Текст книги "Декамерон"
Автор книги: Джованни Боккаччо
сообщить о нарушении
Текущая страница: 30 (всего у книги 52 страниц) [доступный отрывок для чтения: 19 страниц]
Мессер Форезе да Рабатта і маестро Джотто, художник, повертаючись із Муджелло, висміюють навзаєм свій жалюгідний вигляд
Коли Неїфіла замовкла й дами насміялися з кухаревого дотепу, королева веліла зняти річ Панфілові. Той почав:
― Дорогі мої пані, як фортуна таїть часом серед людей низького стану величезні скарби чесноти, що нам допіру показала Пампінея, так і природа ховає не раз незвичайні таланти під найпотворнішою зовнішністю людською. Се наочно проявилось на двох наших славетних співгромадянах, про котрих я хочу дещо вам розповісти. Один із них, мессер Форезе да Рабатта {217} , був маленький, плюгавенький з виду чоловічок, з таким пласким обличчям і кирпатим носом, що тої вроди соромився б і найпоганший бридько з роду Барончів, але з нього був знаменитий юриста, і тямущі люди величали його оракулом цивільного права. Другого звали Джотто {218} , і мав він предивний художницький хист: не було на світі нічого сформованого природою, матір'ю і створителькою всього сущого, чого б він не зміг удати олівцем, пером або пензлем з такою мірою подібності, що не розбереш, де сама річ, а де її зображення; нерідко його малювання так зір людський в оману вводило, що подобизна всім за дійсність уявлялася. Йому вдалося відродити до нового життя мистецтво, поховане од віків квачомазами, які малювали всяку всячину скорше на потіху невігласам, аніж людям доброго смаку, ― через те його по праву можна назвати одним із світочів флорентійської слави. Був сей художник надзвичайно скромним чоловіком ― хоч у нього вчилися всі інші, він за життя завжди одмовлявся од титулу «маестро», і той титул блищав на ньому тим яскравіше, чим більше ганялись за ним бідніші на талан митці або його учні. Та хоч сей Джотто був неперевершеним художником, на постать і на вроду мало чим од мессера Форезе одрізнявся.
Переходячи тепер до самої речі, скажу, що і в мессера Форезе, і в Джотта були маєтки по сусідству, в містечку Муджелло {219} . Якось улітку, коли по всіх судах були вакації, мессер Форезе поїхав оглянути свій маєток і вже вертався звідти верхи на плохенькій кобильчині, коли зустрів Джотта, який теж побував у своїх володіннях і брався назад до Флоренції. Конячка його була не краща, ніж у юристи, та й одежина теж благенька. От давай вони їхати разом ― тюпають поруч тихою ступою, сказано старі. Аж тут линув зненацька дощ, як то іноді літньої пори буває, і вони мусили шукати чимдуж якогось сховку ― завернули до одного селянина, спільного свого знайомця і приятеля. Сиділи вони в нього, сиділи, дощ і не думав переставати, а їм треба було того самого дня бути в Флоренції; от вони попросили собі в того селянина по старому сіряку, що то в Романи носять, та по брилю дірявому (бо кращих не було) та й рушили далі в дорогу. Проїхали трохи ― змокли як хлющ, заляпалися всі в багнюку, ― що з-під копит у коней чвиркала: то були гарні, а то ще кращі стали. Через деякий час надворі розпогодилось; то вони мовчки їхали, а се вже й розмовляти почали. Мессер Форезе уважно слухав Джотта, який був завжди цікавим розмовником, та знай поглядав на нього і спереду, і ззаду, і збоку. Бачивши, який він бридкий та нечупарний, юриста, забувши про свій власний вигляд, промовив сміючися:
– Джотто, якби отсе нам попався навстріч який чужий чоловік, що тебе зроду не бачив, то як ти думаєш ― повірив би він, що ти найкращий маляр у світі?
На те Джотто одповів не гаючись:
– Гадаю, мессере, що повірив би, якби, на вас глянувши, подумав, що ви знаєте а-бе-ве-ге.
Почувши сії слова, мессер Форезе зрозумів, що схибив у слові і дістав доброї здачі, що йому належала.
Оповідка шостаМікеле Скальца доводить своїм молодим товаришам, що Барончі ― найблагородніші люди у всьому світі хрещеному, і виграє вечерю
Іще сміялися пані з Джоттової дотепної відповіді, коли королева веліла оповідати далі Ф'ямметті, і та почала такими словами:
― Юнії мої подруги! Тут Панфіл згадав ненароком рід Барончів {220} , якого ви не знаєте так, як він, і мені згадалась одна історія, зв'язана з нашою сьогоднішньою темою, в якій доводиться знатність сього роду; от я й хочу вам її розказати.
Не багато утекло води в море з того часу, як у нашім місті жив один молодик на ймення Мікеле Скальца, веселун і жартун такий, що ніде в світі не було йому, напевне, рівні ― на вигадки йому ніколи не збувало; тим молоді флорентинці вельми його полюбляли і охоче шукали його товариства. Одного дня трапилось йому бути в такій молодецькій компанії в Монт-Угі, де кілька чоловік зазмагались між собою ― який флорентійський рід найшляхетніший і найстародавніший? Одні казали, що то Ламберти, другі ― Уберти {221} , одне слово ― кожен своє правив, як хто розумів. Слухав тої суперечки Скальца, а тоді сказав сміючися:
– Ех ви, капустяні голови, не знати, що провадите! Коли хочете, то найславніший і найдавніший рід не лише в Флоренції, а в усьому світі хрещеному ― то Барончі; се вам скаже усякий хвилозоп і кожен чоловік, котрий їх знає так, як я; а щоб ви їх ні з ким не сплутали, то знайте, що се ваші сусіди, Барончі з Первопречистенської парафії.
Як почули сеє молодики, що чогось іншого од нього сподівались, почали всі сміятися і глузувати:
– Розкажи комусь іншому! Хіба ми не знаємо тих Барончів?
Тоді Скальца й каже:
– От же, їй-богу і присяй-богу, я не сміюся, а правду кажу. Ладен із ким завгодно піти в заклад на вечерю для того, хто виграє і ще для шістьох чоловік, кого він вибере. А суддею між нами нехай буде, на кого самі вкажете.
Обізветься тоді один із тих молодиків, на ймення Нері Монніні {222} :
– Я згоден! Вечеря буде моя!
Погодившись на тому, що суддею буде П'єро ді Фйорентіно {223} , в якого вони якраз гостювали, вони подались до нього; все товариство певне було, що програє Скальца, і лагодилось добре з нього посміятись. Коли вони розповіли про свій заклад П'єрові, той, будучи чоловіком розважним, вислухав спершу докази Нері, а потім, звернувшись до Скальци, спитав:
– Ну, а які ж у тебе докази?
– А такі, ― одповів Скальца, ― що не тільки ти, а й сам суперечник мій змушений буде признати мені рацію. Вам же відомо, що чим рід давніший, тим він і славніший, ― та ви й самі так допіру говорили. Якщо рід Барончів найдавніший, то значить, що він разом з тим і найславніший; отже, досить мені довести його давність, і я виграю заклад. То знайте ж, що пан Біг створив Барончів тоді, як ще тільки вчився ліпити, а всіх інших ― пізніше, коли вже добре навчився. В сій істині дуже легко пересвідчитись, як порівняти Барончів з усіма іншими людьми: у всіх обличчя як обличчя, домірні й доладні, а у тих Барончів ― в одного вид довгобразий аж надто, в другого ― ширший, ніж довший; у того ніс, немов патик, а той наче зовсім безносько; в одного підборіддя випнуте і вгору закручене, в другого щелепи немов ослячі, в третього ― одно око більше, друге менше ― достоту як у тих чоловічків, що діти пробують малювати. З сього ясно видно, що пан Біг ісправді создав їх тоді, як іще тільки вчився ліпити; отже, рід Барончів давніший, а значить і славніший за всіх інших.
Вислухавши сюю рацію, і П'єро, що був суддею, і Нері, що побився з Скальцою об заклад, і всі присутні почали сміятись і мусили визнати, що Скальца виграв вечерю, бо Барончі і справді найдавніший і найславніший рід не лише у Флоренції, а і в усьому світі хрещеному. Тим і Панфіл, бажаючи сказати, що мессер Форезе був із себе дуже негарний, прирівняв його до бридіїв із роду Барончів.
Оповідка сьомаМадонна Філіппа, впіймана мужем у гречці, влучною відповіддю виправдується на суді і домагається зміни закону
Ф'яметта вже замовкла, а всі ще сміялись із незвичайного доказу, яким Скальца підійняв рід Барончів над усе шляхетство, коли королева наказала Філостратові заступити чергу, і він почав:
– Шановнії мої пані, гарна то річ ― усюди словом добре володіти, та найкраще, на мою думку, коли те вміння не покидає нас у пильній потребі. Таке вміння явила нам одна благородна дама, про котру я хочу вам розповісти: дотепним своїм словом вона не лише викликала веселий сміх серед слухачів, а ще й порятувала себе од ганебної смерті, як ви зараз почуєте.
У місті Прато був колись такий закон, нелюдський, скажемо прямо, і жорстокий, що коли муж застане з коханцем свою жону-перелюбницю, то її мали живцем спалити нарівні з непотребницею, що тії ласки всім за гроші уділяв. І ось, коли сей закон іще був у силі, сталось так, що одна вродлива шляхетна пані на ім'я мадонна Філіппа була заскочена якось уночі своїм мужем, Рінальдом де Пульєзі {224} , як лежала в своїй кімнаті в обіймах Ладзаріна де Гваццальйотрі {225} , родовитого й хорошого молодого кавалера з того міста, якого вона любила, як свою душу. Коли Рінальдо викрив ті перелюбки, загорівся лютим гнівом і ледве стримався, щоб їх обох на місці не вбити; лише страх за свою власну долю здержав його од душогубства.
Хоч же й не хотів він сам статися вбивцею жінки своєї, та не думав і попускати зрадниці: вирішив домагатись для неї смерті, як належало по закону тамтешньому. Маючи досить доказів її переступу, він, не питавши ні в кого ради, запізвав наступного ранку провинницю до суду. Пані та, смілива й одважна, як бувають завжди ті, котрі щиро люблять, твердо вирішила стати на суд, хоч родичі і друзі розраювали її: воліла померти, чесно визнавши всю правду, аніж утекти боягузливо й жити десь вигнанницею-банітою, виявившись негідною того коханця, що в його обіймах минулу ніч ізночувала. У супроводі багатьох жінок і чоловіків, які радили їй не признаватись, вона з'явилась до подести і з спокійним видом спитала в нього твердим голосом, навіщо він її викликав.
Подеста подивився на неї і, побачивши, що се пані вродлива і статечна, та ще й одважна, як судити з її речей, пройнявся до неї щирим жалем; він боявся, що вона у всьому признається, і тоді йому доведеться, шануючи власну честь, засудити її на смерть. Та хотів він того чи не хотів, мусив допитати її, раз уже скаргу на неї подано.
– Мадонно, ― промовив подеста, ― муж ваш Рінальдо запізвав вас до суду, твердячи, що застав вас, як ви чинили чужоложний гріх, і вимагаючи за те смертної кари, згідно з нашим статутом, та я не можу дати такого вироку, якщо ви самі не признаєтесь. Тож подумайте гаразд, що ви маєте одповісти на моє питання ― чи правда те, в чому вас звинувачує ваш муж?
Мадонна Філіппа, не збентежившись анітрохи, одказала спокійним голосом:
– Мосьпане, то правда, що Рінальдо мені муж і що минулої ночі він застав мене в обіймах Ладзаріна, котрого я щиро люблю і з котрим уже не раз ісходилась. Од сього я зроду й не думала одрікатись. Але вам відомо (в тому я цілком певна), що закони мусять бути рівні для всіх і прийматися за згодою тих, на кого вони поширюються. А сей закон б'є тільки по бідолашних жінках, які з природи своєї, на відміну від мужчин, багатьох можуть задовольняти; крім того, як його приймали, то жодна жінка не давала на нього згоди, та ніхто й не питав нашої думки; тим сей закон єсть неправосудний. Якщо ви хочете погубити моє тіло й свою душу, застосувавши сей закон, то робіть, як знаєте; тільки перш ніж оголосите свій рішенець, чиніте мені ласку ― спитайте мого мужа, чи я зроду одмовила йому хоч раз, коли він мене жадав, чи я не належала йому цілковито.
Мессер Рінальдо, не чекаючи питання подести, зразу ж одповів, що дружина й справді на кожне його прохання завжди вволяла всяку його волю.
– А коли так, ― вела далі мадонна Філіппа, ― то я питаю вас, пане подесто: якщо він завжди брав із мене все, що йому було потрібно й любо, то що я мала робити з лишками: собакам викидати, чи що? Чи не краще ж оддати їх шляхетному чоловікові, що любить мене як душу, ніж мають вони гинути намарно?
Послухати в суді сю справу, та ще з такою шляхетною панією, як мадонна Філіппа, зібрались майже всі пратяни. Почувши таке резонне питання, всі зареготалися і гукнули в один голос, що пані не винувата і правду каже. Перш ніж розійтися з синьйорії, городяни, підтримувані подестою, змінили той жорстокий закон, лишивши його в силі тільки про тих жінок, що подружню честь заради грошей ламають. Рінальдо вийшов із суду, як непишний, соромлячись своєї нерозумної витівки, а жінка його, весела й вільна, вернулась додому з славою, немов воскресла з огнища.
Оповідка восьмаФреско радить своїй небозі не дивитись у дзеркало, якщо вона не любить, як каже, бачити противних людей
Філостратова оповідка попервах засоромила була трохи молодих слухачок, і на личках у них виступив ніжний рум'янець; та потім почали вони між собою лукаво ззиратися, ледве стримуючись од реготу, дослухали, хихикаючи, ту історію до кінця. Як оповідач замовк, королева веліла казати далі Емілії. Глибоко здихнувши, ніби щойно зо сну прокинулась, вона почала:
― Хорошії мої подруги, тим що я зараз далеко звідціля думкою витала, та все одно мушу коритись королевиному наказові, розкажу я вам одну коротеньку історію, бо на довшу через ту свою задуму не спромоглася ― про дурну й задавакувату дівчину, котру її розумний дядько хотів дотепним жартом на добру путь наставити, хоч вона того не змогла втямити. Так от, жив собі один чоловік на ймення Фреско да Челатіко {226} , і мав він при собі небогу, що її звали пестливо Ческа {227} ; то була дівчина гарного личка й гожого стану, хоч і не тієї янгольської вроди, яку ми час від часу між людьми подибуємо; проте вона вважала себе за таку надзвичайну красуню, що гудила раз у раз без усякого розбору всіх чоловіків і жінок і все, що їй на очі наверталось, і вдалася така примхлива, вередлива та перебірлива, що й те їй не так, і се не так, і все їй недогода; до того ж була така бундючна та гордовита, що й для французької принцеси було б занадто. Як іде, було, по вулиці, то од кожного носа верне, такі б то були противні й осоружні всі люди, що їй зустрічались. Не буду говорити про всякі інші примхи її та вереди, скажу лише, що вернулась вона одного дня з міста додому, де був саме її дядько, сіла коло нього та все знай відсапується. От Фреско й питає її.
– А чого се ти, Ческо, так рано додому вернулась? Сьогодні ж свято!
– Тим я вернулась рано, ― одказує манірно дівчина, ― що зроду не думала, що в нашому місті всі чоловіки й жінки такі неприємні та противні, а особливо сьогодні: на кого не гляну ― кожен бридкий як смертельний гріх, і так мені досадно стало, як, мабуть, нікому в світі, на ту погань дивитись, що я мерщій додому вернулась ― цур їм усім!
Фреско, якому те її гордування дуже не подобалось, одповів на те своїй небозі:
– Дитино моя, коли ти й справді, як кажеш, не можеш бачити противних людей, то ніколи не видивляйся в дзеркало, і тобі легше буде на душі.
Та дівчина була пуста, як очеретина, хоч і мала себе за премудрого Соломона, то й не зрозуміла своєю овечою головою, в чім сила дядькового жарту, ще й сказала йому, що інші видивляються, то й вона буде. Як колись була дурною, так і досі зосталась.
Оповідка дев'ятаГвідо Кавальканті шпетить позавгорідно кількох флорентійських лицарів, що заскочили його зненацька
Почувши королева, що Емілія одбула свою чергу і вже нікому більш оповідати, опріч неї самої та того, що має постійний привілей говорити останнім, обізвалась до товариства такими словами:
– Ласкавії мої подруги, хоч ви сьогодні вийняли мені з уст дві чи три історійки, що я мала на думці оповідати, проте в мене лишалась у запасі ще одна, в якій фігурує наприкінці таке глибокодумне речення, що рівного йому ми нині, може, й не чули.
Ви, мабуть, добре знаєте, що за старих часів у нашому місті було багато хороших і похвальних звичаїв, які зникли тепер під натиском непомірного грошолюбства, що чимраз більше зростало разом із багатством. Серед тих давніх звичаїв був один такий: у різних кутках Флоренції збирались постійні компанії з певного числа родовитих людей, куди приймались лише такі багатії, що були спроможні робити значні видатки. Сьогодні один, а завтра другий ― кожен у свій день гостив по порядку все своє товариство, запрошуючи на ті учти, крім того, славетних чужинців, коли такі траплялись, та інших поважних громадян. А ще був у них принаймні один такий день на рік, коли вони одягались усі в однакові строї і їздили гуртом по місту та влаштовували різні лицарські ігрища ― найчастіше се бувало в рокові свята або при оказії великої перемоги чи ще якої визначної події.
До числа таких компаній належав і гурт мессера Бетта Брунеллескі {228} . І сам мессер Бетто, і товариші його неодноразово намагались залучити до свого братства також Гвіда Кавальканті, і то не без причини; не кажучи вже про те, що се був один із найкращих логіків світу та неабиякий знавець натуральної філософії (про се товариству було байдуже), він одзначався ще багатьма іншими прикметами: із себе вродливий і обичайний, на слово проречистий, на достаток багатий; як уже зробить щось, притаманне благородному чоловікові, то краще за всіх, як уже шанував того, що, на його думку, пошани заслуговував, то вже понад усяку міру. Але мессерові Бетту так і не пощастило ніколи залучити його до своєї компанії; він і його прибічники вважали, що Гвідо цурається людського товариства, бо занадто заглибився в свої думки. А що Кавальканті дотримувався почасти вчення Епікура, між простим людом ходила поголоска, ніби єдиною метою його філософських роздумувань було довести, що Бога немає.
Одного разу, вийшовши з Михайлівського саду і пройшовши своїм звичаєм по вулиці Адімарі, Гвідо Кавальканті дістався до собору святого Іоанна, навколо якого були великі мармурові гробівці, що нині перенесені до Покрови {229} , і стояв там між порфіровими колонами, тими гробівцями та церковною брамою, що була тоді замкнена, коли се мессер Бетто, що їхав верхи по Покрівському майдану з своїм товариством, помітив філософа. От котрийсь із гурту і каже:
– Ану поїдьмо до нього, подратуємо!
Підострожили вони коней та до нього, мов наїзд жартома учинили, заскочивши його зненацька, і давай говорити:
– Гвідо, ти цураєшся нашого товариства; ну, докажеш ти, що Бога немає, а далі що?
Гвідо, побачивши себе в їхньому оточенні, сказав:
– Панове! У себе дома ви можете говорити мені все, що завгодно.
Тоді обіперся рукою о гробовець (а гробівці ті були високі), зграбно перемахнув через нього на той бік та й пішов собі од того небажаного товариства. Вони ж тільки зглянулись між собою та й порішили в один голос, що в того Гвіда не всі дома ― таке говорить, що й купи не держиться. Адже те місце, де вони були, то не їхня домівка, та й не Гвідова, сказати б ― нічия. Обізветься тоді мессер Бетто:
– Самі ви, ― каже, ― несповна розуму, коли не зрозуміли його: він-бо дуже ввічливо й небагатьма словами сказав вам найприкрішу в світі річ. Поміркуйте лишень: сі гробівці ― житла мертвих, бо в них кладуть на вічний спокій небіжчиків, а він каже, що се наш дім, і тим дає нам зрозуміти, що ми, як і інші темні люди, ― гірші, ніж мертві, в порівнянні з ним та іншими вченими людьми, тим на сьому цвинтарі ми ніби у себе дома.
Зрозуміли тоді всі, що мав на увазі Гвідо, і, засоромившись, ніколи вже послі того не чіплялись до філософа, а мессера Бетта шанували з тої хвилі яко чоловіка розумного і дотепного.
Оповідка десятаБрат Цибуля обіцяє показати селянам перо з крил архангела Гавриїла, але, знайшовши замість пера вугілля, каже, що се те, на котрому спекли святого Лаврентія
Усі дами й кавалери розказали вже свої історії, лишилось оповідати одному лише Діонеєві. Не ждучи особливого наказу, він утишив тих, що вихваляли ще дотепність пана Гвіда, і почав:
– Хорошії мої пані, хоч і маю я привілей по своїй уподобі що завгодно розповідати, та не бажаю одбігати сьогодні од того предмета, про який ви всі так добре говорили, і, вступаючи в ваші сліди, розкажу про те, як один спритний чернець закону святого Антонія, не розгубившись, уник чималої ганьби, що хотіли йому вчинити двоє молодиків. Не возьміть собі того за зле, що я поведу про се річ трохи ширшенько: гляньте на небо, то побачите, що сонце ще не звернуло на спадень.
Ви всі, напевне, чули про містечко Чертальдо [58] 58
Чертальдо ― рідне містечко Боккаччо.
[Закрыть], що лежить у нашій стороні в долині Ельзи; хоч воно й не яке велике, та в ньому жило за старих часів немало людей вельможних і заможних. У се містечко внадився, знаходячи там собі добрий попас, один чернець закону святого Антонія, на ймення брат Цибуля: він щороку приїздив туди побирати з дурнів милостиню, і жителі тамтешні ставились до нього вельми приязно, не стільки, може, заради святості його й побожності, як задля свійського імені ― на їхніх землях добре родила славна на всю Тоскану цибуля.
Із себе був той брат Цибуля невеличкий, рудоволосий, з виду веселий, а на вдачу ― всім пройдисвітам пройдисвіт; хоч освіти не мав жодної, а говорити вмів складно та доладно: хто його не знав, подумав би, що се великий ритор, сам Ціцерон [59] 59
Ціцерон Марк Тулій (106-47 до н.е.) ― славнозвісний римський оратор.
[Закрыть], а може, й Квінтіліан [60] 60
Квінтіліан Марк Фабій (35-95) ― визначний римський теоретик ораторського мистецтва.
[Закрыть]. Майже з усіма людьми в тій околиці він добре знався і братався, а з багатьма то й кумався. Одного разу (діло було в серпні місяці) він приїхав своїм звичаєм у Чертальдо. І рано в неділю, коли до парафіяльної церкви зійшлося чимало народу з навкружних сіл на службу Божу, він вибрав догідну хвилю і так до них промовив:
– Панове миряни, всі ви здорові знаєте, що годиться вам рік-річно жертвувати на вбогих в ім'я блаженного Антонія-чудотворця мало чи багато жита-пшениці і всякої пашниці, яка в кого спромога і любов до Бога, аби той святий Антоній беріг вам воли й осли, свині й коні. І про те не забувайте, що кожному, особливо ж тому, що до нашого братства приписаний, годиться й грошима сяку-таку лепту докинути. Тим і послав мене мій начальник, сиріч велебний отець-настоятель, щоб я зібрав ті ваші доброхітні датки; отож по третій годині, як зачуєте скликанчика, приходьте, Боже вас благослови, сюди перед Божий дім: я виголошу вам, як заведено, проповідь, дам цілувати хреста і, крім того, знаючи, що ви велико шануєте блаженного Антонія, покажу вам на'знак особливої ласки найсвятішу й найчудовнішу реліквію, що я сам привіз із заморського святого краю ― перо архангела Гавриїла, що загубив він у світлиці Діви Марії, як благовістив їй у Назареті юдейськім.
Сеє сказавши, знову заходився служити службу.
Коли брат Цибуля отак глаголав у церкві, було там у числі багатьох інших мирян двоє лукавих молодиків: одного звали Джованні дель Брагоньєра, а другого Б'яджо Піцціні {230} . Посміялись вони проміж себе з тих ченцевих реліквій, а потім, хоч і були обидва приятелями брата Цибулі, вирішили підвезти йому з тим пером візка. Дізнавшися, що брат Цибуля ще вранці домовився обідати в одного свого знайомого в слободі, і переконавшися, що він справді пішов до нього, вони подалися до гостиниці, де стояв чернець: Б'яджо мав заговорити Цибулиного служку, а Джованні пошукати тим часом серед ченцевих речей те перо, яке вже воно там не було, і викрасти його, а тоді побачити, як-то брат Цибуля буде перед народом викручуватись.
У брата Цибулі був служка на ймення Гуччо: одні дражнили його Гуччо-Слоняка, другі ― Гуччо-Свиняка, треті ― Гуччо-Невмивака; то був такий паливода, що проти нього і сам Ліппо Топо {231} мусив у кут сховатися. Брат Цибуля не раз, бувало, жартував із нього в колі своїх товаришів:
– Мій слуга, ― каже, було, ― має дев'ять таких прикмет, що якби в Соломона, Арістотеля [61] 61
Арістотель (384-322 до н.е.) ― грецький філософ і вчений, шанований у добу середньовіччя.
[Закрыть]чи Сенеки [62] 62
Сенека (3-65) ― римський філософ-стоїк і драматург.
[Закрыть]була б хоч одна із них, де й ділися б їхні мудрощі, святощі і чесноти. Уявіть же собі людину без мудрощів, святощів і чеснот, та ще з тими дев'ятьма прикметами!
Коли ж його питали, які то прикмети, він одповідав так, нанизуючи їх під риму:
– Він у мене лінивий, брехливий і лайливий; зухвалий, недбалий і оспалий; забутний, безпутний і розпутний. Водяться за ним і ще деякі грішки, про котрі краще не згадувати. Та найсмішніше, мабуть, з усіх його штучок се те, що всюди, куди б він не прибув, хоче ледащо оженитись і будинок собі найняти. Борода в нього велика, чорна та лиснюча, і він вважає сам себе за такого красеня, що котра на нього гляне, в тої зразу серце в'яне; дай йому волю, то бігатиме за жіноцтвом так, що й реміння погубить. Правда, він стає мені в великій пригоді, бо як хто захоче розмовитись зо мною потаємне, Гуччо все одно підслухає дещицю й на свою долю, а як у мене щось таке спитають, то він, боячися, що я не зумію одповісти, одповідає за мене «так» чи «ні», як йому на думку набіжить.
Тим-то, лишивши свого служку в гостиниці, брат Цибуля наказав йому пильно стерегти його речей, щоб ніхто їх не чіпав, особливо торбинок, бо там були всякі святощі. Але Гуччо-Невмивака так любив сидіти на кухні, як соловейко на калині, особливо як винюшить, було, дівку-куховарку; накинув він оком і в сьому заїзному дворі на одну гладенну шерепу з гидкою мармизою і цицьками, мов двома лантухами, вічно впрілу, засмальцьовану і прокоптілу, та й накинувся на неї, як гайворон на стерво. Лишивши напризволяще кімнату брата Цибулі з усіма його речами, він приснастився на кухні біля печі (хоч діялося се влітку) і завів балачку з куховаркою, котру звали Нута: казав їй, що має грамоти на шляхетство, тисячу з гаком червінців (крім тієї тисячі, що він іншим винен), що він і швець, і мнець, і на дуду ігрець, і на всяке діло не взяв його грець. Хоч на каптурі в нього було стільки смальцю, що стало б заправити цілий казан юшки в Пустоживотньому монастирі, на камізельці сила-силенна латок і брудних плям коло ковніра та під пахвами, од яких він мінився різними барвами, як ті індійські та турецькі тканини, черевики були геть істоптані, а панчохи діряві, проте Гуччо удавав із себе барона з Овечого загона і обіцяв Нуті, що одягне й прибере її, як паву, визволить із наймів і дасть їй кращу долю, дарма що в неї нічого немає. Багато він іще провадив їй груш на вербі, та говори до гори, а гора не чує ― і на сей раз, як завжди було раніше, нічого він не добився.
Отож тії два хлопці-штукарі застали Гучча-Свиняку, як він увивався коло Нути, і були з того дуже задоволені, бо не мали зайвого клопоту: ввійшли безперешкодно до ченцевої кімнати, що стояла нарозтвір, і давай торбинки перетрушувати. В одній знайшли вони скриньку, завинену в шовковий шмат, а в тій скриньці ― перо з папужиного хвоста: ото ж і була, мабуть, та реліквія, котру збирався показати брат Цибуля чертальдянам. А вдурити їх було ченцеві не дуже важко, бо в ті часи всякі єгипетські витребеньки зрідка хіба потрапляли до Тоскани; то вже геть пізніше заполонили вони всю Італію на превелику пагубу й розпусту. А як вони взагалі мало були відомі, то в Чертальдо й поготів: там люди жили собі просто, по-батьківському й дідівському, і папуг не то в вічі зроду не бачили, а й не чули про них ніколи.
Зраділи хлопці, що найшли те перо: витягай його із скриньки, а щоб скринька не була порожня, насипали туди вугілля, що знайшли в кутку кімнати. Тоді закрили її, зав'язали, поклали все на місце, як було, та й вийшли з гостиниці, ніким не помічені, і стали чекати, що-то скаже брат Цибуля мирянам, як ізнайде замість пера вугілля.
Дядьки й тітки, що були на ранній одправі, почувши, що по обіді вони зможуть побачити перо архангела Гавриїла, пішли з церкви додому і розказали про те сусід сусідові, кума кумі; як пообідали всі, то такого народу перед церквою зібралося, що хто зна, як вони там поміщались, ― так усім кортіло на те перо подивитись. Брат Цибуля тим часом добре пообідав і поспав трохи; по третій же годині устав і, дізнавшись, що насходилось чимало простацтва на те диво глянути, велів сказати Гуччові-Невмиваці, щоб він ішов до церкви з дзвіночками й торбинками. Хоч і не хотілося служці од Нутиної кухні одриватись, та мусив іти, куди сказано. Ледве доплентавшись до церкви (аж сопів, бідолаха, води обпившися), він став коло дверей і почав дзвонити в скликанчик. Коли всі люди зійшлися, брат Цибуля, не помітивши, що хтось у його торбинках копався, зачав свою проповідь і наговорив чимало спасенних словес, що мали піти йому на користь; як же настав час показати перо архангельське, промовив урочисту молитву, велів запалити два посвітачі і, знявши з голови шапочку, обережно вив'язав із шовкової хусточки скриньку. Сказавши ще кілька слів на хвалу й славу архангелу Гавриїлу та своїй святій реліквії, він розчинив скриньку.
Коли чернець побачив, що в ній лежить вугілля, то й не подумав, щоб таке міг учинити Гуччо-Слоняка (занадто тупий був у нього служка!), і не став проклинати його, що не допильнував святощів, тільки вилаяв подумки сам себе, що доручив їх доглядові недбалого й оспалого, безпутного й розпутного. Одначе не збентежився анітрохи, підвів очі й руки д'горі і сказав так, щоб усі його почули:
– Господи, хай буде прославлена вовіки потуга твоя!
Тоді, зачинивши скриньку, звернувся до народу з такою промовою:
― Панове миряни, мушу вам сказати, що, коли я був іще зовсім молодий, мій начальник послав мене в ті краї, де сонце сходить, доручивши мені особливим наказом шукати, аж покіль не знайду, Хвостовоздвиженські привілеї, потрібні більше комусь іншому, аніж нам, хоч печатки до них прикладаються дуже просто. От і рушив я в дорогу, з Венеції через Грецьку Слободу, потім верхи через усю Альгарбію й Бардаччину доїхав аж до Голотурії, а звідти, знемагаючи на спрагу, добрався через деякий час до Сардинії. Та навіщо оповідати вам про всі країни, в яких я побував? Через протоку святого Юра перехопився я в Оманію і Туманію, дві держави великі і густо залюднені, звідти дістався до Дуросвітчини, де побачив багато братчиків нашого закону та інших орденів чернечих, які били там байдики во славу Господню, мало дбаючи про нужду ближніх своїх, а більше про свою вигоду; платять же за все в тих краях тільки небитою монетою. Звідти подався я в Абруцци, де чоловіки й жінки ходять по горах у дерев'яних черевиках, а свиней одягають у ковбики й ковбаси; далі потрапив до таких людей, що носять хліб на палицях, а вино в мішках, а звідти ― в Червиві гори, де всі води течуть назуспіт. В короткім часі загнався я аж до Зарваної Індії, де ― клянуся рясою, що в мене на хребті! ― бачив на власні очі, як пернаті літають у повітрі ― се правда, хоч важко їй повірити; та єсть чоловік, що не дасть мені збрехати: се Мазо дель Саджо, багатий купець, котрого я в тім краю побачив; він лускав там горіхи і продавав лушпайки вроздріб. Та, ніде не змігши найти, чого шукав (бо далі треба було пливти водою), повернув я назад і прибув у ті святі землі, де літнього року холодний хліб продається по чотири шаги, а теплий даром дається. Тут зустрів я преподобного отця Некоримене-Будьласка, достохвального патріарха Єрусалимського, котрий з поваги до облачення святого чудотворця Антонія, що я завше на собі носив, завволив показати мені всі мощі й реліквії, які тільки він мав; а було їх там стільки, що й на воловій шкурі всіх не спишеш і до вечора словом не змалюєш. Та щоб вам хоч якусь потіху дати, розкажу вам про декотрі. Показав він мені, по-перше, перст Святого Духа, цілий і свіжий, зовсім як живий; потім кучерик серафима, що з'являвся святому Франціскові; далі ніготь херувима і ребро воплощенного слова, вправлені в рямці, а ще покрови святої католицької віри, кілька лучів звізди, що явилась трьом царям-звіздарям на востоці, пуделко з потом архістратига Михаїла, як він мав брань із сатаною, щелепу смерті святого Лазаря тощо. Тоді я не пошкодував для нього «Опису Йосафатової долини», виложеного простою мовою, та кількох розділів «Козлопеї», що він уже віддавна розшукував, а він уділив мені за те дещицю із своїх святощів ― дав один зубець животворящого Хреста Господнього, скляночку з гуком дзвонів храму Соломонового, перо архангела Гавриїла, що я вже вам про нього казав, дерев'яний черевик святого Герарда Вілламанського {232} (я подарував його недавно Герардові ді Бонсі {233} у Флоренції, що велике шанує свого патрона). Дав мені патріарх і кілька вугликів, на яких іспекли святого великомученика Лаврентія. Всі ті реліквії я привіз побожно із святого краю і вожу їх завсіди з собою. Правда, отець-настоятель спершу заборонив був мені їх показувати, покіль не буде перевірено, чи вони справдешні, чи ні; та деякі чудеса, явлені ними, а також потвердні листи патріархові посвідчили їхню силу, і мені дано дозвіл показувати їх; але я нікому сих святощів не довіряю, а весь час тримаю при собі. Щоб перо архангельське не зіпсувалось, я ховаю його в скриньці, а вуглики, на яких спечено святого Лаврентія, в другій: сі скриньки майже однакові, і я їх інколи плутаю, ось і тепер ― думав, що взяв із собою ту, що з пером, а взяв із вугликами. І в тому, мабуть, немає помилки, думаю, що на те була Господня воля, бо за два дні, як я щойно пригадав, буде свято блаженного Лаврентія. Тим і зволив Господь, щоб я показав вам те вугілля, на якому спалено великомученика, і запалив у душах ваших пломінь віри святої, і надав мені взяти замісто пера, що я думав очам вашим появити, благословенні вуглики, погашені вологою преподобного тіла. Зніміть же шапки, дітки мої, і підійдіть поглянути побожно на сії святощі. Істинно глаголю вам: до кого сі вуглики хресним знаменням доторкнуться, той цілий рік може бути певен, що вогонь не опече його так, щоб не чутно було.
