355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Джованни Боккаччо » Декамерон » Текст книги (страница 2)
Декамерон
  • Текст добавлен: 4 октября 2016, 23:21

Текст книги "Декамерон"


Автор книги: Джованни Боккаччо



сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 52 страниц) [доступный отрывок для чтения: 19 страниц]

Отже, досліди над джерелами сюжетів «Декамерона» нагромадили величезну кількість літературних пам'яток: тут і східна література (а що східна течія помітна в «Декамероні», доводять і імення героїв чи героїнь деяких оповідок – Алібек, Алатісль і т. д.), і деякі твори античної літератури, а надто античний роман (з «Золотого осла» Апулея запозичено два сюжети – десята оповідка п'ятого і друга – сьомого дня, у кількох оповідок – схема грецького роману); тут, нарешті, й середньовічна література, в тому числі й новелістична: французькі віршовані зразки міської літератури, так звані фабльо, ну, і, звичайно, італійська новелістична продукція.

Далеко не завжди ці пошуки джерел мали характер марної ерудиції, – дослідник довів спільність або запозичення, й на тому можна заспокоїтись. Найчастіше йшлося про те, щоб установити ступінь самостійності Боккаччо в користуванні матеріалом: що саме він бере, що відкидає з поширених версій, – це могло не в одному випадкові допомогти у вивченні ідейного змісту твору Боккаччо; яка його особиста участь у художньому опрацюванні запозиченого сюжету, – адже цим встановлюється й міра його письменницького обдарування, і його роль у створенні чи, принаймні, розвитку новели. Саме таку роботу, що узагальнила різноманітні й тривалі досліди часткового характеру, й виконав італійський літературознавець Луіджі Руссо.

Одне зіставлення, принаймні коротеньке, варто зробити й у цій статті.

Матеріалом для зіставлення буде сімнадцята оповідка згаданої вже збірки «Новеліно». Ось вона:

«У одного царя народився син. І мудреці-астрологи провістили, що як не пробуде він десять років, не бачачи сонця, то осліпне. Тому цар наказав пильнувати його, а коли минуло десять років, наказав показати йому землю й небо, море, злото й срібло, і тварин, і людей; серед усього іншого наказав показати йому й вродливих жінок. Юнак спитав, хто це, а цар наказав сказати йому, що це демони. Тоді юнак сказав: «Демонів я вподобав над усе». І цар сказав: «Звідси видко, яка дивна річ жіноча врода».

Читач упізнав у щойно розказаному ту вставну новелу (так би мовити, сто першу новелу «Декамерона»), яку сам Боккаччо розповідає у вступі до четвертого дня своєї книги. «Новеліно» не найдавніша пам'ятка, де ця історія зустрічається. Нема, звичайно, в нас ніякої певності, що саме звідти її взяв Боккаччо. Але, в усякому разі, перед нами типовий зразок новели добоккаччівського часу. Відмінність між ним і тим, що ми знаходимо в Боккаччо, аж надто разюча. Розповідь у «Новеліно» дуже нескладна, трохи незграбна й кострубата з усіма отими «і сказав» та «наказав сказати». Це, власне, притча, приклад, єдина мета якого – ілюструвати твердження, вміщене наприкінці в словах царя. Це, говорячи словами Веселовського, навіть не коротенька оповідь, а схема оповіді.

Зовсім інше знаходимо в Боккаччо. Він вроджений оповідач, це чи не найсильніша риса його таланту, недарма в ранніх його творах дослідники вбачали зародок деяких оповідок «Декамерона». Він уміє добрати деталі, створити картину, пожвавити ситуацію, – це ніби його стихія.

Цікаво, що Боккаччо викинув абстрактного «одного царя», переніс дію в Італію, навіть у «наше місто». Це зроблено не тільки в цій оповідці. Літературознавці підрахували, що в 87 оповідках його книги дія відбувається в Італії, причому тут він уміщує частину запозичених сюжетів, але існує і ціла група оповідок питомого, місцевого походження, в основі яких, можливо, були й дійсні випадки, і життєві спостереження.

Невелике зіставлення показало, яка відмінність у стилістичному оформленні існує між попередньою версією і опрацюванням того самого сюжету в Боккаччо. Можна було б продовжити подібні паралелі, й тоді ми побачили б іще багато того, що слід вважати індивідуальним внеском Боккаччо: перед нами виступив би й Боккаччо-психолог, що прагне вмотивувати вчинки людей і якось позначити риси їх вдачі, тоді як цього нема в попередній традиції. Ми побачили б уміння спостерігати й знаходити побутові деталі. Дуже цікаве явище, нарешті, становить мова «Декамерона», – досить складний конгломерат кількох різних тенденцій. Одна з них – це народна стихія, жива тогочасна мова, пересипана прислів'ями, примовками, суто розмовними зворотами. В цьому напрямку, в напрямку демократизації літературної мови, Боккаччо пішов значно далі від своїх великих попередників, – ні Данте, ні Петрарка не наближалися такою мірою до розмовної мови. Щоправда, і тематика їх творів вимагала зовсім інакшого стилістичного вбрання. Видатний італійський поет і літературознавець Дж. Кардуччі у своєму нарисі «Розвиток національної літератури в Італії» говорить про три її елементи – церковний, рицарський і народний, зазначаючи, що перевага народного елемента найбільше відчутна в творчості Боккаччо. Це зауваження Кардуччі можна однаковою мірою поширити не лише на тематику та ідейне спрямування, але й на мову Боккаччо.

Але побутово-розмовний елемент – не єдина складова частка в мові «Декамерона», може, навіть не вона в першу чергу впадає в око. Дуже міцна в мові «Декамерона» риторична течія. І самі розповідачі, і герої щоразу вдаються до засобів ораторської мови, наслідуючи найкращі приклади античного красномовства. Від скупої, простакуватої, вбогої розповідної манери «Новеліно» в «Декамероні» не залишається нічого. Складається таке враження, що Боккаччо, взявши «нижчий», простонародний і мовою, і тематикою літературний жанр, прозову новелу, намагається піднести його до рівня високої літератури всіма засобами – в тому числі й мовним оформленням, – наслідуючи найвищі літературні приклади, античну ораторську прозу. Треба, проте, мати на увазі, що риторична стихія дуже міцна і в античних зразках розповідної літератури – досить згадати грецький роман чи того ж таки Апулея. Не скрізь і не завжди риторика доречна в мові героїв «Декамерона». Історики літератури давно вже зазначили, як штучно виглядає, коли, наприклад, у першій оповідці четвертого дня схвильована Гізмонда в трагічній ситуації звертається до батька з довгою промовою, побудованою за всіма приписами ораторського мистецтва. Або, скажімо, в сьомій оповідці восьмого дня бакаляр, заманивши з метою помсти вдову на вежу, стоячи внизу, дорікає їй. Тут, як говорить Веселовський, «ритор підказує психологові», письменник «виходить за межі психологічного моменту», він «забуває критичне становище своїх героїв», примушуючи їх виголошувати обвинувальні та захисні промови, не минаючи жодного аргументу, дотримуючись усіх норм риторики.

На нинішнього читача від усього цього тхне якоюсь архаїчністю, так само як і від надто докладних описів, від одноманітних повторень у вступах – перед початком і після закінчення кожного дня. Але є на цьому й печать своєрідного стилістичного зачарування.

Я намагався показати, наскільки удосконалив Боккаччо оповідку в порівнянні з своїми попередниками. З примітивно-простої, незграбної розповіді (зразок її наведено вище) попередніх, переважно анонімних, авторів він бере хіба що сюжетну схему. Художнє опрацювання цілком належить йому. В цьому розумінні його справді, не перебільшуючи, можна назвати творцем жанру новели.

Давно вже ввійшло в ужиток протиставлення «Декамерона» Дантовій «Божественній комедії», і найвидатніші історики італійської літератури – де Санктіс, Кардуччі – охоче повторюють у застосуванні до «Декамерона» формулу «людська комедія». І справді, вся різноманітність людського життя, метушня й мішанина постатей, ситуацій вражає читача «Декамерона». Здається, вперше у світовій літературі такий калейдоскоп життя перейшов перед читачем на сторінках твору. Автор намагається якось упорядкувати строкатість своїх картин, групуючи їх більш-менш за змістом: кожен день присвячений оповідкам якоїсь однієї тематики. Основний настрій «Декамерона» – сміх, невтримний, трохи навіть навмисно безтурботний (не забудьмо психологічної основи цих веселощів – це все ж таки своєрідний «бенкет у чуму», певний вихід людей за норми повсякденного поводження). Отже, тому тут стільки оповідок, де життя сприйняте в його комічному аспекті, – веселі витівки, ошуканство, дотепні відповіді, торжество хитрощів і винахідливості – все те, що окремими дрібочками було розсипане у французьких фабльо, в провансальських «новас» чи італійських новелах, все, чим живилися оповідачі та слухачі усних розповідей, – все це хлюпоче й переливається через вінця, сконденсоване в книзі Боккаччо.

Але не бракує тут і оповідок поважного, навіть трагічного змісту, причому цей поважний елемент особливо зростає наприкінці книги.

Істотно відчувається в «Декамероні» й дидактичний, повчальний момент. Всупереч легковажній безтурботності багатьох сюжетів і сам автор, і його герої моралізують, виголошують сентенції, роблять висновки. О. Веселовський, який у своїй книзі розділові про «Декамерон» дав назву «Художні та етичні завдання «Декамерона», цілком слушно підкреслює, що шукання світогляду, невпокійна атмосфера ідейних пошуків знайшла своє відображення і в «Декамероні». І то там, то тут крізь легковажну тканину життя, часом досить вільного, проступає серйозна думка, якщо не розв'язана, то принаймні поставлена поважна проблема. Досить серед інших численних прикладів обрати хоч би знамениті міркування Гізмонди з уже згаданої першої оповідки четвертого дня про те, що не високий рід, не багатство, а особисті якості людини дають право на благородство.

І от тут доречно буде спинитись на одному моменті: кілька оповідок еротичного характеру, досить відвертих, викликали обурення суворих моралістів іще за життя Боккаччо. Це від їх нападів борониться він у вступі до четвертого дня, і саме про цей епізод згадує Петрарка, пишучи своєму другові про його книгу: «Помітив я, що на тебе напали пси. Але ти нагукав на них і відбився ціпком». І в пізніші часи «Декамерон» не раз був об'єктом різноманітних переслідувань. Уже 1497 року серед стосів книжок, які палили фанатичні прихильники Савонароли, були й твори Боккаччо. Оці «вільні» та ще антидухівницькі мотиви «Декамерона» викликали підозру й неприхильність цензури в усі часи, починаючи від втручання папської курії, що в 1572 році наказала видати «Декамерон» у відповідно «очищеному» вигляді, і кінчаючи царською цензурою, що в 1891—1892 роках дозволила видати переклад Веселовського лише з великими купюрами, а повністю була надрукована дуже обмежена кількість примірників, так би мовити, «для наукових бібліотек». Та й поза цензурними втручаннями часом іще промайне серед читачів погляд на твір Боккаччо, як на «легке», легковажне, мало не порнографічне читання.

Не Боккаччо винайшов такі сюжети. Те, що є в зразках середньовічної літератури, він переповідає часом з більшою стриманістю, та й то намагається психологічно вмотивувати наявність такої тематики в «Декамероні»: пошесть викликала оцей надмірний, трохи конвульсійний вибух життєрадісності, змусила говорити (зокрема дам) таке, чого б вони не сказали й не скажуть у звичайній щоденній ситуації.

Треба ще взяти до уваги й те, що тодішні уявлення про пристойне, про межі дозволеного в розмові не зовсім збігалися з пізнішими, в тому числі й нашими уявленнями. Отже, треба сприйняти цю сторону «Декамерона» як вона є, без зайвого, найчастіше фальшивого, святенницького пуризму та вболівання, але, звичайно, й без зайвих апологій і спроб всіляко захистити й виправдати класика. Зразком тут може бути хоч би позиція академіка Веселовського, який писав: «Я намагався уникнути упередженості, дотримуючись історичного погляду, що вилучає надмірне захоплення й надмірні нарікання, а тим паче оббілювання, часто лицемірне, якого автор «Декамерона» так само не потребує, як і захисників, особливо невмілих».

А спроби і обвинуватити, і, особливо, захистити були, і часом справді недолугі. У Боккаччо вбачали то якусь «здорову еротику», яку треба конче наслідувати, протиставляючи «занепадній», то приписували йому, як винахід, «реабілітацію плоті, продиктовану життєрадісним духом Відродження», ніби ця «плоть» не досить фігурує в середньовічних творах, що були зразками для Боккаччо. А з другого боку – вульгарно-соціологічне обвинувачення, що, мовляв, «сексуальна етика «Декамерона» – це прикритий вишуканими формами світського поводження анархізм, властивий буржуазній інтелігенції в моменти ідеологічних зрушень». Ще й досі часом промайне де-небудь незграбна спроба захисту Боккаччо. Згадає, приміром, автор передмови до російського видання «Декамерона» другу оповідку третього дня про те, як конюху пощастило переспати з королевою, і розчулюється, доводить, вдаючись до високого стилю, як то конюх у Боккаччо нічим не поступається перед королем, як то він, завдяки розумові й спритності, «зумів домогтися здійснення своїх любовних цілей». Невідповідність між легковажним сюжетом і його урочистою інтерпретацією у критика справляє трохи аж комічне враження.

Кількома словами треба ще згадати численні оповідки про попів та ченців. У цих сюжетах, що ними аж рясніла середньовічна міська література, цілком справедливо вбачають як відбиток дійсного стану речей, так і вияв вільнодумства, антикатолицьких, чи навіть ширше, антицерковних настроїв. Таке ж звучання мають ці мотиви й у «Декамероні». Та антиклерикальної спрямованості «Декамерона», що поширюється й на папську курію (див. другу оповідку першого дня), не слід і перебільшувати. Боккаччо не тільки лишається на ґрунті католицизму, в нього навіть на думці не було заперечити існування інституції чернецтва. То вже інша річ, що об'єктивні наслідки «значно перевищили суб'єктивні наміри Боккаччо, – «сатира «Декамерона» у свідомості наступних поколінь набула виразної антирелігійної спрямованості» (С. Мокульський).

Єдиний художній твір, який Боккаччо написав після «Декамерона» (якщо не брати до уваги латинських еклог і кількох віршів, написаних незадовго до смерті), – це алегорія «Корбаччо, або Лабіринт кохання» (1354—1355) – надзвичайно різкий памфлет на жінок, трохи навіть несподіваний на перший погляд для автора «Декамерона». Дослідники вбачають у цьому творі автобіографічні, особисті мотиви: Боккаччо впадав за якоюсь флорентійською вдовою, на цей раз його зальоти не мали успіху, він опинився в становищі бакаляра з тієї оповідки (сьомої восьмого дня), про яку вже йшлося. Як і герой цієї оповідки, Боккаччо замислив помсту, тож памфлет був здійсненням цієї помсти. Ніби Данте на початку «Божественної комедії», Боккаччо заблукав у страшному, дикому лабіринті, в хащах, де повно хижаків. Замість Вергілія врятувати його з'являється старий величного вигляду. Це небіжчик, чоловік тієї самої вдови, він проходить муки чистилища за ганебну терпимість, з якою за життя ставився до жінчиної легковажної поведінки. Саме він і виголошує палкі обвинувачення проти жінок, обвинувачення, які змушують пригадати шосту сатиру Ювенала. І не тільки Ювенала. Середньовіччя знало велику кількість різноманітних творів такого самого спрямування.

Треба, проте, сказати, що виникнення «Корбаччо» не можна пояснити тільки згаданим епізодом у біографії Боккаччо. До цього періоду його життя належить початок певного зламу в настроях, певної кризи, яку він переживав з властивою йому гостротою й пристрастю. Сумніви, невпевненість у собі, напади хворобливого самозаперечення – все це було властиве письменникові й раніше. Тепер ці настрої посилюються. Всю свою дотеперішню літературну діяльність Боккаччо схильний розцінювати як суцільну помилку, як прямування хибним шляхом, як щось легковажне.

До цього призводили його й міркування етичного змісту, і тодішні погляди на місце окремих жанрів у літературній ієрархії. Зміст переважної більшості творів і їх мова (народна, тобто італійська замість латинської) – в очах сучасників накладало на творчість Боккаччо виразну печать літератури другого ґатунку.

 Адже й Петрарка вважав, що право на вічність йому дадуть не італійські віршики, присвячені Лаурі, а поважні твори, справжні зразки «високої літератури», як-от героїчна поема «Африка». Але, дотримуючись такого погляду, афішуючи зневагу до своїх «дрібничок», Петрарка продовжував уперто працювати над ними до останніх днів життя – уклав ці вірші в збірку, замовив переписувачеві нову копію з чистими сторінками для можливих додатків, вносив виправлення й варіанти. Що ним тут керувало: чи звичайна самоповага, яка змушувала його цінувати кожне своє слово, чи, може, якийсь інстинкт, що несвідомо повставав проти поглядів епохи? Важко сказати.

Не те в Боккаччо. Увірувавши в марноту й гріховність своєї літературної творчості, він ладен був би знищити все, що досі написав, висловлюється про свої твори з перебільшеною різкістю й зневагою. Спершу він спробував перейти до «серйозної», латинської поезії, наслідком чого було шістнадцять еклог, а згодом і зовсім залишив поезію.

Біографи говорять ще про один пізніший епізод, що відіграв свою роль у «наверненні» Боккаччо, – 1361 року до нього з'явився з напучуванням якийсь чернець Джоакіно Чані. Він переконав Боккаччо, що його поетичні твори – великий гріх перед Богом. Ті сумніви й вагання, що їх переживав Боккаччо, ще підсилились після цієї проповіді. В стані крайньої розгубленості Боккаччо вирішує не тільки відмовитись від поетичної праці, а навіть продати свою бібліотеку.

Мимоволі згадується інший епізод, – історія Гоголя, який пережив щось подібне і з такими ж трагічними наслідками для своєї діяльності.

Цікава пам'ятка настроїв старого Боккаччо – лист до Майнардо Кавальканті (1374), в якому він зрікається «Декамерона» як неморального твору.

Останні роки свого життя Боккаччо присвячує виключно науковим працям, що писані латинською мовою. Найбільший з цих творів, наслідок більш як двадцятирічної роботи, – «Генеалогія богів» – величезний трактат з античної міфології. Одночасно Боккаччо працював ще над кількома меншими трактатами: збірками біографій «Про нещасну долю славетних людей», «Про знаменитих жінок», «Про назви гір, озер, річок, болот і морів» – щось на зразок географічного словника.

Свого часу ці трактати мали досить широку популярність, їх цінували, а тепер вони цікаві лише дослідникам епохи та літературознавцям, що вивчають Боккаччо, як свідчення його працьовитості та ерудиції, як показник його нахилів ученого-збирача, каталогізатора подій і фактів.

Особливе місце в спадщині Боккаччо належить його працям, присвяченим Данте. Боккаччо – один з ранніх біографів великого поета. Над біографією Данте він працював ще в 1363—1364 роках. У 1373 році в Флоренції було засновано кафедру для пояснення творчості Данте. Лектором запросили Боккаччо, який встиг прокоментувати лише частину «Божественної комедії». Лекції припинила недуга.

Помер Боккаччо 21 грудня 1375 року в Чертальдо. Свої книги він заповідав у «доживотне» володіння одному вченому ченцеві. Особливим пунктом у заповіті були відписані певному монастиреві всі мощі, які Боккаччо «збирав скрізь протягом довгого часу й з великими труднощами».

Читачів оповідки про брата Цибулю, який морочить нехитрих селян у Чертальдо, показуючи їм святі мощі, цей пункт у заповіті Боккаччо не повинен вражати несподіванкою. Про настрої Боккаччо останніх років уже була мова, як і про ступінь та характер антицерковної спрямованості «Декамерона».

Для перших біографів Боккаччо – насамперед автор учених трактатів. Одні зовсім не згадують його художніх творів італійською мовою, дехто, як, скажімо, Філіппо Віллані, його наступник у коментуванні Данте, згадує, але як? Перелічивши всі його латинські вчені праці, він додає: «Існує ще багато писань народною мовою, котрі римовані, а котрі й прозою, де через розпусність молодого віку він жартує надто відверто».

Та поступово центр уваги переміщався саме на цю зневажену частку спадщини Боккаччо, на його художні твори, зокрема на оповідки. За сторіччя, що минуло від його смерті, можна вже було знайти таку сповнену захоплення оцінку його «Декамерона» в примітках флорентійського державного діяча і поета Лоренцо Медічі до своїх віршів: «Хто читав Боккаччо, людину найученішу і найкрасномовнішу в світі, той напевно скаже, що він не має рівних не лише вигадливістю, але й словесним багатством. Хто замислиться над різноманітністю сюжетів «Декамерона», то поважних, то буденних, то низьких, які охоплюють усе, що лише здатне хвилювати людину, – любов і ненависть, страх і надію; хто зверне увагу на всі ці нечувані викрути та хитрощі, на відображення всіх можливих характерів та пристрастей, які тільки бувають на світі, той, без сумніву, дійде висновку, що жодна мова неспроможна висловити цього краще, як наша!»

Як бачимо, апологія Боккаччо одночасно є і прославленням можливостей італійської літературної мови, що все більше й більше набуває прав, витісняючи з ужитку латинську. Так поступово вимальовується образ Боккаччо як одного з великих основоположників національної італійської літератури, творців італійської літературної мови.

Треба додати, що вплив Боккаччо на розвиток літератури визначився досить рано й дуже помітно, і насамперед у царині його улюбленого жанру – оповідки. Кількість новелістів, що йшла слідами Боккаччо, в італійській літературі XV—XVII століть дуже значна. Часом це рабські наслідування, – така, наприклад, новелістична продукція Серкамбі. Іноді скромні літературні дані відкидають цих наслідувачів далеко в минуле, – недарма про одного з них, про Саккеті, дослідник говорить, що всупереч хронології Саккеті видається попередником Боккаччо.

Найзначніший з новелістів XV століття – Мазуччо – у своїх оповідках підсилює антицерковні мотиви. Відроджується й жанр фацеції, коротенького анекдота, ніби оповідки в зародку. Класичний представник цього жанру Поджо Браччоліні написав свою збірку латинською мовою. У новелістів XVI століття – Банделло, Джіральді Чінтіо – починають переважати трагічні мотиви. Знайшов цей жанр своїх представників і в інших європейських літературах. Часто зв'язок з «Декамероном» відчувається то в композиційній схемі (обов'язкове обрамлення), то принаймні в назві («Гептамерон» французької письменниці Маргарити Наваррської, «Пентамерон» Джамбатіста Базіле, письменника XVIII століття, що тематично мав уже небагато спільного з Боккаччо).

Широкий розвиток новелістики в наступні століття – доказ життєвості жанру, введеного в ужиток «Декамероном» Боккаччо.

У кількох словах треба ще торкнутися питання про реалізм Боккаччо.

Донедавна в нашому літературознавстві траплялися досить-таки неісторичні погляди в цьому питанні. Реалізм вважали якоюсь надісторичною категорією, властивою всім літературним творам, незалежно від часу їх виникнення, аби тільки там виявились бодай окремі елементи правдивого відображення дійсності. Цей термін поступово втрачав усякий історико-літературний зміст, перетворюючись на похвальну етикетку, що наліплювалась на творчість кожного письменника, вартого позитивної оцінки. Наслідком відомих дискусій, присвячених проблемі реалізму (починаючи з 1957 року), було заперечення такого антиісторичного підходу. Дістав підтримку й запанував погляд на реалізм не як на наявність більшої чи меншої кількості елементів правдивості у відображенні дійсності, а як на історично обумовлений тип художнього мислення, що розвинувся лише в певних історичних умовах. Дехто з учасників дискусії ладен був датувати початок розвитку реалізму в літературі XIX століттям. Але більшість істориків літератури продовжує відстоювати той погляд, що початків реалізму треба шукати в літературі епохи Відродження. Отже, в колі цих дискусійних питань знову опинилась і творчість Боккаччо. Звичайно, не твори раннього періоду. Хоч дослідники вбачають там не одну деталь, яка дає змогу передчувати пізніші досягнення Боккаччо-новеліста, але це поєднання мотивів середньовічної поезії з наслідками вивчення античних авторів позбавляє можливості говорити про ці твори як про зародок реалістичного мистецтва. В розгляд питання входять, таким чином, лише твори дозрілого періоду – «Ф'ямметта» і, особливо, «Декамерон». Про реалізм «Декамерона» часто говорили й старі дослідники, наприклад Веселовський, але вони мали на увазі лише такі окремі властивості, як увага до психології героя, влучно спостережені й соковито передані побутові риси. І справді, ні в кого з італійських (та й не тільки італійських) сучасників Боккаччо ми не знайдемо такої близькості до побуту, до джерел народної мови та, зрештою, й до жанрів народної літератури. Суперечливість його становища полягала в тому, що він і сам не усвідомлював історичного значення своєї діяльності, дотримуючись поширеної тоді думки про вищість «ученої» латинської поезії.

Не всі оповідки «Декамерона» стоять на одному художньому рівні. Блідішими видаються ті, які йому підказувало не життя, а винятково лише літературні зразки, де побутове тло менш виразне, а на перший план виступають умовні, традиційні ситуації. Такі, в більшості випадків, новели десятого дня. Ще Кардуччі відзначив ту особливість Боккаччо, що «добрих наслідків він досягав тільки тоді, коли мав справу з дійсністю».

Отже, якщо шукати зародків реалізму в літературі Відродження, то «Декамерон» Боккаччо якраз і належить до безперечних і найяскравіших його зразків. Але розглядаючи твір Боккаччо в такій перспективі, треба застерегти від одного спрощеного підходу до справи. Дуже легко, сприймаючи «Декамерон» як етап, і притому початковий етап у розвитку реалізму, в світлі пізніших його досягнень, «відділяти зерно від полови», підраховуючи плюси й мінуси кожної оповідки Боккаччо, вбачаючи там досягнення, там зриви, там наближення, а там відхід від правди життя. Але ж твір мистецтва – не сума таких позитивних або негативних якостей, а органічна єдність, це завжди щось своєрідно-неповторне. Так його й треба сприймати. Не слід вимагати від початкових кроків реалістичного мистецтва тих глибин, які воно осягнуло пізніше. І «Декамерон» Боккаччо не лише етап на шляху розвитку літератури, але й книга, що лишається живою естетичною цінністю. Ця книга не належить до тих «вічних супутниць», до яких хочеться повертатися часто, в яких шукаєш відповіді на найболючіші життєві питання. Не в ній зосереджене найбільше ідейне багатство й найбільше проникнення в людську природу. Але свої принади є і в ній, – і сучасного читача не раз і розважить, і наведе на поважні думки строката юрба людських постатей, що населяють сторінки цієї книги, розмаїтість пригод і подій, пристрастей і характерів, не раз зачарує і старомодна, приваблива в своїй старовинній красномовності манера розповіді, пахощі того минулого, що зникло без повороту, а стількома нитками зв'язане з сучасним.

Лишилося зробити кілька уваг про українські переклади «Декамерона». Перша оповідка четвертого дня існує в українській версії, що належить до кінця XVII або початку XVIII століття. Трагічна історія кохання Гізмонди та Гвіскардо переказана силабічними віршами [3] 3
  Опублікував В. Науменко в журналі «Киевская старина» (1885, VI), передруковано в «Хрестоматії давньої української літератури» О. І. Біленького.


[Закрыть]
. Перевіршовано цю оповідку з польської, також віршованої переробки, що належала відомому поетові й дипломатові Я. А. Морштину. Автор української переробки невідомий, як невідоме лишалося читачеві ім'я Боккаччо.

Найраніша несмілива спроба українського перекладу відбулася 1879 року, коли у львівській «Правді» (с. 115—119) П...ий (Михайло Подолинський) надрукував початок вступу (опис чуми), попередивши свій «перевід з італійського» коротенькою заміточкою, в якій стисло схарактеризований «оден з найстарших і найславнійших італійських писателів» та його твір, про який говориться між іншим: «Про деякі з сих оповідань можна сказати, що вони не годяться для дівочих пансионатів, але природний гумор всіх оповідань «Декамерона», високий комізм і правдиво геніальний спосіб оповіді ставлять їх при всій дражливості предмету незрівняно висше многих новомодних романів і драматичних утворів, заправляних солодким їдом».

Одне речення дасть нам уявлення про цей переклад: «Кажу, отже, що роки від спасаючого різдва сина Божого вже були дійшли до числа 1348, коли в славнім місті Флоренції, найкраснішим поміж усіма італійськими городами, появилась смертоносна зараза. Може, через вплив небесних тіл, а може, за наші провини справедливим Гнівом Божим для наказаня смертельних зіслана, появилась вона на всході».

Як можна пересвідчитись, переклад стоїть на рівні тодішньої перекладацької літературної мови в Галичині. Тепер він має лише історично-літературний інтерес, як нездійснений намір познайомити українських читачів з твором Боккаччо. Невідомо, чи продовжував М. Подолинський свою роботу над «Декамероном», але, в кожному разі, дальших публікацій не було. Причин ми не знаємо, – може, «дражливість предмету» зачепила якісь клерикальні кола, що й стали на перешкоді друкуванню. Цей епізод іще чекає свого дослідника.

Уперше повний «Декамерон» українською мовою з'явився вже в радянські часи. Це двотомне видання 1928 року. Перекладали Л. Пахаревський і П. Майорський не з оригіналу, а з французького перекладу, заглядаючи до того ж і в російський переклад О. Веселовського. Редактори (першого тому С. І. Родзевич, другого – П. Мохор) звіряли виготовлений в такий спосіб переклад з італійським оригіналом. Канцони переклав Марко Вороний, передмову (і досить змістовну) написав В. Державін. Видання, що вийшло тиражем 5000 примірників, як на свій час, було непогане, трапляються місця, перекладені навіть точніше, ніж у Веселовського, відновлені деякі пропуски, що внаслідок цензурного втручання залишалися в його перекладі. Але досконалим це видання й не могло бути: надто вже кручений шлях виникнення цього перекладу позбавив його стилістичної єдності, єдиного мовного обличчя. Перекладачі й редактори намагалися в міру можливості сумлінно передати зміст, і такої мети вони досягли. Художня своєрідність і барвистість «Декамерона» значною мірою залишилася поза можливостями перших його українських інтерпретаторів.

Цим уже цілком виправдана поява нового перекладу.

Шлях, який обрав М. О. Лукаш, хоч найскладніший, але найбільш доцільний. Адже нікому й на думку не спаде дорікати авторові історичного роману, що його герої, представники віддаленого від нас часу, говорять не як наші сучасники, що письменник в міру своїх знань і уміння намагається нас перенести в мовну атмосферу старовини. До цього ж прагнув і перекладач «Декамерона». Він мав на це тим більше підстав, що й мова оригіналу – це зовсім не «звичайна розмовна мова», як часом нас хочуть запевнити. З попереднього викладу ми вже знаємо, що мовний конгломерат «Декамерона» мало чим поступається конгломератові сюжетному, і запровадження в жанр оповідки, скажімо, класичного «ціцеронівського» періоду було вже порушенням норм живої розмовної мови. Перекладач, який би хотів осучаснити мову «Декамерона», допустився б спрощення й спотворення стилістичного обличчя твору.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю