Текст книги "Яйцепос. Книга 2"

Автор книги: Дюк Брунька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 35 страниц)

І відразу почався стихійний мітинг, на якому оратори, бризкаючи слиною, характеризували професійний рівень судді.

Поки зі сходинок театру звучали спонтанні промови, дракон Інокентій Карлович увійшов у спустілий зал, розбігся проходом, стрибком з рухом крил переніс себе через оркестрову яму й опинився на сцені. Йому було цікаво, як все-таки звучить стоячий там інструмент.

Хвостатий екскурсовод підійняв кришку й пробіг пазурами по клавішах. Звук був гарним.

– А ну, Інокентію Карловичу, утни що-небудь із Баха, з Йоганна нашого Себастьяна, – попросив кишеньковий приятель.

Мешканець Гірчичної печери, перебираючи пальцями, почав видобувати з рояля звуки Бахівського Менуету соль мінор, і так захопився, що заграв із натхненням. Він знав цю композицію напам'ять, тому не було необхідності дивитися на надруковані чи написані ноти, яких, до того ж, при ньому й не було.

– Тихо! – викликнув патріарх мітингувальникам, приклавши палець до розчепірених вусів.

Юрба примовкла й розчула музичні звуки, котрі слабко просочувалися зсередини будинку.

І сама юрба, ваблена цієї принадою, стала просочуватися усередину.

Поглядам здивованої публіки представ такий знайомий дракон, так незнайомо граючий.

Адже Інокентій Карлович не музикував раніше на публіці, і для всіх, крім дощового хробака Гавриїла Святославовича й касира турагентства Джульєта Дездемоновича Грошенятка, його талант був одкровенням...

Дракон, втупившись у клавіатуру й не бачачи нічого іншого, танцював пазурами по клавішах, а його душа плескалася в музиці Йоганна Себастьяна, неначе в теплих чистих океанічних водах живописної тропічної бухти. Він геть не помічав заповнення залу захопленими слухачами. Але його кишеньковий приятель, хоч і прищулив пенсне від задоволення, одначе ж спостерігав зародження публічного успіху й наливався гордістю за того, на кому висів у брезентовій кишені.

Коли остання нота розчинилася в атмосфері, після секунди тиші зал вибухнув рукоплесканнями, так що виконавець від несподіванки аж присів.

– Бра-аво!!! – волали схвильовані пельки, а долоні, що не щадили одна одну, породжували шум, сумірний з гулом великого водоспаду.

– Ну, що я тобі казав! Тобі треба працювати професійним музикантом, а не екскурсоводом! – пропищав дощовий хробак, але друг навряд чи його розчув у шумі аплодисментів.

Оплески, що звучали врізнобій, поступово зліпилися в ритмічні хлопки, і дракон зрозумів, що публіка жадає продовження.

Він, бентежачись, присів до рояля й поклав лапи на клавіші.

Шум миттєво здох.

Спочатку несміливо, але потім усе більш розкуто й натхненно Інокентій Карлович почав мацати клавіатуру, завдяки чому інструмент заходився вихлюпувати звуки Бахівських Токати й фуги ре мінор (перекладених для фортепіано самим Інокентієм Карловичем, адже складені вони були початково для органа)...

Закінчення цієї композиції ознаменувалося новою порцією овацій.

І крилатий екскурсовод знову заграв те, що знав напам'ять без необхідності витріщатися в ноти...

Грав і грав, підхльостуваний оплесками...

Звучали в його виконанні й Французька увертюра того ж Баха, і Шість п'єс для фортепіано Йоганнеса Брамса, і Угорська рапсодія № 2 Ференца Ліста.

Виконував він там і твори композиторів, що не фігурували на афіші шахрая, так званого Траляляліні. Сонату для фортепіано Бориса Пастернака. Вальси Олександра Грибоєдова. Твори для фортепіано Ернста Теодора Амадея Гофмана. Сентиментальний вальс Володимира Одоєвського. Як читачеві, без сумніву, відомо, названі в цьому абзаці композитори складали також літературні твори, і в іпостасі письменників досягли більшої популярності.

Нарешті, талановитий дракон виконав і кілька власних імпровізацій.

По закінченню кожної композиції зал вибухав оплесками й лементами «Браво!!!»

Хоч Інокентій Карлович, як безцінний читач напевно помітив, не страждав честолюбством, йому все-таки були приємні така увага й така оцінка його музикування.

Цей несподіваний драконячий концерт, живлений глядацьким ентузіазмом, розрісся майже до опівночі...

Коли дракон утомився грати, а слухачі – ляскати, гірчичнопечерний екскурсовод розкланявся й подякував публіці за увагу й надмірну оцінку його скромних потуг.

– Ну, скромник! Ну, талант! От кого треба запрошувати, а не ріккардів-джузеппів усяких там! – гудів патріарх, указуючи долонею на сцену й шукаючи очима заступника головного адміністратора театру.

Якби дракон не був відносно великим і недостатньо легким, його винесли б з театру на руках. Але, через незручні для ручного носіння габарити й вагу, довелося виходити власними кінцівками, будучи обліпленим шанувальниками, які щебетали компліменти й сунули папір для автографів.

Носатий адміністратор Лазар Дулівка намагався до нього пробитися, щоб поговорити про організацію майбутніх концертів, але юрба навколо нового кумира була щільною й пружною, тому червоний велюр бився, як риба об лід.

Збентежений і сп'янений такою увагою дракон розкланювався й прощався.

Коли він розгорнув крила, народ розступився й дав можливість розбігтися, підстрибнути, запрацювати маховими площинами й підняти себе в повітря.

У чорному небі свіжий кумир швидко зробився невидимим, і публіка, помахавши йому навмання руками й капелюхами, розтікалася вулицями, продовжуючи із захватом коментувати несподіваний концерт крилатого виконавця...

☼ ☼ ☼

– З розказаного в мене склалося враження, що терентопці є фанатами класичної музики, а інші стилі й напрямки їх не цікавлять, – всувається в розповідь Ліва півкуля авторського мозку.

– Враження оманне, – заперечує Автор. – Як і скрізь, у тамтешніх жителів були різні смаки, тому своїх шанувальників мали й фольклор, і джаз, і рок, і поп-музика й новомодні ритмічні шуми музичних комп'ютерів, які дехто теж уважає музикою... Автор по старинці вважає музикою те, що виконують музиканти, а те, що виконують комп'ютери, запрограмовані інженерами-електронниками – не зовсім музикою. Із чого можна зробити висновок, що Автор – зашкарублий консерватор, котрий відстав від життя.

А терентопська молодь шкільного віку йде в ногу з часом і «тащиться» від ритмічного комп'ютерного шуму. З місцевих кумирів цього напрямку найбільш популярна група «Інконтровотобл інконвінйонс» (що в перекладі з англійської означає «Незаперечна незручність»). Не знаю, каже Автор, чому учасники групи узяли таку назву, але вимовити ці слова, дійсно, – незаперечна незручність; навіть вони самі вимовити сходу не можуть і читають власну назву по складах з папірця.

Концерт цієї групи виглядає так: на сцену виходять шестеро людей, виносять музичний комп'ютер, приєднують його до електроживлення й вмикають. Комп'ютер ритмічно шумить закладену в нього програму, а група сидить навколо, підпираючи руками підборіддя й спостерігаючи, як шаленіють їхні шанувальники. Яку музику шурує апарат, зрозуміти важко, тому що захоплена молодь виражає ентузіазм настільки бурхливо, що через вереск нічого не чутно. А може, музика й зовсім не потрібна, якщо слухачі одержують насолоду від одного виду музикантів.

Коротше кажучи, музичні смаки жителів королівства не відрізняються від смаків інших європейців...

– Який успіх! – вигукував дощовий хробак, розгойдуючись у брезентовій кишені на драконячій шиї. – Тепер ти знаменитість, Інокентію Карловичу. Я ж казав! Рано чи пізно талант буде помічений!

– Ну, це я тільки в порівнянні з Траляляліні талант, а в порівнянні з Володимиром Горовицем чи Святославом Ріхтером я – цілковита бездарність, – скромничав дракон, працюючи крилами й удивляючись у чорні ландшафти, засіяні іскорками вікон, намагаючись орієнтуватися на Каменіану. – А от чого я так і не второпав, так це – навіщо шахраєві знадобилося приходити в Стайню. Адже гроші в нього були вже ранком. Він міг із ними втекти, а він чесно заплатив за оренду залу й чесно вийшов на сцену, хоча напевно знав, що його «виступ» публіці не сподобається, з усіма подальшими наслідками. Для чого ж він не втік відразу із грошима?

– Так, душа шахрая – загадка природи, – пискнув Гавриїл Святославович.

(Ці двоє, зауважує в дужках Автор, навіть припустити не могли, що шахраєві в Терентопії потрібні були не ці гроші, а щось інше, що він планував придбати за концертний, м'яко виражаючись, гонорар. Адже це щось інше він потім міг продати за межами королівства за набагато більшу кількість грошей).

Екскурсовод здійснив посадку, керуючись більш інтуїцією, ніж зором, але досить точно – поруч із Гірчичною печерою.

Тут його приятель покинув брезентову кишеню й, попрощавшись, задлубався васявася, то пак у ґрунт...

А дракон Інокентій Карлович, збуджений успіхом, цієї ночі довго не міг заснути...

ЩОСЬ ТРИДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТЕ. Лицарювання без мікроскопа

Здраствуй, плем'я молоде, незнайоме!

Можливо, останні слова мореплавця Джеймса Кука.

(– Яке неуцтво! – вигукує, прочитавши епіграф, Права півкуля авторського мозку. – Багатьом начитаним індивідам відомо, що зі словами: «Здраствуй, плем'я молоде, незнайоме!» звернувся у своєму білому вірші відомий російський поет Олександр Сергійович Пушкін до молодих деревець, а аж ніяк не мореплавець Джеймс Кук до гавайських аборигенів, які його уколошкали й начебто з'їли! Хіба ж ти, Авторе, цього не знаєш?! Як же можна приписувати настільки знамениті фрази тим, хто не має до них стосунку?!

– Саме так, – підтакує півкуля Ліва. – Ти, громадянине Авторе, ще б написав, наприклад:

Змилуйся, государиня рибка...

Можливо, чиясь остання фраза з фільму режисера Стівена Спілберга «Щелепи».

Або:

Наш паровоз вперед летить...

Можливо, останній вигук Анни Кареніної.

Ти що ж, розраховуєш, що читач не знає, кому в дійсності належать ці слова? Фу, як соромно!

– Ні, даючи безглуздий підпис до знаменитої фрази, я розраховую на наявність у читача почуття гумору, на те, що читача це побавить. Тому що я дуже, дуже прагну побавити читача, – відповідає Автор.

У цьому розділі дійсно йтиметься про незнайоме плем'я, дивне плем'я...

Але, оскільки мені, додає Автор, нагодилися відповідні цитати з української, російської та французької літератур, то я їх нижче теж утуляю в якості епіграфів, і прошу читача саме ці епіграфи вважати справжніми, правильними, головними, офіційними.)

– Чи бачив ти, голубе, цих велетнів?..

Грицько Основ'яненко, «Вояжери».

– Що? – здивувався редактор. – Велетнів же не буває!

Даниїл Хармс, «Професор Трубочкін».

Один із філософів відповів йому, що він може не сумніватися – розумні істоти, менші за людину, справді існують.

Вольтер, «Мікромегас».

19, 20 жовтня 1995 року.

Перш ніж лицар Борис і граф Остап Влучне Вухо потрапили до так званого Краю Зачарованих Велетів, ці два лицарі Напівкруглого Столу побували на кіносеансі в селі Трістанівці. Оскільки на тому кіносеансі крім українських фільмів демонструвалися й фільми терентопські, кіностудії «Задфільм», і оскільки один із майбутніх розділів цього так званого епосу йменуватиметься «Кіностудія "Задфільм"», то Автор почне розповідь про Бориса й Остапа Влучне Вухо саме з кіносеансу. Або, точніше сказати, – розповідь про двох Борисів, Остапа й Аркадія. Тому що коня, на якому їхав граф Остап Влучне Вухо, теж кликали Борисом, а коня, на якому їхав лицар Борис, кликали Аркадієм.

– Цікаво, чому цього Остапа називали Влучне Вухо, а не Чутке Вухо? – запитує Права півкуля. – Влучне Око – зрозуміло, а Влучне Вухо...

– За те, – відповідає Автор, – що цей Остап одного разу із зав'язаними очима вцілив стрілою з арбалета в дзвенячий будильник, цілячись за слухом. На спір.

– Ну, якщо вражати мішень, цілячись не за допомогою очей, а за допомогою вух, то тоді дійсно логічніше називати стрілка Влучним Вухом, а не Влучним Оком, – погоджується Ліва півкуля. – Але знавці арбалетів можуть викрити тебе, громадянине Авторе, у невігластві, оскільки ти вжив слово «стрілою». Фахівці в цій сфері називають арбалетні снаряди не «стрілами», а «болтами». Але це дріб'язок. Давай, шуруй далі.

Коли граф Остап Влучне Вухо верхи на Борисі й лицар Борис верхи на Аркадії наближалися ґрунтовою дорогою до села Трістанівки, – «шурує далі» Автор, – їх обігнав, обдавши клубами пилу й бензинового диму, строкатий автофургончик, обклеєний кіноафішами, – так звана кінопересувка. За кермом сидів кіномеханік і за сумісництвом шофер на ім'я В'ячеслав, а в будці фургона був старенький кінопроектор і коробки з кіноплівкою. Цей кіномеханік їздив від села до села й знайомив сільських мешканців із добутками кіномистецтва.

Мешканці села Трістанівки були впевнені, що назва їхнього населеного пункту походить від імені одного зі славнозвісних лицарів Круглого Столу – Трістана Ліонського. А скептики із сусідніх сіл уважали, що назва Трістанівка виникла внаслідок заміни двох букв. А раніше, мовляв, село називалося Дристанівка, від дієслова «дристати» (тобто – випорожнюватися рідким калом). Трістанівці достобіса не люблять, коли жителі інших населених пунктів їм таке проказують, і навіть на ґрунті квасного містечкового патріотизму можуть ляснути мовцеві по обличчю.

– Кіно до Трістанівки повіз, – констатував, пчихнувши від піднятого фургончиком пилу лицар Борис. – Добре: кіношку подивимося. Давненько я у кіно не ходив. Навіть, зрозумій мене правильно, скучив за цим видовищем.

– Я теж кіно люблю, – сказав граф Остап Влучне Вухо, – особливо – індійське, з піснями та танцями...

☼ ☼ ☼

До другої половини 50-х років двадцятого століття терентопці дивилися кіно тільки у Великому Світі, у першу чергу, звичайно, у харківських кінотеатрах. Перший публічний кіносеанс у Терентопськім королівстві відбувся в День Шляхетного Мордобою 1956 року, після традиційного для цього свята лицарського турніру. У Жорикбурзі, у тронному залі Королівського замку, де були поставлені стільці, крісла й табуретки для глядачів, серед яких, крім короля з королевою (Жорика Восьмого й Зіньки Десятої) і всіх лицарів Напівкруглого Столу, були й так звані простолюдці, на розіп'ятому на стіні білому простирадлі був продемонстрований совєтський (конкретніше – український) комедійно-пригодницький чорно-білий німий кінофільм «У пазурах совєтської влади», знятий ще в 1926 році. Кінострічка була дуже пошарпана й майже непридатна для перегляду, тому керівництво харківського кінопрокату й списало її в утилізацію. Але терентопському розвіднику агентові Рясту вдалося виміняти її на пляшку горілки в кочегара, який повинен був здійснити спалювання.

До 1968 року в Терентопському королівстві демонструвалися тільки такі старі, списані керівництвом харківського кінопрокату, неабияк пошарпані, подряпані, багато разів порвані й склеєні стрічки, добуті розвідниками в утилізаторів за хабарі. Але в названому році задвірпольський чарівник Орест Пальоха винайшов магічний спосіб відновлення й розмноження таких кінострічок, завдяки чому в королівстві виник справжній кінопрокат. Були побудовані кінотеатри в усіх містах, а села обслуговувалися кінопересувками. У столиці, наприклад, аж три кінотеатри: «Промінь світла в темному залі», «імені Ланцелота» і «Кінородець».

У новітній час, після розпаду СССР, коли Україна загрузла в так званій ринковій економіці, терентопські кінокомерсанти стали здобувати у Великому Світі вже не тільки старі, але й нові кінострічки. Відомі навіть випадки, коли нові українські фільми демонструвалися в Терентопії раніше, чим у самій Україні. Тим паче що українські кінотеатри тоді були «окуповані» в основному американським кіно, а українське на великі екрани майже не потрапляло.

На початку сімдесятих років у королівстві виникли кілька аматорських кіностудій. А одна з них – «Задфільм» – у середині вісімдесятих стала професійною. І дотепер залишається єдиною професійною кіностудією королівства. Але про це докладніше буде сказано в щосі п'ятдесят другому.

☼ ☼ ☼

Коли обклеєний афішами автофургончик в'їхав у Трістанівку, з динаміка над кабіною зазвучала голосна музика. До динаміка ця музика надходила з касетного магнітофона, проходячи крізь підсилювач. У такий спосіб кіномеханік сигналізував селянам про свій приїзд і про прийдешній кіносеанс.

Склав цю музику один відомий британський лицар. І склав її не просто так, а для кінофільму, який сам зняв в іпостасі кінорежисера за власним сценарієм. І головну роль у цьому фільмі зіграв не абихто, а сам же цей лицар. У Терентопському королівстві кіноглядачі, як і в багатьох країнах Великого Світу, дуже любили фільми цього лицаря. А нафільмував він чимало. Втім, усі фільми були створені ним ще до того, як він від британської королеви отримав лицарський титул. І хоча цей чоловік не роз'їжджав на коні в металевому панцирі з мечем і щитом, однак навіть терентопські доспіхоносці визнавали його справжнім лицарем. Оскільки його фільми людей не тільки смішили (бо більшість були кінокомедіями), але й викликали в людях істинно лицарські почуття: співчуття, справедливість, шляхетність... Кликали британського лицаря – Чарлі Чаплін.

Музика, яку вихлюпував динамік автофургончика, була з фільму «Нові часи». Пародія на французький шансон, проспівана самим Чапліним. (Цей геній, крім іншого, сам же й складав мелодії для своїх кіношедеврів, оскільки був прекрасним мелодістом, а для оркестрів їх вже аранжували професійні аранжувальники).

У Трістанівці не було кінозалу, кіносеанси влаштовувалися на волейбольному майданчику. Екран натягався замість волейбольної сітки між двома стовпами, стільці глядачі приносили з хат. Якщо погода була суха, кіномистецтвом насолоджувалися під відкритим небом, якщо дощова – публіка відокремлювалася від неба брезентовим тентом. Зрозуміло, за таких умов сеанс міг відбутися тільки в темний час доби.

Сонце опускалося до обрію; між двох волейбольних стовпів натягалося біле полотнище, місцями вже заштопане; трістанівці тягли до волейбольного майданчика стільці; В'ячеслав установлював кінопроектор, коли в село Трістанівку в'їхали Остап Влучне Вухо верхи на Борисі й Борис верхи на Аркадії...

(– Дивно, що коні лицарів Напівкруглого Столу названі іменами лицарів Напівкруглого Столу, – хмикає Права півкуля авторського мозку.

– Ні, – заперечує Автор, – кінь Остапа Влучне Вухо названий Борисом не на честь лицаря Бориса, а на честь російського царя Бориса Годунова, що правив з тисяча п'ятсот дев'яносто восьмого по тисяча шістсот п'ятий рік; а кінь Бориса названий Аркадієм не на честь лицаря Аркадія, а на честь імператора Східної Римської імперії Аркадія, що правив з триста дев'яносто п'ятого по чотириста восьмий рік.

До речі, лицареві Аркадію дуже не сподобалося, що лицар Борис назвав свого коня Аркадієм: лицар Аркадій чомусь не бажав ставати тезком непарнокопитої тварини. Лицар Аркадій навіть запропонував лицареві Борису поміняти кличку його особистого транспорту. «Ще чого, – відповів лицар Борис. – В Остапа Влучне Вухо кінь – мій тезка, але я ж не вимагаю, щоби коня перейменували. І якщо в наш колектив Напівкруглого Столу вступить якийсь там лицар Людовик, ти ж не станеш перейменовувати свого коня!» Коротше, лицар Борис залишив своєму коневі ім'я Аркадій, а лицар Аркадій залишився цим незадоволений.

Відразу Автор щедро збагачує читача знанням, що кінь Борис був ізабеллової масті, тобто, кольору пряженого молока, із блакитними очима; а кінь Аркадій – золотаво-буланої, тобто жовтим із золотавим відливом.

Що ж стосується вершників, то Остап Влучне Вухо – тридцятип'ятирічний чоловік кремезної статури, з доволі пишними русявими вусами, а лицар Борис – досить угодований двадцятичотирирічний хлопець без бороди й вусів, але із чорними бровами, які своєю пишністю мало уступали вусам напарника.)

Кіномеханік В'ячеслав, кучерявий смаглявий брюнет із широким носом і опуклими губами, котрий возився з кінопроектором, побачивши приїзд лицарів, сказав їм:

– Доброго вечора! Вітаю колег мого молодшого брата! Мій брат Ярослав теж працює лицарем Напівкруглого Столу.

– Здрастуйте! То ви брат Ярослава? Приємно познайомитися, зрозумійте мене правильно, – відповів Борис, і лицарі представилися кіномеханікові.

– Ви на нього і схожі, – зауважив Остап.

– Так, я рідний брат лицаря Ярослава Матвійовича Кочерижкіна, В'ячеслав Матвійович Кочерижкін. Рідні і друзі називають нас Яриком і В'ячиком. Він і мене спокушав піти в лицарі, але мені більше подобається робота кіномеханіка. Ви вчасно приїхали в це село – за годину почнеться кіносеанс. Я привіз добірну кінопрограму.

– А індійське кіно є? – запитав граф Остап Влучне Вухо.

– Нема. Це велика майже чотиригодинна кінопрограма, що складається з кіножурналів: «Лицарські новини», «Терентопське життя», «Під прапором нудизму» і ігрової короткометражки «Життя за грифона» кіностудії «Задфільм», а також двох нових українських повнометражних ігрових кольорових фільмів: «Відьма» і «Голос трави». У тих селах, де я вже показував цю програму, журнали й фільми глядачам дуже сподобались.

Трістанівці швиденько нагодували зголоднілих у дорозі лицарів, подивилися на портрет яєчного шахрая й сказали, що такого не бачили й про місцезнаходження драконячого яйця не знають, надали лицарям два стільці, і кіносеанс почався, оскільки сонце повільно звалилося під обрій, і село просочила вечірня пітьма.

Квитків на сеанс кіномеханік не продавав. Хто бажали заплатити, кидали по три шурхотики в спеціально для цього поставлений білий емальований таз. Оплата була справою сугубо добровільною: не хочеш – не плати, дивися безкоштовно. Трістанівці вважали своїм обов'язком матеріально допомогти кіномистецтву, тому заплатили всі. Лицарі теж посоромилися не платити й кинули в таз свою лепту. Така єдність прийшлася В'ячеславу Кочерижкіну до душі.

Він включив апарат, той застрекотів, хлюпнувши на екран світло, і на білому полотнищі між волейбольними стовпами заворушилося кіномистецтво...

☼ ☼ ☼

Кіножурнали були зняті на чорно-білу плівку.

В «Лицарських новинах» перший сюжет був присвячений останньому лицарському турніру в День Шляхетного Мордобою. Були, як звичайно (бо сюжети про лицарські турніри в цей святковий день з'являлися у випусках даного кіножурналу щорічно), і хроніка самого турніру, і відгуки глядачів, і враження учасників, і, звичайно, інтерв'ю чемпіона. Цього разу інтерв'ю чемпіона, висловлене відразу ж після вручення йому королевою Зінькою Одинадцятою чемпіонського кубка, було дуже коротким; можливо, навіть найкоротшим за весь час кінозйомок таких турнірів (починаючи з 1977 року).

Питання кореспондента: Ваше враження від перемоги?

Відповідь чемпіона – Лицаря Поштової Скриньки: Ух!!!

Питання кореспондента: Може, щось додасте до сказаного?

Відповідь чемпіона – Лицаря Поштової Скриньки: Не можу! Мені просто бракує слів!

У другому сюжеті розповідалося, що Жорикбурзький краєзнавчий музей готовить нову експозицію, присвячену битві лицаря Аркадія із драконом Інокентієм Карловичем. Оскільки сутичок лицарів із драконами не було з 1693 року, то настільки неординарна подія заслуговує, мовляв, на увічнення в музеї. Директор музею Цицерон Дуськін повідомив кореспондентові кіножурналу, що музей придбав унікальні експонати для цієї експозиції: доспіх із паровим опаленням, інший доспіх із паровим опаленням, охолодженням, вогнегасником, парашутами й аквалангами (обоє експериментальні, виготовлені в єдиному екземплярі), а також і гіппомобіль...

Третій сюжет «Лицарських новин» інформував глядачів про самовідданий подвиг незалежного мандрівного лицаря Геннадія Хоханова, який урятував кілька населених пунктів і великий лісовий масив від можливого спалення. А саме: загасив пожежу на початковій стадії (коли від непогашеного недопалка зайнялася суха трава) у той самий спосіб, яким ліквідував пожежу в імператорському палаці ліліпутів Лемюель Гуллівер (у п'ятому розділі першої частини «Подорожей Гуллівера» Джонатана Свіфта). Пожежник Джордано Попелюшко, що коментував цей сміливий учинок, призвав усіх лицарів слідувати прикладу цього вогнеборця: вирушаючи у путь, пити побільше вологи, а ще краще – прихопити в дорогу вогнегасника. Наприкінці сюжету сам лицар Г. Хоханов відважно продемонстрував, як він гасив полум'я, що з іскри зайнялося, а пожежник Попелюшко процитував чотиривірш поета Франческо Губанедурського:

 
Дім палає! Пожежа! Вогонь! Гаряче!..
Тож вода щедро в полум'я ллється...
Тю, пожежника хтось термосить за плече
І пита: «Огоньку не найдеться?»
 

Четвертий сюжет був присвячений початку Великої Яєчної Експедиції. У нього ввійшов і фрагмент тієї прес-конференції, де король показав столичним журналістам портрет яєчного шахрая, намальований по пам'яті драконом Інокентієм Карловичем; і інтерв'ю самого Жорика Дев'ятого, що пояснював важливість участі лицарів у пошуку викраденого яйця; і хронікальні кадри, що зафіксували виїзд лицарів Напівкруглого Столу зі столиці...

– Он він я! – радісно викликнув, побачивши себе на екрані, лицар Борис, тикаючи пальцем, а потім штовхнув ліктем графа: – А он ти, колупаєш у носі, зрозумій мене правильно.

– А я тоді й не помітив, що нас кінооператор знімає! – захопився Остап Влучне Вухо.

А жителі Трістанівки, упізнавши у лицарях на екрані двох нинішніх гостей села, обернулися до Бориса з Остапом і зааплодували, начебто ті тільки-но утнули унікальний трюк.

Кіножурнал «Терентопське життя» теж складався із чотирьох сюжетів, але присвячених одній темі: викраденню драконячого яйця.

У першому сюжеті був репортаж з тієї ж прес-конференції, де король із міліціонером Варлаамом Папірусюком розповіли журналістам відомі на той момент слідству факти й оприлюднили портрет шахрая, що замовив злодієві Бандюзі викрасти цей раритет із Абрикосової печери.

У другому сюжеті, знятому в Жорикбурзькому краєзнавчому музеї, екскурсовод Кір Сірник демонстрував поколупаний пазурами драконії Агнеси муляж драконячого яйця, яким Бандюга підмінив справжнє яйце. І розповідав про попередні, невдалі спроби викрадень, здійснені в 1632 році лицарем Опанасом Вухастим (з летальним результатом) і в 1746 році чорнокнижником Авдієм Мотлохом. «За давніх часів терентопські лицарі вбивали немовлячих драконів, а зі шкарлупи їхніх яєць робили сувеніри. А от щоби конфіскувати яйце в живих драконів – ні, таке трапилося уперше», – закінчив свою промову, погладжуючи восковий муляж яйця, Кір Сірник.

У третьому сюжеті кіножурналістка Ізольда Пляма брала інтерв'ю у свідків безпосередньо на місцях, де розгорталися події. «От саме в цій печері було викрадене яйце дракона...» – говорила Ізольда, перебуваючи в Абрикосовій, і просила драконію Агнесу повідати, як та виявила зникнення яйця... «От саме отут злодій Бандюга віддав украдене яйце таємничому незнайомцеві...» – говорила Ізольда, перебуваючи на Жорикбурзькому залізничному вокзалі, і просила присутнього поруч чарівника Гліба Цвяха розповісти, як він, скануючи труп Бандюги ясновидінням, побачив те віддавання (зрозуміло, це знімалося до того, як Цвях покинув столицю й відправився шукати русалчине молоко)... «Саме отут таємничого незнайомця бачили востаннє...» – говорила Ізольда, перебуваючи на залізничному вокзалі у Великих Дрібках, і просила стоячого поруч таксиста Жилбилова повідомити, як він підвозив таємничого підозрюваного від вокзалу до Державних Дверей і назад до вокзалу...

У четвертому сюжеті мова йшла про початок Великої Яєчної Експедиції. Там барон Аркадій від імені всіх лицарів Напівкруглого Столу пообіцяв, що вони докладуть усіх зусиль і весь свій героїзм, щоб знайти викрадене яйце й знешкодити мерзенного шахрая. Наприкінці знов-таки були хронікальні кадри виїзду зі столиці придворних лицарів. І знову граф Остап Влучне Вухо колупав у носі пальцем, але вже знятий в іншому ракурсі іншим оператором.

Кіножурнал «Під прапором нудизму» кіностудія «Задфільм» виготовляла на замовлення Терентопського добровільного товариства нудистів, друкованим органом якого була газета з такою ж назвою, редакція якої орендувала половину першого поверху лицарського гуртожитку. І за кошти цього товариства. Даний номер кіножурналу нудистів було знято в серпні 1995 року в їхньому таборі на річці Замийці.

Сцени пляжного дозвілля неодягнених громадян перемежовувалися монологами голих чоловіків і жінок з аргументами на користь зречення від усяких одеж у періоди літнього відпочинку на лоні природи.

«Брати сонячні, повітряні й водні ванни в купальних костюмах, це однаково що вживати їжу у наморднику», – аргументувала оголена красуня.

«Я міліціонер. Я спеціально опитував у в'язниці злочинців і з'ясував, що серед правопорушників практично немає людей, яким з дитинства прищеплювалися принципи нудизму. Тож значить, потомствені нудисти не роблять злочинів, а виходить, нудизм і його поширення корисні для покращення кримінальної обстановки», – аргументував неодягнений дядько, на грудях якого було витатуювано: «НЕ ЗАБУДУ КУПИТИ СІЛЬ».

«А я лікар-психіатр. Серед психічно хворих людей, яких мені доводилося лікувати, не було жодного потомственого нудиста, із чого я роблю висновок, що люди, виховані в дусі нудизму із самого дитинства, менш піддані психічним захворюванням, а виходить, поширення нудизму в Терентопії сприятиме збереженню й покращенню душевного здоров'я нашої нації», – аргументувала нага пишногруда дама із книгою М.В. Гоголя в руках (назва книги: «Записки божевільного»).

А голий патріарх Жорикбурзький і всієї Терентопії Іполит Четвертий прочитав цілу проповідь, у якій був і такий аргумент:

– Уявить собі, брати й сестри, геніального художника – живописця або скульптора – який трудиться над створенням шедевра, який вкладає у цей твір усю душу й увесь талант. І от робота закінчена. Художник віддає цей шедевр людям: беріть, люди, любуйтеся! А люди, замість того щоби виставити цей шедевр на загальний огляд у музеї, заховують твір у чохол, щоб ніхто не бачив, начебто це не шедевр, а якась ганебна халтура, яку соромно будь-кому показувати. Уявіть, як художникові кривдно бачить таке ставлення до його праці. Але ж і Господь – творець, художник, а людське тіло – витвір його мистецтва. Хіба ми не кривдимо Господа тим, що ховаємо коли треба й коли не треба його шедевр у чохли одеж, начебто натякаючи, що вважаємо людське тіло бездарною халтурою, яку соромно демонструвати, а отже і самого Господа – халтурником? Хіба не радіє ворог Всевишнього, коли бачить таке неповажне ставлення людей до витвору Творця? Так відречемося ж, брати й сестри, від купальних костюмів, щоб посоромити нечистого й показати Творцеві, що ми не соромимося його витвору, а навпаки, ним захоплюємося, демонструємо й любуємося! Амінь!..

(– Цей аргумент Іполита Четвертого схожий на пропаганду не стільки нудизму, скільки ексгібіціонізму, – зауважує Ліва півкуля авторського мозку.