Текст книги "Декамерон"
Автор книги: Джованни Боккаччо
сообщить о нарушении
Текущая страница: 16 (всего у книги 52 страниц) [доступный отрывок для чтения: 19 страниц]
Дженджик дарує мессерові Франческу Верджеллезі {133} доброго коня і дістає за се дозвіл поговорити з його жінкою; вона мовчить, він одповідає собі за неї, і все стається згідно з тою одповіддю
Як докінчав Панфіл своє оповідання про брата Пучча (пані слухали його не без сміху), то королева дуже люб'язно попрохала Елізу оповідати далі. Та почала трохи ніби насмішкувато ― не думайте, що з лукавства, просто в неї була така вдача:
– Багато є таких мудрагелів, що думають, ніби інші нічого не знають і, хотячи когось одурити, самі, буває, шиються в дурні; так і я вважаю, що вельми нерозумно ті чинять, котрі без потреби у людей ума вивіряють. А що, може, не всі ви поділяєте сю думку, я хочу розповісти вам, раз уже на мене черга пала, що прилучилося одному пістойському шляхтичеві.
Жив колись у Пістойї один шляхтич із роду Верджеллезі, на ймення мессер Франческо, чоловік тяжко багатий, розумний і у всьому статечний, тільки, на лихо, дуже скупий. Раз якось іменовано його подестою [38] 38
Подеста ― бургомістр чи староста в італійському місті-республіці.
[Закрыть]в місто Мілан, і він уже зовсім спорядився був у дорогу, щоб поїхати туди з належитою почестю; бракувало йому тільки доброго коня під верх ― ніяк він не міг знайти собі підходящого і вельми тим клопотався.
У той самий час жив у Пістойї також один молодик на ім'я Річчардо, чоловік роду незначного, але теж дуже заможний; він завжди ходив так хороше і чепурно, що всі в тім городі називали його Дженджиком. Він оддавна був закоханий у дружину мессера Франческа, панію гарної вроди і честивих звичаїв, і залицявся до неї, та все даремно. Сей Дженджик мав найкращого на всю Тоскану верхового коня і дуже любив його, що він такий гарний. Усі знали, що він зітхав до жінки мессера Франческа; от хтось візьми та й скажи тому панові, що, якби він попросив у Дженджика коня, той би йому оддав з любові до його пані. Скупар Франческо велів покликати до себе Дженджика і попрохав його продати коня, сподіваючись, що він йому подарує. Почувши сеє, Дженджик дуже зрадів і сказав панові:
– Добродію, щоб ви давали мені геть усе, що маєте, то й тоді не продав би я вам сього коня, отже ж, коли хочете, я вам його подарую, з одною тільки умовою: дозвольте мені до того сказати кілька слів вашій дружині у вашій же прибутності, але нехай ми будемо так завдальшки, щоб мої слова тільки вона сама чула, а більш ніхто.
Скупий шляхтич, сподіваючися змудрувати закоханого молодика, на те погодився, сказавши, що дозволяє йому промовити до своєї дружини скільки завгодно слів. Він лишив гостя в великій залі свого палацу, а сам пішов у кімнату до жінки, сказав, яким дешевим коштом трапляється йому купити коня, і велів їй піти вислухати Дженджика, але, боронь боже, не відповідати на його речі ні слова, ні півслова. Панії та витівка була не до мислі, але мусила коритись мужеві ― пішла з ним до зали послухати, що мав казати їй Дженджик. Той потвердив свою угоду з паном, а тоді одвів панію в дальній куток зали, сів там із нею і почав говорити такими словами:
– Вельможна пані, я не сумніваюся анітрохи, що ви, женщина мудра, давно вже дорозумілися, яке кохання запалила в серці моєму ваша пишна врода, що рівної я не бачив ніколи в світі. Не кажу вже про благородну вдачу, про чесноти ваші надзвичайні, що здоліють силі своїй і найшляхетнішого духа підкорити; зайва річ доводити словами, що любов моя до вас над усяку міру сильніша і палкіша за всі почуття, які будь-коли хто мав до своєї коханої, і залишиться завжди такою, поки бідна душа моя витатиме в сьому нещасному тілі, а якщо й на тому світі любляться, як посейбіч, то кохатиму вас вічно. Можете бути певні, що нема в вас такої речі, дорогої чи нікчемної, яку ви могли б із більшим правом назвати своєю і яка служила б вам краще за будь-яких обставин, ніж моя особа, яка вже вона не є, і все моє добро. Щоб ви і могли в тому до краю пересвідчитись, скажу вам, що я мав би собі за превелику ласку, якби ви веліли мені зробити щось і таке вам на догоду, ― щоб я приміг, то й неба вам прихилив би! Ви ж бачите, що вам належить уся моя істота, тим і насмілююсь я звернутися з благанням до вашої високої милості, бо лише од неї сподіваюся собі спокою, і відради, і спасіння, більше нізвідки. Скарбе мій, єдина надія душі моєї, що тільки вами живе й дихає, прошу і благаю вас уклінно, як вірний раб ваш, ― змилосердьтеся надо мною, не карайте мене, як досі, суворістю вашою, нехай я скажу, що краса ваша не тільки на любов мене натхнула, а ще й до нового життя відродила, як же ви благанням моїм згордуєте, я загину марно, і люди скажуть, що то ви мене згубили. То нічого, що смерть моя не додала б вам честі, а колись, може, буде мучити вас сумління, колись, може, під добру хвилю ви скажете собі нишком: «Ох, не гаразд я вчинила, що тоді мого Дженджика не пожаліла!» Буде каяття, та вороття не буде… Щоб же такого не сталося, пожалійте мене тепер, поки ще можна порятувати, даруйте мені вашу ласку, поки я не вмер, ― у вашій волі зробити мене найщасливішим чи теж наймізернішим чоловіком на світі. Сподіваюся, що з людяності вашої ви не допустите, щоб я за кохання своє безмірне смерть прийняв у нагороду; вірю, що прихильною й ласкавою відповіддю ви оживите душу мою, що з бентежним трепетом завмирає перед вашим зором.
Сказавши сеє, замовк, зітхнув ізглибока, пустив, либонь, і слізку, і чекав, що одкаже йому вельможна пані. А та, що їй було колись байдуже і до його лицяння, і до тих турнірів та альб [39] 39
Альба ― світанкова пісня, що співалася під вікнами коханої.
[Закрыть]і серенад, що він на честь їй улаштовував, була тепер зворушена ніжними речами сього палкого закохання і вперше на віку почутила, що таке любов. Хоч вона й мовчала, слухаючись чоловікового наказу, та не могла стриматися од зітхання, виявивши тим Дженджикові свою безмовну відповідь. Пождавши якусь хвилю, молодик здивувався, чого се вона до нього не озивається, та потім догадався про панові хитрощі; подивившися ж коханій у лице, побачивши, як грають до нього її очі, почувши, які зітхання вириваються в неї з грудей, він сповнився доброї надії і, підбадьорившись, повів річ далі. Тепер уже він почав відповідати сам собі від імені пані, що слухала його уважно:
– Любий мій Річчардо, я і справді давно вже помітила, що ти мене кохаєш вірно і щиро, а тепер із мови твоєї ще більше про те кохання дізналася і тим непомалу втішилася. Хоч і здавалась я тобі суворою і навіть жорстокою, не думай, що в душі моїй завжди було те саме, що на обличчі, навпаки, я весь час тебе любила, ти був мені найдорожчим у світі чоловіком, але я мусила так чинити од людей, бо боялася неслави й поговору. Тепер же настав час, коли я можу виявити тобі мої почуття й нагородити тебе за кохання, що ти оддавна маєш до мене в серці. Тож утішся і май певну надію: за кілька день мессер Франческо має їхати до Мілана подестою, як ти й сам здоров знаєш, бо подарував йому з любові до мене доброго коня; скоро він поїде, присягаю тобі своєю честю і вірною до тебе любов'ю, що ти зійдешся зі мною якнайшвидше, щоб кохання наше до любого скутку довести. А щоб мені вдруге про се з тобою не домовлятися, то скажу тобі зразу, що, як побачиш у вікні моєї кімнати (се над нашим садом) два рушники, приходь того вечора нишком до мене через садову хвіртку, я вже там тебе чекатиму і цілу ніч ми будемо з тобою, як захочемо, навзаєм утішатися і веселитися.
Промовивши таку річ од імені панії, він одповідав їй уже сам за себе:
– Мила моя пані, я так урадувався з вашої прихильної відповіді, що ледве годен спромогтися на слово подяки, а якби й міг говорити, то не знайшов би ні відповідних виразів, ні досить часу, щоб подякувати вам так, як хочу й мушу; нехай же розум ваш осягає, як знає, усю великість моєї несказанної вдячності. Скажу вам тільки, що виконаю все точнісінько так, як ви веліли, і тоді, можливо, заспокоївшись тою ласкою, що ви мені прирікаєте, віднайду я в собі сили, щоб гідно висловити мої почуття. А поки що прощайте, люба пані, пошли вам, Господи, того щастя і тих радощів, яких ви самі бажаєте.
На тії речі пані не промовила ні слова. Дженджик устав і пішов до пана, який рушив йому назустріч і сказав сміючися:
– Ну, як, додержав я свого слова?
– Ні, мосьпане, ― одповів Дженджик, ― ви обіцяли мені розмову з вашою дружиною, ― натомість мені довелося говорити з мармуровою статуєю.
Сі слова дуже сподобалися панові, що й так доброї був про жінку думки, а тепер то й поготів, і він спитав у Дженджика:
– Отже, тепер той кінь, що був твій, уже моїм став?
На се Дженджик одказав:
– Він уже ваш, добродію; та якби я знав, що з вашої милості того добудуся, чого я справді добувся, то я оддав би вам коня, не просячи вашої ласки, і се було б краще для вас, бо тепер виходить, що ви в мене купили коня, а я вам його не продавав.
Мессер Франческо посміявся з сеї мови, забрав у Дженджика коня і через кілька день поїхав до Мілана подестувати. Його дружина лишилася дома сама; вона часто згадувала: слова молодого закоханця про його любов, про коня, що він подарував заради неї мужеві, і, бачивши, як він ходить увесь час попід її вікнами, сказала собі: «Що я собі думаю? Нащо я трачу літа молодії? Муж поїхав до Мілана і вернеться аж через півроку; коли ж він мені за те надолужить? Хіба тоді, як старою стану? Та і де ще я знайду такого коханця, як Дженджик? Я тут сама, боятись мені нема кого. Чому б мені не зажити розкоші, як нагода трапляється? Хто зна, чи ще коли таке щастя випаде. Ніхто про се не узнає, а хоч би й узнав хто, так уже хоч і жалкуватиму потім, то знатиму, за що».
Думала вона так собі та й думала, а надумавшись, вивісила одного дня в вікні своєї кімнати два рушники, як сказав тоді Дженджик. Він страх як зрадів, коли те побачив, і, як тільки споночіло, пішов нищечком до паниного саду; хвіртка не була заперта, і він пройшов нею до ґанкових дверей, де вже його чекала коханка. Вона встала й радісно кинулась йому назустріч, а він пригорнув і поцілував її без ліку, та й побрався за нею нагору по сходах; там лягли вони не гаючись у ліжко і спізнали остаточну мету кохання. Сей перший раз не був останнім, бо, поки шляхтич був у Мілані, та вже й після того, як він повернувся, Дженджик учащав до його жінки, собі і їй до любої вподоби.
Оповідка шостаРіччардо Мінутоло {134} кохає Кателлу {135} , дружину Філіпелла Фігінольфі {136} ; дізнавшись про її ревниву вдачу, він каже їй, ніби її чоловік має зустрітися з його жінкою в лазні; Кателла йде туди у вказаний час і, гадаючи, що сходиться з чоловіком, приймає коханця
Нічого вже не зоставалося Елізі додати до свого оповідання, і королева, похваливши вигадливого Дженджика, казала Ф'ямметті щось своє розповісти. «З дорогою душею, мадонно!» ― одмовила та, усміхаючись, і почала такими словами:
– Хоч у нашому місті є всього доволі, не збуває й на різні повчальні приклади, годиться нам іноді, як те й зробила вже Еліза, вийти за його межі і поглянути, що ще де по інших світах діється. Перелину ж думкою до Неаполя і розкажу вам про одну святенницю, з тих, що то відхрещуються від любощів, як хитро підманув її коханець, що вона скуштувала овочу любові, не бачивши її цвіту. Нехай ся історія буде вам пересторогою на майбутнє і приємною згадкою про минулу бувальщину.
У стародавньому городі Неаполі, чи не наймилішому місті на всю Італію, жив колись один молодий шляхтич вельми значного роду і превеликого достатку; звали його Річчардо Мінутоло. Мавши сам дуже гарну й милу молоду дружину, закохався він в іншу жінку, що красою своєю, на загальну думку, всіх неаполітанок покривала. Звали її Кателла, і була вона замужем теж за молодим родовитим шляхтичем на ім'я Філіпелло Фігінольфі, якого вона ревне любила й кохала. Люблячи сюю Кателлу, Річчардо Мінутоло робив усе, чим можна добутися від дами прихильності й ласки, але не міг досягти жаданої цілі і мало не збожеволів з одчаю: не вміючи того кохання побороти, і вмерти не вмирав, і в житті смаку не чув. Побачивши його в такому фрасунку, почали деякі родички його розраджувати, щоб він вибив собі з голови те кохання, бо нічого з того не буде: Кателла понад усе в світі любить свого Філіпелла і так уже над ним труситься ― боїться, щоб, буває, сорока не вкрала.
Дізнавшися Річчардо, що Кателла така ревнива, одразу ж зміркував, як йому свого доп'ясти. Він удав, ніби вже зневірився в Кателлі і закохався в іншу даму, на честь якої почав уряджати бої та турніри, як то робив колись заради Кателли. Упливло небагато часу, і майже всі неаполітанці, в тому числі сама Кателла, гадали, що він і справді любить уже ту, іншу; Річчардо ж так уперто своє провадив, що скоро вже ніхто в тому не сумнівався. Навіть Кателла, що перше через те закохання цуралася його, почала ставитись до нього приязніше і віталася з ним при зустрічі, як і з іншими сусідами.
Раз якось улітку, в часі великої жароти, коли неаполітанці мають звичай вибиратися цілими компаніями, жіночими й чоловічими, на берег моря, щоб там погуляти й пообідати чи повечеряти, довідався Річчардо, що Кателла буде там із своїм товариством, і собі подався туди з своїм. Завітав він і до Кателлиного гурту, хоч і довгенько його припрохували, поки на те погодився: хотів, бачте, показати, що се йому байдуже. Кателлині подруги, та й сама вона, почали підсміюватися з його нового кохання, а він удавав, що страх як тією дамою захоплений, і викликав тим іще більше жартів. Через деякий час жінки потроху розійшлись хто куди і Річчардо лишився з Кателлою майже наодинці; отут-то й закинув він їй, ніби шуткома, словечко, що її Філіпелло, мовляв, теж на інших почав поглядати. Жінку зразу взяли за печінки палючі ревнощі; їй дуже кортіло дізнатися, на що натякав Річчардо. Якусь хвилю вона стримувалась, та, не здужавши перемогти себе, почала благати його, щоб він з'ясував їй усе заради любові до тієї дами. Тоді Річчардо сказав:
– Ви закляли мене ім'ям такої особи, що я хоч-не-хоч мушу зважити на ваше прохання. Я готовий розповісти вам усе, з тією тільки умовою, що ви пообіцяєтесь ніколи не говорити про се ні мужеві, ні будь-кому іншому, аж поки в правдивості слів моїх самі не переконаєтесь; а як у тім упевнитись, я вас, коли хочете, навчу.
Кателла пристала на його вимогу, ще більше його словам даючи віри, і присяглася, що нікому не скаже. Тоді Річчардо одвів її осторонь, щоб їх ніхто не підслухав, і так почав говорити:
– Мадонно, якби я й досі любив вас, як перше, я зроду був би не наважився засмутити вас такою мовою, та вже як те кохання минулося, виявлю вам без ваги усю щиру правду. Не знаю, чи мав коли на мене зазлість Філіпелло, що я вас любив, чи думав, може, що й ви мене любили, ― він мені такого нічого ніколи не показував. Тепер же, виждавши такого часу, коли я, на його думку, жодної на нього не можу мати призри, він вирішив оддячити мені за те, чого од мене сам опасувався, себто хоче спокусити мою жінку. Мені відомо, що з деякого часу він намагається підмовити її на зраду таємними посольствами, про які вона мені завжди говорила і на які давала відповіді згідно з моїм наказом. От і сьогодні вранці, перед тим як мав сюди іти, я застав у жінчиній кімнаті якусь бабу, що з нею про щось шушукалася, і зразу догадався, що воно за птиця; тоді я покликав жінку і спитав, чого тій бабі треба. А жінка мені й каже: «Се знов од Філіпелла свашка; а все ти винен ― нащо було казати, щоб я йому відповідала і надію подавала? Він ізнов у мене ума вивіряє і переказує, що коли я згодна, то ми можемо зійтися з ним в одній лазні в нашому-таки місті, він усе вже для того врядив. Бачиш, який мені тепер клопіт! Якби не ти з своїми непевними порадами, я б уже давно такого йому одкоша дала, що зроду на мене очей не поривав би». Побачив я, що муж ваш надто вже далеко загнався, та й вирішив, що годі терпіти, треба сказати вам, щоб знали ви, яка вам од нього шана за вашу щиру вірність, що за малим богом не звела мене в домовину. Щоб же ви не подумали, що все це брехня і бредня, а могли в тому при бажанні живовидячки пересвідчитися, я велів жінці переказати йому тією бабою, що вона згодна прийти до тої лазні завтра о третій годині з полудня, коли всі сплять; баба тій вістці дуже зраділа і пішла собі. Звичайно, я й не думаю посилати туди мою дружину; та, бувши вами, я зробив би так, щоб, замість сподіваної коханки, він зійшовся б там зі мною, а пожартувавши з ним трохи, показав би йому, кого се він голубив, і пришанував би його, як належить. Якби ви так учинили, великого наробили б йому сорому і помстилися б за ту наругу, що він заразом і вам, і мені гадає завдати.
Як зачула сеє Кателла, не вважала ні на те, хто се їй говорить, ні на підступи його лукаві, а зразу ж повірила (звичайно, ревнива!) усім його словам і заходилась у думці різні чоловікові вчинки до сказаного приміряти. Закипівши раптовним гнівом, одказала вона Річчардові, що притьмом так і вчинить, що се для неї не така вже і трудна річ, що як застане його там, то такого шелесту наробить, що він навіки заречеться на чужих жінок заглядатися. Побачивши Річчардо, що хитрощі йому вдалися, дуже зрадів і наговорив їй іще багато всячини, щоб її в тій думці упевнити і остаточно у всьому переконати, ― просив тільки, щоб не казала ніколи, звідки вона про те дізналася; вона ж присягла йому на свою честь, що не скаже.
Другого дня вранці Річчардо пішов до однієї жінки, що тримала ту лазню, про яку він говорив Кателлі; він одкрив їй свій замір і попрохав, щоб вона допомогла йому, чим може. Лазебниця, що чимось була йому зобов'язана, погодилась і домовилась із ним, що має казати й чинити. В будинку, де містилася лазня, була одна сліпа кімната, зовсім без вікон; лазебниця опорядила її, як просив Річчардо, і поставила туди вигідне ліжко. Річчардо пообідав і ліг у те ліжко, дожидаючи Кателли.
Кателла ж, вислухавши Річчардових слів і давши їм більше, ніж треба було, віри, повернулась того вечора додому лиха й сердита. Як на те, Філіпелло, бувши чимось дуже заклопотаний, привітав її не так приязно й сердечне, як звичайно, і тим іще більше роздмухав жінчині підозріння. «Бач, ― сказала вона собі, ― се вже він про ту думає, що завтра з нею розкошувати збирається; та не діжде ж він сього!» Сон не брався її майже цілу ніч, вона все думала, що має казати мужеві, як зійдеться з ним у лазні.
А далі що? Як настала третя година, Кателла вирядилась із дому і, не змінивши свого наміру, подалася до тієї лазні, що казав їй Річчардо. Побачивши лазебницю, вона спитала її, чи не приходив сюди сьогодні Філіпелло. А та, пам'ятаючи Річчардову науку, й каже:
– Се ви будете та дама, що до нього має прийти?
– Я, ― одказала Кателла.
– Ну, коли так, ― мовила лазебниця, ― то йдіть же до нього.
Кателла, що вибралася на лови, когось іншого думаючи впіймати, далася ввести, не одкриваючи обличчя, до кімнати, де був Річчардо. Як тільки вона туди ввійшла, зразу замкнула за собою двері. Річчардо встав з великою радістю їй назустріч, пригорнув її до себе і промовив пошепки:
– Здорова була, моя рибонько!
Кателла не озивалась, щоб не зрадити себе; вона обняла його й поцілувала, така б то вже була рада, та не мовила ні слова, щоб він часом не впізнав. У кімнаті було темно, хоч в око стрель, чим обоє були дуже задоволені; хто б і довший час там побув, все одно нічого не побачив би; Річчардо повів її на ліжко, і довгенько вони там на обопільну, хоч і нерівну, втіху милувались та голубились, не озиваючись, проте, одне до одного, щоб не дати себе впізнати по голосу. Нарешті Кателлі здалося, що настав час дати вихід притамованій люті, і, крешучи палкими іскрами гніву, вона заговорила:
– Ох, яка ж нещаслива наша жіноча доля, ох, за віщо ж ми любимо наших недостойних чоловіків! Бідна ж моя голівонько! Вісім років любила я тебе, як свою душу, а ти, невірнику, безстиднику, як я чую, до чужої жінки жадобою великою запалився! Та знаєш ти, з ким ти отсе лежиш? Із тією, що ти лестив лукавими словами, дурив, нібито любиш її, коли насправді кохав іншу… Я Кателла, а не Річчардова жінка, зраднику ти негідний! Прислухайся до мого голосу, це справді я, я, впізнаєш тепер? Коли вже те світло буде, щоб я тебе виганьбила як слід, собако ти шолудивий, лайдаку проклятий! Ох, голівонько ж моя безталанна! Кого я так довго й так вірно любила? Сього невірного пса, що, гадаючи, ніби тримає в обіймах чужу жінку, за такий короткий час уділив мені більше пестощів і ласки любовної, ніж за все наше подружнє життя! Сьогодні ти, паскудо, добре увихався, а дома, бач, так ти нездолящий, путері в тебе немає! Та, слава Богу, свою ти грядочку упорав, хоч і думав, що в чужу сягнув. Не диво, що сієї ночі ти до мене й не торкався, приберігав сили для вденішньої баталії, хотів деінде хмарою розлитися, та, дякуючи Богові і моїй обачності, не чужу все-таки зросив нивку. Чого ж мовчиш, поганцю? Заціпило тобі, як почув мій голос? Я ладна тобі очі видряпати, тільки честь на собі кладу. Ти думав согрішити потаймиру, та що один знає, узнає, дасть Бог, і другий, я таки присочила тебе, що ти й не сподівався!
Річчардо радів душею з сих слів, але мовчав, тільки обіймав її, цілував та милував ще дужче. Тоді Кателла заговорила знову:
– Еге, тепер ти хочеш піддобритися до мене своїми вдаваними ласками, осоружний, хочеш заспокоїти і вгамувати мене, та не буде по-твоєму! Доти я не втішуся, доки не острамлю тебе перед усіма родичами, друзями й сосідами. Та хіба ж я, негіднику, не така гарна, як Річчардова жінка, хіба не такого роду? Чому ж ти мовчиш, собацюро? Чим вона краща за мене? Одсунься од мене, не руш, ти вже й так сьогодні добре намахався! Я знаю, що тепер, коли тобі все відомо, ти робив би все те з примусу; та ти ще в мене попестуєш! їй-богу, дурна я була, що не далася на підмову Річчардові: він любив мене, як душу, а я й не дивилася на нього. А чому б мені його було не прийняти? Ти думав, що зійдешся тут із Річчардовою жінкою і вже, вважай, із нею зійшовся, тож, якби я зійшлася з Річчардом, ти не мав би права мені докоряти.
Багато ще вона йому таких слів з великого жалю наговорила, та нарешті Річчардо вирішив одкритися їй і вивести її з омани, щоб не вийшло чого гіршого, якби вона так і не дізналася правди. Схопивши її міцно в обійми, так що вона не могла випручатись, він сказав їй:
– Не гнівайся, серденько моє; чого я не зміг од тебе щирою любов'ю добитися, дістав тепер оманою, що підказав мені Амур. Я твій Річчардо!
Почувши сеє і впізнавши його по голосу, Кателла намагалася вискочити з ліжка, та не могла того зробити. Тоді хотіла кричати на ґвалт, та Річчардо затулив їй рота рукою і сказав:
– Мадонно, що сталося, те вже не одстанеться, хоч би ви й кричали, поки віку вашого. Як ви наробите галасу або дасте згодом комусь про се знати, од того можуть постати лише неприємні наслідки. Одне те, що постраждає ваша добра честь і слава (а се вам, я гадаю, не байдуже); хоч би й твердили ви, що я заманив вас сюди хитрощами, то я сказав би, що се неправда, що я схилив вас до того обіцянками й подарунками, а ви, діставши менше, ніж сподівались, почали спересердя кричати на ґвалт; люди ж, як вам відомо, вірять радше лихому, як доброму, тож не вас дослухають, а мене. Се одне, а друге ― між вашим мужем і мною постане смертельна ворожнеча і до того може дійти, що або я його вб'ю, або він мене, а вам од того не буде ні радості, ні втіхи. Отож, люба моя, не робіть сорому собі й мені, не накликайте сварки межи мною і вашим мужем. Не ви перша, не ви остання дались в оману, та й ось на що треба зважити ― не на те я вас одурив, щоб пограбувати, а з того великого кохання, що я завжди мав і матиму до вас у серці моєму, вважаючи себе вашим покірним рабом. Давно вже весь я ― і сам собою, і тим, що в мене є, ― належу безроздільно тільки вам і прагну лише одного ― щоб се ваше панування наді мною з сеї хвилі навіки скріпилося. Я добре знаю вашу розсудливість у всьому, тож сподіваюся, що ви будете розсудливою і в сій справі.
Коли Річчардо казав сі слова, Кателла гірко плакала, та хоч вона й сердилася, й нарікала, проте мусила признати йому слушність ― справді, все могло так статися, як він говорив. Тим вона сказала:
– Річчардо, я не знаю, чи дасть мені Господь сили знести ганьбу, що ти мені вчинив так зрадецьки. Не буду я здіймати галасу тут, куди мене привели мої дурні ревнощі, та будь певен, що я доти не заспокоюся, доки тим чи іншим робом не відплачу тобі за сю наругу; пусти ж мене, не затримуй довше. Ти вже добився, чого бажав, і вимотлошив мене досхочу. Дай же мені спокій, прошу тебе, і одпусти мене додому.
Бачивши Річчардо, що вона така роздратована, вирішив не пускати її, поки не вгамується, і почав заспокоювати її найніжнішими словами і так її просив, так молив, так благав, що вона врешті піддалася й помирилася з ним, і вони ще довго пробули там удвох, поки всмак одне одним не натішилися. Спізнала тоді Кателла, що коханцеві поцілунки солодші за мужеві, і, забувши давнє гордування, почала любо та мило з Річчардом кохатися. Не раз іще потім, діючи з великою обережністю, розкошували вони тими своїми любощами, як дай Боже всім нам розкошувати нашими.
