Текст книги "Декамерон"

Граф Антверпенський ^{112} , неправедно звинувачений, іде в вигнання і лишає дітей своїх в Англії в різних місцях; невпізнаним до них повернувшись, знаходить їх у доброму гаразді; потім служить пахолком у війську короля французького і, як вийшла на яв його безневинність, знову колишнє своє становище займає

Зітхалося раз у раз нашим паніям, різних пригод тої красуні слухаючи; та хто зна, яка була причина тих зітхань? Може, котора не так із жалощів, як із заздрощів до її частого ходіння заміж зітхала. Та як би вже воно там не було, а коли пересміялися всі з останніх Панфілових слів і королева побачила, що на тім його історія скінчилась, вона звернулась до Елізи і наказала їй заведеним порядком свою розповісти. Та залюбки се вчинила і почала такими словами:

– Широке те поле, по якому ми з вами сьогодні думкою гуляємо, і кожний зміг би по ньому в охотку не одні гони, а гонів із десятеро пробігати, ― так щедро засіяла його доля превсякими своїми химерами та несподіванками; отсе ж, одну таку бувальщину із безлічі вибравши, хочу я вам її розповісти.

Як перейшла імперія римська од французів до німців ^{113} , то повстала межи сими двома народами превелика ворожнеча і запекла та безугавна війна. Тим-то для оборони краю свого, та й для нападу на чужий, згромадив король французький із королевичем з усього царства свого силу-силенну війська і, закликавши на допомогу родичів і спільників своїх, зібрався на ворога рушати. Та перше ніж у похід виступити, щоб не лишити держави своєї без урядування, настановив він своїм генеральним намісником на все французьке королівство вірного приятеля й слугу свого графа Антверпенського Готьє, котрого знав за чоловіка благородного і мудрого і до такого делікатного діла найбільше здатного, хоч граф досить добре розумівся й на військовій справі.

От і почав Готьє уряд свій розумно і статечно справувати. У всякім ділі радився він завжди з королевою та її синовою ― хоч вони були віддані під його опіку й оруду, проте шанував він їх, яко сюзеренок і володарок своїх.

Собою був той Готьє дуже хороший, літ мав сорок, чи що; ґречністю і люб'язністю перевершував він будь-якого іншого вельможу, а привабністю та оздобністю був першим серед тогочасного рицарства, бо вроду свою дбало плекав і в уборах розкішних без міри кохався.

Отож, коли французький король із сином були, як сказано, в поході, а Готьє (у якого саме вмерла жінка, лишивши йому двох дітей-малоліток, хлопчика й дівчинку) учащав до двору тих ясновельможних володарок своїх, з ними про справи державні розмовляючи, сталося так, що впав він у око жінці королевого сина. З великою уподобою на вроду його і звичаї позираючи, запалилась вона до нього потайною жагою, а що сама була молода та яра і знала, що він овдовів, то гадала, що легко їй буде бажання своє вдовольнити ― варто їй тільки сором свій перемогти і йому все, що на мислі має, виявити.

Одного разу, вигодивши хвилю, коли була сама дома, покликала вона його до себе нібито у якійсь важливій справі. Граф і гадки не мав про ті її любощі і негайно з'явився на її виклик. Вона сказала йому сісти біля себе і сиділа мовчки. Коли він раз і вдруге спитав її, для чого вона його викликала, вона довго не могла прийти до слова; нарешті, умліваючи з любові, паленіючи з сорому, обізвалась вона до нього, немов крізь плач, тремтячим і уривчастим голосом:

– Ласкавий приятелю і пане мій любий! Яко мудра людина, знаєте ви певне, які нестатечні бувають із різних причин чоловіки й жінки, котрі більше, котрі менше; тим, як по щирій правді судити, за ту саму провину різного стану особи неоднакову мають прийняти кару. Хто ж буде заперечувати, що бідний чоловік чи вбога жінка, які в поті чола хліб собі добувати мусять, більшої варті догани, коли в любощі незаконні вкинуться, аніж багата дама, якій нема чого робити і в якої є все, чого душа бажає? Думаю, ніхто. Тим-то я міркую, що, коли жінка має достаток і дозвілля, се значною мірою виправдує її любовні захоплення, а правильний вибір коханця (якщо зуміє вона знайти собі до любості розумного й путящого чоловіка) ще й надто зменшить її провину. Сі дві обставини, здається мені, цілком до мене приходяться; ба є ще й інші, які мене до любощів нахиляють, ― се вік мій молодий і неприсутність мужа мого; нехай же сі причини стануть в очах ваших оправданням і захистом пристрасті моєї любовної, нехай вони переконають вас, як повинні б переконати кожну розумну людину. Якщо, так станеться, благаю вас дати мені певну пораду в сій справі. Річ у тім, що не змогла я в розлуці з мужем моїм похотям тілесним і владі кохання опору вчинити, бо тій могутній силі підлягали й щодня підлягають не лише тендітні жінки, а й найміцніші мужчини. Отож і я, живучи, як самі здорові бачите, в розкошах і в безділлі, незчулась, як піддалася жаданням утіх любовних ― і закохалася; знаю, що се діло неподобне, коли б воно виявилось, та поки воно буде скрите, не вбачаю в ньому сливе ніякого безчестя, тим більше, що Амур був до мене дуже зичливий і не тільки не відобрав мені розуму, потрібного для вибору коханця, а ще й допоміг мені в тому, звівши мені на очі вас, яко чоловіка, гідного кохання такої жінки, як я; та й справді, якщо мушу вірити серцю моєму, то ви ― найкращий, найлюбіший, наймиліший і найрозумніший рицар на все французьке королівство. Я живу, можна сказати, без мужа, ви без жони. Благаю ж вас в ім'я тої великої любові, що я до вас маю, ― дайте мені свою, згляньтесь на молодощі мої, що через вас, мов лід на вогні, тануть.

По сій мові дама розлилася буйними сльозами; багато чого думала вона ще сказати, та вже не змогла. Опустила очі і, заплакана, знеможена, схилила голову графові на груди.

Будучи правим рицарем, граф почав суворими словами її за ту безрозумну пристрасть ганити, а як вона готова вже була кинутись йому на шию, відштовхнув її і заклявся, що радше дасть себе четвертувати, як таку образу честі володаря свого сам учинить або комусь іншому вчинити дозволить. Почувши сеє, дама одразу забула любов свою і запалала лютим гнівом.

– Отак, негідний рицарю, ― гукнула вона, ― гордуєш ти моїм коханням? Ти, певне, смерті моєї хочеш, та я, Богом святим присягаюся, сама тебе з світа зжену!

Сеє сказавши, розкудлала собі на голові волосся, роздерла пазуху і залементувала непутнім голосом:

– Рятуйте мене, рятуйте! Граф Антверпенський хоче надо мною ґвалт учинити!

Як побачив те граф, то, боячися, що чисте сумління його проти заздрощів придворних не встоїть і що вони не його невинності, а її неправедності повірять, вийшов якомога швидше з кімнати і з палацу і подався мерщій додому, де, не довго думавши, взяв своїх дітей, сів із ними на коня й поїхав до Кале. На гукання ж тієї дами назбігалось багато двораків; побачивши її і почувши причину крику, вони не тільки через те словам її повірили, а ще й стали казати, що тою своєю люб'язністю та нарядністю граф уже віддавна до неї примилитися намагався. Розлютованим натовпом кинулись вони до графового дому, щоб його там схопити, та, нікого не заставши, сплюндрували той будинок і зрівняли його з землею.

Новина та дійшла перебрехом і до війська, до самого короля й королевича. Упавши в великий гнів, вони засудили графа й нащадків його на вічне вигнання і пообіцяли щедру винагороду тому, хто його до них припровадить живого чи мертвого.

Граф, засмучений тим, що втечею своєю із невинного винуватим став, приїхав із дітьми своїми, ніким не впізнаний і нікому не одкрившись, до міста Кале, а звідти перехопився чимскорше в Англію. У вбогому перевдязі подався він до Лондона з малими дітьми своїми, давши їм заздалегідь добру науку, як вони себе поводити мають: перше, щоб терпляче зносили злидні, у які їх безневинно лиха доля з ним разом укинула, а друге, щоб, крий боже, ніде нікому не виявляли, звідки вони й чиї, коли хочуть іще на світі жити. Синові, що звався Луї, було, може, років дев'ять, а дочці Віоланті сім, чи що; скільки їм малолітство дозволяло, втямили вони гаразд батькову науку і згодом те на ділі показали. А щоб се легше було зорудувати, надумав він дітям ім'я перемінити: хлопчика назвав П'єро, а дівчинку Жанетта. Прибувши до Лондона у вбогому рам'ї, почали вони старцювати на вулицях, як то роблять французькі жебраки.

Раз якось жебрували вони отак під церквою, і трапилось, що одна поважна леді, дружина одного з маршалів англійського короля, ідучи з служби Божої, помітила графа з двома дітьми, що прохали милостині. Вона спитала, звідки він родом і чи то його діти. Той одказав, що він із Пікардії, звідки мусив через злочин свого старшого сина-гультяя утекти вкупі з меншими дітьми. Пані та була доброго серця; скинувши оком на дівчинку, вподобала її вельми (бо то була мила, гарна й чемна дитина) і сказала:

– Чоловіче добрий, чи не оддав би ти сю дівчинку мені ― вона така гарненька. Я взяла б її залюбки, нехай росте у мене; як вилюдніє і на порі стане, оддам її своїм ладом заміж.

Те прохання було графові до мислі; він одразу погодився і з сльозами на очах оддав дівчину тій панії, благаючи її добре про неї дбати.

Улаштувавши таким чином доньку і добре знаючи, в кого, він вирішив, що годі йому тут лишатися, тож побрався з хлопчиком далі по острову, жебраним хлібом живучи, і дійшов аж до Уельсу, добре натомившись, бо не звиклий був піхотою ходити. Тут жив другий королівський маршал, що тримав великий дім і багато челяді; до нього у двір навідувався часом граф із сином на ласкавий хліб. У дворі тому грався маршалів син та діти інших значних людей, і як вони там бігали собі наввипередки чи стрибали, устрявав до них і П'єро, і в усіх тих змаганнях їхніх не одставав од них умінням і спритністю, а інколи то й перед вів. Маршал звернув увагу на те метке і любе хлоп'я і спитав, чиє воно. Йому одказали, що то син одного нищуна, який заходить сюди часом їжі розбогарадити. Тоді маршал попрохав його через людей лишити хлопця при ньому; граф, який не бажав для свого сина нічого кращого, пристав на те залюбки, хоч і тяжко було йому з ним розставатися.

Влаштувавши таким чином сина й дочку, граф вирішив перебратися з Англії до Ірландії, тож, прибившися з тяжкою бідою до Стемфорда, став у найми до одного рицаря, васала тамтешнього графа. Тут прожив він довго, ніким не впізнаний, у великій нужді та притузі челядникуючи.

Віоланта, прозвана Жанеттою, росла собі тим часом у тої вельможної пані в Лондоні, рік од року хорошіючи, і в таку ласку увійшла у неї, і в мужа її, і в усіх домівників, і в будь-кого, хто її знав, що просто диво; усякий, хто бачив її чемність і ввічливість, зичив їй всілякого добра і щастя. Тим-то пані, що взяла її од батька і знала про нього тільки те, що він сам сказав, вирішила одружити її пристойно і згідно з тим станом, до якого, на її думку, дівчина належала. Та Господь, праведний видець цінноти людської, відаючи, що вона роду вельможного і безневинно за чужі гріхи страждає, розсудив по-інакшому і з добротливості своєї не попустив графівни в руки посполитому чоловікові.

Та вельможна пані, що в неї жила Жанетта, мала од свого мужа сина-одинака, якого батьки дуже любили не тим тільки, що він їхня рідна дитина, а й тим, що він тої ласки понад усякого іншого достоїнствами своїми заслуговував, ― на вроду був дуже гарний, на звичай добрий, на вдачу смілий і мужній. Юнакові було років на шість більше, ніж Жанетті; він так закохався в ту милу і вродливу дівчину, що за нею вже й світу не бачив. Гадаючи, однак, що вона походить із простого роду, він на тільки не насмілився в батька-матері руки її просити, але й таїв якомога кохання своє, щоб не осудили його, що на таку низоту очі звернув, та від того таїння пристрасть його ще дужче розгорялася. З того жалю великого юнак тяжко занедужав.

Кинулись до лікарів, давай вони різні ознаки хвороби досліджувати, да так і не змогли її причини встановити і жодної вже на уздоровлення надії не мали. Батько й мати так горювали, так тяжко журилися, що далі вже нікуди; не раз і не два словами благущими допитувались вони у нього причини тих болещів, а він тільки зітхне, бувало, або скаже: «От собі в'яну, та й годі».

Одного разу сидів при ньому лікар, молодий іще, проте велико вчений, і тримав його за руку, живчика намацував, аж тут до покою, де лежав хворий, увійшла за чимось Жанетта, що з пошани до матері юнакової дбайливо його доглядала. Як побачив він дівчину, то й слова не промовив і не ворухнувся, проте відчув, як у серці його пломінь любовний розжеврівся, і живчик йому закидався дужче; лікар одразу те постеріг, здивувався і став мовчки пильнувати, чи довго воно так буде. Коли Жанетта вийшла з покою, живчик угамувався, і лікар почав догадуватися, що в юнака за хвороба. Перечасувавши трохи, він, не випускаючи руки болящого, гукнув Жанетту, нібито хотів щось у неї спитати. Жанетта з'явилась на виклик не гаючись; не встигла вона й порога переступити, як живчик у юнака знову сильно забився, а як дівчина вийшла, биття знов ущухло. Тут уже лікар остаточно упевнився у своїй догадці; він устав, пішов до батьків юнакових і сказав їм:

– Здоров'я сина вашого не од лікаря залежить, воно в руках у Жанетти. З деяких прикмет я напевне дізнався, що він кохає її жагуче, а вона, як я бачу, про те й гадки не має. Тепер відомо вам, що маєте робити, коли вам дороге його життя.

Сеє почувши, маршал з дружиною дуже зраділи, що знайшовся-таки синові рятунок, хоч і прикро їм було, що доведеться, може, одинака свого з Жанеттою одружити. От як пішов лікар, побігли вони зразу до недужого, і мати сказала йому:

– Сину мій, не ждала я й не сподівалася, щоб ти якесь бажання своє од мене приховував, а найпаче таке, що сухотою тебе сушить! Будь же певен, що нема на світі такої речі, якої я для тебе не вчинила б, як для себе самої, хоч би та річ і неподобна була. Та хоч ти од мене й таївси, Господь був милостивіший до тебе, ніж ти сам, і, щоб тебе од смерті порятувати, з'ясував мені причину хвороби твоєї; не од чого іншого вона прикинулась, як од надмірної любові до одної дівчини, сам знаєш якої. Того соромитись аж ніяк не треба, у твої роки се діло світове; щоб ти не був закоханий, я невисокої була б про тебе думки. Тож не крийся од мене, дитино моя, сміло признайся, чого ти бажаєш; розмай свою тугу і думки сумнії, що тебе зв'ялили, утішся і вір мені ― нема такого нічого, щоб я по спромозі своїй не зробила для твого задоволу, бо люблю тебе, як свою душу. Не бійся ж, не соромся, скажи мені, як і чим можу я допомогти тобі в любові твоїй. Коли побачиш, що я не докладу всіх сил моїх, щоб тебе щасливим учинити, назви мене найлихішою матір'ю, яка будь-коли привела на світ сина.

Зачувши материну мову, юнак спочатку засоромився, але потім, подумавши, що ніхто краще за неї не міг би волі його вволити, поборов стид і сказав:

– Паніматко, не що інше змусило мене з любов'ю своєю критися, як саме те, що майже всі люди віку поважного забувають, бачиться, що були колись молодими. Та ви, як я бачу, розумно в сій справі міркуєте, тож не тільки не заперечу того, про що ви самі здорові догадались, а й одкрию вам геть усе без утайки з тою умовою, що ви по спромозі своїй справдите обіцянку вашу; тільки так зможете ви мені здоров'я привернути.

Сподіваючись, що їй удасться залагодити сю справу, може, й по-інакшому, ніж вона спершу подумала, мати знову попрохала сина щиро відкрити їй свою схотінку, обіцяючи влаштувати без угайки все згідно з його бажанням.

– Паніматко, ― сказав тоді юнак, ― за вроду пишну та звичаї добрі полюбив я щиро нашу Жанетту, та не смів їй кохання свого одкрити, не то що на любощі схиляти, і нікому іншому про почуття свої говорити не наважувався. Те все й довело мене до такої гіркої долі. Як не дістану тим чи іншим способом того, що ви мені приобіцяли, так і знайте ― недовго мені залишилося животіти.

Уважаючи за ліпше в таку хвилю не докоряти синові, а потіху йому дати, мати сказала:

– Дитино моя, отсе така, виходить, хвороба з ніг тебе звалила? Не журись, скоро будеш здоровий, я вже за те потурбуюся.

Підбадьорений доброю надією, юнак почав швидко вичунювати, а врадувана мати заходилась думати, як би їй ту свою обіцянку краще спевнити. Одного дня покликала вона Жанетту і спитала її дуже приязно, немовби задля жарту, чи є в неї коханець.

– Міледі, ― одповіла Жанетта, спаленівши, ― такій, як я, убогій і бездомній дівчині, що живе з ласки в чужій сім'ї, не випадає та й не подобає зовсім у кохання вдаватися.

– Коли не маєш любчика, ― сказала на те пані, ― то ми тобі такого знайдемо, що ти з ним весело житимеш і красою своєю по-справжньому тішитимешся; негоже-бо такій гарній дівчині, як ти, без коханця пробувати.

– Міледі, ― заперечила Жанетта, ― ви взяли мене од батька, вибавили з убожества і виховали, як доньку свою рідну, тим повинна я у всьому вашу волю чинити; тільки сього бажання вашого я зроду не вволю, бо не годиться. Як дасте мені, з ласки вашої, мужа, його любитиму, а іншого ― ні, бо з усієї предківщини лишилась у мене одна тільки цнота, і я берегтиму й пильнуватиму її, поки віку мого.

Сі Жанеттині слова суперечили тим замірам, які повзяла пані, щоб додержати даної синові обіцянки, хоч у глибині душі, як жінка статечна, вона схвалювала таке поводження дівчини.

– Як то, Жанетто? ― вела далі пані. ― А якби його милость король (він же ще рицар молодий) зажадав любовної втіхи од тебе, такої гарної панянки, невже б ти і йому одмовила?

– Король міг би взяти мене ґвалтом, ― одказала дівчина без обрізків, ― але самохіть я ніколи не пішла б на нечестя.

Побачивши пані, які у дівчини мислі, перестала вговоряти її, та вирішила все ж таки вивірити в неї ума і сказала синові, що як тільки він одужає, вона помістить його в одній кімнаті з Жанеттою, а він уже нехай сам доб'ється од неї любові, бо матері, мовляв, не випадає, ніби звідвиці, перед дівчиною за сина клопотатися. На те син жодним способом не хотів погодитись і ще тяжче занедужав. Тоді пані сказала все по щирості Жанетті, та вона ще твердіше на своєму стояла. Тут уже розповіла пані мужеві своєму про всі свої заходи, і, хоч нелегко було їм обом, урадили вони спільно оженити сина з Жанеттою: нехай уже живе собі з нерівнею, ніж має без дружини помирати. Так вони й зробили, сю справу з усіх боків обміркувавши. Юнак же цілком одужав, справив весілля з такою радістю, як ніхто у світі, і зажив любо та мило із своєю коханою дружиною.

Тим часом П'єро жив собі в Уельсі у маршала англійського короля і чимраз більше панові своєму під ласку підходив. Він виріс на гарного і голінного юнака, що другого такого на весь острів годі було знайти; у шермицерії [32] 32
  Шермицерія ― фехтування, боротьба на мечах чи шпагах.


[Закрыть], верхогонах та інших справах рицарських не було йому рівні, і по всьому краю гучно лунала слава П'єро-пікардійця. Як не забув Господь сестри його, так і на нього самого мав обачіння. Найшло в ту пору на Уельс чумне помір'я і вигубило майже половину людності, та ще багато мешканців з того переляку в чужі краї вивтікало, так що вся країна пустизною лежала. Під те помір'я і маршал, у якого жив П'єро, і жінка його, й син, і брати, і племінники, й інші родичі ― всі повмирали, лишилась одна тільки донька його, панянка вже на відданні, та скількись челядників, у тім числі П'єро. Його ж то (коли пошесть перелютувала), як чоловіка доброго й достойного, обрала маршалівна з поради й призволення небагатьох обивателів, що живими зостались, собі за мужа, вчинивши його паном усіх маєтностей, що їй у спадок припали. Невзабарі король англійський, почувши про смерть маршала, іменував на його місце П'єро-пікардійця, котрого прикмети були йому добре знані. Отак повелося в житті обом невинним дітям графа Антверпенського, яких він мусив був покинути ніби напризволяще.

Уже минуло вісімнадцять років, відколи граф Антверпенський утік з Парижа. Бідував він та горював у тій Ірландії, і закортіло йому на старості літ довідатися, що то з його дітьми діється. За сей час він так перемінився з виду, що здавався зовсім іншою людиною, але од трудового життя ніби аж покріпшав проти молодого віку, коли він жив неробітником. Одягнений в убоге рам'я, покинув він того господаря, в якого так довго служив, і подався до Англії, де він зоставив колись свого П'єро. Дуже йому було любо побачити сина свого маршалом, великим можновладцем, при силі, красі і здоров'ї. Та граф вирішив не одкриватися йому, поки не дізнається, що сталося з Жанеттою.

Знов рушив він у дорогу і не зупинявся, покіль не прибув до Лондона; тут, розпитавши обережно про панію, у котрої він залишив Жанетту, ― довідався він, що дочка його стала її невісткою. Се дуже врадувало його, і всі його колишні лихі пригоди здавались йому незначними тепер, коли він знайшов дітей своїх живих-здорових і в доброму гаразді. Бажаючи побачити Жанетту, почав він старцювати поблизу того дому, де вона жила. Там побачив його раз Джеймс Лемієнс (так звали Жанеттиного чоловіка). Взяв його жаль, що дід такий старий та злиденний, і велів він слузі своєму привести його до господи й нагодувати Христа ради.

Жанетта і Джеймс мали вже кількоро дітей (старшенькому хлопчикові було не більше як вісім років); таких любих та милих малят на всім світі треба було пошукати. Як побачили вони за столом графа, обсіли його кругом і лащились до нього, ніби якась недовідома сила їх на те штовхала, ніби почули вони серцем, що то їхній дід. Він же, знаючи, що се його внуки, жалував їх по голівці, голубив і цілував, так що вони не хотіли йти од нього, хоч як кликав їх вихователь. Почувши сеє, вийшла до них із кімнати Жанетта і насварила дітей, щоб слухали вихователя, бо битиме. Діти заплакали й сказали, що хочуть гуляти з сим добрим дідусем, бо він їх любить дужче, ніж вихователь. Мати засміялася, усміхнувся й граф, що підвівся привітати її не як батько дочку, а як убогий жебрак багату панію. Він несказанно зрадів, побачивши її, та вона ані тоді, ані згодом не впізнала його, так він змінився за сі роки ― постарів, посивів, обріс бородою, став худий і смаглюватий на виду, зовсім не схожий на колишнього графа. Як побачила господиня, що діти не хочуть іти од нього і плачуть, щоб їх не забирали, то сказала вихователеві, нехай залишить їх на деякий час тут. Коли діти бавились отак із любим дідусем, прийшов додому Джеймсів батько і дізнався про те все од вихователя. Свекор недолюбляв невістки і сказав сердито:

– Хай їм лихо, тим дітям. Сказано, старцівське насіння, у матір удалися, тож не дивина, що вони до старців горнуться.

Почув граф сі слова, і вони вразили його в саме серце, та він тільки стенув плечима і зніс мовчки тую вразу ― се була йому не первина. Коли ж дізнався сам Джеймс, як липнуть діти до захожого старця, то, хоч се йому й не вельми подобалось, спитав у діда (аби тільки його діти кохані не плакали), чи не став би він до нього на яку службу. Граф одказав, що став би до коней, бо увесь свій вік ходив коло них, а іншого діла не знає. От і дали йому коня; він його, бувало, попорає та й бавиться собі з дітьми.

Тим часом як доля вела отак графа Антверпенського та його дітей своїми шляхами, помер король французький, учинивши з німцями довге замир'я, а на його місце короновано сина, того самого, що то через його жінку граф став банітою [33] 33
  Баніта ― вигнанець.


[Закрыть].

Як тільки вийшов термін тому замир'ю, новий володар розпочав ізнову з німцями тверду війну, і король англійський, що недавно з ним посвоячився, послав йому на допомогу велике військо під проводом свого маршала П'єро та маршаленка Джеймса Лемієнса, а з ним пішов на війну і той старий конюший його, себто граф. Ніким не впізнаний, служив він довгенько при війську простим пахолком і, яко чоловік бувалий, не раз ділом чи порадою у великій пригоді ставав, що од нього й не сподівалися.