Текст книги "Яйцепос. Книга 2"

Автор книги: Дюк Брунька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 35 страниц)

Можливо, це Дюк Брунька?

Портрет роботи невідомого живописця

кінця XX – початку XXI століття.

Графіті на паркані.

Дюк Брунька

ЯЙЦЕПОС

ЯЙЦЕПОС, або Забавні хроніки підпільного королівства поблизу Харкова

Нібито химерна, бешкетна й курйозна спроба ушкварити чарівно-лицарський, так би мовити, епос. З детективною, м'яко висловлюючись, фабулою. Для благодушного й поблажливого читача, обдарованого почуттям гумору. Читача, не спотвореного надмірною солідністю та снобізмом.

У трьох книгах

Книга друга. ЧУДОТВОРЦІ ТА ІНШІ СУБ'ЄКТИ

Але якщо витривалий читач прогризся крізь перші розділи, то він прогризеться і далі, бо з читачем відбувається те ж, що з деяким глядачем у комедії. Він злиться на паскудну п'єсу, позіхає, лізе зі шкіри геть від нетерпіння і все ж не рухається з місця, бо він заплатив за вхід і йому хочеться відсидіти за це свої три години.

Карл Лебрехт Іммерман.

ЩОСЬ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТЕ. Приватне життя пивного келиха

– Душа є, – сказав хтось. – Без душі як же ти проживеш?

Павло Загребельний, «Левине серце».

Дійсно, цей предмет мав усі властивості, необхідні, аби запалити уяву будь-якої чутливої дівчини.

Карл Лебрехт Іммерман, «Мюнгґаузен».

2 січня 1986 – 20 серпня 1992 року.

Колишній злочинець і повішенець, а нині шановний академік Яким Брюходухов, який у бесіді 16 грудня 1985 року пообіцяв Акмусові й Гільденштерну навідатися «Під Рятівну Муху», був такий завантажений викладанням і написанням наукових праць, що зумів викроїти час для відвідування корчми тільки наступного року.

Увечері 2 січня, порипуючи свіжим снігом, він підійшов до двоповерхового будинку на вулиці Франсуа Рабле, відчинив двері під комахоподібним барельєфом і ввійшов у зал, ароматизований хвойним духом (що той дух линув від розфуфиреного дерева, котре мигтіло в куті електричними гірляндами) і апетитними запахами їжі. Першим його запримітив якийсь хмільний дядько, який липнув до всіх з розмовами і якого Іцхак-корчмар норовив відправити додому. Корчмареві вже вдалося силою відірвати пустодзвона від стола під ялинкою й доволокти до дверей, під оплески стомлених просторікуваннями базіки гостей.

– А, академік Брю... гик... хо... гик... худов! – проревів, гикаючи, нетверезим ротом розпаленілий алкоголем громадянин, кидаючись на поліглота з розпростертими кінцівками, начебто бажаючи задушити в любовних обіймах, але його порив пригальмував Гільденштерн, що тримав дядька за шкірку. – Скажи мені... гик... як полі... гик... глот полі... гик... графістові, чому фран... гик... цузи гундосять, начебто в них на носах... гик... прищіпки, а англій... гик... ці гаркавлять, начебто в них повні роти каші, а по... гик... ляки шепелявлять, начебто їм повибивано передні зуби, а...

– Ви вже всіх задовбали, Альфонсе Семеновичу, – гарчав хазяїн, напинаючи на цікавого пишну вушанку, – а на вас удома давно чекають.

– Так-так, уже йду, одна нога... гик... тут, друга та... До речі, щодо ніг. Мені розпові... гик... дав один мужик, що ноги пальмових пацюків з Нікобарських островів, запечені у ті...

Іцхак Маркович видавив оратора за поріг і відправив у путь дружнім рухом коліна, після чого захлопнув двері й з полегшенням покачав головою.

Потиснувши руку гарному брюнетові, світловолосий учений скинув припорошену сніжинками куртку й прилаштував її на багаторогій вішалці, яка від безлічі шапок і шуб була схожа на хутряний стіг. Зал у цей постноворічний вечір був рясний відвідувачами, і для виявлення вільного місця довелося ворушити очима. Від стола біля каміна академікові запрошувально махав старий знайомий у клоунській масці.

– З новим роком, Інкогнітечку, з новим щастям, панове! – говорив молодий академік катові, єпископові, ковалеві й авіаторові, причалюючи до їхнього гостинного столу.

– І вас зі святом! – відповідали ті, рухаючись, щоб дати гостеві більше місця. – Нових цікавих експедицій! Нових книг! Розумних учнів, Якиме Сергійовичу!

– Дякую вам, – кивнув поліглот, сідаючи.

– Толіку, сюди ще пива, зимкукуру й млинчики з оселедцем, – крикнув хазяїн одному зі своїх рознощиків.

Розмова, звичайно ж, звелася до пивного келиха, зачарованого пігмеєм. Предмет розмови був переставлений Гільденштерном з коминкової полиці на стіл, і акомпанував бесіді хлоп'ячим белькотом.

– Так що ж він говорить? – поцікавився кат із пластмасовим носом і поролоновими вухами.

– У цей момент він розповідає дитячу пігмейську казку, – почав перекладати академік. – Мовляв, жили-були дід та баба, і була в них домашня самка крокодила, і знесла вона яєчко, але не просте, а дерев'яне. Дід його бив-бив, не розбив, баба била-била, не розбила, а мавпочка бігла, хвостиком махнула...

– Ага, зрозуміло, – перебив Вакула Охрімович. – А крім казочок що він белькоче?

– Розповідає про ігри, витівки, пустощі, про дружків-приятелів – звичайне хлопчаче базікання. Він же говорить як би від імені пігмейського хлопчика Мгобокбекбе. Той хлопчик – син пігмейсь...

– Вони знають, – перебив пояснення хазяїн корчми, кивнувши на інших гостів, завсідників корчми, що сиділи за цим столом, – ми з Акмусом розповіли їм про пігмейського чаклуна Замбзиганду і його сина Мгобокбекбе. Виходить, сам келих не розуміє того, що говорить?

– Як же скло може щось розуміти?! – усміхнувся Брюходухов. – Просто видає закладену Замбзигандою програму, як магнітофон чи музичний комп'ютер. Мізків же нема.

– Твердження, що інтелект залежить лише від мозку, я вважаю помилковим, – сказав маг-авіатор.

– Я теж про це думав, – пустився в міркування Інкогнітечко, веселячи всіх комічним ворушінням фіолетових вусів. – Якби інтелект залежав від мозку, то баран був би в сотні разів кмітливішим за пацюка, адже його мозок у сотні разів більший; але всі ж знають, що баран – істота тупа, а пацюк – дуже кмітлива. Або візьміть крука: пташинка, мізків кіт наплакав, а який розумний. Або ще я читав про кмітливість восьминогів, але ж у молюсків мізки взагалі мікроскопічні. Виходить, отут справа не в кількості нейронів, а в чомусь іншому, невидимому.

– Та що далеко ходити, – підхопив сивий коваль Нетребенько. – У нас у Жорикбурзі мешкає маг Перевертайло-Замийський, його багато хто отут знає. У нього зараз організм мавпячий, і мозок теж, а інтелект – людський.

– Релігія вже давно відкрила, що всі якості індивіда, крім фізіологічних і інстинктивних, визначаються невидимою субстанцією, іменованою «душею» – забасив Іполит Четвертий. – Мозок управляє фізіологією й інстинктами, а вищі якості – доброта, розум, творчість – робота душі, щоб б там не бовкав безбожний колгоспник Наполеон.

– І наші розмовляючі терентопські тварини тому приклад, – продовжив філософствувати клоуноликий кат. – Серед моїх шанувальників є такий собі кабанчик Хрюрик, досить недурний молодий чоло... молода тварина. Він мріє піти моїми стопами. Та що кабан; буває якийсь говорячий черв'як і той інтелектуал, хоч мізки й малюсінькі.

– Живі організми – це одне, а посуд – зовсім інше. Скляна посудина – річ нежива, тому в неї апріорі не може бути інтел... – Академік перервав думку на півслові, уловивши в белькоті келиха щось, що його вразило. – Дивно!

– Що дивно? – вчепились у його замішання співтрапезники.

– Мені здалося, що він ска... Почулося. Я вже повідав Ісаку Марковичу й Акмусу, що бачив в Африці предмети, зачакловані таким чином, тому смію стверджувати, що така звукоімітація не має нічого спільного з мисленням живих істот.

– Але ви казали, що в Африці зачакловані речі імітують мову тільки протягом трьох годин, – нагадав магічний авіатор, – і самі припустили, що магічні поля Терентопії впливають на цей келих таким чином, що він розмовляє набагато довше. Але ж вплив тутешніх магічних полів, накладений на африканське чаклунство, міг спровокувати і якісь інші властивості, неможливі за межами Терентопії, наприклад, розвиток душі в небіологічному об'єкті. Звичайно, нічого подібного в Терентопії раніше не бувало, але ж і пігмейське чаклунство раніше сюди не потрапляло. Хто знає, яку реакцію може дати з'єднання африканського чаклунства з терентопським магічним полем.

– А спробуйте сказати йому щось пігмейською мовою, – попросив поліглота Гільденштерн. – Подивимося, як він відреагує.

– Упевнений, що ніяк не відреагує. Але якщо ви наполягаєте... – І Брюходухов байдуже проговорив щось незрозумілою іншим мовою. І відразу посудина пролепетала хлоп'ячим голоском.

– Що це було? – застигли від цікавості корчмар, коваль, єпископ, маг і кат.

– Я спитав, як його кличуть. Він сказав, що його кличуть Мгобокбекбе. Можливо, це простий збіг. Спробую ще.

Молодий академік прозвучав черговою африканською фразою, і реакцією на неї був дитячий голосок келиха. Учений сказав ще щось, посуд відреагував звуками. Потім ще й ще. У процесі діалогу білясті брови Якима задиралися усе вище й вище. Нарешті, він відкинувся в кріслі й, куйовдячи волосся, захоплено промурмотав: «Неймовірно! Із глузду з'їхати можна! Я вражений!»

– Схоже, я був правий: він – суб'єкт мислячий? – запитав Акмус.

– Не віриться, але факт – пивний келих Мгобокбекбе – скло, що володіє інтелектом, – кивнув Брюходухов. – Мабуть, дійсно, мова, вкладена в нього Замбзигандою, виявилася «зерном», з якого проросла душа. Як у Біблії: «На початку було Слово». А «каталізатором», що спровокував це пророщення, і «добривом», що його живило, було містичне тло, типове для нашої батьківщини. Цей скляний Мгобокбекбе, виявляється, усе бачить і чує, ні, точніше сказати, якимось чином відчуває те, що є довкола нього. Він уже місяць прагне з вами познайомитися, але не розуміє терентопської мови, а ви – пігмейської.

– От які несподівані ефекти трапляються від зрощення двох різних магій: африканської й нашої! – патетично вирік Акмус. – Уявляєте, які перспективи має всесвітня магія в разі об'єднання й обміну досвідом чарівників усіх країн і континентів! Скільки непередбачених відкриттів попереду, аж дух захоплює від передчуття!

– А можна його навчити нашій терентопській мові? – запитав гарний корчмар.

– Будь-яку розумну істоту, здатну розмовляти, можна навчити будь-якій мові, – відповідав поліглот, – тільки одні навчаються швидше, а інші – повільніше, у залежності від здатностей.

Брюходухов обмінявся декількома фразами по-пігмейські з келихом Мгобокбекбе, а потім повільно вимовив:

– Мене звуть Мгобокбекбе.

– Мєнє зфуд Мгобокбекбе, – неточно повторила посудина.

– Мене звуть Мгобокбекбе, – поправив академік.

– Мене звуть Мгобокбекбе, – повторив посуд уже правильно.

– Розумний хлопець! – сказав про келиха коваль Вакула Охрімович.

– На лету схоплює! – похвалив кат Інкогнітечко.

– Я думаю, навчити його було б простіше простого, – резюмував учений. – Лінгвістичні здатності в наявності, і бажання в нього дуже велике.

– Я розумію, що ви людина дуже зайнята – лекції, книги, експедиції, – але, може, ви викроїте час на заняття із цим кухлем? – соромливо попросив Іцхак Гільденштерн. – Крім вас нема кому. А я вам заплачу за цей клопіт.

– Яке «заплачу»?! Я сам готовий заплатити за заняття з таким унікальним суб'єктом! – відмахнувся Яким. – Це ж раритет із раритетів, ексклюзив із ексклюзивів! Ніде у світі такого... Я відкладу деякі інші справи, щоби зайнятися цим так званим Мгобокбекбе...

☼ ☼ ☼

Так пивний келих із корчми « Під Рятівною Мухою» став учнем колишнього повішенця. Заради цієї справи вчений навіть відклав експедицію до Південної Америки (де він, крім іншого, мав намір вивчити індіанську мову за назвою «кофан», якою говорили представники племені з тією же назвою – кофани), що та експедиція була ним намічена на весну 1986 року. Він переніс її на 1987.

(– До речі, я не розумію, як академік Брюходухов міг подорожувати по всій земній кулі, – втручається Ліва півкуля авторського мозку. – Припустимо, крізь чарівні двері, оббиті дерматином, він міг вийти з Терентопського королівства в Союз Совєтських Соціалістичних Республік, частиною якого була Харківщина в ті часи. Але як він міг перетинати туди-сюди кордони СССР без віз, без закордонного паспорта, без дозволу совєтських прикордонників? Чому його КДБ не злапав? Га? Терентопські чарівники без проблем перетинали будь-які кордони завдяки володінню гіпнозом та іншими корисними для цього здатностями. Але Брюходухов же був не чудотворцем, а просто вченим. Тож як же...

– Кхе... Гм... Дійсно... Дайте подумати, – червоніє захоплений зненацька Автор і, приклавши до чола нігті, поринає в думи...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

– Ну то як же громадянин засекреченої країни, що не є чарівником, міг вибиратися з Совєтського Союзу й проникати назад, будучи непоміченим КДБ? – термосить Автора й півкуля Права.

– Я ще подумаю, – зніяковіло просить Автор, томно куйовдячи нігтями потилицю...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

– Отак ти триста років будеш думати й ні до чого не додумаєшся! – вигукує Права півкуля, стомлена мовчанням.

– Гаразд, опустимо цю слизьку тему, – вирішує Ліва. – Бач, Авторе, тобі несила придумати спосіб, як ушити від КДБ! Замнемо. Шуруй далі...)

Академік став майже щодня заглядати «Під Рятівну Муху». Щоб заняттям не за...

(– А може, – перебивши розповідь на півслові, знову белькоче Права півкуля, смутна, що сусід по черепу, то пак Ліва півкуля, загнав Автора в глухий кут, – а може, хтось із чарівників навчив Брюходухова мистецтву гіпнозу й тому подібним відносно простим чудасіям, не забороненим для використання терентопськими чудотворцями у Великому Світі.

– Ну, нехай буде так, – хапається Автор за версію Правої півкулі, як потопаючий за соломинку.

– Ну от нахріна було підказувати! – харамаркає півкуля Ліва. – Нехай би Автор сам викручувався, без підказок свого мозку.)

Щоб заняттям не заважав шум-гамір корчми, Гільденштерн надав йому кімнатку на другому поверсі. Якщо ж у вченого не бувало часу для заходу в цей пункт громадського харчування, він з дозволу хазяїна забирав келих на кілька днів, щоб навчати його без відриву від інших термінових справ.

Скляний Мгобокбекбе був дуже розумним, кмітливим і цікавим хлопчиком. Звичайно, в анатомічному аспекті він був не хлопчиком, а келихом, але в психологічному – хлопчиком, тому що, так би мовити, зерном, з якого під впливом контакту різних магій виросла його людиноподібна особистість, був голос саме хлоп'ячий.

Уже за три місяці після початку занять Мгобокбекбе (тут і далі цим іменем називатиметься розмовляюча посудина, а не син пігмейського чаклуна Замбзиганди, згадувати якого більше немає необхідності) вільно говорив трьома мовами (не рахуючи пігмейскої): терентопською, українською й російською. Більше того, він засвоїв абетку й навчився читати. Яким чином він міг бачити букви, не маючи органів зору, Автор утрудняється сказати. Маг Акмус висловив припущення, що одушевлений келих має астральні очі, невидимі навколишніми; маг Гліб Любомирович Цвях – що теревенячий посуд має дар примітивного ясновидіння; маг Арам Арменович Артаньянц – що розумне скло не позбавлене телепатичних здібностей; маг Леонід Леонідович Перевертайло-Замийський – що інтелектуальна посудина обдарована безпомилковою інтуїцією. Цікаво, що Мгобокбекбе міг прочитати закриту книгу, начебто бачив її наскрізь; досить було поставити його на том, і за три-чотири години він не тільки знав його зміст, але й міг по пам'яті повторити будь-яку сторінку слово в слово. А значить, Мгобокбекбе був звичайним феноменом, пересічним генієм, банальним унікумом. Само собою зрозуміло, що академік Брюходухов був у замилуванні від такого учня й мріяв, щоб інші студенти мали хоча б десяту частку таких спроможностей.

☼ ☼ ☼

У березні 1987 року в корчмі «Під Рятівною Мухою» відбулася подія, що відкрила іншу надприродну здатність Мгобокбекбе.

Це був звичайний буденний вечір. За столами після трудового дня відпочивали три або чотири десятки відвідувачів, рудоволоса Маргарита приймала замовлення, чорноволосий Іцхак командував на кухні, хтось із завсідників неголосно награвав на старенькому піаніно мелодію вальсу Венери з опери композитора Миколи Лисенка «Енеїда» за однойменною поемою Івана Котляревського. У цьому задушевному затишку було й двійко відомих читачеві індивідів: низькорослий касир туристичного агентства Джульет Дездемонович Грошенятко й пернатий студент Академії Культури імені Герострата Бізончик Солом'яний.

Індіанець-майонез, як Автор уже казав, за звичаями предків прикрашав свою голову пір'ям, кісками й живописом на обличчі. Але живопис Бізончика відрізнявся від традиційного індіанського. Якщо американські аборигени зображували на ликах смужечки, цяточки, зиґзаґи й усілякі абстрактні візерунки, то син Койота Тамбовського, що долучився до європейської класики, віддавав перевагу не абстракціям, а реалізмові, і майстерно писав на лиці натюрморти, пейзажі та інші класичні теми. Цього вечора його обличчя являло собою картину «Спляча Венера». Голова Венери знаходилася під правим оком студента, ступні ніг – під лівим, а її пупок розмістився точно на кінчику індіанського носа (тому здавалося, начебто богиня кохання перебуває на двадцять сьомому місяці вагітності). Хоча голе тіло сплячої Венери було деформовано рельєфом індіанського лиця й лінзами окулярів, інші відвідувачі чоловічої статі кидали на оголену міфічну даму грайливі погляди.

(«Ну, якщо підійти до питання педантично і скрупульозно, – каже раптом Ліва півкуля авторського мозку, – то у Венери не повинно бути пупка. Адже вона була не звичайною жінкою, народженою з материнського лона, де була пов'язана з породженницею пуповиною, ознакою якої і є пупок. Ні, вона була богинею, яка народилася з морської піни без усякої пуповини. Тож пупку у неї нівідкіля було взятися». – «Це логічно, – погоджується Автор. – Але на всіх живописних полотнах із зображенням Венери, які мені доводилося бачити, вона з пупком. Це стосується і скульптур. Можливо, тому, що для цих полотен і скульптур позували звичайні жінки, а може, тому, що відсутність пупка виглядає якоюсь патологією».)

Можливо, зображення богині кохання на обличчі індіанця надихнуло когось із відвідувачів заграти на піаніно саме мелодію вальсу Венери.

Обговоривши прем'єру опери «Мовчання – золото» місцевого композитора Модеста Моцартського й зійшовшись на тому, що це не шедевр і що єдиним цікавим місцем цієї вистави є арія Глухонімого, та й то тільки тому, що він виконує її мовчачи за допомогою мови жестів, касир і студент перевели бесіду на тему туристичного бізнесу. Джульет Дездемонович повідав мальовничому співрозмовникові, що вчора в «Рятівну Бджолу» заявився юний дракон на ймення Інокентій Карлович і подав заяву із проханням оформити його на роботу як екскурсовода. Адміністрація обіцяла подумати.

– А ви як гадаєте, приймуть? – запитав індіанець, поводячи зіницями над сплячою Венерою.

– Думаю, так, – відповів Грошенятко. – У світлі останньої постанови Його Величності про рівноправність розмовляючих тварин... До того ж, у жодному іншому агентстві світу немає екскурсовода-дракона, і тому нам було б престижно мати такий раритет.

У цей момент двері роззявилися, і в корчму розв'язною ходою ввійшов прийомний син Мойши Роженкранца, корчмаря з «Під Мідним Забралом», – юний кримінальник на кличку Бандюга, у куртці наопашку, у шапці набакир, із синцем під оком, зі м'ятою цигарчиною у зубах і з паскудненькою посмішкою на нахабній фізіономії. Йому на той час було усього лише тринадцять років, але він уже мав стійку репутацію закоренілого злочинця.

Проходячи залом, він клацнув когось нігтем у потилицю, іншого штовхнув обличчям у миску, після чого «співчутливо» поцікавився: «Ти чимсь невдоволений, дядьку?», третьому сунув у лице «козу» з пальців, ледве не вибивши око, і вщипнув за груди Маргариту Гільденштерн, що проходили повз, через що на підлогу обрушилася таця з їжею, яку несла дружина Іцхака.

– Не хулігань, хлопче! – сказав індіанець-майонез.

– Що-о?! – гугняво простягнув мерзотник, обертаючись до студента. – Заткнися, червонозадий! Понаїхали отут інородці пархаті, ще й варнякають! Окулярики начепив, інтелігенте обскубаний, морду розмалював, книжечки читаєш замість того, щоби мозолитися на плантаціях? Ох, вас би, дармоїдів ненаших, стусанами на історичну батьківщи...

– Замовкни, сволото! – підхопився, стискаючи кулаки, роздратований не на жарт Грошенятко; за ним стали підводитися й інші чоловіки.

Бандюга загасив цигарку об чиюсь лисину й діловито вийняв з-за пазухи свинцевого кастета.

За мить повинна була б статися бійка із дзенькотом посуду, хрускотом меблів і закривавленням ніздрів.

Але не сталася, бо поганець ні з того ні із сього раптом беркицьнувся на підлогу, вдарився головою об ніжку стола й упустив кастета, який закотився під піаніно.

Стрімко підхопившись, повержений, розчепірившись і вишкірившись, повів злими очима, шукаючи того, хто посмів його штовхнути. Раптом його погляд зупинився на каміні, обличчя сполотніло й перекосилося, очі вилізли з орбіт, він позадкував, наштовхуючись на столи й крісла, нашарив кулаком двері й вивалився за поріг.

– Шапку забери! – крикнув услід Грошенятко, піднявши й жбурнувши головний убір...

Що таке жахливе привиділося Бандюзі, змусивши його ретируватися, ніхто ніколи не довідався, але більше він «Під Рятівну Муху» не заходив.

Коли вляглося хвилювання, викликане паскудною поведінкою молодого кримінальника, відвідувачі стали аналізувати несподівану розв'язку. Звернули увагу, що коли Бандюга повалився на підлогу, він перебував поруч із каміном, і коли злякано задкував, теж витріщався на камін. А на коминковій полиці, між іншим, стояв пивний келих, і не просто келих, а той самий Мгобокбекбе. Напрошувався висновок.

Коли чутки про це дійшли до столичних чарівників, маг Акмус припустив, що в келиха є невидимі астральні кінцівки, якими він і обрушив на долівку нахабу; маг Арам Арменович Артаньянц – що келих має дар телекінезу, за допомогою якого перемістив кримінальну особистість у горизонтальне становище; маг Леонід Леонідович Перевертайло-Замийський – що посудина штовхнула Бандюгу своїм енергетичним полем; маг Гліб Любомирович Цвях – що Мгобокбекбе вплинув на негідника методом беззвучного гіпнозу, безголосого навіювання. Коли ж самого Мгобокбекбе прямо запитали, що він зробив із Бандюгою, келихоподібний юнак відповів, що нічого не робив, просто так обурився, що схотів дати йому по морді, і хуліган тієї ж секунди раптом гепнувся додолу.

☼ ☼ ☼

Коротше кажучи, завдяки взаємодії африканського чаклунства й терентопської магічної аури, у домі Гільденштернів народилася нова неординарна особистість. Чутки про неї дійшли до преси, до корчми навідувалися журналісти, і в декількох газетах та журналах з'явилися нотатки та нариси про унікальну посудину.

Крім надприродних якостей, Мгобокбекбе володів і якостями звичайними для хороших людей – добротою, делікатністю, почуттям гумору й здоровою цікавістю. (Нездорова цікавість із підгляданням у замкові щілини й читанням без дозволу чужих листів – властивість підленьких жлобів, а здорова цікавість із прагненням пізнати закони природи й культуру народів, з постійною тягою до нових знань – властивість славних, культурних, інтелігентних особистостей).

За такі недурні риси характеру Іцхак і Маргарита полюбили скляного посудоподібного хлопчика як рідного сина. За дотепність, ерудованість і доброзичливість, як приємного знайомця й цікавого співрозмовника, полюбили його й постійні відвідувачі корчми.

Полюбила його і єдина дочка Гільденштернів – мила Естер.

Взагалі-то у свідоцтві про народження, а згодом і в паспорті вона записана під іменем Есфір. Але якось повелося називати її неофіційно західним, європейським варіантом цього прадавнього єврейського імені – Естер.

Славне дівчисько ця Естер. Жвава, весела, шустра, грайлива й у той же час чуйна, добра, ласкава, сприйнятлива... Могла азартно ганяти з пацанами у футбол й безстрашно дертися на дерева; запросто без вереску й здригання брати у руки мишей, павуків, вужів та жаб, оскільки любила тварин не тільки білих й пухнатих; й могла заїхати кулачком у око хулігану. Не було в ній тієї манірності, навмисного кокетства й схильності до підступності й інтриг, що, на жаль, властиві деяким представницям прекрасної статі. Естер належала до того типу дівчат, з якими хочеться подружитися всерйоз і надовго.

Про те, що дочка корчмаря дуже гарна, безцінний читач уже інформований. (Це й не дивно, якщо мати на увазі, що й тато її – Ісак Маркович – був красенем-мужчиною, і мама – Маргарита Михайлівна – писаною красунею, і дідусі з бабусями, і прадіди із прабабами, і... Одним словом – спадковість.) Недарма ж видавець журналу «Гарнюнізм!» Іполит Четвертий запропонує їй в 1996 році позувати для свого видання. Знімки для «Гарнюнізму!» роблять кращі фотохудожники королівства, тому це справжні твори мистецтва без похабності й кітчу. Світлини красуні будуть опубліковані в травневому 1996 року номері, усі екземпляри якого будуть розпродані за один день, так що доведеться друкувати додаткові тиражі. Попит на травневий номер зі знімками Естер буде такий великий, що цей випуск перевидаватиметься аж до грудня. От яка вона красуня! Обкладинка цього номера з фотографією симпатичної Гільденштерн буде вивішена навіть на дошці пошани під заголовком «Ними пишається наша школа!» у школі імені Е.Т.А. Гофмана, яку вона закінчила в 1995. (Правда, деякі фрагменти цієї обкладинки директор школи заклеїть шматочками зі сторінки шкільного зошита в клітинку, вважаючи, що котрісь неприкриті частини жіночої зовнішності школярам бачити передчасно).

На цій же дошці постійно висить і світлина кращої подруги Естер, Зіночки Мирополкович. Зіночка не позувала для журналу патріарха Іполита; школа пишається нею, тому що Зіночка була кращою ученицею. Злі язики слебізували, що такої честі вона сподобилася, оскільки її батьки, либонь, велике цабе – король Жорик Дев'ятий і королева Зінька Одинадцята. Але це лише пащекування заздрісників. Зіночка дійсно дуже добре навчалася, і статус батьків отут ні до чого.

У короля з королевою, як Автор казав, було дві дочки. Старшу офіційно кликали Зінаїдою, а молодшу – Зінаїдою...

– Стоп, ти обмовився, – перебиває Автора його Ліва мозкова півкуля, – ти назвав обох доньок однаковим ім'ям.

– Це не я назвав, – проказує Автор, – це король із королевою так назвали. Це не єдиний в історії людства випадок, коли двоє дітей поважної особи носять те саме ім'я. Наприклад, у давньоримського сенатора, претора, квестора й намісника провінції Азія Гая Юлія Цезаря Старшого (сина Гая Юлія Цезаря Другого й онука Гая Юлія Цезаря Першого) дві дочки звалися Юліями. (Тобто вони були майже тезками тата. Його сина, до речі, теж кликали Гаєм Юлієм Цезарем, і із усіх численних Гаїв Юлієв Цезарів цей брат двох Юлій є найзнаменитішим). А в єврейського царя Ірода Першого Великого (який був сучасником вищезгаданого найзнаменітішого Гая Юлія Цезаря) не двоє, а аж п'ятеро дітей носили те саме ім'я, будучи тезками свого батька. Чим керувалися ці історичні діячі, даючи дітиськам однакові імена, Авторові цих рядків невідомо. А чим керувалися Жорик Дев'ятий і Зінька Одинадцята – Автор зараз повістить.

Якось так склалося, що більшість терентопських королев мали ім'я Зінька (тобто при народженні були названі Зінаїдами). Це абсолютна випадковість, не більш ніж збіг, тому що терентопські королі обирали дружин не за ім'ям, а за коханням. Але оскільки цей збіг зрештою став уважатися традицією, то навіть у тих випадках, коли королі одружувалися з дівчатами, що носили інші імена, то іноді,для підтримки традиції, ті міняли їх на ім'я Зінька. (Так було із Зінькою Дев'ятою, до заміжжя Валентиною, і Зінькою Десятою, до заміжжя Світланою. А от Зінька Одинадцята, нинішня королева, від народження за черговим збігом мала ім'я Зінаїда).

Коли в Жорика Дев'ятого й Зіньки Одинадцятої народилася дочка, то, припускаючи, що вона в майбутньому може стати королевою, батьки заради традиції назвали її так само, як і маму – Зінаїдою. Коли ж і друга дитина виявилася дівчинкою, коронована пара задумалася: хтозна, яка з доньок вибере собі іпостась королеви – старша або молодша? А раптом, старша захоче бути, наприклад, асфальтоукладницею, а королевою погодиться бути молодша. Виходить, і молодшій треба дати традиційне королівське ім'я – Зінаїда. Так і вийшло, що обидві принцеси – Зінаїди. Щоб не плутати, старшу стали неофіційно називати Зінулею, а молодшу Зіночкою.