Текст книги "Яйцепос. Книга 2"

Автор книги: Дюк Брунька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 35 страниц)

Фатальним для «ловця драконів» було не те, що він висмикнувся із кульбаки й гримнувся об землю. (Слава Нетребенькові – виготовлений ним доспіх мав зсередини пружну амортизаційну прокладку, завдяки чому гриматися безпечно й навіть, можна сказати, затишно). А те, що гримнувся-то у свою же сітку! Та ще й перекувиркнувся!

Подальша спроба скинути із себе капронові нитки погіршила ситуацію: клята сітка чіплялася й намотувалася на всі виступи металу, і чим завзятіше лицар борсався, тим тугіше його обплітала капронова павутина.

І за пару хвилин метушні він був уже такий сповитий, що не міг дриґати жодною кінцівкою, а тільки люто сопів в обидві дірки.

Ще б не сопіти! Мить назад відчувати себе переможцем, і раптом – бац! – бути заплутаним, знерухомленим, примотаним до колеса! Кожен би засопів! Якщо не про кожну людину можна сказати: «трудиться не покладаючи рук», то про кожну можна сказати: «дихає не покладаючи ніздрів». От і Аркадій опинився в ситуації, коли не міг щось робити не покладаючи рук, тож йому залишалося лише працьовито дихати не покладаючи ніздрів. «Мій педантизм, – втручається раптом Ліва півкуля авторського мозку, – примушує мене заперечити твердженню, що можна про кожну людину сказати: "дихає не покладаючи ніздрів". По-перше, так не можна сказати про людей мертвих, котрі, враховуючи всю історію роду людського, на даний час складають переважну більшість людства. По-друге, якщо людина жива, але перебуває в дуже поганому, з медичної точки зору, стані, будучі підключена до апарату штучного дихання, бо не може дихати самостійно, то про таку теж хибно вживати вищезазначене висловлення. І, нарешті, люди іноді вимушені дихати без застосування ніздрів, тобто ротом, наприклад, якщо ніздрі через сильний нежить щільно напаковані шмарклями». – «Не знаю, що можна заперечити на твою скрупульозну поправку, педантична моя півкуле», – чеше нігтями потилицю справедливий Автор.

Дракон же спостерігав процес лицарського самозаплутування з іронією в стилі «не рий іншому яму».

Не встигнув Інокентій Карлович усвідомити себе звитяжцем, як його здивували оплески за спиною.

«Не може ж дощовий хробак ляскати в долоні, та ще декількома руками одночасно!» – думав хвостатий екскурсовод, здивовано оглядаючись.

Виявилося, що крім Гавриїла Святославовича у битви з'явилися й інші глядачі.

Ляскуни були групою чоловіків і жінок далекосхідного вигляду (кількістю дев'ять осіб; Автор має на увазі далекий схід Євразії, а не Терентопії), котрі стояли біля білого мікроавтобуса «Тойота», що належить туристичному агентству «Рятівна Бджола», на якому, напевно, вони сюди й приїхали.

«Ох, як усе недобре сталося! Туристи бачили це неподобство!» – зніяковів екскурсовод. Він згадав, як ще зранку йому телефонував співробітник «Рятівної Бджоли» Олег Цеглина і попередив, що приблизно о 15.00 до Гірчичної печери приїдуть туристи з Великого Світу. Але ця колотнеча із настирним Аркадієм забила екскурсоводові памороки і затьмарила те попередження.

Жбурнувши побіжний погляд на Аркадія й ствердившись у переконанні, що він загруз у капроновому коконі всерйоз і надовго, Інокентій Карлович попрямував до азіатських гостей, щоб виконати свій обов'язок екскурсійної гостинності. Тим більше, що йому за це гроші платять.

Наближаючись до туристів, дракон вгледів у пальцях в одного з них, на вигляд наймолодшого, відеокамеру, якою той, певно, знімав «неподобство», і засмутився ще більше: «Ну от, не вистачало мені ще репутації забіяки». Але робота є робота, тому Інокентій Карлович, привітно кивнувши Валерієві, шоферові «Тойоти», життєрадісно й бадьоро сказав гостям:

– Ласкаво прошу до Каменіани, пані й панове! Ви розмовляєте терентопською?

– Я ітроха говорити українська, – відповіла, чемно розкланюючись, одна з жінок групи.

– Українською? – І дракон відразу перейшов на чисту українську. – Це майже те ж саме. А звідки ви прибули, дозвольте запитати?

– Мі пириїхать ізі Японія, – знову чемно заколивалася перекладачка.

– Прекрасна країна! Народ з феноменальним естетичним смаком! – похвалив дракон цілковито щиро.

– Дякумо, дякумо! – ще динамічніше захиталася в уклонах японка й відразу процвірінькала переклад хвали супутникам. Ті теж закланялися.

Треба сказати, що екскурсовод з Гірчичної печери зараз уперше зустрівся з японцями. Оскільки це був найперший і єдиний на даний час випадок, коли в підпільне Терентопське королівство потрапили туристи із країни висхідного сонця. Але завдяки книгам Інокентій Карлович був більш-менш ознайомлений з японською культурою, вважав її великою й дуже нею захоплювався.

– Ну, а тепер пройдемо до Гірчичних печер – однієї з наших каменіанських визначних пам'яток, – запросив екскурсовод, жестом показавши напрямок руху.

Валерію Чмихалу, шоферові туристичного агентства «Рятівна Бджола», який привіз сюди з Жорикбурга японців на «Тойоті», подобалися екскурсії Інокентія Карловича, тому щоразу, замість того щоб нудьгувати у своїй машині чекаючи на повернення пасажирів, він разом із ними відправлявся до печери. І цього разу він покрокував туди в компанії з японцями й екскурсоводом. І, між іншим, пошепки запитав в останнього:

– А бій з лицарем, це що – новий атракціон для туристів?

– Ні, – відповів пошепки ж дракон. – Просто лицареві приспічило похуліганити.

Гавриїл Святославович при наближенні групи перемістився в сторонку, щоб ненавмисно не притоптали.

– Я отут, Гавриїле Святославовичу, той... – почав був дракон, але хробак перебив:

– Звичайно, Інокентію Карловичу, працюй. Я почекаю.

Туристи поринули в підземелля, де екскурсовод, як звичайно, демонструватиме підземні красоти й розповідатиме «прадавні» легенди про ці печери (які, сказати по правді, сам же й придумав, бо ж туристи це обожнюють), а повержений лицар, нарешті усвідомивши що сталося, вибухнув таким потоком майданної лайки, що найстійкіші вуха зав'янули б. Чим більше він тужився, намагаючись звільнитися, тим густіше був цей потік.

Дракон, спілкуючись у печері з японськими туристами, чув цей матірний шум зовні, і намагався його заглушити своїми вигадками. Йому було ніяково від думки, що перекладачка вловить лицарські висловлення, перекладе їх одноплеменцям, і в далекосхідних гостей залишиться негативне враження про Терентопію. Драконові було, як говориться, за державу кривдно, і він експромтом складав усе нові й нові легенди й сказання, так би мовити, «тягнув гуму», сподіваючись, що Аркадій все-таки примовкне, і тоді він виведе туристів з печери, не уражаючи їхні вуха цією лицарською мурою.

І його надії виправдалися.

Стомлений потугами, розморений теплим вересневим сонечком і заколисаний власною багатослівністю, лицар розслабився, його лайка помалілася до бурмотання й прицмокування, зіниці заліпилися повіками, і воїн задрімав.

Несподіваний голосний храп, що вистрілив з лицарського забрала, так сполохнув коня Людовика, що той відбрикнув убік і проволочив по землі примотаного до колеса гіппомобіля Аркадія метра на півтора, але це лицаря не розбудило. Як людина без комплексів, Лицар Білого Комара мав міцний, здоровий, можна сказати, богатирський сон.

Цим періодом і скористався екскурсовод, щоб вивести туристів, посадити їх в «Тойоту» і помахати на прощання лапою, після чого досить задоволені гості покотили. Прощаючись, найстарший із групи, склавши руки й кланяючись, як це властиво японцям, вимовив щось на зразок:

– Субараші цуа о аріґато. Тотемо омоширокаттадесу.

– Пан Мезеру-сан від усі ми дякувати вам за екскурсій та каже, що вона був дуже цікаве, – відразу закланялася й товмачка, а разом з нею й інші.

(Автор, звичайно, передав слова старого японця більш-менш приблизно. А в дійсності вони звучали отак: «素晴らしいツアーをありがとうございました。とても面白かったです».)

Найвідоміший грузинський епос, написаний поетом Шота Руставелі у дванадцятому столітті, називається «Витязь у тигровій шкурі». Аркадій у даній ситуації був витязем у капроновій сітці. У тенетах він був безпорадний, наче селянин Потап Левурда, що опинився у такій же халепі в комедії Грицька Основ'яненка «Бой-жінка». З тією різницею, що там сітка була з іншого матеріалу, бо капрон в часи класика ще не винайшли.

– Що ж нам із цим хропуном робити? – уголос задумався Інокентій Карлович, коли біла «Тойота» зменшувалася в напрямку Жорикбурга. – Не можемо ж ми залишити його тут зв'язаним на віка вічні.

– Нехай пообіцяє залишить тебе в спокої, ну й тоді ми його звільнимо, – порадив дощовий хробак.

– Правильно. Агов, пане, прокиньтеся. – Дракон схилився над сплячим, але той продовжував виводити носоглоткою такі звучні рулади, що кінь Людовик злякано косив оком і здригався шкірою.

Екскурсовод подзвякав пазурами по шолому, але й це не дало ефекту. І лише коли Інокентій Карлович торохнув по металу каменем, храп обірвався, і в щілинці забрала блиснули очі.

– Це я – дракон Інокентій Карлович, – нагадав розбудженому екскурсовод, щоб спросоння ввести його в курс справи. – Давайте так: ви обіцяєте мене більше не турбувати, а я за це знімаю з вас сітку й відпускаю на волю. Домовилися?

Відповіддю було посилання в непристойні місця.

– Ну й валяйтеся отут, поки... – І дракон гнівно видалився у підземелля грати в шахи з Гавриїлом Святославовичем.

(– Наскільки я розумію, – береться просторікувати Права півкуля авторського мозку, – терентопські лицарі виховуються на лицарських романах і епосах.

– Правильно розумієш, – погоджується Автор, але уточнює: – І не тільки лицарі. Взагалі, виховання в Терентопії, починаючи з дошкільного віку, базується на щепленні громадянам королівства шляхетності, справедливості, чемності й інших так званих лицарських якостей, які пропагувалися, у тому числі, у середньовічних лицарських епосах і романах, привезених у Терентопію королем Мирополком Романтиком, перекладених терентопською мовою й розтиражованих.

– От-от, – продовжує Права. – А між тим поведінку лицаря Аркадія стосовно екскурсовода з Гірчичної печери ніяк не назвеш шляхетною і чемною. Він поводиться не як книжковий лицар, а наче якийсь хам і хуліган. Як же так?

– Ну, по-перше, і книжкові лицарі частенько, скажемо прямо, не бездоганні, – пояснює Автор. – Хто читав лицарські романи, знає, що, наприклад, і доспіхоносці Круглого Столу короля Артура іноді таке витребенькували, що не в'яжеться з поняттям шляхетності й чемності. Ну, приміром, усякий розуміє, що нечемно і нешляхетно відрубувати голову рідній неньці. А лицар Круглого Столу сер Гахеріс узяв та й утнув таку ампутацію. І за що? За те, що вона, рідна його матінка покохала, бач, сера Ламорака! Дуже гідного, треба сказати, мужчину, одного з найшляхетніших лицарів Круглого Столу, котрий не поступався в славі навіть Ланцелотові й Трістанові! І якби ж вона цим зрадила чоловікові – так ні: на той час вона вже була вдовою. Але синочкові це все-одно не сподобалося, й – хрясь матусі мечем по шиї! Ну, куди це годиться! («Ех ви, лицар!», як сказав головний герой п'єси «Розбійник» Карела Чапека.) І той неньковбивця Гахеріс був, до речі, не абиким, а аж рідним небожем короля Артура, бо ж нещасна королева Оркнейська, тобто його матінка, була Артурові старшою сестрою. Настільки небездоганну поведінку деяких лицарів Круглого Столу можна пояснити, крім іншого, тим, що вони ніколи не читали романтичних романів про лицарів Круглого Столу, бо ті будуть написані лише за сторіччя після існування Круглого Столу.

А по-друге, веде далі Автор, із драконами та іншими так званими чудовиськами й найчемніші книжкові лицарі не дуже-то церемонилися.

Так що з лицарських епосів різні читачі можуть почерпнути різні висновки. Король Жорик Дев'ятий, скажімо, зробив висновок, що з усіма хорошими особистостями слід бути чемним, не зважаючи на їхню біологічну приналежність й інші другорядні дрібниці. Тому навіть із драконами він спілкувався досить ввічливо. А лицар Аркадій, очевидно, зробив висновок, що дракони не належать до тієї категорії істот, з якими слід бути дуже люб'язним. І, тим більш, якісь там хробаки.)

ЩОСЬ ОДИНАДЦЯТЕ. Божественні клоуни

– А судді хто?

Олександр Грибоєдов, «Горе від розуму».

– А кого судять? – запитала, задихаючись, Аліса.

Льюїс Керролл, «Аліса в Дивокраї».

– Ну й цирк! – сказав нарешті Колька, почухавши потилицю.

Іван Керницький, «Переселення з перешкодами».

11 квітня 1972 – 18 вересня 1995 року.

Отже, увечері 18 вересня 1995 року в будинок напроти кінної статуї Жорика Сьомого депутати від Стайні Опери та Балету (а саме патріарх Іполит Четвертий, лицар Напівкруглого Столу Річард Левове Копито, дракон Інокентій Карлович (із люмбрикусом Гавриїлом Святославовичем у нашийній кишені), пенсіонер Ілля Шнапс, касир Джульєт Грошенятко, коваль Вакула Нетребенько й чарівник Акмус) вштовхнули так званого віртуоза Ріккардо-Джузеппе Траляляліні й впровадилися самі.

Чудовій вісімці поталанило: черговий суддя, черговий прокурор, черговий адвокат і черговий кат на суддівському столі, накритому чорною скатертиною, грали в доміно, тобто били байдики, що означало відсутність у них на цей час судових справ. Секретарка-стенографістка у своєму фотелі збоку під стукіт кісточок в'язала шкарпетку. Доміношники сполучали гру з балаканиною, і в момент, коли дракон зачиняв за собою двері, суддя виголошував:

– ... а цей тип раптом заявляє: «Не так усе було, а навпаки. Я йшов вулицею й нікого не турбував, аж раптом на мене накинувся цей очкарик, і як почав безжально гамселити своїм могутнім обличчям просто по моїх слабеньких, беззахисних кулаках! Дотепер руки болять».

– У мене, – підхопив прокурор, стукнувши кісточкою по столу, – із цим Бандюгою Роженкранцем теж був випадок...

– Кхе-кхе, – кашлянув патріарх Іполит Четвертий.

– А, клієнти завітали, – помітив тих що ввійшли пишнобровий голомозий вухастик – суддя.

Доміно було із шумом зметене зі стола в коробку.

– Ми от віртуоза, так би мовити, з оперного театру притягли, – забасив громіздкий святий отець, тикаючи нігтем у лисинку гастролера. – Присудите, аби він дав нам гроші за свій, з дозволу сказати, концерт.

– Ми його обвинувачуємо в папері, радіаторі й повітряній кульці замість композиторів! – підрикнув і лицар Річард.

– Він плюнув нам у душу чавунною батареєю й іншими кепкуваннями, – устромився в потік обвинувачень стариганик Шнапс.

– Покажіть йому зимівлю ракоподібних, щоб знав, як шарудіти папірцем за такі гроші! – додав Вакула Охрімович.

– Я ваш захисник, добродіє віртуозе, – представився затриманому черговий адвокат, ласкаво обійнявши його за талію. – Пішли обговоримо, як будемо захищатися.

– А ви, мої панове, докладно викладіть мені суть інциденту, щоби я точно сформулював обвинувачення, – звернувся до депутатів черговий прокурор.

Протягом семи хвилин і вісімнадцяті секунд обмануті глядачі спілкувалися з обвинувачем в одному куті залу, а так званий маестро із захисником – в іншому.

Потім адвокат крикнув судді: «Ми готові», прокурор додав: «Ми теж».

– Ну що ж, панове, ви сідайте сюди, а ви, маестро, сюди. За три хвилини почнемо розгляд, – вимовив вухастий суддя й вийшов за ширму, що стояла позад суддівського стола і крісел. Там же зникли й адвокат із прокурором.

Протягом пари хвилин крізь ширму чулася якась метушня, потім секретарка-стенографістка, що замінила шкарпетку письмовим приладдям, устала й строгим голосом вимовила:

– Устати! Суд дуріє!

Усі піднялися з місць, а з-за ширми з'явився клоун з розкидистою рудою шевелюрою, кулястим червоним носом, у строкатому, усіх барв веселки дурному балахоні, верещачи блазнівським голосом:

– А от і я! А от і я, вельмишановна публіко! Зараз я-ааак обвинувачу! Ха-ха-ха!

Слідом вискочив другий клоун, із зеленою шевелюрою й синім носом, верещачи:

– А от і я! А от і я, вельмишановна публіко! Зараз я-ааак захищу! Ха-ха-ха!

А потім і третій (з бузковою шевелюрою й фіолетовим носом):

– А от і я! Зараз я-ааак посуджу! Ха-ха-ха!

Клоуни, звичайно, були прокурором, адвокатом і суддею, які за ширмою начепили на себе різнобарвні перуки, строкаті клоунські балахони, замість прокурорської, адвокатської й суддівської мантій, і поролонові кульки на носи.

Комічна трійця заходилася колошматити один одного поролоновими молотами, верещачи, регочучи й корчачи ідіотські гримаси.

Уся ця клоунада була офіційною церемонією, з якої починався всякий судовий процес у Терентопії...

– Божевільня якась, а не суд! – супить суворо звивини Ліва півкуля авторського мозку.

– Дійсно, з такого серйозного заходу балаган улаштували! – підтакує й Права. – І який же бовдур усе це видумав?

– Це видумав сам король Жорик Дев'ятий в тисяча дев'ятсот сімдесят другому році, – відповідає Автор, – коли його самого судили. Але він зовсім не бовдур, а дотепний і оригінальний чолов'яга, що бажає нашпигувати життя безтурботними веселощами (які, крім іншого, корисні для здоров'я, з точки зору медицини). А хочете, розповім, як так трапилося, що так звані жерці Феміди впакувалися в клоунську уніформу? Через що і чому?

– Ти хочеш? – запитує Ліва півкуля авторського мозку в сусіда по черепу, півкулі Правої.

– Ну... – непевно відповідає та, – взагалі-то...

– Припустимо, що читач хоче, – фантазує Автор. – Тож розповідаю.

☼ ☼ ☼

11 квітня 1972 року в тронному залі Королівського замку вирував банкет, то пак – учта, із приводу третьої річниці від дня весілля Жорика Дев'ятого й Зіньки Одинадцятої. За апетитними столами сиділи лицарі Напівкруглого Столу, інші гості й, звичайно, самі король із королевою, розфуфирені, у святкових туалетах.

Усе йшло чудово: музика грала, гості пили-їли, винуватці свята клювали одне одного губами під лементи «гірко»...

Аж раптом один із пажів, що подавали на столи страви, проходячи повз короля, оступився й гепнув просто на короновану голову салат «олів'є».

– Обережніше, юначе! – викликнув огорошений монарх. Втім, заради повноти картини, слід уточнити, що Жорик Дев'ятий у цю хвилину був не тільки огорошений, але ще й окартоплений, оморквений, обогіркований, оковбасений і, зрозуміло, омайонезений. – Так і вбитися можна. Не метушитеся, юначе, – додав глава держави, здійснюючи за допомогою серветок попереднє очищення глави свого організму.

Корона, голова під нею й костюм під головою були забруднені, тож королю довелося вийти, щоб одне помити, а інше переодягти.

Коли Жорик повернувся в новому парадному костюмі, банкет продовжився.

Але недовго королівський лик відпочивав від сторонніх нашарувань: інший паж, спіткнувшись, ляпнув володаря тушкованою капустою.

– Та що ж ви такі незграбні сьогодні, – засмутився потерпілий, знімаючи з вух цю їжу.

Саме-собою, йому знову довелося вийти.

Повернувся він у третьому костюмі, уже не парадному, а буденному, але з першою головою, вже двічі вимитою.

Даремно він поспішив митися й переодягатися, адже однаково третій паж усе це забруднив гірчицею, упустивши на коронованого чоловіка посудину із цією гострою приправою.

– Ну йолкі зелені! Скільки можна! Не можна ж бути такими незграбами! Як спеціально! – почав втрачати терпіння гірчичний помазаник.

Традиційно вийшов. Повернувся тричі вимитим. У спортивному костюмі.

Може, ти, безцінний читачу, думаєш, що й цього разу який-небудь четвертий паж осквернив чистого Жорика харчовими опадами? Думаєш. Ну, так ти правий.

Цього разу нещасний владар зненацька пригрів на своїх грудях, а так само плечах і спині, холодець, вийнятий з холодильника. Холодець за коміром – річ досить неприємна (можеш спробувати, якщо не віриш, безцінний читачу), і із четвертої іскри насилу запалився пломінь:

– Дурню ти божевільний! Кретине безумний! Йолопе ненормальний! – емоційно проінформував обліплений тремтячими грудочками монарх четвертого пажа, ізвиваючись від просування під одягом морозної їжі по теплій шкірі. – Щоб тебе в кисіль упустили! Щоб тебе... Щоб... – І охолоджений чоловік чкурнувся до ванни...

Після того, як він повернувся на свій, так би мовити, банкетний пост у лазневому халаті, ніяких інцидентів більше в той вечір не відбувалося.

Банкет продовжився й закінчився весело й славно.

Але Жорик помітив, що четвертий паж після прочухана хмурий і ледве не плаче.

І король перепрохав у нього за занадто емоційну реакцію на дріб'язкову помилку:

– Я розумію, що ви не навмисно спіткнулися, але коли за комір гепається морозний холодець, і ангел би вибухнув. Не гнівайтеся, мій друже, не тримайте на мене зла, я ж не спеціально, а піддавшись миттєвій емоції...

Але паж короля не вибачив, а подав на нього позов до суду. Мовляв, образи від глави держави нанесли йому, пажу, глибоку моральну травму...

Саме під час того судового процесу трохи зануджений король і подумав, що судова процедура занадто прісна й недотепна, і що слід внести в цю сферу зміни, щоб підсудні під час суду не тяготилися й не нудьгували. Наприклад, можна, мовляв, привнести в це дійство елементи клоунади...

– А чим закінчився цей позов пажа проти короля? – заінтригувалася Права півкуля.

Суд з'ясував, що пажі спотикалися й роняли їжу через дефект паркету, їхньої провини в тому не було, а отже, образи, які прошумів король, були незаслуженими. Через це, щоб відшкодувати моральний збиток від незаслуженого прочухана матеріальною компенсацією, суддя присудив короля до сплати штрафу в сумі 7318 шурхотиків і 27 дзвяків на користь потерпілого, то пак четвертого пажа.

(– А чому, пане Авторе, – раптом втручається скрупульозна Ліва півкуля авторського мозку, – в тебе суддя присудив короля саме до такого штрафу – сім тисяч триста вісімнадцять шурхотиків і двадцять сім дзвяків? Чому не п'ять тисяч шурхотиків, або десять тисяч шурхотиків? Чому така не кругла сума?

– Бо я написав саме так, – пояснює Автор.

– Ну, то чому ж ти написав саме так?

– Бо одним зі своїх заочних учителів із текстобудування, так би мовити, я вважаю великого Франсуа Рабле. А цей геній у свої веселі небилиці полюбляв утуляти не круглі числа.

От три цитати на підтвердження. (Таких цитат можна було б ввернути сюди набагато більше, але впевнений, що й три тебе переконають). «Отож, забито триста шістдесят сім тисяч чотирнадцять таких тлустих воликів...» (Книга перша, розділ IV). «І справді, на всіх міських перехрестях він порозліплював дев'ять тисяч сімсот шістдесят чотири тези...» (Книга друга, розділ X). «І точно: за його розпорядженням вибили дно у семи мільйонів п'ятисот тридцяти двох тисяч восьмисот десяти великих барабанів...» (Книга п'ята, розділ XVIII).

Небилиці – явище, як правило, веселе. А якщо небилиці оздоблювати от такою арифметичною скрупульозністю, то це створює додатковий комічний ефект. Тож цей раблезіанський прийом я намотав собі на вус, продовжує Автор Терентопських хронік, і тепер з вуса перемотую на свої текстові рядки.

– От тепер зрозуміло, – вдовольняється Ліва півкуля.)

Жорик, порившись у кишенях, оголосив, що в нього зараз таких грошей немає. (Він напередодні здорово витратився – купив папуг для свого зоопарку: сірих жако й какаду).

– У такому разі, Ваша Величносте, я, згідно із законом, вимушений за відмову вчасно оплатити штраф присудити вас до тюремного ув'язнення на п'ятнадцять діб, – розвів руками суддя. – А штраф виплатите потерпілому протягом року. Хоча ви глава держави й шановна людина, але закон є закон.

– Я ж і не сперечаюсь. Треба, значить, треба, – погодився монарх.

– Я пишу записочку, – промурмотав суддя, черкаючи олівчиком по відірваному від краю газети папірцю, – а ви завтра ранком підіть у міську в'язницю й передайте цю записочку начальникові, він вас поселить.

У записочці було: «Васю, посади Його Величність на п'ятнадцять діб. Федя. P.S. Приходь у п'ятницю на преферанс».

Наступним ранком законослухняний володар країни із предметами особистої гігієни в целофановому пакетику явився в жорикбурзьку міську в'язницю.

Прочитавши записку, начальник цього закладу переодяг нового клієнта в смугасту робу, завів на нього особисту справу, сфотографував для цієї справи в анфас і в профіль і перепровадив до камери № 22. У дверей камери король попросив тюремників, щоб вони з ним не церемонилися й сприймали не як короновану особу, а як рядового злочинця.

– Слухаюсь, Ваша Величносте! – погодився начальник в'язниці й вштовхнув Жорика в камеру зі словами: – А ну пішов, злодюго!

Камера № 22 була чотиримісною.

У ній уже перебували: фальшивомонетник Полікарп Таракашкін на кличку Рубенс, кишеньковий злодій Асланбек Усманкурбанбєрдиходжибабаєв на кличку Персик і шлюбний аферист Оноре де Пупков на кличку Ціпонька.

Новосел познайомився з Рубенсом, Персиком і Ціпонькою, і старожили присвоїли йому кличку Морквина, за колір волосся. До речі, у ті роки молодий король ще не носив ані своєї знаменитої рудої бороди, ані своєї знаменитої пластмасової зеленої корони. Золоту ж на час відсиджування залишив у сейфі, у Королівському замку.

Морквина, хоч і був главою держави, жив у в'язниці, як простий ув'язнений, без пільг і потурань. Тобто ананасний салат або там осетровий кав'яр йому насипали із загального казана, шампанське або монастирський кагор наливали із загального цебра, парився він у загальній сауні, плескався в загальному басейні, у теніс грав на загальному корті, під час культпоходів у театр сидів разом з іншими в партері, а не в королівській ложі... Коротше кажучи, переносив усі тяготи застінку нарівні з рядовими злочинцями. У тюремному житті була й хороша сторона: тут Жорик вкушав смачний корм після трьох років дієтичного утримання (адже в ті роки ще не було його таємних відвідувань корчми «Під Мідним Забралом», про котрі Автор повідав читачеві у щосі сьомому з тією ж назвою «Корчма "Під Мідним Забралом"»).

☼ ☼ ☼

У в'язниці з монархом вийшов невеликий курйоз.

Оскільки він перебував там перший і, можливо, останній раз у житті, то йому схотілося отримати тюремний сувенір на пам'ять. А що може бути більш ексклюзивним і довгочасним тюремним сувеніром, ніж татуювання? Повернутися з в'язниці без татуювання – це однаково, що повернутися з Опішні без глечика, чи макітри, чи тарілок, чи... Або з Тули без самовара й пряника. Або із Шампані без пляшки шампанського. Тим більше, що співкамерник Рубенс був справдішнім метром колючого мистецтва. Він називав себе художником-передвижником, оскільки творив свої картини не на полотнах, а на людях, а люди, на відміну від полотен, самостійно пересуваються.

Фальшивомонетник уважав себе творцем із гарним смаком, тому він не опускався до вульгарних примітивних зображень, як то: серця, простромленого холодною зброєю; черепа; висхідного над морем сонечка; кинджала, обплетеного змією і т.д. Ні, він копіював картини великих живописців з репродукцій у журналі «Огонёк» і альбомів з образотворчого мистецтва, що були в тюремній бібліотеці. Так, наприклад, на грудях злодія Персика Рубенс витатуював «Богатирів» Васнєцова, а на спині – «Запорожців» Рєпіна. А шлюбного афериста Ціпоньку Таракашкін прикрасив попереду «Махою оголеною» Гойї, а іззаду – «Купальницею» Ренуара. Щоправда, скопіювавши ці зображення з репродукцій, він додав дещо й від себе, щоб було ясно, що наколки саме тюремні, а не аби які. Олешу Поповича, Іллю Муромця й Добриню Микитича, а також усіх запорізьких козаків, включно з отаманом Іваном Сірком, він «переодяг» у смугасті тюремні роби. Маху й купальницю «одягати» у роби не став, залишив оголеними, але додав в інтер'єри тюремні нари й заґратовані віконця.

(Тим, хто бував у Харківському художньому музеї, або не бував, але цікавився ним, відомо, що там є велике живописне полотно Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові», або, коротше – «Запорожці». Але Таракашкін у якості зразка використав репродукцію не цього полотна, а аналогічного з тією ж назвою, що виставлене в Російському музеї в Петербурзі. Петербурзький варіант відоміший і більше поширюється у вигляді репродукцій.)

Морквина попрохав метра й на ньому що-небудь зобразити. Рубенс, колупаючи в зубах сірником, заявив, що реалістичний живопис йому набрид, і він прагне спробувати себе в абстракціонізмі. «Та що завгодно, на ваш вибір», – погодився король...

Фальшивомонетник витатуював на грудях Жорика Дев'ятого композицію «№ 5» за однойменною картиною американського художника Джексона Поллока. Але скопіював Таракашкін її не з совєтського журналу «Огонёк», у якому в ті часи репродукції абстракціоністів не друкували (1972 же рік!), а з совєтської ж книги «Загниваюче мистецтво буржуазного Заходу», виявленою ним у тій же тюремній бібліотеці (книга, як і номери журналу «Огонёк», потрапили туди з Великого Світу, тому під «загниваючим Заходом» треба розуміти не захід Терентопії, звичайно, а Америку і Західну Європу).

Але якщо картина Поллока виглядала звалищем різнобарвних цяток і звивин, то на грудях короля її копія була схожа на мереживну пляму, начебто людина неакуратно їла чорничне варення й страшенно обляпалася.

– Перший млинець грудкою, – самокритично оцінив свій дебют в абстракціонізмі сам Рубенс, відійшовши в протилежний від короля кут камери й розглядаючи новий добуток одним оком через кільце з пальців. – Хріновина якась вийшла, гад буду! Але нічого, Морквино, не тушуйся. Далі краще піде. От виколю тобі на спині «Чорний квадрат» Малевича – ніштяк буде, вік волі не видіти!

І маестро татуювань заходився робити на стіні вугіллячком начерки.

(До речі, безцінний читачу, український живописець Казимир Малевич був не першим, хто випендрився чорним чотирикутником. За півтора, приблизно, сторіччя до того дотепний англійський священник Лоренс Стерн, більш відомий в іпостасі прозаїка, випендрився чорним прямокутником. Вірніше, відразу двома. А саме: у своєму романі «Трістрам Шенді» між дванадцятим й тринадцятим розділами першого тому помістив аркуш, пофарбований по обидва боки чорним кольором. Є в нього в цьому творі й сторінки білі (без букв): розділи вісімнадцятий й дев'ятнадцятий в дев'ятому томі. Є й сторінка, також без усяких букв, що виглядає площиною сірого мармуру (між тридцять шостим і тридцять сьомим розділами третього тому). Так що, як бачимо, і задовго до Малевича й таких як він, творчі люди з хорошим почуттям гумору вміли таке витребенькувати.)

Але Жорик Дев'ятий навідріз відмовився від даної геометричної фігури. Замість супрематизму Казимира Малевича монарх зажадав отримати на плечі просто написаний гарними буквами текст: «Не забуду рапсодії Ґершвіна».

І Таракашкін, дійсно, витатуював.

І дійсно, гарними буквами.

Але, мабуть, він чи то не розчув як належить, чи то не зрозумів, тому що замість:

«Не забуду рапсодії Ґершвіна»

вийшло:

«Не заб’ю дур, а псу дію перш вина».

Помилку Рубенса Жорик Дев'ятий виявив тільки вийшовши з в'язниці, коли прочитав татуювання за допомогою двох дзеркал. І замість того щоб хвастатися тюремним сувеніром, заклеював на пляжі плече лейкопластиром, соромлячись такого безглуздого напису.