Текст книги "Яйцепос. Книга 2"

Автор книги: Дюк Брунька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 35 страниц)

ЩОСЬ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТЄ. Житлоплоща вінценосця

– Був імператором Русі мій батько.

Вільям Шекспір, «Зимова казка».

21 вересня 1995 року.

Серед безлічі творів, написаних англійським письменником Даніелем Дефо, є й фантастичний роман «Консолідатор», про високорозвинену інопланетну цивілізацію й контакти її із землянами. «Консолідатор» – так у тому романі іменується міжпланетний космічний корабель. А починається той добуток з розхвалювання російського царя Петра Першого. Такий він, мовляв, молодець, такі корисні, мовляв, реформи здійснив, таких успіхів домігся, так підніс Московію і т.д і т.п. Декілька перших абзаців роману присвячені саме цьому вихвалянню.

А який стосунок Петро має до фантастики з міжпланетними контактами, може запитати читач. Дуже опосередковане, відповідає Автор Терентопських хронік. Ті інопланетяни з давніх-давен контактували на Землі, мовляв, не аби з ким, а винятково з китайцями. Тому-от, мовляв, китайці за сотні років до європейців почали користуватися компасами, папером, порохом і багатьма іншими винаходами. Отож, почавши з похвальби Петру за його досягнення на ниві європеїзації Московії, англійський фантаст Дефо переходить до схвалення й установлених Петром торгових та інших відношень із Китаєм. Ну а потім уже, перекинувши такий «місток» від Петра до Китаю, оповідає про китайсько-інопланетні контакти.

І треба зауважити, що надрукований цей фантастичний роман «Консолідатор» був у 1705 році, тобто за шістнадцять років до того, як Петро Перший перетворив Московське царство на Всеросійську імперію, і за чотири роки до Полтавської битви; тобто за роки до того, як Петровська Росія досягла найбільшого розквіту й могутності.

До чого Автор так званих Терентопських хронік усе це отут наваляв? А до того, читачу, що за прикладом Даніеля Дефо він прагне це двадцять третє щось теж почати з вихваляння монарха. Але не російського царя Петра Першого, а терентопського короля Жорика Дев'ятого. Тому що цей розділ хронік буде присвячений саме даному королю, тобто опису одного його дня.

Отже, вихваляння:

Жорик Дев'ятий був непоганий чоловік, тому користувався в королівстві заслуженою повагою.

На цьому вихваляння й закінчується.

Якби Автор цих рядків мав хист співати дифірамби високопоставленим начальникам, то тут віддавався б цьому протягом декількох абзаців. Але оскільки такого таланту не має, то обмежився одним лаконічним реченням.

Отже, безцінний читачу, у цьому щосі ми зануримося в будень Королівського замку. Ця житлоплоща, як безцінному читачеві відомо, в описувану епоху належала чотирьом коронованим громадянам (точніше – громадянинові й трьом громадянкам) – королю Жорику Дев'ятому, королеві Зіньці Одинадцятій, принцесі Зінулі й принцесі Зіночці.

Король Жорик Де...

– Оголоси весь списочок, будь ласка, – перебиває Ліва півкуля авторського мозку.

– Який? – збивається Автор.

– Із усіх терентопських королів ти поки згадував лише деяких, найчастіше – Жорика Дев'ятого, Жорика Сьомого, Жорика Четвертого й Мирополка Романтика. А дати повний список усіх терентопських королів слабко? – підбурює Ліва.

– Провокуєш? А я зараз яа-ак підтягну штани, та яа-ак із усього розмаху видам повний перелік усіх королів Терентопії, видам, а потім наздожену й ще раз видам, буде непереливки, знатимеш, як підбурювати! – загрожує Автор.

– Ой-ой-ой! – іронічно сумнівається Ліва.

– Ах, так? Ну, тоді діставай! Терентопськими королями бу... Втім, у першому щосі я пообіцяв терентопознавцю Ім'яну Побатьковичу Прізвищенку, що в таких випадках вдаватимуся до його послуг. Зараз саме час. От нехай він і перелічить усіх терентопських королів.

Автор ляскає в долоні й кричить:

– Ім'яне Побатьковичу, стань переді мною, як лист перед травою!

І терентопознавець миттєво виник. Як і минулого разу, його обличчя здійснює жувальні рухи, пальці замащені жиром, а на шиї пов'язана серветка, із чого випливає, що Автор знову відірвав фахівця від трапези. Вибачившись за це, Автор пропонує перерахувати геть усіх терентопських королів, нікого не проминувши, з зазначенням дат їхнього правління, та іменами їхніх дружин.

Проковтнувши їжу та витерши персти серветкою, Прізвищенко попереджає:

– Починаю.

І видає отаку невеличку лекцію:

– Першим терентопським королем був Мирополк Романтик, який і перетворив колишнє Терентопське князівство на королівство. Посаду короля він обіймав з 1589 по 1616 рік, до самої кончини. Його дружиною була королева Любава Зоренька.

І надалі черговим терентопським королем ставав син попереднього. За винятком двох: короля Омельки Першого, котрий доводився попереднику не сином, а братом, і короля Зіньки Шостого, який був не дитиною, а мачухою передшому монархові.

Другим тамтешнім королем був В'ячеслав Спокійний. Керував з 1616 по 1646 рік. Дружина – королева Анфіса Вгодована.

Третім королем був Вавило Нервовий. Керував з 1646 по 1678. Дружина – королева Текля Прошмигуюча.

Четвертим королем був Жорик Перший, що спочатку звався Георгієм Першим. Керував з 1678 по 1702. Дружина – королева Зінька Перша (спочатку Зінаїда Перша).

П'ятим королем був Жорик Другий. Керував з 1702 по 1718. Дружина – королева Зінька Друга.

Шостим королем був Жорик Третій. Керував з 1718 по 1743. Дружина – королева Зінька Третя.

Сьомим королем був Жорик Четвертий, що заснував нинішню терентопську столицю – місто Жорикбург. Керував з 1743 по 1775. Його дружинами були королеви Зінька Четверта, Зінька П'ята й Зінька Шоста.

Восьмим королем був Пиля Перший. Керував 20 січня 1775 року з 12-ої години 00 хвилин до 12-ої години 11 хвилин. Був тоді неодружений.

Дев'ятим королем був Омелько Перший. Керував у 1775 році з 21 січня по 13 березня. Був тоді неодружений.

Десятим королем був Зінька Шостий. Керував з 1775 по 1783. Дружина – королева Федька.

Одинадцятим королем був Жорик П'ятий. Керував з 1783 по 1822. Дружина – королева Зінька Сьома.

Дванадцятим королем був Жорик Шостий. З 1822 по 1857. Дружина – королева Зінька Восьма.

Тринадцятим королем був Вітько Перший. З 1857 по 1878. Дружина – королева Ірка.

Чотирнадцятим був Жорик Сьомий. З 1878 по 1919. Дружина – Зінька Дев'ята.

П'ятнадцятим був Сашко Перший. З 1919 по 1948. Дружина – Анжелка.

Шістнадцятим королем працював Жорик Восьмий. З 1948 по 1970 рік. Дружина – королева Зінька Десята.

І нарешті, сімнадцятим терентопським королем є Жорик Дев'ятий, що одержав від батька корону в 1970-му році. Його дружина – королева Зінька Одинадцята.

От такий повний список усіх терентопських королів, – закінчує перерахування терентопознавець Ім'ян Побатькович Прізвищенко.

– У цьому списку є ряд незрозумілостей, – говорить Права півкуля авторського мозку.

– Терентопознавець може роз'яснити що незрозуміло. Запитуй, не соромся, – радить Автор.

– От у Жорика Четвертого було відразу три дружини: Зінька Четверта, Зінька П'ята й Зінька Шоста. Цілий гарем. Він що – був мусульманином?

Повисає пауза.

– Чому Прізвищенко мовчить? Чому не відповідає на задане запитання? – шепотить Права Авторові.

– Ну, він же тебе не чує, – пояснює Автор. – Балаканина моїх мозкових півкуль звучить лише в моїй голові, і чую її тільки я, а за межами мого черепа ваших, Права й Ліва, теревенів не чутно.

– Ну то озвуч йому моє питання своїм ротом, – наполягає Права.

І Автор озвучує. (І подальший діалог мозкових півкуль Автора з терентопознавцем проводиться зі застосуванням авторського рота).

Ім'ян Побатькович відповідає:

– Ні, Жорик Четвертий значився православним християнином, а три дружини в нього було не одночасно, а по черзі. Одружився із Зінькою Четвертою – не зійшлися характерами – розлучився. Побрався із Зінькою П'ятою – не зійшлися характерами – розженився. Оженився на милій, гарній, розумній і добрій Зіньці Шостій – зійшлися характерами, і з нею Четвертого розлучила лише його смерть.

– Далі фігурує Пиля Перший. Судячи з дат, він процарював усього одинадцять хвилин?

– Цілком вірно. Після смерті Жорика Четвертого залишилося три претенденти на трон: старший син Пилип від Зіньки Четвертої, середній син Омелян від Зіньки П'ятої й молодший – Георгій від Зіньки Шостої. Пилипу було двадцять вісім років, Омеляну – шістнадцять, а Георгію – тільки десять. Лицарі Напівкруглого Столу ухвалили, що найбільш зрілим для правління є старший. А Пилип подумки накидав план свого майбутнього керівництва, щоб оприлюднити його під час коронації...

І от у православному храмі Королівського замку патріарх всея Терентопії Іполит Другий поклав на главу Пилипа вінець Мирополка й проголосив його королем Пилею Першим. Пиля Перший почав виголошувати першу тронну промову, і всі похолоділи, бо задуми були отакі:

«Досить нам тулитися в нашому тісному королівстві! Досить гратися в лицарів. Настав час створити справжню сучасну армію, озброєну справжньою сучасною зброєю, а не смішними допотопними списами й мечами. Усіх чоловіків – під рушницю! Я вірю в бойовий дух своїх співгромадян! З його допомогою ми, вийшовши з батьківщини крізь Державні Двері в землі супротивника, почнемо громити супостатів і розширювати свою територію за рахунок нових земель! Коли Європа буде нами окупована, ми рушимо й на Азію! Наші доблесні солдати митимуть брудні смердючі ноги в чистому й теплому Індійському океані! Уся Євразія стане єдиною й неподільною Терентопською імперією! І це тільки початок! Ми всій земній кулі покажемо, де козам роги пра...»

Патріарх Іполит Другий з розмаху збив долонею корону зі свіжого короля й люто проревів на вухо: «А ну відрікайся, сволото, а то ніс відкушу!»

Пиля Перший злякався, пукнув і відрікся від престолу. Від моменту стикування голови з вінцем до моменту зречення минуло одинадцять хвилин.

Потім, щоб не жити без короля, коронували середнього сина – Омеляна. Цей глобальних планів не будував і в першій тронній промові сказав тільки: «Ну, я не знаю... Може, давайте... Ні, мабуть, не треба... Або... А взагалі... Гаразд».

Шістнадцятирічний Омелько Перший процарював менше двох місяців, потім зник, залишивши записку: «Відрікаюся. Не хочу працювати королем. Прагну працювати мислителем». Ходили неперевірені чутки, що він збіг у Великий Світ і став одним із учнів мандрівного філософа, поета й музиканта Григорія Сковороди.

Коронувати молодшого сина покійного монарха Жорика Четвертого – Георгія – було зарано: він був зовсім хлопчиськом. Коронувати «людину з вулиці» теж не годилося, і вперше в терентопській історії виникла порожнеча на троні...

– Далі в списку значиться король Зінька Шостий і королева Федька Перша. Ти, Ім'яне Побатьковичу, очевидно, переплутав короля з королевою, – продовжує рот Автора озвучувати питання мозкових півкуль.

– Нічого не переплутав, – відповідає той. – Я ж беру інформацію не зі стелі, а висмоктую з паль... тьху, з архівних джерел: грамот, скрижалей, манускриптів, фоліантів... Коли на троні короля зазяяла порожнеча, один зі членів Напівкруглого Столу – лицар Федот – вніс пропозицію: «А давайте, доти, поки підросте спадкоємець, королем у нас буде вдова попереднього, Зінька Шоста». – «Зінька Шоста жінка», – засумнівався граф Лаврентій. «Ну й що, через таку виняткову ситуацію можна допустити, щоб роботу короля виконувала жінка, тим більше, така розумна, як Зінька Шоста. Тут не до статевих відмінностей. У світовій історії вже були такі прецеденти. Наприклад, король Ядвіга, що керував Польщею в чотирнадцятому столітті, був людиною жіночої статі, що не заважало йому носити титул короля, а не королеви. Оскільки главами нашої держави були тільки королі, і вже склалася така традиція, то нехай і Зінька Шоста побуде тимчасово саме королем».

Лицаря Федота підтримали інші лицарі, і королева Зінька Шоста була оголошена королем Зіньком Шостим (вимовляли на чоловічий манер, щоб гармоніювало з титулом). У документах тих часів можна прочитати: «король Зінька Шостий зробив те-то», «король Зінька Шостий сказав се-то»...

Оскільки раніше у країні не було глав держави з іменем Зінька, то хотіли назвати його Зіньком Першим. Але відразу зміркували, що майбутні школярі на уроках історії плутатимуть Зіньку Першого із Зінькою Першою (а це ж геть несхожі люди, що жили в різні епохи), отримувати через це погані оцінки й засмучуватися. Тому, щоб уникнути плутанини й прикрості майбутніх школярів, вирішили залишити новому королю колишній «жіночий» номер.

За пару років правління короля-жінки придворні лицарі знову зібралися, щоб обговорити важливу тему. Лицар Федот сказав: «Ну король-от в нас є. А от королеви немає. Самотньо нашому королю без королеви. Давайте його, у смислі – її, оженимо». – «На кому?» – запитав граф Лаврентій. «На кому звичайно женять королів, – відповів лицар Федот, – на якійсь милій дівч...» – «Ти думай, що ти кажеш! – перервав граф Лаврентій. – Зінька Шостий сам – жінка. Женити жінку на дівчині – збочення. Подружжя має бути різностатевим. Раз король – жінка, виходить, королевою повинен бути мужчина».

Лицарі пішли до короля й прямо запитали: чи не бажає він (вона) мати пару? Удова Жорика Четвертого, зарум'янившись, зізналася, що їй подобається лицар Федот. Неодруженому лицареві Федоту вдова теж подобалася, і він погодився на шлюб. Так лицар Федот зробився королевою Федькою. Це не означає, що він почав удавати із себе даму: виряджатися в спідниці, мазати фізіономію косметикою і т.д. Ні, він залишався таким саме лицарем як і раніше, але тільки називали його королевою Федькою. У документах тієї епохи читаємо: «Королева Федька зробила те-то», «королева Федька сказала се-то».

Так було тільки доти, поки підріс молодший син Жорика Четвертого. Коли Георгію виповнилося вісімнадцять, його коронували, назвали Жориком П'ятим, передали кермо влади, і Зіньку перестали називати королем, а лицаря Федота – королевою...

(До речі, безцінний читачу, згаданий у цьому монолозі терентопознавця граф Лаврентій (на прізвище Дриґало) нам уже дещо знайомий – після смерті він стане вампіром і за століття першим почує голос розмовляючого пивного келиха, зауважує Автор. Крім того, Автор жадає додати до згадування лицарем Федотом польського короля Ядвіги наступне. Цей король Ядвіга перебував у шлюбі з нашим князем Ягайлом Ольгердовичем. Автор каже «нашим», оскільки є громадянином України, а Україна була частиною Великого князівства Литовського; тому українці взагалі й Автор зокрема мають право глав того князівства називати «наші». Однак, незважаючи на те, що наш Ягайло був у шлюбі з польським королем, ніхто Ягайла, здається, ніколи не називав через те королевою.)

– Можна також згадати, – додає Ім'ян Побатькович Прізвищенко, – що у тисяча сімсот тридцять восьмому році протягом одного тижня обов'язки короля тимчасово виконував простолюдець – простий водовоз на ім'я Октавіан Степанович Бджілка. Це сталося після того, як тодішній король Жорик Третій затіяв із ним розмову про філософію Бенедикта Спінози. Між королем і водовозом виявилися розбіжності у поглядах, і король поліз у бійку. Закінчилася вона синцями на обличчях обох сперечальників. Але оскільки першого удару завдав Жорик Третій, то саме його суд, що розбирав цю справу, вирішив покарати. І засудив на тиждень помінятися з водовозом професіями. Тому король сім днів возив воду на запряженому парою коней возі з великою бочкою, а водовоз у цей час керував королівством, пишучи нові укази. Так він устиг видати укази про підвищення зарплат для водовозів і про заснування золотого ордена за доблесне перевезення води. Але, не дивлячись на виконання Октавіаном Степановичем обов'язків короля, ніхто його справжнім королем у Терентопії не вважав, і в списку королів він не значиться.

– Тепер я, дорогі мої півкулі, Ліва й Права, пропоную закінчити розпити Ім'яна Побатьковича й відпустити його на побачення з їжею, яке я раптово перервав. Тому що все це діла давно минулих днів, обвістки давнини дурної, – говорить Автор. – Якби мені приспічило викласти докладно біографії всіх колишніх королів, знадобилося б писати кілька томів, але я цього робити не маю наміру, оскільки мене більше цікавить епоха Жорика Дев'ятого, і навіть не вся епоха, а осінь тисяча дев'ятсот дев'яносто п'ятого року...

Коротше кажучи, Автор вручає терентопознавцю невеликий гонорар за лекцію з поясненнями й, пообіцявши й у майбутньому викликати його якщо буде потреба, прощається, після чого той миттєво зникає.

Автор же далі зосереджується на Жорику Дев'ятому.

☼ ☼ ☼

Жорик Дев'ятий (Георгій Георгійович Мирополкович) народився 1949-го року. 1969-го оженився на Зінаїді Козолуп. 1970-го одержав корону від батька – Жорика Восьмого – і став главою Напівкруглого Столу й королівства. Жорик Восьмий (Георгій Олександрович Мирополкович) після цього вийшов на пенсію й зайнявся бджільництвом. 1974-го року народилася принцеса Зінуля, а 1977-го – принцеса Зіночка...

Про те, яка, м'яко висловлюючись, неприємність трапилася із принцесою Зіночкою увечері 20 вересня 1995 року, коли вона, після спілкування в корчмі «Під Рятівною Мухою» з подружкою Естер і пивним келихом Мгобокбекбе, верталася вулицею Франсуа Рабле додому, у Королівський замок, тобі, безцінний читачу, вже відомо. Відомо й про те, як після цього її тато, король Жорик Дев'ятий, поспілкувався зі слідчим Варлаамом Папірусюком, який, крім іншого, відкрив, що нападником-ґвалтівником був Бандюга, і що в результаті опору принцеси цей мерзотник загинув. А ще детектив пообіцяв надіслати наступного ранку до Зіночки чарівника, щоб той очистив її пам'ять від страшних спогадів.

Отож, приблизно о восьмій годині ранку 21 вересня до Королівського замку з'явився, під'їхавши на самохідній тачці Вакули Нетребенька, присланий Папірусюком товстий маг Гліб Любомирович Цвях, втомлений від безсонної ночі в особняку Артаньянца. Вакула Охрімович залишився чекати на нього в машині, щоб після справ в обителі короля відвезти чарівника до його особнячка, упакованого у чохол із виноградного листя, котре вже приготувалося пожовкнути, але поки було зеленим. Його Величність, що чатував на такого візитера з нетерпінням, зустрів його у воротях замку.

– Добре, що ви прийшли, – пошепки говорив король, направляючись із гіпнотизером і телепатом у спальню молодшої дочки, – вона ще спить, учора лікар дав їй сонні краплі.

Принцеса спала, але спала неспокійно: здригалася, стогнала, корчилася – її мучили кошмари. На щоках її був пропасний рум'янець; жовте волосся розметалося рожевою подушкою.

Чарівник розпростер над нею руки й заходився робити паси, корчачи ритмічно товсті пальці, начебто виколупуючи з її голови шкідливі спогади.

Чим довше він водив над дівчиною долонями, тим спокійніше ставав її сон. Хвилин за десять принцеса спала вже нерухомо, рівно дихаючи й навіть посміхаючись.

– Усе, – сказав маг пошепки й, прикривши рот долонею, позіхнув.

Король вказівний палець лівої руки притис до губ, а вказівним і середнім руки правої поворухнув, направивши їх униз. Чи треба тобі, безцінний читачу, пояснювати, що ця фраза жестів означала: тихенько, щоб не розбудити, підемо звідси. І навшпиньках обоє чоловіки вийшли зі спальні й попростували до кабінету короля. Там Гліб Любомирович продовжив:

– Коли вона прокинеться, то буде пам'ятати, що вчора вийшла з корчми «Під Рятівною Мухою» і без усяких там пригод дійшла вулицею Франсуа Рабле до самого замку, почитала книгу, почистила зуби й лягла спати.

– Ви нас так виручили, так виручили, просто й не знаю, як вам дякувати! – захоплювався батько в пластмасовій короні.

– Зазвичай за гіпнотично-телепатичний сеанс мені дякують двадцятьма п'ятьма шурхотиками, – підказав угодований чарівник.

– Так, безперечно, це само собою, – чомусь зніяковів монарх, – зараз принесу...

Коли у своєму кабінеті монарх у смугастій піжамній мантії, футболці, спортивних штанях і вельветових капцях вручав гроші товстому чарівникові в коричневій вельветовій куртці, джинсових штанях і синьо-білих кросівках, у двері постукали, і чоловічий голос запитав:

– Ваша Величносте, ви тут? Можна ввійти? Термінова справа.

– Так, заходьте, – відповів той, бачачи, що Цвях перемістив оплату в гаманець і засовує його в кишеню джинсів.

І в кабінет увійшов суб'єкт у сірому довгому плащі з піднятим коміром, у чорних сонцезахисних окулярах і в чорних же рукавичках. В одній руці він тримав валізку типу «дипломат», а в іншій сірий капелюх з полями, який, зрозуміло, перед цим зняв зі своєї голови. Тобто його вигляд міг мимоволі спровокувати думку: «Який підозрілий тип!» Бо саме так у деяких совєтських книгах і фільмах про досвідчених контррозвідників і підступних закордонних шпигунів зображувалися підлі агенти ворожих розвідок. Він ска...

(– Дійсно, підозрілий тип, – заговорила замість персонажа Ліва півкуля авторського мозку, – ходить у плащі й капелюху, але без штанів і босоніж.

– Із чого ти узяла, Ліва, що він був без штанів?! – обурюється Автор.

– Ну, ти ж сам пишеш, що на ньому були тільки плащ, окуляри, рукавички й капелюх. Виходить, штанів і взуття не було.

– Були, звичайно ж. Просто я згадав тільки ті речі, які найбільше впадали в око й відрізняли його від інших персонажів.

– От ви, письменники, завжди так. Напише, скажімо: «На Робінзоні Карамазові був жовтогарячий капелюх і бузкова краватка», а бідоласі-читачеві доводиться або допридумувати увесь незгаданий одяг, або вважати, що крім капелюха й краватки на цім якімсь Робінзонові Карамазові більше нічого й не було.

– Твоя помилкова репліка про відсутність штанів і взуття, півкуле, нагадала мені одну світлину відомого французького живописця Поля Ґоґена, – зауважує Автор. – Цей знімок був зроблений у тисяча вісімсот дев'яносто п'ятому році чеським фотографом і художником Альфонсом Мухою, у студії останнього на вулиці Ґран-Шом'єр у Парижі. Ґоґен сфотографований під час гри на фісгармонії. Зверху на ньому сорочка й піджак, а знизу – нічого: ані штанів, ані кальсонів, ані взуття, ані навіть шкарпеток. Із чого випливає висновок, що Ґоґен з Мухою були жартівниками, схильними творчо клеїти дурня, епатуючи публіку.

Але ти, Ліва, уже, мабуть, стомила безцінного читача постійними всовуваннями в сюжет, постійним бурчанням, коментарями й суперечками. Тебе, Права, це теж стосується. Безцінний читач може обуритися, що в його русі уздовж сюжету йому регулярно підставляють ніжку ці ваші зауваження; може плюнути й захлопнути книгу всерйоз і надовго, або навіть назавжди. Тому придержіть свої...

– Навпаки, суперечки автора зі своїми власними мозковими півкулями – та «родзинка», яка відрізняє цей твій досить химерний добуток від чужих – менш химерних. Хоча вони – суперечки – можуть, ймовірно, зацікавити лікарів-психіатрів, тому що в розмовах із власними півкулями можна запідозрити психічне відхилення: або шизофренію, або щось у цьому роді.

– До чого тут лікарі, це ж лише бешкетний літературний прийом, – лякається Автор, – нібито забавний прояв екзистенціалізму автора, і...

– Усі ви, божевільні, так кажете, – всувається в діалог якийсь незнайомий суб'єкт у білому халаті, підморгуючи двом потужним санітарам, що крадуться до Автора з гамівною сорочкою.

– Мовчати всім!!! – гаркає Автор. – Щезни, уявлюваний злий психіатре із санітарами... – (і ті дійсно зникають; от що значить авторська воля). – А вас, півкулі, я попрошу залишитися. Про причину моїх із вами розмов, зовсім не шизофренічних, а маючих давні літературні традиції, ми ще як-небудь поговоримо, а поки повернемося до таємничого відвідувача короля.)

Обмінявшись вітаннями із присутніми, людина у чорних окулярах і рукавичках сказала:

– Вибачте, що я так уриваюся, Ваша Величносте, але справа невідкладна. – І, глянувши чорними скельцями на Цвяха, тихіше додав: – Але через таємність, бесіда повинна бути без свідків.

– Це чарівник, – кивнув Жорик на Гліба Любомировича.

– Іду, не буду заважати, – сказав товстий ясновидець і рушився до дверей, обходячи підозрілого відвідувача. – До побачення, Ваша Величносте і ви, Рафа... еее... таємничий незнайомцю.

– Чарівник? – повторив останній. – А телепатією володієте?

– Володію, – зізнався товстун.

– Не йдіть! – вигукнув незнайомець. – Ви-от мені й потрібні! Я тому й прийшов!

– Гаразд, затримаюсь.

– Нагадайте, будь ласка, ваше ім'я, – вимовив король, удивляючись у прибульця й задумливо почухуючи зображення совєтського співака Вадима Мулермана на грудях, – а то ви, розвідники, в цих плащах і чорних окулярах так один на одного схожі, що я плутаюся.

– Кавалер Ордена Почесного Гною Рафаель Комаха. Позивний – агент Іван-чай, – представився візитер, клацнувши каблуками й труснувши кучерявеньким мідним волоссям (мідним, звичайно, за кольором, а не за хімічним складом).

Як ти, безцінний читачу, уже зрозумів, Рафаель Комаха був терентопським шпигуном, який у Харкові разом із колегами стежив, чи не поширюється там інформація про засекречене королівство, а якщо що, то припиняв такий витік.

– Я прийшов от у якій справі. У вчорашньому номері харківської газетки «Лиса правда» є інформація, яка нас насторожила. Та от, прочитайте самі. – Розвідник відкрив дипломат, узяв з нього газету й простягнув королю. – На третій сторінці внизу.

– «Як засвідчують очевидці, – почав читати вголос Жорик, розкривши газету й спрямувавши погляд у нижню частину сторінки, – днями на околицях міста Нової Водолаги приземлився непізнаний літаючий об'єкт напевно іноплане...»

– Ні, не ця, ще нижче, – перебив кавалер Ордена Почесного Гною, показавши потрібну замітку чорним пальцем.

– «З авторитетних джерел стало відомо, що в Харкові виявлене яйце динозавра, не окам'яніле, а зовсім свіже. Самуїл Юозисович Петренкошвілі-Джигарханштейн, професор біології з Харківського університету, сказав нашому кореспондентові, що ця сенсаційна знахідка підтверджує його гіпотезу, за яку в похмурі роки сталінізму він піддався репресіям; гіпотезу про те, що в річці Лопані, як і в шотландському озері Лох-Несс, дотепер живуть плезіозаври, які в інших місцях вимерли більш шістдесяти мільйонів років тому. На запитання кореспондента: чи не є небезпечними плезіозаври для харків'ян, професор відповів: "Анітрошки. Плезіозаври харчуються рибою, а не харків'янами. Принаймні, в історії не зареєстровано жодного випадку нападу цих ящерів на харків'ян, у той час як риби в Лопані усе менше й менше. У жодній науковій монографії про мезозойську фауну, у жодному палеонтологічному журналі ви не знайдете інформації, що плезіозаври будь-коли вживали в їжу харків'ян, тому підстав для паніки цілковито немає. Ви запитаєте: якщо плезіозаври живуть у Лопані, чому ж їх дотепер ніхто не бачив? Відповідаю: щоб визначити видову приналежність цієї тварини, людина має бути професійним палеонтологом, а більшість харків'ян такими не є, тому, побачивши плезіозавра, вони через недосвідченість приймають його за водорість, рибу, молюска, хробака, жука-плавунця, інфузорію або автопокришку"»...

Далі слідувала інша замітка, про ймовірне виверження харківської Холодної Гори, яка нібито виявилася вулканом, здатним від дня на день прокинутися. Але вулкани наших персонажів, безцінний читачу, не цікавили.

– Я вчора прочитав цю замітку, – продовжив розвідник, – і подумав: а раптом яйце, згадане там, це яйце не плезіозавра, а терентопського дракона, що якимось чином потрапило до Великого Світу. В «Лисій правді», як на мене, друкують суцільні небилиці, але все-таки... Спробував був відразу ж знайти того професора біології, але в Харківському університеті відповіли, що такий у них не працює, а в міському довідковому бюро сказали, що людина з таким прізвищем взагалі в Харкові не прописана. Тоді навідався до редакції цієї газети, але редактор Фауст Рабіновиченко на мої питання відповідав тільки своїми: «А вам яке діло? А хто ви, власне, такий? А чому це вас так хвилює?..» Так я нічого й не з'ясував. Сьогодні вирушив до вас, Ваша Величносте, щоби попрохати у допомогу телепата: тільки ясновидець-телепат може добути з мозку потайливого редактора інформацію. Наші закони забороняють нашим чарівникам робити чудеса у Великому Світі, але телепатія – не таке вже і чудо. Так от, – проходжу я крізь Державні Двері й натикаюся на міліцейський пост, і дізнаюся, що в королівстві викрадено драконяче яйце, і це ще більш зміцнило мої побоювання. Коротше кажучи, ситуація небезпечна. Нам терміново потрібен чарівник-телепат.

– Звісно, я схвалюю залучення чарівника до цього розслідування, і прохаю вас, Глібе Любомировичу, як громадянина й патріота, допомогти нашим доблесним розвідникам, – вимовив Жорик Дев'ятий.

– Гаразд. А коли? – запитав угодований патріот.

– А хоча б сьогодні, – попросив Рафаель Комаха. – Чим скоріше, тим краще.

– Сьогодні не зможу. Я давно не спав, давно не їв, у мене немає сил. Мені треба відпочити. Чарівники теж люди. Редактор не вовк, у ліс не втече. Завтра.

– Домовилися. Завтра о шістнадцятій нуль нуль ми з колегами чекатимемо на вас у Харкові біля входу в бар «Білий Крокодил».

– А де це?

– У центрі міста, біля оперних театрів – старого й нового. За адресою: вулиця Римарська, будинок номер дев'ятнадцять. Цей газетний редактор Фауст Рабіновиченко мешкає на другому поверсі, а на першому, крім іншого, є бар «Білий Крокодил».

– Зрозуміло. Знайду.

– Ваш пароль: «Чи не знаєте, де можна купити воскові цвяхи?», наш відгук: «Краще купіть льодяні шурупи». Простежте, щоби не було «хвоста». А тепер – розходимося по одному.

Попрощавшись і конспіративно прикривши низ обличчя коміром, законспірований кавалер Ордена Почесного Гною покинув Королівський замок. Відправився відсипатися і втомлений ясновидець...

Автор же прагне, читачу, дещо додати щодо прочитаної королем газетної замітки.

Онук одного харківського поштмейстера написав у своїй повісті «Тарас Бульба», що, мовляв, рідко який гоголь долетить до середини Дніпра. Вірніше, він висловився так не тільки про птицю, називану гоголем, а взагалі про птахів.

А от про річку Лопань, що протікає містом Харковом і зливається в його історичному центрі з рікою Харків, цей вищезгаданий онук міг би написати, що «Усякий птах запросто долетить до середини Лопані. Навіть курка. А місцями й дійде пішки». Тому брехня про лопанських плезіозаврів виглядає цілковитою безглуздістю.

До слова, про курей. Народ проказує про багато явищ: «Це курям на сміх». Так, наприклад, харківський народ міг би сказати про інформацію щодо лопанських плезіозаврів. Собакам, слонам, крукам, восьминогам, дельфінам, папугам, мавпам, навіть пересмішникам (є такі птахи), і багатьом іншим не на сміх, а курям на сміх. Із чого випливає логічний висновок, що народ уважає курей найсміхотливішими з тварин, істотами з добре розвиненим почуттям гумору. Авторові цих рядків чомусь жодного разу не доводилося чути курячого реготу. Але народна мудрість – це вам не хухри-мухри. Народу видніше. І чутніше.