Текст книги "Яйцепос. Книга 2"

Автор книги: Дюк Брунька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 35 страниц)

– Я патріотка. Але коли я зачаклувала таким чином цей дім, я ще не знала про пошуки лицарями яйця, а тепер вже нічого не можу зробити. Тепер усе від вас залежить. Це ви вчините непатріотично, якщо замість того, щоби погодитися стати моїм чоловіком і таким чином випустити з будинку інших лицарів, щоби вони продовжували пошуки, будете, затинаючись, відсиджуватися в мене в гостях, ухиляючись від пошуків, і не даючи своєю упертістю й іншим виконувати цей обов'язок, – заперечила Аня Окнечук.

Коротше кажучи, герцогові Леоніду Коліно й графові Кузьмі, не бажаючим наразитися на магічне перетворення з наступним одруженням із чарівницею й неспроможним покинути зачарований будинок, довелося залишитися отут на невизначений час. Тому вони приречено знову зняли доспіхи й впровадили їх разом зі своєю зброєю до комори, котра тимчасово обіймала посаду маленького арсеналу.

– Ви нам хоч наші рюкзаки поверніть із речами, що виїхали на наших конях, – гарчав Кузьма, коли фея вела їх до апартаментів, де їм належало відтепер жити. – У нас же там, теє-то як його, зубні щітки й...

– Не хвилюйтесь, ваші рюкзаки вже у вашій спальні, – відповіла, перебивши, вона.

Дійсно, у спальні, що мала місце в лівому крилі замкоподібної вілли на другому поверсі, лицарі виявили свої рюкзаки з речами. У цій спальні було шість ліжок, зрозуміло, одномісних, чотири з яких уже займали інші бранці. Лицарі заволоділи двома вільними. Решта п'ятеро полонян, як пояснила фея, розмістилися в сусідній спальні, такій же шестимісній, і там залишилося вільним одне ліжко.

– Розташовуйтесь. Обід буде за дві години в їдальні. Знайомтеся з іншими претендентами, або бранцями, як ви висловились, вони всі зараз у кімнаті відпочинку. Це там, наприкінці коридору. Там є більярд, шахи, доміно та інші настільні ігри, а також бібліотека художньої літератури, щоби ви не нудьгували. Решту вам покажуть нові знайомі. Я буду в правому крилі будинку. Якщо я вам знадоблюся, натисніть на цю кнопку, і я прийду, якщо буду вдома; а якщо мене не буде, прийде моя помічниця, Кученко Яна.

Аня Окнечук вийшла.

Кузьма й Леонід дістали з рюкзаків речі й розмістили їх у тумбочках і шафках, а потім пішли в кімнату відпочинку знайомитися із друзями по нещастю.

Такими виявилися: лицар Ван дер Єрємєєв зі зброєносцем Юліаном, лицар Євстафій Купріянович Горобинович зі зброєносцем Зиґфріденком, Лицар Пухнатого Замку зі зброєносцем Олімпієм Орестовичем, Лицар Зимуючих Раків із лицарем Гійомом Тютьченком (які мандрували вдвох без зброєносців) і чернець, брат Силантій із монастиря святого Святозавра. (Трьох із цих незалежних лицарів Автор уже згадував у списку доспіхоносців, що ратоборствувалися на лицарському турнірі в День Шляхетного Мордобою; дивися, читачу, тридцять перший розділ).

Із цього видно, що сектор пошуку, який дістався за жеребом лицарям Напівкруглого Столу графові Кузьмі й герцогові Леоніду Коліно, облюбували для пошуків і багато незалежних лицарів-яйцешукачів. Чернець же, брат Силантій, займався в цій місцевості не пошуками яйця, а поширенням книги, написаної настоятелем монастиря святого Святозавра; на прохання самого настоятеля. Монах встигнув продати лише чотири екземпляри, перш ніж опинився в полоні у феї.

З розповідей нових знайомих Кузьма й Леонід з'ясували, що всі спроби покинути цей будинок виявляються безуспішними. Так, наприклад, брат Силантій намагався вистрибнути у вікно на першому поверсі, але плигнувши з підвіконня, приземлився не на клумбу під вікном, а на своє ліжко в спальні на поверсі другому. А Лицар Пухнатого Замку зі зброєносцем Олімпієм Орестовичем норовили прорити підземний хід із підвалу, але ця нора вивела їх якось незрозуміло не в сад біля будинку, а у ванну кімнату, що поблизу їхньої спальні, тобто на другому таки поверсі. І т.д. Одним словом – зачароване місце.

☼ ☼ ☼

Отже, замість шукати вкрадене яйце дракона, лицарі змушені були на віллі феї бити байдики. Українська приказка каже: «Гуртом і батька легше бити». А от байдики легко бити і поодинці. Проте, приречені перебувати в одному приміщенні, лицарі і байдики бити могли лише колективно.

– Може, я з нею і одружився б, – говорив зброєносець Юліан, цілячись києм у чергову більярдну кулю, – бо я хлопець неодружений, а вона чарівна панна. Якби не магічне перетворення. Якщо вона за допомогою чаклунства змінить мою зовнішність, характер, звички, смаки, світогляд і все інше, то це буду вже не я, а зовсім інша людина, і виходить, мене, який я зараз є, вже не буде. А я не хочу, щоби мене вже не було!

– А хто хоче? Таких нема, – підтакнув лицар Гійом Тютьченко, перегортаючи сторінки книжечки віршів російського поета Костянтина Бальмонта «Фейні казки», яку він узяв з полиці однієї з книжкових шаф.

– Аня Окнечук згадала якусь Кученко Яну. Це що за особа? – запитав у тутешніх «старожилів» герцог Леонід Коліно.

– Фея сказала, що це її помічниця, але ми цю Яну жодного разу не бачили, – відповів Лицар Пухнатого Замку.

– Не бачили, – підтвердив Лицар Зимуючих Раків. – Я спеціально, щоби її побачити, під різними приводами натискав на кнопку, але щоразу приходила фея Аня, а помічниця Яна жодного разу. Вони обидві живуть у правому крилі будинку, а нам туди ходу немає – двері замкнені.

Потім був обід у їдальні, тут же, на другому поверсі. Уперше в житті Леонід із Кузьмою побачили літаючі тарілки. Ні, не НЛО, що цікавлять уфологів, а звичайні фаянсові тарілки з їжею, які переміщалися з кухні до їдальні не в руках, не на таці й не на столику з коліщатами, а летячи повітрям. Крім літаючих тарілок вони спостерігали також літаючі чашки, літаючі сільнички, літаючі ложки, літаючі виделки і т.д.

– Напевно, фея володіє технікою телекінезу, – пояснив новоселам зброєносець Олімпій Орестович, для якого, як і для решти «старожилів», це видовище було звичним.

Літаюча їжа виявилася дуже смачною.

Потім новоприбулі (спочатку Леонід, потім Кузьма) взяли ванну, аби змити бруд і піт мандрів.

Потім знову були розмови та ігри в кімнаті відпочинку...

Потім вечеря в їдальні.

Після вечері герцог Леонід Коліно в спальні віддався читанню. Він у подорож прихопив із дому книгу, написану одним почесним членом Ради Харківського університету, щоб за її допомогою культурно проводити дозвілля під час привалів. Книга називалася «Фауст», а почесний член Ради Харківського університету звався, як читач уже, звичайно ж, здогадався, Йоганном Вольфґанґом фон Ґете. (Отримав він це звання за активну, хоч і заочну, участь у заснуванні цього самого Харківського університету. Декілька німецьких професорів, із числа перших університетських викладачів, переселилися до Харкова саме за особистим проханням й рекомендацією автора «Фауста», що той автор був, між іншим, і серйозним тогочасним ученим. Через переселення до Харкова німецьких фахівців, одна з головних вулиць отримала назву Німецька, і йменувалася так досить довго, поки до сторіччя від народження Олександра Пушкіна не була перейменована на Пушкінську. Втім, Пушкін теж був німцем більш-менш, бо мав зокрема і німецьких предків, а не лише африканських і російських. Тепер же, безцінний читачу, за десятки років після Великої Яєчної Експедиції, харківська колишня Німецька має честь зватися вулицею Григорія Сковороди, як і один із головних проспектів у терентопському Жорикбурзі.)

Граф Кузьма, дотримуючись прикладу напарника, теж вирішив почитати, для чого обрав із бібліотеки феї книгу «Смерть Артура», але не епос у прозі лицаря Томаса Мелорі, а однойменну поему іншого англійського класика – Альфреда Теннісона, написану, втім, за мотивами епосу Мелорі.

Лицар Ван дер Єрємєєв також читав поему, за назвою «Королева фей», також написану англійським класиком, поетом Едмундом Спенсером, і також – за мотивами «Смерті Артура» Томаса Мелорі.

Лицар Євстафій Купріянович Горобинович, за допомогою аудіоплеєра, від якого тяглися дроти до його вух, слухав музику. (Для допитливого читача, що бажає знати всі подробиці, Автор повідомляє, що в цей час у тих навушниках звучала пісня “Death of King Arthur” («Смерть короля Артура») у виконанні російської групи «Акваріум». Музика Бориса Гребєнщикова, слова Томаса Мелорі.)

Зброєносець Юліан розгадував кросворда, надрукованого у газеті «Тю!»; йому допомагав зброєносець Зиґфріденко.

От чим займалася в цій спальні шістка бранців, коли двері відкрилися й увійшла фея.

– Знов за рибу гроші, – миркнув лицар Ван дер Єрємєєв із цього приводу.

– Сподіваюся, ніхто з вас не погодився стати чоловіком Ані Окнечук? – запитала Аня Окнечук.

– Бажаючих нема, – відповів зброєносець Зиґфріденко.

– Добре. Новачкам повідомляю, а іншим нагадую, що той, хто погодиться стати чоловіком Ані Окнечук, дуже про це пошкодує, це я обіцяю! Я йому таке зроблю, що він життю радий не буде, так і намотайте собі на вус чи на що хочете. Не погоджуйтеся, а то гірше буде! – пристрахала кандидатів у чоловіки Аня Окнечук і вийшла, закривши двері.

– Я щось не второпав... – сказав герцог Леонід Коліно, задерши брови від подиву.

– От так щодня. Ранком вона вимагає, щоби ми погодилися стати її чоловіком, а ввечері приходить у спальню й погрожує, що покаже нам, де раки зимують, якщо ми погодимося, – повідомив новачкам зброєносець Юліан. – От і зрозумій цю жіночу логіку!

– Я підозрюю, що в неї проблеми із психікою, – заявив лицар Євстафій Купріянович Горобинович, вийнявши з вух дроти. – Чи роздвоєння особистості, чи ще щось...

– Ну, ще краще! – засмутився граф Кузьма. – Мало того що, теє-то як його, стали бранцями феї, так ще фея виявляється психічно ненормальною! Красота!

☼ ☼ ☼

Отже, не зі своєї волі герцог Леонід Коліно й граф Кузьма залишилися жити в замкоподібній віллі феї Ані Окнечук.

Дійсно, ранками фея вмовляла їх побратися із нею, а вечорами, після вечері, погрожувала, що покарає того, хто на це погодиться. Якби не ці вмовляння й погрози, можна було б сказати, що бранці там жили не гірше, ніж у хорошому будинку відпочинку. Тільки за межами житла гуляти не могли, а дихали свіжим повітрям із вікон.

Так минули чотири доби.

Під час чергових ранкових вмовлянь граф Кузьма пробуркотів:

– Вас не зрозумієш: то ви переконуєте нас із вами одружитися, то вимагаєте, щоби ми, теє-то як його, на це не погоджувалися!

– Коли це я вимагала, щоб не погоджувалися?! – заперечила Аня Окнечук.

– Та, теє-то як його, щовечора, – буркнув граф.

– Я з вами зустрічаюся тільки ранками. Не вигадуйте!

– У неї не тільки роздвоєння особистості, але й провали в пам'яті, – зробив висновок лицар Євстафій Купріянович Горобинович, коли вона вийшла.

Герцог Леонід Коліно став придивлятися до феї ранками й вечорами і раптом приголомшив колег по полону несподіваним висновком:

– До нас приходить не одна жінка, а дві: сестри-близнючки! Одна приходить ранками, а друга – вечорами. Одна бажає вийти заміж, а інша воліє, аби сестра заміж не вийшла.

– Невже?! А як це ти визначив? – здивувався зброєносець Зиґфріденко (сусіди по полону вже перейшли на «ти»).

– І в тієї та в другої є родимка на щоці й шрамик на брові. Але в тієї, що приходить ранками, родимка на лівій щоці, шрамик на правій брові, а в тієї, що приходить по вечорах, навпаки, родимка на правій щоці, а шрамик на лівій брові.

– А я на це, теє-то як його, не звертав уваги, – зізнався граф Кузьма.

– Ніхто того раніше не помітив. У тебе, герцогу, погляд наче мікроскоп! – похвалив Леоніда брат Силантій. – Отже, роздвоєння особистості й провали в пам'яті тут ні до чого. Стало бути, крім Ані Окнечук і її таємничої помічниці Кученко Яни, тут мешкає й ця Аніна сестра-близнючка, з невідомим нам поки іменем.

– Виходить, жіночка психічно нормальна. Це вже непогано. Точніше, три жіночки, – резюмував Лицар Пухнатого Замку.

Увечері, коли жінка з родимкою на правій щоці знову ввійшла до спальні, герцог Леонід Коліно прямо її запитав:

– А чому ви не хочете, панно, щоби ваша сестра вийшла заміж за когось із нас?

– У мене немає сестри. Аня мені не сестра, – насупилася вона.

– А вас як кличуть, якщо не секрет?

– Кученко Яна.

– А, то це ви... Якщо Аня вам не сестра, то хто? Чому ви не хочете її заміжжя? І чому ви такі схожі? – випитував герцог.

Інші мешканці спальні з інтересом нашорошили вуха.

Яна ще більше насупилася, чомусь густо почервоніла й, нічого не відповівши, пішла.

– Отут якась загадка, – сказав лицар Ван дер Єрємєєв.

– Дивно, вони схожі наче, теє-то як його, близнюки, але не сестри й прізвища різні, – знизав плечима граф Кузьма.

– Ну, прізвища – то дрібниця. Прізвища різні в будь-яких сестер, які вийшли заміж і узяли фамілії чоловіків, якщо тільки ті чоловіки не однофамільці. А те, що не сестри, але такі схожі, це, дійсно, феномен, – міркував уголос зброєносець Юліан. – А родимки й шрамики на обличчях у них розташовані так, начебто одна з них є дзеркальним відбиттям іншої.

– Аня Окнечук і Кученко Яна... – підхопив міркування зброєносець Зиґфріденко. – Аня-Яна, Окнечук-Кученко... Дивний збіг: словосполучення «Кученко Яна» – це як би дзеркальне відображення словосполучення «Аня Окнечук», чи навпаки! Тобто, якщо прочитати задом наперед «Кученко Яна», то виходить «Аня Окнечук», а якщо прочитати задом наперед «Аня Окнечук», то виходить «Кученко Яна»!

Почувши слово «дзеркальне», герцог Леонід Коліно раптом згадав дзеркало, у якому, як йому здалося, не відображалася Аня Окнечук, хоча в інших віддзеркалювалася...

(– Ага! Я починаю здогадуватися! – кричить Ліва півкуля авторського мозку. – Ця Кученко Яна була...

– Та заткнися ти! – перебиває Автор. – Теж мені – найдогадливіша вишукалася! От подивися на безцінного читача: він теж догадується, але не верещить про це наче різаний! Бери з нього приклад.)

☼ ☼ ☼

Наступним ранком, перед сніданком, Леонід Коліно, сидячи на підвіконні в спальні, боком до вікна, читав «Фауста». Читав не поспішаючи, смакуючи.

(І знову Автор Терентопських хронік, тобто твій, безцінний читачу, покірний слуга, не може стриматися від доповнення в дужках. Бо вже попереджав тебе, що, крім викладу терентопських подій, приречений якоюсь внутрішньою сверблячкою обрушувати на твою безневинну голову й факти, так або сяк дотичні до Харкова.

Отож, в 1827 році авторові «Фауста» про присвоєння йому звання почесного члена Ради Харківського університету напевно повідомив, гостюючи в нього у Веймарі, попечитель Харківського навчального округу Олексій Олексійович Перовський, більш відомий як російський письменник під псевдонімом Антоній Погорєльський. (Згаданий кількома абзацами вище Олександр Пушкін був читачем і шанувальником творів як Ґете, так і Погорєльського). Гостював він у Ґете разом зі своїм юним небожем. Серед писань цього харківського попечителя є, крім інших, і твори про контакти нашого реального світу зі світами паралельними, фантастичними (що та тема присутня й у цьому, так званому Терентопському епосі): «Чорна курка, або Підземні мешканці» і «Двійник, або Мої вечори в Малоросії». («Чорна курка», до речі, не один раз екранізувалася. Екранізацію, зняту 1980-го року на Київській кіностудії імені Олександра Довженка режисером Віктором Гресем, Автор цих рядків уважає одним із кращих українських кінофільмів за весь час існування українського кінематографа.) І згаданий небіж харківського попечителя (для якого попечитель і вимислив «Чорну курку») теж стане письменником, одним із найдотепніших у російській літературі, зокрема автором і фантастичних творів, зокрема – про упирів. Ім'я цього небожа – Олексій Костянтинович Толстой. Харківський попечитель був, до речі, онуком українського гетьмана Кирила Разумовського, а Олексій К. Толстой, відповідно, гетьманським правнуком. Цей гетьманський правнук очевидно був єдиним у російській літературі письменником-класиком, який, у буквальному значенні цих слів, сидів на колінах у автора «Фауста».

Але повернемося до іншого Коліна – до терентопського герцога Леоніда Коліно.)

Отже, сидячи на підвіконні й читаючи «Фауста», герцог бічним зором уловив рух під вікном. Повернувши голову, він побачив, як до будинку феї під'їжджає візок, запряжений шісткою їздових свиней. У візку їхав парубок, в якому герцог упізнав поромника, що переправляв їх із Кузьмою через Борму.

Вийшовши зі свинячого екіпажа, що став біля дверей, хлопець натиснув на кнопку дзвінка.

Незабаром з будинку вийшла чи то Аня Окнечук, чи то Кученко Яна – з такої відстані Леонід не зміг би розглянути родимку, навіть якби жінка стояла до нього обличчям, а вона була до нього боком. Про щось швидко переговоривши з поромником, вона повернулася в будинок, а він залишився чекати коло дверей. Потім вона знову вийшла й вручила хлопцю щось, що він з явним задоволенням засунув у кишеню сорочки, після чого сів у візок і поїхав.

Після сніданку в цьому будинку з'явився новий гість, або новий бранець. Це був незалежний мандрівний лицар Тимур Шафа (також згадуваний Автором у тридцять першому розділі цього, так би мовити, епосу). Подорожуючий наодинці, без зброєносця. Як і інші лицарі-бранці, він проводив у цих місцях пошуки відомо чого й відомо кого.

Таким чином, кількість полонян феї досягла дюжини.

Зрозуміло, Тимур Шафа теж відмовився піддатися чарівному перетворенню з наступним одруженням.

☼ ☼ ☼

Коли чергового разу, ранком наступного дня, Аня Окнечук запитала гостів-бранців, чи не вирішив хтось із них стати її чоловіком, граф Кузьма пробурчав:

– Ви б спочатку зі своєю Кученко Яною домовилися й прийшли до єдиної думки, а то одна вимагає, щоби ми дали згоду на шлюб, а інша залякує, теє-то як його, покарати того, хто погодиться.

– Хто? Яна залякує? Не може бути!! – викликнула Аня Окнечук.

– Як це – не може бути, – продовжував граф. – Вам кожен, теє-то як його, підтвердить.

Аня провела поглядом по решті присутніх, і ті, підтверджуючи, закивали головами.

– Зараз з'ясуємо, – сказала вона й, прищулившись, поворухнула губами й клацнула пальцями.

За чотири хвилини до кімнати відпочинку, де це відбувалося, увійшла Кученко Яна й запитала:

– Ти кликала мене, Аню?

– Так, – відповіла та. – Скажи, Яно: це правда, що ти погрожувала покарати того, хто погодиться стати моїм чоловіком?

Яна зніяковіла, потупилася, потім хмуро пустила шпильку:

– А я мала гадку, що лицарі настільки шляхетні, що не можуть бути ябедниками та донощиками.

Після цих слів граф Кузьма ледве не згорів від сорому.

– Виходить, правда? – насупилася Аня.

– Так, – дуже тихо відповіла Яна, уп'явшись у підлогу.

– Але навіщо?!

– Не навіщо... – Яна густо почервоніла, і на її очах з'явилися сльози.

– Добре, іди, ми це після з тобою обговоримо, – зм'якшилася Аня, і Яна, похнюпившись, пішла.

– Може, роз'ясните, чому ваша помічниця так на вас схожа? – запитав Леонід Коліно. – Ми до позавчорашнього дня думали, що ви й вона – одна людина.

– Роз'ясню. Я не роблю із цього таємниці, – відповіла фея Аня Окнечук і стала розповідати...

☼ ☼ ☼

Одного разу в місті Тупому Куті, у міському архіві, де Аня Окнечук шукала інформацію про свого прадіда за батьківською лінією (цей прадід був першим тупокутським мером), їй цілковито випадково трапився на очі прадавній манускрипт із якимось зашифрованим текстом. Працівникам архіву шифр не був відомий. Зате у своєму домашньому архіві, що дістався від предків за материнською лінією, фея виявила ключ до цього шифру.

Знявши в архіві копію з манускрипту, Аня вдома її розшифрувала.

Виявилося, це був старовинний магічний рецепт матеріалізації віддзеркалення. Тобто за допомогою цієї інструкції можна було витягти із дзеркала відображення будь-якого об'єкта й зробити це витягнуте відбиття абсолютно реальним предметом або організмом.

Не дивно, що прадавні чарівники зашифрували це керівництво. Адже потрап воно до рук непорядних, корисливих, войовничих людей, – і лиха не оберешся. Оскільки, наприклад, поклавши перед дзеркалом злиток золота й матеріалізувавши відбиття, така людина одержала б два злитки, поклавши два й матеріалізувавши відбиття, одержала би чотири, і так далі в геометричній прогресії. А копіюючи таким же способом до ясен озброєного солдата, можна було дістати до ясен озброєну армію... (Автор написав «до ясен», а не «до зубів», оскільки ясна знаходяться у роті, а зуби можуть бути і поза ротом; наприклад після сильного удару у щелепу. Буває, що зуби перебувають доволі далеко від людини, котрій початково належали. В такому випадку фраза «озброєний до зубів» є неправдивою і безглуздою.)

Фея Аня не була корисливою й войовничою особою й скористалася інструкцією лише в чисто експериментальних цілях, цікавості заради.

Спочатку вона матеріалізувала віддзеркалення ляльки й декількох інших неживих об'єктів.

Потім матеріалізувала відображення живих білих мишей, морських свинок і кроликів.

Переконавшись в ефективності цього методу, наважилася, нарешті, матеріалізувати власне віддзеркалення.

Особливість матеріалізації відображення живого організму полягала в тому, що в процесі цієї операції астральне тіло, або, інакше кажучи, душа першоджерела, тобто того, хто перебував перед дзеркалом, роздвоювалася, і ця копія душі заповнювала витягнуту із дзеркала й упредметнену копію тіла. Однак генетично цей новий організм відрізнявся від першоджерела настільки ж, наскільки будь-яка людина відрізняється від іншої людини, що не є її близьким родичем. (А твоїми далекими родичами, безцінний читачу, є абсолютно всі представники людства, крім твоїх близьких родичів; що можна сказати і про будь-якого іншого гомо сапієнса). Бо, відповідно до цієї чарівної технології, генотип матеріалізованого віддзеркалення не був копією генотипу першоджерела, а був чимсь середнім від генотипів усіх представників цього виду, що живуть у радіусі 100-150 кілометрів. Тобто аналіз ДНК, зроблений обом організмам, показав би, що вони не є ріднею, незважаючи на зовнішню та душевну ідентичність.

Коротше кажучи, Аня Окнечук матеріалізувала своє віддзеркалення. І одержала помічницю, яка була дуже схожа на неї душею й зовнішнім виглядом, але генетично була зовсім іншою людиною, не родичкою.

Іменем цієї помічниці стало дзеркальне відбиття імені Ані Окнечук – Кученко Яна.

У тому люстрі, звідки було витягнуте відображення, Аня і Яна вже більш не віддзеркалювалися, зате в інших дзеркалах відображалися. Так, це було те саме дзеркало в коридорі, що спантеличило Леоніда Коліно.

☼ ☼ ☼

– Я не знала, що Яна не бажає, аби хтось із вас став моїм чоловіком. Це для мене повна несподіванка. Я все з'ясую, – закінчила розповідь Аня Окнечук.

Увечері, після вечері, Кученко Яна в спальню вже не прийшла, безумовно, а гості-бранці перед сном обговорювали останні події.

– Може, я помиляюся, – говорив зброєносець Зиґфріденко, – але в мене склалось враження, що Кученко Яна закохана в Аню Окнечук і тому ревнує її до чоловіків і не хоче, щоби вона вийшла за когось із нас заміж. Бачили, як вона червоніє? Так червоніють закохані. Цим і пояснюються її погрози нам.

– Відображення закохалось у того, кого воно віддзеркалювало? Оце так! – викликнув лицар Євстафій Купріянович Горобинович, на хвилинку виколупавши з вушних раковин навушники аудіоплеєра.

(Касета, яку він слухав, була новинкою з Великого Світу – альбомом «Мова риб» молодого українського гурту «Скрябін». До речі, читачу, великий кольоровий портрет лідера цього гурту, співака і автора пісень Андрія Кузьменка, відомого також як Кузьма Скрябін, тепер можна бачити в Харкові на вулиці Римарській в якості муралу, що прикрашає бічну стіну будинку № 23-а.)

– Я читав книжку за назвою «Метаморфози», давньоримського поета Овідія. Так там є зокрема історія про те, як один парубок, на ім'я Нарцис, закохався у своє віддзеркалення, побачивши його на водній гладі, – зауважив герцог Леонід Коліно. – Але я ніколи не читав і не чув, щоб віддзеркалення закохалось у людину, яку відображало!

Здогад зброєносця Зиґфріденка підтвердився наступного дня.

Ранком у кімнату відпочинку ввійшла спантеличена фея Аня Окнечук і в присутності всіх своїх бранців повідомила:

– Я з'ясувала, як і обіцяла, чому моя помічниця Кученко Яна вам погрожувала. Виявляється, вона сама мене кохає. Тому ревнує мене до вас і не воліє, щоби хтось із вас став моїм чоловіком, щоби я жила з кимсь іншим, а не з нею. А я не помічала її почуттів. От така ситуація.

Зброєносець Зиґфріденко подивився на решту бранців із виразом обличчя «ну, що я казав!»

– Якби вона була не жінкою, а мужчиною, ми з нею були б ідеальною парою, – продовжувала фея, – бо ж у нас однакові характери, однакові темпераменти, однаковий світогляд, однакові смаки, однакові пристрасті... І не дивно, у нас же одна душа, тобто дві, але однакі. Так, якщо б вона була мужчиною, то могла б стати моїм чоловіком, ідеальним чоловіком, кращого й бути не може. Але, на жаль, вона не мужчина, а мені треба мужчину. Бо я жінка зі стандартною сексуальною орієнтацією. Я можу зробить за допомогою магії ідеального чоловіка з будь-якого мужчини, але, на жаль, не можу зробить із жінки мужчину. Тому я вимушена вийти заміж за якогось мужчину, а вона вимушена страждати від ревнощів...

– Панно Аню, я хотів би побалакати з вами тет-а-тет, – сказав раптом Лицар Пухнатого Замку, схвильовано намотуючи на палець волосся своєї розкішної каштанової бороди.

– Гаразд, ходімо, – погодилася вона.

І фея з Лицарем Пухнатого Замку вийшли з кімнати відпочинку.

Вони усамітнилися у вітальні на першому поверсі, сівши в крісла під портретом веселого чоловіка в напудреній перуці.

– Є прекрасний спосіб вирішити цю ситуацію усім на втіху, – почав Лицар Пухнатого Замку. – Треба, щоби Яна поміняла стать, стала мужчиною, і тоді ви з нею...

– Це не годиться! – перебила його Аня. – Після хірургічних операцій зі зміні статі жінки не стають повноцінними мужчинами. А мені треба повноцінного мужчину, від якого я могла б родити дітей.

– Ні, хірургія отут ні до чого. Я говорю про магію. Скажу по секрету, я сам замолоду був дівчиною на ім'я Февронія. Так-так, не дивуйтеся, це правда. Я був від народження жінкою, але праг стати чоловіком. І от одного разу я звернувся із проханням до чарівника Хоми Лукича Манюні...

– Манюні? – перебила його фея. – Це, напевно, мій родич, але я з ним не знайома. Моя мама – уроджена Манюня, її предком був сам Гектор Манюня! От це його прижиттєвий портрет, до речі...

(– Ну я ж казав! – репетує Права півкуля авторського мозку.

– Ясно, виходить, мамою цієї феї Ані була якась громадянка Манюня, а татом – якийсь громадянин Окнечук, – припускає півкуля Ліва.

– Ні, не зовсім, – говорить Автор. – Маму Ані в дівоцтві кликали Ольгою Манюнею, дійсно, але тата – Ромео Кацманштейновичем. У свідоцтві про народження Аня записана під подвійним прізвищем: Кацманштейнович-Манюня; таке ж прізвище було й у її першому паспорті. Коли Аня вийшла заміж за такого собі Плутарха Первухіна, вона узяла прізвище чоловіка, поміняла паспорт і стала з Ані Кацманштейнович-Манюні – Анею Первухіною. Потім розвелася з першим чоловіком і вийшла за такого собі Ярополка Кінзадзе. Поміняла паспорт і стала Анею Кінзадзе. Потім розвелася із другим чоловіком і вийшла за такого собі Адріана Черезтойтинногузадерищенка. Поміняла паспорт і стала Анею Черезтойтинногузадерищенко. Потім розвелася із третім чоловіком і вийшла за такого собі Івана Цюллера. Поміняла паспорт і стала Анею Цюллер. Потім розвелася із четвертим чоловіком і вийшла за такого собі Франсуа Чекушкіна. Поміняла паспорт і стала Анею Чекушкіною. Потім розвелася з п'ятим чоловіком і вийшла за такого собі Леся Окнечука. Поміняла паспорт і стала Анею Окнечук. Потім розвелася й із шостим чоловіком. Оскільки після цього на той момент ні за кого не вийшла, то зберігала останній паспорт із останнім прізвищем.)

– Чарівник Хома Лукич Манюня – теж нащадок Гектора Манюні, – погодився Лицар Пухнатого Замку й продовжив: – Так от звернувся я до нього із проханням перетворити мене з дівчини на парубка. Він зайнявся цією проблемою й придумав чарівну технологію сексуального перетворення. Результат: перед вами абсолютно повноцінний мужчина. У мене є дружина й шестеро дітей. Я зараз, незважаючи на жіноче минуле, нічим не відрізняюсь від інших чоловіків! У тому числі й в аспекті батьківства.

– Це просто чудо! – захопилася Аня Окнечук. – Скажіть, де живе цей чарівник! Я упевнена, що Яна погодиться зробитися мужчиною, щоби стати моїм чоловіком! І це буде для мене ідеальний чоловік, якого мені й треба! А це не боляче?

– Ні, абсолютно! Чарівник кладе тебе на стіл, читає заклинання, ти на пару хвилин непритомнієш, або, якщо завгодно, засинаєш. Потім отямлюєшся й – готово: ти вже мужчина. Ані болі, ані неприємних відчуттів. Хома Лукич мешкає біля селища Могоричів, що в семи кілометрах від Свистоніздрінська. У Могоричах його кожний знає й покаже дорогу...

– Негайно злітаю до нього! Дуже дякую за пораду! – викликнула фея.

– Передайте йому велике привітання від Лицаря Пухнатого Замку, якого він знає як Февронію Двокрапку, і скажіть, що я про нього не забуваю й усе життя вдячний за моє перетворення!

– Гаразд, передам.

І відразу вона вийшла з вітальні в дзеркальний коридор, зняла зі стіни одну з мітел, відкрила вхідні двері, осідлала мітлу й вилетіла з будинку, після чого вхідні двері самі собою захлопнулися.

А Лицар Пухнатого Замку повернувся в кімнату відпочинку й повідав колегам-бранцям, що, мовляв, так і так, існує, мовляв, якийсь чарівник, який здатний змінити Кученко Яні стать, перетворити її на мужчину, і т.д.; промовчавши, втім, що сам він, Лицар Пухнатого Замку, колись був дівчиною й піддався такому ж перетворенню. Не те щоб він цього дуже соромився, але й не афішував без крайньої необхідності.

☼ ☼ ☼

Аня була відсутня весь день, прилетіла назад на тій же мітлі лише ввечері, коли вже смеркло.

Втім, незважаючи на її відсутність, гості одержали своє триразове харчування, що зробило безпосадковий переліт із кухні до їдальні.

Повернувшись, першим ділом фея поговорила наодинці з Кученко Яною, а потім відвідала бранців і обрадувала їх повідомленням, що незабаром вони зможуть покинути її житло і при цьому нікому з них не доведеться ставати її чоловіком.

Лицареві ж Пухнатого Замку окремо повідомила, що Хома Лукич Манюня передав йому величезний привіт. І що, мовляв, цей чарівник уже давно не робив статевих перетворень і не мав такого бажання, але після її емоційних умовлянь, навіть і зі сльозами, погодився допомогти Ані і Яні. Після того як він змінив стать майбутньому Лицареві Пухнатого Замку, він, мовляв, лише два рази провів аналогічні магічні операції більш двадцяти років тому, але вони дали непередбачені наслідки, викликані тим, що чарівництво було застосовано до статевонезрілих організмів. У Яни ж організм статевозрілий, тому їй непередбачені наслідки не загрожують, можна сміливо перетворювати.