним закладам ефір, як і інші ліки, відпускають по безготівковому розрахунку. Але дев’ятнадцятого червня четверта аптека відпустила два літри ефіру за готівку. Я зажадала заявку. Ось погляньте.

Наталя подала Лежнєву документ. Це була не заявка – лист з проханням відпустити для потреб лабораторії хіміко-технологічного інституту два літри етилового ефіру. Листа підписав проректор.

– Підпис справжній? – спитав Лежнєв.

– Справжній. Я вже розмовляла з проректором. Як підписав листа, не пам’ятає, певен, що його підсунули з іншими документами. Етиловий ефір, як і інші хімікати, інститутські лабораторії за готівку не купують. А в червні лабораторії взагалі ефір не був потрібен.

– Так, це шахрайство Палія, – погодився Лежнєв і одразу спитав: – Не пам’ятаєте, на чому ви припинили перевірку аптек місяць тому?

– Саме на четвертій аптеці, – чомусь усміхнулась Наталя. – Увечері почали перевіряти, але не закінчили. А вранці наступного дня Дубовий одібрав у мене справу.

– Мабуть, збіг такий, – сказав Лежнєв. Він не хотів настроювати Супрун проти Дубового. Навряд чи Дубовий зробив це з якимось таємним наміром. Певно, йому подали цю історію під якимось легкотравним соусом. І він проковтнув той соус, не задумуючись…

Супрун хотіла ще працювати, та Лежнєв відіслав її додому.

– Ідіть, ідіть.

– Кравчук просив повідомити, коли ви приїдете, – сказала Наталя, прибираючи свій стіл.

– Я подзвоню йому…

Ірина Дмитрівна відчинила Наталі двері і якось збентежено подивилася на доньку.

– Тебе ждуть, – сказала вона багатозначно.

Наталя зазирнула в кімнату і побачила Савицького. Досі він не наважувався приходити до неї, коли знав, що Ірина Дмитрівна дома. Наталі стало ніяково перед матір’ю, і вона спробувала трохи згладити безцеремонність свого знайомого.

– Доброго здоров’я, Костянтине Михайловичу, – мовила з награною люб’язністю. – Мамо, ти знайома?

– Ми познайомилися, – відповіла Ірина Дмитрівна. – До того ж я нещодавно слухала лекцію Костянтина Михайловича. І хоча я далека від судової медицини, проте мені було дуже цікаво.

Савицький нервово кусав губи.

– У нас із Костянтином Михайловичем… справа, – збиваючись і червоніючи, промимрила Наталя.

– Я вам не заважатиму, – захапалася Ірина Дмитрівна. – Мені треба йти. Наталочко, обід на кухні. Костянтине Михайловичу, пообідайте з Наталею.

– Дякую, – підвівся Савицький. – Я обідав… Прошу, не йдіть, Ірино Дмитрівно. Я хочу побалакати з вами.

– Костянтине Михайловичу, мама тільки із ввічливості каже, ніби любить судову медицину, – відчуваючи, що Савицький прийшов неспроста, поквапилася перебити його Наталя. – Насправді ж вона боїться навіть розкрити підручник Авдєєва – її лякають ілюстрації. Отже, краще її тримати подалі од наших справ.

– Я дотримуюсь іншої думки, – з якоюсь відчайдушною рішучістю сказав Савицький, – і вважаю, що Ірина Дмитрівна повинна знати про всі наші справи.

Останню фразу він сказав таким тоном, що Наталю наче приском обсипали.

– Я знаю, – після деякої паузи тихо мовила Ірина Дмитрівна.

– Мамо! – вигукнула Наталя. – Костю, перестань!

– Ірино Дмитрівно, – не дивлячись на Наталю, вів далі Савицький. – Можете думати про мене все, що завгодно. Скажу одне – я люблю Наталю. Я дуже завинив перед нею і перед вами. Але порадьте, що робити.

– Ти не на суді, – вибухнула Наталя, – і тебе ніхто не просив виступати.

– Наталю, помовч, – строго сказала Ірина Дмитрівна.

– Я взагалі можу вийти, – обурилась Наталя. – Тут розмовляють не зі мною, а про мене.

Вона кинулася до дверей, але Ірина Дмитрівна зупинила її.

– Сядь.

Наталя розгублено подивилася на матір. Вона ще ніколи не розмовляла з нею таким тоном – жорстким і владним. І, несамохіть підкоряючись їй, сіла.

Ірина Дмитрівна теж сіла.

– Слухаю вас, Костянтине Михайловичу…

– Ірино Дмитрівно, – як і раніше не дивлячись на Наталю, сказав Савицький, – я так більше не можу. Я люблю Наталю і гадаю, що і їй не байдужий.

– Це добре, що ви так гадаєте, – всміхнулася Ірина Дмитрівна. – Інакше поведінку моєї доньки можна було б охарактеризувати не вельми приємними словами.

– Мамо, як ти можеш! – простогнала Наталя.

– Я давно хотіла спитати тебе про те саме, – не обертаючись до неї, мовила Ірина Дмитрівна. – Але зараз я розмовляю не з тобою.

– Ірино Дмитрівно, – Савицький був блідий. – П’ять років тому ми з вашою дочкою зробили велику дурницю.

– А вам не спадало на думку, Костянтине Михайловичу, що вона любила вас? Чи ви саме це і вважаєте дурницею?

– За останній рік я разів двадцять освідчувався їй, – схопився з місця Савицький. – Хай вона сама скаже!

– Мабуть, уся справа в тому, що це було останній рік, – похитала головою Ірина Дмитрівна.

Савицький закусив губу.

– Ваша правда, – нарешті озвався. – Я повинен був зробити це значно раніше. Але як мені бути тепер?

– А про це спитайте Наталю, – сказала Ірина Дмитрівна і підвелася з-за столу. – Мені справді треба йти. До побачення, Костянтине Михайловичу.

Тільки-но мати вийшла, Наталя впала на диван і заридала. Савицький сидів за столом, курив сигарету за сигаретою. Виплакавшись, Наталя підвелася, витерла сльози, спідлоба глянула на Савицького.

– Ну, освідчись мені в двадцять перший раз. Я подумаю, може, дам згоду.

– Я прошу тебе стати моєю дружиною, – тихо мовив Савицький. – Певна річ, я старший за тебе…

– Гаразд, – перебила його Наталя, – це я чула вже більше ніж двадцять один раз. Відчини вікно: накадив, наче в корчмі.

О дев’ятій вечора подзвонив Володя Кравчук.

– Наталко, я став уже склеротиком; забув тобі сказати, що сьогодні знаменна дата – моєму Альошці минув рік. Гайда до мене. Ніяких подарунків. Ще малий подарунки приймати. Давай приїжджай. Тільки не переодягайся і зачіску не роби, бо це до ночі буде. Збираються всі свої: Саша Воронцов, Гриць, Марик, Аллочка, Ігор Семенович. Тільки Савицького ніде не знайду.

– Він у мене, – сказала Наталя, розуміючи, що Володя неспроста згадав про Савицького.

– От і добре, – мовив Кравчук. – Бери його і їдьте до мене.

– Ну, що, поїдемо, жених? – спитала Наталя.

– Як хочеш.

– Ти ба, який у мене буде поступливий чоловік, – посміхнулася Наталя і пішла переодягатися.

– Виклич таксі, – гукнула вона, – бо до Володі двома трамваями треба добиратися.

– Моя машина внизу, – сказав Савицький.

– А-а…

Наталя чудово знала машину Савицького, бо не раз їздила на ній і навіть сама водила. Але чомусь тільки тепер згадала, що «Волга» Савицького – блакитного кольору. А що як… Вона підступила до машини, попросила у Савицького ключі і підійшла до лівих передніх дверцят. Одімкнула замок, смикнула ручку. Дверцята не відчинялися.

– Заїдає, – сказав Савицький. – Підніми трохи вгору… От і відчинилися.

– Вони давно несправні? – одерев’янілим голосом спитала Наталя.

– Уже місяців зо три. Ніяк не зберуся відремонтувати… Але ти сідай праворуч; у місті я сам поведу.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

Карателів, яких викликав Вукалович, ждали даремно – вони не ризикнули заглибитися в болота. Не допомогла стрілянина, яку партизани зчинили, щоб інсценувати міжусобну сутичку. Не прореагували гітлерівці і на дві зелені ракети. Лежнєв уже подумав, що Цибочкін збрехав, але «мушкетери», які повернулися смерком, а також бійці першого взводу – вони мали відрізати карателям шлях до відступу – підтвердили, що на Кущівській галявині в другій половині дня з’явилося близько батальйону німців. Усе свідчило про те, що ворог готується форсувати болота – їхні сапери навіть спустили на воду плоти і надувні човни. Та вже близько сімнадцятої години гітлерівці почали відтягуватися назад. Це могло означати одне: їх попередили, що обстановка на Великому острові змінилася. А попередити міг тільки Вукалович. Єдиний, кому пощастило втекти. Треба було негайно навести лад у загоні «Месник».

Лежнєв, Петро Олійник і Сміливий допитували прибічників Бородатого. Без бандитів Вукаловича їх було не так уже й багато. Особлива розмова мала відбутися з Бородатим, якого одразу ж узяли під варту. Сміливий арештував і командира взводу зв’язку Нетребу; той мав стояти перед партизанським судом за самовільну розправу над радистом Цибочкіним. Лежнєв картав себе за те, що залишив Цибочкіна під охороною Нетреби – не врахував, наскільки в той час розгорілися пристрасті. До того ж між Нетребою і Цибочкіним була особиста ворожнеча із-за дівчини.

Дівчину звали Кірою Назаренко. Її разом з чотирма іншими дівчатами і п’ятнадцятилітнім сином Бородатого привели в загін одного березневого дня люди Вукаловича, котрі нібито врятували їх усіх від розстрілу на роз’їзді двадцять сьомого кілометра. Тепер стало відомо, які то були «рятівники», тому й на врятованих упала підозра. Захисники знайшлися тільки в сина Бородатого.

Після того що сталося біля зрубу, хлопець хотів покінчити життя самогубством. Лежнєву розповіли, що коли обеззброїли і арештували Бородатого, його син вихопив браунінг і хотів застрелитися. Пістолет у нього з рук вибила Кіра Назаренко.

Ім’я цієї дівчини неодноразово згадувалося на допитах – арештовані твердили, що вона була в близьких стосунках з Вукаловичем. Коли її привели, Лежнєв немало здивувався, впізнавши в ній ту саму гарненьку шатенку, яка перша кинулася до Дробота. Лишивши її з конвоїром, Лежнєв пішов до Дробота. Той сидів у землянці і переглядав штабну документацію. Кіра була небогою Дроботового товариша, в сім’ї якого гостювала перед війною. Москвичка, донька відомого інженера-конструктора, знала німецьку мову.

– Характеристику їй не даватиму, – сказав Дробот. – Можу здатися необ’єктивним. До війни приходила до мене із своїм дядьком. Коли вдерлися фашисти, він залучив її до підпільної роботи. А як і що було потім – сказати важко. Знаю одне: її дядько жив і загинув як чесна людина. В усьому іншому розбирайтеся самі.

Та розібратися було не так просто. Не встиг Лежнєв почати допит, як прибіг «мушкетер»:

– Товаришу Василь, вас Сміливий просить. Ви йому дуже потрібні.

По дорозі партизан розповів Лежнєву, що одна з «хрещениць» Вукаловича, намагаючись утекти з острова, штриконула ножем вартового. На щастя, той вчасно відскочив – відбувся подряпиною…

У землянці, притулившись спиною до стовпа, стояла коротко острижена молода жінка з випещеним обличчям. Вона не кричала, не канючила, як Цибочкін, говорила спокійно.

– Хами. Мужва. Ненавиджу. Усіх вас ненавиджу.

– Ось послухайте, – сказав Сміливий. – Двадцять хвилин без упину лається і жодного нецензурного слова. Інтелігентка!

– Я дворянка. Я російська дворянка, – так само спокійно сказала жінка. – Я донька генерала. Справжнього генерала – не хамського.

– Біла кість, голуба кров, – як і раніше звертаючись до Лежнєва, сказав Сміливий. – Ми з вами хами. А те, що вона злигалася з кримінальниками, покидьками, її не бентежить. Ножем старого штриконула. Дворянка!

– Так, я дворянка. Дворянка! Дворянка!!! – вперше підвищила голос жінка. – І в грязюці, і в домовині буду дворянкою!

– Чи не в берлінських мебльованих кімнатах прищепив вам цю далеко не оригінальну думку ваш безробітний татусь-генерал? – спитав Лежнєв.

– Я народилась у Відні.

– А кажете, що росіянка, – посміхнувся Лежнєв. – Яка ж ви росіянка, коли прийшли сюди з чужоземцями і з фінкою за пазухою? Яка ж ви росіянка, коли йдете за тими, хто залив Росію кров’ю, топче її поля, палить її села, міста? Ви служите німцям за гроші, як найманка. Можливо, платили вам небагато – багато ви ще не заробили. І все-таки вам платили, і ви брали ці гроші.

Жінка не відповіла.

– Розстріляйте, – враз якось охрипнувши, сказала вона. – Розстріляйте мене негайно! Бачити вас не можу!

Сміливий зробив Лежнєву знак, і вони разом вийшли із землянки.

– Я арештував усіх, кого «врятував» Вукалович, – сказав Сміливий, – за винятком сина Бородатого. Хлопчину в цю гоп-компанію гітлерівці ввели спеціально, знаючи, що вів син командира загону. Хотіли одвести всякі підозри і зміцнити позиції Вукаловича в загоні – врятував, бач, сина самого командира. Певен, що хлопець не зрадник. А всіх інших я не задумуючись пустив би в розпил. Гади, продажний набрід. Бачив цю красуню? Така вся їхня компанія.

– То може й допитувати не треба і судити? Розстріляємо, і кінці в воду? – сердито спитав Лежнєв.

– Ви мене за соцзаконність не агітуйте, – образився Сміливий. – Я не Нетреба. Сказав вам просто так, по-людськи.

– Ні, це не по-людськи! – заперечив Лежнєв. – Ви от хлопчину – сина Бородатого жалієте. А знаєте, чого? Бо він посивів у свої п’ятнадцять років. І мені його шкода. Але передчасна сивина не єдиний показник пережитої трагедії. Ви з цією дворянкою побалакайте, коли вона трохи охолоне. Терпляче побалакайте. Так, вона ворог. І все-таки спробуйте зазирнути у її душу. Певен – побачите там сивину. Її калічили, може, не так безжально, як хлопчину, але що калічили – не сумніваюся. Це видно. Є такі фахівці по каліченню душ…

Найлегше давати поради. А як бути самому, коли стикаєшся з таким, що не влазить у звичні рамця? Як бути з Кірою Назаренко? Вірити їй чи не вірити? Це питання Лежнєв так і не вирішив тоді, хоча допитував дівчину кілька годин підряд.

Працювала в гебітскомісаріаті. Передавала підпільникам бланки німецьких документів, інформувала про облави, мобілізації, реквізиції; коли на конспіративну квартиру вдерлися гестапівці, кинула в них гранату; пройшла через катування; бачила смерть. А побалакай з нею – тільки руками розведеш: усіх їй шкода. Про начальника сосновського гестапо сказала:

– Він хвора людина – часто задихається. У нього, мабуть, астма.

– Він же катував вас! – не витримавши, закричав Лежнєв. – За волосся підвішував!

– Певна річ, він жорстокий, – відповіла Кіра. – Але їх так виховали. Якби не він, то катував би інший.

– Ніяк не збагну, – гасячи одну й одразу ж скручуючи другу цигарку, сказав Лежнєв, – як ви наважилися кинути в гестапівців гранату? Їм же було боляче! А може, ще й убило якогось.

– Не смійтеся. В бою – то інша річ. До того ж зі мною був Костя Савицький. Я думала, що затримаю їх, а він тим часом утече через вікно. Та вони оточили будинок, схопили його в саду.

– Що сталося на роз’їзді двадцять сьомого кілометра? – спитав Лежнєв.

– Нас привезли туди на дрезині: мене, чотирьох дівчат, старого єврея і Костю.

– Ви знали цих дівчат?

– Побачила вперше в дрезині. Вони були в концтаборі. Бідолашні, як їх там мучили!

– Звідки вам відомо, де і як їх мучили?

– Вони розповідали.

– Припустімо, – важко зітхнув Лежнєв. – А що було на роз’їзді?

– Нас одвели до лісу, роздали лопати і наказали копати яму. Старий відмовився. Тоді офіцер вистрелив у нього. І тут наскочили партизани.

– Люди Вукаловича? – швидко спитав Лежнєв.

– Бійці комендантського взводу. Так, вони підкорялися Вукаловичу. Про це я дізналася потім.

– Вукалович був тоді з ними?

– Авжеж.

– Німці відбивалися?

– Нас конвоювали румуни, хоча командував ними німецький лейтенант. Вони стріляли. Але в партизанів були автомати, а в румунів тільки гвинтівки.

– Зрозуміло, – мовив Лежнєв, уже не шукаючи суперечностей у Кіриних свідченнях. Якщо вона брехала, то брехала дуже вміло.

– Що ви робили в загоні?

– Мене призначили писарем штабу, – знічено всміхнулася Кіра.

– Багато роботи?

– Писарської небагато. Але без діла не сиджу: перу, латаю, допомагаю на кухні – жінок у загоні мало, а роботи жіночої хоч греблю гати.

– В яких стосунках ви були з Вукаловичем? – не відступав Лежнєв. Він не сумнівався, що Кіра почне викручуватись, брехати.

– Вукалович гарна людина, але замкнута. Багато хто не розуміє його.

– Вукалович найманий убивця, провокатор і зрадник, – насилу стримуючись, мовив Лежнєв.

– Цього не може бути! У нього багато заздрісників. Він зовсім не такий, як про нього думають. Він дуже любить вірші. Завжди носить у польовій сумці томик Пушкіна. А ще «Маніфест комуністичної партії». Я сама бачила.

Терпець Лежнєву увірвався – він наказав привести трьох зрадників, яких уже допитав, і звелів їм повторити все, що вони розповіли про Вукаловича. І ті повторили: Вукалович – син непмана, адміністратор цирку, прокрався; потім – власовець, кат, провокатор, убивця, абверівський агент.

Кіра слухала, широко розплющивши очі, потім опустила голову, заплакала.

– Як він міг так жахливо брехати?

Лежнєв вирішив, що вона прикидається, і відверто сказав їй про це. Кіра стихла, витерла сльози, потім безпорадно розвела руками.

– У вас є підстави так думати про мене. І я, мабуть, не зумію переконати вас в іншому. Тільки я нічого не знала. Звісно, я повинна відповідати за довірливість. Але, розумієте, я завжди довіряла людям. І йому теж. Бо… Як би це пояснити? Ні, не можу… Та ви не хвилюйтеся: коли вже так вийшло, я підпишу все, що треба.

– У гестапо ви теж підписували все?

– Ні, – не образившись, сказала Кіра. – В гестапо я нічого не підписувала. Якби я підписала, мене б не засудили до розстрілу.

– Засудити можна, – посміхнувся Лежнєв. – Засудити – ще не означає розстріляти.

– Не вірите?

Кіра встала, розстебнула і скинула стареньку, акуратно заштопану кофточку.

– Що ви робите? – вражено спитав Лежнєв, бачачи, що вона опускає сорочку.

– Хочу показати, що мене не тільки засудили до розстрілу, але й розстрілювали.

Лежнєв побачив під лівою ключицею свіжий шрам завбільшки з трикопійчану монету, другий шрам, більший, був під лопаткою – куля пройшла навиліт.

– Офіцер напослідок вистрілив у мене, – сказала Кіра. – Спершу в старого вистрілив, потім у мене. Спитайте кого завгодно: в загін мене поранену приніс Вукалович. Звісно, якби я тоді знала, хто він…

Лежнєв розгубився. Починаючи допит, він не сумнівався у причетності Кіри до брудних справ провокаторів. І ось тепер, відчуваючи, що втрачав свої позиції, намагався переконати себе, що Кіра все-таки бреше. Він знав випадки, коли фашисти навмисно ранили своїх агентів, щоб їм вірили. Правда, не чув, щоб у таких випадках стріляли в груди. Та хто знає, – гітлерівці могли піти й на це. Все-таки куля не зачепила життєво важливих центрів.

– Послухайте, Назаренко, – сказав Лежнєв, – вам дев’ятнадцять років, а ви корчите з себе наївну дівчинку.

– Я просто хочу бути щирою, – відповіла Кіра. – Я не наївна. І не корчу з себе дівчинки – після трьох місяців, проведених у гестапо, це було б принаймні непереконливо.

Лежнєв схопився.

– Та зрозумійте ж ви, що ваше белькотіння про Вукаловича теж непереконливе! «Якби я тоді знала, хто він…» Це навіть не наївно, а безглуздо!

– Чому безглуздо? Звісно, я була поранена і зразу нічого не могла б зробити. Але попередила б товаришів. Хай би він після цього вбив мене. Мабуть, було б краще, ніж носити тавро спільниці зрадника. Смерті я не боюся – до думки про неї давно звикла. Та це вам не цікаво… Після того що я почула про Вукаловича, мені ясно – виправдатися я не зможу. Через те й сказала, що підпишу все.

Лежнєв вийшов із штабу наче очманілий. Розшукав Петра Олійника, сказав:

– Прошу як друга, допитай цю юродиву. У мене немає більше сили.

Розмова з Назаренко викликала у Лежнєва неприємне відчуття якоїсь помилки, промаху. Набагато пізніше, коли з роками прийшов досвід, він зрозумів, що, допитуючи Кіру, припустився серйозного прорахунку – не з того і не так почав. Складне мав за просте. А от Петро Олійник – хто б міг подумати – знайшов із нею спільну мову. Але й про це Лежнєв дізнався пізніше…

Поки Петро розмовляв з Кірою, Лежнєв був при іншій, не менш важкій розмові, яку вели Дробот, Сміливий і комісар загону «Месник» з Бородатим.

Лежнєва вразила витримка Дробота – він терпляче слухав Бородатого, який пробував свій голос на всіх регістрах – від громового ревіння до верескливого фальцету. На місці Бородатий не сидів – щойно сівши на ослона, одразу ж схоплювався, метався з кутка в куток, розмахуючи руками. Він скидався на божевільного, хоча в тому, що вигукував, була певна логіка. Свої помилки, які часто межували зі злочинами, визнавав з великими застереженнями – намагався перекласти вину на інших. Але об’єктивно зробленого не заперечував.

Так, він довірився Вукаловичу; змістив комісара і начальника штабу; не зважав на партійну організацію… Так, були націоналістичні перекручення, самоуправство, пиятики… Наказав арештувати членів партбюро… Але не знав, що Вукалович провокатор; що «врятовані» ним дівиці – гітлерівські агентки; що бійці комендантського взводу грабували, що радіограми, які передавали в Центр від його, Бородатого, імені, попередньо «редагував» Вукалович.

– По-твоєму, я був заодно з цими гадами? – наскакував Бородатий на Сміливого. – Дурень! Та якби я був з ними заодно, я б уже весь загін у болоті втопив. Завів би в драговину – я ці місця як свою п’ятірню знаю, – назад би дідька лисого хто вибрався. Навіщо, по-твоєму, я в грудні з оточення рештки другого батальйону вивів? Кров’ю харкав, а вивів. Ось комісар свідок. Скажи йому, комісаре, скількох фашистів я тоді поклав?

– Багато, – підтвердив комісар.

– Чув? Ми грудьми на кулемети йшли. І я за чужі спини не ховався, – був попереду всіх. Скажи, комісаре!

– Людина ти хоробра, – мовив комісар, – цього в тебе не одбереш. Але за те, що ти наколобродив потім, простити тобі не можна.

– Ну й хрін з вами, не прощайте! – закричав Бородатий. – Я на коліна не ставатиму!

– Чого репетуєш? – сказав Сміливий. – Піди он у село Дубляни, порепетуй над могилами жінок та дітей, яких замордував твій дружок – Вукалович.

– Гаразд, – одразу втихомирився Бородатий. – Дайте день відстрочки і маузер з двома патронами.

– А другий патрон навіщо? – спитав Сміливий.

Бородатий люто блимнув на нього, потім усміхнувся.

– Хочу з однією твоєю знайомою зустрітися, «мушкетер». Поквитатися з нею треба. Раніше все було ніколи.

– Бач, який ти, Михайле Юзефовичу, – похитав головою Сміливий, – навіть за свою жінку не хочеш відповідати.

– Про кого мова? – спитав Дробот.

– Про Аду Рененкампф, – сказав Сміливий. – Перед вами один з її чоловіків. Не певен, чи останній.

– Ви тут багато просторікували про залізну дисципліну, Савицький, – сказав Дробот, – Вимагали її від усіх, крім самого себе. А це вже не дисципліна – диктат отамана. Ви й поводилися як отаман: самогонка, жінки, особиста охорона, зуботичини, демагогія, самосуд – усе це кільце одного ланцюга, яким вас так запросто скрутив Вукалович. Ви кажете, що відродили розгромлений у грудні загін, вважаєте це своєю основною заслугою. А я думаю, фашисти вдячні вам за це – такий загін їх цілком влаштовував. Навіть якби ви були їхнім агентом, – а я ще не певен, що це не так, – вони, либонь, не дозволили б вам знищити загін. Природа не терпить порожнечі – це не тільки закон фізики, а й закон боротьби. На місці розгромленого в грудні партизанського загону за цей час неодмінно виріс би інший загін радянських патріотів. Але патріоти не створили нового загону – вони йшли до вас, вірили, що під вашим командуванням громитимуть загарбників. Та ба, їх спіткало гірке розчарування – ви вважали за краще відсиджуватися в болотах. Зате під вашою маркою в районі орудували бандити.

– Гаразд, – сказав Бородатий. – Дайте маузер з одним патроном. Відстрочки не треба.

– Боїтеся стати перед партизанським судом? – спитав Дробот.

– Хто боїться? Я?! – знову закричав Бородатий.

– Сядьте, Савицький. Розмову ще не закінчено. Мене цікавлять обставини, які передували грудневому розгрому об’єднаного загону. Як могло статися, що гітлерівці дізналися про наміри партизанів і підпільників? Ви були тоді начальником зв’язку загону. Пригадайте все, що мало відношення до подій тих днів.

Якщо вірити Бородатому, події наприкінці грудня 1942 року в Сосновському і Русанівському районах розвивалися так. Штаб об’єднаного партизанського загону та керівництво підпілля розробили і підготували операцію по захопленню села Городенкового і північно-східної околиці Сосновського. Мета цієї операції: атакувати і розгромити дислокований у Городенковому есесівський охоронний батальйон; визволити в’язнів з розташованого там концтабору; завдати удару по сосновському аеродрому; висадити в повітря міст і, по можливості, завод боєприпасів. Партизанські підрозділи і бойові групи підпілля мали почати операцію одночасно в кількох місцях, суворо дотримуючись розробленого плану, а виконавши бойове завдання, відійти не пізніше як удосвіта 27 грудня в ліс. Успіх задуманої операції багато в чому залежав од швидкої і чіткої роботи зв’язкових: треба було за короткий строк довести до кожної бойової групи поставлене перед нею завдання. Заздалегідь цього робити не можна було з міркувань конспірації, але й відтягувати до останньої хвилини теж ризиковано – якщо партизани могли виступити будь-коли, то підпільникам потрібен був певний час для зосередження сил і засобів.

25 грудня Бородатий разом з командиром і начальником штабу об’єднаного партизанського загону зустрілися на явочній квартирі з керівниками міського підпілля. Було затверджено строки виступу підрозділів і груп, напрям ударів, сигнали, загальний і окремий паролі, шляхи і порядок відходу. Операцію мали почати, коли настане комендантська година, тому партизани просили роздобути для них кілька нічних перепусток. Підпільники обіцяли. Вранці двадцять шостого Бородатий особисто мав прийти по перепустки. Однак того дня при в’їзді в місто – він їхав з возом сіна нібито на базар – його затримали солдати контрольно-пропускного пункту й одвели в поліцію. Того ранку вони затримували всіх, хто йшов чи їхав до міста. З поліції Бородатому пощастило вийти тільки о четвертій годині дня. В місті він звернув увагу на есесівські патрулі, що стояли мало не на кожному розі. Це насторожувало. На явочну квартиру одразу не пішов – спершу перевірив підходи. І тільки впевнившись, що в будинку, який його цікавив, усе гаразд, подався туди. Він запізнився, але людини, яка мала принести перепустки, ще не було. Господар розповів, що вранці до міста ввійшли есесівські частини. Запідозривши лихе, Бородатий послав господаря з’ясувати обстановку. Той повернувся через годину схвильований: у місті поголовні обшуки й арешти. Бородатий зрозумів, що треба негайно тікати.

Тільки надвечір він вибрався з міста. Партизана, який чекав на нього, послав до Чорних каменів, – там зосереджувалися головні сили загону, – попередити про небезпеку. Та було вже пізно…

– Чого ти сам не пішов до Чорних каменів? – спитав Сміливий.

– Бо в мене було ще завдання – знищити лінію зв’язку між Русанівкою і містом.

– Хто з підпільників був на нараді двадцять п’ятого грудня? – спитав Дробот.

Бородатий назвав – жодного з них уже не було в живих.

– Де відбувалася нарада?

– На явочній квартирі, Московська, 28.

– Хто господар квартири?

– Дід Ярощук.

– Так це ж Адамів батько! – чи то здивувався, чи то зрадів Сміливий.

– Не знаю ніякого Адама, – сказав Бородатий. – Ярощукову стару бачив колись. Восени вона померла. А дітей у них начебто не було.