Текст книги "Яйцепос. Книга 2"

Автор книги: Дюк Брунька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 35 страниц)

Зрозуміло, не є випадковим збігом, що маг Акмус розфарбував свій однокрилий літак саме в червоний горошок по рожевому тлу. Безсумнівно, саме назва місцевої магії спровокувала його на такий вибір.

– Судячи із зазначених вище дат народження й смерті Гектора Манюні, – продовжує допит Автора його Ліва півкуля, – виходить, що він умер у віці дев'яноста двох років. А чому, власне, терентопські чудотворці взагалі вмирали?

– Тобто? – не розуміє Автор.

– Ну, чому вони не винайшли магічний засіб, ну там якісь зілля або заклинання, щоб люди взагалі й вони самі зокрема були безсмертними, – веде далі Ліва. – І, до того ж, вічно молодими, оскільки безсмертя без молодості гірше за смерть, що переконливо довів ірландський священник Джонатан Свіфт у десятому розділі третьої частини своєї книги «Подорожі Гуллівера».

– А тому, – відповідає Автор, – що серед терентопських магів ще із сімнадцятого сторіччя існує заборона розробляти тему безсмертя й вічної молодості.

– Тю! А чому? Це ж прекрасно – бути безсмертним і вічно молодим, – дивується разом із Лівою і Права півкуля авторського мозку.

– Тому що наймудріші й найшановніші тамтешні чудотворці зміркували, що це призведе до краху.

– Тю! – лаконічно висловлює сумнів Права півкуля.

– Вони зрозуміли: якщо люди будуть безсмертними, то й нові покоління народжуватимуться, і старі залишатимуться, що незабаром приведе до перенаселення так, що в людей не залишиться життєвого простору й життєвих ресурсів, і в боротьбі за існування кожний почне безжалісно винищувати всіх навколо себе. Тому людство охопить масове озвіріння й безмежне душогубство, зокрема людожерство. Або, щоб уникнути цього, люди змушені будуть припинити народжувати дітей і в такий спосіб позбавлять права на існування наступні покоління. Через що припиниться всякий прогрес, усякий розвиток людства, і настане застій і деградація. Недарма ж природа, або, якщо завгодно, Вища Сила винайшла смерть, завдяки якій старі покоління звільняють простір для прийдешніх. («Смерть є великий обов'язок і данина природі», – як висловився один із героїв роману Лоренса Стерна «Трістрам Шенді»). Отже, зміркувавши, що безсмертя приведе людство до жахливих катаклізмів, може навіть до загибелі, наймудріші терентопські маги ще в сімнадцятому столітті закликали колег не торкатися цієї теми й уникати робіт з її розробки. І з тих пір тамтешні чудотворці навіть і не думають про безсмертя й вічну молодість. Принаймні, ті, що сповідують Білу Магію, або її новітню місцеву галузь – Рожеву в червоний горошок Магію. Що ж до чорнокнижників, тобто злих чаклунів, які сповідують Чорну Магію, то не виключено, що серед них є хтось, хто, аби тільки нашкодити людям, дотепер намагається винайти фатально шкідливий для існування людства засіб безсмертя.

Хоча маги тримають чарівні технології в секреті, Авторові вдалося (не запитуй, читачу, яким чином) з'ясувати таємницю одного перетворення. І Автор хоче поділитися з тобою цією таємницею, щоб і ти, безцінний читачу, міг долучитися до чудесних перетворень і відчути себе трохи магом. За допомогою цього секрету ти зможеш перетворювати звичайну, прозаїчну, банальну траву на корисну субстанцію, незамінне добриво – коров'ячий гній. Для цього (записуй, щоб не забути) треба запастися, по-перше, однією живою коро... хррр... однією... хррр... ко... хррр... хррр... хррр... хррр... хррр... хррр... хррр... хррр... хррр...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ой, хто це тормосить мене за плече? А, це ти, безцінний читачу! Вибач, я задрімав, заколисаний власною балаканиною. Маю, розумієш, дивну манеру – спати ночами. Мабуть, ще й хропів уві сні? Ой, а вогонь у каміні-от згас! Ой, а за вікном корчми вже світає!

Настав час пережбурнутися назад у лабораторію Артаньянца й глянути – чого чудотворці там начудили... Приготуйся. Раз, два, три – вжик!

☼ ☼ ☼

Естер, сидячи в кріслі в коридорі біля закритих дверей лабораторії, теж почала дрімати.

У напівдрімоті перед нею мислено ворушилися образи-спогади нинішнього багатого подіями вечора.

От вона повернулася з університету й поскаржилася коханому келиху, що не зовсім зрозуміла лекцію з філософії Епікура; і Мгобокбекбе, який добре знав і розумів античних філософів, почав просто й дохідливо, на живих прикладах, розтлумачувати їй цю тему...

От прийшла в гості Зіночка Мирополкович і похвасталася, що їй удалося від однієї бабусі почути терентопську народну пісню, якої, здається, ще немає в жодній збірці місцевого фольклору, і по пам'яті наспівала початок:

 
Час від часу тряхну головою,
Щоб на вухах не локшина висла.
Полюбляю бо десь самотою
На свій мозок намащувать мислі...
 

От Зіночка пішла, а вони із Мгобокбекбе затіяли грати в шахи (келих називав ходи, а вона переставляла фігури; оскільки він грав значно краще, то, щоби зрівняти шанси, вона попередньо брала чотири фігури фори: ферзя, туру, коня й слона)...

От знизу, з першого поверху почувся схвильований крик Джульєта Грошенятка: «Людину вбили!!!»...

От із моргу виносять ноші, накриті простирадлом...

Крізь дрімоту дочка Іцхака й Маргарити чула незрозумілі слова заклинання, які виголошував за дверима голос скляної посудини...

Хтось узяв її за плече. Вона здригнулася, розплющила очі й побачила всміхненого Гліба Цвяха, який говорив:

– Прокинься, Естере! Вийшло!

Ох і колотилося ж у неї серденько, коли входила до лабораторії!

На двох нікельованих столах лежали два голі Бандюги, прикриті знизу до пояса простирадлами. Один був блідий і густо покритий тюремними наколками, інший – рум'яний і без татуювань. Від рум'яного гілкувалися дроти до приладів, де щось мигало й виписувало зиґзаґи. Маг Артаньянц, дивлячись на дисплеї й паперові стрічки, бубонив:

– Пульс у нормі, температура у нормі, подих у нормі, тиск у нормі...

У головах рум'яного Бандюги стояв пивний келих з бузково-мутною рідиною. Під келихом був папір, густо засіяний дрібними буквами.

– Це Мгобокбекбе? – пошепки запитала Естер, дивлячись на рум'яного Бандюгу.

– Так, звикай до його нового іміджу, як говориться, – відповів усміхнений Акмус.

– А чому ж він не ворушиться? – поїжилась дівчина.

– Поки не вміє. Йому доведеться вцитися волусити новим тілом: говолити лотом, дивитися оцима, ходити ногами, – відповів сидячий на одному з моніторів макак-резус, мохнатячи нігтями лівої руки праве плече.

– Не все відразу, Естере, – продовжив смаглявий Арам Арменович. – Слава Богу, що в нього нормально працюють серце, легені та решта внутрішніх органів. Йому треба якийсь час, щоби вжитися в нове тіло, звикнути, відчути, адаптуватися. Спочатку можуть бути запаморочення, судоми, нудота, але за два-три дні це пройде, і тоді він почне вчитися володіти цим організмом. Перший час він побуде тут під нашим контролем, а потім повернеться додому як повноцінна людина. Біжи, обрадуй батьків...

Автор про всяк випадок зауважить, що у копії були відсутні не тільки тюремні наколки, що спотворили зовнішність Бандюги, а й алкоголь, що спотворив Бандюгові нутрощі.

От таким незвичайним, фантастичним способом з'явилася в Жорикбурзі нова людина, яка буде помітним героєм цього, м'яко висловлюючись, епосу. Героям фантастичних, чарівних епосів взагалі властиво з'являтися на світ незвичайними способами. Автор цих писань міг би отут попатякати про це. Але кілька сторіч тому тему фантастичних народжень уже освітив великий Франсуа Рабле в останніх абзацах шостого розділу першої книги своєї епопеї «Ґарґантюа та Пантаґрюель», тому замість власних патякань Автор Терентопських хронік радить читачеві просто перечитати ті абзаци Рабле.

Втім, Автор наведе тут один приклад, котрого у Рабле немає. В іронічному віршованому епосі «Утаїда», який був написаний харківським гумористом та видавцем Василем Масловичем і надрукований у 1816-му році в журналі «Харьковский Демокрит» (ну не зміг Автор Терентопських хронік утриматися від згадки про рідний Харків), головний герой, славний лицар Утай, не народився з материнського лона, як усі нормальні люди, а вилупився з качиного яйця. Щоправда, не качка висиджувала те яйце, зігріваючи своїм теплом, а чоловік, який у зв'язку з цим став вважатися батьком лицаря. Проте, кажучи, що у Рабле такий приклад відсутній, Автор Терентопських хронік не має на увазі, що у Рабле бракує прикладу вилуплювання героїв із пташиного яйця. Такий приклад у Рабле є. Автор має на увазі, що в прикладі Рабле яйце не качине, а лебедине, і вилупився з нього не герой Утай, а герої Кастор і Поллукс; і висиділа те яйце не птаха і не чоловік, а жінка, що його ж і знесла.

І ще Автор нагадає, що й славний Галахад, лицар Круглого Столу, син Ланцелота, і сам король Артур з'явилися на світ не без допомоги чаклунства.

У зв'язку з тим, що Мгобокбекбе завдяки магії став двійником покійного Бандюги, Автору згадалася історія про двох чоловіків, які були двійниками без усякої магії.

Харків'янин Михайло Ковалинський, найулюбленіший учень та найближчий друг українського філософа та поета Григорія Сковороди, подорожуючи Європою, 1773 року опинився у Швейцарії. Там, у місті Лозанні, він випадково зустрів чоловіка на ім'я Даниїл Майнґард. І зустрівши, вразився. Бо цей швейцарець виглядав як Григорій Сковорода. Почавши з ним спілкуватися, Ковалинський побачив, що той і мислить як Сковорода, і діє як Сковорода, має такий самий характер, такі самі смаки та інше. Тобто Даниїл Майнґард був у багатьох аспектах двійником Сковороди, з тією хіба різницею, що його рідною мовою була не українська. Ковалинський не міг з ним не потоваришувати, як і зі Сковородою, гостював у його будинку та із задоволенням спілкувався. Повернувшись в Україну та зустрівши Григорія Сковороду, Ковалинський докладно розповів йому про швейцарського двійника. І Сковорода заочно полюбив цю свою «копію». Настільки, що пишучи нові філософські трактати, став підписувати їх так: «Григорій вар Сава Сковорода, Даниїл Майнґард». Ніби писав їх не один, а у співавторстві з тим швейцарським двійником.

От такі бувають дивовижні речі.

ЩОСЬ П'ЯТЕ. Доморосле лицарство

Якби ж то нас було сто, ми б співали за круглим столом.

Борис Гребєнщиков, «Із сяючої пустоти».

17 вересня 1995 року.

Отже, після бою з лицарем Аркадієм, дракон Інокентій Карлович кинувся воювати й із дощовим черв'яком Гавриїлом Святославовичем. На шахівниці, звичайно.

Але після семи ходів хробак викликнув:

– Оце так так! Ти як ходиш, Інокентію Карловичу?! Це ж пішак, а не кінь!

– А? Що? Так. Вибачте, – розсіяно промурмотав дракон і спробував повернути фігуру на вихідну позицію.

– Не там він стояв! Та що з тобою, друже мій! Де твої думки?! – здивувався Гавриїл Святославович, витріщивши пенсне.

– Я думаю про лицаря, – зітхнув екскурсовод.

– А що таке?

– Та от лежить він там сплутаний, самотній... Я уявив себе на його місці.

– Нехай полежить, подумає про сутність буття. Йому корисно. А то карасів він, бачте, ловить!

– Все-таки жива істота. Раптом йому до вітру приспічить сходити, чи ще щось... Недобре його так залишати.

– А нехай він не нахабніє. Ти що пропонуєш? Розплутати без покаяння? Так він знову тобі життя псуватиме!

– Псуватиме. Ні, розплутувати не можна. Але й так залишити не можна теж. Раптом він із гордості ніколи не покається й лежатиме, поки... Як же бути-от?

– Схоже, партію доведеться відкласти?

– Не можу я зараз на шахах зосередиться.

Картата дошка з дерев'яними лялечками була відсунута, і дракон став задумливо постукувати пазурами по кришці клавесина.

– Значить, так: я його не розплутуватиму, – сказав він за пару хвилин.

– Правильно, – підтакнув хробак.

– Не розплутуватиму, а просто відвезу його до Королівського замку і попрошу Його Величність, щоб він на цього агресора вплинув, – продовжив хазяїн печери, встаючи.

– Здрастуйте будь ласка! – сторопів Гавриїл Святославович. – То він тебе до замку тяг, через що й увесь сир-бор стався, а то ти сам туди любісінько почвалаєш? За що боролися? То-то цей ловець карасів потішиться: по-його вийшло!

– Так, – сказав Інокентій Карлович і знову сів.

Знову задумливо постукав пазурами.

– А іншого виходу я не бачу, – заявив він же за хвилину й заново встав.

– Ну, не знаю... Раз ти так вирішив... – промимрив його друг із сумнівом.

І вони покинули Гірчичну печеру.

Цього разу Аркадій не спав.

– Я сподіваюся, пане лицарю, ви усвідомили своє становище, – знову схилився дракон над укутаним у капронову павутину залізом, – і готові дати обіцянку залишить мене в спокої.

– Ага, спішу аж падаю, – іронічно буркнула панцирна начинка. – Я самому Його Величності слово дав! Кістьми ляжу, але не відречуся! Втім, тобі, динозаврові дурокрилому, не зрозуміти, що таке лицарське слово й лицарська честь!

– У такому разі відвезу-от я вас кудись, і покінчимо із цією історією, – закінчив бесіду Інокентій Карлович.

Насамперед було потрібно від'єднати лицаря від колеса гіппомобіля. Для цього дракон, піднатужившись, припідняв колісний каркас («Дивися не пукни», – грубо поглузував Аркадій) і покрутив у зворотну сторону обмотане колесо. Сітка розмоталася, і екскурсовод опустив край гіппомобіля на місце.

Другим етапом було насунення лицаря на гіппомобіль. Отут Інокентію Карловичу довелося покректати неабияк, тому що металу на агресорові було забагато. Автор про всяк випадок нагадує читачеві: цього разу лицар Аркадій був одягнений у наворочений експериментальний панцир винахідника Нетребенька, що в тій конструкції була й система обігріву, й система охолодження, і парашут, і акваланги, і вогнегасник.

Але зрештою, намагаючись сам не заплутатися в капроні, дракон навалив металевий тюк поперек сідла. Не знаю, каже Автор, чи треба пояснювати, що ця процедура пророблялася під акомпанемент Аркадьєвих лайок. Якщо від його жагучого монологу відлущити усі непристойності (особливо дісталося драконовій матері), то залишиться: «Поклади де узяв! Я тобі шляхетний лицар, а не абищо!»

– Ну, я пішов, – сказав Інокентій Карлович приятелеві, беручи сірого в яблуках коня Людовика за вуздечку.

– З Богом, – перехрестив його (не рукою, а гнучким тулубом) Гавриїл Святославович. Цей дощовий черв'як був віруючим, православним, і регулярно відвідував церкву.

Дракон повів коня із пристебнутим до нього гіппомобілем, нав'юченим Аркадієм, убік Жорикбурга, часом зупиняючись, щоб поправити вантаж, який від тряски увесь час сповзав, ризикуючи знову гримнутися об землю. «При таких темпах їм доведеться години три тупотіти, не менше», – думав дощовий хробак, щулячи пенсне на маліючу трійцю...

☼ ☼ ☼

У цім місці так званого епосу Автора перериває Ліва півкуля його мозку:

– От і здорово, що вони рухаються так повільно. Є час, щоби розповісти, звідки взагалі в цій місцевості, зв'язаній через двері, оббиті дерматином, з Харківщиною, узялися лицарі та королі, зовсім не типові для тієї ж Харківщини.

– От-от, – приєднується й півкуля Права.

– Ну що ж, звернемося до терентопської історії, – відповідає їм Автор.

У долицарську епоху, до другої половини шістнадцятого століття, Терентопська держава була простим давньоруським князівством, котре невідомо як опинилося в інших вимірах, пристикованих до наших, безцінний читачу, тими самими дверима в колючих кущах, що тепер оббиті чорним дерматином. Терентопські літописи, що висвітлювали прадавній період тамтешньої історії, десь загубилися, так би мовити, «у пилу часів». Але треба думати, що Терентопське князівство нічим особливо не відрізнялося від інших давньоруських князівств.

А от у другій половині сторіччя шістнадцятого в Терентопії грянула, так би мовити, Мирополківська перебудова, що поклала початок новій лицарській ері. Правив тоді державою князь Мирополк Романтик, який і затіяв ці реформи. Був князь великим книголюбом, який знав кілька європейських мов та зібрав велику бібліотеку, де, зокрема, було багато західноєвропейських лицарських романів, епосів, балад, саг і т.д. Завдяки знанню мов Мирополк цю романтичну писанину простудіював і, як екзальтований ідальго Дон Кіхот із Ламанчі, просочився лицарським духом. Мало того, що сам просочився, вирішив і все своє князівство просочити, перетворивши його на лицарське королівство за книжковими зразками.

Довго виношував цю шалену ідею, і, нарешті, в 1589 році видав указ, яким пропонувалося відтепер Терентопське князівство йменувати Терентопським королівством, а терентопського князя – терентопським королем. Цей указ став першим указом нової лицарської ери в історії Терентопії.

У давньоруській історії вже був свій король – Данило Галицький. Йому титул короля надав Папа Римський Інокентій Четвертий. Оскільки, на відміну від Галицького князівства, Терентопського для Великого Світу як би не існувало, то Мирополкові довелося вдатися до самообслуговування, тобто до самокоронування, без допомоги всіляких Римських (а також Паризьких, Лондонських, Берлінських, Мадридських і інших) Пап (а також Мам, Дядьків, Тіток і так далі).

Другим указом пропонувалося князівському столярові виготовити дубовий стіл. Величезний круглий стіл, за яким би помістилися аж сто п'ятдесят людей. Саме такий стіл, як довідався із книг Мирополк Романтик, був у замку його улюбленого персонажа – короля Артура, який, нібито, геройствував на Британських островах і в континентальній Європі V-VI століть від Різдва Христова. Тому-то придворні лицарі короля Артура й називаються лицарями Круглого Столу.

Рівняючись на цих легендарних типів, терентопський князь, то пак тепер уже король почав реформи саме з виготовлення стола. Столяр відразу зміркував, що таку масштабну меблю треба неодмінно робити розбірною, бо цілком вона ні в які ворота не лізе, у буквальному значенні цього висловлення.

Але, на жаль, після виготовлення з'ясувалося, що хоч у розібраному стані стіл і можна було вносити в будинки, однак збирати його було ніде, оскільки у всьому князівстві-королівстві не було настільки великого приміщення, де б він зміг розміститися. До того ж і терентопські доми, включно із князівськими палатами, вибудувані в давньоруському стилі, мало походили на лицарські замки, зображені в книгах.

Тому третім указом пропонувалося почати будівництво першого в державі лицарського замку з великим залом для круглого стола.

Були зібрані кращі зодчі, яким для взірця показали ілюстрації в лицарських романах, і робота закипіла.

Зрозуміло, перший замок мав бути резиденцією самого короля, тому зводити його було вирішено в столиці. А столицею в ті давні часи був не Жорикбург, а містечко Великі Дрібки. Жорикбурга взагалі тоді не було. На місці нинішньої столиці наприкінці шістнадцятого сторіччя мало місце лише маленьке зубожіле сільце Багнючка. Тільки за півтори приблизно сторіччя після смерті Мирополка король Жорик Четвертий заклав на місці сільця нове місто, яке й стало нинішньою столицею Терентопії.

Поки зодчі трудилися над замком у Великих Дрібках, король почав створювати лицарів.

Першу партію – сорок два лицарі – він створив зі своїх бояр. Для цього він кожному з них клав на плече меч і виголошував присвяту, після чого князівський коваль знімав з новоприсвячених мірку для виготовлення доспіхів за книжковими зразками.

Коли всі бояри закінчилися, а до повного комплекту було ще далеко (було потрібно, як ти пам'ятаєш, читачу, аж сто п'ятдесят лицарів), Мирополк розіслав гінців по всьому королівству, щоб вони призвали в лицарські ряди добровольців шляхетного походження. Але таких з'явилося тільки восьмеро.

Тоді закликали добровольців походження незнатного. Але мабуть тому, що селяни й ремісники романів не читали й про лицарів нічого не знали, серед них таких, що бажають кидатися в невідомість, не знайшлося.

Тоді король, починаючи втрачати терпець, присвятив у лицарі свою двірню, включно з тим же столяром, тим же ковалем, кухарем й усіма рештою.

Усього набралося: один король плюс сорок два боярини плюс восьмеро добровольців плюс двадцять два чоловіки двірні – разом сімдесят два суб'єкти.

Отут Мирополк зміркував, що півтори сотні лицарів йому не набрати.

І ухвалив дотепне рішення: наказав лицареві-столярові відпиляти половину круглого стола, щоб, довівши кількість лицарів до сімдесяти п'яти, назвати їх лицарями Напівкруглого Столу.

– Ну, отут король Мирополк був глибоко неправий! – скрикує схильна до порядку й точності Ліва півкуля.

– У чому неправий? – дивується півкуля Права, схильна до творчих вільностей і всякої романтики.

– У тому, що вирішив, начебто за половиною стола для ста п'ятдесяти чоловік помістяться тільки сімдесят п'ять.

– Наскільки я пам'ятаю арифметику, – заперечує Права, – якщо число сто п'ятдесят поділити навпіл, то й виходить рівно сімдесят п'ять. У чому ж отут помилка?

– Двійка тобі з геометрії, колего, – тоном строгого вчителя припечатує Ліва. – Звичайно ж, за напівкруглим столом поміститься значно більша кількість, адже люди можуть сидіти не тільки уздовж лінії напівокружності, але й уздовж діаметра, тобто прямої лінії розпилу.

– Так, – говорить Автор, – Мирополк не був професійним геометром і взагалі математиком, тому в такі тонкощі не вникав. Вирішив просто – раз лицарів половина від попервах наміченої кількості, виходить, і стола повинна бути половина. У дійсності, щоб за частиною такого стола помістилися сімдесят п'ять і не залишалося зайвого місця, треба відпиляти від решти або сектор кола, або сегмент кола, щоб залишилося помітно менше п'ятдесяти відсотків від цілого. (А скільки конкретно, читач сам може порахувати, якщо захоплюється математикою. Автор захоплювався цим у шкільні роки, але з тих пір минуло багато часу, і тепер для його відвиклої від подібних зусиль голови й таке просте обчислення не по звивинах).

Отже, було потрібно сімдесят п'ять лицарів, а набралося сімдесят два. Де узяти відсутніх трьох?

Змучений нетерпінням король відступив від принципу добровільності й ухвалив рішення приректи в приказному порядку на лицарську долю будь-яких трьох перших перехожих чоловічої статі, які зайдуть на територію будівництва.

І, сівши посередині майбутнього замку (до цього часу вже був готовий фундамент із підвалами) в оточенні сімдесяти одного соратника, приступився до томливого очікування.

За три години з'явився перший із трьох відсутніх претендентів. Ним виявився бурлака-циган, який збочив до будівництва, щоб повеселити будівельників своїм дресированим ведмедем (який умів кувиркатися й корчити інші смішні штуки), щоб у такий спосіб добути хліб насущний. Циган на ім'я Лойко ще не встигнув зміркувати куди вляпався, а з нього вже знімали мірку для доспіху. (До речі, читачу, на його лицарському гербі потім був зображений ведмідь догори дриґом, оскільки його Клишоногий вмів, крім іншого, стояти на голові. І в сучасних тамтешніх доспіхоносців із роду Лойковицьких, зокрема Річарда Левове Копито та Леоніда Коліно, на бойових щитах можна бачити саме це.)

Ще за кілька хвилин виник і другий приречений. Це був великодрібкинський рабин Іцхак бен Захава, що зайшов випросити в государя дозволу на будівництво синагоги. Довідавшись, куди його присвячують, він спробував був протестувати, але Мирополк пригрозив, що не дасть йому потрібного дозволу, і єврейському священникові довелося скоритися. (До речі, Іцхак бен Захава, цей рабин що лицарював або лицар що рабинував, був родоначальником династії Лицарів Білого Комара, до якої належав і його вже відомий нам, безцінний читачу, нащадок – лицар Аркадій).

Тепер до сімдесяти п'яти не вистачало тільки одного. Король вже скусав із нетерпіння всі нігті, але ніхто не приходив.

Закінчився день, опустилася ніч, – нікого.

Закінчилася ніч, проклюнувся ранок, – та ж картина.

Навіть будівельники стали поглядати на короля з жалістю.

І от, нарешті, між каменями майбутніх замкових воріт замаячіла чиясь фігура.

Викликнувши: «От тепер усі в зборі!», Мирополк кинувся назустріч довгоочікуваному. І ледь не був убитий розчаруванням: це була торговка моченими яблуками, що бажала сторгувати свої ласощі мулярам. (Вона поверталася з базару, і в неї залишилися непроданими останні дев'ятнадцять плодів). Торговка, звичайно, не підходила під визначення «перехожий чоловічої статі», але терпіння в государя остаточно урвалося, і він, промурмотавши щось про Жанну Д'Арк, присвятив у лицарі й торговку на ім'я Килина. (Тож коли стало питання про герб лицарки Килини, то за порадою короля на ньому були зображені дев'ятнадцять зелених яблук у кремовому полі. Через те саме так виглядає бойовий щит її сучасного нащадка – барона Андрія Циніка.)

Так був сформований перший контингент лицарів Напівкруглого Столу.

(Отже, безцінний читачу, терентопський король Мирополк Романтик перебудував свою державу на зразок книжково-середньовічно-лицарської. Тобто, наприкінці шістнадцятого століття зробив те ж, що наприкінці двадцятого сторіччя устругнув британський король Оберон Квілп. Але, по-перше, король Оберон Квілп утнув таке, будучи ексцентричним суб'єктом зі своєрідним почуттям гумору, бо вирішив, мовляв, якщо до сучасності пришпандорити середньовічні аспекти, то це буде смішно, а сміх – це добре. А Мирополк зробив це не для сміху, а всерйоз, бажаючи прищепити своїм одноплеменцям шляхетність, властиву книжковим лицарям. По-друге, Оберон Квілп є всього лише придуманим героєм фантастичного роману Ґілберта Кіта Честертона «Наполеон Ноттінгільський». А Мирополк – представник реальної терентопської історії.)

☼ ☼ ☼

Ішли роки.

Крім Королівського замку у Великих Дрібках, на терентопських землях як гриби повиростали аналогічні будови, у яких розселялися королівські лицарі.

Лицарські турніри з екзотичних витребеньок перетворилися на національну традицію.

Деякі лицарі відбрунькувалися від Напівкруглого Столу й зажили самостійно. Від них походять незалежні мандрівні доспіхоносці. Забігаючи наперед, Автор скаже, що в епоху Жорика Дев'ятого незалежних лицарів у кілька разів більше, ніж лицарів Напівкруглого Столу. У скільки саме, Автор утрудняється сказати, оскільки зі статистикою в королівстві слабенько. Автор вважає, що в десятки разів. А лицарів при дворі Жорика Дев'ятого в описуваний час було 38 чоловік.

Після смерті в 1616 році короля Мирополка число 75 не вважалося обов'язковим для кількості напівкруглостольців. Їхня кількість постійно коливалася. Найменше лицарів Напівкруглого Столу було в 1683 році (усього вісімнадцять людей), найбільше – в 1823 (аж дев'яносто два).

Сам напівкруглий стіл (не колектив, а мебля) припинив існувати в 1661 році, під час терентопської Стогодинної війни, яка також йменується тамтешніми істориками Другою громадянською та Паркановою. Під час бійок біля великодрібкінського Королівського замку він був якимись мародерами розібраний на дрова. З тих пір поняття Напівкруглий Стіл залишилося символічним, означаючи лише колектив. Відновлювати цю розгонисту меблю не стали, адже не в столі ж, зрештою, полягає суть лицарського колективізму!

Щодо першого в Терентопії лицарського замку, то він красується у Великих Дрібках дотепер, як пам'ятник історії й архітектури. Із часів Мирополка він трохи змінився, тому що наступні королі обростили його своїми прибудовами. Зараз у цьому замку містяться: два музеї, готель, три ресторани і міська ратуша.

У середині вісімнадцятого сторіччя король Жорик Четвертий побудував нове місто біля пагорбів Каменіани, назвав його Жорикбургом, оголосив столицею й перевів свою резиденцію в жорикбурзький Королівський замок. З тих пір Напівкруглий Стіл і «тусується» у Жорикбурзі.

Саме туди й направлявся тепер дракон Інокентій Карлович із упакованим у капронову сітку й навантаженим на гіппомобіль лицарем Аркадієм.

☼ ☼ ☼

Отже, повернемося до нашого барана.

Лицар Аркадій у першій частині змушеного переміщення почував себе психологічно незатишно, а відвертіше говорячи – остерігався. Що означала ця загадкова драконяча фраза: «Відвезу-от я вас кудись, і покінчимо із цією історією»? Шубовсне зараз мене у Струмище, і – капут... Хтозна що в них у голові, в цих драконів...

Втім, якщо б зараз хтось дійсно жбурнув Аркадія в річку, то він (не хтось, а Аркадій) міг би залишитися живим. Зрозуміло, каменем пішов би на дно, тому що доспіх був масивним; ніхто не зміг би плавати в такому на поверхні. Але ж механік Нетребенько в цей експериментальний панцир, крім іншого, втулив на такий випадок і акваланги. Струмище – річка не дуже глибока й не дуже широка, так що, дихаючи за допомогою аквалангів, затонулий лицар міг дотупати дном до берега. Але це теоретично. Практично ж, по-перше, цей доспіх ще не пройшов повних випробувань, тому не було гарантії, що й акваланги не утнуть неприємності, як паровий котел попереднього експериментального доспіху, а по-друге, – сітка... Так що погодимося, безцінний читачу, що підстави для побоювань у витязя в капронових тенетах були.

Однак, спостерігаючи рух знайомих пейзажів навколо себе, Аркадій уторопав, який напрямок обрав його суперник і – що це за «кудись»; він підбадьорився...

На вулицях Жорикбурга перехожі зупинялися й, роззявивши роти, проводжали очима дракона-очкарика, що веде під вуздечку металевий каркас, усередині якого рухається хтось у сірих яблуках, а зверху якесь сітчасте впакування висить поперек сідла й начебто теж ворушиться. Дивна картина. Ні, дивував перехожих не дракон. Уже кого-кого, а драконів, що живуть у сусідній Каменіані, жорикбуржці бачили часто. Та й король праг мати у своєму зоопарку дракона не тому, що його важко побачити в інших місцях, а просто для повноти колекції. Отже, повторює Автор, роззявлення ротів і округлення очей було викликано не драконом, нехай навіть і в окулярах, а небаченою конструкцією (напрошується каламбур: КІНЬструкція). Втім, дехто з жителів столиці її вже бачив під час останнього переміщення лицаря Аркадія від майстерні Нетребенька до Каменіани. Однак, у кожного були свої справи, і, знову примкнувши відважену мандибулу (то пак нижню щелепу) й потиснувши плечима, зустрічні відволікалися від видовища й продовжували буденну суєту. А дракон, трохи збентежений цією, нехай і скороминущою, увагою, продовжував наближатися крізь жорикбурзьку околицю до центру, де підносився у всій своїй пишноті замок короля – гніздо лицарів Напівкруглого Столу.