355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Джованни Боккаччо » Декамерон » Текст книги (страница 37)
Декамерон
  • Текст добавлен: 4 октября 2016, 23:21

Текст книги "Декамерон"


Автор книги: Джованни Боккаччо



сообщить о нарушении

Текущая страница: 37 (всего у книги 52 страниц) [доступный отрывок для чтения: 19 страниц]

Оповідка четверта

Настоятель ф'єзоланського собору закохується без взаємності в одну вдовицю і, уявляючи, що ночує з нею, спить із її служницею, а вдовині брати в сей час приводять у ту кімнату єпископа

Уже Еліза докінчила свою історію, яку товариство слухало з великою цікавістю, коли королева звернулась до Емілії, щоб вона заступила чергу і оповіла щось своє. Емілія, не гаючись, почала такими словами:

– Шановнії мої подруги, уже не раз тут говорилось про те, як ченці, священики та інші духовні особи намагаються вводити нас у спокусу, але скільки про те не говорити, все одно всього не перекажеш. Тим я й хочу розповісти вам про одного настоятеля, який притьмом хотів добитись любові певної дами, чи по волі, чи по неволі; та вона, бувши розумною, убрала його по заслузі в добрі шори.

Усі ви, певне, знаєте, що стародавнє місто Ф'єзоле, котре стоїть он на тій горі, було колись велике й славне, хоч тепер і занепало; правда, ще й досі є в ньому єпископ, як повелось із минулих часів. Неподалік од ф'єзоланського собору жила колись одна вдова, із значного роду, на ймення монна Пікарда {271} ; там була в неї садиба і домок невеличкий, там вона й мешкала майже цілий рік разом з двома братами своїми, молодими й шляхетними кавалерами, бо достаток у них був абиякий. Удова та, жінка ще молода й хороша на вроду, частенько ходила до собору, і настоятель того собору закохався в неї напропале. Через деякий час він так осмілів, що освідчився тій дамі в коханні і попросив її, щоб вона полюбила його так, як він її любить. А сей отець-настоятель був хоч на літа і старий, та на вдачу ярий, до того ще й гордуватий та пихатий і без краю зарозумілий ― так високо нісся, що ну, і всім увірився своїми гонористими манерами; ніхто його не любив, і вже кому-кому, а тій удові не подобався він анітрохи, такий був їй осоружний як трясця. Як жінка розсудлива, вона так йому одказала:

– Панотче, мені, звичайно, приємно, що ви мене любите, мушу любити вас і я, та таки й любитиму, але і в моїй, і в вашій любові не повинно бути нічого нечестивого. Ви ― священик, мій духовний отець і чоловік уже далеко не молодий; се все зобов'язує вас бути чистим і чесним. Зважте й на те, що я не дівчина, до якої можна було б іще залицятись, а вдова; ви самі добре знаєте, якої цнотливості вимагають од нашого стану. Через те, не у гнів вам, такою любов'ю, про яку ви кажете, я зроду вас не полюблю і не хочу, щоб ви мене так любили.

Не домігшись успіху за першим разом, отець-настоятель не розгубився: він пустив у хід усю свою настійливість і настирливість, пишучи до неї листи, посилаючи посланців і пристаючи до неї, як заходила вона до церкви. Ті його зальоти були вдові неприємні й прикрі, і вона надумала дати йому доброго одкоша, якого він і заслуговував, одначе вирішила не робити нічого, не порадившись заздалегідь із братами.

Розповівши їм про настоятелеві замахи і одкривши свій намір, вона дістала од них дозвіл діяти на свій розсуд. Через кілька день пішла вдова своїм звичаєм до церкви; скоро настоятель забачив її, підійшов до неї і завів мову, як із своєю. Вона прийняла його з приязною посмішкою і одвела осторонь; вислухавши його лестивих словес, зітхнула зглибока і промовила:

– Панотче, не раз я чувала, що немає такої фортеці, якої не можна рано чи пізно добути, щодня її штурмуючи; отак же сталось і зо мною. Ви так мене підходили то солодкими речами, то однією ласкою, то другою, що мусила я свій намір перемінити. Коли вже я так вам сподобалась, то треба мені вашою стати.

Урадуваний настоятель сказав:

– Мадонно, велике вам спасибі; правду кажучи, мені аж дивно було, що ви так довго не давались на підмову, бо досі проти мене жодна не встояла; у мене навіть примовка була така: «Якби жінки були із срібла, то монети з них не виб'єш ― молота бояться». Та годі вже про се, скажіть краще, коли і де ми можемо зійтися?

– Любий мій панотченьку, ― одказала вдова, ― ви питаєте коли? Коли вам буде завгодно, бо в мене немає мужа, щоб йому за свої ночі звіт давати. А от де? Тут уже я не знаю, що придумати.

– Як не знаєте? ― спитав настоятель. ― А в вашому домі?

– Панотче, ― одказала вдова, ― вам відомо, що я маю двох братів-кавалерів, у яких гості не переводяться вдень і вночі, а дім у мене не дуже великий, так що навряд чи можливо нам буде вдома зійтися, ― хіба що будемо мовчати при тому, як німі, ― ані пари з уст, та пробуватимемо поночі, як сліпі; коли б ви на те погодились, тоді можна б і в моїй кімнаті, бо брати туди не заглядають; але їхні кімнати так близько од моєї, що хоч і пошепки слово скажеш, то в них буде чутно.

– Мадонно, ― сказав настоятель, ― то нічого, нехай яку ніч чи дві й так переночуємо, поки я десь підшукаю догідніше місце.

– В тім уже ваша голова, панотче, ― сказала вдова, ― про одно ще тільки попрошу вас ― щоб се лишилось у тайні, нікому ні слова.

– Мадонно, ― сказав настоятель, ― про се не турбуйтесь, а, коли ваша ласка, так ізробіть, щоб ми вже сю ніч могли зійтися.

– Згода, ― одповіла дама і, розказавши йому, коли і як до неї прийти, попрощалась із ним та й пішла додому.

А в тої дами та була собі служниця, немолода вже і дуже бридка та нечупарна: ніс приплюснутий, рот кривий, губи товстющі, зуби рідкі й великі, очі каправі, ще й зизом дивляться, а з лиця жовтява, так наче не у Ф'єзоле жила, а десь у Сінігалії {272} ; до того ще була й кульгава ― праву ногу мала коротшу за ліву. Звали її Чута {273} , та майже всі казали на неї Чутяка, бо була бридка, мов чортяка. Але ся бридуля була собі не без хитрості.

Прийшовши з церкви, пані покликала її і сказала:

– Чутяко, як ти мені вслужиш добре сієї ночі, то я подарую тобі нову гарненьку сорочку.

Як почула Чутяка про сорочку, зразу одказала:

– Пані, як дасте мені сорочку, то я і в огонь піду, не то що.

– Добре, ― сказала пані, ― я хочу, щоб ти сю ніч переспала в моїй постелі з мужчиною і приголубила його як слід, та гляди і словом не озивайся, щоб брати мої не почули: ти ж знаєш, що вони сплять постінь. А тоді вже я подарую тобі сорочку.

– Коли треба, ― сказала Чутяка, ― то не то з одним, із шістьома пересплю.

Коли настав вечір, настоятель прийшов, як йому було велено, а вдовині брати, домовившися з нею наперед, сиділи в своїй кімнаті і подавали час від часу голос; тим-то панотець уступив нищечком у панину опочивальню і добрався поночі до ліжка, а Чутяка, яку пані навчила, що робити, пішла туди з другого боку. Гадаючи, що то його дама, отець-настоятель обійняв Чутяку і став її цілувати, не кажучи ні слова, а Чутяка його, так само мовчки, а тоді й інші жарти завели ― панотець уступив у володіння тим добром, якого віддавна прагнув.

Улаштувавши всі ці речі, вдова сказала братам своїм зробити решту, як було в них домовлено. Тихо вийшовши з дому, вони подались на майдан, і доля якнайліпше сприяла їхньому наміру: вони хотіли знайти десь єпископа, а єпископ сам їх уже шукав ― погода стояла жарка, і йому захотілось піти до них випити чого-небудь. Зустрівши їх, він сказав про те своє бажання, і вони повели його до себе в прохолодний двір, де горіло чимало свічок; церковний достойник з великим задоволенням скуштував їхнього доброго вина. Коли він випив, юнаки сказали:

– Велебний отче, тим, що ви зробили нам велику ласку, одвідавши нашу скромну господу, куди ми самі бажали вас запросити, нам хотілося б, щоб ви зводили подивитись на одне невидальце, котре ми вам маємо показати.

Єпископ одповів, що з дорогою душею; тоді один із братів узяв у руки посвітач і пішов уперед, а за ним єпископ і решта людей, а ввів він їх до тої кімнати, де отець-настоятель спав із Чутякою. Панотчик не гаяв марно часу і одмахав верхи уже, либонь, три милі; втомившись по трудах праведних, він спочивав, тримаючи Чутяку в обіймах, незважаючи на духоту.

Коли юнак із посвітачем у руці вступив у кімнату, а за ним єпископ та інші люди, всі побачили отця-настоятеля у тих гріховних обіймах. Тут прокинувся й сам панотчик: побачивши світло й людей, він так злякався й засоромився, що аж голову мусив під накривало сховати. Єпископ добре виганьбив його і велів йому підвести голову та подивитись, із ким він спав. Як дізнався отець-настоятель, що дама його ошукала, то так йому тяжко на душі стало, що господи, а тут іще ся ганьба й неслава!

Одягнувся бідаха з наказу єпископа, та й повели його під вартою додому, покуту велику за той гріх одбувати. Тоді єпископ почав розпитувати, як се сталось, що він прийшов ночувати до Чутяки. Вдовині брати розповіли йому все по ряду. Вислухавши їхньої мови, єпископ вельми похвалив даму, а також і юнаків за те, що, не бажаючи каляти рук своїх священичою кровію, вони провчили його по заслузі. За сей гріх єпископ накинув настоятелеві сорок днів покути, але він не одбув її і за п'ятдесят днів ― так плакався з ганьби своєї та обдуреної любові. Довго ще потім соромно було йому й на вулицю виткнутись: як вийде, було, зараз хлопчаки показують на нього пальцями й гукають: «Гля, гля, се той, що з Чутякою ночував!» З великої досади отець-настоятель мало не збожеволів.

Отак-то статечна пані здихалась нахабного душпастиря, а Чутяка здобула сорочку ― і коханця на одну ніч.

Оповідка п'ята

Троє молодих флорентинців стягають штани у судді-провінціала, коли він, сидячи в уряді, розбирає справи

Емілія доказала свою історію, і все товариство вельми похвалило розумну вдову; тоді, глянувши на Філострата, королева промовила:

– Тепер твоя черга.

Той одповів, що готовий, і почав такими словами:

– Любії мої панії! Я хотів був розказати вам про зовсім іншу пригоду, та Еліза згадала тут нещодавно про одного жартуна ― пам'ятаєте, про Маза дель Саджо, то й мені заманулось розповісти історійку про нього та його товаришів; вона буде цілком пристойна (хоч і трапиться в ній кілька слів, які ви соромитесь вимовляти) і, гадаю, досить смішна.

Ви, мабуть, чували не раз, що в нашому місті інколи бували управителями виходці з провінції, люди здебільшого нікчемні і злиденні, ― все, що вони робили, виходило в них якось ніби гнидяво; через ту свою природну скупість та скнарість приводили вони з собою таких судців та нотарів, що, здавалось, їх не з правничої школи на уряд узято, а од плуга чи од шила й дратви. Як був у нас один такий провінціал подестою, привів він з собою між іншими і одного суддю, що називав себе Нікола да Сан-Лепідіо {274} і був схожий радше на шмаровоза, ніж на урядовця, ― а його ж настановлено судити кримінальні справи.

Нерідко буває, що й нічого чоловікові в суді робити, а він туди заходить; забрів одного ранку в судову палату і Мазо дель Саджо ― шукав, бачите, якогось свого приятеля. Як побачив він там мессера Нікола, що сидів за своїм столом, то став дивитись на сю прояву, немовби на рарога. Берет на ньому був засмальцьований, каламар коло пояса заляпаний, спідня хламида визирала з-під мантії ― усе не так, як повинно бути в чоловіка звичайного і статечного; та найкумедніші були в нього штани: матня в них теліпалась аж до колін, і се було видно всякому, бо занадто тісна мантія розходилась унизу, як пан судія сидів на своєму місці. Побачивши таку дивовижу, Мазо забув про того, кого він тут шукав, і кинувся до двох інших своїх товаришів, таких самих штукарів, як і він сам: одного звали Рібі {275} , а другого Маттеуццо {276} .

– Будьте друзями, хлопці, ― сказав він їм, ― ходімо зо мною в суд, я покажу вам таку прояву, що ви зроду не бачили.

От пішли вони разом у суд, і Мазо показав їм судію, які в нього штани. Хлопці дуже реготалися ще здалеку, а як підступили ближче, то побачили, що під той стіл, за яким він сидів, можна легко пролізти; крім того, вони помітили, що дощані підмостки, на яких стояли судцеві ноги, були діряві ― крізь таку дірку вільно можна було просунути руку.

– А що, хлопці, ― каже Мазо, ― як ми з нього зовсім штани стягнемо? Се не трудна штука!

Хлопці швидко зметикували, як за те діло взятись: домовившись, що кому робити й говорити, вони прийшли наступного ранку в судову палату, де вже було повно народу. Маттеуццо проліз нишком, так що ніхто й не постеріг, під ті підмостки, а Мазо й Рібі підійшли тим часом до пана судії: один схопив його за одну полу, другий за другу.

– Пробі, паночку! ― заволав Мазо. ― Поки сей злодюжка не втік, скажіть йому, нехай оддасть мені чоботи, що в мене вкрав, хоч він і одбріхується; а я сам бачив, ще й місяця нема, як він давав їх шевцеві підшивати.

А Рібі й собі кричав:

― Не вірте йому, пане, він шахрай! Знає, що я прийшов позивати його за валізу, що він у мене вкрав, та й плете про ті чоботи, а вони в мене вже давно; як не вірите, можете поспитати в моєї сусідки-перепічайки, у тітки Гладкої, що хляками торгує, і того діда, що в Покрівській церкві {277} сміття підмітає; вони бачили, як він ішов із хутора.

Мазо ввесь час перебивав Рібі, поки той говорив, а Рібі намагався його перекричати. Суддя встав, щоб краще їх вислухати, а Маттеуццо тим часом вигодив хвильку, просунув руку в дірку, схопив за матню і потягнув суддівські штани, а що мессер Школа був собі худий і безклубий, штани зразу з'їхали вниз. Суддя те почутив і, не знаючи, в чім річ, хотів захристати мантію, щоб закритись і сісти, але Мазо й Рібі вчепились у нього з обох боків, галасуючи:

– Так не годиться, пане, що ви не хочете мене розсудити, а тікаєте кудись. За такі марниці в нас тут не розводять писанини.

Багато ще всячини торочили вони йому, тримаючи з обох боків за поли, поки всі присутні не побачили, що з пана судії спустили штани. Маттеуццо потримав їх іще трохи, а потім пустив і непомітно виліз із своєї схованки та й вийшов із суду. Рібі, побачивши, що діло вже зроблено, сказав:

– Коли так, то от вам хрест святий, поскаржуся в магістрат!

А Мазо й собі випустив полу з рук, говорячи:

– А я таки прийду сюди ще раз і ще раз, може, ви будете колись повороткіші, не такі, як сьогодні.

Сеє сказавши, швай-швай, та й розійшлися хто куди.

Пан судія привселюдно натягнув штани, ніби щойно з постелі встав; аж тепер догадався він, як то могло статись, і став допитуватись, де ті люди, що за чоботи й валізу позивались. Не розшукавши їх, він заприсяг на божі тельбухи, що він їх таки знайде і дізнається, чи є в Флоренції такий звичай ― стягати штани у судді в урядовому місці. Як почув про те подеста, то теж збив велику бучу, але його приятелі сказали йому, що та штука зроблена була навмисне, аби показати, що флорентинці знають, чому замість урядовців він привів із собою дурнолобців, ― бо вони дешевші. Тим подеста вирішив не роздмухувати сієї справи; на тому все і скінчилось.

Оповідка шоста

Бруно і Буффальмакко [71] 71
  Див. коментарі до оповідки третьої.


[Закрыть]
крадуть у Каландріна кабана, а потім ворожать на імбирових пігулках та білому вині, хто злодій; вони дають йому дві собачі пігулки з алое, і виходить, що кабана вкрав він сам; тоді беруть з нього викуп за те, що не скажуть жінці

Скоро скінчилась Філостратова смішна оповідка, королева веліла заступити чергу Філомені, і та почала:

– Милії мої подруги! Як Філостратові згадка про жартуна Маза піддала оповідку, котру ми щойно слухали, так і мені ймення Каландріна привело на думку одну історію, що припаде вам, сподіваюсь, до смаку.

Хто такі були Каландріно, Бруно й Буффальмакко ― нема чого вам пояснювати, бо ви про них недавно всі чули; тим, приступаючи одразу до речі, скажу, що у Каландріна на хуторі під Флоренцією був двір, що він узяв за жінкою; з того двора він мав деякі прибутки і щороку проти Різдва їздив туди разом із нею колоти кабана на солонину. Одного року сталося так, що він мусив їхати туди сам, бо жінка нездужала. Як почули Бруно й Буффальмакко, що він їде без жінки, і собі подалися на той хутір у гості до священика, свого великого приятеля і Каландрінового сусіда. В той день, як вони приїхали, Каландріно зарізав уже зранку кабана і, побачивши їх із священиком, сказав:

– Вітаю вас, друзі. Заходьте до мене, подивитесь, який із мене господар.

Повів їх до свого дому і показав зарізаного кабана, якого гадав засолити про домашню потребу. Кабан був і справді напрочуд.

– Ну й дурний же ти! ― каже йому Бруно. ― Краще продай його, а гроші прогуляємо. А жінці скажеш, що кабана вкрадено.

– Ні, ― одказує Каландріно, ― вона не повірить і прожене мене з дому; і не думайте, зроду на те не пристану.

Як уже вони його не вговоряли, а він усе ні та й ні. Каландріно запросив їх на вечерю, але з такою кислою міною, що товариші не захотіли лишатись ― попрощались із ним та й пішли.

– А що, ― каже тоді Бруно до Буффальмакка, ― як ми вкрадемо вночі того кабана?

– Та як? ― питає Буффальмакко.

– Я вже знаю як, ― одказує Бруно, ― аби тільки він його не переніс кудись інде.

– То й добре, ― каже Буффальмакко, ― чом не вкрасти? А тоді гульнемо добре разом із панотцем.

Панотець сказав, що з дорогою душею.

– От що, ― промовив тоді Бруно. ― Нам треба взятись на хитрощі. Ти знаєш, Буффальмакко, що Каландріно скупенький і любить випити на дурничку. Поведімо ж його до корчми, а там панотець, нібито нас усіх пригощає, не дасть йому платити; він набереться добре, і нам се буде якраз на руку, бо він удома сам.

Як же Бруно сказав, так і зробили. Каландріно, побачивши, що за все заплатить священик, щиро прикладався до чарки і, хоч йому багато й не треба було, налився повний. Пізньої ночі пішов він з корчми додому, не захотівши й вечеряти, і ліг одразу спати, дверей не замкнувши (хоч і думав, що замкнув). Буффальмакко й Бруно пішли вечеряти до священика; повечерявши, взяли деякий струмент, щоб пробратись до Каландрінового дому в те місце, що помітив Бруно, та й пішли туди потихеньку. Та побачивши, що двері не замкнені, вони увійшли, зняли кабана, однесли до панотцевого дому, заховали й полягали спати.

Прочумався рано-вранці Каландріно після випивки, встав, дивиться ― кабана нема, а двері одчинені; давай того й сього питати, чи не знають, хто кабана брав, і, не допитавшись, страшенний підняв галас, що у нього, бідного, нещасного, кабана вкрали. Бруно й Буффальмакко, як повставали, зараз пішли до Каландріна, що він казатиме. Побачивши товаришів, він окликнув їх і сказав, мало не плачучи:

– Біда, друзі! Вкрадено мого кабана!

А Бруно підійшов до нього та й каже потихеньку:

– Молодець! Хоч раз розумне діло зробив!

– Та де! ― одказує Каландріно. ― Їй же богу, правду кажу.

– Отак і говори, ― провадить своє Бруно, ― та гукай голосніше і жалібніше, щоб усі повірили.

А Каландріно забідкався ще дужче:

– Божусь і присягаюсь, що хтось украв у мене кабана!

Бруно ж йому знов:

– Отак, отак, кричи, ще дужче, щоб усі люди почули; тоді подумають, що так воно і є!

– Та нехай мене враг візьме, ― гукнув Каландріно, ― коли брешу! Я кажу, а ти мені не віриш! Щоб мене повісили, ― таки вкрадено!

– Як же те могло статись? ― питає тоді Бруно. ― Я ж учора бачив його тут. Кажи кому другому, а не мені!

– А от так і сталось, ― одказує Каландріно.

– Та невже? ― нібито не вірить Бруно.

– От тобі й «невже», ― каже Каландріно. ― Я вже ― лиха моя година! ― не знаю, як і додому вернусь: жінка мені не повірить, а хоч і повірить, то все одно цілий рік злагоди між нами не буде.

– Туди к бісу! ― каже тоді Бруно. ― Коли так і справді, то погане діло! Але ж я сам навчив тебе вчора, щоб ти так зробив, то бреши вже жінці своїй, а не нам!

Каландріно знов залементував і забідкався:

– Ви що, хочете, щоб я прокляв Бога, святих і все на світі? Кажу ж вам, що сю ніч украли в мене кабана!

– От що, ― обізветься тоді Буффальмакко, ― коли воно так і є, то треба нам якось ізнайти крадіжку.

– Та яким же чином її знайдеш? ― питав Каландріно.

– Дуже просто, ― каже Буффальмакко. ― Вже ж не з Індії прийшов до тебе злодій, се був, напевне, хтось із твоїх сусід; якби ти їх поскликав усіх, то я поворожив би на хлібі й сирі і дознався б увочевидьки, хто се зробив.

– Еге, ― каже Бруно, ― так і виворожиш хлібом та сиром, так і прийдуть ті любі сусіди (я певен, що то їхнє діло!): вони здогадаються, в чім річ, і не захочуть.

– То що ж робити? ― питає Буффальмакко.

– А от що, ― каже Бруно. ― Поворожімо на імбирових пігулках та на білому вині; вони не здогадаються і прийдуть випити, а ті пігулки можна замовити так само, як хліб і сир.

– Правда твоя, ― каже Буффальмакко. ― То як, Каландріно, поворожимо?

– Прошу вас, ради бога, ― каже Каландріно. ― Мені аби тільки взнати, хто вкрав, то й то б на душі полегшало.

– Коли так, ― каже Бруно, ― то давай гроші, а я вже для тебе сходжу і в Флоренцію по те диво.

У Каландріна було сольдів із сорок грошей, і він оддав їх усі Брунові. Той пішов у Флоренцію до одного знайомого аптекаря і взяв у нього цілий фунт імбирових пігулок, а в додачу замовив іще дві собачі пігулки з гіркого алое, велів потрусити їх цукром, як і інші, а щоб не сплутати з імбировими, сказав позначити їх якимось особливим значком; тоді купив бутель доброго білого вина й вернувся на хутір до Каландріна.

– Поклич же тепер, ― каже йому, ― завтра вранці до себе в гостину тих, на кого ти думаєш; вони охоче прийдуть випити (сказано ― святки!), а я з Буффальмакком заворожу вночі ті пігулки, принесу їх до твого дому і сам, заради тебе, роздам їх усім і скажу, як, що й до чого.

Каландріно так і зробив. Коли наступного ранку коло церкви під в'язом зібралось чимало людей ― селян і флорентинців, що сюди приїхали, прийшли Бруно й Буффальмакко з пігулками в коробці і бутлем вина. Поставивши всіх кружка, Бруно сказав:

– Панове, я мушу пояснити вам, для чого ви тут зібрались, щоб ви потім на мене не жалкували, як станеться вам яке лихо. У Каландріна, бачите, вкрадено тої ночі доброго кабана, і він не може дошукатися злодія; але тим, що кабана не міг узяти ніхто, опріч когось із присутніх, він, щоб дізнатися, хто се зробив, просить усіх вас іззісти по пігулці і запити вином. Знайте ж, що той, хто вкрав кабана, не зможе проковтнути пігулки: вона здасться йому гіркішою від отрути, і він її виплюне. Щоб же ніхто з вас привселюдно не осоромився, краще буде, як злодій признається панотцеві, а я ворожити не буду.

Всі присутні сказали, що згодні спробувати тих пігулок; тоді, поставивши їх усіх у ряд, а між ними й самого Каландріна, Бруно почав роздавати всім по черзі по пігулці; дійшовши до Каландріна, він тицьнув йому в руку одну собачу пігулку. Каландріно взяв її в рот і почав жувати, та як тільки на язик попало алое, він не витерпів тої гіркоти і виплюнув її. Усі підозренні поглядали один на одного, чи не виплюне хто своєї; не встиг іще Бруно всіх обділити, прикинувшись, що нічого не помітив, як раптом почув чийсь голос:

– Ге, Каландріно! Що се воно значить?

Обернувшись і побачивши, що Каландріно виплюнув пігулку, Бруно сказав:

– Пожди, може, то він так чого виплюнув; на тобі, чоловіче, другу!

Та й поклав йому другу собачу пігулку в рота, а іншим роздав решту імбирових. Якщо перша пігулка здалась Каландрінові гіркою, то друга ще й надто, але він соромився виплюнути її і ще якусь хвилю тримав у роті, розжовуючи, ― аж сльози в бідахи з очей покотились, у горіх завбільшки. Нарешті він таки не витримав ― виплюнув і сю. Буффальмакко й Бруно частували всіх вином, і всі сказали, що так воно і є ― Каландріно вкрав кабана сам у себе; дехто й лаяв його за се на всю губу. Як усі пішли і з Каландріном лишились тільки його товариші, Буффальмакко так йому сказав:

– Я зразу знав, що ти сам його вкрав, а нас дурив, щоб не вгощати нас за гроші, які ти за нього взяв.

Каландріно, якому ще страшенно горенило в роті від алое, почав божитись і присягатись, що то не він. А Буффальмакко своє:

– Признавайся, ― каже, ― брате, скільки взяв за нього? Червінців шість?

Каландріно був такий лихий, що аж не тямився.

– Слухай, Каландріно, ― каже тоді Бруно, ― один із тих сусід, кого ми отсе частували, сказав нам, що в тебе є тут якась дівка і ти даєш їй, що зможеш утаїти; напевне, ти оддав їй і сього кабана. Ти добре вмієш людей морочити: то повів нас на річку чорні камінці збирати, лишив нас там, як дурнів, а потім брехав, що знайшов той камінь, а се знов продав або оддав комусь кабана, а нам божишся, що вкрали. Та ми вже твої витівки знаємо, нас не обдуриш: давай же нам по парі каплунів, бо ми багато з тою ворожбою поморочились, а ні ― все монні Тессі розкажемо.

Побачив Каландріно, що не ймуть йому віри; і так, думає, горя багато, а тут іще од жінки може попасти ― і дав уже їм по парі каплунів. А вони посолили кабана й повезли його до Флоренції: отак пошили в дурні Каландріна.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю