Текст книги "Декамерон"
Автор книги: Джованни Боккаччо
сообщить о нарушении
Текущая страница: 19 (всего у книги 52 страниц) [доступный отрывок для чтения: 19 страниц]
Граф, думаючи, що засягає ласки не в дружини, а в коханої дівчини, дарував їй щодосвітку, перед тим як іти, всякі коштовності, які графиня пильно зберігала. Відчувши себе при добрій надії, Жілетта вирішила не турбувати більше панії такими послугами і сказала їй:
– Добродійко, дякуючи Богові та й вам, яко ґречним, дістала те, чого бажала; пора ж тепер мені дещо для вас зробити та й їхати звідси.
Пані сказала, що дуже рада була допомогти в чімось графині, та чинила так не в надії на винагороду, а тому, що вважала се за добру справу. На те Жілетта їй одповіла:
– Я дуже тішусь тим, добродійко, і готова дати вам, що ви в мене попросите, не як заплату, а Богу в прийом, бо здається мені, що так воно й годиться.
Тоді пані, бувши в великій сутузі, попрохала, переборюючи сором, сто лір на посаг своїй дочці. Графиня, побачивши її збентеженість і зваживши на її велику скромність, дала їй п'ятсот лір і в додачу багато дорогих клейнодів, що теж не меншого були варті. Без міри задоволена пані не здякувалась графині, а та, попрощавшися з нею, повернулася до себе в гостиницю. Пані ж тим часом, не хотячи, щоб Бертран до її дому заходив чи людей посилав, поїхала разом з дочкою на село до своїх родичів. Через деякий час і Бертран повернувся на виклик своїх підданців до Руссільйона, бо знав, що жінка покинула вже його володіння.
Дізнавшися, що граф виїхав із Флоренції до свого замку, Жілетта дуже зраділа. Сама ж вона лишилась у Флоренції, поки не повила двох синів, кап-у-кап схожих на батька, і не вигодувала їх до ладу. Коли настав, як їй здавалось, слушний час, вона рушила в дорогу і дійшла, ніким не впізнана, до Монпельє; тут вона одпочила кілька днів і розпиталася про графа. Довідавшись, що на всіх святих він має спорядити в Руссільйоні велику учту для дам і лицарів, вона подалася туди, перебравшися за прочанку, як і тоді, коли звідти виходила. Коли вже дами й лицарі зійшлися до Бертрана в замок і зібралися сідати до столу, Жілетта, не перемінивши одягу, ввійшла до великого залу з двома дрібними дітьми на руках, протовпилася до мужа, впала перед ним навколішки і промовила плачучи:
– Пане мій і володарю, я твоя нещаслива дружина, що блукала довго світами, аби ти міг вернутися до свого замку й жити в ньому. Богом заклинаю тебе, щоб ти дотримав обітниці, даної мені колись через двох дворян, моїх посланців: ось у мене на руках не одно дитя од тебе, а двоє, а ось і твій перстень. Прийми ж тепер мене, як дружину твою, по тому твоєму слову.
Граф дуже здивувався тим словам, признався до персня й до синів, що були на нього достеменно схожі, і спитав розгублено:
– Як же се могло статися?
Тоді Жілетта на великий подив графові і всім присутнім розповіла їм по порядку, що і як. Переконавшися, що жінка каже щиру правду, бачачи її вірність і мудрість, а також двох любих синочків, граф вирішив додержати свого слова і здатися на просьби підданців і підданок своїх, що всі в один голос благали його вшанувати її, яко законну жону свою. Поборовши свою гордовиту жорстокість, він підвів Жілетту, обняв і поцілував, признавши її дружиною своєю, а дітей своїми спадкоємцями. Велівши убрати графиню в пристойне одіння, справляв він потім кілька днів на превелику радість усім своїм васалам веселі та пишні бенкети. З того часу він полюбив дружину свою щирим серцем і поважав її та шанував цілою душею.
Оповідка десятаАлібек іде спасатися в пустинь; відлюдник Рустіко {145} навчає її, як заганяти диявола в пекло; повернувшися звідти, вона виходить заміж за Неербала
Діоней, що уважно слухав королевиної оповідки, діждався її кінця і, знаючи, що тепер слово буде за ним, не став чекати наказу, а тільки всміхнувся і почав:
– Любі мої дами, ви, мабуть, ніколи не чули, як заганяють диявола в пекло; тим-то, не одбігаючи далеко од сьогоднішньої нашої матерії, я хочу розказати вам про те; можливо, моє оповідання прислужиться спасінню душ ваших і дасть вам пізнати, що хоч Амур радше витає в веселих палатах та в розкішних кімнатах, аніж в убогих хатах, проте іноді проявляє силу свою і в темних лісах, крутих горах та пустельних печерах, що свідчить про його всевладність і всемогутність.
Приступаючи ж до самої речі, скажу тепер, що в Берберійському царстві, у місті Капсі [43] 43
Капса (або Гафса) ― місто у Тунісі.
[Закрыть], жив колись один багатий чоловік; мав він кількоро дітей, а між ними й гарненьку та миленьку дочку на ім'я Алібек. Дівчина та, не будучи християнкою, чула, проте, од деяких християн, що в їхньому місті бували, яка хороша їхня віра та богослужіння. От раз і спитала вона в одного захожого, яким чином можна найкраще Богові услужити. Той сказав, що найліпше ті люди Богові служать, котрі, речей світових уникаючи, душі свої в Фіваїдській пустині {146} спасають. Не дійшла розумом дівчина (їй тільки чотирнадцятий рочок минав), не то що з якогось свідомого прагнення, а от собі з дитинної примхи, не сказавши нікому ні слова, другого дня рано-вранці рушила потихеньку одним одна в дорогу до тої пустині Фіваїдської і за кілька день не без труднощів ― що-то охота! ― прибилась до якогось пустельницького скиту. Забачивши здалеку хижку, вона попрямувала до неї і наткнулася у дверях на святого спасенника.
Він дуже здивувався, що вона сюди зайшла, і спитав її, чого вона тут шукає. Дівчинка одповіла йому, що з Божого надиху прийшла сюди шукати такого, хто б навчив її, як повинно служити Богові. Побачивши пустельник, що вона молода і вродлива, збоявся, щоб нечистий не підкусив його, якщо він її до себе прийме, похвалив її за спасенні думки, дав попоїсти їй лопуцьків, кисличок та фініків, напоїв водою і сказав:
– Дочко моя, пройди трохи далі, там живе один святий муж, який краще за мене може тебе на путь спасіння справити; іди ж до нього.
Дівчина пішла далі, куди показав їй пустельник, але й другий спасенник одвітував їй так само; так, мандруючи пустинню, приблукала вона до скиту, де спасався один молодий відлюдник на ймення Рустіко, чоловік благий і побожний, і звернулася до нього з тим самим питанням. Відлюдник, бажаючи поставити на пробу свою твердість, не одіслав її, як інші, а лишив із собою в своїй келії. Як настала ніч, він постелив їй постіль із пальмового віття і поклав її спати. Та тут присіла його зненацька велика спокуса, і твердість його почала м'якнути; побачивши, що несила його тій спокусі опиратися, він уже не борюкався, а піддався їй до решти і, відкинувши набік святі помисли, молитви та бичування, зводив собі на думку, яка вона гарна та молода дівчина, та почав уже й способу прибирати, як би її на гріх підвести, так щоб вона про його спорзні наміри не догадалась. Розпитавши її де про що, переконався Рустіко, що вона ще не знала мужчини і справді така проста душею, як і здається, та й вирішив, що зможе підмовити її на все під покривкою служіння Богові. Спочатку він розповів їй докладно про диявола, сього врага Господнього, а потім дав їй зрозуміти, що немає милішої Богові служби, як заганяти диявола в пекло, куди Творець засудив його на вічні часи. Дівчина спитала його, як воно робиться.
– Зараз побачиш, ― одповів їй Рустіко, ― роби тільки те, що я робитиму.
Сеє сказавши, почав скидати з себе своє злиденне рам'я і розібрався до голого тіла; так само зробила й дівчина. Тоді став навколішки, буцімто молитися, а її поставив навпроти себе. Як же побачив її нагою, ще кращою вона йому здалася і ще дужче хіть у ньому розгорілася, а плоть устала. Дивлячись на те, дівчина зчудувалася й спитала:
– Рустіко, а що то таке випинається в тебе між ногами, що в мене немає?
– Дочко моя, ― рече їй відлюдник, ― отож і є той диявол, що я тобі про нього казав. Бачиш, як він мене мордує, що просто витерпу немає.
– Хвала Богові, ― сказала Алібек, ― мені легше, ніж тобі, бо в мене нема того диявола.
– Правду кажеш, ― одмовив Рустіко, ― але ти маєш натомість іншу річ, якої немає в мене.
– Що ж то за штука? ― спитала дівчина.
– Ось тут у тебе пекло, і істинно глаголю тобі, що Бог прислав тебе сюди для спасіння душі моєї, бо як почне мене мучити сей диявол, а ти, зглянувшись на мене, дозволиш загнати його до тебе в пекло, ти даси мені велику пільгу і вчиниш тим богоугодне діло, якщо й справді ти прийшла в наші краї служити Богові.
– Отче святий, ― одповіла дівчина простодушно, ― як у мене й справді є пекло, то нехай буде, як ви кажете.
– Будь же благословенна, дочко моя! ― гукнув тоді Рустіко. ― Ходімо ж та й заженемо його туди, щоб він мені нарешті дав спокій.
По сій мові він повів дівчину до свого лігвища і показав їй, що має діяти, щоб того лукавого ув'язнити. Алібек досі зроду ще жодного диявола до пекла не впускала, і попервах їй було трохи навіть моторошно.
– Ай правда, отче, ― сказала вона пустельникові, ― той диявол, враг Господній, мабуть, великий плюгавець, бо й пеклу боляче, коли його туди заганяють, не то що.
– Дочко моя, ― заспокоїв її Рустіко, ― не завше так буде.
Щоб же перевірити, як воно далі буде, вони, перше ніж устати з постелі, загнали диявола в пекло ще шість раз і аж тоді збили йому пиху, щоб він більше не підіймався. Коли ж він пізніше знову підіймав голову, Алібек була завше рада поскромити його гординю, бо їй почали подобатись ті побожні вправи. Не раз потім говорила вона пустельникові:
– Тепер я добре бачу, правду казали ті люди в Капсі, що служити Богові ― то найсолодша в світі річ. Зроду я не зазнала такої втіхи і розкоші, що б я не робила, як тепер, заганяючи диявола в пекло. Тим я вважаю, що той, хто не бажає Богові служити, а робить щось інше, просто тварюка, та й годі.
Вона часто приходила до пустельника й казала:
– Отче, я прийшла сюди спасатися, а не байдики бити: нумо ж заганяти диявола в пекло.
А під час тих трудів праведних іноді говорила:
– Рустіко, я не розумію, чого той диявол тікає з пекла? Якби йому так хотілося сидіти в пеклі, як пеклові його в собі тримати, то він би звідти довіку не вилазив.
Дівчина так часто викликала молодого спасенника на подвижництво, що зовсім його засмикала; часом бідолашного аж циганський піт проймав. Тоді він почав пояснювати їй, що диявола тоді лишень карати треба й до пекла наганяти, коли він зухвало підіймає голову, а ми вже, казав, з Божою поміччю так його укоськали, що він благає дати йому спокій. Тими словами він на деякий час угамував дівчину, але, побачивши, що Рустіко вже кілька день не квапиться заганяти диявола в пекло, вона сказала йому:
– Рустіко, твій диявол уже поскромлений і не завдав тобі клопоту, зате моє пекло розсвербілося так, що я не маю спокою. Допоможи ж тепер своїм дияволом утишити ярость мого пекла, як я пеклом моїм допомагала збивати пиху твоєму дияволу.
Пустельник, що сидів на самих корінцях та воді, тільки почасти міг задовольнити її вимоги і казав їй, що для втишення пекла треба б цілої череди чортів, та він уже зробить, що зможе; іноді йому вдавалося її вдовольнити, але се було так рідко ― все одно що в левову пащу бобину вкинути. Дівчині здавалось, що вона Богові свого не дослужує, і Алібек почала ремствувати.
Коли отак між пустельниковим дияволом і дівчининим пеклом пішло на розбрат через надмірну жадобу з одного боку і недостатню спромогу з другого, сталося, що в Капсі вибухла пожежа і батько Алібек згорів у своєму домі з дітьми і всією родиною; таким чином Алібек стала єдиною спадкоємницею всього його добра. Тоді один молодик на ймення Неербал, прогулявши всі свої статки-маєтки, надумав розшукати її, почувши, що вона жива, поки суд не загарбав батькової відумерщини. На велику радість відлюднику і проти її волі він забрав її з пустині в Капсу і одружився з нею, успадкувавши таким чином все її майно.
Коли жінки перед тим, як вести її на постіль до молодого, спитали, чим вона спасалася в пустині, вона одповіла, що служила Богові, заганяючи диявола в пекло, і що Неербал учинив великий гріх, одірвавши її од того служіння. От давай жінки допитуватись, як робиться те заганяння, і вона їм усе докладно словами розказала ще й на кивах показала. Тоді жінки розреготалися на всі заставки (ще й досі, може, регочуться) і сказали:
– Не журися, дочко, не сумуй, бо і в нас те діло вміють добре робити; Неербал незгірше служитиме з тобою вкупі Богові.
Сюю притичину розславили кумасі по всьому місту, і з того часу пішла межи людьми приповідка, що немає милішої Богові служби, як заганяти диявола в пекло. Та приповідка прийшла до нас із-за моря і досі ще не забулась. Тим-то й ви, молодії дами, як хочете Господньої благодаті, то навчіться заганяти диявола в пекло: воно і Богові мило, і собі любо, і чимало з того добра постати може.
Діонеєва оповідка тисячу, може, разів викликала сміх у слухачок, такими дотепними здавались їм його речі. Коли він скінчив, королева, знаючи, що час її володарювання минувся, зняла з голови лавровий вінок і чемненько увінчала ним Філостратові скроні, промовивши:
– Ану, побачимо, чи не краще вовк керуватиме вівцями, ніж вівці керували вовками?
На те Філострат одповів сміючися:
– Як на мене, то вовкам давно б уже треба було навчити овець заганяти чорта в пекло, незгірше од того пустельника, що вчив Алібек. Отож не називайте нас вовками, коли самі не овечки. Ну, та вже коли мені припало королювати, мушу прийняти берло правління.
– Слухай, Філострате, ― озвалась Неїфіла, ― от ти хочеш нас навчати, а чи не годилося б тобі набратися розуму, як ото набрався Мазетто од черничок, і тоді тільки губи відмикати, як уже кості од переробу гудітимуть?
Бачивши Філострат, що наскочила коса на камінь, покинув свої жартики і заходився по-королівському порядкувати. Покликавши перед себе каштеляна, він розпитав його про господарчі справи і дав розпорядження, як і чим на весь час його влади товариство забезпечити належить. Тоді, звернувшися до дам, такі їм слова промовив:
– Ласкаві мої пані, відколи я, на своє горе, навчився одрізняти добро од зла, потрапив я через красу одної з вас у вічну неволю до Амура. У всьому був я йому покірний і слухняний, завше догоджав йому щиро і ревно, і того тільки дослужився, що спершу мене одкинено заради іншого, а потім ішлося мені ще й того гірше, і думається мені, що так воно буде до самої смерті. Отож я й хочу, щоб предметом завтрашніх оповідок наших було те, що до недолі моєї найбільше приходиться, ― поговорімо про людей, що їх любов мала нещасливий кінець. Я певен, що й моя може скінчитися тільки сумом: недарма ім'я, котрим ви мене називаєте, дано мені тим, хто розумів його приховане значення.
Сказавши сеє, Філострат підвівся і одпустив усіх аж до вечері. У саду було так любо й мило, що ніхто не хотів шукати собі розваги деінде. Сонце, звернувши на вечірній пруг, уже не припікало, і дами залюбки ганялися по саду за сарнами, трусиками та іншими звірятами, які допіру, коли вони оповідок слухали, все коло них скакали і часом навіть трохи заважали. Діоней і Ф'ямметта виспівували собі про лицаря Гвільєма та мадам де Вержі {147} , Філомена й Панфіл сіли грати в шахи. Робили, одне слово, що кому любля, незчулися, як і вечеря наспіла. Розставивши столи коло того водограю, повечеряли всмак і не без утіхи. Щоб не одступати од звичаїв, заведених його попередницями, Філострат, як тільки було зі столів прибрано, велів Лауретті завести танок і заспівати пісню.
– Найясніший королю, ― сказала Лауретта, ― чужих пісень я не знаю, а з своїх не пригадаю такої, що припала б до натури нашому веселому товариству. Та як хочете послухати, якої вмію, то чому й не заспівати.
– Що твоє, все миле і приємне, ― сказав король, ― якої вмієш, такої і співай.
Тоді Лауретта завела лагідним, але трохи ніби сумовитим голосом, а інші їй підспівували:
Моя жорстока доле!
З кохання я страждаю,
Як не страждав, мабуть, ніхто ніколи.
Предвічний зодчий всього світострою
Собі на осолоду
Створив мене веселою, живою
І дав мені напрочуд дивну вроду,
Споріднену з красою,
Що в небесах сіяє в рід із роду;
Та, на мою знегоду,
Небагатьом помітна -
Свічу я на земному видноколі.
Як я лише ввійшла в літа дівочі,
То був у мене милий,
Що заглядав мені кохано в очі,
Які його уяву полонили;
Чудові дні і ночі,
Як швидко лине час той легкокрилий!
У пестощах летіли,
Бо й я ж його кохала,
Та він зав'яв од подиху недолі.
А потім другий ― пишний, гордовитий
Узяв мене у руки,
І світ мені жалобою повитий,
І мушу я любить його з принуки;
Немов несамовитий,
Мене ревнує він ― о, люті муки!
Я гину із розпуки…
Чи ж я на те вродилась,
Щоб лиш його коритися сваволі?
Кляну тепер годину ту печальну,
Коли я поміняла
Дівочу скромну сукню на вінчальну,
Коли я в церкві слово «так» сказала.
В ту мить гірку, безжальну
Я світ собі навіки зав'язала…
Ох, краще б я сконала,
Ніж по сумнім весіллі
Такі терпіти несказанні болі!
О перший милий, друже незабутий,
Молю тебе, благаю
На мене знову любо позирнути
З далекого надзоряного краю.
О, дай мені відчути,
Що пломінь наш не згас у дні відчаю;
До осяйного раю
Візьми мене, мій любий,
Звільни мене з плачевної юдолі!
Тут Лауретта замовкла. На її пісню всі звернули пильну увагу, та всяке її по-своєму тлумачило. Були й такі, що зрозуміли її по-міланськи, себто що ліпша добра свинка, ніж хороша жінка; але інші мали благородніше і тонше розуміння, то й збагнули вони ту пісню вірніше, та не час нам тепер про те широко розводитись.
Після сієї пісні король велів посвітити посвітачі, і товариство довго ще співало всяких пісень на тій поляні, серед квіток і трав, аж поки зорі не почали примерхати. Побачив тоді король, що пора спати, оддав усім на добраніч, і дами й кавалери розійшлися по своїх покоях.
Кінець третьому дню
ДЕНЬ ЧЕТВЕРТИЙ
Зачинається четвертий день, у який під проводом Філострата говориться про тих, чия любов мала нещасливий кінець
Любії мої дами! Усе, що я чув од розумних людей, що в книгах читав чи на світі бачив, ― усе, кажу, наводило мене на думку, що навальний да шмалький вітер заздрості на високі тільки вежі й на стрімчасте верховіття древесне ударяє; отже ж, бачу тепер, що думка та моя була хибна: даремно намагався я сховатися од лютого подмуху того пекельного вихру, даремно старався йти все рівними рівнинами та глибокими долинами. Розумно се стане всякому, хто спогляне уважно на отсі мої оповідки, писані простою мовою флорентинською, ще й у прозі, та ще й без заголовків, викладені при тому штилем найзвичайнісіньким, якомога безхитрим. І все ж таки борвій той скажений раз у раз хитав мене, мало не з коренем вивертав мене, зубами завидющими, як собака, хватав мене. Оттоді-то і збагнув я вочевидьки істину, давно проголошену мудрецями, що на сім світі одна тільки нікчемність, од заздрощів у безпеці пробуває.
Так знайте ж, розумниці ви мої, що знайшлися такі люди, які, прочитавши мої оповідки, кажуть, що я надто в вас кохаюся і що не подоба-річ мені вас отак потішати й забавляти, а ще гірше того ― без міри похваляти. Інші, знов, судячи нібито зріліше, кажуть, що вийшло вже мені з літ речами такими цікавитись, тобто про жінок мову розводити і до них примилятися. А ще дехто, про славу мою ревне дбаючи, волів би, щоб я витав із музами на Парнасі, замість із вами теревені-вені правити. Є й такі, котрі кажуть (уже не з розуму, а з пихи великої), що краще б я подумав, як на хліб собі заробити, аніж усякі фрашки вигадувати та витрішки ловити. Деякі, нарешті, тим хочуть трудам моїм зашкодити, що намагаються довести, ніби в житті все було не так, як я вам оповідаю, а по-інакшому.
От бачите, славні мої дами, які лихі бурі, які злючі зуби, які гострі жала терзають мене, і мордують, і до живого доймають, поки я у вас на службі подвизаюся. Але все те, свідок Бог, я вислухую і приймаю з спокійною душею і, хоч мав би передусім од вас оборони сподіватися, сам не пошкодую сил на відповідь, може, й не таку, яку огудникам моїм дати належало б, а коротеньку і швидку, аби тільки вони мені в ушу не турчали. Не дійшов-бо я і до третини труда мого, як їх уже в мене стільки розвелося, а поки я кінця дійду, то, коли не дати зразу відсічі, такого їх намножиться, що малим заходом мене під себе підвернуть, хоч би ви їм тоді противились усіма силами вашими.
Та перше ніж давати саму відповідь, хочу на своє виправдання розказати не те щоб повість, а так собі приповість (щоб не подумав хто, ніби я хочу влізти з нею до тії чесної компанії, що я вам представив; та воно й зразу буде видно, що се їхнім історіям не пара). Отсе ж обертаюся з нею до напасників моїх.
У нашому місті, ― давно вже те діялось, ― жив собі один чоловік на ймення Філіппо Бальдуччі {148} ; був він роду простого, міщанського, але світові лад знав і на справах, своєму станові пристойних, добре розумівся. Була в нього жінка, з якою вони дуже любилися, жили тихомирно і про те найбільше дбали, як би завжди догодити одне одному. Та сталося його жінці те, що з усіма буває, ― зійшла вона з сього світу, лишивши Філіппові на згадку про себе одним одного синка, якому заледве два роки минуло. Філіппо вбивався хтозна-як, утративши кохану істоту. Така його огорнула туга, як сам на світі без любого подружжя зостався, що надумав він усі справи мирські занедбати і присвятити себе натомість Богові, та й сина на те нахилити. От роздав він усе своє добро Богу в прийом та подався на гору Азінайську {149} , усамітнившися там із сином своїм в убогій келійці. Живучи з милостині, вони знали тільки пости та молитви; батько остерігався говорити синові будь-що про світські речі і пильнував, щоб він, крий боже, нічого такого не побачив, що його од спасіння душі одвернуло б; тільки й мови було в нього, що про славу жизні вічної, про Бога та праведників Божих, тільки й науки для сина, що молитва; багато років тримав він його отак у келії, що хлопець, крім нього, жодної душі живої зроду не бачив. Вряди-годи вибирався Філіппо до Флоренції; розбогарадивши того-сього у добрих людей, він знову вертався до своєї келії. От одного разу, як він уже геть-то постарів, а синові вісімнадцятий рік пішов, спитав його парубок, куди він збирається. Батько пояснив йому. Тоді парубок і каже:
– Тату, ви вже старенькі, і не легко вам, надісь, ноги трудити. Чом би вам не зводити мене до Флоренції та не зазнайомити з тими добрими людьми, вашими побожними приятелями? А потім би вже я, молодший і кріпший, ходив би, коли треба, до міста про нужду нашу, а ви сиділи б собі дома.
Старий розмислив, що син у нього вже великий і добре навик до спасенницького життя, то мирські принади йому не страшні, і вирішив, що правду хлопець каже. От як випало йому туди йти, він узяв з собою і парубка. Як уздрів парубок усі оті палаци, будинки, церкви та інші городські дива, яких він зроду не бачив, скільки пам'ять,його сягала, він дуже з усього чудувався і, знай, розпитував батька, що воно таке і як називається. Батько все йому розказував, а він, одним задовольнившись, питав уже про друге. От ідуть вони так по вулицях, син питає, а батько одказує, коли се де взялися їм навстріч молоді жінки й дівчата ― гарні та поприбирані, цілою юрмою десь із весілля, мабуть, верталися. Як побачив їх парубок, то й спитав у батька, що воно таке.
– Синку, ― одвітував батько, ― не дивись на них, цур їм, опусти очі, то погань.
– А як вони звуться? ― допитується син.
Щоб у хлопцеві якихось гріховних помислів чи жади тілесної не пробудити, не назвав їх батько по-справжньому, себто жінками, а сказав:
– То, синку, гуси.
І ― диво дивне! ― син, що зроду білої челяді не бачив, забув одразу і про палаци, і про коні та воли чи там осли, і про гроші, і про все на світі, що сьогодні вперше зуздрів, і сказав батькові:
– От якби мені, тату, одну таку гусочку!
– Мовчи, синку, ― одказав батько, ― мовчи, горе моє, вони скверні.
– Отсе такі бувають скверні? ― спитав син.
– Такі, ― одказав батько. А син йому:
– Не розумію, чого се вони по-вашому скверні, а як на мене, то я ще зроду не бачив нічого такого гарного й любого, як сі гуси; вони кращі за тих мальованих янголів, що ви мені показували. Зробіть мені ласку, панотче, візьмімо з собою на гору одну таку гусочку, я вже буду її годувати.
– Ні, ні, не треба! ― закричав батько. ― Та й не знаєш ти, з якого кінця вони годуються!
Тепер тільки зрозумів старий, що природженне сильніше над учене, і пожалкував, що взяв сина з собою.
Тут уриваю я приповість свою і звертаюся до тих, для кого я її розказував. Отож кажуть деякі огудники мої, нібито негаразд я чиню, що стараюся вам, юнії дами, сподобатись і що сам вами більше, ніж треба, захоплююсь. Мушу визнати щиро, що так воно і є ― ви мені подобаєтесь, а я прагну сподобатися вам. Та що ж тут дивного, спитав би я тих огудників ― адже й вони зазнали, мабуть, поцілунків любовних, і обіймів голубливих, і радощів плоті, що ви, красунечки мої, частенько їм уділяєте; адже й вони бачать постійно вдачу вашу любу, вроду вашу пишну, принаду вашу милу, ще й цноту вашу жіночу, ― що ж тут дивного, кажу, коли навіть недолюдок, у пустельних горах вирослий, у тісній келії згодований, нікого, крім батька, несвідомий, скоро вас побачив, то вас тільки й жадав, про вас тільки й гадав, за вами тільки й упадав? Чого ж вони мене за те судять, і гудять, і нудять, що я вас люблю і до вас прилюбляюся, коли сам Бог дав мені таку любливу вдачу, коли я з первого молоду мого до вас душею пригорнувся, спізнавши дивні чари очей ваших зоряних, лагідну мову уст ваших медоплинних і жагучий пломінь, що в серці од зітхань ваших чулих розпаляється, коли, нарешті, той молодий пустельник, те, сказати б, дике безрозумне звіря, ― і той уподобав вас понад усе на світі? Доправди, хіба тільки той, хто вас не любить і не прагне любові вашої, несвідомий сили й насолоди природного повабу, може ганити мене за се й судити, та мені про його думку байдуже.
Ті ж люди, що на літа мої кивають, не чули, мабуть, що в часника головка біла, та гичка зелена. Та жарти жартами, а я їм скажу, що не соромитимусь поки віку мого тим догоджати, котрим годити мали собі за честь і втіху Гвідо Кавальканті [44] 44
Гвідо Кавальканті (1259-1300) ― італійський поет і філософ, друг Данте.
[Закрыть]і Данте Аліг'єрі при старощах своїх, і мессер Чіно із Пістойї [45] 45
Чіно із Пістойї (1270-1336) ― юрист і ліричний поет, був знайомий з Данте.
[Закрыть], у сивий волос убившися. Не хочу тільки од речі далеко ухилятися, а то приточив би немало прикладів історичних, що і в давнину багато було славетних мужів, які в похилому віці жінкам приподобитись ревне силкувалися; та як мої суперечники того не знають, нехай самі краще в тій матерії розчитаються.
Раджено мені на Парнасі з музами пробувати ― що ж, се рада слушна, та не годиться ні нам із музами, ні музам із нами безперестань спілкуватися, і коли чоловік розстанеться на якийсь час із ними, захопившись подібними до них істотами, то за се його не варто ганьбити. Музи ― жінки, а жінки хоч і не музи, то все ж таки з виду на них похожі, і якби вони не подобались мені самі собою, то я полюбив би їх за ту схожість. Не кажу вже про те, що жінки надихнули мене на тисячу віршів, а музи ані на жоден; правда, музи допомагали мені складати їх, а може, й ці оповіданнячка писати, хоч се річ і простіша; і дуже можливо, що музи навідували мене саме задля тої схожості, що мають із ними жінки. Отож, компонуючи сі оповідання, я не цураюсь ні Парнасу, ні муз, як то декому здається.
А що ж ми тим скажемо, що, слави моєї жаліючи, радять мені про шматок насущника дбати? Їй-богу, не знаю! Догадуюсь тільки, що якби мені довелося коли в них хліба попросити, то вони б мені, певно, одказали: «Шукай його собі в байках!» А тим часом поети знаходили, бувало, більше того хліба в байках своїх, ніж багачі в скарбах своїх незчисленних. Багато співців прославили свою добу тими байками, а ті, що хліба собі донесхочу нагарбати поривалися, безславно загинули. Та що там довго балакати! Нехай ті люди й проженуть мене, як я попрошу в них хліба, тільки, хвалити Бога, ще мені не прикрутило, а як і прикрутить коли, то зумію по слову апостольському нужду, як і розкоші, зносити; нехай же ніхто більше про мене не піклується.
Щодо тих, які кажуть, ніби все не так було, як я списую, то я був би їм вельми вдячний, щоб вони пред'явили мені оригінали, і коли б моє писання з тими оригіналами різнило, я признав би їм слушність і намагався б усе як слід підправити, та, поки я чую самі лише пусті слова, даю їм на волю що завгодно говорити, а сам своє робитиму і докори їхні проти них же й повертатиму.
Здається мені, що буде з них поки що і такої відповіді, а я тим часом, заручившися Божою і вашою, ласкаві мої дами, допомогою і набравшися терпіння, піду собі далі своїм шляхом, на той вітер не зважаючи: нехай дме, як хоче, а мені од того нічого страшного не буде, як ото пороху дрібному при сильному вихрі, що або з землі його не звіє, або як уже зірве вгору, то понесе понад голови людські, понад корони королівські та цісарські чи на палаци високоверхі та вежі шпилясті, а як і впаде коли той порох додолу, то нижче того місця, звідки звіявся, осісти не може. Коли я і перше вам з усіх сил догодити старався, то тепер і поготів, бо всякому розумному чоловікові ясно, що я і всі інші, котрі вас люблять, діємо згідно з природою. Щоб проти її законів боротися, занадто багато треба мати сили, і часто сила та йде намарно або й шкодить тому, хто нею орудує. Такої сили, без сорома казка, в мене немає, а хоч би й була, то я оддав би її комусь іншому, аніж мав на свій пожиток обертати. Отож нехай мої напасники краще мовчать і, як не можуть самі горіти, нехай собі дубіють, про мене, у своїх протиприродних нахилах та не заважають мені сього короткого віку на мій смак довікувати.
Та час уже нам, любі мої читальниці, після сього одбігу чималенького знов до властивої речі повернутися і наше перерване оповідання далі по порядку провадити.
Уже сонце погасило на небі всі зорі і прогнало з землі вологу вночішню тінь, як Філострат зо сну прокинувся і велів побудити все своє товариство. Всі вийшли в той гарний сад на погуляння, а як настала обідня година, покріпились їдою на тому самому місці, де вчора вечері заживали. Тоді знов поспали трохи, як сонце саме найвище підбилося, а повстававши, посідали знов, як заведено, у холодку біля водограю, і Філострат наказав Ф'ямметті починати. Вона не примусила себе довго вмовляти і, люб'язно посміхнувшися, зняла річ.
