355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Джованни Боккаччо » Декамерон » Текст книги (страница 17)
Декамерон
  • Текст добавлен: 4 октября 2016, 23:21

Текст книги "Декамерон"


Автор книги: Джованни Боккаччо



сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 52 страниц) [доступный отрывок для чтения: 19 страниц]

Оповідка сьома

Тедальдо, розцуравшися з своєю коханкою, виїжджає з Флоренції, через деякий час повертається туди в перевдязі прочанина, говорить із нею і виявляє її помилку, рятує од смерті її чоловіка, звинуваченого в його вбивстві, мирить його зі своїми братами і знову сходиться з коханкою

Уже замовкла Ф'ямметта, діставши загальне схвалення, коли королева, щоб не було загайки, веліла швидше оповідати Емілії; та зразу ж і почала:

– Мені хочеться знову вернутися до нашого міста, од якого оддалилися обидві мої попередниці, і розказати вам, як один наш земляк, оддавши ласки у своєї коханої, привернув її знову.

Так от, жив колись у Флоренції один молодий шляхтич на прізвисько Тедальдо Елізеї {137} , що був без міри закоханий в одну даму на ймення Ермелліна, дружину Альдобрандіна Палерміні {138} , і завдяки своїм визначним прикметам тішився її взаємністю. Та фортуна, неприятелька щасливих, стала на заваді їхньому блаженству; не знати з якого приводу дама, що досі була йому зичлива, одкинулась од нього і не то посланнів жодних од коханця не приймала, а й навіч його бачити не хотіла і тяжкої йому тим завдала туги, але тим, що любощі їхні були потайними, ніхто не знав справжньої причини його смутності.

Тедальдо брався на всякі способи, щоб привернути знову її ласку, втрачену ним безвинно, та все було даремно; тоді він вирішив зійти десь у чужу землю ― не хотів, щоб причинниця його горя раділа, бачивши, як він сохне і в'яне. От дібрав він грошей, скільки міг, і, не сказавши й слова родичам і друзям своїм (крім одного товариша, якому він звірився у всьому), виїхав потаймиру до Анкони під прибраним ім'ям Філіппо ді Санлодеччо {139} .

В Анконі він став на службу до одного багатого купця і поплив на його кораблі до Кіпру. Його вдача й поведінка так сподобались купцеві, що той не тільки поклав йому добру платню, а й прийняв його собі до спілки, передавши в його руки значну частину своїх справ; Тедальдо ж провадив їх так пильно і так удатно, що за кілька років сам вийшов у великі купці. Хоч серед справ своїх торговельних згадував він часто свою жорстоку милу і безперестану ятрився коханням, хоч і поривало його душу в Флоренцію, та він твердо держався свого заміру і сім років перемагав своє серце. Та раз якось почув він випадком на Кіпрі пісню, що сам колись склав був про своє кохання до тієї дами, про ласку її до нього і про їхні любовні розкоші, і подумав, що то річ неможлива, щоб вона його зовсім забула. Він так жагуче запрагнув побачити свою Ермелліну, що не міг більше терпіти й вирішив повернутися до Флоренції. Упорядкувавши всі свої справи, він подався з одним тільки слугою до Анкони, звідки одіслав свої речі у Флоренцію до одного приятеля того анконського купця, а сам перебрався за прочанина, що ходив до Гробу Господнього, і теж прибув потаємне у місто разом із тим своїм слугою.

Приїхавши до Флоренції, він став у невеличкому трактирі, що тримали два брати по сусідству з будинком його коханої; туди ж то і скерував він перші свої кроки, щоб її по змозі побачити. Та всі вікна й двері того будинку були позамикані, і він боявся вже, чи не померла вона часом або чи не переїхала куди. Вельми тим стурбувавшися, подався Тедальдо до дому своїх братів і побачив їх коло двору всіх чотирьох, убраних у чорні жалобні шати; се його дуже здивувало. Знаючи, що він і видом, і одягом своїм сильне проти колишнього змінився і що його тепер не легко впізнати, він сміло підійшов до шевця-сусіди і спитав, чому сі пани вбралися в чорне. На те одказав йому швець:

– Вони носять жалобу по своєму братові Тедальду, що давно вже виїхав був ізвідси, а отсе вже скоро буде два тижні, як його вбито. Убив же його, як вони те на суді посвідчили, нібито Альдобрандіно Палерміні (його вже і в тюрму взято) за те, що Тедальдо любився з його жінкою і вернувся сюди потаємне, щоб із нею зустрітися.

Дуже стало чудно Тедальдові, що знайшовся якийсь чоловік, достеменно на нього похожий, і шкода йому зробилося того бідолашного Альдобрандіна. Дізнавшися, що коханка його жива й здорова, він повернувся надвечір до трактиру, і було йому в голові думу, як на морі шуму. Як повечеряв він разом із слугою своїм, покладено його спати на горішньому поверсі; уже й на північ повернуло, а він ніяк не міг заснути ― чи то з задуми великої, чи постіль була мулька, чи вечеря така нужденна. От не спить він, ворочається, коли се так як опівночі чує ― щось ніби лізе з горища, світло якесь крізь щілочку у дверях світиться. Він тоді нишком до щілочки: дай, думає, гляну, що воно за знак. Бачить, аж там якась гарна молодиця свічкою присвічує, а до неї підійшли троє мужчин, що з горища злізли. Привітались між собою любенько, а тоді один і каже до тієї молодиці:

– Хвалити Бога, тепер можемо спати безпечне, бо Тедальдові брати прискаржили за його вбивство Альдобрандіна Палерміні; той уже признався, вже й вирок йому підписано. А втім, нічичирк, бо як узнають, що то ми, то й нам те саме буде, що тому Альдобрандінові.

Молодиця тій мові дуже зраділа, і всі пішли вниз спати.

Тедальдо ж, як почув ті слова, почав над тим розмишляти, які великі заблуди охмарюють часто розум людський. Згадав спочатку братів своїх, що чужого чоловіка за рідного брата признали й поховали, потім невинного Альдобрандіна, засудженого на смерть на підставі фальшивої підозри і кривих свідчень, а також сліпу суворість закону та його вершителів, що іноді, пильно дошукуючись правди, жорстокістю своєю примушують людей давати неправдиві показання, а ще й видають себе за служителів Бога й справедливості, будучи насправді речниками диявола і кривосуддя. Потім Тедальдо почав міркувати, як би йому Альдобрандіна од смерті визволити, і не заснув, доки не добрав на те певного способу.

Прокинувшись рано-вранці, він лишив слугу свого в трактирі, а сам пішов через деякий час до дому своєї коханки. Двері, як на те, були одчинені; він увійшов усередину і побачив, що Ермелліна сиділа долі в невеличкій світлиці на нижньому поверсі і гірко ридала. Тедальдо мало сам не заплакав з великого жалю; підступивши до неї ближче, він сказав:

– Мадонно, не журіться: ваша втіха недалечко.

Почувши його, пані підвела очі і промовила крізь сльози:

– Чоловіче добрий, ти, мабуть, прочанин, людина, сказати б, перехожа; відки ж тобі знати, яке моє горе і якої я потребую втіхи?

Тоді прочанин і каже:

– Мадонно, я прибув сюди з Костянтинополя; сам Бог мене послав, щоб ваш смуток у радощі обернути і мужа вашого од смерті порятувати.

– Якщо ти з Костянтинополя, ― спитала пані, ― то як же ти знаєш, хто такий мій муж і хто я сама?

Тоді прочанин розповів їй з самого початку, як попав її чоловік у притугу, сказав, як її звати, скільки років вона замужем і ще дечого багато, що він знав із її минувшини. Здивовижена пані гадала, що се до неї з'явився пророк; вона впала перед ним навколішки і заклинала його Божим іменем поспішати, якщо й справді він прибув заради порятунку Альдобрандіна, бо часу лишилося мало. Прочанин, удаючи з себе святого мужа, прорік:

– Мадонно, встаньте, не плачте і вислухайте уважно, що я вам скажу; тільки глядіть, не кажіть про се нікому ні слова. Господь об'явив мені, що се ваше нещастя наслано на вас за один ваш давній гріх, щоб ви його хоч почасти своєю печаллю спокутували; як же ви його не скупитесь до кінця, жде вас іще тяжче випробування.

На те пані сказала:

– Добродію, у мене на душі багато гріхів, і я не знаю, за який саме Господь вимагає од мене покути; коли вам се відомо, скажіте мені, і я зроблю все, щоб його відмолити.

– Мадонно, ― сказав тоді прочанин, ― я добре знаю, який се гріх, і спитаю в вас про нього не для того, щоб краще довідатись, а щоб, висповідавшись із нього, ви ще більшої дознали скрухи. Та час уже нам до справи приступити. Скажіть же мені: чи пам'ятаєте ви про те, що мали колись коханця?

Почувши пані сії слова, тяженько здихнула і вельми здивувалася: не думала-бо, щоб хтось на світі знав про теє кохання, хоч після того вбивства й були якісь перешепти між людьми, бо вірний товариш Тедальдів таки проговорився десь знеобачки.

– Бачу, ― одказала вона, ― що Бог одкриває вам усі тайнощі людськії, тим не буду я перед вами своїх приховувати. Правда, як була я молодою, то дуже любила того нещасного юнака, що за його вбивство оскаржено мого мужа. Я так оплакувала його смерть, що й досі ще на душі тяжко; бо хоч перед його од'їздом я ставилась до нього суворо і погордливо, та ні довга розлука з ним, ані смерть його несподівана не змогли вирвати його з мого серця.

На те сказав їй прочанин:

– Нещасного юнака, що отеє недавно вбито, ви не любили ніколи, кохали натомість Тедальда Елізеї. Але скажіте мені, яка була причина вашої до нього неласки? Чим він вас коли прогнівив?

– Ні, ніколи він нічим мене не прогнівив; причиною ж неласки моєї були слова одного проклятого ченця, котрому я раз якось сповідалася. Як розповіла я йому про свою любов до Тедальда і про наші близькі стосунки, то так він на мене нагримав, що перелякав навіки. Погрожував мені, що як я од мого коханця не одкинуся, то потраплю в пащу дияволову на саме дно пекла і ввергнута буду в геєну огненну. Такий мене перед тією карою страх ошанув, що я поклала не знатися більше з Тедальдом, не одповідати йому на листи й приймати од нього посланців. Та здається мені, коли б Тедальдо витривав був іще трошки, а не виїхав з одчаю на чужину, коли б побачила я, що він тане, мов сніг на сонці, то перемінила б ту свою сувору постанову, бо й сама нічого так у світі не бажала, як із ним любитися.

Тоді сказав їй прочанин:

– Мадонно, отсей же то єдиний гріх і мучить вас тепер. Я добре знаю, що Тедальдо вас ніколи не силував, ви закохалися в нього самохіть, бо він припав вам до вподоби. Як же став він до вас учащати, ви стільки виявили до нього прихильності і словом, і ділом, що як він і доти вас любив, то відтоді любов його стокротно сильнішою стала. Коли ж так (а я добре знаю, що так воно й було достоту), то чого ж ви одіпхнули його од себе так безсердечно? Треба було зразу над тією справою гаразд поміркувати, щоб не каятися потім за свої вчинки. Він був ваш, та й ви ж йому належали. Позбавивши його своєї особи без його волі й згоди, ви вчинили грабунок і вдіяли тим самим великий злочин. Знайте ж, мадонно, я сам чернець і дуже добре відаю всі чернецькі норови; не здивуйте ж, як я для вашої користі розкажу про них усе щиро й одверто, щоб і ви їх краще спізнали, які вони насправді єсть. Були колись у давнину праведні й святі монахи, а у тих, що тепер у монахи шиються, нічого немає чернечого, опріч ряси, та й ряси ті вже не зовсім чернечі: перші-бо законоположники чернецтва веліли шити ряси вузенькі, убогі, з грубої тканини, тим показуючи духовну погорду до розкошів мирських, що тіло своє нужденним веретищем укривали, а тепер такі ченці повелися, що справляють собі ряси просторі, пишні, з тонкого єдвабу, такого витворного крою, що хоч би й на архієпископа, і так безсоромно тими рясами в церквах та на вулицях хизуються, як деякі світські люди своїми уборами. Як ото рибалка в річці у свої мережі чим більше риби загорнути поривається, так вони, розпустивши свої широкі поли, намагаються обплутати ними скільки влізе святих та Божих удовиць і всяких простаків та простачок, дбаючи про те більше, ніж про будь-які інші справи. Як уже правду казати, то тільки й слави у них, що чернецькі ряси на тілі. Колишні ченці про спасіння людське дбали, а тепер ганяються за жінками та за багатством і про одне тільки думають ― як би анафемами своїми та страхами пекельними залякати дурнів, щоб вимантачити у них більше милостині і всякого подаяння задля спокути гріхів; самі ж то влягли ті ряси не з побожності, а з нікчемності своєї та бездіяльності, й дивляться, щоб хто достачив їм хліба, а хто вина, а хто грошей на часточку подав. Воно-то й правда, що милостинею та молитвами гріхи людські відкупляються, та якби знали побожні люди, куди й на кого йде їхня даровизна, то вони б її краще при собі залишили або свиням викинули. Добре знають сі пройдисвіти, що чим менше людей володіє великим скарбом, тим більше на кожного припадає, тим і намагаються криками своїми та погрозами інших од того одстрашити, чим самі хотіли б завладати. Чоловіків картають вони за розпусту і проповідують здержливість, бо коли грішники од жінок одкаснуться, то проповідникам більше буде; засуджують лихварство й грошолюбство, а самі те золото збирають, щоб іще ширші ряси собі справити, іще жирніші хліби духовні здобути, іще вищого чину доскочити, ― і все за ті самі гроші, що нібито призводять властителя до погуби. А як зачне їх хто ганити за такі плюгаві вчинки, то вони одказують: «Не так чиніть, як ми чинимо, а так чиніть як ми кажемо». Отакою вимовкою збувають вони тяжкі гріхи свої, гадаючи, напевне, що отарі легше праведним робом ходити, аніж самим пастирям. Добре знають, що багато людей задовольняється такою відповіддю і розуміє її інакше, ніж вони самі мають на думці. Їм, бач, хочеться, щоб ви робили так, як вони кажуть, себто щоб ви набивали їм гаманці грішми, звіряли їм свої таємниці, пильнували чистоти своєї, були терплячі, прощали кривди, не лихословили, ― все воно дуже добре, й почесне, й побожне, але навіщо вони вас на те навчають? На те, щоб вони самі могли те робити, чого не робитимуть тоді миряни. Хто не знає, що якби не гроші, то ченцям скоро б урвалося безділля? Якщо ти обернеш гроші на свою уподобу, то годі буде їм по закону ледарювати; як будеш за жінками упадати, то ченчикові до них не доступитися; як будеш нетерплячим і не прощатимеш кривди, то відхочеться святенникові в твою родину залазити і її зневажати. Та навіщо про те так широко розводитись? Вони самі себе щоразу обвинувачують, коли виправдуються такими словами перед розумними людьми. Чому ж вони не сидять дома, а йдуть у ченці, як не чують у собі досить святості і здержливості? А пішовши в ченці, чому не роблять так, як у Святому письмі сказано: «І почав Христос творити і навчати»? Нехай би й самі спершу творили, а тоді вже інших навчали. Бачив я на своєму віку багато таких любителів, хвалителів і розтлителів жінок, не то мирянок, ба й черничок; вони ж то якраз найдужче гриміли з казальниць проти перелюбства.

Невже ж нам іти за тими, що такеє творять? Вольному воля, та чи розумно се буде, Господь те відає. Та даймо на те, що правду вам сказав той ваш суворий сповідник, що зламати вірність подружню ― то дійсно тяжкий гріх; так хіба ж не більший гріх ― обікрасти чоловіка? Хіба ж не тяжчий злочин ― убити його або прогнати, щоб він поневірявся десь світами? Кожне скаже, що тяжчий. Як жінка сходиться з чоловіком, то гріх природний, а як вона його обікраде, чи вб'є, чи прожене ― то вже од лукавого умислу. Що ви обікрали Тедальда, як одібрали себе в нього, оддавшися йому перше з власної і невимушеної волі, се вже я вам довів раніше; скажу тепер більше: ви, можна вважати, вбили його, і то вже не од вас залежало, що він не заподіяв собі смерті, бачивши вашу до себе жорстокість, а закон говорить, що хто був причиною заподіянего зла, повинен понести ту саму кару, що й його виконавець. А що ви були причиною його вигнання і семилітнього поневіряння по світах, того ви не годні заперечити. Таким робом кожним із сих трьох учинків ви допустилися значно тяжчого гріха, ніж тим, що з Тедальдом любилися. Але, може, Тедальдо заслужив такого до себе ставлення? Очевидно, що ні, бо ви й самі се визнали, і я те добре відаю, що він любить вас над своє життя. Він шанував вас, поважав і вихваляв над усіх інших жінок, коли траплялось йому говорити десь про вас, не наражаючи вашої доброї слави і вашого імені на негідні підозри. Все своє добро, свою честь і свободу ― все те оддав він сам у ваші руки. Чи, може, він не славного роду дитина? Чи не взяв уродою між ровесниками своїми? Чи не переважив усіх чеснотами лицарськими? Чи не любили його всі, не шанували, не вітали, як годиться? Сього ви теж не можете заперечити. То як же ви могли, послухавшись дурного, тупого й заздрісного калугиря [40] 40
  Калугир ― чернець.


[Закрыть]
, вчинити з ним так безоглядно суворо? Я не розумію, як іноді жінки чи то з нетяму, чи з якогось засліплення, гордують мужчинами і легковажать їх, ніби забуваючи, що Господь наділив їх благородством понад усі живі створіння, тож жінка повинна вважати себе щасливою, як хто її полюбить, повинна шанувати його і годити йому, щоб він її не розлюбив. А що ви зробили, послухавши слів того ченця-дармоїда, що любить чужими пирогами свого батька поминати? Та, може, він сам хотів на те місце стати, звідки проганяв другого! Отсе ж то й є той гріх, що божественне правосудця, рівноважачи дії з їх наслідками, не могло залишити без покарання: ви без ніякої причини одцуралися Тедальда, а тепер муж ваш попав через нього в смертельну небезпеку, а ви в превелику тривогу. Як ви хочете сієї біди позбутися, мусите дати одну обітницю і потім чесно її виконати: якщо Тедальдо будь-коли повернеться сюди з вигнання, ви повинні повернути йому вашу ласку, прихильність і любов, одне слово, так до нього ставитись, як ставились до того часу, поки з недорозуму свого не послухали того дурного монаха.

Тут прочанин скінчив свою мову; пані вислухала її дуже уважно, бо докази його здавались їй справедливими і вона була певна, що Бог покарав її лихом саме за той гріх, а не за щось інше.

– Чоловіче Божий, ― сказала вона, ― бачу, що слова твої правдиві, і знаю тепер, які є насправді ті ченці, що я їх перше за святих уважала. Признаюся також беззастережно, що, ставлячись так до Тедальда, я вдіяла великий гріх; радніша б я була той гріх так, як ти кажеш, спокутувати, та чи то ж можебна річ? Тедальдо ніколи вже сюди не вернеться, його вбито, а чого не можна зробити, того не варт і обіцяти.

– Мадонно, ― одвітував їй прочанин, ― Тедальдо не вмер, Господь одкрив мені, що він живий і здоровий, а якби ви знов його своєю ласкою обдарували, то був би щасливий.

– Та що-бо ти мені кажеш, ― впала йому в річ Ермелліна, ― я ж сама бачила, як лежав він отут перед моїми дверми, ножами наскрізь прошитий, сама примала його в своїх обіймах, гіркими сльозами мертве обличчя його обливаючи, що, може, через ті сльози пішли про мене між людей поговори.

Тоді їй прочанин:

– Мадонно, кажіть мені, що хочете, а Тедальдо таки живий; якщо ви готові дати обітницю і додержати її, то ви його невдовзі побачите.

А пані:

– Обіцяю з дорогою душею, що так і зроблю. Не буде для мене більшої радості, як побачити мужа мого безпечним і вільним, а Тедальда живим.

Тут уже побачив Тедальдо, що настав слушний час одкритися їй і на рятунок мужа ще певнішу надію подати.

– Мадонно, ― промовив він, ― щоб ви про долю мужа вашого більше не турбувалися, хочу я вам одкрити одну таємницю, щоб ви тільки її нікому в світі не виявляли.

Вони були самі в засторонній кімнаті, бо пані цілком довірялась прочанинові, що здавався їй святим чоловіком. Тедальдо вийняв персня, що подарувала йому коханка останньої ночі (він пильно оберігав його всі ці роки), показав їй і спитав:

– Мадонно, ви його впізнаєте?

Ермелінна одразу його впізнала і сказала:

– Авжеж, упізнаю, я подарувала його колись Тедальдові. Тоді Тедальдо встав, швидко скинув із себе прочанську керею і каптура з голови і промовив до неї по-флорентинському:

– А мене впізнаєте?

Пані глянула на нього і впізнала, що се Тедальдо; вона жахнулася, немов побачила мерця, що встав із домовини; не кинулась йому назустріч, а хотіла тікати з переляку, бо не той се був для неї Тедальдо, що з Кіпру приїхав, а той, що з того світу марою уздрівся.

– Не бійтесь, мадонно, ― обізвався тоді він, ― я ваш Тедальдо, живий і здоровий, ніколи я не вмирав і не був убитий, хоч так думали і ви, і мої брати.

Роздивившись на нього пильніше і розслухавшися в його голосі, Ермелліна оговталась і впевнилась, що то справді був Тедальдо. Із сльозами на очах кинулась вона йому на шию, поцілувала його і сказала:

– Вітаю тебе сердечно, Тедальдику мій любий!

Обійнявши й поцілувавши коханку, Тедальдо промовив:

– Мадонно, тепер нам іще не до милування. Мушу йти зараз Альдобрандіна визволяти, щоб він до вас живий-здоровий повернувся. Маю в бозі надію, що до завтрашнього вечора почуєте про нього добрі вісті. Якщо мені вдасться ще сьогодні йому волю виклопотати, прийду до вас сю ніч, щоб про все як слід розказати.

Одягнувши знову свою керею й каптура, поцілувавши вдруге коханку і підбадьоривши її, він попрощався з нею й пішов у тюрму до Альдобрандіна, що вже видимої смерті сподівався, на рятунок аніже не надіючись. Спитавши дозволу в тюремників, Тедальдо увійшов до в'язня, немовбито подати духовну розраду, сів коло нього і сказав:

– Альдобрандіно, я твій друг; господь ізглянувся на твою безвинність і послав мене, щоб я тебе порятував. Якщо ти з пошани до нього зробиш мені невеличку ласку, якої я в тебе попрошу, то побачиш, що завтра перед вечором замість смертного вироку вийде тобі помилування.

– Чоловіче добрий, ― одказав йому Альдобрандіно, ― бачу я, що дбаєш ти про моє спасіння, і хоч я тебе не знаю і, здається, ніколи не бачив, ти, очевидно, і справді мені друг, як ти сам говориш. Істину кажу тобі, ніколи не робив я того злочину, що за нього маю смерть прийняти, хоч є на моїій совісті багато інших гріхів, за які я, може, тепер і караюсь, і Та кажу тобі, як перед Богом святим, що коли він мене ласкою своєю не оставить, я радо дам тобі обітницю, якої ти жадаєш, або ще й більшу якусь. Проси у мене, чого хочеш: як вийду на волю, дотримаю слова несхибно. Тоді прочанин сказав:

– Не допоминатимусь от тебе нічого особливого, попрошу тільки, щоб ти пробачив чотирьом братам Тедальдовим за те, що вони довели тебе до тюрми, подумавши, що ти вбив їхнього кревного. Прийми їх, як друг і брат, коли вони тебе перепросять.

Альдобрандіно одказав йому:

– Ніхто так не знає, як смакує помста, ніхто її так не прагне, як покривджений чоловік. Та як Бог із милості своєї хоче мене порятувати, я прощу їм радо, я вже їм простив. Як вийду в в'язниці живий-здоровий, зроблю все по твоїй уподобі.

Прочанин був дуже задоволений із тих його слів і не сказав йому більше нічого, тільки підбадьорив його надією, що ще до кінця наступного дня дістане він певну відомість про своє виправдання. Попрощавшися з в'язнем, він пішов до синьйори і сказав по секрету черговому урядовцеві:

– Ваше добродійство, кожному чоловікові годиться про те дбати, щоб правда наверх вийшла, а найпаче тому, хто обіймає таку посаду, як ви, слід про те пильнувати, щоб люди безневинні не несли кари за справжніх злочинців. От я й прийшов до вас, щоб сього не було, вам на честь і славу, а злочинцям на погубу. Самі здорові знаєте, як суворо судили ви Альдобрандіна Палерміні: за те, що він нібито замордував Тедальда Елізеї, ви хочете скарати його на горло. Отже ж, неправда сьому; ще сієї ночі я можу вам се довести, оддавши в ваші руки справжніх убивців того молодика.

Поважний урядовець, якому шкода стало Альдобрандіна, прихилив уха до прочанинових речей і розпитався у нього про все дрібніше. А розпитавшися, велів схопити обох братів-трактирників і служебника їхнього; схоплено ж їх усіх у первоспах, так що й опору вони не могли жодного вчинити. Хотіли їх, щоб правди дознатися, на тортури взяти, та вони того не ждали і щиро призналися спершу кожний окремо, а потім і всі разом, що вбили того Тедальда Елізеї, не знаючи, хто він такий. Як спитали їх про причину, вони сказали, що, коли їх не було в трактирі, той молодик приставав до жінки одного з них і хотів її зґвалтувати.

Як узнав про те прочанин, то пішов звідти з дозволу урядовця синьйорії і подався потаймиру в дім мадонни Ермелліни. Усі в домі вже спали, крім самої господині, яка чекала його, прагнучи з рівною силою і хороші вісті про мужа почути, і з коханцем своїм остаточно примиритися. Прийшовши до неї, Тедальдо сказав їй з веселим видом:

– Радуйся, люба моя, бо завтра твій Альдобрандіно повернеться до тебе живий і здоровий.

Щоб же її в тому остаточно переконати, розповів він докладно про все, що зробив. Ермелліна, незмірне втішена сими двома несподіваними радощами ― поверненням Тедальда, якого вже вона була поховала, і врятуванням мужа, смерть якого вже готувалась оплакувати, ― кинулась в обійми Тедальдові і палко його цілувала; потім лягли вони вдвох у постіль і любо та мило уклали між собою мир, обопільне розкошами упиваючись.

Як прийшло на рано, Тедальдо устав з постелі, розповів коханці, що він збирається учинити, і, знову попросивши її тримати все те в секреті, вийшов од неї, як і перше, у вбранні прочанина, щоб довести до кінця справи Альдобрандіна. Синьйорія, діставши, як їй здавалось, певні докази того, як було діло, випустила Альдобрандіна того самого дня, а через кілька день убивцям було стято голови на тому самому місці, де вони скоїли свій злочин.

Так вийшов на волю Альдобрандіно, на превелику радість собі, дружині своїй і всім родичам та друзям; ясно розуміючи, що свій рятунок завдячує він тому прочанинові, він прийняв його до себе в господу на ввесь час, скільки він захоче побути в їхньому городі; всі його хтозна-як шанували і годили йому, як могли, а найпаче Ермелліна: знала-бо, кому годить.

Через деякий час Тедальдо вирішив, що пора вже примирити Альдобрандіна з братами своїми, бо знав, що вони незадоволені звільненням його з тюрми і навіть озброїлись, боячись його помсти. Прочанин нагадав господареві своєму ту його обітницю, і той сказав, що готовий її справдити. Тоді гість попросив його врядити наступного дня розкішну учту і покликати на неї чотирьох братів Тедальдових з дружинами їхніми, ну і, звичайно, Альдобрандінову рідню, і сказав, що він сам запросить братів на змирщину. Альдобрандіно на все те згодився, а Тедальдо пішов до братів своїх і після довгих умовлянь, як то звичайно в таких випадках буває, переконав-таки їх найпевнішими доказами, що годиться їм Альдобрандіна перепросити і з ним навіки злагоду учинити, а переконавши, запросив братів із дружинами на завтра до Альдобрандіна на обід; вони ж на те охоче погодились. Другого дня, так як під обіди, четверо братів Тедальдових, всі в чорному, як були, завітали з деякими друзями своїми в господу до Альдобрандіна, що вже їх виглядав; тут у присутності інших гостей кинули вони зброю додолу і оддали себе в руки господареві, просячи в нього пробачення за вчинену йому кривду. Альдобрандіно обійняв їх, плачучи, кожного поцілував по-братерському в уста і добрословне за все їм простив. Після прийшли їхні сестри й жінки, також усі в жалобному вбранні, і мадонна Ермелліна та її родички привітали їх дуже люб'язно. Потім почали гостей ― кавалерів і дам ― розкішними напитками й наїдками трактувати, і все на тому бенкеті добре було б, якби не мовчазність, що панувала там з причини недавнього трауру, та не жалобні шати Тедальдових родичів; деякі навіть були незадоволені прочанином, що бенкет сей затіяв, і він те помітив. Тоді вирішив він, що настав уже час ту мовчанку зламати, і, як гості їли саме овочі, устав і сказав:

– Одного тільки нам бракує, щоб ся наша учта була веселою, ― Тедальда, та вже як ви його не впізнали, хоч він давно між вами, я зараз вам його покажу.

І, скинувши з себе керею і все своє прочанське вбрання, став перед гістьми в зеленій єдвабній камізельці. Всі зглядалися на нього, мов на яку дивовижу, та довго ніхто не міг повірити, що то він і є. Тоді він почав називати всіх своїх родичів і свояків, пригадувати різні пригоди, що з ними траплялися, і розказувати про свої власні. Аж тепер брати його і друзі кинулись до нього цілуватися, плачучи з радості, а за ними й жіноцтво ― як родички, так і сторонні, всі, крім мадонни Ермелліни. Побачивши сеє, Альдобрандіно сказав їй:

– Що се таке, Ермелліно? Чом ти не привітаєш Тедальда, як то роблять інші?

Ермелліна одповіла йому, так щоб усі чули:

– Радніша б я привітати його з більшою сердечністю, ніж будь-хто інший, бо я зобов'язана йому більше за всіх ― адже тільки завдяки його допомозі ти знову повернувся до мене; одначе поговори, що почалися в ті дні, як ми оплакували нібито вбитого Тедальда, не дозволяють мені сього учинити.

На се Альдобрандіно сказав:

– Дай спокій, не вірю я ніяким поговорам! Тедальдо все зробив, щоб мене порятувати, і тим ясно довів, що все то бридня; та й раніше я не давав тим пліткам віри. Устань же швидше та обійми його!

Ермелліні того тільки й треба було, і вона не забарилась виконати мужів наказ ― устала й за прикладом інших поцілувала Тедальда з великою радістю. Альдобрандінова великодушність дуже сподобалась Тедальдовим братам і всім присутнім; у кого ще й була на думці якась осуга од тих поговорів, то тепер спливла без сліду.

Коли всі вже перечоломкалися з Тедальдом, він сам позривав із братів чорний одяг, а з сестер своїх та своякинь темні жалобні шати і казав принести їм іншу одежу. Як вони поперебиралися, було там багато співів, танців та інших розваг, і бенкет, мовчазний наприпочатку, наприкінці був вельми голосний. Веселі гості, всі як є, посунули звідти вечеряти до Тедальда, і ще багато днів після того теє свято догулювали.

Флорентинці довго ще дивились на Тедальда як на гостя з того світу і чудо якесь. Не тільки чужі люди, а й брати його рідні ні-ні, та й подумають, було, про себе: а може, то й не він. І хто зна, доки б іще вони сумнівалися, якби не один випадок, що остаточно вияснив справу, ― хто ж був ісправді забитий. Одного дня перед їхнім домом проходили наймані солдати з Луніджани; побачивши Тедальда, вони кинулись до нього, гукаючи:

― Здоров був, Фаціоло {140} !

На те привітання одповів Тедальдо в присутності братів своїх:

– Ви, мабуть, сплутали мене з кимось.

Почувши його голос, солдати збентежились і попросили в нього пробачення:

– Даруйте, пане, але ви око в око схожі на одного нашого товариша, Фаціола з Понтремолі. Ось уже два тижні, чи що, як він пішов до Флоренції і пропав десь тут безвісти. Правда, нас спантеличив трохи ваш одяг, бо наш товариш був простий жолдак [41] 41
  Жолдак ― найманий солдат.


[Закрыть]
, як і ми.

Старший брат Тедальдів, почувши сеє, підійшов до них і спитав, у чому був той Фаціоло. Солдати розповіли йому, і виявилось, що точнісінько так був одягнений той, кого тут убито. З цієї прикмети і деяких інших всі остаточно переконалися, що вбитий був Фаціоло, а не Тедальдо, і всі сумніви щодо нього розвіялися без сліду. А Тедальдо, повернувшись до міста багатим чоловіком, лишився вірним давній своїй любові, та й вона його більше не цуралася; діючи обачно і розумно, вони довго ще своїм коханням утішалися, чого і нам, Господи, пошли і ущедри.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю