Текст книги "Яйцепос. Книга 2"

Автор книги: Дюк Брунька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 35 страниц)

ЩОСЬ ТРИДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТЕ. Онука зародка

– В нас у руках сюжети і такі є,

Що перетворять на дітей дідів.

Карло Ґоцці, «Кохання до трьох помаранчів».

Хай хлопець дідом стане, хлопцем – дід.

Вільям Шекспір. «Венера і Адоніс».

Він знайшов із трав сік, що оновлює йому та друзям його молодість...

Григорій Сковорода, «Бесіда, названа Двоє».

Одне лише ніяк їй не вдавалося: зварганити еліксир молодості, який нібито нині відкритий маркізом д'Аймаром (він же Бельмар), що мешкає у Венеції, – дія його настільки сильна, що одна стара дама, котра непомірковано вжила його, повернулася до стану ембріона.

Йоганн К. А. Музеус, «Зброєносці Роланда».

15 жовтня 1995 року.

Отже, попереднє, тридцять третє щось за назвою «Викопні цяцьки» закінчилося тим, що лицар Мгоцько на телеграфі в селі Заповідні Прищі одержав від Іцхака Гільденштерна телеграму, надіслану на його ім'я до запитання, де було надруковано: «ЕСТЕР ЗНИКЛА КРП МИ РОЗПАЧІ КРП ГІЛЬДЕНШТЕРНИ КРП».

І коли Автор Терентопських хронік заінтригував безцінного читача (як він, Автор, сподівається) цим тривожним посланням, він безцеремонно залишає Лицаря Пивної Кружки з його напарником Річардом Левове Копито на заповідноприщінськім телеграфі з телеграмою в руці й переноситься уявою в інші райони підпільного королівства, щоб поспостерігати за яєчними пошуками інших лицарів Напівкруглого Столу, що додасть цьому Терентопському так званому епосу більшої вагомості (папір же має вагу) і тим самим зробить ціннішим, якщо не для читачів, то хоча б для збирачів макулатури.

Якби Автор зопалу кинувся докладно описувати всі зустрічі та інші події, що відбувалися з усіма лицарями Напівкруглого Столу під час Великої Яєчної Експедиції, то цей, м'яко виражаючись, епос розрісся б на десятки томів, хоч сама експедиція була відносно нетривалою. Автор не настільки гарячий і працьовитий, тому обмежиться описом лише окремих епізодів пошуку.

У цьому розділі буде епізод із подорожі лицарів Євгена й Леоніда Гострий Лікоть...

☼ ☼ ☼

За кілька днів пошуку граф Леонід Гострий Лікоть верхи на Комоді й барон Євген верхи на Вазі 15 жовтня в'їхали в село Вігвами Ілліча, що в Апчхиградській області, «серед безкрайніх степів, котрі привільно розкинулися під блакитним терентопським небом», як написав би поборник патетичних формулювань.

У самому центрі цього поселення, на головному майдані біля клубу, красувався унікальний пам'ятник; другого такого або схожого, напевно, ніде більше немає. Пам'ятник відображував людину, в обличчі якої були присутні монголоїдні риси; голова її була прикрашена убором із пір'я, на шиї висіло намисто, одяг був причепурений бахромою й іншими витребеньками, характерними для одягу північноамериканських індіанців, на ногах – мокасини, за поясом – томагавк, у зубах – люлька миру, а...

– Невже це був пам'ятник індіанцеві Бізончикові Солом'яному або його батькові – Койотові Тамбовському?! – перебиває Автора Права півкуля його мозку.

– Ні. Коли там виник цей пам'ятник, Койот Тамбовський жив у Росії, на Тамбовщині (в містечку Рассказово), не підозрюючи про існування підпільного королівства, його майбутня дружина Індиченька Ряба – в містечку Дондушень у Молдові, а Бізончика Солом'яного й у проекті не було. Якби ти мене не перебила, Права, то довідалася б, що крім убору з пір'я, індіанського одягу, вампума (намиста), мокасин, томагавка й люльки миру, бронзова статуя мала вуса, борідку клинцем, краватку на грудях зверху намиста, та кашкет, зім'ятий пальцями правої руки, а лівою рукою притримувала колоду на плечі.

Гранітний постамент, на якому здіймався цей дивний пам'ятник, був виконаний у вигляді броньовика. Напис на постаменті свідчив:

«ВОЖДЬ ІЛЛІЧ».

– Так, досить екстравагантне рішення, – видає свій коментар і півкуля Ліва. – Бронзових Іллічів, а також – гранітних, гіпсових і т.д. – донедавна було повнісінько й у нас, у Великому Світі, принаймні в одній шостій частині Великого Світу. В одному лише місті Харкові статуй Ілліча було хтозна скільки. Але чому – у лицарському королівстві?! Чому – у намисті й пір'ї?

– Хоч це й не має прямого стосунку до пошуку драконячого яйця, розповім, – вирішує Автор.

Наприкінці 50-х років XX століття тодішній голова села Хибні Хатки (так тоді називалися Вігвами Ілліча) Явтух Парасоля побував за Державними Дверима – у Великому Світі. І помітив, що більшість пам'ятників там зображує якогось Ілліча, іменованого «вождем світового пролетаріату». Ілліч із металів, каміння, гіпсу тощо, котрий стоїть або сидить у різних позах. Така безліч пам'ятників «пролетарському вождеві» справила на голову Парасолю враження. Вертаючись у своє село, він бурмотав: «У них он скільки, а в нас жодного. А чим ми гірше?»

І наступні збори жителів Хибних Хаток відбувалися під риторичним питанням: «А чим ми гірше?» Ухвалили, що – нічим, а значить і в Хибних Хатках має бути пам'ятник вождеві Іллічу.

Зібрали на це діло гроші, і голова села поїхав до столиці королівства шукати кращого скульптора. Таким Явтух Парасоля визнав Ізмаїла Вносіколупайченка. (У цій книзі вже неодноразово згадувався скульптор Ієронім Вносіколупайченко, що творив в епоху Жорика Сьомого. А Ізмаїл Вносіколупайченко – його внук.) Давши йому завдання й аванс, повернувся васявася, а столичний скульптор приступився до творчості.

Першим ділом скульптор роздобув інформацію про цього самого Ілліча. У королівство, як Автор уже зауважував, потрапляли книги з Великого Світу. Ізмаїл знайшов у бібліотеці книжку про Ілліча, з картинками, для дітей. Найбільше скульпторові сподобалися дві картинки. На одній Ілліч ніс на плечі колоду (неначе герой американського кінобойовика «Коммандос», у виконанні могутнього Арнольда Шварценеггера). На інший Ілліч, стоячи перед юрбою на броньовику, м'яв кашкета у витягнутій руці, а юрба із захватом спостерігала за цими маніпуляціями, начебто очікуючи, що виступаючий дістане з головного убору голуба або кролика.

Під час розглядання останньої картинки, у голові скульптора вилупилася неординарна думка: а що, якщо це буде не просто пам'ятник, а фонтан! Іллічів у вигляді пам'ятника багато, а у вигляді фонтана немає жодного. Це буде свіжий струмінь у скульптурній ленініані! Фонтан у стилі «пісяючий хлопчик»!

Ця оригінальна ідея так надихнула Ізмаїла Вносіколупайченка, що він уже почав був ліпити з пластиліну маленьку модель «вождя світового пролетаріату», котрий пісяє з броньовика. Аж раптом второпав, що консервативні селяни не сприймуть такого новаторства, і з жалем відмовився від свіжого струменя.

І все-таки творчій людині хотілося, щоб у пам'ятнику була якась «ізюминка», щось особливе, що відрізнятиме цю скульптуру від аналогічних.

Скульптор ухопився за слово «вождь».

Так, треба зобразити Ілліча так, щоб усякий з першого погляду зрозумів, що це саме вождь, а не просто дядечко в кашкеті.

І знову прийшовши в бібліотеку, Ізмаїл попросив книги, де фігурують вожді. Йому дали: «Оцеола, вождь семінолів» і «Золотий Браслет, вождь індіанців» Майн Ріда, «Вождь Спалених Лісів» і «Вождь окасів» Густава Емара. «Понтіак, вождь оттавів» Едварда Сильвестра Елліса, «Білий Ягуар – вождь араваків» Аркадія Фідлера, «Віннету – вождь апачів» Карла Мая, і таке інше.

У скульптора після прочитання склалося чітке уявлення про те, як повинен виглядати справжній вождь. Звичайно ж, – у пір'ї, намисті, бахромі, мокасинах, з томагавком і люлькою миру.

Скульптор зліпив з пластиліну два варіанти майбутнього пам'ятника, де Ілліч фігурував у такому одязі з такими аксесуарами. У першому варіанті він ніс на плечі колоду, у другому – стояв на броньовику.

(У зовнішності індіанців присутні азіатські риси, оскільки їхні предки були азіатами. Ілліч не був індіанцем, але теж мав у зовнішності азіатські риси. Не стільки тому, що за материнською лінією мав єврейське коріння, а історичною батьківщиною євреїв є Ізраїль, котрий, як усім відомо, знаходиться саме в Азії; скільки тому, що за батьківською лінією його предки були чувашами та калмиками, тобто нащадками так званих монголо-татарів, чиєю історичною батьківщиною є та ж частина світу.)

Із цими макетиками Вносіколупайченко поїхав до Хибних Хаток, щоб замовники вибрали варіант, котрий їм більше сподобається.

Голова Явтух Парасоля, побачивши Ілліча у вигляді індіанця, запротестував: йому не доводилося у Великому Світі бачити на постаментах пернатого Ілліча, тож...

Скульптор запропонував провести експеримент, і відразу утнув пластилинових Іллічів, як у традиційній одежі: піджаці, камізельці, краватці, кашкеті і т.д., так і у пір'ї тощо. Експеримент полягав у тому, що Ізмаїл із Явтухом заходилися на вулиці показувати всім перехожим макетик, де Ілліч був у звичайному виді, і макетик, де він був в образі індіанського ватажка, і запитувати, що зображено. Перехожі відповідали, що одна пластилінова лялечка є мужиком у піджаці й кепці, а друга – вождем. Цей експеримент переконав голову в правоті скульптора, і Парасоля дав добро на зображення Ілліча в пір'ї, намисті, бахромі...

Явтуху подобалися обидва варіанти, пропоновані Вносіколупайченком, тому голова попросив їх об'єднати: нехай, мовляв, Ілліч стоїть на броньовику, але з колодою на плечі. І нехай, все-таки, будуть кашкет й краватка...

У серпні 1960 року пам'ятник було урочисто відкрито.

Один із селян, що виступали на мітингу із приводу відкриття, патетично порадив поміняти назву селища. Адже, по-перше, найменування Хибні Хатки має образливий відтінок. А по-друге, ніяк не відбиває наявності в селі бронзового вождя...

Як і скульптор, голова відвідав бібліотеку, погортав літературу, де фігурували вожді, і з'ясував, що хати вождів іменувалися вігвамами...

Село Хибні Хатки в 1961 році було офіційно перейменовано на Вігвами Ілліча. А на своїх хатах, аналогічних українським, жителі села вивісили таблички: «Вігвам № 9», «Вігвам № 17», «Вігвам № 23» і т.д.

Оскільки пам'ятник у Вігвамах був єдиною на території королівства статуєю вождю з Великого Світу, то подивитися на нього приїжджали навіть мешканці інших населених пунктів, як на якесь чудо. Його так і називали: «чудо в пір'ї»...

☼ ☼ ☼

От і Євген з Леонідом Гострий Лікоть, прибувши до Вігвамів Ілліча, першим ділом помилувалися бронзовим чудом у пір'ї на центральному майдані й сфотографували один одного на його фоні. Леонід Гострий Лікоть прихопив у подорож фотоапарат «ФЕД-35А» (що та модель випускалася в Харкові з 1985 по 1990 роки) і пригорщу касет з фотоплівкою «Свема», виготовлених у містечку Шостка, що на Сумщині. (До слова, автотранспорт, котрий курсує між Харковом і Шосткою, проїжджає усього в декількох десятках кроків від колючих кущів, які приховують оббиті чорним дерматином двері у Терентопське королівство). Щоб залишити нащадкам і історикам фотодокументи про свою участь у Великій Яєчній Експедиції. А вже потім здійснили опитування населення, у чому їм допомагав голова Марко Халепа, котрий заступив на цій посаді Явтуха Парасолю.

Це опитування, що супроводжувалося рясним частуванням, обмиванням у лазні й просто пасивним відпочинком, не відкрило лицарям таємниці знаходження драконячого яйця і яєчного шахрая, зате дало надію довідатися цієї таємниці.

Така собі Хівря Іванючка, що проживала в «вігвамі» № 6 на вулиці Соняшниковій, подивившись на ксерокопію портрета, намальованого драконом із Гірчичної печери, порадила:

– Ні, не знаю, де цей індивід перебуває, але знаю, хто може обчислити його місцезнаходження. Роки три тому загубилася моя коза Кримхільда. Я її шукала-шукала, ні, безрезультатно. І одна баба зі села Кумедні Куми порадила мені звернутися до чарівника Альбертича, що мешкає в Апчхиграді на вулиці Гомеричній. Приїхала я в Апчхиград, знайшла того старого чудотворця Альбертича, мовляв, так і так, пропала коза Кримхільда, тиждень не можу знайти. Він, хоча й був зайнятий усякими чудесами, приділив мені увагу й попросив світлину кози. А фотокартки в мене й не було, я зроду своїх кіз не фотографувала. Чудотворець Альбертич тоді говорить: «Ну хоч намалюйте її. Хоча за малюнком навряд чи... Але на безриб'я й омар минтай. Спробую». Дав мені папір, олівець, і я як могла – намалювала. Дотепер зберігаю той малюнок. Зараз покаджу.

Хівря Іванючка витягла зі старого буфета стос якихось папірців: довідок, рецептів, газетних вирізок і іншої макулатури; і знайшла в ньому малюнок, що представляв собою примітивну композицію, складену з восьми паличок, двох крапок і двох нерівних овалів. Два овали – один побільше, інший поменше – символізували тулуб і голову кози; чотири палички – ноги; ще одна – шию; ще дві, коротше, – роги; і одна – найкоротша паличка – означала хвостик; дві крапки в меншому овалі символізували очі. Так зображують кіз, корів, собак і інших звірів маленькі діти.

– Я не художниця, малюнок, самі бачите, невдалий, хоча, малюючи, я уявляла собі Кримхільду. Але навіть за таким примітивним зображенням Альбертич зміг знайти мою козу. Він наказав мені тримати перед собою цей малюнок однією рукою, сам узяв мене за іншу руку й, уп'явшись у малюнок, побілів, і руки його стали холодні й пітні. Я навіть злякалась: подумала, що дідусю зле. А він отямився й промовляє: «Ваша коза, дитинко, уже тиждень живе в кроні старої нахиленої груші». І дійсно, виявилося, що Кримхільда видерлася он на ту величезну стару грушу з похилим стовбуром, що її видно із вікна, – он, бачите? – і весь тиждень ласувала її листами й соковитими, солодкими плодами, невидима в густому листі. Якщо чарівник Альбертич зміг її розшукати за допомогою такого схематичного зображення, то за вашим малюнком тим паче зможе визначити місцезнаходження зображеного!..

– Якщо цей старий Альбертич дійсно може визначати за портретом, де перебуває намальований, то треба скоріше дути до нього в Апчхиград, не гаячи часу на опитування сільських мешканців, – сказав барон Євген графові Леоніду Гострий Лікоть, розпрощавшись із Хіврею Іванючкою.

– Так, синку, їдемо прямо в Апчхиград, на вулицю... Як вона сказала?

– Гомеричну.

– На вулицю Гомеричну, синку. Якщо цей чарівник Альбертич за малюнком визначить точне місце, де ховається цей тип з яйцем дракона, ми будемо першими, хто до нього, сучого сина, добереться. По конях, синку!

Вимовивши це, Леонід Гострий Лікоть підхопився на свого Комода й поскакав з Вігвамів Ілліча убік Апчхиграда. А слідом і барон Євген, окульбачивши Вазу...

Одразу Автор зауважить, що хоч Леонід Гострий Лікоть називав Євгена синком, барон не був дитиною графа. Леонід став так величати Євгена ще замолоду, коли Леонід був уже дорослим вісімнадцятирічним чоловіком, а Євген – ще безвусим тринадцятилітнім пацаном. Зараз, під час Великої Яєчної Експедиції, Леоніду було вже п'ятдесят, а Євгену сорок п'ять років, вони виглядали ровесниками, але за старою звичкою Леонід продовжував називати приятеля синком. Це в зрілому віці п'ять років – проміжок незначний, а в дитинстві люди з різницею в п'ять років – це представники різних поколінь.

– А мене більше дивує те, що коні цих лицарів носять назви меблі і посуду: Комод і Ваза, – виголошує Права півкуля авторського мозку.

– Дійсно, – підхоплює Ліва. – Те, що кінь Андрія Циніка йменується Велосипедом – ще куди не йшло: велосипед теж транспорт, як і кінь. Але називати коней Комодом і Вазою – це, як не крути, безглуздо. Чому Комод, а не Буфет? Чому Ваза, а не Горщик? Хи-хи.

– Ви мене просто шокуєте своїм неуцтвом, півкулі! – вигукує на це Автор. – Я ж, по-моєму, уже пояснював, що більшість коней лицарів Напівкруглого Столу носили імена глав держав. До чого тут якісь меблі і якийсь посуд?! Кінь Леоніда Гострий Лікоть був названий на честь давньоримського імператора Комода, що правив зі сто вісімдесятого по сто дев'яносто другий рік нашої ери (повне ім'я: Луцій Елій Аврелій Комод Антонін; часто пишуть із двома «м»: Коммод). А кінь Євгена був названий на честь шведського короля Вази, що правив зі тисяча п'ятсот двадцять третього по тисяча п'ятсот шістдесятий рік (повне найменування: Густав Перший Ваза, до вступу на престол Густав Ерікссон).

– Гм. Кхе. Так, – збентежена своєю помилкою промовляє Права півкуля. – А от ще питання: чому те місто, куди направилися лицарі, називається Апчхиградом? Чому саме АПЧХИград? Там що – усі чхають?

– Не тому що там усі чхають, а тому що там один пчихнув, – відповідає Автор. – Про це, гадаю, варто розповісти докладніше...

Місто Апчхиград виникло у період правління короля Вітька серед рівних, як стіл, степів на південь від Великих Дрібок і Жорикбурга, за його – короля Вітька – ініціативи. Король Вітько пояснював цю ініціативу тим, що, мовляв, обмаль у нас у королівстві міст.

А після його, Вітька, смерті виявилися його інтимні щоденники, з яких випливало, що на будівництво нового міста його підштовхнуло честолюбство. Він сподівався, виявляється, що якщо він побудує нове місто, то народ назве цей населений пункт на його честь, наприклад, Вітькоградом або Вітькополем, Вітькинськом або Вітькобургом... Сам він соромився пропонувати таку назву, уважаючи це нескромним, і віддавши розпорядження про початок будівництва, чекав, що таке найменування запропонують піддані, а він, для пристойності поламавшись, погодиться, зі словами: «Ну раз народ так вирішив...»

Народ же в особі зодчих, чекав, що назву майбутньому місту запропонує сам король, і ніяких варіантів не висував. У всіх документах, пов'язаних з будівництвом населеного пункту, у місцях, де мало би фігурувати його найменування, будівельні чиновники робили пропуски, щоби вписати після, коли король оголосить цей ойконім.

Автор хоче зауважити, що глави держав, засновуючи нові міста, іноді виявляли показну скромність, називаючи їх не своїми іменами, а на честь інших особистостей. Наприклад, давньоруський князь Данило Галицький, заснувавши нове місто, назвав його не Даниловом, а Львовом. На честь майбутнього князя Лева Даниловича, то пак свого сина. Російський цар Петро Перший, заснувавши міста Петровськ, Петрозаводськ, Петербург і Петергоф, скромно пояснював, що нарік їх так не на честь себе улюбленого, а, мовляв, на честь більш гідної людини: святого апостола Петра. Російська ж імператриця Катерина Друга, заснувавши Катеринослав, назвала його так офіційно на честь святої Катерини. Терентопський король Жорик Четвертий, заснувавши нову столицю, пояснював, що назвав її Жорикбургом не на свою честь, звісно, а на честь свого предка Жорика Першого. І т.д.

А деякі глави держав не бачили нічого соромного в тім, щоби міста, навіть і не ними засновані, називалися на їхню честь. Наприклад, товариш Сталін не протестував проти того, щоби совєтські міста називалися Сталінград, Сталіно, Сталінабад, Сталінісі, Сталінськ, Сталіногорськ, Сталінірі; а закордонні – Сталін (таких було два), Орашул-Сталін і Сталінварош. До комплекту не вистачає хіба і Сталінополя зі Сталінбургом.

До речі, якби Ізмаїл Вносіколупайченко зобразив пернатим не Ілліча, а Віссаріоновича, то пак товариша Сталіна, то це не було б історичною помилкою. Оскільки в гардеробі товариша Сталіна, на відміну від гардероба Ілліча, дійсно був головний убір індіанського вождя. Американські індіанці подарували йому ці пір'я на знак поваги під час Другої світової війни.

Але повернемося до Апчхиграда, читачу.

Цей населений пункт будувався й заселявся з 1861 по 1868 рік.

У серпні 1868 відбулися в новому місті торжества із приводу його офіційного відкриття.

На торжества, звичайно, прибув ініціатор будівництва – король Вітько. І всі чекали, що він оголосить назву. А він чекав, що вони запропонують увічнити в топонімі його ім'я.

Свою промову на мітингу монарх почав із фрази: «Ну от він і побудований – цей град!» Під час вимовлення у Вітька засвербіло в носі, і між словом «цей» і словом «град» король пчихнув.

«Апчхиград... Апчхиград... Апчхиград... Король назвав місто Апчхиградом», – зашепотіли один одному слухачі, а будівельні чиновники вшили з мітингу, примчалися у свої архіви й у всіх документах у місця пропусків вписали: «Апчхиград... Апчхиграду... Апчхиграда... Апчхиградом... в Апчхиграді...»

І протягом усіх торжеств, що тривали три дні, король називав новий населений пункт просто градом, очікуючи від жителів ініціативи. Не дочекавшись і збираючись їхати, як би між іншим зауважив: «Так, до речі, а назви-то в міста немає». – «Як немає?!» – здивувалися свіжий мер і члени його адміністрації. «А що – є? Яка?» – запитав монарх. «Так Апчхиград же!» – відповів мер. «Апчхиград?!! Чому Апчхиград?!!» – отетерів Вітько. «Так ви ж самі, Ваша Величносте, на мітингу...» – бліднучи залепетав мер. «Тю! То ж я просто пчихнув!» – зрозумів король. «Ой, а ми вже у всіх документах... Тепер усе переписувати прийдеться, а там от така купа паперу, пудів десять. А ви яку назву хотіли, Ваша Величносте?» І отут монарх заходився реготати. Реготав хвилин двадцять, так що цей регіт почав нагадувати істерику. Відреготавшись, але продовжуючи схлипувати, король Вітько сказав: «Ну що ж, Апчхиград так Апчхиград. Знати – доля!»...

Так і залишилося...

На гербі цього міста, як терентопознавець Ім'ян Побатькович Прізвищенко вже повідомив читачеві у тридцять другому щосі, зображений носовичок. Цілком логічно, як на мене, зауважує Автор: якщо в назві фігурує чхання, то в гербі – носовичок, яким при чханню слід прикриватися, щоб не забризкати навколишніх.

☼ ☼ ☼

А на гербі й, відповідно, щиті графа Леоніда Гострий Лікоть зображений білий грамофон у фіолетовому полі. А в барона Євгена – біла ж свіча в полі зеленому.

А зовнішність у графа така: ріст вище за середній, статура струнка, обличчя довгасте, голене, ніс тонкий, прямий, очі великі, блакитні, волосся світло-русе. Таку зовнішність заведено називати аристократичною. А барон ростом нижче середнього, статури кремезної, лице широке, вилицювате, теж голене, очі трохи розкосі, карі, волосся чорне. Така зовнішність натякає, що Євген мав, крім іншого, і монголо-татарське коріння, як і Ілліч.

Що ж до зовнішності Комода й Вази, то перший був рябої масті типу оверо, тобто мав великі білі плями неправильної форми, розкидані по коричневому тлу, а другий – масті більш рідкісної, сіро-рябої, тобто з аналогічними плямами, але по тлу сірому.

Отже, Леонід Гострий Лікоть і Євген скакали на Комоді й Вазі до Апчхиграда, не затримуючись у дрібних населених пунктах для опитування жителів.

Так вони, не затримуючись, проїхали крізь: село Кумедні Куми, ферму селянина Теофіля Сморкуна, хутір Смутні Слимаки, село Ньюйорківку, селище Солоні Суниці, село Нігтегризи, хутір Жирні Сонети...

І, нарешті, прибули в Апчхиград.

Там, розшукавши вулицю Гомеричну (названу так, зрозуміло, на честь великого Гомера, автора давньогрецьких епосів), запитали у двірника, що підмітав опале листя:

– Скажіть, шановний, у якому будинку мешкає чарівник Альбертич?

– Микита Альбертович Манюня мешкає он у тому особняку, – двірник показав ручкою мітли. – Номер чотири. Тільки який він тепер чарівник. Навіть ходити не може.

– Що, серйозно хворіє, так? – засмутився Леонід Гострий Лікоть.

– Мені б його здоров'я! – відповів двірник.

– Виходить, ми можемо з ним поговорити? – уточнював барон Євген.

– Можете, звичайно, – відповів двірник.

– Ну й слава Богу, – сказав граф, повертаючи Комода до особнячка мага.

– Ви з ним поговорити можете, а він з вами поговорити не може, – додав двірник, продовживши мести.

– Чому це? – викликнули обоє лицарі.

– Не розмовляє він. Але з його дружиною, вірніше – з його прабабою, можете поспілкуватися. І з його внучкою, вірніше – з його матір'ю.

Відповіді двірника були досить загадковими, і лицарі вирішили скоріше все з'ясувати без його допомоги, тобто – перемістилися безпосередньо до особняка й, прив'язавши коней біля входу, подзвонили у двері.

Незабаром двері відкрилися, і перед графом з бароном стала літня сивоволоса дама років сімдесяти, у квітчастому фартуху поверх квітчастого ж халата.

– Здрастуйте, ми можемо побачить Микиту Альбертича Манюню? – запитав Леонід Гострий Лікоть.

– Та що ви все ходите й ходите! Що на нього дивитися, він же не чудо-юдо триголове, а звичайна дитина, – засмутилася чомусь бабуся.

– Ні, ми до СТАРОГО Альбертича, у справі, – пояснив барон Євген.

– А, то ви не знаєте... – сказала бабуся й, оглянувши запилені панцири й щити лицарів, додала: – Ви, я бачу, здалеку... Заходьте. Будьте гістьми.

Шукачі драконячого яйця ввійшли в особняк чарівника, і сива бабуся провела їх у вітальню, говорячи:

– Ви вибачте, що я на вас напустилася, але вже дуже набридли всякі цікаві роззяви, які повсякчасно дзвонять і просять показати їм Микиту Манюню, начебто тут музей або зоопарк. Розташовуйтесь. Ви, мабуть, проголодались. Зараз ми вас почастуємо. Ізабеллушко!

У вітальню ввійшла богатирського виду жінка, що витирала потужні ручиська рушником. Саме про таких, напевно, написав один поет, класик російської літератури: «Избу на скаку остановит, в горящую лошадь войдёт», чи щось у цьому роді. (Ерудований читач, звичайно, зрозумів, що цим класиком є ​​Микола Некрасов. А оскільки в Терентопських хроніках неодноразово згадується український класик, харківський письменник Грицько Основ'яненко, то для ще більшої ерудованості читача Автор хронік повідомляє, що Некрасов, крім іншого, написав і комедію у чотирьох діях з куплетами «Пригоди Петра Степановича, сина Столбікова» за мотивами роману Грицька Основ'яненка «Життя і пригоди Петра Столбікова, поміщика в трьох намісництвах. Рукопис XVIII віку». Щоправда написав Некрасов комедію не один, а у співавторстві зі ще трьома літераторами, один із яких – сам Грицько Основ'яненко.)

– Ізабеллушко, голубонько, приготуй гостям пообідати, – попросила бабуся.

– Ага, – густим басом відповіла Ізабеллушка й вийшла,

– Ізабеллушка стала нам допомагати по господарстві, коли наша внучка народила. Знаєте, з немовлятком стільки мороки. Колись мій чоловік – Микита Альбертович – пособив цій Ізабеллушці: за допомогою магії позбавив її чоловіка алкоголізму; а тепер вона з дяки спомагає нам.

У затишній вітальні відчувалося, що в будинку панують жінки-хазяєчки: усе було чисто, ароматно, акуратно, красиво.

Сівши в крісла (після того як зняли курні обладунки й відклали зброю), барон і граф розглядали картини й картинки, що прикрашали стіни.

На одній картині був зображений олійними фарбами веселий чоловік у напудреній перуці й рожевому в червоний горошок жустокорі з мереживним жабо на грудях. Фахівець за стилем живопису визначив би, що портрет написаний у середині вісімнадцятого століття, а нефахівець визначив би це за датою, зазначеною живописцем поруч із підписом у правому нижньому куті картини: «Леонардо Ґудзик, 1747».

– Це портрет визначного чародія Гектора Манюні, предка мого чоловіка, пензля придворного художника Леонардо Ґудзика, – пояснювала бабуся. – Леонардо Ґудзик зобразив його, коли король Жорик Четвертий надав Гектору Манюні посаду придворного чарівника. У нас навіть є зразок автографа того знаменитого мага. От.

І бабуся дістала із шафи дерев'яний планшет, де під склом був невеликий папірець, пописаний гарним почерком. Лицарі прочитали:

– Це фрагмент написаного Гектором Манюнею пророцтва. Інші фрагменти цього автографа є в інших його нащадків, – продовжила пояснювати бабуся. – А ось це світлина, де мій чоловік Микита Манюня разом із королем Жориком Восьмим.

Це вже вона звернула увагу лицарів на висячий над ними знімок у рамочці під склом, що зафіксував двох чоловіків, один з яких був у короні.

– Так, це все дуже цікаво, пані, але нам би хотілося скоріше поговорити із самим вашим чоловіком. У нас до нього важлива справа, державної важливості, – вимовив Леонід Гострий Лікоть.

– Поговорити... – сумно посміхнулася дружина мага. – Зараз я вам його покаджу. Ідіть сюди...

Вона відкрила одну із дверей, заглянула туди й понадила до себе лицарів.

Вони підійшли й теж заглянули в кімнату.

Там стояла блакитна колиска, обвішана брязкальцями, а поруч на стільці сиділа гарна молода жінка, що тримала на руках немовля. Молода мама годувала дитя груддю.

Пошаривши поглядами по кімнаті, лицарі більше нікого в ній не виявили.

– Він не може з вами поговорити, йому всього півтори місяця від народження, – сказала дружина чарівника, прикриваючи двері. – Це моя внучка Наталка, а він – її син, мій правнук.

– Ви не зрозуміли, – заговорив барон Євген. – Ми хочемо поговорити не з вашим новонародженим правнуком, звичайно, а з вашим чоловіком-чарівником.

– Оце він і є. Син моєї внучки й мій правнук – це і є чарівник Микита Альбертович Манюня. Був чоловіком – став правнуком. Розумію, що це звучить як божевілля, але не забувайте, що ви – у домі чарівника. Зараз я вам розповім, як мій чоловік став сином своєї внучки й правнуком своєї дружини...

І повідала Валерія Максиміліанівна (так кликали дружину чародія) гостям-лицарям таку дивну історію, яких вони ще не чували...

☼ ☼ ☼

Микита Альбертович Манюня протягом життя займався різними магічними проблемами. А коли став старіти, зосередився на одній: вирішив винайти еліксир молодості. Щоб старий, випивши такий еліксир, ставав молодим хлопцем і продовжував жити повноцінним життям.

Десятки років витратив на експерименти, й нарешті в середині листопада 1994 року з радістю повідомив дружині Валерії й внучці Наталці, що завдяки йому еліксир молодості вже існує, досліди на мишах, кроликах і навіть мавпі довели його відмінну якість, і тепер настав час провести дослід на людині.

На роль піддослідного організму сімдесятивосьмилітній маг вибрав самого себе.

Розрахувавши дозу, випив своє зілля й дійсно став молодіти на очах...

За тиждень виглядав і почував себе сорокалітнім...

Ще за два дні – тридцятирічним...

Ще за два дні – двадцятилітнім...

І отут чарівник захвилювався: за його розрахунками на двадцятип'ятилітньому рубежі омолодження повинне було припинитися.

Ще за день, у вигляді п'ятнадцятирічного підлітка, чародійник визнав, що помилився в розрахунках і перевищив необхідну дозу або концентрацію еліксиру, а «протиотрути», що зупиняє процес омолодження, він ще не винайшов.

До середини наступного дня він виглядав десятилітнім хлопчиком, а до вечора – першокласником.

Ніччю, що пішла за тим вечором, дружина й онука чудотворця не спали, з розпачем спостерігаючи, як їхній чоловік і дідусь перетворюється на дитину. Що ж до його дочки Ірини і її чоловіка Геннадія, то вони в той період, як звичайно, перебували в наукових експедиціях, удалині від домівки, і відповідно, при цих подіях не були присутні.

Ранком чародій уже плазував рачки, видаючи нечленороздільне агукання замість мови й пускаючи слину...

Ще за годину він і плазувати не міг, омолодившись до стану новонародженого.