Текст книги "Декамерон"

Автор книги: Джованни Боккаччо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 52 страниц) [доступный отрывок для чтения: 19 страниц]

Джованні Бокаччо. Декамерон

Передмова

 ДЖОВАННІ БОККАЧЧО

У біографії Боккаччо є прогалини, що їх не змогли заповнити багаторічні пильні дослідження. Є в ній відомості, відносно яких серед істориків літератури досі нема одностайної думки. Лише приблизно можна встановити дати деяких подій його життя.

Батько письменника походив з селян, вихідців із містечка Чертальдо біля Флоренції. Був він купець, і, як представникові флорентійської торговельної та банкірської фірми Барді, йому доводилося не лише їздити по містах Італії, а й виїздити за її межі. Бував він і в Парижі, де наприкінці 1313 року й народився майбутній письменник як нешлюбний син флорентійського купця й француженки, яку він спокусив обіцянкою одружитись, але ошукав і покинув. Докладніших відомостей про матір Боккаччо нема. Звали її Жанна, дехто з біографів говорить, що походила вона з дворянської родини. Невдовзі вона нібито померла з горя, і батько згодом узяв хлопчика до Флоренції.

Це традиційна версія, повторювана протягом століть і заснована переважно на розшифруванні автобіографічних натяків, розкиданих у творах самого Боккаччо. Останнім часом вона викликала заперечення деяких дослідників (як, наприклад, Д. Білланович), що відкидають її як ні на чому не засновану легенду пізнішого походження і вважають, що письменник народився біля Флоренції, можливо, в тому ж таки Чертальдо.

Дитинство Джованні минало у Флоренції, там він почав відвідувати школу, там змалку в нього виявились поетичні нахили. Батько хотів мати в ньому помічника й наступника, отже, віддав його вивчати торговельну справу, але торгівля викликала в хлопця відразу. Тому після кількох змарнованих років батько вирішив з невдалого купця зробити юриста, і майбутній письменник почав вивчати канонічне право, до якого ставився не з більшою прихильністю, ніж до торгівлі. Юриста з нього не вийшло так само, як і негоціанта. Але наслідком одного з цих виховних заходів було те, що батько послав сина до Неаполя. Не знати, коли саме це сталося: старовинна традиція вважає, що хлопцеві тоді було не більше 10 років, пізніші біографи відсувають цю дату на 1327 чи навіть 1330 рік. В усякому разі, ще змалку Боккаччо з ділової, торговельної, республіканської Флоренції потрапив до Неаполя, значного феодального центру, з пишним двором короля Роберта Анжуйського, з аристократичним середовищем. Рицарські звичаї і традиції тут були поєднані з певною атмосферою наукових і мистецьких інтересів: сам король виявляв якесь зацікавлення наукою, протегував ученим, багато ваги надавав і власній репутації вченого. Химерна мішанина середньовічної схоластики з поглядами, властивими гуманізмові нових часів, панувала при цьому дворі. Перебування в Неаполі лишило значний слід у житті й діяльності Боккаччо. Тут він глибше познайомився з творами античних, точніше кажучи, давньоримських письменників. Засвоїв він і деякі зразки середньовічної, куртуазно-рицарської літератури. Тут він по-справжньому розпочав і власну літературну працю, встановив зв'язки з ученими, зосередженими в Неаполі, доступився й до королівського двору, навіть разом з королем опрацював карту Італії, ледве чи не першу в історії італійської картографії. З перебуванням Боккаччо в Неаполі зв'язують і любовне захоплення, об'єктом якого була Марія Аквіно, нешлюбна дочка короля Роберта. Уперше побачив її Боккаччо у церкві у Великодню суботу 1336 року. (Це тільки одна з дат, бо кожен дослідник обстоює свою, від 1331 до 1338 року включно.) Любов охопила його раптово, згодом він досяг і взаємності, подолуючи станову нерівність наявними в нього перевагами, – літературним талантом, силою розуму, щирістю почуття. Він оспівував Марію під прибраним ім'ям Ф'ямметти (в перекладі – «огнинка»), і коли вона незабаром віддала перевагу комусь іншому, то спогади про це кохання довго ще продовжували жити, несподівано й по-різному виникаючи в пізніше написаних творах.

Так розповідає усталена біографічна традиція, яку найновіші дослідники також ладні оголосити легендою пізнішого походження на тій підставі, що давні джерела, подаючи рясні відомості навіть про незначних представників Анжуйської династії, зовсім не знають Марії Аквіно. Отже, згідно з цими поглядами, виходить, що Марія Аквіно – літературна вигадка, що її образ (як у середньовічних життєписах трубадурів) був довільно вичитаний з творів Боккаччо.

Важко сказати, чи правда на боці старої довірливої біографічної школи, чи на боці новітнього зверхкритичного напрямку. Одне, мабуть, не викличе сумніву: в ранніх творах Боккаччо під корою літературної моди, крізь намул умовностей і шаблонів, можна помітити й особисті переживання, глибинну течію дуже інтенсивного внутрішнього життя.

Перший великий твір, над яким Боккаччо почав працювати Неаполі (очевидно, з 1338 року), – прозовий роман «Філоколо». Це обробка відомої в середньовічній літературі історії кохання язичника Флоріо та християнки Б'янчіфйоре. Закінчив цей роман Боккаччо пізніше, вже виїхавши з Неаполя і значно охоловши, за твердженням академіка О. Веселовського, до задуму, що так його захопив колись. У часі між початком і завершенням «Філоколо» Боккаччо написав дві поеми октавами. Це «Філострато» – опрацювання епізоду, запозиченого з «Роману про Трою» французького поета Бенуа де Сент-Мора, і «Тезеїда», поема, писана на античний сюжет. Як і в попередніх творах Боккаччо, любовна тематика переважає в цих поемах.

Ранні твори Боккаччо – це підготовчий етап, ніби вступ, що провіщає наступний розквіт творчості письменника. Дослідники знаходять тут не одну цікаву деталь, не один зародок того, що потім дістало глибший вираз у дозрілих творах Боккаччо. Історики літератури в заслугу молодому письменникові ставлять, приміром, те, що він перший запровадив до «великої літератури» октаву – строфу, яка доти зустрічалася тільки в італійських народних співців, а починаючи від поем Боккаччо, тріумфально пройшла по всіх європейських літературах та й досі ще не вийшла з поетичного вжитку (зокрема, й в українській поезії). Відзначають і те, що своєю «Тезеїдою» Боккаччо розпочав довгу низку епопей на класичний зразок, з використанням Вергілієвої «Енеїди». Це все так. А проте ранні твори Боккаччо не пережили своєї доби, і звичайний читач не звертається до них уже навіть на батьківщині письменника.

Близько 1340 року Джованні Боккаччо залишив Неаполь і повернувся до Флоренції, куди його викликав батько. Причиною цього, можливо, було грандіозне банкрутство, що спіткало, в числі інших, торговельно-банкірську родину Барді і, відбившись на цілій Флоренції, зруйнувало й добробут письменникового батька, який тим часом іще й овдовів.

Боккаччо не без болю розлучався з усім тим, до чого він звик протягом понад десятьох років. Адже це була не просто зміна місця, але й зміна обставин, що вирвала письменника з того літературного середовища, в якому він уже почав посідати помітне місце, відірвала його від того, що було дороге його серцю. Дехто з біографів висловлює припущення, що Боккаччо ще кілька разів на короткий час повертався до Неаполя. Твори, писані вже в Флоренції, довго ще продовжують живитися спогадами та настроями неаполітанського періоду.

Перший з творів, писаних у Флоренції, – «Амето» (1341), пастуша ідилія, суміш прози з віршами, її тема – сила кохання, що підносить, ушляхетнює навіть грубу, тваринну вдачу. Згодом ми зустрінемося з цією темою в «Декамероні» (перша оповідка п'ятого дня). Наступним, 1342 роком датується алегорична поема «Любовне видіння». Як і «Божественна комедія» Данте, творчістю якого так захоплювався Боккаччо, вона писана терцинами. Але на відміну від свого попередника, Боккаччо далекий від аскетичних ідеалів. Як говорить С. Мокульський, може, навіть «всупереч суб'єктивним намірам Боккаччо, його поема перетворюється на справжній гімн земному світові, земній красі, почуттєвому коханню» [1] 1
  «История зарубежной литературы. Раннее средневековье и Возрождение» (ред. В. Жирмунского). М., 1959, стор. 245.


[Закрыть].

Наступний твір Боккаччо, поема в октавах «Ф'єзоланські німфи» (1344—1345) [2] 2
  Дата приблизна. Деякі дослідники пересувають її на 1345—1346 pp.


[Закрыть]– трагічна історія кохання пастуха Афріко до німфи Мензоли. Боккаччо тут досягає найбільшої простоти в розповіді, найбільшої майстерності в володінні віршем. На загальну думку, ця поема – найвище досягнення Боккаччо-поета, єдиний поетичний його твір, до якого часом звертаються й теперішні читачі. Не встановлена дата написання невеликої повісті «Елегія донни Ф'ямметти», частіше званої «Ф'ямметта». Найпевніше, що вона виникла десь близько 1346 чи 1348 року. Це твір, позначений печаттю творчої дозрілості. Майже позбавлена сюжету, ця повість є сповіддю жінки, яку покинув коханець. У цьому творі (як, зрештою, і в деяких попередніх) історики літератури вишукують автобіографічні мотиви, тільки тут автобіографічний матеріал дано, так би мовити, в перелицьованому вигляді: письменник нібито об'єктивізує те, що він пережив сам, коли його покинула Марія Аквіно. У творі власний життєвий досвід приписано Ф'ямметті (пригадаймо, що саме під цим ім'ям у творах Боккаччо оспівана Марія). Звичайно, нові дослідники (наприклад, М. Брамер у передмові до польського видання «Декамерона» 1957 року) вважають, що це надто квапливе, ні на чому не засноване ототожнення.

Історики літератури одностайно визнають, що «Ф'ямметта» – перший зразок того жанру, якому в майбутньому судився такий блискучий розвиток, – психологічного роману. Ось що говорить акад.О. Веселовський у своєму класичному дослідженні «Боккаччо, його середовище й сучасники»: «Перед тим література епосу опрацьовувала канву зовнішніх подій з типовимихарактеристиками героїв, а мотиви особистого життя знаходили свій вираз у ліриці, але відкладались тут у формах, обмежених умовами рицарських відносин; людину не вичерпувано до дна, почуття аналізовано під відомими, небагатьма кутами зору, під призмою умовного платонізму; звідси вбогість психологічних ситуацій, що вражають нас своєю однобічністю...»

Ясно, що на тлі цієї літератури «Ф'ямметта» видавалась відкриттям, новим словом у розвитку літератури. Нинішньому читачеві, що звертається до повісті Боккаччо, враховуючи пізніші досягнення психологічного жанру, звичайно, повість видасться при вбогості дії надто розтягненою, а в признаннях героїні (розповідь іде від першої особи) він знайде надто багато риторики і класичної вченості. І міфологічні запозичення, і риторичний характер розповіді підказав Овідій, «Героїди» якого мали безсумнівний вплив на автора «Ф'ямметти». Проте новий жанр зробив свій перший крок: особисті людські переживання стали об'єктом аналізу, літературного відображення. Дальший розвиток психологічного жанру не був прямолінійний: сучасники Боккаччо, читаючи «Ф'ямметту», як зауважує Веселовський, «виносили звідти не стільки уроки психології, скільки зачарування риторичності й фрази, що полонила слух. Такий відбиток її («Ф'ямметти») у новелістів, що прийшли після Боккаччо... Живий струмок надовго губиться в пісках, щоб пробитися в іншому місці – в «Принцесі Клевській» пані Лафайєт».

Поступово Боккаччо вбувався в життя рідного міста, дедалі проймався його інтересами, робився помітною постаттю в Флоренції. Він був записаний до одного з міських цехів, неодноразово виконував доручення (переважно дипломатичні) уряду республіки.

Tyт доречно буде коротко спинитися на політичних поглядах письменника, тією мірою, якою вони знайшли відбиток у його творах. Звичайно, треба мати на оці, що він не був ні політичним діячем, ні політичним мислителем з виразно сформованою, стрункою системою поглядів. Його висловлювання часом не позбавлені суперечливості. Інколи можна простежити певні зміни в способі розв'язання тієї чи іншої проблеми, – приміром, у ставленні Боккаччо до влади монархічної і влади республіканської. Ось що він пише в «Амето» про своє республіканське місто: «Флоренція могутніша, ніж будь-коли. Її кордони пролягли далеко. Підкоряючи народному законові примхливу пиху грандів і сусідні міста, вона перебуває в славі, готова до ще більшого піднесення, якщо палкі заздрощі, жадоба зиску й нестримні гордощі, які в ній панують, не стануть їй у тому на заваді, – а цього можна побоюватись».

Цікаво зіставити цю апологію Флоренції (апологію, не позбавлену, як бачимо, чималих застережень) з одним уступом пізніше написаної «Ф'ямметти», де героїня говорить своєму коханцеві, що збирається, покинувши Неаполь, повернутися до Флоренції: «Адже ти кажеш сам, що в твоєму місті повно заздрих, захланних, пихатих людей, що там без ліку турботи; це все тобі не до серця. І проте ти хочеш покинути Неаполь, веселе, лагідне, розкішне, сповнене добробуту місто, яке до того ж іще перебуває під владою одного короля. Я ж знаю, що тобі це подобається».

Звичайно, не завжди й не кожне слово героя літературного твору слід приписувати авторові цього твору. Але саме тут відчувається якась особиста інтонація, відбиток передуманого й відчутого. Цілком справедливо зауважує О. Дживелегов у передмові до російського перекладу «Ф'єзоланських німф», що між несміливою хвалою «народному законові» й прославленням режиму, який підлягає «одному королю», навряд чи можна вловити велику різницю. «Боккаччо ще не зжився з республікою. Його продовжували вабити спогади про «веселий і лагідний» Неаполь. А неприхильність до Флоренції підтримували в ньому ще й інші, мабуть, причини: його все дужче й дужче полонила творчість Данте, і Дантові прокльони на адресу Флоренції в таких мінливих політичних настроях не могли не захоплювати його своїм вогнем».

У цих словах Дживелегова – вказівка на одну досить істотну рису: на книжне джерело деяких поглядів не самого лише Боккаччо, а й його сучасників, – так і республіканізм Петрарки, який часом мирно поєднувався з службою при якомусь дворі, живився джерелами з античної літератури.

Але з плином часу республіканські настрої Боккаччо поглиблювались, формулюючись у таких висловлюваннях, як, приміром, широковідомий уривок з латинського трактату «Про нещасну долю славетних людей»: «Чому я повинен тирана звати королем або князем і зберігати довір'я до нього, як до свого владаря? Ні, бо він же ворог суспільства. Проти нього я маю право боротися зброєю, змовами, шпигуванням, засідками й підступністю. Це справа свята й необхідна. Немає жертви, милішої Богові, ніж кров тиранів». До цього можна додати й «протитиранські» медитації в окремих оповідках «Декамерона» (хоча б закінчення сьомої оповідки десятого дня або слова Натана з третьої оповідки того ж дня: «Славнозвісні царі й великі королі ширили царства свої й славу свою нічим іншим, як тим, що вбивали (та й не одного, як ти хотів, а многе множество), пускали пожаром цілі краї та плюндрували міста».

Цікаво зіставити з цією «антитиранською» спрямованістю Боккаччо деякі його особисті риси: мешканець міста, в якому ще декретом 1289 року було ліквідовано кріпацтво, він відзначався загостреним почуттям особистої гідності й прагненням до незалежності. Досить звичайне для того часу становище вбогого, позбавленого засобів існування літератора – перебування при дворі якогось владаря: це хоч і ставило його в залежне становище й частенько змушувало зносити приниження, проте давало якесь дозвілля й змогу існувати. Замолоду частково зіткнувся з таким життям і Боккаччо. Не можна запевняти, що й пізніше він уникав цієї спокуси: кілька подібних спроб робив і він. Але там, де інші, невибагливіші й покірніші, ладні були поступитись, він не йшов ні на які поступки: ледве йому здавалося, що до нього ставляться без належної пошани, ледве він помічав найменший натяк на приниження, як одразу з обуренням покидав дім, куди його запрошувано. Він волів жити в убозтві (яке він, щоправда, аж надто перебільшує у своїх листах), аніж утратити незалежність. Дізнавшися про те, що його друг Петрарка прийняв пропозицію міланського тирана Вісконті й оселився при його дворі, скромний Боккаччо, що дивився на Петрарку знизу вгору, шануючи в ньому свого вчителя, вбачаючи в ньому недосяжний зразок для себе, шанобливо, а проте з великою наполегливістю й невблаганністю допитується в нього причин такого вчинку.

А проте «муніципальні зацікавлення» Боккаччо мали свої межі. Він стояв осторонь від напруженої соціальної боротьби, що точилась у Флоренції: адже тут 1343 і 1345 року відбулися раніше, ніж будь-де в Італії, виступи найманих робітників. До руху міських низів Боккаччо ставився неприхильно.

Торкнувшись питання про політичні погляди Боккаччо, хочеться продовжити ці міркування й показати світоглядні шукання письменника на ширшому тлі як складову частину ідейного руху цілої епохи, тієї епохи, що пізніше дістала назву Відродження.

Ця епоха настільки всебічно вивчена й багато разів схарактеризована, що немає потреби докладно розглядати її в цій статті: можна обмежитися стислим переказом головних, загальновизнаних тверджень і висновків.

Отже, загальновідомо, що Відродження тісно пов'язане з народженням капіталістичного суспільства, з виникненням буржуазного устрою в лоні феодалізму. Це перехід від середньовіччя до нового часу, перехід, що супроводився перемогою централізованої влади над феодальною роз'єднаністю й утворенням національних держав, розвитком мануфактури, яка прийшла на зміну ремеслу; зростанням торговельних стосунків, особливо у зв'язку з великими географічними відкриттями, що сприяли розвиткові світової торгівлі: посиленням вільнодумства, розвитком єретичних рухів (особливо у вільних містах-державах), що розхитали авторитет католицької церкви і в майбутньому привели до втрати її гегемонії.

Поглиблюється інтерес до античності – античної історії, філософії, мистецтва. В античності діячі тієї епохи шукають підпори в боротьбі проти середньовічної схоластики, проти аскетизму, в ній знаходять підтримку для своїх наукових інтересів – прагнення глибше пізнати таємниці природи. Людська індивідуальність набуває більшої ваги, визволяючись від нівеляційного тягаря церковного чи феодального світогляду. Інтенсивніший, ніж раніше, розвиток природничих наук і більша, ніж раніше, увага до людини, до людської особистості, її внутрішнього світу – це те, що французький історик Ж. Мішле, а за ним швейцарський дослідник Я. Буркгардт колись визначили як «відкриття світу й людини». Ця увага до людини пояснює і ту назву, яку часто присвоювано культурним діячам того часу, – гуманісти (лат. humanus– людський).

Звертання до античності сприймалось як відродженняантичності, інтенсивний розвиток природничих наук – як відродженнянауки й мистецтва після середньовічного занепаду. Звідси бере початок назва цілої епохи. Термін цей – відродження (італійське rinascimento) – зустрічається ще в XVI столітті у Дж. Базарі, який ним характеризує розквіт італійських образотворчих мистецтв. Але широке застосування терміну «Відродження» (часом у французькій формі – Ренесанс) як назви історичної епохи – це вже справа XIX століття. Проте і в попередньому, XVIII столітті встановлюється погляд на Відродження як на епоху, з якої починаються нові часи. Це згодом сформулював Гегель, визначивши Відродження як світанок нової культури. Дослідники XIX століття інколи механічно протиставили Відродження середньовіччю, без урахування тих тенденцій у середньовічному житті, що підготували рух Відродження і лягли в його основу. Згодом, уже в XX столітті, надто в західних дослідників, з'явились протилежні тенденції, які дотепно схарактеризував Мечислав Брамер у передмові до польською перекладу книги Я. Буркгардта «Культура Відродження в Італії»: «Переважна більшість праць намагалася в середньовіччі знайти якнайбільше Відродження, у Відродженні – якнайбільше середньовіччя». Отже, недіалектичне протиставлення спричинилось до не менш механічного поєднання, намагання стерти ті нові якості, що внесла в розвиток культури епоха Відродження. Але й для багатьох особливо вдумливих старих дослідників, не схильних до поквапливих висновків і ефектних спрощень, цей зв'язок між середньовіччям і Відродженням був ясний. О. Веселовський, приміром, занотовуючи те нове, що внесли в розвиток літератури Петрарка й Боккаччо, розглядає їх як гуманістів, проте знімає з них «обузу начинателей», вказуючи, що «вони тільки формулювали яскравіше те, до чого прямували покоління і що, ніколи не вмираючи, поступово виходило на світло денне». Веселовський виразно бачить відмінності Боккаччо в порівнянні з попередниками. Ось як він зіставляє «Нове життя» Данте і «Любовне видіння» Боккаччо:

«Данте і Беатріче просяться в обстанову старого католицького собору, серед мелодій та вечірнього проміння, що ллється з різнобарвних вікон; Ф'ямметту і Панфіла не відірвеш від пейзажу байського берега і пряної атмосфери неаполітанського салону. Там – юнацьке кохання, піднесене чистими спогадами до значення світового факту, тут – повість палкої пристрасті, що займає подих, а насправді дуже буденної, з її реальними захопленнями і спадами, з її благанням звичайного людського щастя».

Веселовському добре знані суперечності Відродження, пристрасні шукання, що поглинали всю істоту людини. Він не характеризує Відродження (за прикладом сучасних йому, а часом і пізніших дослідників) як радісного світосприймання всупереч понурому аскетизмові середньовіччя. Для нього показники руху це насамперед «розклад видимої, заспокійливої суцільності світогляду, критична розладнаність думки, пристрасне шукання нових шляхів, прагнення узасаднити це нове поглядами класиків».

І Петрарка, і Боккаччо – перші видатні представники гуманізму не лише в італійській, а й у всій європейській літературі. Та й взагалі нова доба бере свої початки в Італії, і на те є, звичайно, свої причини. В Італії феодальні традиції не були такі міцні, як у деяких інших країнах Європи, а ранній розквіт вільних міст-держав значно сприяв виникненню й розвитку нових ідейних тенденцій. Та й античність була для Італії наочною реальністю, а зв'язок з римським світом – ще не перерваною традицією.

Приналежністю Боккаччо до гуманістичного руху визначаються не лише риси його творчості, не лише характер його діяльності, а й деякі факти та особливості його життя.

Уже було згадано, як уважно він читав давніх римських поетів, вплив яких позначився на його творчості. Цей інтерес до античності залишився незмінним у Боккаччо на все життя. Як і Петрарка, як і пізніші гуманісти, він – невтомний читач античних авторів, збирач їх творів. В одному з своїх листів він з обуренням розповідає приятелеві про відвідини якогось монастиря. Він попрохав ченця відімкнути йому книгозбірню. Виявилося, що вона відімкнута. На рукописах – грубий шар пилюки. Переглядаючи рукописи, Боккаччо помітив, що багато з них пошкоджено: повиривані сторінки, пообтинані береги. «Смуток пойняв мене, – пише він, – що витвори високого розуму опинились у руках таких невігласів».

Не маючи досить коштів, щоб замовляти рукописи переписувачам (як те робив Петрарка), Боккаччо списував сам, досягши в цьому мистецтві, за свідченням сучасників, великої досконалості. Він зібрав цінну бібліотеку, чимало рукописів одержав від нього в дарунок Петрарка.

Боккаччо має ще одну заслугу в історії європейського гуманізму: він чи не перший у Західній Європі почав знайомитися в оригіналі з грецькими текстами. Доти, хоч імена Гомера, Платона, Арістотеля були серед гуманістів у великій пошані, їх твори лишалися неприступні. Грецької мови не знав ніхто, отже, доводилось обмежуватись лише перекладами чи цитатами. Античний світ в основному залишався римським світом. У Петрарки був примірник поем Гомера, він беріг його як святиню, але бідкався, що Гомер нічого йому не промовляє, залишається Для нього німий. Боккаччо за допомогою якогось калабрійського грека Леонтія Пілата навчився читати по-давньогрецькому й за допомогою того ж таки грека зробив переклад «Іліади» на латину. Знання грецької мови у Боккаччо було недостатнє, то й переклад вийшов далекий від досконалості, але перший крок було зроблено – європейський гуманізм розпочав освоєння ще однієї культурної ділянки.

Яскравою сторінкою не лише біографії Боккаччо, а й усієї історії італійського гуманізму є приязнь між Боккаччо та Петраркою. На дев'ять років старший від Боккаччо, визнаний не лише в Італії, але й за її межами, письменник, що стояв на чолі цілого гуманістичного руху, Петрарка був для скромного й щирого Боккаччо учителем, прикладом для наслідування, недосяжним зразком. Він звертається до Петрарки в критичні хвилини, шукаючи підтримки, поради, сподіваючись напучування. Тон його звернень завжди шанобливий, захоплений, і то не риторика, а вираз справжніх почуттів. Тільки раз його кумир і взірець не виправдав його сподіванок (про це вже була мова), коли зрадив ідеал незалежного, хоч і вбогого життя й пішов на службу до Вісконті. Боккаччо – діяльний і невтомний друг, він щоразу то надсилає своєму приятелеві якийсь цінний дар, то клопочеться в його справах. Особиста зустріч їх відбулась досить пізно, 1350 року, після того Боккаччо ще кілька разів навідував свого друга, а листовні стосунки підтримувались між ними безперервно. Листування за тих часів не було простою справою, – листи передавали або «з оказією», або надсилали з спеціальними міськими гінцями – якраз тоді в Італії й виникла оця перша поштова інституція. Листи Петрарки мали дуже велику популярність як матеріал до читання, – отже, на них полювали, їх списували, поширювали, тому часом лист і не доходив до адресата. На це, правда, бували й інші причини, які мальовничо висвітлює Петрарка в одному з останніх листів до Боккаччо: «Дізнався я, що два мої докладні листи не дійшли до тебе, як не дійде й цей: їх розпечатує прикордонна варта; так наказують її пани, яких усвідомлення власної тиранії змушує безнастанно тривожитись і збирати чутки. Якщо колись вони списували те, що було цікаве їх ослячим вухам, то тепер спростили справу й відпускають гінця зовсім без листів».

Боккаччо побожно перечитував і списував усі твори свого друга, захоплювався ними, навіть спалив значну частину ранніх своїх італійських віршів, вважаючи, що вони нічого не варті в порівнянні з лірикою Петрарки. Петрарка, свідомий свого значення, егоїстичний і самозакоханий, дозволяє собою захоплюватись, сприймає це як належне, але сам, незважаючи на пишну риторику своїх фраз про дружбу (та й незважаючи на безперечну щиру приязнь до Боккаччо), ставиться до нього не без почуття зверхності. Показово, що з «Декамероном» він познайомився досить пізно, за багато років після його написання. «Якось потрапила мені до рук книга, яку ти написав народною мовою, мабуть, замолоду, – пише він до Боккаччо. – Не буду запевняти, що я її прочитав, це була б неправда. Я проглянув книгу, як мандрівець, що нашвидку, не спиняючись, оглядає шлях». Він похвалив початок «Декамерона». А надто остання оповідка так припала йому до вподоби, що він переклав її на латинську мову, внісши в неї більш риторики й загальників «на шкоду реалізмові», як зауважує Веселовський. Проте саме цей переклад на міжнародну мову гуманістів сприяв ранній і широкій популярності твору за межами Італії.

Помираючи, Петрарка не забув у заповіті й свого друга, відписавши йому 50 золотих флоринів на теплий одяг, щоб той не мерз, сидячи над книгою ночами. Смерть Петрарки була важким ударом для Боккаччо, що в листі до зятя Петрарки писав: «Твій лист відновив моє горе, і я знову проплакав усю ніч; не за ним, бо знаю, що його життя, його пости й молитви, його любов до Бога й ближнього сподобили його вічного блаженства; я оплакував нас, тих, кого він покинув, що залишились, як корабель без стерничого в бурю».

Звернімось тепер до «Декамерона», до того твору, на якому, власне, й заснована в першу чергу світова слава Боккаччо.

Написаний він був десь, мабуть, у роках 1350—1353. Його виникнення пов'язане з трагічною подією – епідемією чуми, що охопила багато міст Європи, а 1348 року дійшла й до Флоренції. Між іншим, саме в той час помер письменників батько, і дехто з істориків літератури вважає, що він також став жертвою пошесті. Описом чуми й починається «Декамерон», пошесть – це ніби відправний пункт у композиційному задумі письменника. Композиція «Декамерона» добре відома всім.

Давши докладну й майстерну картину епідемії (картину, що викликала подив уже сучасників, починаючи з Петрарки), зупинившися на тому, як пошесть впливала на різних людей, які викликала настрої й прагнення, письменник тим самим підготував і виправдав те, що сталося далі.

Десятеро молодих людей, – сім жінок і три юнаки, – зустрівшися випадково в церкві, вирішили тимчасово залишити місто, оселитися в позаміських маєтках, осторонь від вогнища епідемії, і прожити цей час, поки лютує пошесть, якнайспокійніше, в розвагах, співах, а надто – в розповідях. Намір виконано, оповідачів десятеро, за містом вони лишаються десять днів, кожен з них щодня розказує по одній оповідці, отже, за допомогою цього композиційного принципу об'єднано сто оповідок. Назва твору знаходить своє пояснення саме тут. Декамерон – довільне, як це й раніше бувало в Боккаччо, грецьке словоутворення, значення якого – десятиденник. Дослідники помітили й цілком середньовічну числову символіку (правда, очевидно, без особливого значення, лише данину традиції). І три, і сім, і десять – це якраз цифри, в яких вбачали особливу, таємну силу. Зокрема десять – вираз досконалості в числі, і в «Божественній комедії» Данте стільки пісень, скільки оповідок у «Декамероні».

Приблизно такий спосіб нанизування оповідань на один стрижень, як у «Декамероні», також існував і раніше, наприклад у східній літературі. Досить згадати хоча б казки 1001 ночі.

Кілька слів про жанр новели (оповідки). Боккаччо вважають творцем цього жанру. До якоїсь міри це так і є, хоч таке твердження вимагає певного обмеження і пояснення. І самий жанр, і назва існували раніше, перед Боккаччо. Слово «новела» має в італійській мові значення «новини». Очевидно, переказ якогось випадку з життя, побутовий анекдот був одним (не єдиним) з джерел виникнення цього літературного жанру. В Італії десь наприкінці XIII або на початку XIV століття була зроблена й спроба об'єднати та записати найпопулярніші зразки оповідань. Так виникла збірка «Новеліно, або Сто давніх оповідок». Отже, виходить, ніби Боккаччо не розпочинає, а продовжує цю новелістичну традицію, залежачи від попередньої збірки навіть кількістю своїх новел.

Не був він (принаймні в переважній більшості випадків) і творцем сюжетів своїх новел. Досліди над джерелами «Декамерона» проводило багато представників порівняльного літературознавства, і то не лише італійських. Підсумовуючи наслідки багаторічних досліджень, французький дослідник Анрі Оветг установив, що вже відомі джерела 85 оповідок, а невідомі лише для 15-ти. В ході досліджень виникали дискусії, висувались різні припущення, часом досить однобічного й крайнього характеру. Річ у тому, що багато сюжетів «Декамерона» має мандрівний характер, зустрічається в різних інтерпретаціях у різноманітних літературних пам'ятках, і не можна, звичайно, встановити, яка саме з цих пам'яток була відома Боккаччо, чи, може, він не знав жодної, що дійшла до нас, а натомість користувався з якої-небудь втраченої або запозичив сюжет з якоїсь усної розповіді. Часом дослідники заходили досить далеко в цьому полюванні за джерелами «Декамерона», натрапляючи на такі, яких явно не міг знати Боккаччо. Отже, в таких випадках ішлося вже не про вплив чи використання, а про паралельне існування двох творів, які мають, можливо, спільне джерело. Так говорить, наприклад, Веселовський, переказавши українську народну легенду про царя Соломона, що нагадує дев'яту оповідку дев'ятого дня «Декамерона». Навіть для славетного опису чуми на початку «Декамерона» було знайдене джерело: грецький історик Фукідід описав пошесть в Афінах. Фукідіда Боккаччо не знав. З Фукідідового опису користався римський поет Лукрецій, що дав подібну ж картину у своїй поемі. Поема Лукреція в часи Боккаччо не була ще відома також. Але переказ цього місця з Лукреція був у римського письменника IV ст. н. е. Макробія – от його вже, говорять дослідники, Боккаччо знав безперечно. Можливо, й так. Навіть і сумніву не викликає, що якби нашому письменникові трапилося щось подібне до його власної теми, то він би перечитав те місце особливо уважно, і, може, це й дало б йому якісь стимули. Не виключене й враження від Макробія, особливо якщо при тому не забувати, що опис пошесті в «Декамероні» має ще одне джерело – саму пошесть і власні безпосередні спостереження письменника.