Текст книги "Яйцепос. Книга 2"

Автор книги: Дюк Брунька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 35 страниц)

– Згодний, – підтакнув лицар Борис. – Якщо суб'єкт – мізерна особистість, то він є дрібнотою навіть якщо його предки були велетнями. І якщо він, хизуючись великими предками, дивиться на решту зверхньо, то це лише підкреслює, зрозумій мене правильно, його нікчемність.

– Навіть деякі держави на ґрунті манії колишньої величі поводяться по-хамськи із сусідами, – додав граф. – Взагалі мені здається, що часто-густо манія величі є донькою комплексу неповноцінності.

Вони ще кілька хвилин помовчали, а потім Борис знову порушив тишу:

– Слухай, а може, він, зрозумій мене правильно, просто нам локшини на вуха навішав? Може, ніяких мікроскопічних велетнів не існує й Край Зачарованих Велетів – просто фікція? Ми ж їх не бачили, а набрехати все що завгодно можна. Може, він усе це навигадував, щоби отримати наші гроші? Може, та блискуча штучка зовсім не ультрафон, а простий дверний ключ? Може, ніхто верхи на блосі до нього у вухо не в'їжджав?

– Цілком можливо, – спокійно відповів Остап Влучне Вухо.

– А ми йому гроші на продовження досліджень... Ну, ми й пошилися в дурні! Він, мабуть, тепер, зрозумій мене правильно, регоче над нашою довірливістю! – розгарячився Борис. – Може, давай повернемося, заберемо гроші й покажемо йому, де козам роги правлять, щоби знав, як обдурювати...

– Угамуйся. У будь-якому випадку ми йому гроші дали не даремно. Якщо Край Зачарованих Велетів дійсно існує й цей Чухайніс його дійсно вивчає, то наші гроші підуть на наукові дослідження. Ну, а якщо Краю Зачарованих Велетів у реальності не існує, а Чухайніс сам його придумав, то тоді наші гроші треба розглядати, як, так би мовити, гонорар за усний твір, – аргументував Остап Влучне Вухо. – Придумування небилиць – це теж праця, а всяка праця мусить бути оплачена. Скажімо, і Микола Гоголь теж придумував небилиці, й теж отримував за це гроші. У дійсності ж, наприклад, до імператриці Катерини Другої ніякий коваль Вакула за черевичками верхи на чортові не прилітав. Особисто мені ця інформація про мікроскопічних велетнів сподобалась, мене побавила й розважила, незалежно від того, правда це чи вигадка.

– Теж вірно, – погодився Борис, обрадувавшись, що гроші не витрачені даремно.

І лицарі Борис Єлисейович Гумка й Остап Романович Мирополкович – такі повні імена лицаря Бориса й графа Остапа Влучне Вухо – продовжи...

(– Мирополкович? – перервавши Автора, запитує його Права мозкова півкуля.

– Так, Остап Влучне Вухо був далеким родичем Жорика Дев'ятого, – відповідає Автор, – і прямим нащадком принца Григорія – брата-близнюка короля Жорика Другого; того самого принца Григорія, який, потерпівши поразку в Третій громадянській війні від свого брата, став працювати так званим золотарем. Саме тому, що принц Григорій заробляв на життя вичерпуванням лайна із нужників, на гербі його нащадків, у тому числі й графа Остапа Влучне Вухо, зображений черпак, ківш із довгою ручкою. А король Жорик Перший, батько тих близнюків, зрозуміло, був спільним предком і для Жорика Дев'ятого, і для Остапа Влучне Вухо.

– А що, цікаво, зображено на гербі Жорика Дев'ятого? – запитує півкуля Ліва. – А то герби мандрівних лицарів Напівкруглого Столу ти, товаришу Авторе, згадуєш, а герб немандрівного головного, коронованого лицаря можеш пропустити.

– На гербі Жорика Дев'ятого зображена біла сокира в чорному полі. Чому саме сокира – невідомо. Такий герб дійшов до нинішнього короля в спадщину від Мирополка Романтика, а Мирополк Романтик одержав його від своїх предків, нам невідомих, оскільки документи минулих століть, аж до шістнадцятого, втрачені.)

Отже, лицар Борис і граф Остап Влучне Вухо продовжили переміщатися своїм восьмим сектором у пошуках драконячого яйця і яєчного шахрая.

А ми із читачем, врешті-решт, у наступному, сороковому щосі з назвою «Нюхання дороги», повернемося до Лицаря Пивної Кружки й Річарда Левове Копито, яких залишили (наприкінці тридцять третього щося «Викопні цяцьки») на телеграфі в селі Заповідні Прищі в той момент, коли вони отримали від Ісака Гільденштерна телеграму до запитання, де було сказано:

«ЕСТЕР ЗНИКЛА КРП МИ РОЗПАЧІ КРП ГІЛЬДЕНШТЕРНИ КРП».

– Давно пора повернутися! – вигукує Права півкуля.

– Ну, нарешті! – додає Ліва.

ЩОСЬ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМЕ. Придворний лицар № 39

– ... Я відчуваю непоборну силу

Цієї магії...

Едґар Аллан По, «Поліціан».

... він справжній лицар, око навіть враз

чи голову за друзів аж віддасть;

він навіть пукає, як справдішній король:

в повітрі розповсюджує добро!

Джамбаттіста Базіле, «Пентамерон, або Казка казок».

21 вересня – 2 жовтня 1995 року.

У цім місці терентопських хронік, безцінний читачу, повернемося до персонажа Мгобокбекбе, який на це дуже заслуговує, як ми побачимо згодом.

Ранком 21 вересня, після того, як Естер, переконавшись, що коханий Мгобокбекбе успішно прийняв людський вигляд, покинула житло Арама Артаньянца, і після того, як труп Бандюги був завантажений на самохідну тачку Вакули Охрімовича й у супроводі Гліба Цвяха відбув до моргу, макак Перевертайло-Замийський запропонував колегам Артаньянцу й Акмусу:

– Так, мої юні длузі, те, со ми нині нацудили, – це сплавзній плолив у нові сфели пликладної магії, я навіть не побоюся сказати: магіцний подвиг. Цей небацений досі експелимент нас неабияк стомив. Тому вам для відновлення сил тлеба негайно відпоцити, поспати, а я зі своїм сталецим безсонням взе посидзу отут, поцелгую біля насого новоналодзеного, на всякий випадок.

– Добре, Леоніду Леонідовичу, – погодився, позіхнувши, Арам. – Якщо раптом у цьому організмі трапиться якийсь збій, апаратура відреагує звуковим сигналом. Тоді негайно будіть мене.

Втомлені Артаньянц і Акмус вийшли в іншу кімнату, прилягли на диванчик і крісло-ліжко й відразу заснули.

А мавполикий ветеран спритно прожбурнувся по книжкових стелажах, як скелелаз по скелях, і вибрав опубліковану в 1726 році книгу «Система магії», яку написав англійський шпигун (і за сумісництвом літератор) Даніель Дефо (тобто, вибрав терентопський її переклад, виданий у місті Тупому Куті 1931 року). Повернувся з нею на затишний монітор і, послинивши маленькі чорні пальці, заходився перегортати сторінки. Книга ця оповідала не про всяку магію, треба сказати, а тільки про історію чорнокнижництва, то пак, шкідливого, злого чарівництва за допомогою так званої нечистої сили.

Догортавши до шостого розділу першої частини, де йшлося про чорнокнижництво Давнього Єгипту й Фінікії, хвостатий маг бічним зором уловив рух на нікельованому столі й відразу, захлопнувши книгу, повернувся.

Мгобокбекбе, що виглядав як Бандюга, не розплющуючи очей, повернув голову набік, поворухнув бровами, порухав мускулами обличчя й голосно пчихнув, після чого машинально підняв руку й почухав ніс, а потім промурмотав щось на кшталт «Ігібубулафафі» і продовжив рівномірний подих безтурботного сну.

Це було хорошою ознакою. Ознакою, що в новоствореному організмі вже запрограмовані нормальні людські рефлекси.

Переконавшись, що із Мгобокбекбе все в порядку й він продовжує сумлінно спати, мавпоподібний чарівник, що осідлав монітор, знову розкрив книгу про історію Чорної Магії й, послинивши пальці, продовжив перегортати. Догортавши до третього розділу другої частини, із заголовком «Справжні відмовки магів: як вони захищаються; і деякі приклади їхньої практики», макак притьмом завмер у замисленості, потім різко обернувся й упився поглядом в обличчя сплячого. Леоніда Леонідовича раптово злякала думка: а що, якщо в копії збереглися не тільки нормальні рефлекси оригіналу, але й злочинні схильності. Що, якщо вселившись у копію бандита, розумний Мгобокбекбе відчує непереборний потяг до правопорушень, якому не зможе опинатися. Що, якщо із зовнішнім образом колишній мовлячий келих одержав від Бандюги і його жорстокість. Такий розвитий інтелект у комбінації із кримінальними схильностями – небезпечна суміш. Завдяки глибокому розуму такий злочинець стане невловимим для міліції й буде безкарно творити жорстокі лиходійства. Кого ж ми створили: просто людиноподібного Мгобокбекбе, розумного й доброго хлопця, або хитрого підступного лиходія, турбувався хвостатий чарівник, розглядаючи безтурботне лице скопійованого гомо сапієнса.

І нараз той відкрив очі, позіхнув і потягнувся, так буденно, начебто все життя був людиною, а не безоким, безротим, безруким пивним кухлем. Напевно, ще будучи кружкою, Мгобокбекбе мав астральне тіло, невидиме, але людиноподібне, і в цьому новому «скафандрі» невидиме тіло відчуло себе як удома. Мгобокбекбе посував очима, оглядаючи лабораторію, зловив поглядом мавпу із книгою й привітно посміхнувся.

– Доблого ланку, Мгобокбекбе, – вимовив Перевертайло-Замийський, намагаючись не видавати свого занепокоєння. – Ти поки не вмієс говолити лотом, тому мигни повіками в знак того, со ти мене цуєс.

– Я вас чую, Леоніде Леонідовичу, – упевнено вимовив новонароджений молодий чоловік. – Дивно, адже я ніколи не говорив ротом, видавав звуки тільки коливанням скла, а зараз говорю, не знаю як, але зовсім не відчуваючи відсутності навику. Ви мене чуєте?

– Плекласно цую, мій юний длузе, – відповіла мавпа. – Не оцікував, цесно казуці, со скопіюються й навицки володіння лотом. Дай Бозе, соби не скопіювались декотлі інсі навицки покійного Бандюги.

– Розумію. Ви боїтеся, що з організмом, скопійованим з бандита, я придбав і бандитські нахили, – сказав Мгобокбекбе. – Я теж цього боюся. Тому прохаю вас: якщо раптом виявляться ознаки, що в цьому організмі зберігся потяг до злочинства, негайно переселіть мене назад у пивний келих, поки я не встиг накоїти лих. Добре?

– Добле. – Макак задумливо поводив хвостом по екрану монітора, посмикав пальцями правої ноги хутро на животі, посував вухами й бровами й, закінчивши так виражене народження свіжої ідеї, заявив: – Думаю, в зволотному пелеселенні не буде необхідності навіть в тому випадку, яксо в олганізмі збелеглися лудименти бандитської психології. Палу днів ти побудес отут під насим контлолем, взиваюцись у нове тіло. Потім колега Цвях летельно плосканує телепатією твою підсвідомість, і яксо там знайдуться климінальні лудименти Бандюги, ми злобимо відлазу гіпнотицне цисення; тобто вилуцимо за допомогою гіпнозу будь-які позиви до злоцинів, яксо такі виявляться. Упевнений, со ти будес дузе холосою людиною, і нам за тебе не буде соломно.

– Руки, – із задоволенням сказав Мгобокбекбе, розглядаючи свої пальці, і, обмацуючи ними простирадло, яким був прикритий до пояса, тіло й обличчя, додав: – Як приємно доторкатися. Не думав, що відчувати на дотик – це таке задоволення.

– Так, – погодився старий чарівник. – Особливо, коли відцуваєс на дотик милу дівцину.

Отут Мгобокбекбе намацав твердий предмет над своїм волоссям й запитав:

– А це що?

– Візьми, подивись.

Парубок обережно узяв предмет над головою й підняв його у своє поле зору. Це був скляний пивний келих.

– Це моє бувше тіло! Дивневідчуття – тримати у руках те, ким ти був. Мабуть, таке відчуття мав би блазень Йорик, якби він замість Гамлета тримав у руках свій череп. Тепер це найзвичайнісінька посудина.

Поставивши посуд, новонароджений продовжив обмацувати навколишні предмети та самого себе. Намацавши щось під простирадлом, він глянув на мавпу й запитав:

– Це те, що я думаю?

– Ага, він самий, – відповів Леонід Леонідович. – Ти нолмальний музцина, Мгобокбекбе, і від тебе мозуть налодзуватися діти.

Макакоподібний чарівник узявся читати новонародженому лекцію про правила користування новим «скафандром», про гігієну й здоровий способі життя. Поки Мгобокбекбе був духом, вміщеним у пивну кружку, йому не треба було піклуватися ані про харчування, ані про гігієну, ані про фізичні вправи, ані про інші речі, необхідні людському організму. Іцхак Гільденштерн стирав з келиха пил, іноді обполіскував, і цього було цілком достатньо. Для живого ж людського організму було потрібно набагато більше турботи, догляду, уваги. Хоча Мгобокбекбе читав і книги про гігієну й здоровий спосіб життя, і був теоретично підкований у цім питанні, поради досвідченого старого не були зайвими. Слухаючи Перевертайла-Замийського, свіжа людина насолоджувалася можливістю чути вухами, дивитися очима, рухати тілом.

☼ ☼ ☼

Пополудні прокинулися Акмус із Артаньянцем. Останній, переконавшись, що Мгобокбекбе – абсолютно здорова й життєздатна людина, відключив прилади й відліпив від його тіла всі датчики. І дозволив своєму живому утвору нарешті встати. Мгобокбекбе не без задоволення підвівся з нікельованого стола, на якому народилося його нове тіло, і вперше в житті встав на ноги.

– Немає запаморочення, нудоти? – запитав Арам Арменович.

– Я ніколи не відчував запаморочення, бо в мене й голови-то не було, тому я не зовсім уявляю собі що це таке – запаморочення, але думаю, що в мене його нема. Я почуваю себе дуже приємно, комфортно, зручно, – відповів новонароджений. – Мені дуже подобається це тіло, дуже подобається дихати, бачити, чути, рухатися. Я й раніше вчував предмети навколо себе й звукові коливання, але бачити очима й чути вухами – це такий кайф, я навіть не очікував, що це така насолода.

– Ну які ж ми все-таки молодці! – захопився вчиненим Акмус. – Мені дотепер не віриться, що ми створили таке чудо.

– Спробуй піти, – сказав Артаньянц.

Голий парубок обережно виставив одну ногу й переніс на неї вагу тіла, потім, уже впевненіше, ступнув другою ногою й... заходився походжати лабораторією так, начебто він тільки цим і займався останні роки.

Мавполикий чарівник у цей час став заклопотано нашіптувати своїм колегам побоювання: рефлекси й навички скопіювалися пречудово, як би не скопіювалися і злочинні нахили. Акмус і Артаньянц погодилися, що необхідно, щоб Цвях телепатією просканував підсвідомість нового гомо сапієнса.

Вирішили, що завтра або післязавтра відпочилий Гліб Любомирович виконає таке парапсихологічне обстеження Мгобокбекбе, а поки нову людину треба одягнути й нагодувати.

Арам Арменович був нижчим за Мгобокбекбе, і не таким широкоплечим, тому той одяг, який він міг запропонувати на якийсь час, на підопічного просто не наліз. Зате Акмус статурою був близький до Мгобокбекбе, і одяг авіатора прийшовся б новій людині впору. Тому Акмус відправився до себе додому за одягом для колишнього келиха-мовця, а Артаньянц із Перевертайлом-Замийським вирушили на кухню й заходилися готувати чи то сніданок, чи то вже обід.

До речі, читачу, серед терентопських чарівників були й такі, хто приклав свою магічну руку до кулінарії, тобто придумав рецепти страв із застосуванням магії. А без магії таку їжу не приготувати. Для прикладу, один із таких рецептів починається зі слів: «Спочатку треба присмажити до рум'яної хрусткої скоринки на сковорідці в олії сім коржів, зліплених зі щойно випавшего снігу...»

Але хвостатий Леонід Леонідович і безхвостий Арам Арменович «чаклували» на кухні без застосування всякого чаклунства. Виявилося, що колишній келих простудіював і запам'ятав, крім усього іншого, і кілька кулінарних книг, тому він не тільки приєднався до готування, але й підказав, як зробити їжу ще смачнішою.

Трапеза вийшла на славу.

До неї приспів і Акмус, що повернувся з натільною білизною, яку він дорогою прикупив у магазині, і з картатою сорочкою й джинсовим костюмом із власного гардероба. Усе це він подарував голому хлопцю, і той відразу облачився в подарунок.

За столом Мгобокбекбе вперше відчув нові насолоди: він зі стогоном екстазу нюхав їжу й пробував її на смак.

– Оце так кайф! Оце так балдьож! Оце так задоволення! – муркотав він, вдихаючи аромати й вкушаючи їжу маленькими шматочками. – Я такий радий, що став людиною, стільки в цьому приємного!

Під час вкушання десерту пролунав телефонний дзвінок. Арам устав з-за стола, поговорив по телефону, і, повернувшись, повідомив, що дзвонив Гліб Любомирович Цвях, цікавився як справи й попередив, що завтра його в Жорикбурзі не буде, оскільки за дорученням самого Його Величності він повинен відбути до Великого Світу, в Харків. Повернеться, якщо все пройде вдало, тільки післязавтра ввечері.

За пару годин в особняк Артаньянца прийшла Естер.

– Ухвалюй роботу, замовнице, – пожартував Арам, указуючи на русявого хлопця із сірими очима, не солодкого красунчика, але досить симпатичного, одягненого в сорочку у сіро-білу клітинку та блакитні штани.

Бандюга не був потворою в аспекті зовнішності, потворою була його душа. Оновлений Мгобокбекбе був генетичним двійником Бандюги, тому на перший погляд нічим від прототипу не відрізнявся (крім, хіба, відсутності на тілі тюремних наколок). Але на другий погляд... Ті, хто добре знав Бандюгу, поспілкувавшись із його двійником усього пару хвилин, відчули б, що різниця є. Різниця невидима. Пояснити цю різницю важко. Чи то Мгобокбекбе випромінював приємне біополе, чи то в нього був добрий погляд на відміну від злого – Бандюги, але було щось, що викликало б у хороших людях довіру й симпатію до Мгобокбекбе. Але той, хто не знав добре ні Бандюгу ні Мгобокбекбе, не знайшов би між ними ніяких зовнішніх відмінностей.

– Здраствуй, Естере, – сказав хлопець, посміхнувшись коханій дівчині.

– Здрастуйте... Здраствуй, Мгобокбекбе, – відповіла й відразу поправилася прекрасна студентка, соромливо зарум'янившись перед незнайомим ликом коханого друга. – Так незвично бачити тебе таким.

– Розумію. Тобі потрібен час, щоби звикнути до думки, що цей незнайомий хлопець із незнайомим голосом – той самий пивний келих Мгобокбекбе. – Парубок витріщався на дівчину з неприхованим захватом, як говориться, поїдав очима, і це її одночасно й радувало й бентежило. – Мені самому потрібен час, щоби звикнути до нової іпостасі. Будемо звикати разом, так?

– Так. Хоч ти мені подобався внутрішнім світом, я хотіла, щоб ти став людиною й зовні, аби жити повноцінним людським життям. – Естер теж посміхнулася знайомому незнайомцеві. (Знайомому незнайомцеві? Десь мені у літературі траплялося таке словосполучення-оксюморон, думає Автор. Але де?.. А, згадав, тямить Автор: один із творів Грицька Основ'яненка називається «Знайомі незнайомці».)

– Яке ж це щастя, Естере, дивитися на тебе очима. Я відчував твою присутність, твою зовнішність і коли був посудом, але бачити очима – це зовсім інше, це так красиво, це таке задоволення! Мені так гарно зараз – бачить тебе! І чути твій голос людськими вухами! Коли я слухав тебе через резонування скла, це звучало інакше, а вухами – звучить дуже приємно! І аромат, який сходить від тебе, мені дуже, дуже подобається!

– Треба залишити їх наодинці, – шепнув Акмус Артаньянцу.

– Ага, – погодився той і торкнув хвіст починаючого дрімати Леоніда Леонідовича, показав йому жестом, мовляв, нехай закохані поспілкуються без свідків. І три чарівники потихеньку покинули приміщення, прикривши двері.

Після п'яти хвилин спілкування Естер відчула себе дуже затишно в компанії Мгобокбекбе, тому що це був усе той же Мгобокбекбе, коханий друг, рідна душа.

Естер бажала цього ж вечора забрати Мгобокбекбе додому, але чарівники твердо відмовили: за пару діб й не раніше. Вони не стали їй пояснювати причину відстрочки, і він не сказав, що в новому організмі, можливо, мають місце кримінальні схильності, що перейшли від Бандюги, тому до перевірки, яку зробить Цвях, йому залишати цей особнячок на вулиці Гоголя не слід.

☼ ☼ ☼

Дочка корчмаря прийшла в гості до Мгобокбекбе й наступного вечора, двадцять другого вересня, з подарунками. Подарунками були: зубна щітка й паста, безпечна бритва й помазок, інші предмети особистої гігієни, декілька пар шкарпеток і пара кросівок. Квартирою Артаньянца нова людина розгулювала босоніж, але для виходу назовні було потрібне взуття. Учора Естер зняла мірку зі стопи хлопця, а сьогодні за цією міркою вибрала в магазині кросівки.

Мгобокбекбе перед її приходом читав декотрий трактат із бібліотеки Арама Артаньянца, але, зрозуміло, відразу ж відклав читання заради спілкування з коханою. Цей трактат, до речі, називався «Про натуральну магію». Написав його 1588 року в Празі один італійський священник. Кликали священника Джордано Бруно. Про всяк випадок, якщо читач доскіпливий і бажає знати все досконально, Автор уточнює, що коли Естер входила у двері, Мгобокбекбе читав наступний абзац:

«Не беручи до уваги принципи магії, які цікавлять марновірних, і котрі, які б вони не були, неварті бути передані до спільної уваги, ми спрямуємо наші думки до тих речей, які сприяють мудрості і які здатні задовольнити кращі з умів. Як би там не було, жоден з типів магії не є невартим згадування й дослідження, оскільки кожна наука має відношення до блага, як каже Арістотель у введенні до свого трактату “De anima”, і із чим погоджуються Фома, а також інші зануреніші в споглядальність теологи. Як би там не було, усе це слід уберігати від профанів і людей аморальних, а також від юрби. Оскільки немає нічого із благого, що не здатні були б нечестиві люди й кощунники спотворити, повернувши те, що за сутностю своєю благе, на зло».

Якщо раніше, будучи пивним келихом, Мгобогбекбе мав фантастичну здатність всмоктувати, так би мовити, у свою пам'ять зміст книг швидко й у великих кількостях, для чого келиху досить було просто постояти на книжці нетривалий час, то тепер йому доводилося читати звичайним способом, людськими очима, що було набагато повільніше й забирало чимало часу. І взагалі, ставши людиною, він втратив деякі надприродні здатності, які мав, будучи пивною кружкою. Але анітрошки про це не шкодував, уважаючи, що краще бути нехай і звичайною, але людиною, ніж нехай і незвичайним, але посудом. Втім, знання, накопичені в пам'яті за колишній період, збереглися в ньому й після переселення душі в нове тіло.

(До слова, щодо Джордано Бруно й чарівництва. Як читач напевно знає, одним із головних персонажів п'єси Вільяма Шекспіра «Буря» є чарівник Просперо. Деякі дослідники життя й творчості великого англійського драматурга припускають, що образ цього чародія Шекспір написав під впливом спілкування з Джордано Бруно, який деякий час жив у Лондоні, завдяки чому Шекспір мав можливість із ним зустрічатися. Немає ніяких документальних доказів, що британський класик цією можливістю скористався. Але на думку про їхнє спілкування наводить подібність міркувань чарівника з італійським іменем Просперо до міркувань італійця Джордано. Джордано Джованнійович і Вільям Джонович (висловлюючись по-східнослов'янськи; або, якщо завгодно, Філіппо Джованнійович, тому що ім'я «Джордано» Філіппо Бруно дістав, уже будучи дорослим, вступаючи у ченці) являлися, можна сказати, одного поля ягодами. Обоє були гуманістами, поетами, комедіографами й філософами. Ну, щоправда, Бруно філософствував у своїх філософських трактатах, а Шекспір – у монологах і діалогах персонажів своїх п'єс. Але обоє філософствували, крім того, і у своїх віршах. Важко уявити, щоб дві настільки близькі, настільки споріднені душі, живучи в одному населеному пункті, могли бути не знайомі один з одним і не спілкуватися. Адже, як проказує народна мудрість, кулик кулика бачить здалека, а Лондон у ті часи був містечком невеликим, за нинішніми мірками. (Сцена знайомства і спілкування Джордано Бруно з Вільямом Шекспіром, до слова, присутня в знятій на Київській кіностудії 1955 року (коли вона ще не називалася «імені Довженка») стрічці «Вогнище безсмертя»). Тому припущення деяких шекспірознавців, що саме Джордано Бруно, котрий цікавився, крім іншого, і магією, є прототипом чарівника Просперо, видається Авторові цих рядків досить імовірним.

А от чого Авторові шкода, так це – що не всі твори цих двох геніїв збереглися до нашого часу. Цікаво було б, наприклад, почитати сатиричну поему Бруно «Ноїв ковчег», а також п'єсу «Карденіо», яку в співавторстві зі Джоном Флетчером написав Шекспір за мотивами епізоду з роману «Дон Кіхот» їхнього сучасника Мігеля де Сервантеса. Так, цікаво... Але, на жаль...)

– Я почуваю себе таким щасливим, – говорив усміхнений Мгобокбекбе коханій красуні. – Мені навіть не віриться, що хтось, будучи здоровою людиною, що не зазнає болі, маючи можливість насолоджуватися зором, слухом, мовою, нюхом, смаком і дотиком, може не радіти життю, не почувати себе щасливим.

– Таких скільки завгодно, – відповіла Естер. – Люди дуже винахідливі в придумуванні приводів бути незадоволеними життям. Навіть маючи те, про що інші тільки мріють, людина переконує себе, що їй чогось не вистачає, і страждає від цієї недостачі. І тільки втративши або зір, або слух, або руки, або ноги і т.д., розуміє, що мала усе, аби бути безмежно щасливою, але профукала це щастя, попсувавши собі життя жадібністю й заздрістю. Дійсно, світ безмежно прекрасний, досить прекрасний, аби розглядаючи, слухаючи, нюхаючи, торкаючи його, перебувати в стані постійного щастя, постійної ейфорії, якщо тебе не мучить біль. Але багато індивідів не вміють насолоджуватися тим, що щедро пропонує їм життя, і ниють, скаржаться, зляться тому, що їм не вистачає того, що вони собі навигадували.

– Шукаємо щастя по країнах, сторіччях, а воно всюди й завжди з нами; як риба у воді, так і ми в ньому, і воно біля нас шукає нас самих. Немає його ніде тому, що воно всюди. Воно схоже на сонячне сяйво – розкрий лише вхід у душу свою, – вимовив Мгобокбекбе.

– Як здорово ти сказав! Краще не скажеш, – захопилася Естер.

– Це не я. Це написав філософ Григорій Сковорода. Може, і я звикну сприймати навколишню дійсність як щось повсякденне, пересічне, без захвату й замилування, але поки що я щасливий тому, що можу всотувати цей світ усіма почуттями. Учора перед сном відчинив вікно. Послухав, як звучить листя на деревах у саду, вдихав аромат саду... У мене немає слів, щоби описати цю насолоду! Сьогодні ранком зловив на кухні таргана й розглядав його людськими очима. Який дизайн! Яка гармонія! Яка досконалість форм! Виявляється, звичайний тарган, якщо придивитися, такий прекрасний, що викликає естетичне задоволення, любуватися ним не менш приємно, ніж найвищими шедеврами мистецтва! І взагалі, усе, що я бачу, навіть он та надщерблена цеглина, навіть он та торкнута іржею труба, навіть цвіль у підвалі, радує мій погляд і видається милим і мальовничим.

Цього ж вечора Мгобокбекбе поділився з Естер і планами на майбутнє:

– Тепер, коли я людина, я зможу нарешті працювати й приносити користь. В історії й географії нашої батьківщини є білі плями, і мені хотілося б вивчити невідомі поки аспекти існування Терентопії. Я мрію податися в експедицію периферійними, малодослідженими районами країни, почути й записати народні сказання, перекази, легенди, які, можливо, поможуть зрозуміти походження нашої країни й нашого народу, і так далі, і таке інше. І написати б книги про це...

(– Ага, громадянине Авторе, – єхидно белькоче Ліва півкуля авторського мозку, – незважаючи на обіцянку викладати Терентопські хроніки в іронічному ключі й уникати пафосу, в останніх словесах явно проглядають пафосні нотки.

– Так, коли йдеться про хороших людей, мені важко втриматися на одній іронії, мене мимоволі зносить до високих почуттів, – погоджується Автор. – Але щоб цей розділ не був позбавлений властивого мені пустування, я вкраплю в нього черговий свій безглуздий викрутас.

Відклавши перо, поправивши краватку й зачесавши волосся, Автор Терентопських хронік брякається рачки й починає іржати й брикати, наче бешкетуюче лоша. При цьому ненароком збиває ногою який-небудь предмет, той, падаючи, зачіпається за іншу штуку, та штовхає третю, увесь кабінет наповнюється шумом і гуркотом падаючих речей, деякі з яких уявили себе яблуками, а Автора – Ісаком Ньютоном. По закінченню речеспаду, Автор, потираючи голову, вибирається з купи опалого мотлоху й виголошує: «А ви кажете – пафос». І, задоволений своєю несолідністю, знову схиляється з пером над хроніками...)

☼ ☼ ☼

Двадцять третього вересня близько восьми годин вечора в особнячок на вулиці Гоголя прийшов Гліб Любомирович Цвях, що повернувся з Великих Дрібок після проведеної вчора в Харкові шпигунсько-магічної операції «Дротяний кефір». Поділившись із колегами цією пригодою й довідавшись тутешніх новин, ясновидець зробив ретельне телепатичне сканування підсвідомості Мгобокбекбе. Витерши після цієї роботи піт, слину і шмарклі, товстун порадував присутніх (чарівників, Мгобокбекбе й Естер) висновком, що копії передалися тільки нормальні рефлекси й звички оригіналу, а ненормальні, злочинницькі нахили Бандюги не залишили в копії ні найменшого сліду. Мгобокбекбе не заражений потягом до криміналу.

– Це здорово, – сказав Акмус.

– Це класно, – підтакнув Артаньянц.

– Виходить, Мгобокбекбе – людина, позитивна на всі сто відсотків? – із сумнівом заговорив мудрий макак. – Суцільні цесноти й зодного недоліку? Нолмальні люди не бувають без недоліків. Яксо Мгобокбекбе буде абсолютно ідеальним, то всім буде злозуміло, со він не нолмальний, а стуцно стволений. А ми обіцяли злобити нолмального. Соби він був як усі інсі люди, тлеба вкласти у нього хоц один людський недолік. Ну, не алкоголізм, паління й налкоманію, котлі скідливі для олганізму, а хоца б хлопіння уві сні ци заїкуватість, хвастосі ци надмілний азалт, легку скналість ци донзуанство, слова-палазити ци звицку колупати мізинцем у носі...

– Ну, якщо в нормальної людини обов'язково мусять бути і свої недоліки, то вкладіть в мене... – Мгобокбекбе задумався й глянув на Естер. Вона знизала плечима. – Вкладіть в мене звичку до розіграшів, але не злих, не образливих. Щоби мої розіграші були смішні не тільки мені, але й тим, кого я розіграв.

І чарівники наситили за допомогою гіпнозу душу Мгобокбекбе звичкою до розіграшів.

Відкривши очі після гіпнотичного сеансу, нова людина сказала:

– До речі, Глібе Любомировичу, у вас на потилиці страусовий послід присохнув. Правда, Леоніде Леонідовичу? Мабуть, дорогою сюди над вами пролетів страус і...

– Де? – викликнув Цвях. і, послинивши носовичка, заходився терти до червоності лису потилицю.

– Це розіграш, – сказав Мгобокбекбе. – Страуси не літають.

І всі, включно з ясновидцем, розреготалися...

☼ ☼ ☼

Тепер, коли Мгобокбекбе став абсолютно нормальною людиною, як з'ясувалося, – безпечною для суспільства, – подальше його перебування в магічній лабораторії Артаньянца не мало необхідності, і закохана парочка повернулася додому, на вулицю Франсуа Рабле, у корчму «Під Рятівною Мухою». Естер сказала хлопцю, що там для нього є власна окрема кімната. Раніше це було підсобне приміщення, але як тільки Гільденштерни довідалися, що келих став гомо сапієнсом, очистили цю житлоплощу від мотлоху, наклеїли гарні шпалери, поставили ліжко, шафу, тумбочку й, взагалі, створили для нового мешканця затишний куточок.