Текст книги "Яйцепос. Книга 2"

Автор книги: Дюк Брунька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 35 страниц)

ЩОСЬ СОРОК ПЕРШЕ. В'язні громадянки Окнечук

Мені багнулося віднайти отут якусь жінку, що знається на чарівництві, і за її сприяння побачити деякі дивовижі...

Лукіан, «Лукій, або Віслюк».

– Чи правда, що вона чаклунка і їздить повітрям на помелі?

– Невже? – Ти бачила?

– Ну ні, я цього не виділа, і ті, які мені проказували, самі також не виділи; та тільки вже вони від вірних людей чули.

Іван Крилов, «Ілля Богатир».

– Ні, – говорить невідома дамочка, – я, – говорить, – що називається, фея. Одним моментом, що завгодно, змайструю.

Даниїл Хармс, «Про рівновагу».

21 жовтня – 3 листопада 1995 року.

Автор повинен сказати банальність: найшустріша штука у світі – це людська уява. За її допомогою індивід, що володіє фантазією, може подумки переміститися миттєво куди завгодно, навіть в іншу галактику, куди на найшвидшій ракеті треба добиратися тисячі або мільйони років, не кажучи про менш розторопний транспорт.

От і ми з тобою, безцінний читачу, тільки-но перебували в Жорикбурзі, і раптом – вжик! – як «га» сказати, – завдяки уяві Автора, проявилися за сотні кілометрів від терентопської столиці, а конкретніше: у масиві Сокирного лісу біля річки Борми.

Проявившись, оглядимося.

Перед нами ґрунтова дорога, по один бік котрої розкинулися зарості, у яких листяні рослини переважають над хвойними, а по інший бік – зарості, у яких хвойні рослини переважають над листяними.

Оскільки наше переміщення, безцінний читачу, пережбурнуло нас не тільки в просторі, але й у часі, то дивимося на календар і годинник, щоб визначити координати й у цьому аспекті. Ага! Двадцять перше жовтня тисяча дев'ятсот дев'яносто п'ятого року, десята година, двадцять одна хвилина, одинадцять секунд.

А хто це маячить на дорозі там, удалині? Це два вершники. Звичайно, ти, безцінний читачу, миттєво здогадався, що це лицарі Напівкруглого Столу. Ух, який же ти тямкий! Молодець! Давай почекаємо, поки вони під'їдуть ближче...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Вони наблизилися, і ми вже можемо навіть розглянути їхні щити. На щиті одного – чорна звивина в сірому полі, на щиті другого – бурий ведмідь, що стоїть догори дриґом, у білому полі...

– Це ж щит Річарда Левове Копито, як зараз пам'ятаю! – втручається Права півкуля авторського мозку.

– Не тільки, – заперечує Автор. – Але про це згодом.

Із щитом, де фігурує звивина, верхи на коні на кличку Микола, їде граф Кузьма; а із щитом, де зображений ведмідь, окульбачивши скакуна на кличку Рудольф, рухається герцог Леонід Коліно.

Вони вже під'їхали до нас настільки близько, що ми навіть в змозі розчути, про що вони теревенять...

– ... і тоді Картатий Лицар, теє-то як його, закричав Смугастому Лицареві: «Тю, та ти просто дурень!» – продовжував розповідати граф Кузьма. – А Смугастий Лицар йому на це: «Що?! Що ти там бовкнув?! А ну, повтори!» Картатий Лицар, теє-то як його, повторює: «Ти просто дурень!» А Смугастий: «Що-що?! А ну, повтори, що ти там проварнякав!» Картатий знову: «Ти дурень!» А Смугастий у відповідь: «Ні, ти повтори, що ти там белькочеш! Повтори, не бійся!» Картатий: «Ти дурень!» Смугастий: «Що ти там продзявкав?! А ну, повтори!» Картатий: «Ти дурень!» Смугастий: «А можеш повторити? Чи духу не вистачить?!» Картатий: «Повторюю: ти дурень!» Смугастий: «І ти можеш повторити те, що оце промекав?!» Картатий: «Дурень ти, дурень! Скільки можна повторювати!» Смугастий: «Ні, ти повтори, якщо ти такий сміливий!» Картатий: «Тьху! Кажу востаннє: ти дурень!» Смугастий: «Що ти там прожебонів знову?! А ну, повтори!» Картатий: «Не повторю! Набридло! Ну тебе! Задовбав ти мене своєю занудністю! Здаюся». А Смугастий: «Не повториш?! Ага, злякався! То то ж! Будеш знати, як мене ображати, боягузе!»

Герцог Леонід Коліно засміявся. А відсміявшись, говорив:

– Я також знаю анекдот часів Третьої громадянської війни. Жив тоді герцог Павло Гриньмасяльський з роду Лойковицьких, мій прямій предок. Він був, можна сказати, справжній богатир, умів і любив почубитися; одного разу навіть переміг велетня Киклопенка! Але в громадянській війні брати участі не забажав, бо вважав, що принци Георгій і Григорій мусять з'ясувати, кому дістанеться корона, не за допомогою війни, а за допомогою жереба. І принц Георгій і принц Григорій посилали до герцога Павла своїх делегатів, призиваючи його ввімкнутися в боротьбу й підтримати котрогось із претендентів на корону, але герцог грубо виставляв делегатів із нашого Гриньмасяльського замку. І от у черговий раз принц Григорій послав до герцога Павла свого соратника, графа Аскольда Нечистоносого. Вертається Аскольд Нечистоносий від герцога Павла, і принц Григорій питає графа: «Ну що, ти знайшов з герцогом спільну мову?» А граф відповідає принцові: «Не тільки нічого не жнайшов, а й навпаки – жагубив». – «Що загубив?!» – «Жуби».

Тепер розсміявся граф Кузьма.

☼ ☼ ☼

От так, озвучуючи свій шлях сміхом, два одягнені в доспіхи індивідууми (звичайно, у сучасному смислі цього слова, а не в античному, адже давні римляни називали словом «індивідуум» не людину, а атом) під'їхали ґрунтовою дорогою до річки Борми.

Мосту через річку в цім місці не було, броду теж не було, зате був пором.

На протилежному березі крім порома на воді знаходився і будиночок біля води, у якому, очевидно, жив поромник.

Граф Кузьма роззявив був рота, щоб покликати, але герцог Леонід Коліно вказав йому на вербу біля берега. Верба була низька й кремезна, схожа на стоячого догори щупальцями восьминога. На одному з, так би мовити, щупалець (тобто, зрозуміло, на гілці, що витягнулася паралельно ґрунту) був невеликий дзвін (судячи з кольору – мідний). А до стовбура дерева була примотана дротом фанерна дошка, на якій красувався текст (зроблений, мабуть, за допомогою електричного випалювача):

«ДЛЯ ВИКЛИКУ ПОРОМА – ВДАРИТИ У ДЗВІН НЕ БІЛЬШ ВОСЬМИ РАЗІВ. ДЛЯ ОТРИМУВАННЯ КОПНЯКА ЗА ХУЛІГАНСТВО – ДЗВОНИТИ БІЛЬШ ВОСЬМИ РАЗІВ».

Граф Кузьма під'їхав до дерева, посмикав за мотузку дзвона, і той, захитавшись на гілці, бомкнув п'ятичі.

Поромник не змусив на себе довго чекати: відразу ж вийшов звідкись із-за будинку, зійшов на пором і, чіпляючись за натягнуту над водою линву, перемістив свій плавзасіб уздовж цього каната до лицарів.

Поромник виявився молодим, років вісімнадцяти, і діловим хлопцем.

Коли вершники опинилися на поромі, хлопець указав їм на табличку, прибиту двома цвяхами до дерев'яного поручня:

«ТАКСА ЗА ПЕРЕПРАВУ – ПО 2 ШУРХОТИКИ З НОСА».

Коли ж лицарі, не сходячи з коней, простягнули йому чотири шурхотики, хлопець уточнив, що маються на увазі не тільки людські носи, але й кінські. Так що подорожанам довелося подвоїти суму.

Якщо найвідоміша книжка англійського письменника Джерома Клапки Джерома називається «Троє в човні, не рахуючи собаки»; а відомий твір російського класика Івана Тургенєва можна було б озаглавити «Один у човні, не рахуючи собаки» (читач, можливо, догадався, що цей один був німим і звався Гарасимом; втім, цей опус можна було б також наректи «Один у човні, але вже без собаки»); а знане писання ще одного російського класика Миколи Некрасова можна було б пойменувати «Бозна скільки у човні, не рахуючи діда Мазая», то дану ситуацію можна було б описати словосполученням «Троє на поромі, не рахуючи коней», або ж «Двоє на поромі, не рахуючи людей», або навіть «П'ятеро на поромі, не рахуючи мікроорганізмів».

Людей, що перетинають на кораблях моря й океани, називають мореплавцями. Стало бути, людей, що перетинають річки, от хоча б і на поромах, можна назвати річкоплавцями.

Зрозуміло, під час переміщення поперек річки Борми, втім, зовсім не широкої, яйцешукачі задали річкоплавцеві традиційне питання, традиційно показавши портрет яєчного шахрая. Хлопець відповів, що про місцезнаходження намальованого суб'єкта зі драконячим яйцем йому нічого невідомо. За тоном відповіді можна було здогадатися, що йому це питання задавали не один раз, і йому вже набридло на нього відповідати. А він запитав пасажирів, скільки їм років. Злегка здивувавшись цікавості перевізника, лицарі, однак, ввічливо назвали свій вік.

Причаливши до свого берега, поромник додав:

– Я-от не знаю, але раджу вам звернуться із цим питанням до феї Ані Окнечук, що мешкає отут недалечко. Вона багато чого знає.

– А як нам її знайти? – запитав герцог Леонід Коліно.

– Дуже просто. Бачите: цей шлях там далі розгалужується на п'ять доріг. Так от, вам треба їхати другою праворуч. Доїхавши нею до першого перехрестя, поверніть ліворуч. Повернувши, їдьте прямо. Проїдьте одне перехрестя, а на другому поверніть праворуч. Повернувши, знову їдьте прямо до перехрестя й там ще раз поверніть праворуч. Повернувши, знову їдьте до перехрестя й там поверніть уже ліворуч. Повернувши, їдьте прямо до наступного перехрестя й там поверніть праворуч. Доїхавши до наступного перехрестя, поверніть ще раз праворуч. На наступному – уже ліворуч. А потім знову праворуч. Ну а далі шуруйте прямо, поки не побачите маленький замок із флюгером у вигляді мітли. От у тому замку й живе фея Аня Окнечук.

– Гм. Я краще все це запишу, щоби не збитися. Повторіть ще раз, – попросив герцог, дістаючи з рюкзака ручку й блокнота.

Поромник повторив, Леонід записав.

Подякувавши хлопцеві за підказку, лицарі продовжили путь.

Від розвилки доріг поїхали другою праворуч.

Хлопець же, провівши їх поглядом, потер долоні, як це роблять люди, певні у швидкому й легкому збагаченні, і кинувся до свинарника за будинком, де він тримав шістку їздових кабанчиків.

Терентопські свинарі вивели породу їздових свиней, довгоногих, шустрих, енергійних... Сухорлявих. (Сухор-лявих, а не в-сухар-ях-запечених! Не переплутай, читачу!) Тобто струнких. Сенс існування яких не в забезпеченні людей м'ясом і жиром, а в перевезенні людей і вантажів.

Поромник швидко запряг шістку кабанчиків у візок, по двоє в ряд. Потім сказав своїй тринадцятирічній сестричці Інні, аби вона його короткочасно замінила, якщо під час його нетривалої відсутності з'являться бажаючі перетнути на поромі Борму. Потім, сівши в засіб пересування, труснув віжки. І жваві свинтуси помчали його з таким ентузіазмом, начебто для них не було у світі більшої насолоди, ніж прокотити хазяїна з вітерцем.

Від розвилки доріг цей транспорт поїхав крайньою праворуч.

А поки лицарі й поромник їдуть різними дорогами, Автор встигне збагатити читача інформацією про цих двох лицарів, їхніх коней і їхні герби. А також про терентопських фей.

☼ ☼ ☼

Як читач уже напевно здогадався, герцог Леонід Коліно був далеким родичем Річарда Левове Копито, тому що й той і другий були нащадками герцога Павла Гриньмасяльського, і той і другий носили на щиті герб роду Лойковицьких.

У герцога Павла Гриньмасяльського (сучасника Жориків Третього і Четвертого) було двоє дітей: дочка Горпина й син Маврикій. (Гриньмасяльський – не прізвище, а прізвисько, від чисто терентопського слова «гриньмасялити», що означає – колупати вказівним пальцем правої руки в правій ніздрі під час граду; а прізвище його – Лойковицький. Герцог Павло Гриньмасяльський, якщо читач пам'ятає, фігурує в щосі двадцять шостому за назвою «Самогон для принцеси», але не власною персоною, а як образ, що втілюється якимось театральним актором.) Леонід Коліно був нащадком Маврикія, а Річард Левове Копито – Горпини. Зазвичай жінка, виходячи заміж, бере прізвище чоловіка. Горпина, вийшовши заміж за лицаря Євстафія, не стала брати його прізвище. Навпаки: Євстафій побрав прізвище дружини. Саме завдяки цьому їхні нащадки, включно з Річардом Левове Копито, й носили прізвище Лойковицьких. Справа в тім, що в лицаря Євстафія прізвище було... Як би це пом'якше... Ну, добре, скажемо прямо: Засранін. Хто ж захоче носити таку фамілію й передавати її нащадкам! Герб у Євстафія Засраніна теж підкачав. Авторові навіть соромно його описувати. Тому, ставши Лойковицьким, Євстафій узяв собі й герб Лойковицьких; і передав його нащадкам. На цьому гербі, як читач знає, має місце стоячий догори дриґом ведмідь. Як і у випадку з білими комарами на щитах лицарів з роду Глімпельштейнів, ведмеді, їхні розміри й місця розташування на щитах у лицарів з роду Лойковицьких також мають відмінності, щоб уникнути плутанини. У герцога Леоніда Коліно, приміром, ведмідь на щиті побільше, ніж в лицаря Річарда Левове Копито, і розташований трохи вище.

Що ж стосується графа Кузьми, на гербі якого зображена чорна звивина на сірому тлі, то будь-який знавець терентопської геральдики, лише зирнувши на його щит, відразу визначить, що цей граф – прямий нащадок герцога Єрофія Хитросплетена Звивина, з яким постійно радився король Жорик Сьомий.

Додам також, каже Автор, що кінь Леоніда Коліно – підласої масті (тобто темно-коричневий зі світлими підпалинами навколо очей, рота, у паху й в області ліктів і на сідницях). Був названий Рудольфом на честь германського короля Рудольфа Першого Габсбурґа, що правив у тринадцятому столітті. А кінь Кузьми – олене-гнідої масті (тобто верхня частина голови, шиї (уздовж гребеня й біля лопаток), спини, крупу й боків темно-коричневі, а кінець морди, горло, і живіт світло-коричневі). Названий Миколою на честь російського царя, але Автор не знає точно – якого: Миколи Першого, Миколи Другого, або навіть обох відразу. Взагалі-то ці інформації, мабуть, не мають великого значення, але отака вже традиція епосів: обрушувати на голову читача або слухача масу всіляких подробиць. І Автор, підрядившись зварганити який-ніякий так званий епос, лише слідує такій традиції.

Ну й, мабуть, перш ніж перейти до фей, треба для повноти картини дати портрети цих витязів.

Герцог Леонід Коліно, що живе в Гриньмасяльському замку, котрий у місті Жабенятинську, і є главою Гриньмасяльського герцогства (яке іменується також Жабенятинською областю), – це п'ятдесятип'ятирічний чоловік середнього зросту, кремезний, досить угодований, голений (тобто безбородий і безвусий) і дощенту лисий. Спочатку його прізвисько було Лисий Наче Коліно. Але згодом воно скоротилося до одного слова: просто Коліно. Лисина його була гладкою й блискучою, так що в цьому аспекті він був подібний іншому мандрівникові – Одіссею. Про якого Єврімах сказав: «Муж цей у дім Одіссеїв прийшов не без волі безсмертних. Сяйво, здається мені, не з лучин цих палаючих плине, а з голови його, – гляньте, на ній же нема й волосинки». (Гомер. «Одіссея». Пісня вісімнадцята, рядки 353-355).

А граф Кузьма – двадцятичотирьохрічний парубок високого зросту, стрункий, світловолосий: волосся довге, до плечей. Носить невелику борідку й вуса. Загалом, має романтичну зовнішність, яка цілком підійшла б до стандартного висловлення «прекрасний лицар на білому коні». Якби, звичайно, його кінь був білим.

☼ ☼ ☼

А тепер – кілька слів про терентопських фей.

Феями жінок, що займаються чарівництвом, у Терентопії стали називати за розпорядженням короля Мирополка Романтика. До того їх там величали відьмами або кудесницями. Мирополк, начитавшись чарівно-романтичних книг, привезених ним із Західної Європи, у тому числі про знамениту Фею Морґану – сестру короля Артура, вирішив: нехай, мовляв, і в його свіжествореному за книжковими зразками лицарському королівстві кудесниці йменуються на книжковий манер: феями.

Що й узаконив указом.

Так само він наказав називати ельфами тих лісових жителів, які раніше називалися лісовиками або щезниками (про це Автор докладніше скаже в розділі сорок четвертому за назвою «Лісовий колектив Рабіновича»). Мирополк навіть хотів терентопських шахтарів і рудокопів назвати гномами, хоч вони й були звичайними чоловіками, а не карликами. Але, слава Богу, до такого курйозу його реформа не дійшла.

У багатьох казках феї зображуються летючими дівчатами, маленькими, трохи більше комах, із крильцями метеликів або бабок. (Саме про таких написав ілюстровану фотографіями книжку «Пришестя фей» Артур Конан Дойл, котрий чи то вірив, що маленькі крилаті дівчата існують не тільки у казках, але й у реальній дійсності, чи то прикидався, що в це вірить, аби містифікувати читачів). Нехай такі небилиці залишаються на совісті казкарів. У дійсності феї – це звичайні жінки, що оволоділи чарівними знаннями.

Терентопські феї походять від українських відьом. А про українських відьом написано багато книг. Для прикладу Автор цих рядків назве тільки писання трьох класиків (двох харків'ян і полтавця; останній, втім, був онуком харківського поштмейстера): Орест Сомов, «Київські відьми»; Грицько Основьяненко, «Конотопська відьма»; Микола Гоголь, «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» (що в тій збірці кілька творів про таких жіночок) і «Вій». Отже, тема українських відьом широко представлена в літературі, особливо українській, російській і польській. І читач може самостійно знайомитися без допомоги Автора Терентопського, м'яко висловлюючись, епосу з такими книгами. А терентопські феї нічим принципово від українських відьом не відрізняються. Тому Автор не бачить необхідності тут заглиблюватися в цю тему й довго про неї розпатякувати. Зауважить лишень, що ці великі безкрилі жінки, як і крилаті маленькі в казках, теж летючі. Але літають не за допомогою махання крильми, а без усяких крил, верхи на мітлах, ступах, швабрах, щітках, коцюбах або, у найгіршому разі, верхи на чоловіках, за допомогою відповідних заклинань.

Авторові Терентопських хронік, тобто твоєму, безцінний читачу, покірному слузі, щойно спало на думку таке: якщо боги жіночої статі називаються богинями, то, напевно, магів жіночої статі можна називати магинями. Логічно? Отож, фей, відьом, кудесниць доречно величати також і магинями.

☼ ☼ ☼

Отже, повернемося до поромника, що мчиться на свинячій упряжці.

На відміну від лицарів Кузьми й Леоніда Коліно, які їхали складним маршрутом, звертаючи періодично то праворуч, то ліворуч, поромник котив прямо й усього хвилин за п'ятнадцять опинився біля кам'яної будови, недостатньо великої, мабуть, щоб називати її повноцінним замком, але й не настільки маленькою, щоб обізвати просто особнячком. Можна назвати її, наприклад, замкоподібною віллою. Над її черепичним дахом зметнувся шпиль, увінчаний флюгером у вигляді мітли.

Покинувши свій свинячий екіпаж, поромник підійшов до дверей і натиснув кнопку електричного дзвінка.

Незабаром двері відкрила симпатична жінка років тридцяти.

– Добридень, панно феє, – привітався поромник. – Чекайте на нових гостей.

– А, Ігорку, привіт, – відповіла вона. – Хто такі? Скільки їх?

– Двоє. Теж мандруючі лицарі. Вік відповідний. Я їх, як звичайно, послав до вас довгим об'їзним маршрутом, а сам – напрямки, щоби попередити.

– Молодець. Почекай, зараз винесу гроші.

За дві хвилини фея вручила Ігоркові тридцять шурхотиків, які він із великим задоволенням занурив у кишеню сорочки, після чого, попрощавшись, поїхав назад.

Півмісяця тому фея Аня Окнечук запропонувала поромникові Ігорку легке й вигідне діло: направляти до неї мандрівників чоловічої статі, віком від 20 до 60 років. Зобов'язуючись платити йому за кожного такого гостя аж по 15 шурхотиків.

Звичайно, далеко не всі чоловіки, що переправлялися поромом через Борму, відправлялися до феї. Більшість мала інші справи, плани й мети. В основному, до поради поромника прислухалися мандрівні лицарі. Граф Кузьма й герцог Леонід Коліно були десятим і одинадцятим чоловіками, яких Ігорок відправив до Ані Окнечук. Таким чином, за допомогою настільки неважкого «бізнесу» Ігорок уже заробив зайвих 165 шурхотиків.

Навіщо феї мандрівники, Ігорок не запитував. У нього були дві версії щодо цього. Або фея настільки гостинна, що навіть готова платити за доставку гостей. Або фея – ненаситна німфоманка, що бажає мати інтимні контакти з великою кількістю чоловіків.

☼ ☼ ☼

Кузьма й Леонід Коліно, переміщаючись звивистим маршрутом, правильність якого герцог визначав за записом у блокноті (через що не можна сказати, мовляв, лицарі прямували до феї, а треба сказати, що вони до неї зиґзаґували), зрештою, години за дві, теж під'їхали до замкоподібної вілли із флюгером-мітлою на шпилі, але не з того боку, звідки Ігорок, а із протилежного.

Лицарі, привітавшись і відрекомендувавшись, запитали цю карооку брюнетку з родимкою на лівій щоці й маленьким, ледве помітним шрамиком на правій брові, одягнену в салатну футболку і світло-сині джинси, чи не вона фея отака-от, на що вона відповіла:

– Так, це я сама. Дуже рада, що ви, панове лицарі, до мене завітали.

– У нас до вас, пані феє, теє-то як його, є питання... – почав був граф Кузьма, але Аня перебила:

– Питання відкладемо на потім, а спочатку зайдіть до мого будинку і станьте моїми гістьми.

Лицарів не треба було довго просити. Вони зійшли з Рудольфа й Миколи.

– А як же наші коні? – запитав герцог Леонід, коли кудесниця перед ними відкрила двері й пальцями понадила їх усередину.

– Не хвилюйтесь, коні самі підуть туди, де отримають їжу й відпочинок. У мене все під контролем, я ж фея, – відповіла вона й, щось прошептавши, клацнула пальцями, після чого скакуни пішли кудись за віллу.

– Хм, теє-то як його, чари, – покачав головою Кузьма.

– Прошу за мною. – І жінка повела їх коридором, стіни якого були прикрашені декількома великими дзеркалами й декількома мітлами, підвішеними вертикально, пруттям вгору.

Двері за ними захлопнулися самі собою, без пружини або іншого механізму.

Над мітлами на стінах були якісь таблички з датами. Фея пояснила:

– Ці мітли – призи, які я отримала за перемоги в мітлоперегонах.

Проходячи повз одне з чималих люстер, герцог Леонід Коліно кинув оком на своє віддзеркалення, щоб визначити: чи не занадто він забруднився в дорозі. Переконавшись, що виглядає цілком пристойно, герцог раптом зловив себе на думці, що він бачив у тому дзеркалі своє відображення й відображення колеги Кузьми, але не бачив віддзеркалення господарки, хоча повинен був бачити, оскільки вона йшла поруч із ними. «Вона не відбивається в дзеркалі! – подумав він і згадав, що, здається, десь чув або читав, що в дзеркалах не відбиваються тільки примари й упирі. – Невже вона...» Проходячи повз наступне дзеркало, герцог побачив у ньому відображення всіх трьох: себе, Кузьми й господарки. «Тьху, виходить, того разу приверзлося», – вирішив він.

Фея сказала, що гості почуватимуться вільніше, якщо знімуть доспіхи, із чим вони погодилися; і що обладунки та зброю вони можуть поки залишити отут; і відкрила якісь двері. Знімаючи лати, граф із герцогом побачили в цій коморі обладунки й зброю інших витязів, незалежних лицарів, з якими раніше вони зустрічалися на лицарських турнірах, що визначили за щитами у першу чергу.

– У мене вже гостюють дев'ять мандрівників, з яких п'ятеро – лицарі, троє – зброєносці, і один чернець, – пояснила Аня.

Розташувавшись у вітальні, у затишних кріслах під висячим на стіні живописним полотном, що зображує веселого чоловіка в напудреній перуці й рожевому в червоний горошок жустокорі з мереживним жабо, гра...

(– Даю звивину на випрямлення, що це портрет мага Гектора Манюні! – вигукує, перебивши, Права півкуля авторського мозку. – І що цей портрет був написаний придворним живописцем Леонардо Ґудзиком тисяча сімсот сорок сьомого року, із приводу присвоєння цьому чарівникові звання придворного! І що фея Аня Окнечук є черговим нащадком цього мага! І що в неї був черговий фрагмент його пророцтва! Що скажеш, пане Авторе? Хіба я не правий? Хіба не вгадав?

– Заткнися! – цикає Автор.)

Розташувавшись, повторює Автор, у кріслах напроти феї, граф Кузьма й герцог Леонід повернулися до свого питання.

– Гаразд, так от ми хотіли спитати вас, пані Аню, теє-то як його... – почав був граф, але вона поправила:

– Я зараз незаміжня, тому називайте мене не пані, а панна.

– Вибачте. Ми хотіли спитати вас, панно Аню, чи ви не знаєте, де перебуває, теє-то як його, яйце дракона, викрадене щось більше місяця тому в Каменіані, або от цей... – Кузьма хтів, як зажди в таких випадках, простягнути ксерокопію, але... – Тьху, його портрет залишився в рюкзаку, а рюкзак на Миколі...

– Не турбуйтесь, я вже не один раз бачила портрет того шахрая. Ті лицарі, що гостюють у мене, теж його шукають, і в них є його портрети... На жаль, я цього не знаю.

– А ви не можете за допомогою своїх фейських штучок це якось з'ясувати? – додав Леонід Коліно, почухуючи свою потилицю, що стала причиною прізвиська.

– Ні, мої чарівні можливості не настільки безмежні, щоби я могла визначати місцезнаходження будь-якої людини. Деякі ясновидці вміють це з'ясовувати за допомогою світлини того, кого шукають, але, по-перше, я таким даром не володію, а по-друге, у вас не фотознімок, а малюнок, точніше, ксерокопія малюнка, а за таким зображенням навіть ясновидець не зможе знайти.

– Шкода, – засмутився герцог.

– У мене до вас теж є питання, точніше, прохання, – продовжила фея.

– Зробимо для вас, панно, усе, що в наших, теє-то як його, силах, – галантно пообіцяв граф Кузьма.

– Я б воліла, щоби один з вас став моїм чоловіком. Однаково хто – ви чи ви, – приголомшила гостей господарка.

Лицарі геть не очікували такого прохання й навіть трохи отетеріли. Герцог замурмотав:

– Хм... Несподівано... Ну, що стосується особисто мене, то я вже одружений...

– А я заручений. Мене наречена чекає. Після експедиції буде, теє-то як його, весілля, – відмовився й граф.

– Ну, що вже одружений, то нічого. Можна розлучитися... – продовжила фея, але Леонід перебив:

– Навіщо ж мені розлучатися?! Я кохаю свою дружину, у нас гарна сім'я, діти, скоро онук народиться чи внучка, дочка вже при надії...

– Мені дивно, що така гарна панна пропонує першим-ліпшим зустрічним, яких знати не знає, стати її чоловіком, – знизав плечима Кузьма. – У такої розумної й гарної феї мусить бути, теє-то як його, досить прихильників, щоби вона могла вибрати з них найгіднішого, а не пропонувати це першим зустрічним, до того ж не вільним... Вибачте, якщо я сказав щось...

– Я вже шість разів виходила заміж за прихильників, шість разів розчаровувалася й шість разів розлучалася, бо всі чоловіки виявлялися не ідеальними, – стала пояснювати господарка. – Після шостого заміжжя я зрозуміла, що ідеального чоловіка не знайду, його просто не існує, тому вирішила його не шукати, а зробити за допомогою магії з будь-якого людського організму чоловічої статі віком від двадцяти до шістдесяти років. Тому мені підійде перший зустрічний, як сировина, так би мовити, для магічного перетворення. Я володію чарівною технологією, за допомогою якої можу створити собі ідеального чоловіка з будь-якого мужчини. Будь-якому мужчині я так зміню зовнішність, характер, смаки, темперамент, звички, світогляд і пристрасті, що він стане саме тим, що мені треба. Єдина умова: будь-який мужчина сам, добровільно мусить погодитися стати моїм чоловіком і піддатися магічному перетворенню. Мені нічого не варто отримати його згоду за допомогою чарів, але отут важливо, щоби згода було абсолютно добровільною. От я й пропоную вам погодитися добровільно.

– Я не згодний! – насупився герцог Леонід Коліно. – Я не бажаю, щоб з мене робили когось іншого, я прагну залишитися самим собою!

– І я прагну бути, теє-то як його, самим собою, тим більше, що своїй нареченій я подобаюсь таким, який я є, – відмовився й граф Кузьма.

– Ну що ж, у вас буде досить часу, щоби обміркувати мою пропозицію, – продовжила Аня Окнечук. – Ви не перші, хто відмовилися стати моїм чоловіком на таких умовах. Ті дев'ятеро, які, так би мовити, гостюють у цьому будинку, теж відмовилися. Приєднуйтеся до них.

– Ми не збираємося у вас залишатися. Нам треба шукати яйце дракона, це наш лицарський обов'язок, – вимовив герцог, встаючи.

– Залишитесь, хочете ви того чи не хочете, – заперечила фея. – Коли я вирішила будь-що здобути собі ідеального чоловіка й щастя в особистому житті, то так зачаклувала цей будинок, що він жодного мужчину, котрий зайшов сюди, не випустить доти, доки я не придбаю чоловіка. Так круто зачаклувала, що тепер навіть сама не зможу розчаклувати, навіть якщо б захотіла. А отже, ви та інші мужчини вимушені будете гостювати в мене доти, доки один з вас не стане моїм законним чоловіком. Саме законним! Так зване вільне кохання та інші шури-мури вам не допоможуть, тому навіть не намагайтесь мене спокушати чи ґвалтувати, тим більше що від цього я охороняюся чаклунством і у вас нічого не вийде без офіційного одруження...

Вона встала із крісла, і граф Кузьма теж.

– Уся ліва половина будинку у вашому розпорядженні. Ви отримуватиме триразове харчування, страви смачні й різноманітні. Можете користуватися моєю бібліотекою художньої літератури...

– І це ви називаєте – гостювати?! – обурився герцог. – Це коли добровільно – у гостях, а коли недобровільно – у полоні! Ви хочете зробити нас вашими бранцями! Це нечесно й непорядно! А ще фея!

– Так, жінки, роздратовані самітністю й прагнучі щастя в особистому житті, можуть бути егоїстичними, а феї теж жінки й ніщо жіноче їм не чужо! Я вас не тримаю, якщо зможете звідси піти, якщо будинок вас випустить, то скатертиною дорога, – відповіла Аня Окнечук.

– Я йду! – заявив Леонід Коліно й рішуче попростувався до комори, де залишив доспіх і зброю.

– Я, теє-то як його, теж! – підтакнув Кузьма й кинувся за колегою.

Начепивши на себе в коморі панцири й схопивши свої мечі, складні списи у футлярах і щити, вони дзеркальним коридором повернулися до вхідних дверей. На їхню радість, двері виявилися не замкнені, і, відкривши їх, вони одночасно ступнули за поріг...

Яким ж був їхній подив, коли за порогом виявилася все та ж комора!

– Що за хрін!!! – викликнув герцог.

– Хрін, теє-то як його, подери!!! – одночасно з ним гаркнув граф.

Вони вискочили з комори й побігли дзеркальним коридором до вхідних дверей; розчахнувши їх, кинулися геть із дому, але за вхідними дверима знову замість вулиці виявилася комора!

– Я ж казала, що будинок зачаклований і мужчин не випускає! – сказала фея в черговий раз їхнього виходу з комори. – Єдина можливість для вас покинути цей будинок, це погодитися стати моїм чоловіком і піддатися магічному перетворенню, чи переконати зробити це когось із інших дев'яти бранців, як ви висловились.

– Ми ж не просто так мандруємо, як туристи, а ми шукаємо викрадене драконяче яйце! Викрадання цього яйця загрожує безпеці всього нашого королівства! Затримуючи отут лицарів, що шукають яйце, ви тим самим, панно феє, поводитеся непатріотично! Хіба ви не патріотка нашої батьківщини?! – присоромив її герцог.