Текст книги "Яйцепос. Книга 2"

Автор книги: Дюк Брунька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 35 страниц)

– Артаньянц, кажеш? – промовляє Права півкуля авторського мозку, і за іронічною інтонацією Автор тямить, що вона буде язувати. – У тебе, мосьє Авторе, мабуть, геть вичерпалася фантазія, якщо ти не зумів придумати оригінальне прізвище, а поцупив французько-мушкетерське з романів Александра Дюма. Забрав з «д'Артаньяна» «д» і пришпандорив наприкінці «ц».

– До чого тут Франція, – відмахується Автор. – Арам Арменович мав вірменське коріння, тому й прізвище в нього вірменське – Артаньянц. Інше питання – звідки таке схоже на вірменське прізвище у французького мушкетера. Втім, д'Артаньян з романів Дюма був не зовсім французом, а гасконцем, а в Гасконі, як відомо, здавна жили баски, чиї прадавні предки, на думку деяких учених-етнографів, були вихідцями з Кавказу. Може, перекочувавши колись із Кавказу до Франції з Іспанією, вони принесли із собою й типово кавказьке прізв...

– От вже мені ці доморослі дилетантські гіпотези! – перебиває цей белькіт Автора його півкуля Ліва. – Не відволікайся від сюжету.

– Самі ж відволікаєте!

Як безцінний читач уже зрозумів, магові Артаньянцу вдалося добитися виготовлення абсолютних копій складних біологічних систем (мишей і пацюків), і саме завдяки сполученню традиційної магії з комп'ютерно-лазерними технологіями. Попередні маги теж робили копії живих істот, але то були безтілесні фантоми, одна видимість, а Арам Арменович створив повнокровних хвостатих двійників: клітинка в клітинку, молекула в молекулу, атом в атом. Зрозуміло, копії були мертві, оскільки робити копію душі маг не вмів, а організм без душі – просто м'ясо й кістки.

Коли Акмус прийшов до особняка-лабораторії молодого колеги, що на вулиці Гоголя, і повідав про свої наміри, смаглявий шатен Артаньянц відповів:

– Ні, робити копію з живої людини не можна. За моїми розрахунками, якщо копіювати живого за моїм методом, то велика небезпека, що цей живий понівечиться в умі, з'їде із глузду. Тому копіювати треба тільки неживе тіло. При цьому в копії усуваються ті пошкодження, які призвели до смерті оригінал, і дублікат цілком придатний до життя, якщо дати йому душу.

– А ти упевнений, що зможеш скопіювати людину? Миші – це одне, а...

– Упевнений. Я вже зробив днями такий дослід. Випросив у притулку для людей похилого віку на ніч свіжий труп старого, що тільки-но помер, і створив його копію. Результат перевершив мої очікування. Абсолютна ідентичність! Копія виявилася настільки тотожна оригіналу, що я сам заплутався: де справжній, а де мій. Щоб не поховати помилково копію замість справдішнього небіжчика, довелося ховати обидва тіла у двомісній труні. Виробництво тіла я гарантую, потрібен тільки зразок, бажано – молодий.

– А без зразка – ніяк? – запитав авіатор. – З молодими зразками в Терентопії скрутно, слава Богу.

– Ага, ти хочеш, щоби я сконструював нового Адама, – посміхнувся Арам. – Для цього треба бути сам знаєш ким. Ні, я усього лише людина і вмію тільки копіювати. Потрібен молодий труп, і ніяк інакше...

Акмус обрадував родину Гільденштернів повідомленням, що є реальна можливість зробити Мгобокбекбе нормальною людиною. Тільки для цього необхідна наявність мертвого тіла молодого чоловіка, тому слід почекати, поки таке з'явиться.

Акмус домовився із санітарами міського моргу, щоб, у випадку надходження необхідного «матеріалу», йому негайно зателефонували.

☼ ☼ ☼

Закінчився 1993 рік – у морг надходили тільки померлі від старості. Пройшов 1994 – у морг надходили тільки померлі від старості. Пройшла половина 1995-го – та ж ситуація...

Акмус зневірився.

І вирішив не чекати, а діяти!

Ні-ні, безцінний читачу, не йдеться про те, що чарівник-авіатор вирішив якогось живого хлоп'ягу перетворити на трупа! Упаси Бог! Цього ще не вистачало! Душогубство навіть на думку йому не могло спасти! Він був нормальною, порядною, моральною, гуманною й законослухняною людиною! Просто він вирішив запозичити на час труп молодого чоловіка звідти, де, на відміну від Терентопії, такий «матеріал» не був великою рідкістю. З Великого Світу (а звідки ж ще?). А конкретно – з Харкова.

І почав розробляти план тимчасового викрадення мертвого тіла з харківського моргу.

До початку вересня 1995 року план був розроблений до дрібних деталей. І намічена ця операція на кінець місяця.

Оскільки Акмусу потрібна була допомога якого-небудь терентопського шпигуна, що жив у Харкові, а такі держслужбовці були добре засекречені й законспіровані, то чарівник звернувся по сприяння до короля Жорика Дев'ятого. Монарх пішов назустріч магові (тому що чудотворців поважали майже всі, включно з найвисокопоставленішими особами) і звів Акмуса з агентом Іван-чаєм. Іван-чай – це, як читач, можливо, здогадався, не ім'я, не прізвище й вже тим паче не по батькові, а псевдонім, або, як говорять засекречені агенти, – позивний. Але оскільки в Автора від читача немає секретів, то Автор повідомляє, що справжнє ім'я цього шпигуна Рафаель Степанович Комаха. Може, Автор і не став би цього уточнювати, якби даний агент більше в розповіді не з'являвся. Але він фігуруватиме також і у двох майбутніх розділах – двадцять третьому «Житлоплоща вінценосця» і двадцять четвертому «Відрядження чудотворця». Тому Автор просить читача мати його на увазі.

Взагалі серед терентопських шпигунів, або, якщо завгодно, розвідників, було заведено в якості позивних брати назви рослин. Так, наприклад, у Харкові на той час жили й діяли: агент Конвалія, агент Кульбаба, агент Незабудка, агент Ромашка і т.д. Рафаелеві Комасі подобалася рослина іван-чай (він же кипрій, він же дикий льон, він же верба-трава, він же зніт вузьколистий, він же хаменерій...). Розвідник Комаха цінував його, крім іншого, у вигляді смачного й цілющого відвару. Тому й узяв у якості позивного.

Втім, Автор трохи відволікся від плану Акмуса.

А план був такий. Наприкінці вересня агент Іван-чай, дізнавшись про надходження до харківського моргу трупа парубка, що не має дуже серйозних травм, увечері на мотоциклі з коляскою швидко приїжджає до Державних Дверей. Залишивши мотоцикла поблизу цього проходу, переміщається в королівство. З Великих Дрібок посилає Акмусові телеграму-«блискавку» й, повернувшись до Дверей, розкладає біля них на полі сигнальні багаття. Акмус, одержавши термінове повідомлення, телефонує іншим жорикбурзьким магам, щоб ті були готові до операції, а також Вакулові Нетребеньці, з яким домовився щодо потрібних дій. Потім на своєму однокрилому літакові швидко перелітає до Великих Дрібок і сідає біля Дверей, орієнтуючись за сигнальними багаттями. Вийшовши з королівства, Акмус із Іван-чаєм на мотоциклі приїжджають до харківського моргу, де чарівник уводить працівників у гіпнотичне заціпеніння. Потрібний труп вміщується в коляску мотоцикла, і маг з розвідником привозять його до Дверей. (Автор нагадує, що це повинно відбуватися вночі, коли немає зайвих свідків, і транспорт на вулицях не заважає швидкому переміщенню). Вносять труп у королівство й завантажують у багажну порожнину літака (так, у той схожий на авіабомбу контейнер під крилом). Розвідник залишається чекати на повернення цих двох – авіатора й трупа. Акмус летить до Жорикбурга. У цей час Вакула Нетребенько, приїхавши до особняка Акмуса на так званій самохідній тачці, розкладає сигнальні багаття на пустирі, що служить аеродромом. Орієнтуючись за цими вогнями, чудотворець здійснює посадку. Труп перекладається з багажної псевдобомби до кузова самохідної тачки й доставляється Вакулою Охрімовичем (разом з Акмусом, звичайно) до особняка Арама Артаньянца, де вже зібралися Гліб Цвях, Леонід Перевертайло-Замийский, сам Арам, і звичайно, привезений туди чарівниками пивний келих Мгобокбекбе. Після копіювання трупа й переселення в цю копію душі Мгобокбекбе, труп повертається до харківського моргу описаним способом, але у зворотній послідовності. Акмус виводить працівників з гіпнотичного заціпеніння, вклавши в їхню свідомість хибну пам'ять, що все йшло своєю чергою й нічого незвичайного за той період у морзі не відбулося. Далі поспішати немає необхідності, тому Акмус відпочиває в будинку розвідника Іван-чаю, і тільки наступного вечора без поспіху вертається до Жорикбурга.

От такий був задум. Але раптом трапилася подія, що зробила план непотрібним.

☼ ☼ ☼

Дощовим вечором двадцятого вересня 1995 року, коли операція, повторює Автор, була продумана дощенту й запланована на найближчі дні, у корчму «Під Рятівною Мухою» увірвався схвильований касир туристичного агентства «Рятівна Бджола» Джульєт Грошенятко. І вразив усіх звісткою, що дорогою до корчми він бачив у підворітті труп молодого чоловіка Бандюги, прийомного сина Мойши Роженкранца з корчми «Під Мідним Забралом». Що той труп міліціонери потім повезли на міліцейському автофургоні до моргу.

Тепер, безцінний читачу, тобі має бути зрозуміло, чому, почувши про цю смерть, Акмус і Гільденштерн переглянулися, зирнули на пивний келих у руці Естер, що піднімалася на другий поверх, знову переглянулися й прошепотіли один одному:

– Здається, це та подія, на яку ми так чекали.

– Іншого такого випадку може й не бути.

Таким чином, безцінний читачу, ми повернулися в те місце й у ту хвилину, які покинули наприкінці щося сімнадцятого за назвою «Корчма "Під Рятівною Мухою"». І тепер, коли ти укомплектований необхідними знаннями, Автор може зі спокійною совістю вішати тобі на вуха правдиву розповідь про подальші події.

☼ ☼ ☼

Після озвученої Джульєтом Дездемоновичем інформації про труп у підворітті й двох фраз пошепки корчмаря й мага, у цьому пункті харчування закипіла невідкладна діяльність.

Іцхак Маркович покликав дочку з коханим келихом, сказав Мгобокбекбе, що зараз виникла реальна можливість перетворення його на справжню людину в анатомічному аспекті, і запитав: чи підтверджує той свою згоду. На що скляна кружка відповіла: «Так, звичайно, це ж моя мрія. Я ж психологічно вважаю себе людиною, і тому почуваюся у своєму келиху, неначе не у своїй тарілці». А Естер подумала: «Шкода, що зразком буде негідник Бандюга, геть не схожий на того славного парубка, у вигляді якого Мгобокбекбе явився мені вві сні чотири роки тому; але на безриб'я...» Проте вголос цього не сказала.

Акмус же кинувся до білого з позолоттю телефону й, здзвонившись по черзі з Арамом Арменовичем Артаньянцем, Леонідом Леонідовичем Перевертайлом-Замийським і Глібом Любомировичем Цвяхом, сказав їм терміново прибути до міського моргу з відомої справи.

Поклавши слухавку, чарівник попросив коваля Нетребенька, щоб той теж під'їхав до моргу на своїй самохідній тачці...

Коли авіатор з келихом-мовцем в одній руці й із парасолькою в другій виходив із корчми, усі хто там були – Гільденштерни, Іполит Четвертий, Грошенятко, Бізончик Соломяний, артисти з режисером із Театру Абсурду імені зжертої ковбаси, кухарі й рознощики – висловили бажання його супроводжувати, хоч він і повторював, що в цьому немає необхідності.

Так юрбою й повалили по зрошуваним дрібним дощем вулицям під лускою парасольок.

У період, так би мовити, виверження цієї компанії з пункту громадського харчування, між касиром турагентства Джульєтом Грошенятком й режисером Театру імені зжертої ковбаси Наумом Інгредієнтським відбулася лаконічна розмова, яка вплине на долю дракона Інокентія Карловича. Але про цю розмову і її наслідки читач докладніше довідається із розділів двадцять п'ятого «Таємниця нечистої сотні» і двадцять сьомого «Парсуна суціги».

Автор уже казав, що корчма «Під Рятівною Мухою» була обрана місцем «кривавих узливань» вампірів тому, що мала місце ближче, ніж інші пункти харчування, до Старого міського цвинтаря. А морг розміщався теж неподалік від цього кладовища. І, отже, також недалеко від цієї корчми. Для пішого переходу до, так би мовити, дому побачень неживих громадян із живими патологоанатомами юрбі під парасольками знадобилося всього якихось тринадцять хвилин.

Вакула Охрімович на торохтливій тачці їх наздогнав і перегнав. Адже його майстерня, що служила, крім іншого, гаражем для цього транспортного засобу, теж була недалеко від корчми. Оскільки час був дощовий, кузов машини був накритий брезентовим тентом.

Біля дверей півтораповерхового цегельного моргу Акмус із компанією побачили Гліба Цвяха, який розплачувався з таксистом. Тут же із трамвая на зупинці вийшли Арам Артаньянц і Леонід Перевертайло-Замийський. Вірніше, вийшов тільки молодий маг, а літній і хвостатий виїхав верхи на ньому, оскільки сидів на плечі в Арама.

В «передбаннику» мертвецького покою ті, що ввійшли, побачили, крім людей у білих халатах, й декількох міліціонерів, серед яких були: слідчий Варлаам Папірусюк, дільничний Микола Ратиця й курсант Захар Полуящиков. Вони робили огляд і опис речей, виявлених на трупі. Самого небіжчика не було; напевно, його роздягнене тіло віднесли вглиб будинку. На білому столі лежали тільки труси, майка, сорочка, штани, куртка й купка паперових грошей – шурхотиків. Шурхотиками називаються паперові терентопські купюри...

(– Закладаємося, я вгадаю, як називаються металеві терентопські гроші, то пак – монети, – як завжди безтактно вклинюється в розповідь Права півкуля авторського мозку. – Очевидно, монети там називаються дзвяками!

– Правильно, дзвяками, – дивується Автор, – а звідки ти знаєш?

– Подумаєш, я б теж здогадався, – супиться Ліва. – Не треба випендрюватися. Кожний би зміркував, що там, де гроші, котрі шурхочуть, називаються шурхотиками, ті, що дзвякають, нази...

– Цитьте там, невгамовні! – Автор грізно стукає по своєму черепу першим що трапився під руку предметом, який виявляється чорнильницею, і, на свою прикрість, прикрашається фіолетовими плямами, як королівський писар Ульріх фон Смирнов. – Тьху на вас, базіки! Проте додам про всяк випадок, що як американський долар дорівнює сотні центів, а українська гривня ста копійкам, так само і терентопський шурхотик дорівнює сотні дзвяків.)

Худий і абсолютно лисий Папірусюк зирнув через плече на прибулих й запитав у Полуящикова:

– А чому в приміщенні сторонні?

– Ми не столонні, ми цалівники, – сказав мавпячим голосом Перевертайло-Замийський, почухуючи волосатий живіт пальцями лівої ноги.

– Усі? – Варлаам Оникійович провів поглядом по обличчях кухарів, рознощиків і артистів з режисером...

– Ми четверо, а це... – почав був Акмус, але слідчий перебив:

– Решту я попросив би вийти.

Зі слідчим не посперечаєшся, і всі, крім чотирьох магів, міліціонерів і медиків, вийшли з моргу на вулицю й згрупувалися під парасольками коло дверей, чекаючи на винос тіла.

– Нам потрібний труп загиблого, – сказав маг-авіатор.

– Який збіг – нам теж, – іронічно буркнув Папірусюк.

– Тільки на час. Ранком ми його повернемо в цілості й схоронності.

– Не дозволяється. Видавати будь-кому тіло вбитого до проведення патологоанатомічної експертизи заборонено існуючими правилами, – відрізав полковник.

– Це дуже важливо. Пізніше буде пізно, – вимовив смаглявий Артаньянц.

– Я розумію важливість магічних дослідів, але ми теж не дурницями бавимось, – упирався строгий детектив. – Сталося вбивство, пов'язане з викраденням, що загрожує безпеці королівства. Я, звичайно, дуже вдячний вам, Акмусе, за наш політ до Жабенятинська й назад на вашому літаку. Але зрозумійте: нам труп потрібен для розслідування злочинів.

– Я плопоную взаємовигідний обмін, – заявив хвостатий Перевертайло. – За позику до ланку цього мелтвого олганізму ви отлимаєте від нас інфолмацію, котлу змозе уловити ясновидець Гліб Цвях і котла, мозливо, допомозе лозслідуванню.

– Так, – сказав товстун-ясновидець, – я в ході магічної операції спробую поглибитися в минуле Бандюги й побачити факти, які вам потрібні. А патологоанатомічну експертизу зробите завтра. Небіжчик не вовк, у ліс не втече.

– Факти? – Варлаам Оникійович потер долонею свій голий череп. – Гаразд, під мою відповідальність... От папір і ручка. Пишіть розписку: ми, такі-то, зобов'язуємося повернути отриманий нами від полковника В.А. Папірусюка організм покійного Федора Мойсейовича Роженкранца – у дужках: Бандюги – до восьми нуль нуль двадцять першого вересня тисяча дев'ятсот дев'яносто п'ятого року. Підписи, дата й час...

Перед тим як винести з моргу ноші з тілом, авіатор попрохав колегу Цвяха – ясновидющого, телепата, парапсихолога – пересвідчитися, що Бандюга – абсолютний мрець, а не упир.

– І заодно спробуйте побачить – хто його вбив, – підкинув прохання й слідчий.

Угодований чарівник поклав на чоло вбитого товсті пальці, роззявив рота, закотив під чоло очі й так напружився, що побілів і навіть видав звук від натуги, після якого Папірусюк помахав долонею перед ніздрями...

Повернувшись у нормальний стан і витерши піт, шмарклі і слину, Гліб Любомирович відзвітувався про вчинену роботу:

– Він помер повністю, вампіризм відсутній. Убивство я бачив, але дуже-дуже смутно, мрячно – було темно й дощово. З темряви з'явилась якась невиразна фігура... вони опинились у підворітті... сталася боротьба... фігура вдарила Бандюгу по голові й зникла, а він відразу помер від мозкового крововиливу.

– Не густо, – резюмував слідчий, – це я й без ясновидіння знав.

– Але навряд чи ви знали, що в убивці був хвіст, – доважив Цвях.

– Такий? – запитав Микола Ратиця, указавши на задню непарну кінцівку мавпи.

– Ні, такий, – відповів ясновидець, кивнувши на курсанта Захара Полуящикова, жовте волосся якого було зібрано позаду в довгий жмут, щоб не висіло з-під фуражки неакуратними патлами.

– Ну що ж, це вже конкретніше, – сказав Папірусюк. – Коли переглядатимете минуле Бандюги, Глібе Любомировичу, зверніть особливу увагу на викрадення драконячого яйця, бо це ж саме він його поцупив, і спробуйте з'ясувати, куди він подів викрадене.

– Спробую, але дати гарантії не можу, –пообіцяв той. – Ясновидіння – це не кінохроніка. Буває, потрапиш у потрібний інформаційний струмінь і побачиш важливі події чітко, з подробицями, а буває – якісь уривки, клаптики, або взагалі суцільний туман. Як пощастить. Але що зможу – зроблю.

– Ми гаємо час, – поквапив Арам Артаньянц. – Чим пізніше почнемо, тим менше шансів.

Труп був винесений на дощову вулицю й покладений у кузов нетребеньківскої тачки, котрий через брезентовий тент був схожий на колесний намет. Туди сіли й чотири чарівники (для чого механік завбачливо поставив лаву). А іншим присутнім волосатий маленький Леонід Перевертайло-Замийський порадив іти по своїх справах, тому що присутність при магії сторонніх біополів заважатиме успіху.

– І мені не можна? – запитала схвильовано прегарна Естер, граціозно поправляючи чолку.

Від неї сходять флюїди, корисні для нашої справи, пошепки вирішили маги й допомогли їй піднятися до кузова. Милій дівчині навіть маги – і ті не можуть відмовити. Іноді дуже вигідно бути милою дівчиною. (Оскільки Авторові жодного разу не випадало бути милою дівчиною, і навряд чи колись доведеться, то останнє речення базується не на власному його досвіді, а на спостереженні за іншими).

Скляний Мгобокбекбе, звичайно, теж був схвильований майбутнім перетворенням, і тому, занурений у себе, зберігав мовчання.

Вакула Охрімович, поклавши працьовиті кисті на руль тачки, голосно запитав:

– Отже, їдемо... – і зробив паузу.

– На вулицю Гоголя, до мого будинку, – відповів Арам Арменович.

Коли сконструйований Нетребеньком транспортний засіб рушив у дорогу, Акмус поцікавився у хвостатого колеги:

– Зілля-от не забули?

– Узяли, – кивнув макак-резус, що сидів на плечі Артаньянца, а Арам вийняв з кишені і показав скляну пляшечку із мутно-бузковою рідиною.

– А заклинання? – хвилювався авіатор.

– Отут, – заспокоїв Леонід Леонідович, і Арам показав папір...

☼ ☼ ☼

Коли вони прибули до особнячка Артаньянца, й Нетребенько, побажавши успіху, покотив до своєї майстерні, пообіцявши заїхати ранком для перевезення трупа назад до моргу, хазяїн будинку сказав закоханій красуні:

– Тільки, чур, Естере, ти сидітимеш отут у коридорі тихо, як мишка. Зайві рухи можуть скривити магічне поле й нашкодити.

– Не поворухнуся, – пообіцяла дівчина, тріпотячи від хвилювання.

Чарівник трохи збрехав. Рухи Естер не могли нашкодити. Але він не хотів, щоби вона побачила створення нового організму. Це видовище не для слабкодухих: внутрішності, кості, кишки, кров, слиз... Бррр!

Коли чудотворці труп Бандюги внесли в лабораторію Арама Арменовича, де прадавні магічні зілля й амулети сусідили із щонайновітніми приладами; де над лазерною установкою висіла гірлянда з в'ялених ящірок; де на натертих чарівними мазями пластмасових боках комп'ютерів були надряпані магічні символи; де дисплеї були окантовані намистами із сушених жаб і кажанів; коли мертве тіло поклали на нікельований стіл, поруч із яким стояв другий, такий же; коли Артаньянц відкрив двері великої морозильної камери, де зберігав розфасовані органічні молекули – сировину для біологічних об'єктів, – ясновидющий товстун Гліб Цвях раптом підняв свій вказівний палець і вимовив:

– Я відчуваю, що за нами підглядають сторонні. Їх двоє. Треба вжити заходів, якщо вони негайно не припинять стеження...

Автор вигукує: ні, ну ти зрозумів, безцінний читачу! Цей проникливий маг відчув, що за ними спостерігаємо ми з тобою, я – через уяву, а ти – через мої слова. От що значить ясновидіння!

Поки маги нас за підглядання зопалу не перетворили дистанційно на яких-небудь, скажімо, неандертальців, – схвильовано веде далі Автор, – заберемося скоріше з особняка Артаньянца й пережбурнемося назад... Ні, не до моргу – зарано нам по моргах прохолоджуватися. У корчму «Під Рятівною Мухою». Там, прикидаючись невидимцями, ми прилаштуємося за порожнім столом і під затишне потріскування полін, що догоряють у каміні, скоротаємо ніч. А щоб коротати було забавніше, я всиплю тобі, читачу, деякі міркування і факти щодо магії.

Отже, приготуйся, читачу: рахую до трьох і миттєво телепортуємося. Раз, два, три. Поїхали!

Вжик!

☼ ☼ ☼

От ми й у корчмі. Всідайся зручніше.

Щоб довго не «розтікатися білкою по древу», як висловився середньовічний колега (втім, у «Слові о полку Ігоревім» не зовсім ясно, що мається на увазі: «мисью» (тобто білкою) або «мислью» (тобто думкою)), Автор повідомляє, що більш докладно він висвітить тему магії в третьому томі свого фундаментального восьмитомного труда «Самовчитель колупання у ніздрі та інших цікавих точках Всесвіту», а тут вихопить тільки окремі аспекти.

Напевно, безцінний читачу, ти помітив, що прадавня магія, згадування про яку ми знаходимо в казках, легендах і переказах, була набагато величнішою, могутнішою, грандіознішою, ніж чаклунські витівки нинішніх чарівників-екстрасенсів і інших фокусників. Неможливо не визнати той факт, що магія згодом видихалася, скулилася, зміліла.

У чому причина?

Автор має нахабність викласти свою версію причини цього всихання.

За давніх часів – раннє середньовіччя, античність і доісторичні – магічні знання були загальнодоступними. Чарівники особливо не таїлися й не секретничали, а охоче ділилися відомостями із численними учнями, писали посібники із прикладної магії, які міг прочитати аби хто зацікавлений. Тому чарівництва було багато й було воно щедрим, розгонистим.

Але потім чарівники второпали, що ці знання, потрапляючи до недобрих рук, завдають страшної шкоди, у тому числі й самим чарівникам. Згадаємо, для прикладу, трагічну кончину одного зі славнозвісних чаклунів усіх часів і народів – Мерліна, легендарного наставника короля Артура, пророка колективу Круглого Столу, що жив та чудив нібито у п'ятому та на початку шостого століть від Різдва Христова.

Якщо вірити лицареві серу Томасу Мелорі й тім попереднім авторам, у яких він цю інформацію запозичив, то Мерлін загинув через те, що розпатякався й вибовкав заклинання кому не треба. Коли сивина окупувала його бороду, біс, як то кажуть, уперся йому в ребро, – він безтямно улопався в дівчисько, яке за віком годилася йому в правнучки. Став за нею волочитися, белькотати слова пристрасті й клянчити відповідних почуттів. Улопанню всі віки покірні, як сказав поет. Ну їй-от, звичайно, хотілося військових – красивих виняткових, лицарів Круглого Столу, а не якогось прадавнього висохлого миршавого дідка. І вона, сердито тупотячи ніжкою, вимагала, щоб старець від неї відчепився, посилала його подалі (це м'яко виражаючись). Не маючи тих видатних чоловічих достойностей, якими природа нагородила ланцелотів, трістанів, ламораків, ґавейнів і інших артурів, Мерлін вирішив скорити циндрю єдиним своїм раритетом – знаннями. І, втративши голову від кохання, вивалив їй чаклунські заклинання й заговори.

Наївний! Де ж це бачено, щоб легковажні кралі віддавали перевагу похилим нудним інтелектуалам, нехай навіть по самі ніздрі напханим знаннями, а не молодим, здоровим, нехай і пустоголовим, але зате не нудним баляндрасникам!

Зрозуміло, це не запалило пристрасті у дівочому серденьку, проте допомогло позбутися старого причепи. Запросивши на екскурсію до печери літнього поклонника, дівиця, як тільки він увійшов у підземну порожнину, за допомогою його ж заклинань завалила вихід солідним каменем (сама-то вона, звичайно, залишилася зовні) і так хитро його зачаклувала, що Мерлін не зміг вибратися з ув'язнення й... Безумству улопаних співаймо ми реквієм...

Коротше, бачачи які трагедії трапляються від безконтрольного розбазарювання магічних знань, які мерзенні мерзенності, гидкі гидоти, підлі підлості й негідні негідності походять від потраплянь чарівництва до рук злоякісних суб'єктів, прадавні маги вирішили покласти край такому свавіллю. І заходилися чаклунські інформації круто засекречувати. На ненадійних учнів напустили амнезію, щоб ті все позабували. Величезну кількість сувоїв, манускриптів, скрижалів знищили, залишивши тільки невелику кількість зашифрованих копій... Коротше – «конспірація, товариші, це архіважливо!».

І до чого це призвело? Якщо під час пожежі згоряють два магічні рукописи, тоді як у місті таких рукописів сто – це одне діло; нащадкам залишаться дев'яносто вісім. Але якщо під час пожежі згоряють два магічні рукописи, тоді як в місті таких рукописів усього два – це зовсім інша справа; нащадкам не залишиться нічого. Саме-собою, така конспірація привела до того, що наступні покоління магів одержали лише жалюгідні клаптики від первісних знань. І вони, ці покоління, теж законспірували ці клаптики, так що їхнім нащадкам дісталися тільки крихти від клаптиків. І так далі.

Чи треба дивуватися, що сучасні маги Великого Світу (або, вірніше сказати, суб'єкти, що називають себе магами) не можуть перетворити ані карету на гарбуз (вигідне перетворення, бо страви з гарбуза смачніше, ніж страви з карети), ані маніяка-педофіла на мишку, ані... Нинішні, кажуть, уміють робити з мухи слона, але чомусь поголів'я слонів від цього не збільшується, а поголів'я мух – не зменшується.

У Терентопії магія деградувала не так суттєво, як у Великому Світі, але можливості й сучасних чарівників королівства поступаються можливостям їхніх попередників...

Серед видатних терентопських магів хочеться відзначити Гектора Манюню (1717-1809 рр.). Гектор Фролович Манюня прославився не тільки тим, що він розробив ряд нових чаклунських технологій. Не тільки тим, що написав фундаментальний труд «Теорія відносності й приносності, або Дитяча хвороба чорних ляпок у Білій Магії» в 13 томах. Не тільки тим, що став основоположником нового напрямку, який назвав Рожевою в червоний горошок Магією (що той різновид чарівництва в останні сторіччя є домінуючим й чільним в магічній сфері життя Терентопського королівства). Не тільки тим, що йому королем Жориком Четвертим був наданий титул придворного чарівника, і, по суті, головного мага держави. Не тільки тим, що він одомашнив диких єдинорогів і убезпечив жителів королівства від небезпечних великих диких звірів, помістивши останніх у Раптовій пущі (котра є тепер і заповідником, і мисливським господарством). Але в першу чергу Гектор Манюня знаменитий тим, що він не допустив, щоби злий чорнокнижник Авдій Мотлох за допомогою чарів захопив владу в країні й перетворив Терентопську державу на імперію зла.

За допомогою ясновидіння, телепатії, парапсихології й інших надприродних магічних умінь Гектор Манюня обчислив, що батьківщина в небезпеці. Що чорнокнижник, котрий мешкає в західних Неголених горах, задумав розбудити й підкорити собі злих духів, демонів, щоб з їхньою допомогою переробити світ за своїм розсудом. Що для цього він готовить пекельне вариво, диявольську суміш, злюще зілля, для якого вже зібрав усі магічні компоненти, крім одного. Останнім відсутнім компонентом для активізації й підпорядкування злих духів було яйце дракона. Щоб зробити цей компонент недоступним для лиходія, Гектор Манюня обвів усю Каменіану магічною рисою, через яку Авдій Мотлох не міг переступити. Інші могли вільно ходити, не звертаючи на цю невидиму рису уваги, а для чорнокнижника Каменіана виявилася оточена незримою стіною, так хитро закодував рису Манюня. На той час усі немовлячі дракони, що жили колись у різних частинах країни, були винищені лицарями, а мовлячі відкладали яйця тільки в Каменіані. Завдяки таким діям Гектора Фроловича жодне драконяче яйце не потрапило до рук гидотного Авдія, і перетворення Терентопії на імперію зла не відбулося.

Чорнокнижник, пошвендявши навколо Каменіанських пагорбів і не зумівши пробратися за магічну рису, змушений був зникнути. Літописець, завдяки якому відома ця історія, припустив, що Мотлох, спіймавши облизня, знову заховався у своїй неголеногірській глухомані й, розчарований і присоромлений, тихенько скоротав залишок нікчемного життя.

За сто років король Жорик Сьомий, прочитавши цю сторінку літопису, наказав змайструвати пам'ятник Гектору Манюні й установити його на батьківщині мага – у селі Пупочухівці Задвірпольскої губернії. Майстрував відомий Ієронім Вносіколупайченко. Пупочухівка згодом виросла і в 1957 році одержала статус міста. І назвали це місто на честь видатного уродженця – Манюнинськом. Статую, що відображає чарівника, який, повзучи рачки, креслить на ґрунті заговореним гребінцем магічну рису, і зараз можна бачити на головному майдані Манюнинська неподалік кінотеатру імені Гектора Манюні.

– А чому Манюня назвав свою магію Рожевою в червоний горошок, а не Фіолетовою в бузкову клітинку, наприклад? – запитує Ліва півкуля авторського мозку.

– Тому що якби він назвав її Фіолетовою в бузкову клітинку, то ти б запитала: «А чому Манюня назвав свою магію Фіолетовою в бузкову клітинку, а не Рожевою в червоний горошок, наприклад?». Напевно саме таке розцвічення йому подобалася найбільше. Судячи хоча б з того, що на парадному портреті, написаному придворним живописцем Леонардо Ґудзиком із приводу присвоєння магові звання придворного, цей чудотворець зображений у жустокорі із тканини саме такого розфарбування. Коли вже новому напрямку магії потрібно було дати якусь назву й існувала традиція використовувати для цього колірні визначення (Чорна Магія, Біла Магія...), то чому б основоположникові не узяти саме улюблене розцвічення, а не аби яке.