Текст книги "Декамерон"

Під покривкою щиросердої сповіді одна дама, закохана в молодого кавалера, змушує велебного душпастиря стати звідником мимоволі

Уже замовкла Пампінея, і товариство похваляло конюшого за сміливість і винахідливість, а короля за розсудливість, коли королева загадала заступити чергу Філомені, і та веселенько прийняла слово:

– Я хочу розказати вам цікаву бувальщину ― яку штучку встругнула одна хороша пані своєму велебному духівникові, і штучка та припаде, напевне, до смаку всякому мирянинові, бо ті ченці, дурні здебільшого, аж світяться, а такі дивочні та химерні, що вважають, ніби нема нікого над них вартнішого та мудрішого; самі ні до чого хисту не мають, щоб жити по-людськи, то й пруться, як свині, аби де нажертися. Сю пригоду розповім, любі мої подруги, не лише для того, щоб чергу одбути, а щоб показати вам, що і духовні особи, на яких ми з легковірності своєї надто впевняємось, попадаються часом на гачок не то мужчині, а й нашій сестрі.

У нашому городі, що держиться більше брехнею та оманою, ніж любов'ю і вірністю, жила кільканадцять років тому одна знакомита пані, обдарована од природи незвичайною красою, люб'язною вдачею, шляхетною душею і бистрим умом. Мені відомо, як звали і її, і інших осіб, що про них я говоритиму, та імен я не одкрию, бо дехто з них іще живий і міг би тим дуже обуритись, хоч більше годилося б усю ту справу сміхом збути.

Пані тая, будучи роду вельми значного, за велику те собі образу мала, що видано її заміж за простого ткача-ниткоплута, уважаючи, що ремісник, чоловік, мовляв, низького стану, хоч би який був багатий, не годиться для жінки-шляхтянки. Скоро вона побачила, що при всіх своїх достатках він на одне тільки здатний ― нитки перебирати, основу снувати та з прядильницею лаятись, ― то вирішила його подружніх пестощів по змозі уникати, а собі на потіху когось гіднішого на стороні пошукати. Оттоді-то й закохалась вона в одного благородного кавалера середніх літ, да так палко, що як удень було його не побачить, то вночі аж світом нудить. А кавалер той не помічав нічого, та й байдуже собі; вона ж, як жінка обережна, ні через людей, ні листовно йому того не виявляла, щоб біди на себе не накликати. Постерігши, що кавалер той учащав до одного ченця (а чернець той був череватий і на розум дурнуватий, та славився зате своєю благочестивістю), вирішила наша пані вибрати сього святого отця за посередника між собою і коханцем. Обміркувавши все як слід, вона вилучила слушну годину і пішла до церкви, при якій жив чернець. Викликала його і сказала, що хоче в нього сповідатися, якщо він на те згоден. Чернець, бачивши, що се багата пані, охоче вислухав її. Після сповіді вона сказала йому:

– Панотче, я мушу просити у вас поради й допомоги в одній справі. Мені відомо, що ви знаєте рід мій і мужа мого, що любить мене, як душу, і, що я тільки забажаю, все мені зараз дістає, як чоловік багатий і догідливий; за те ж і я його люблю понад усе на світі, і якби я не то що зробила, а навіть подумала щось таке, що його славі й волі могло б пошкодити, то за се мене треба було б, як послідущу злочинницю, на огні спалити. І ось тепер один чоловік ― не знаю, щоправда, його імення, ― здається, шляхетного роду і, коли я не помиляюсь, ваш добрий знайомий, із себе показний, високого росту, вбраний звичайно в розкішні шати брунатного кольору, ― чоловік сей, кажу, не знаючи, мабуть, якого я норову жінка, не дає мені промитої години своїми зальотами: аби я стала у дверях, чи сіла край вікна, чи з дому вийшла ― уже він тут і вродився; прямо дивно, що він отсе й сюди не прийшов. Дуже мене ся річ засмучує, бо така поведенція часто й безневинних жінок у неславу вводить. Я не раз уже думала була йому через братів се переказати, та, знаючи, як то воно між мужчинами буває, що слово до слова, та й суперечка готова, а од сварки і до бійки недалеко, мовчала я, щоб лиха не будити, і вирішила вдатися не до кого, як до вас, бо ви, здається, тому чоловікові приятель і, крім того, маєте право не лише друзів, а й людей сторонніх за такі вчинки картати. Тим я і благаю вас іменем святого Бога дати йому добру научку, щоб він більше такого не творив. Доволі знайдеться інших жінок, що, може, ласкавішим оком на його залицяння поглядатимуть, а мені од нього душу верне, така се для мене тяжка мука.

Сеє сказавши, опустила голову, ― туж-туж, здавалося, заплаче.

Святий отець одразу дорозумівся, про кого се вона говорила, і, вельми похваливши даму за її благочестиві наміри (бо вірив, що вона сказала йому щиру правду), пообіцяв так зробити, щоб той кавалер більше їй не докучав. Знаючи, що пані дуже багата, він почав провадити їй про доброчинність і любов до ближнього, і на свою нужду натякнувши. Вона ж іще його попросила:

– Богом вас заклинаю, панотченьку: як буде він перед вами запиратися, то так йому і скажіть, що ви те все од мене самої чули, бо я вам на нього жалілася.

Одбувши таким чином висповідь і діставши розгрішення, згадала пані чернечі розумування про благодійні вчинки і ткнула панотчику в руку скількись там грошей на часточку, щоб він її померших родичів поминав, а потім устала і пішла додому.

Через деякий час прийшов до ченця в гості своїм звичаєм той кавалер; чернець поговорив із ним про те, про се, а послі почав йому досить лагідно вичитувати за те, що він до тої пані буцімто залицяється та любосним оком на неї позирає. Кавалер дуже здивувався, бо зроду й думки такої не мав на неї дивитися і навіть рідко бував на тій вулиці, і почав був виправдуватися. Та чернець перебив йому річ:

– Не прикидайся, ніби се тебе здивувало, і не трать марно слів на одмовляння, се тобі не поможе. Не од сусід про те я дізнався, а од неї самої, бо вона дуже на тебе жалілася і все мені розказала. Не гоже тобі і куди-інде з такими речами обертатися, а що вже до сієї, то істинно глаголю тобі ― їй більше за всіх у світі противні сі дурниці, тож задля власної честі і її спокою прошу тебе од тієї дами одстати і нічим більше її не турбувати.

Той кавалер був розумніший за ченця і зразу ж догадався про хитру панину вигадку; він удавано засоромився і сказав, що припинить свої залицяння. Та, скоро попрощався з ченцем, зараз пішов до дому тої дами, що завжди виглядала його з свого віконечка. Побачивши, що він прийшов, вона так зраділа й так мило до нього посміхалася, що кавалер остаточно переконався в правдивості своєї догадки. Починаючи з того дня, він усе ходив на ту вулицю, буцімто мав там якісь свої справи, на велику втіху собі і на ще більшу радість і надію тій панії.

Через деякий час, як помітила пані, що той кавалер уподобав її не менше, ніж вона його, вирішила вона його до себе ще більше прилюбити і в своєму коханні впевнити. Вибрала вона знов слушну годину і пішла до того святого отця; сіла в церкві коло його ніг ^{128} та й плаче. Сеє побачивши, запитав у неї чернець жалісливо, що їй сталося. А вона йому й каже:

– Панотченьку, знов я до вас не через кого, як через того богопротивного знайомого вашого приходжу, що й позавчора на його жалілася; мабуть, народився він мені на превеликеє горе і до того доведе мене, що не матиму я щастя й не насмілюся ніколи більше припасти до стіп ваших.

– Як, ― спитав чернець, ― хіба він і досі не перестав до тебе в'язнути, дочко моя?

– Та де, ― одказала пані, ― відколи я вам нажалілася, то він, мов на зло, чинить мені перекір і де раніше, було, один раз, тепер сім раз попід вікнами моїми проходить. Та якби ще тільки те, що мимо ходить та очима стріляє, а то вже до того знахабнів, що оце вчора прислав до мене якусь жінку з гостинцями й непристойними речами, передав пояс і гаманця, неначе в мене своїх мало, і так мене тим уразив, що якби гріха не боялася та вас так не шанувала, то ладна була збити велику бучу; та я вгамувала свою лють і вирішила знову порадитись із вами, що мені чинити. Я вже оддала була пояс і гаманець тій жінці, щоб вона однесла те все назад, і прогнала її з дому, але, подумавши, що вона може залишити ті гостинці собі, а йому скаже, ніби я прийняла їх (вони так частенько роблять!), я прикликала її знову і з обридженням узяла в неї з рук ті речі. Ось вони, я їх вам принесла; оддайте йому і скажіть, що не треба мені його подарунків, бо, дякувати Богові та й мужеві моєму, стільки тих поясів та гаманців маю, що можу його в них утопити. А як він і після сього од мене не одчепиться, то я з вашого, отче духовний, дозволу, розкажу про все чоловікові і братам моїм, ― що буде, те й буде. Ніж маю я через нього у неславі ходити, нехай краще він ту наругу прийме; правду я кажу, панотченьку?

Сеє кажучи, вона заплакала і, вийнявши з-під сукні розкішний гаманець і витворно гаптований поясок, кинула їх ченцеві в пелену. Чернець узяв їх і був дуже стурбований тим, що сказала йому пані, бо всьому тому повірив.

– Дочко моя, ― озвався він до неї, ― я анітрохи не дивуюсь, що ти так засмучена, і не ганю тебе за се, а, навпаки, дуже похваляю, що ти у всьому моєї ради слухаєш. Він у мене був позавчора, і я угрущав його, та він не дотримав своєї обіцянки. За сеє ж то і за нові його вибрики я такого йому втру маку, що навіки відхочеться йому женихатися, а ти сама, щасти тобі боже, не вдавайся у гнів і не кажи нічого рідні твоїй, щоб не стало йому од того великого нещастя. Не бійся, щоб од сього був тобі якийсь ущербок на честі; перед Богом і людьми я буду завше правдомовним свідком цнотливості твоєї.

Дама вдала, ніби ся мова трохи її потішила, і, знаючи, які всі ченці ласі на гроші, сказала сповідникові своєму:

― Панотче, останнім часом почали мені снитися покійні родичі мої; десь вони там страшенне мучаться і нічого так не прагнуть, як милостині, найпаче мати моя, що такою гіркою і нещасною мені уявилась, аж дивитися було жалко. Мабуть, тим вона карається, що мене сей богопротивник переслідує; отсе ж прошу вас, панотче, одправити за упокій душ їхніх сорок парастасів святого Григорія ^{129} і помолитися за них, щоб ізбавив їх Господь од огню пекельного.

По сій мові вона поклала йому в руку червінця; святий отець узяв його з радістю і одпустив свою сповідальницю, утвердивши її многими словесами у побожних намірах і благословивши її на дорогу.

Скоро вона пішла, чернець, не догадуючись, що його ошукали, велів покликати до себе того свого приятеля; прийшовши й побачивши його таким сердитим, кавалер одразу зміркував, що є якісь вісті од панії, і ждав, що скаже йому чернець. Той почав із того, що говорив минулого разу, а тоді став картати гостя гнівними та в'їдливими словами за те, що він нібито вчинив уже недавно. Кавалер не розумів іще, до чого веде панотець свою річ, і ніби знехочу одмовлявся, що не посилав ані гаманця, ані пояса, щоб не захитати ченцевої віри в слова тої панії, якщо він і на сей раз од неї говорить. Тоді чернець іще дужче розвогнився і сказав:

– Та як же тобі не сором одмагатися, нечестивцю! Глянь, ось ті подарунки, вона сама мені їх принесла плачучи. А що, й тепер не впізнаєш?

Кавалер збентежився про око і сказав:

– Авжеж, що впізнаю і каюся з свого злого вчинку, але присягаюся вам, що коли вже вона така недоторкана, то більше ніколи і слова проти мене не скаже.

Так вони ще довгенько між собою розмовляли, аж поки дурноголовий панотчик не оддав приятелеві своєму того пояса й гаманця і не одпустив його додому, взявши з нього слово, що більше такого не робитиме. Кавалер, задоволений сим новим доказом кохання і прегарним дарунком, зразу ж од ченця пішов туди, де жила пані, і обережно показав їй, що обидва гостинчики вже в нього, а вона тому була дуже рада, бачивши, що задум її чимраз ліпше вперед поступає. Для повного завершення діла вона ждала тільки, щоб чоловік її кудись поїхав, і через деякий час йому й справді випала дорога до Генуї. Як тільки сів він уранці на коня і виїхав з двору, пані зараз побігла до ченця і знову почала на того кавалера плакатися:

– Панотченьку, ― мовила, ― скажу вам по правді, що далі вже несила мені й терпіти. Позавчора я вам обіцяла нічого не робити без вашого відома, отсе ж ізнов до вас із жалощами своїми вдаюся. Самі судіте, чи є в мене причина плакати й нарікати, послухайте, яку наругу вчинив мені сьогодні ще до утрені святої той ваш приятель, той нечистий диявол із пекла родом. Бог його знає, як він про те довідався, що муж мій поїхав учора до Генуї, і сьогодні вдосвіта він заліз до мене в сад, видерся на дерево й добрався до вікна моєї опочивальні, що в сад виходить, і розчинив уже вікно, щоб улізти до мене; тут я прокинулась, зірвалася з ліжка і хотіла вже на ґвалт кричати, але він, ще до кімнати не ввійшовши, зачав благати мене іменем Бога і вашим не губити його і сказав мені, хто він такий. Вислухавши його слів, я вже заради вас не кричала, підбігла тільки до вікна гола як мати родила і зачинила його перед носом того нахаби. Потім він пішов десь на зламану голову, бо я вже більше його не бачила. Скажіте ж тепер самі, чи то подобні речі і чи можна їх терпіти. Ні, мабуть, годі з мене, сього я йому не попущу; і так уже заради вас я прощала йому занадто багато.

Почувши сеє, чернець розлютувався так, що далі нікуди, і сам уже не знав, що й казати; перепитав тільки в неї, чи напевне вона розпізнала, що то був саме той чоловік, а не хтось інший. На се пані одвітувала:

– Хвалити Бога, я зумію одрізнити його од будь-кого іншого. Якщо він і знов буде одбріхуватись, не вірте йому.

Тоді чернець сказав:

– Дочко моя, тут уже нема чого казати, ― се справді велике нахабство і великий гріх; добре єси вчинила, що його прогнала. Але прошу тебе ради Бога, що укрив тебе од неслави, щоб ти і сей раз послухала мене, як перше робила: не жалійся нікому з рідні твоєї, нехай я востаннє спробую погамувати сього розгнузданого диявола, що я мав колись за святого. Як зумію я ускромити його скотячу натуру, то добре, як же ні, то нині вже разом із благословенством моїм даю тобі призвоління самій на свій розсуд що хотя з ним робити.

– Нехай буде так, ― сказала пані, ― на сей раз послухаю вас, не хотівши гнівити, але подбайте про те, щоб він не важився більше мені доїдати, бо вже більше не прийду до вас із сим ділом!

Не сказавши більше ні слова, вона вийшла од ченця нібито в великому гніві.

Ледве встигла вийти пані з церкви, як прийшов туди той кавалер; чернець гукнув його до себе і наговорив йому силу-силенну образливих речей, узиваючи його лайдаком, кривоприсяжником і зрадником. Той знав уже з двох попередніх розмов, чим усе те пахне, тож слухав його уважно і своїми непевними відповідями намагався витягнути з нього, що треба. Пробував навіть оджартуватися:

– Панотче, ― казав, ― що се ви мене так проклинаєте? Чи я вам Христа розіп'яв, чи що таке?

На те йому чернець:

– Безчільнику! Бач, якої співає! Так неначе минув уже рік чи два після тих його плюгавих, мерзенних учинків. Швидко ж у тебе з голови вилетіло, що ти сьогодні до ранньої служби тяжко скривдив свого ближнього! Де ти був сьогодні перед світом?

– Не пам'ятаю де, ― одказав кавалер, ― а вам уже зразу і в вуха внесено.

– А внесено, ― сказав чернець, ― ти сподівався, що як чоловіка нема дома, дак та шановна пані так тебе зразу й пригорне? Отсе так бравий кавалер, отсе так чесняк! Ночоброд, древолаз, вікноскок нещасний! Ти думаєш, що зведеш із розуму сю честиву женщину, лазячи по деревах до її вікон? Ти ж бачиш, як їй мерзить од тебе, і все-таки своєї співаєш. Не раз уже вона минала тебе з погордою, я про те вже й мовчу, а як ти дбаєш про мої напучення! Ось що я тобі скажу: досі вона мовчала про те, що ти коїв, ― не з любові до тебе, а з моєї просьби, ― та більше вже мовчать не буде. Як ти знову будеш до неї чіплятися, я дав їй призвоління діяти на власний розсуд. Що буде з тобою, як вона все братам розкаже?

Вирозумівши з сієї мови все, що йому треба було знати, кавалер заспокоїв ченця, як тільки міг, надававши йому силу обіцянок, і пішов від нього. А другого дня перед світом він пробрався в сад до своєї панії, видряпався на дерево, вліз через одчинене вікно в кімнату і впав у обійми своєї коханки. Вона вже давно його виглядала і зустріла з великою радістю, сказавши:

– Велике спасибі велебному панотцеві, що тебе на сю добру путь спровадив!

Та й зачали собі навзаєм утішатися, сміючися з святого отця-дурнолобця та глузуючи із кросен, навоїв та шпульок і великої розкоші удвох заживаючи. Надалі вони так улаштувалися, що вже без того панотчика обходились, і провели разом іще багато веселих ночей, що дай Господи таких і мені, і всякій охочій душі християнській.