Текст книги "Яйцепос. Книга 2"

Автор книги: Дюк Брунька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 35 страниц)

– Усе тече, говориш? – перепитує Андрій Схожий. – Хм. Якби отут з нами був колега Андрій Цинік, він на це напевно б пожартував: "Так, усе тече, особливо при енурезі, нежитю й діареї"... Я згодний: це той випадок, коли лицарі просто зобов'язані навести порядок. Вертаймося.

Пара доспіхоносців розвертає своїх коней і їде назад до Корявого лісу.

Коли вони проїжджають повз будку "повертальця", голений атлет, сидячи на лаві, читає газету. Він не повертає голови, щоб зиркнути на проїжджаючих. Напевно бічним зором він зауважує, що хтось в'їжджає в Корявий ліс, але ті, що в'їжджають, його не цікавлять, бо його, так би мовити, клієнтами є тільки ті, що виїжджають.

Отже, недовго побувши у чистому полі, доблесні лицарі Андрій Схожий і Вадим Металорізальний знову впроваджуються в ботанічну колонаду – осінній Корявий ліс.

Присохлий до плеча Вадима рудий кленовий листок переміщається убік рідного клена...

☼ ☼ ☼

Ельф Антип, сидячи на гілці високого дуба, упираючись однією ногою в стовбур, а іншу звісивши, удивляється в дорогу, що звужується до обрію. Високий дуб нависає над прямою лісовою дорогою, і із цієї гілки дорога проглядається добре: наближення подорожан можна засікти з відстані в кілометр, тим більше, що зір в Антипа відмінний.

Хтось рухається ґрунтовкою.

Антип пронизливо каркає вороною: умовний сигнал соратникам, мовляв, приготуйтеся.

Удивляючись, він розрізняє, що наближаються двоє. Про що він доповідає колегам по розбою двома карканнями сойки.

Ельфи-розбійники займають позиції згідно із планом: Гордій, Фадей, Купріян, Фрол, Лук'ян і Трифон спритно, як Тарзан, деруться з мотузками на дерева; Мирон, Созон, Прохор і Никодим завмирають, злившись із деревними стовбурами. Отаман Робін Овоч у котрий раз дивується здатності ельфів зливатися із природою, стаючи невидимими. Ці волохаті лісові мужички мають камуфляжне розцвічення. Шкіра в них якась бура. Втім, шкіра майже й не видна, оскільки волосся на голові й на тілі в них набагато більше, чим у звичайних людей. І це хутро майже повністю шкіру приховує, лише ніс та невеликі ділянки під очима не волосаті. Волосся майже у всіх сіре. У когось світло-сіре, у когось темно-сіре; та ще із зеленуватим відтінком. Очевидно, від постійного життя в сирому лісі у волоссі ельфів заводяться мікроводорості (різні комахи в них теж заводяться, але на колір це не впливає). Але, звичайно, волосся ельфів не таке зелене, як волосся русалок і водяників. У тих взагалі смарагдове (адже живуть у вологішому середовищі, ще сприятливішому для мікроводоростей). Одежинка ельфів, сплетена з якихось нітеобразних корінців, павутини, деревного й трав'яного пуху й ще Бог знає якого лісового барахла, що теж сприяє мімікрії. Ельфа ще можна помітити під час його руху, але варто йому завмерти, і очам людини вже майже не розрізнити його на тлі лісу; ну хіба тільки взимку в чистому полі на тлі снігу, та й там його іноді можна прийняти за кучму природнього сміття.

Сам отаман Робін Овоч у своїй чорній шкірянці набагато помітніший, тому, щоб замаскуватися, присідає й накидає накидку зі зчепленого листя, перетворюючись на покритий опалим листям горбок.

Як ні вдивляються в навколишнє лицарі Вадим Металорізальний і Андрій Схожий (саме їх, як читач догадався, помітив з гілки ельф Антип), як ні пильнують, сторожкість і уважність їх не рятують.

Напад розбійників настільки раптовий, стрімкий, що доспіхоносці знову не встигають скористатися зброєю.

Начебто павуки на павутинках зверху миттєво опускаються ельфи на мотузках...

Пара митей...

І лицарі обмотані путом.

Минулого разу розбійники вискочили з-за дерев, тому лицарі тепер витріщалися на навколишні стовбури.

І раптом, от несподіванка: розбійники наскочили звідки їх не чекали – зверху, з гілок...

Із чого випливає, що в асортименті лісової банди є різні, так би мовити, технології нападу.

Ігноруючи нецензурні висловлення впакованих у метал подорожан, волохаті агресори швидко стягують їх із коней і за допомогою мотузок же приєднують до дерева, цього разу не до клена, а до осики. Невеликий горбок, скинувши із себе опале листя, перетворюється на щуплого носатого хлопця в окулярах – отамана Робіна Овочу.

– Ба! знайомі є всі лиця! – вигукує він, упізнавши у прив'язаних тих самих індивідів, яким не дуже давно лісовий колектив "продав" партію кошиків. – Що ж це ви повернулися так швидко? Хлопці, це ж ті самі лицарі, яких ми недавно вже, так би мовити, обслужили. У них ніхріна немає.

– Ага, як би не так – немає! – заперечує ельф Никодим. – Знову повні гаманці.

Дійсно, гаманці в брудних руках Никодима товстенькі, начебто вагітні від понасовуваних у них грошових купюр.

– Ого! – говорить отаман.

– Не смійте брати наших грошей! – грізно вигукує Вадим Металорізальний і жваво вихляється, намагаючись швидше розплутатися, але путо накручене таким чином, що звільнитися можна не швидше, ніж за чверть години.

– Гроші – зло, я ж уже пояснював, тому ми їх вилучаємо в обмін на необхідне в господарстві плетене начиння, це обговоренню не підлягає, – Робін Овоч витягає з гаманців гроші й розпихує їх по кишенях шкірянки, після чого шпурляє порожні портмоне до ніг зв'язаних.

Мирон, Трифон, Фадей, Фрол, Лук'ян стягують до осички кошики, а решта ельфів звільняють від гілок мотоцикли, замасковані під кущі.

– Цікаво, де це ви так швидко обзавелися грішми після того, як ми у вас усе відібрали... – буркоче отаман.

– Не скажемо! – рішуче заявляє Андрій Схожий, пам'ятаючи про клятву, яку вони дали "повертальцю".

– Невже так швидко продали ті попередні кошики?.. Втім, це ваша справа, допитуватися не буду. Розшукувати нас не рекомендую: тільки даремно час витратите. Їдьте куди їхали.

– Ми вимагаємо, щоб ви припинили... – починає Вадим Металорізальний, але отаман перебиває:

– Облиште! Ми ж не вимагаємо, щоб ви припинили лицарювати. Люди мають право займатися улюбленою справою. Ми нікого не б'ємо, не мучимо, не ображаємо, просто міняємо наші кошики на ваші гроші, що ж отут такого. Кошик – річ у господарстві корисна, тому давайте не будемо... Гайда, хлопці!

Останнє речення звернене до ельфів, після чого банда несеться на мотоциклах у лісові нетрі.

– От тобі, бабусю, і юрський період. Тьху, хрін подери, знову ми сплохували, – злиться Вадим. – Не врахували, що напад може бути вчинений зверху. Аж хочеться пустити собі дулю в лоба. Наступного разу треба буде це врахувати.

– Пам'ятаю, як сказав колега Андрій Цинік: "Людина сама є ковалем свого шила в дупі".

Лицарі вихляються, щоб звільнитися, і путо дійсно слабшає. Від тертя доспіху Вадима об кору осички присохлий кленовий листок здирається й лахміттям падає під ноги наших героїв. Тут під осичкою він згниє, буде з'їдений хробаками, перетвориться на їхній послід і стане часточкою ґрунту, добривом для майбутніх рослин.

За кілька хвилин лицарі зовсім звільняються й підбирають порожні гаманці і свою зброю, розкидану ельфами довкіл осички. З осички падає жовтий листок, на який тільки-но випорожнилася сойка, і прилипає пташиним послідом до металевого плеча Вадима Металорізального, у тому самому місці, де кілька хвилин тому був кленовий. Святе місце порожнім не буває, хоча нам не зрозуміти, чому плече Вадима для деревних листочків святе...

Лицарі сідлають Хлодвіґа й Романа та покидають це місце, залишивши біля осички всі "куплені" кошики.

Три дні вони їздять лісом, намагаючись знайти лісову банду, але потім запаси харчів у них кінчаються, і вони змушені покинути Корявий ліс...

☼ ☼ ☼

Дорогою від Корявого лісу до Старого Новохарківська біля знайомої будки Андрій Схожий і Вадим Металорізальний зустрічають чоловіка, та не того, голеного, а з шевелюрою і борідкою (але теж атлетичної статури). Обмінявшись привітаннями з новим будочником, Андрій каже, мовляв, тут раніше чергував інший, без волосся.

– Це Пімен, – відповідає бородатий. – Ви його знаєте? Зараз не його зміна. Ми тут позмінно. Зараз моя.

Потім будочник запитує, чи не зазнали лицарі нападу розбійників і пограбування. Вадим відповідає, мовляв, так, зазнали і були пограбовані на загальну суму тринадцять тисяч сімсот сорок один шурхотик. Бородатий просить їх почекати, входить в будку, виходить і простягає гроші. Вадим бере, дякує і питає будочника щодо драконячого яйця і організатора його викрадення. Будочник жодної інформації щодо цього не має. Лицарі, знов залишивши автографи у бухгалтерській книзі, прощаються і їдуть далі. Присохлий-о-пліч Вадима осиковий листок продовжує віддалятися від рідної осики...

☼ ☼ ☼

У селищі Старому Новохарківську Андрій Схожий і Вадим Металорізальний проводять опитування населення з відомо якого питання (що не відкрило їм нічого нового), супроводжуючи це відпочинком, купанням в лазні, частуванням і поповненням запасу продуктів. Оскільки гостинні жителі цього селища усукували лицарям частування безоплатно, то лицарі не витратили ні копійки, тобто ні дзвяка.

– Ну а тепер повернемося в Корявий ліс і ще раз спробуємо знешкодити банду Робіна Овочу і викорінити грабежі під виглядом продажу кошиків, – каже, нарешті, Вадим Металорізальний, нав'ючуючи на коня Хлодвіґа рюкзак із продуктами.

– Так, це наш лицарський обов'язок, – погоджується Андрій Схожий, але якось кисло.

І знову ці два доспіхоносці повертаються, повз будку "повертальця", в Корявий ліс, який продовжує демонструвати осінній стриптиз...»

☼ ☼ ☼

Бачачи, що історія зациклюється і перетворюється на так звану надокучну байку з рефреном: «добра оця казочка, починай спочатку», мозкові півкулі Автора переривають її своїми питаннями:

– Судячи з того, що даний текст взято в лапки і виділено курсивом, – запитує півкуля Ліва, – я підозрюю, що ти, пане Авторе, знову підсунув читачеві цитату, тобто не своє, а чуже писання. Я вгадав?

– Ага, – відповідає Автор. – Даний текст – не що інше, як фрагмент книги терентопського прозаїка Нікофана Нафокіна «Мандрівні лицарі та інші живі організми». Ця книга – збірка новел про подорожі лицарів під час Великої Яєчної Експедиції. В основному в цих новелах розповідається про історії, що трапилися з незалежними лицарями, але знайшлося місце і для парочки лицарів, так би мовити, залежних, тобто придворних, тобто лицарів Напівкруглого Столу: Андрія Схожого і Вадима Металорізального. Від них самих Нікофан Нафокін і дізнався про спроби знешкодити банду ельфів на чолі з Марком Рабіновичем. До речі, спонсором видання цієї книги тисяча дев'ятсот дев'яносто дев'ятого року виступив згаданий у ній Матвій Рабінович.

– Ясно, – каже півкуля Права. – А ось ще питання: одного з персонажів звуть Андрій Схожий. А чому, власне, Схожий? На кого, власне, цей Андрій схожий?

– Хороше запитання, – оцінює Автор.

– Сам знаю, – вимовляє Права.

– Андрій Ґалахадович Бурулька схожий на британського лицаря Чарлі Чапліна. Але не похилого Чарлі Чапліна, який носив лицарський титул, а на молодого, ще не титулованого. Коли він (не Чаплін, а Бурулька) вступив на посаду лицаря Напівкруглого Столу, в цьому лицарському колективі вже був один Андрій, тому, щоб двох Андріїв не плутати, колеги дали їм прізвиська: одного стали кликати Андрієм Циніком, за його похабні гостроти, а іншого – Андрієм Схожим На Чарлі Чапліна. Але таке прізвисько було занадто довгим і тому незручновимовним, і врешті-решт скоротилося всього до одного слова: «Схожий»... Коли я тут назвав повне ім'я Андрія Схожого, відразу назву і повне ім'я Вадима Металорізального: Вадим Герасимович Висікака. Я впевнений, що читач бачив фільми молодого Чарлі Чапліна, тому йому не треба описувати зовнішність двадцятип'ятирічного Андрія Схожого. А про зовнішність тридцятидворічного Вадима Металорізального повідомляю наступне: кремезний брюнет з невеликою борідкою.

– Є у мене і інше питання, і теж хороше, – продовжує Права. – На всіх дорогах з Корявої пущі стояли пункти повертальців грошей. Стало бути, Робін Овоч, який періодично виїжджав з лісу за продуктами, бензином і іншим, не міг не натикатися на ці пункти. Як же він міг не знати про те, що його брат повертає гроші пограбованим?

– Так, – приступає до відповіді Автор, – визнаю, що це питання хороше, тим більше, що воно могло виникнути й у читача. Справа в тому, що всі що чергували там люди прекрасно знали, як виглядає Робін Овоч, мали його фотографії і тому блискуче відрізняли від решти людей. І приховували від нього правду. Коли він перший раз під'їхав до такого пункту, щоб дізнатися, що це і навіщо, той що чергував там чоловік набрехав йому, що це, мовляв, кіоск, в якому продається корисна книга «Грабувати – справа не благородна», і запропонував купити. Овоч відмовився і поїхав далі. Іншим разом в іншому «кіоску» йому відповіли те ж саме, і, зробивши висновок, що всі ці пункти торгують книгою проти грабежів, Робін надалі вже проїжджав повз без зупинки, так і не дізнавшись правди.

– Є ще питання, – каже Ліва.

– Валяй, – погоджується Автор.

– В цьому, так би мовити, епосі вже згадувалося, і в цьому щосі теж, що якийсь ельф Филимоцько тисяча сімсот тридцять сьомого року зґвалтував королеву Зіньку Третю. Як це ельф міг зґвалтувати королеву?! А куди король дивився і лицарі, і інші придворні?! Як вони допустили?!

– Ну, Зінька Третя і сама дещо сплохувала... Причиною тому її імпульсивність, екзальтованість, експресивність і десь авантюризм. Якось її чоловік Жорик Третій з придворними лицарями перебували у справах у Дримпельзябську (який в ті часи ще не був містом, а лише селищем, і називався інакше: Хрюкинець), а вона чекала на його повернення в столиці – Великих Дрібках. Раптом її охопило таке шалене бажання скоріше побачити чоловіка, що вона, схопившись на коня, не попередивши придворних, наодинці поскакала назустріч чоловікові, а найкоротший шлях лежить через Корявий ліс. Звичайно, вона знала, що в цьому лісі водяться ельфи, знала, що ельфи хтиві і схильні до зґвалтувань, але сподівалася, як то кажуть, на «либонь». Більш того, в лісі вона зупинилася, щоб нарвати для коханого букетик лісових квітів, зійшла з дороги і, захопившись збиранням букета, заблукала. Тут і нагодився їй цей ельф Филимоцько. На той час чарівник Гектор Манюня ще не винайшов свого знаменитого засобу від зґвалтувань, і королеві не було чим бризнути на лісового бешкетника, щоб анулювати його хіть; і... Слава Богу, що королева вибралася з лісу до того, як втратити сили від голоду. Вона залишилася жива і здорова, але з неприємними спогадами. Король з лицарями шукали того ельфа, щоб покарати, та так і не знайшли. Знайти в лісі ельфа важче, ніж на великому гіллястому дереві паличника (комаху, дуже схожу на гілочку).

☼ ☼ ☼

І ось тут, зачепившись за тему ельфів, Автор хотів би трохи докладніше поговорити про цей таємничий лісовий народ.

Ельфи, принаймні терентопські, – це людиноподібні істоти, зростом під два метри (маються на увазі дорослі особини; втім, начебто, існує і карликова форма ельфів, але про це нижче); кремезні, волохаті, майже як мавпи; з великими широкими горбатими носами і опуклими надбрівними дугами. Носять одяг, який плетуть із ниткоподібного лісового матеріалу: коренів, павутини, зваляного пуху... Живуть окремо від звичайних людей у важкодоступних місцях, ведучи майже первісний спосіб життя. Для приготування їжі та обігріву користуються вогнем, який добувають тертям сухої деревини, або висікання іскор із каменю.

З приводу походження ельфів у терентопських ельфознавців є різні гіпотези. Деякі з них (не з ельфознавців, а з гіпотез) виглядають науковими, а деякі містичними або казковими. Автор Терентопських хронік, чи то пак твій, безцінний читачу, покірний слуга приведе тут науковоподібну гіпотезу вже згаданого вище ельфознавця Добрині Микитовича Зільберфельда. Але заздалегідь попереджає, що це не більш аніж версія, можливо, абсолютно помилкова.

Відповідно до цієї гіпотези, ельфи – не хто інші, як ті що дожили до нашого часу неандертальці!

Неандертальці (homo neanderthalensis) благополучно жили собі в Європі, поки туди з Африки прикочували кроманьйонці (homo sapiens sapiens), нащадками яких є і ми з тобою, безцінний читачу. Кроманьйонці були людьми більш щупленькими, більш низенькими, і навіть мізки у наших предків були поменше, ніж у корінних європейців – неандертальців. Але зате кроманьйонці були підступнішими, жорстокішими, майстернішими в аспекті знарядь і способів знищення собі подібних. Щоб позбутися харчових конкурентів, прибульці-кроманьйонці заходилися винищувати корінних жителів Європи – неандертальців. І дуже в цьому превстигнули. Велика частина неандертальців була знищена нашими предками, а менша, відповідно до гіпотези, мовляв, збереглася в лісах, на болотах, в горах та інших важкодоступних для агресорів місцях. Невелика група неандертальців, відсунута до океану, побудувала плоти або інші плавальні засоби і, покинувши Європу, пустилася в плавання Атлантикою. Незабаром вони висадилися, мовбито, на великому острові, де потім жили тисячі років і створили високорозвинену цивілізацію. Але в результаті геологічної катастрофи острів пішов під воду і тамтешні високорозвинені нащадки неандертальців загинули. Острів називався Атлантидою, а остров'яни, нащадки неандертальців – атлантами. Решта ж на континенті, мовляв, змушені ховатися від кроманьйонців в диких місцях і вести дике життя, цивілізацій, звичайно, створити не могли і були приречені на первісне існування.

Від стародавніх кроманьйонців пішли сучасні люди, які йшли шляхом прогресу, створювали цивілізації, розвивали науку, техніку, мистецтво і т.д., а неандертальці, мовляв, як і раніше ховалися в лісах, горах і на болотах. Люди нібито зрідка зустрічали цих таємничих людиноподібних істот і складали про них легенди і казки. У Західній Європі цей потайний народ стали кликати ельфами, а також гоблінами, а також тролями, а також орками... Деякі неандертальці, мовляв, пішли під землю, в печери, і через життя в такому обмеженому просторі стали карликами. (Карликовість, викликану обмеженістю простору, біологи позначають терміном «нанізм». Не плутай, читачу, зі схожим словом на букву «о».) Таких стали кликати гномами. Східні слов'яни стали кликати таємничих лісових людей лісовиками, щезниками, чугайстерами, лєшими, льошами...

В середні віки неандертальці, вони ж лісовики, вони ж ельфи і т.д. в більшості своїй пішли, мовляв, з Великого Світу в, так би мовити, заповідні світи в інших вимірах. Так, група лісовиків крізь чарівний прохід біля майбутнього міста Харкова перекочувала в місце, яке нині зветься Терентопією. Можливо, так звані реліктові гоміноїди, «снігові люди», єті, біґфути, сасквачі і т.д., які нібито мешкають в лісах і горах Великого Світу, це все ті ж неандертальці-ельфи-гобліни-тролі-орки-лісовики-щезники-чугайстери-лєші-льоші, котрі не пішли звідси в інші світи, а ще більш здичавіли, навіть, якщо так можна сказати, остаточно озвіріли, деградували.

Ось таку... гм... м'яко кажучи, гіпотезу склав ельфознавець Д.М. Зільберфельд. Але деякі його колеги по науковому співтовариству називають цю гіпотезу маячнею сивої кобили, ідіотичною дурницею, фантазією божевільного і тому подібними речами.

Прийшли лісовики в Терентопію раніше звичайних людей, пізніше або одночасно, про те тамтешні ельфознавці постійно сперечаються, не приходячи до єдиної думки.

Помандрувавши Західною Європою, князь Мирополк Романтик вирішив, що терентопських лісовиків треба називати на тамтешній манер або ельфами, або тролями, або гоблінами, або орками. Зрештою, зупинився на варіанті «ельфи», як наймилозвучнішому. І указом примусив співвітчизників кликати лісовиків ельфами. Так і повелося.

– Ні, ельфи повинні бути маленькими красивими чоловічками з крильцями метеликів або бабок, літаючими, начебто янголятка-ліліпути, – заперечує Права півкуля авторського мозку. – Саме такими їх змальовували багато письменників-казкарів. А лісовики – великі, волохаті, без крилець і не літають. Як же можна ототожнювати таких різних істот?!

– Ну, це вже в новий час автори Західної Європи допридумувалися до такої зовнішності ельфів, а в найбільш ранніх переказах про ельфів ці істоти практично не відрізнялися від слов'янських лісовиків. Саме найдавнішими відомостями про ельфів Мирополк, мабуть, і керувався, – відповідає Автор.

☼ ☼ ☼

А тепер, помусоливши тему ельфів, повернемося до головних героїв цього щося: лицарів Андрія Схожого, Вадима Металорізального і отамана Робіна Овочу. Після того, як лицарі повернулися в Корявий ліс, їх знову зв'язала лісова банда, Робін Овоч знову відібрав всі їхні гроші. Розв'язавшись, лицарі пошукали розбійників, поки не з'їли всі продукти, отримані в Старому Новохарківську, після чого змушені були покинути ліс, знову отримали від повертальця з будки тринадцять тисяч сімсот сорок один шурхотик, знову в Старому Новохарківську відпочили і запаслися харчами, не витративши ані копійки (гостинність селян була безмежною); знову повернулися в Корявий ліс, знову були зв'язані і пограбовані лісовим колективом отамана Рабіновича і т.д. Історія повторювалася ще і ще. Лицарі наполегливо намагалися вчинити подвиг у вигляді викорінення грабежів у Корявому лісі, але їм це ніяк не вдавалося...

Так тривало аж до березня 1996 року.

У березні вони зустріли свого колегу по Напівкруглому Столу, барона Аркадія, який, виявляється, розшукував їх за дорученням короля. Аркадій повідомив їм, що яйце дракона вже чотири з гаком місяці як знайдено і повернуто драконам, Велика Яєчна Експедиція вже більше чотирьох місяців як офіційно закінчена; що крім них – Андрія Схожого і Вадима Металорізального – всі решта лицарів Напівкруглого Столу вже давним-давно повернулися до столиці; що король Жорик Дев'ятий, котрий не отримував від них звісток з початку жовтня, хвилюється з приводу їхнього зникнення (останню телеграму монарху Вадим і Андрій послали 7 жовтня зі селища Екскалібурівки), тому відправив його, Аркадія, прочесати великий район між Екскалібурівкою і Старим Новохарківськом, куди вони, згідно з останньою телеграмою, прямували. (В Старому Новохарківську не було ані телеграфу, ані навіть пошти, тому Андрій з Вадимом не могли повідомити монарху, що вони надовго загрузли в спробах учинити подвиг).

Дізнавшись все це, Вадим Металорізальний і Андрій Схожий вирішили махнути кінцівкою на банду Робіна Овочу і повернутися додому, тим більше, що пограбовані цією бандою не тільки отримують назад свої гроші, але ще і кошики на придачу, тобто, по суті, пограбовані від таких пограбувань мають прибуток.

І в супроводі барона Аркадія лицарі Вадим Металорізальний і Андрій Схожий повернулися до Жорикбурга.

Що ж до Робіна Овочу, то до 1998 року він розчарувався в утопічній боротьбі з грошима, став розважним і прийняв пропозицію свого брата Матвія, що залишалася в силі, про компаньйонство. Тепер очолювана Матвієм і Марком Рабіновичами торгово-готельна компанія називається «Рабінович, Рабінович і К°». Однак, пам'ятаючи тезу письменника Екзюпері: «Ми відповідаємо за тих, кого приручили», Марк не забуває своїх ельфів, регулярно возить їм солодощі.

– Спроби Марка Рабіновича викорінити гроші шляхом їхнього відбирання у небагатих і віддавання багатому свідчать про його економічне невігластво, – зауважує Ліва півкуля авторського мозку.

– Так, в цій сфері він був профаном, – погоджується Автор. – З інституту його відрахували ще до того, як його однокурсники приступилися до вивчення курсу економіки.

Втративши ватажка банди і необхідність заробляти солодощі грабунками, ельфи припинили відбирати гроші у перехожих і усукувати їм кошики. Втім, це не означає, що, перетинаючи Корявий ліс, ти не піддасися якійсь капості з боку ельфів. Вони можуть тебе і налякати моторошним уханням, і запустити в тебе шишкою, і непомітно сунути тобі під ноги корчика, щоби ти спіткнувся і беркицьнувся... Полюбляють ельфи покуражитися, попустувати. Такий вже це народ.

Що ж до благородних розбійників, то крім знаменитого англійського Робін Гуда на земній кулі було чимало й інших, в різні часи і в різних країнах. Народи складали про них пісні і перекази, а потім на їхній основі про цих місцевих робінгудів створювалися твори літератури, музики, театру, кіно та інше. Наприклад, у Франції таким робінгудом був Картуш, у Японії – Ісікава Гозмон, у Туреччині – Інче Мемед, в Індії – Пападу, в Іспанії – Дієґо Коррієнтес Матеос, у Шотландії – Роб Рой, у Німеччині – Матіас Клостермайр... І так далі, і таке інше. В Україні найвідомішими місцевими робінгудами були Олекса Довбуш, Семен Гаркуша і Устим Кармелюк. Про кожного з них створено чимало творів різних жанрів у літературі і мистецтві. Наприклад, про Гаркушу, що робінгудував і на Слобожанщині, де знаходиться вхід у Терентопію, ще на початку дев'ятнадцятого століття написали повісті письменники-класики: полтавець Василь Наріжний – «Гаркуша, малоросійський розбійник», та харків'яни Орест Сомов і Грицько Основ'яненко – відповідно «Гайдамак» і «Перекази про Гаркушу». А от у Росії, схоже, благородних розбійників не було, були тільки неблагородні. Принаймні, Авторові цих рядків не вдалося знайти згадок про російських робінгудів. Ну, хіба тільки Володимир Дубровський. Але ж він був не живий, не реальний, а вигаданий Олександром Пушкіним. А живий прототип ефемерного Дубровського – такий собі Островський – був розбійником не російським, а білоруським.

І наостанок Автор зауважить, що в цьому його так званому Терентопському епосі фігурують персонажі зі схожими прізвищами Рабінович і Рабіновиченко. Останній, як, можливо, читач пам'ятає, був харківським журналістом, редактором газети «Лиса правда». Автор чомусь упевнений, що, незважаючи на схожість прізвищ, у голові читача не виникло ніякої плутанини, і він прекрасно відрізняв Рабіновича від Рабіновиченка. А також від маловідомого совєтського письменника Рабіновичидзе, мимохіть згаданого в двадцять сьомому щосі «Парсуна суціги».