332 500 произведений, 24 800 авторов.

Электронная библиотека книг » Джованни Боккаччо » Декамерон » Текст книги (страница 34)
Декамерон
  • Текст добавлен: 4 октября 2016, 23:21

Текст книги "Декамерон"


Автор книги: Джованни Боккаччо






сообщить о нарушении

Текущая страница: 34 (всего у книги 52 страниц) [доступный отрывок для чтения: 19 страниц]

Оповідка сьома

Лодовіко освідчується в коханні мадонні Беатріче; вона посилає свого мужа Егана в своєму одязі в сад, а сама злягається з Лодовіком, котрий, уставши, іде в сад і лупцює Егана

Усе товариство дивувалось кмітливості мадонни Ізабетти, про яку розказала Пампінея, але Філомена, котрій король велів оповідати далі, сказала:

– Любії мої подруги, зараз я розкажу вам історійку про одну жінку, котра, гадаю, була не менш од тієї кмітлива й спритна.

То знайте ж, що жив колись у Парижі один флорентійський шляхтич, котрий, зубожівши, укинувся в купецтво, і так йому в торгівлі погодила фортуна, що незабаром він тяжко розбагатів. Був той шляхтич жонатий і мав сина-одинака, якого він назвав Лодовіком. А щоб хлопця од свого купецтва знову до шляхетства повернути, не хотів батько його до котроїсь своєї крамниці дати, а послав на службу до французького короля, щоб він там між іншими родовитими юнаками лицарської науки та звичаю набирався.

Як був він там на королівській службі, сталося якось, що в розмову юнаків, між котрими був і Лодовіко, встряло кілька лицарів, що повернулись якраз од Гробу Господнього. Річ зайшла про найславніших красунь Франції, Англії та інших країв; тоді один із тих лицарів сказав, що, скільки він пройшов світу, ніде й ніколи не бачив жінки такої вродливої, як мадонна Беатріче, дружина Егана де Галуцці {248} з Болоньї. Решта його товаришів, що теж були з ним у Болоньї і бачили ту жінку, погодились із його думкою. Коли почув теє Лодовіко, який досі не був ні в кого закоханий, так йому закортіло ту красуню побачити, що він уже ні про що інше й думати не міг. Твердо вирішив юнак поїхати до Болоньї, щоб на неї подивитись, а коли б вона йому сподобалась, то й на довший час там лишитись. От сказав він батькові, що хоче поїхати до Гробу Господнього, і з великою бідою дістав у нього на те дозвіл.

Юнак подався до Болоньї під прибраним іменням Анікіно, і так йому повелося, що вже другого дня по приїзді в місто він побачив ту даму на врочистому святі. Вона здалась йому ще кращою, ніж він собі уявляв, і він так палко в неї закохався, що поклав не виїздити з Болоньї, поки не доб'ється її любові. От і став він розкидати думкою, як би йому того доскочити; перебравши всякі способи, вирішив юнак, що найкраще буде стати на службу до її чоловіка (а він тримав багато челяді); тоді, може, він зумів би якось свого досягти.

От продав він свої коні, влаштував якнайкраще своїх людей, наказавши, проте, щоб вони до нього не признавались, а сам зійшовся ближче з господарем заїзду і сказав йому одного дня, що охоче став би на службу до якогось пана, якби трапився підходящий. На те сказав йому господар:

– Ти якраз підійшов би одному тутешньому шляхтичеві на ймення Егано. Він тримає багато слуг і любить, я знаю, таких вихованих, як ти. Я поговорю з ним про се.

Як же сказав, так і зробив: пішов до Егана і поєднав йому Анікіна на превелику радість юнакові.

Живучи в Егановому домі, Анікіно мав змогу часто бачити його дружину і став служити своєму панові так щиро й ревне, що той дуже полюбив його і нічого не робив без його ради, оддавши йому під заряд усі свої справи. Раз якось поїхав пан на пташині лови, а Анікіно зостався дома. Мадонна Беатріче, яка хоч і не догадувалась про його кохання, та вподобала слугу за хороші манери й поведінку, сіла грати з ним у шахи. Анікіно, бажаючи приподобитись дамі, навмисне програвав їй, і робив се так непомітно, що пані мала з того велику втіху. Покоївки панині, побачивши, що вона грає, порозходились одна по одній, і Анікіно, лишившись із мадонною Беатріче на самоті, тяженько зітхнув. Пані подивилась на нього і спитала:

– Що тобі, Анікіно? Досадно, що я виграю?

– Мадонно, ― одказав Анікіно, ― причина моїх зітхань значно більша.

Тоді пані й каже:

– То скажи ж мені яка, коли ти мене любиш.

Як почув Анікіно, що кохана просить його одкритись, «коли він її любить», то зітхнув іще тяжче, а мадонна Беатріче почала ще дужче наполягати, щоб він їй признався, чому так зітхає.

– Мадонно, ― сказав Анікіно, ― боюсь я, що вам, може, прикро буде те почути; та ще, боронь боже, комусь іскажете.

– Не бійся, ― одмовила пані, ― прикро мені не буде, і вір, що зроду нікому того не скажу, хіба що сам побажаєш.

– Ну, раз ви вже так мені прирікаєте, ― сказав Анікіно, ― то я признаюсь вам по щирій правді.

Та й розказав їй, мало не плачучи, хто він ісправді такий, що чув про неї, де і як у неї закохався і чого став на службу до її чоловіка, а потім почав благати її покірно, щоб вона зглянулась на нього, коли може, щоб уволила його палке потаємне бажання, а коли ні, то нехай хоч дозволять йому залишитись у себе на службі і любити її здалеку.

О, болонська крове, яка ж ти ніжна й тендітна! Як же тебе не хвалити в такій притузі! Зроду не любила ти сліз і зітхання, завше здавалась на щирі прохання, завше корилася владі кохання! Слів не стає, щоб уславить тебе по заслузі!

Поки Анікіно говорив, пані дивилась на нього пильно. Вона дала повну віру його словам, і в її душі такий зустрічний пломінь загорівся, що вона теж зітхнула не раз та й не два, а зітхнувши, промовила:

– Анікіно мій любий! Май певну надію! Знай же, що ні дарунки, ні обіцянки, ні лестощі різних лицарів та синьйорів, що залицялись і залицяються до мене, ніколи ще не розворушували в моїм серці кохання, а ти за сей короткий час так поробив своїми словами, що я вже більше тобі, аніж самій собі належу. Гадаю я, що ти і геть-то заслужив моєї любові, і я тобі її прирікаю: ти потішишся нею ще сієї ночі. А для сього от що треба зробити: приходь до моєї кімнати опівночі, двері будуть незамкнені; ти знаєш, з якого боку я сплю, тож як прийдеш, торкни мене, якщо я спатиму, і розбуди ― тоді дістанеш нагороду за ніжну любов, що віддавна голубиш у своїм серці. А щоб ти мені дужче повірив, я дам тобі в завдаток поцілунок.

По сій мові пригорнула його до себе й поцілувала ніжно, а він її.

Поговоривши отак із дамою, Анікіно розстався з нею і пішов робити свої справи, з радісною нетерпливістю чекаючи ночі. Тим часом Егано повернувся втомлений із полювання, повечеряв і зразу ж пішов спати; незабаром лягла й жінка, зоставивши, як обіцяла, двері незамкненими. В призначену годину прийшов Анікіно; тихенько вступивши в кімнату, він замкнув двері зсередини й підійшов до ліжка з того боку, де лежала пані; поклав їй руку на груди ― аж вона не спить. Як почула пані, що він тут, схопила його обіруч за руку і, міцно тримаючи її, доти вертілась у ліжку, доки не розбудила мужа, а розбудивши, сказала йому:

– Увечері я не хотіла говорити тобі нічого, бо мені здалось, що ти був дуже стомлений, а тепер скажи мені, Егано, ― щасти тобі Боже! ― кого ти маєш за найкращого й найвірнішого слугу свого, кого ти найбільше любиш з усієї челяді?

– Нащо ти питаєш, жінко? ― одказав їй Егано. ― Хіба ти сама того не знаєш? Зроду не було в мене такого вірного слуги, як Анікіно, зроду я нікого з челяді так не любив, як його. Та проти чого се ти питаєш?

Почувши, що пан прокинувся і що річ зайшла про нього, Анікіно кількома нападами намагався випручатись із пани-них рук, боячись од неї зради, та вона так міцно його тримала, що годі було звільнитись. А мужеві одповіла так:

– Зараз усе тобі з'ясую. Я теж, бач, думала, що так воно і є, що він ― твій найвірніший слуга, але сьогодні мусила змінити ту свою думку. Як поїхав ти на влови, а він лишився дома, то до такої дійшов безсоромності, що, вигодивши хвилю, почав мене на гріх підмовляти; а я, щоб не довелось тобі довго доводити, щоб ти сам міг на власні очі у всьому пересвідчитись, одказала йому, що згодна, і обіцяла вийти до нього опівночі в садок під пінію. Звичайно, у мене й думки такої не було, щоб виходити, але як ти хочеш дізнатись, як вірно він тобі служить, то одягни на себе якусь мою сукню, нахопи на голову покривало та й сходи подивись, чи він справді прийшов; я певна, що він таки прийде. Сеє почувши, Егано сказав:

– Авжеж, треба йти подивитись!

Тоді встав, одягнув сяк-так поночі жінчину сукню, накинув на голову покривало, пішов у сад і став під пінією чекати Анікіна. Як почула пані, що він вийшов з кімнати, зараз устала й замкнула двері зсередини. Анікіно набрався за сі хвилини превеликого страху: даремно силкувався він вирватись із паниних рук, проклинаючи в думці і її, і любов свою, і себе самого, і свою дурну довіру. Побачивши ж тепер, до чого воно йдеться, він зрадів несказанно. Коли пані знову лягла, він роздягнувся по її слову і немалу часину розкошував із нею навзаєм.

Коли пані здалося, що більше йому тут залишатись не можна, вона веліла йому встати і вбратися знову.

– Милуваннячко моє, ― сказала вона йому, ― тепер іди в сад, візьми доброго кийка і так прикинься, ніби ти хотів у мене ума вивірити. Вилай же мене (себто Егана) на всі боки і дай йому доброї хлости; ти побачиш, що нам од сього буде багато радості і втіхи.

Анікіно пішов у сад, захопивши з собою замашного вербового кийка; як він доходив до пінії, Егано підвівся й рушив йому назустріч, буцімто хотів його любо привітати. Як крикне ж тоді на нього Анікіно:

– Ах ти ж, ледащице невірна, ти таки прийшла, думала, що й справді я піду на те, щоб ошукувати свого пана! А бодай же тобі все зле-лихе!

Та як замахнеться кийком, як одважить йому і раз, і вдруге! Почувши сії слова і скуштувавши кия, Егано рвонув мовчки навтікача, а слуга за ним, вигукуючи:

– Біжи, непотребнице, на зламану голову! Я завтра все панові розкажу!

Егано, набравшися добре і в спину, і в боки, побіг чимдуж до жінки в кімнату. Як спитала вона його, чи приходив у садок Анікіно, він одказав:

– Бодай би був краще не приходив! Він подумав, що то ти, і так мене одлупцював, що всі кості болять, а вже що лаяв, то, мабуть, такого й послідня лайдачка ніколи не чула! Мені й справді було дивно, що він тебе на гріх підмовляв, щоб мені неславу вчинити; аж то він вивірити тебе хотів, бачачи, що ти в мене така весела да жартівлива.

Тоді мадонна Беатріче сказала:

– Дякувати Богові, що він вивірив мене словами, а тебе ділами; тепер він може, думаю, сказати, що я терпливіше зношу слова, аніж ти дії. Та вже як він тобі такий вірний, то годиться нам його любити й шанувати.

– Правда твоя, жінко, ― сказав Егано.

Отак він, мовляв, упевнився, що такої чесної жінки і такого вірного слуги, як у нього, не мав ізроду жоден шляхтич на світі, хоч та чесна жінка й той вірний слуга не раз потім сміялись із тої пригоди. Тепер мадонна Беатріче й Анікіно дістали більшу свободу (якої інакше, може, й не добилися б) утішатись обопільними ласками і заживали тих розкошів увесь час, поки юнак залишався в Болоньї на службі в мессера Егана.

Оповідка восьма

Чоловік починає ревнувати жінку, ― вона прив'язує вночі собі до пальця поворозку, щоб знати, коли прийде коханець. Чоловік те постеріг і переслідує коханця, а жінка тим часом кладе замість себе в ліжко свою служницю, котру ревнивець б'є і стриже, а потім приводить у свій дім жінчиних братів, які лають його, бо виходить так, що він їм набрехав.

Усі казали, що мадонна Беатріче вельми хитро й мудро ошукала свого чоловіка, і вважали, крім того, що Анікіно мусив набратись превеликого страху, коли дама тримала його за руку, розповідаючи мужеві про його зальоти. Побачивши король, що Філомена замовкла, звернувся зразу до Неїфіли:

– Кажіть тепер ви.

Осміхнувшись куточками уст, вона почала:

– Нелегка випала мені повинність, хорошії мої подруги: маю оповісти вам щось цікаве, щоб задовольнити вас так, як попередні оповідачі; та все-таки я сподіваюсь, що з Божою поміччю се мені вдасться.

То знайте ж, що жив колись у нашому місті один купець, багатий-пребагатий; звали його Аррігуччо Берлінгієрі {249} , і надумав він із дурного розуму (як то й тепер часто-густо роблять купці) облагородитись, узявши за себе шляхтянку. Та і взяв же собі на голову монну Сізмонду. Купецьким звичаєм він часто ходив торгом у чужі міста і мало бував дома; от жінка й закохалась у одного юнака на ймення Руберто, що довго до неї залицявся. Почала вона з ним водитись, да так тим коханням захопилась, що діяла не зовсім обачно, і чоловік якимось чином прознав про тії жарти та й став такий ревнивий, що вже й торгом нікуди не ходив і всі справи свої занехаяв, про одне тільки дбаючи ― як би жінки допильнувати; і не засне, було, зроду, покіль жінка не обляжеться. Вона журилася з того непомалу, бо ніяким світом не могла зійтися з своїм Рубертом.

Думала вона, думала, як би тому лихові зарадити (ще ж і Руберто хтозна-як просився!), та й прибрала нарешті ось якого способу: кімната її виходила вікнами на вулицю, а чоловік, як вона не раз помічала, хоч і не зразу засинав, та заснувши, спав уже твердо, от і домовилась вона з Рубертом, щоб він приходив опівночі до дверей дому ― вона йому одчинятиме й жартуватиме з ним якусь часинку, доки Аррігуччо твердо спить. Щоб же самій чути, коли прийде коханець, а ніхто інший про те не догадався, вона спустила з вікна своєї кімнати мало не до самої землі тонку поворозку, другий кінець якої йшов по підлозі до постелі, схований під простиралом. Уночі жінка прив'язувала другий кінець поворозки собі до великого пальця на нозі, а Руберто мав, прийшовши під вікно, сіпнути за той край, що надворі. Як Аррігуччо спав, вона пускала поворозку і йшла одчиняти коханцеві, а як не спав ― тягла поворозку до себе, щоб Руберто не чекав даремне.

Рубертові та штука дуже сподобалась; він частенько ходив до своєї коханки: часом їм удавалось зійтись, а часом і ні. Та чоловік випадково розкрив ті хитрощі: одної ночі монна Сізмонда вже заснула, а він простягнув ногу на постелі та й черкнувся об ту поворозку; схопив її рукою ― аж вона до жінчиного пальця прив'язана. «Еге ― подумав він собі, ― тут щось воно неспроста!» Побачивши, що поворозка тяглась аж за вікно, він ще більше впевнився в своїй підозрі. От одрізав він потихеньку ту поворозку од жінчиної ноги, прив'язав до своєї та й почав ждати, що ж воно далі буде.

Через деякий час прийшов Руберто і смикнув, як заведено, за поворозочку, Аррігуччо те почув, а що він прив'язав ту поворозочку наослаб, вона сковзнула з пальця, і Руберто зрозумів, що йому слід почекати; от стоїть він, жде. Аррігуччо схопився хутенько, взяв зброю й побіг до дверей, щоб подивитись, хто там є і дати йому доброго одкоша, а що купець був здоровий і дужий, він одчинив двері не так тихо, як одчиняла жінка, і Руберто, здогадавшись, що замість господині його стрічає господар, кинувся навтіки, а Аррігуччо за ним. Той тікає, а той усе женеться, не одстає; тоді Руберто, що теж не ходив без зброї, добув шпагу з піхов і став до бою: один нападав, а другий оборонявся.

Монна Сізмонда прокинулась у ту мить, як Аррігуччо одмикав двері; побачивши, що поворозку з пальця обрізано, вона зразу догадалась, що хитрощі її на яв вийшли. Схопилась вона з ліжка і, зміркувавши, чим їй се загрожує, покликала мерщій служницю, котра знала про панині любощі, і впрохала її лягти замісто себе в постіль і не одкриватись, хто вона така, хоч як її, може, битиме Аррігуччо; за се вона, мовляв, таку нагороду дістане, що не пожалкує. Тоді пані погасила світло, що в кімнаті горіло, а сама сховалася у світлиці й стала ждати, що буде далі.

Як завелися битись Руберто з Аррігуччом, усі сусіди, що на тій вулиці жили, повставали і почали їх лаяти; тоді Аррігуччо, боячися, щоб його не впізнали, одчепився од юнака, так нічого йому й не зробивши і навіть не довідавшись, що то за один, і подався додому, сердитий як ніж. Увійшовши в кімнату, він гримнув розлючено:

– Ах ти ж негіднице така, ще й світло погасила. Думаєш, що я тебе не знайду? Помиляєшся!

Та до постелі, та до служки (бо думав, що то жінка), та як почав гамселити її куди попадя кулаками й носаками, то стовк бідолашну геть-чисто, ще й коси їй обрізав, та все лаяв її найлихішими словами, як послідню шльоху. Служниця тільки хлипала (та й було чого!), та зойкала часом: «Ой-ой-ой, не бийте!.. Пробі!.. Буде вже!» ― але голос її так од плачу змінився і Аррігуччо був такий лютий, що не впізнав підміни. От набив він її, як хотів, остриг, а тоді й каже:

– Оттепер уже буде з тебе, непотребнице! Піду зараз до братів твоїх та розкажу їм, як ти справуєшся, нехай вони забирають тебе і те з тобою роблять, що їм честь велить, а в сьому домі тобі вже більше не жити!

По сій мові вийшов із кімнати, замкнув її знадвору і подався геть із дому. Монна Сізмонда все те чула; пересвідчившись, що муж вийшов із дому, вона відімкнула кімнату, засвітила світло, потішила, як могла, свою служницю, що гірко плакала з великого болю, одвела її в комірчину, дала їй чимало грошви з чоловікової скарбони і веліла доглядати її та лікувати як слід; служниця була з того цілком задоволена. Упоравшись таким чином із служницею, пані прибрала й заслала до ладу постіль у своїй кімнаті, ніби там сеї ночі ніхто й не спав, засвітила знов свічку, а сама одяглась, прибралась так, буцімто ще й не лягала, засвітила ліхтаря, взяла білизну й сіла нагорі коло сходів за шиття, чекаючи, що буде потім.

Аррігуччо побіг тим часом до того дому, де жили жінчині брати, і доти грюкав у двері, доки йому не одчинено. Як почули шуряки (а їх було аж троє) і теща, що то прийшов зять, зараз повставали всі, засвітили світло і вийшли до нього, питаючи, чого се він до них прибився такої пори. Аррігуччо розповів їм усе, починаючи з поворозки, що прив'язувала собі до пальця монна Сізмонда, і кінчаючи тим, що він зробив із зрадницею, на доказ чого дав їм у руки волосся, що одрізав (як він гадав) з її голови, а в кінці додав, нехай ідуть і заберуть її та й роблять із нею, що знають, бо він такої негідниці не думає в своїм домі тримати.

Жінчиним братам було вельми неприємно слухати такі речі; повіривши у всьому зятеві, вони розізлились на сестру і, запаливши смолоскипи, пішли разом з Аррігуччом до його дому, щоб добре провчити невірну. Мати Сізмондина подалася слідом за ними; вона плакала і просила синів не вірити отак знічев'я тим словам, не розібравши як слід усієї справи, бо чоловік, може, розсердився на неї за щось інше і побив її, а тепер, щоб себе вигородити, верне на неї всячину; і ще казала, що дивно їй, як таке могло статись, бо вона добре знає свою дочку, сама її змалку ростила й кохала, ― багато дечого говорила.

От увійшли вони до Аррігучча в дім і стали братися вгору по сходах. Почувши, що вони йдуть, монна Сізмонда спитала:

– Хто там?

А один брат їй і каже:

– Зараз побачиш, окаяннице, хто.

Тоді вона безневинно:

– Боже правий! ― каже. ― Що се значить?

Устала з місця і привіталась:

– Здорові були, братики мої! Чого се ви в таку незвичну пору до мене навідались?

Як побачили брати, що вона сидить собі спокійно й шиє і не видно, щоб бита була, хоч Аррігуччо сказав, що всю її потовк, вони здивувались трохи і, стримавши свій гнів, спитали її, як було діло, бо Аррігуччо, мовляв, на неї жалівся, нехай же признається їм у всьому по правді, бо гірше буде.

– Не знаю, ― одказала монна Сізмонда, ― що мені вам казати і за що міг на мене жалітись Аррігуччо.

А сам Аррігуччо дивився на неї, мов тороплений. Що за чудасія? Адже він її тисячу, може, разів у лице вдарив, подряпав її всю, розмотлошив, а вона сидить собі, мовби й нічого.

Брати розказали їй коротенько все, про що говорив Аррігуччо, ― про ту поворозку, про бійку тощо. Тоді вона звернулась до чоловіка з такими словами:

– Де видано таке говорити, мужу мій? Навіщо се ти, собі ж на неславу, мене за грішницю даремне виставляєш, а себе за злюку та мучителя, хоч ти насправді не такий? Та хіба ж ти був сю ніч дома, хіба ти спав зо мною? А коли се ти мене бив? Щось я такого не пригадую.

– Як то, мерзотнице! ― впав їй у річ Аррігуччо. ― Хіба ж не разом ми полягали спати? Хіба я не вернувся сюди, коли прогнав твого полюбовника, хіба не набив тебе як слід, не остриг тобі волосся?

– Та ти й не ночував сю ніч дома, ― заперечила жінка. ― Але про се я зараз мовчатиму, бо не маю на те доказів, опріч моїх правдивих слів. А от ти кажеш, нібито побив мене і остриг. Ні, ти мене не бив, нехай подивляться добре всі, що тут є, і сам придивися гаразд, чи є де на моїм тілі хоч який знак од того биття? Та й не раджу тобі здіймати на мене руки, бо, їй же богу святому, як осмілишся коли, то я очі тобі повидряпую! І волосся ти мені не остригав, скільки я знаю, хіба, може, так одрізав, що я й не помітила? Ану ж гляну сама, чи не одрізані в мене коси?

По сій мові зняла з голови покривало і показала всім, що волосся на ній цілісіньке. Як брати її все те почули й побачили, вони обізвались до зятя:

– Що ти на сеє скажеш, Аррігуччо? Ти нам наговорив, що так і отак зробив, а де ж воно? А як ти доведеш, що решта твоїх слів правдива?

Аррігуччо стояв ні в сих ні в тих, і хотів би щось сказати, та не міг ― бачив, що все проти нього обертається. А монна Сізмонда уже до братів своїх з речами вдалася:

– Бачу я, братики, що мушу через нього те зробити, чого досі ніяким світом не хотіла, мушу розказати вам, як він надо мною знущається й коверзує. Я добре знаю: він не вгадав того, що отсе розповів вам, воно й справді було, тільки ось як. Сей добрий, мовляли, чоловік, з яким ви мені світ зав'язали, сей статечний купець, що мав би бути святіший за ченця і честивіший за дівчину, рідко в який вечір не напивається в корчмі та не водиться то з однією, то з другою хльоркою, а я, безталанна, мушу виглядати його до півночі, а часом то й до світа, як ви й самі сьогодні побачили. Я певна, що так воно й було: вчора ввечері він упився та й пішов спати до якоїсь своєї фіндюрки; прочумавшись уночі, він знайшов у неї на нозі ту поворозку та й почав ото витворяти все те, що вам розказував, а тоді вернувся до неї, набив її добре, обстриг та, не прийшовши ще як слід до тями, уявив собі (та й досі ще, мабуть, уявляє), що він то зі мною таке зробив. Придивіться до нього добре, він іще й тепер нетверезий. Та вже що він там на мене не набалакав поп'яну, я йому прощаю, та простіть же йому й ви.

Сеє почувши, її мати зняла цілий гармидер:

– Е, ні, дочко, тут прощати не годиться! Убити б його треба, прости господи, сього противного несвідомого пса, що негоден жити з такою жінкою, як ти. Чи ти ба! Він так тобою поневіряє, мовби з грязі тебе взяв! А нехай він тричі западеться! Дожилися, що мусимо слухати дурного верзякання якогось задрипаного купчини, що вилупився десь на хуторі в свинячому хліві, ходив у сіряку та в штанях, як дзвіниця, ще й перо ззаду, а як наскріб уже трохи грошенят, то давай йому жінку-шляхтянку, та ще й неабияку, уже він герб собі заводить та чваниться: «Я роду такого й перетакого, мої предки те й перете зробили!» Не послухали мене сини, не оддали тебе за того сватача з графського роду Гвідів (а можна було б зробити се почесно і з невеликим віном), а випхнули за сеє золото, що паскудить тебе, найкращу й найчеснішу жінку в Флоренції, потягухою тебе, не соромлячись, узиває, нібито ми не знаєм, яка ти єсть! Як на мене, то, клянуся Богом, я такого б дала йому чосу, що довіку не забув би!

І, обернувшись до синів, вела далі:

– Казала ж я вам, сини мої, що такого не може бути. А ви чули, як сей милий зятьок вашу сестру шанує? Крамар, салогуб нещасний! Та бувши вами, щоб він оце таке сказав і зробив, я доти б не заспокоїлась, доки б його в порох не стерла! Та щоб була я мужчиною, я зроду б сього не попустила! А, бий тебе божа сила, п'янюго капосний, безстиднику нікчемний!

Як сини її все те побачили й почули, заходилися на всі заставки лаяти Аррігучча, мов послідущого лайдака, а вкінці сказали йому:

– Ну добре, на сей раз ми тобі прощаємо, бо ти поп'яну таке зробив. Але гляди: як іще коли щось таке почуємо, то за все зразу оддячимо. Шануйся ж, коли хочеш жити на світі!

Сеє сказавши, пішли собі додому.

Аррігуччо довго ще стояв, мов очманілий, не знаючи, чи то справді таке було, чи то йому приснилось, і більше вже не чіплявся до жінки, не говорив їй ні слова. А вона завдяки своїй кмітливості не тільки з тої халепи викрутилась, а ще й забезпечила собі можливість і далі робити все по своїй волі, не боячися чоловіка.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю