Текст книги "Яйцепос. Книга 2"

Автор книги: Дюк Брунька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 35 страниц)

Що ж до інших пташинок, то перебільшив, ох, сильно перебільшив ширину Дніпра Микола Васильович Гоголь (як ти, поза всяким сумнівом, зрозумів, безцінний читачу, саме він є тим самим харківсько-поштмейстерським онуком), говорячи (вірніше – пишучи), що рідкий птах долетить до його середини. Якщо багато перелітних птахів долітають аж до Африки або інших теплих територій, то долетіти не те що до середини, а хоч і на інший берег – це їм раз плюнути. Слушним твердження Миколи Васильовича є хіба в тому розумінні, що нема чого птахові (якщо він не водоплавний) долітати тільки до середини. Нормальний птах, долетівши до середини, продовжить політ. І тільки якийсь недорозвинений у фізичному або розумовому аспекті, долетівши до середини (або навіть не долетівши), шубовсне та втопиться. Але якщо недорозвинених уважати рідкими, то тут Гоголь правий. А щодо нормальних – не правий.

От якби Гоголь так написав про цеглу, наприклад, це було б вірно. Дійсно, рідко яка цеглина долетить до середини Дніпра, навіть якщо її метнув чемпіон світу або олімпійських ігор з метання... Ну, метання цегли поки не є олімпійським видом спорту, та й чемпіонатів світу із цього виду, можливо, поки не проводиться. Ну, припустимо, її метнув чемпіон з метання списа, диска, штовханню ядра, або ще який фахівець у категорії кидань, шпурлянь, жбурянь, запускань і т.д.; ну там бейсболіст, боулінгіст і таке інше. Будь він хоч найспортивнішим і потужнішим, май біцепси з буханець, і то – не долетить цеглина до середини Дніпра, ніяк не долетить. Тобто долетить, звичайно, якщо кидати в Росії, де джерела цієї ріки, де вона ще вузенька. Долетить і перелетить. Але ближче до низов'їв, в Україні (що й мав на увазі Гоголь) – дзуськи! Та трепетне ставлення до класиків не дозволяє нам заміняти в їхніх шедеврах птаство на цеглу, навіть якщо це формально вірніше.

– Якщо читач досить обізнаний щодо палеонтології, – каже раптом педантична Ліва півкуля авторського мозку, – то на текст у газеті «Лиса правда» він може заперечити, що, по-перше, плезіозаври не належать до категорії динозаврів, хоча схожі і мають однакове закінчення в назві, а по-друге, на думку авторитетних палеонтологів, плезіозаври не відкладали яєць на суші, як морські черепахи або там пінгвіни, а народжували у воді одразу живих дитинчат, як дельфіни та кити.

– Я не сперечаюся, – відповідає Автор. – Але газета «Лиса правда» була виданням не науковим, не академічним, а скоріше розважальним, тому не дотримувалася наукової скрупульозності.

Та повернемося до короля Жорика Дев'ятого і його родини.

☼ ☼ ☼

В XVI столітті один польський священник винайшов бутерброд, тобто придумав намазувати вершкове масло на скибку хліба (дивно, що до того протягом тисячоріч поїдання хліба й масла, людству не спало на думку з'єднати ці продукти, намазавши один на іншій).

А в XVII сторіччі один український підприємець, який у молодості був запорізьким козаком, винайшов каву по-віденськи, тобто придумав додавати у каву вершки та мед.

Втім, бутерброд був не єдиним досягненням поляка, а кава по-віденськи – не єдиним досягненням українця.

Поляк, якого кликали Миколаєм Коперником і який крім польських предків мав також і німецьких, зробив великі відкриття й в області астрономії, що читачеві, звичайно, добре відомо. Крім того, він був лікарем, математиком, фізиком, юристом, дипломатом і філософом.

А українець, якого кликали Юрієм Францем Кульчицьким, крім вищезгаданого напою винайшов і прикуску до нього – рогалики, тобто випічку у формі півмісяця, що ті штуки французи, додавши у них начинки, назвали круасанами (що в перекладі з французької і означає «півмісяць»). А також заснував першу у Відні й одну з перших у Європі каварню (за назвою «Під Синьою Пляшкою»), через що придбав репутацію людини, завдяки котрій пиття кави стало серед європейців модним заняттям.

Австрійці оголосили його своїм національним героєм і встановили йому пам'ятник у Відні. Втім, можливо не стільки у зв'язку з його кулінарними досягненнями, скільки із приводу порятунку ним австрійської столиці від турецької окупації. Йому, завдяки хорошому знанню турецької мови й турецьких звичаїв, удалося із обложеного турками Відня просочитися крізь турецьку армію й викликати на підмогу армію польсько-австро-німецьку, яка турок там розгромила. Інших сміливців, котрі намагалися зробити те ж саме, турки вбили, а українцеві пощастилося переконати турків, що він свій, теж турок, здійснити подвиг і залишитися живим. У якості нагороди за сміливість і спритність вибрав відбитий у турків трофей – лантухи із зернами кави (що й дозволило йому заснувати кавовий бізнес). А винайдені ним рогалики нагадували про перемогу над мусульманами, адже символом ісламу є саме півмісяць.

– Якого хріну! – скрикує обурено раптом Права півкуля авторського мозку.

– Ніякого хріну, – відповідає Автор. – Ніякого хріну ані в рогалики, ані в каву по-віденськи Кульчицький не додавав; та й Коперник робив бутерброди без хріну.

– Ні, якого хріну ти про це розповідаєш?! Це, по-твоєму, «повернемося до Жорика Дев'ятого та його родини»?! Яке відношення до терентопського короля мають ці просторікування про Кульчицького й Коперника?

– Відношення от яке: ранком двадцять першого вересня тисяча дев'ятсот дев'яносто п'ятого року Жорик Дев'ятий, Зінька Одинадцята, Зінуля й Зіночка поснідали. Як, втім, вони це робили ранком кожного дня. Отож, під час сніданку обидві принцеси пили саме винахід українця Юрія Франца Кульчицького і їли винахід саме поляка Миколая Коперника. Що й стало для мене приводом повідомити читача про причетність цих двох чудових чоловіків до цих усім добре відомих продуктів харчування. Може, читач цього раніше не знав, а тепер знає. Бо я прагну, щоб моя писанина не тільки розважала читача, але й розширювала його світогляд, насичувала новими знаннями. Тому я й суну час від часу в неї цікаві й забавні, але не всім відомі факти з історії й культури як Харкова і України, так і взагалі людства. Надихнув мене на це геніальний Франсуа Рабле, який так само свою веселу епопею «Ґарґантюа та Пантаґрюель», крім сміховинних пригод потішних героїв, нафарширував і масою пізнавальних інформацій, що розширюють читачеві світогляд та свідомість.

Але перед сніданком Жорик Дев'ятий, розставшись із агентом Іван-чаєм і чарівником Цвяхом, вийшов зі свого кабінету й зустрів Зіньку Одинадцяту, розповів їй про те, як маг закодував пам'ять дочки. Дружина у відповідь показала Зіночкину куртку, яку вона почистила, пришила новий коричневий ґудзик замість відірваного Бандюгою, знищивши тим самим сліди вечірнього нападу. Курточку повісили в доччину шафу, і тільки після цього розбудили принцесу. Вона, солодко потягнувшись, глянула на годинник і ошелешено підхопилася:

– Ой, я ж до університету спізнююся! Чому будильник не дзвонив? Я ж заводила!

Звичайно ж, у суєті вчорашнього драматичного вечора будильник ніхто не заводив, але завдяки впливу Цвяха принцеса пам'ятала, що заводила. Жорик Дев'ятий і Зінька Одинадцята залишилися задоволені роботою мага.

А потім відбувся згаданий сніданок з кавою по-віденськи й класичними булочно-масляними бутербродами. Після якого Зіночка та Зінуля, дві студентки, поспішно умчалися на заняття.

Автор же, перш, ніж перейти до наступних подій, прагне тебе, безцінний читачу, хоча б поверхово познайомити з домочадцями сімнадцятого терентопського короля.

Жорик і Зінька познайомилися 1967-го року, у Жорикбурзькому університеті. Він тоді був не королем Жориком Дев'ятим, а принцом Георгієм. Вони були студентами першого курсу, він – біологічного, а вона – історичного факультетів. Знайомство відбулося на їхньому першому студентському балі в університетському клубі. Стали зустрічатися. Він познайомив її зі своїми батьками – Жориком Восьмим і Зінькою Десятою, вона його – зі своїми – Сидором і Єфросинією Козолупами. Єфросинія Козолуп обіймала посаду домогосподарки, а Сидір Козолуп працював жебраком.

– Жебраком?!! Тесть Жорика Дев'ятого був жебраком?!! – не вірить своїм вухам Ліва півкуля (тобто, усередині черепа в мозкової півкулі, звичайно, немає своїх особистих окремих вух, так що це висловлення слід уважати умовним).

– Король був зятем жебрака?!! – вигукує і Права.

Автор пояснює:

– У Терентопському королівстві будь-яка робота була в пошані, якщо вона робилася професійно, без браку. Високопрофесійний жебрак міг користуватися більшою повагою, ніж, наприклад, низькопрофесійний дантист. За освітою Сидір Козолуп був архітектором-замкобудівником. Він закінчив замкобудівельний інститут, спроектував Шриньзякобубудецький замок у Свистоніздринській області (там тепер жив герцог Абрам – лицар Напівкруглого Столу). Але потім зрозумів, що його професійне й життєве покликання не в цьому. Його тягло до професії жебрака. Він пройшов навчання на дворічних курсах з професійного жебрацтва, глибоко простудіював монографії, написані маститими терентопськими жебраками, корифеями цієї справи: «Самовчитель починаючого жебрака», «Технологія ниття», «Класифікація бруду», «Міміка й жести жебраків в епоху бароко», «Жебрацтво канонічне й апокрифічне», «Ілюстрована енциклопедія жебрацтва», «Моделювання злидарського лахміття», «Психологічні вправи для жебраків», «Маніпуляції долонею. Посібник для жебраків», «Програмування жебраком жалості й бридливості у свідомості клієнтів», «Слина і шмарклі як психологічний фактор у роботі жебрака» і інші корисні для цієї справи праці.

Завдяки такому серйозному ставленню до обраного діла, Сидір Козолуп швидко досяг високого професіоналізму й зробився у цій спеціальності віртуозом.

У Терентопії слово «жебрак» не є синонімом слова «злидар». Звичайно, якщо ти ставишся до своєї роботи халатно, трудишся абияк, не намагаєшся підвищувати професійний рівень, то на великі доходи не розраховуй. Але якщо ти добрий фахівець, працюєш талановито й на совість, то, будучи за фахом жебраком, можеш жити багато. Терентопці, в основному, люди щедрі й талановитим жебракам вони подають рясно. Тому в Козолупів була триповерхова вілла з басейном, розкішний лімузин (гібрид «Чайки» з «Волгою») та інші блага.

Крім практики, багатий жебрак Сидір Козолуп займався й теорією: писав книги з мистецтва жебрацтва. А крім того, викладав технології жебрацтва в одному з інститутів, і мав за це звання професора.

Одним словом, батько обраниці принца був людиною забезпеченою і шановною. Коли дочка вийшла заміж за королівського сина, жебрак Сидір допомагав молодятам грішми.

Про Зіньку Одинадцяту ти вже дещо знаєш, безцінний читачу. Наприклад, що вона ставилася до Королівського зоопарку з меншим ентузіазмом, ніж чоловік. Іноді дорікала чоловікові за те, що той багато часу й душевного тепла віддає своєму зоологічному хобі й тому недодає їхній родині. Але ці докори не приймали форми скандалів і, тим більше, бійок.

От як описує королівське життя Даниїл Хармс у своєму тексті «Казка»:

«... А король подумав, що королева б'ється, і вдарив її склянкою по голові. Тут королева розсердилася й ударила короля тарілкою. А король ударив королеву мискою. А королева вдарила короля стільцем. А король підхопився й ударив королеву столом. А королева повалила на короля буфет. Але король виліз з-під буфета й пустив у королеву короною. Тоді королева схопила короля за волосся й викинула його у віконце...»

І так далі. А в тексті того ж Хармса «Новий талановитий письменник» читаємо отаке:

«У стародавньому замку жив принц, страшний п'яниця. А дружина цього принца, навпаки, не пила навіть чаю, тільки воду й молоко пила. А чоловік її пив горілку й вино, а молока не пив. Та

й дружина його, власне кажучи, теж горілку пила, але приховувала це. А чоловік був безстидник і не приховував. "Не п'ю молока, а горілку п'ю!" – говорив він завжди. А дружина тихенько, з-під фартуха, виймала баночку й хлоп, виходить, випивала. Чоловік її, принц, каже: "Ти б і мені дала". А дружина, принцеса, говорить: "Ні, самій мало. Хю!" – "Ах ти, – каже принц, – ледя!" І із цими словами гуп дружину об підлогу! Дружина собі всю пику розбила, лежить на підлозі й плаче. А принц у мантію загорнувся й пішов до себе на вежу. Там у нього клітки стояли. Він, бач, там курей розводив. От прийшов принц на вежу, а там кури кричать, їжі вимагають. Одна курка навіть іржати почала. "Ну ти, – каже їй принц, – шантоклер! Мовчи, поки по зубах не дісталося!" Курка слів не розуміє й продовжує іржати. Отже, виходить, що курка на вежі шумить, принц, виходить, матірно лається, а дружина внизу, на підлозі лежить – одним словом, справжній содом».

А в «Звичайному чуді» Євгенія Шварца описано так:

«Знаєте, мабуть, що таке королівський палац...

Отож і є! За стіною люди давлять один одного, ріжуть рідних братів, сестер душать... Словом, іде повсякденне буденне життя».

Ну так, і в роді терентопських монархів був ганебний інцидент, коли король Жорик Четвертий ледве був не загинув від сокири свого кузена Олександра Мирополковича; що тому лиходійству завадила здійснитися звичайна муха, названа згодом бджолою. Але, по-перше, коли це було? – аж сторіччя тому; а по-друге, навіть в епоху Жорика Четвертого це було аномалією, котра ні в які ворота не лізе, а не типовим випадком. А в часи Жорика Дев'ятого описані вище неподобства в королівському сімействі навіть уявити неможливо. Родина Дев'ятого була інтелігентна, порядна; відносини в ній були цілком прекрасними. Ніяких тобі склок, зловживань спиртним, матірної лайки, а вже тим паче бійок і замахів на вбивства. Звичайно, як у всякій нормальній родині, включно з найблагополучнішими, траплялися зрідка образи й дрібні сварки, але щоб от так, як згадано вище – ні, ні, і ще раз ні!

Зінька Одинадцята була блондинкою розумною, інтелігентною, культурною, тому вона ніколи не опускалася до скандалів з верескливими монологами й здрібнюванням посуду. Симпатична, висока, струнка дама. Чоловіки, котрі люблять, що називається, «жінок у тілі», у яких «є що помацати», сказали б, можливо, що королева занадто сухорлява. (Про дружину іншого монарха Тарас Шевченко у поемі «Сон» написав: «мов опеньок засушений, тонка, довгонога». Цей опис підійшов би і до Зіньки Одинадцятої.) Але це справа смаку, а в кожного свій смак.

Будучи не цілком задоволена хобі чоловіка (зоопарком), сама королева теж мала хобі. Одне з них тобі, безцінний читачу, вже відоме зі щося сьомого «Корчма "Під Мідним Забралом"» – готування дієтичних страв і згодовування їх чоловікові. Те, що Жорик ніколи не скаржився, мовляв, «ти, серцю моє зеленооке, майже мориш мене голодом, годуючи, наче цапа, якимось сіном», показує не стільки його лагідність, скільки ніжну, трепетну, делікатну закоханість у дружину, про острах хоч чимсь її засмутити. Погодься, читачу: не кожний чоловік, що прожив з жінкою стільки років, зберігає таке ставлення, більш типове для молодят.

Крім цього хобі було в неї й інше – вона полюбляла літати на мітлі. Ні, вона не була феєю, як знаменита королева Морґана (сестра короля Артура, дружина короля Урієна, матір лицаря Івейна). Дружина Дев'ятого Жорика не вміла чаклувати, впливати на погоду, перетворювати одні об'єкти на інші і т.д.; ніяких таких фейських штучок, крім мітелкової левітації, так би мовити. Літанню на мітлі королеву Зіньку Одинадцяту навчила її подруга дитинства, фея Люся Гризодубова, яка ще в дитячому садку літала на горщику, оскільки походила зі стародавнього чаклунського роду й всотала чарівництво з молоком матері. (До речі, в Харкові теж була жінка на прізвище Гризодубова, яка прекрасно літала, тільки звали її не Люсею, а Валентиною, і літала вона не на горщику або мітлі, а на предметах крилатих. За великий і унікальний на той час політ вона в 1938 році першою серед жінок отримала звання Героя Совєтського Союзу. А під час Другої світової війни її польоти були бойовими. У Харкові вже давно існує присвячений їй музей авіації в будинку, де вона жила. Терентопська фея Люся Гризодубова – не родичка цієї героїчної харків'янки; вони всього лише однофамільниці.) Одного разу, 1978-го року, королева навіть брала участь у традиційних фейських метлоперегонах за маршрутом: Свіжегнійополь – Манюнинськ; але, будучи дилетантом у цій справі, прилетіла до фінішу останньою й отримала втішливий приз – книгу «Аси мітлолевітації» і запасні прутики для мітли.

Останнім часом цим видом жіночого спорту зацікавилася й принцеса Зінуля, навіть записалася в секцію мітлольотчиць, але її польоти поки скромні – не вище 17 міліметрів, не далі 229 сантиметрів.

Старша принцеса, звичайно, була в чомусь схожа на молодшу, оскільки вони були рідними сестрами, мали спільних батьків. Але в той же час мала й відмінності, адже вони не були двійнятами. Якщо Зіночка була білявкою (у маму), то Зінуля була руденькою (у тата). Зіночка була стрункішою, а Зінуля вгодованішою (але не дуже товстою). Зінуля була реготухою й пирскала з усякого приводу. Зіночка теж мала почуття гумору й полюбляла посміятися, але більшою мірою, ніж старша сестра, була схильна до тихої замисленості. Зіночка в описуваний час вчилася в Жорикбурзькому університеті на першому курсі факультету фольклористики, а Зінуля – в Академії Культури імені Герострата на третьому курсі факультету культурології. Зінуля була дещо короткозорою і тому постійно носила окуляри, а у Зіночки був прекрасний зір, тому окуляри вона носила лише іноді, і тільки темні, сонцезахисні.

☼ ☼ ☼

Але повернемося до короля.

Після того, як дочки умчалися на заняття, Жорик, усамітнившись у кабінеті, змінив до невпізнанності свою зовнішність, відклеївши фальшиву руду бороду, надягши чорну перуку, приклеївши чорні вуса й чорні брови, несправжній шрам і підроблені бородавки, змінивши риси обличчя за допомогою театрального гриму і облачившись у некоролівський доспіх. Таємно покинув Королівський замок секретним підземним ходом й під виглядом невідомого мандрівного лицаря доснідав у корчмі «Під Рятівною Мухою». Адже на відміну від дочок, королева не балувала його бутербродами й кавою по-віденськи, а, уважаючи, що в його віці вже треба берегти здоров'я, почастувала салатом із кропиви, подорожника й кульбаби (причому навіть без солі, перцю, майонезу, олії, оцту чи інших приправ, які Зінька вважала шкідливими для здоров'я чоловіка), а також склянкою соку з ріпи. Читачеві із сьомого щося відомо, що зазвичай другий сніданок, другий обід і другу вечерю монарх потай поглинав у корчмі «Під Мідним Забралом». Але цього дня, 21 вересня, даний пункт громадського харчування був закритий у зв'язку з трауром – смертю прийомного сина корчмаря Мойсея Роженкранца, тому й довелося цього разу потрапезувати в закладі Гільденштернів.

Повернувшись у замок (так само таємно, зрозуміло, секретним підземним ходом), король змінив зовнішність у зворотному порядку, приклеївши, у тому числі, і звичну всім руду бороду.

Потім він підписав кілька указів. Серед яких були, наприклад, такі:

«Про заборону на гоління котів і кішок».

«Про заборону на використання вогнепальної зброї в полюванні на тарганів».

«Про святкові заходи в День Шляхетного Мордобою».

«Про святкування 100-річчя від дня народження православного патріарха-стахановця Савелія Другого».

«Про відповідальність за глузування над нудистами».

«Про неприпустимість плювання з повітряних куль».

«Про неприпустимість стріляння з рогаток в ельфів і інших громадян».

«Про будівництво нових громадських туалетів у місцях скупчень туристів».

Потім Жорик Дев'ятий доручив баронові Річарду Неголеному, який очолював загін королівських кур'єрів-глашатаїв, скликати лицарів на турнір із приводу національного свята – Дня Шляхетного Мордобою, – який святкується щорічно 5 жовтня.

Потім король прочитав свіжий номер «Королівської правди».

Після цього йому зустрівся королівський писар Ульріх фон Смирнов, який, перераховуючи шурхотики, повідомив, що підскарбій Андрій Кацапенко вже видає аванс. Король поспішив до каси, поки не зібралася велика черга.

До віконця, крізь яке видавав гроші підскарбій, уже підійшли: працівник Королівського зоопарку Юрій Антонович Рябозад, граф Леонід Заканавний, королівська праля Льоля Мухова, барон Річард Неголений, паж Йоська Діккерман і кат Інкогнитечко.

– Ви крайній? – запитав у співробітника в клоунській масці монарх.

– Що? Так, ви за мною будете, Ваша Величносте, – буркнув клоуноликий кат і знову поглинувся читанням «Орфографічного словника сучасної терентопської мови», який прочитав уже до половини.

Король став у черзі позаду ката. Слідом підійшов парубок трагічного вигляду й зайняв місце за главою держави. Трагічний вигляд парубкові надавали сумні очі, у яких застигла вся світова скорбота, бліде обличчя, смутне скривлення губ, синюваті тіні під очима, траурно-чорний строгий костюм, траурно-чорна краватка, траурно-чорна сорочка й навіть траурно-чорний носовичок, що визирав з нагрудної кишені. Траурний стиль злегка порушували тільки білі кросівки на ногах і строкатий рогатий капелюх з бубонцями на голові. Це був королівський блазень Альфред Ромуальдович Вареник...

– А траур у нього був через смерть Бандюги, чи що? – цікавиться Права півкуля авторського мозку.

– Ні, сумно-траурний настрій – це його звичайний стан, – відповідає Автор.

– Так, деякі відомі коміки й гумористи, над жартами яких публіка реготала несамовито, були в житті людьми меланхолійними, похмурими, – погоджується півкуля Ліва.

– Ні, тут інший випадок, – не погоджується із цією згодою Автор. – Цей блазень не був сумним коміком, він був сумним не коміком.

– Як – не коміком, якщо він – блазень? Блазень – це комік, клоун, веселун! – дивується Ліва.

І Автор змушений докладніше зупинитися на особистості цього своєрідного придворного.

Альфред Вареник, обіймаючи посаду королівського блазня, не був здатний жартувати, комікувати, сміхотворити. Він був хронічним песимістом. Він ані інших не смішив, ані сам не сміявся. Посмішку на його сумовитій фізіономії бачили тільки один раз – коли бешкетний граф Леонід Хихотунчик, непомітно підкравшись іззаду, полоскотав блазневі під пахвами.

Песимізмом він заразився в дитинстві. У п'ятирічному віці Альфик, як називала його мама, довідався, що всі люди рано або пізно вмирають, і це відкриття так його вразило, що думка про прийдешню могилу не залишала його вже ані на хвилину. При погляді на будь-яку людину, думав: «Бідолаха, і ти теж приречений, і тобі смерті не уникнути». Коли при ньому хтось безтурботно веселився, Альфред Вареник сумно хитав головою з думкою: «Яке блюзнірство сміятися в таку трагічну хвилину! У цю мить, напевно, хтось десь умирає, може й у страшних мученнях, а вони регочуть, циніки бездушні! Мабуть, забули, що чекає вас попереду! І взагалі, життя – це западня, з якої жоден смертний не вирветься живим. Так хіба можна чомусь радіти і веселитися, якщо ти опинився в такій смертельній пастці?!» І від постійного відчуття неминучості смерті цей молодий меланхолік перебував у нескінченній жалобі.

– Як же така невесела особистість опинилася на такій не підходящій для неї посаді?! – дивується Права.

– По блату, дорогі мої півкулі, по знайомству, по протекції.

Одного разу влітку 1994 року аудієнції в глави держави попросила така собі Лукера Вареник. Жорик Дев'ятий із нею зустрівся, і виявилося, що вона не хто інша, як Лушка Об'єдкіна, з якою він учився в одному класі школи імені Джонатана Свіфта, з якою сидів за однією партою, і яка була першою дівчинкою, котру поцілував юний принц. Вони не бачилися більш двох десятків років і зраділи зустрічі. Почали згадувати шкільні роки, однокласників, учителів. Досхочу насолодившись ностальгією за дитинством, перейшли до справи.

Лукера Об'єдкіна-Вареник сказала, що її старший син – студент-заочник – шукає роботу, і попросила друга дитинства дати йому яку-небудь посаду при дворі. Будь-яку, аби тільки при королівському дворі. Видно, це був її пунктик. «Ну, нехай буде лицарем Напівкруглого Столу», – запропонував коронований лицар. «Ні, тільки не лицарем, – відмахнулася подруга. – Це робота моторна – турніри, подвиги, а мій Альфик – хлопчик тихий, скромний, замислений, лицарство йому не підійде. Треба щось таке, щоби без бійок, без зброї». Король сказав, що придворний штат повністю укомплектований, вакансій поки немає, але однокласниця так просила, що монарх твердо пообіцяв узяти її сина на роботу в свій замок.

Роздумуючи, куди ж прилаштувати цього несподіваного працівника, Жорик раптом згадав, що одна вакансія все ж таки є, що з тих пір, як старий блазень Мирон Гороховий пішов у 1980 році на заслужений відпочинок, ця посада залишається не зайнятою. І зачислив Альфреда Вареника на місце королівського блазня.

Звичайно, дуже швидко з'ясувалося, що цей скорботний хлопець професійно не придатний для такої роботи, але не можна ж відмовлятися від даного королівського слова. Слово не шмаркля, вилізло – не витреш, як говорять у Терентопії.

Перші висловлення нового блазня про неминучість смерті придворна публіка сприйняла як факт спеціалізації новачка на чорному гуморі. А потім усі зрозуміли, що блазень не жартує.

Але вихід був знайдений. Хоч Альфред Вареник не вмів жартувати, зате він умів читати, і читати голосно, з гарною дикцією, з вираженням. Король сам став складати й писати для придворного коміка смішні епіграми, каламбури, монологи, афоризми і т.д. А блазневі залишалося це визубрити напам'ять і з вираженням прочитати на публіці. Контраст між смішними фразами й трагічним вираженням читця створював такий комічний ефект, що публіка від реготу іноді навіть валилася на підлогу й дриґала ногами. Блазень же, сумно дивлячись на людей, що корчаться від веселощів, думав: «Нещасні, ніщо вас не врятує від прийдешньої могили», і з тугою в голосі видавав нові заучені фрази, викликаючи черговий ураган сміху...

– Ну от бачиш – ураган сміху! – сперечається з Автором Права ділянка внутрічерепного органа. – Як же ти кажеш, що він не був коміком і не смішив?

– Сміх був не завдяки тому, що він смішив, а всупереч тому, що він і не збирався нікого веселити, уважаючи веселощі в таку трагічну хвилину (для нього всі хвилини були трагічними) блюзнірством, – пояснює Автор. – Він заради хліба насущного виголошував визубрені тексти, не розуміючи, чому ці приречені задирають куточки губ, виставляють зуби й кричать: «га-га-га». Називати його коміком, це однаково, що називати кондитером людину, яка, випадково спіткнувшись і впавши, гепнулася обличчям у торт; мовляв, якщо зконтактувала зі солодощами, – значить, кондитер. Коміком, на мою думку, слід уважати тільки того, хто смішить публіку свідомо. Альфреда Вареника ніяк не можна вважати коміком, говорю я, нехай навіть його робота й викликала веселі конвульсії в клієнтів.

Крім такої роботи з незрозумілим для нього результатом, крім заочного навчання в Академії Культури імені Герострата, блазень присвячував себе й літературній творчості: писав вірші, прозу, п'єси. Свої графоманські рукописи він віддавав у редакції різних періодичних видань: «Королівська правда», «Вечірній Жорикбург», «Під прапором нудизму», «Доля з маком», «Полювання та спирт», «Буряківництво та гній», «Гарнюнізм!», «Вісник шпаківньобудівельників», «Календар єдинорогара», «Кат-аматор», «Мистецтво крадійства», «РВЧГ Магія», «Лицарські зачіски й стрижки», «Друг самогонника», «Біографії славетних комах», «Альманах русалкознавця», «Про смачні й нешкідливі отрути», «Спортивний пліткар», «Чернечий гумор», «Філософія сякання», «...» (журнал для неписьменних), «Декоративні глисти», «Автомобіляр-селекціонер», «Щотижневик дегустатора», «Бібліотечка жебрака», «Сюсі-пусі» (журнал для немовлят), «Ази метлолітання», «Культурний матюкальник», «Тю!», «Тваринам про людей», «Мандрівник-надомник», «Сучі діти» (журнал для кінологів), «Акваріуміст-пірнальник», «Тьху!», «Побиття байдиків», «Скаче кінь, палає хата» (журнал для російських жінок), «Поп-музика та дяк-музика», «Зроби сам» (еротичний журнал), «Естетика чхання», «Свіжегнійопольский стахановець»... Та інших газет і журналів.

Але вони відмовлялися друкувати твори похмурого блазня. Не тільки тому, що ці твори були наслідувальними за формою, але й тому, що вони були занадто песимістичними за духом. От, для прикладу, як починаються деякі його вірші: «Той труп був парубок покійний і хлопець хоч куди мертвяк...», «Реве та стогне у лікарні і помирає інвалід...», «Садок поблизу кладовища, хрущі серед могил гудуть...», «Робіть, хлопці, домовини, та й лягайте спочивать...», «Ой там на горі́ бідаки мруть...», «Ой на го́рі дві труни...», «Гине хтось там, гине сумно, життя опадає...», «Ой чий то гроб стоїть...», «Ой під вишнею, під черешнею лежав старий що помер, довго мучившись...», «День який сонячний, ясний, безхмарний, видно, хоч труни роби...», «Дивлюсь на могили та й думку гадаю, що всі ми помремо, спасіння немає...» І так далі.

Єдине видання, яке прийняло могилозосередженого поета з розкритими обіймами й надало свої сторінки для його загробних добутків – вампірська газета «Темний шлях». Це був їхній клієнт. Крім віршів блазня, кровожерливі небіжчики почали частинами публікувати у своїй газеті і його нескінченний роман «Не в житті щастя».

Свої п'єси: «Навіщо жити?!», «Нестерпні страждання агонізуючого інваліда», «Розкладання», «Морг», «Цвинтар», «Мертвий труп» і «Смерть неминуча» Альфред Вареник пропонував для постановки всім жорикбурзьким театрам: і Театру Абсурду імені зжертої ковбаси, і Театру Пантоміми імені блазня Горохового, і Театру Ляльок імені Бен Бецалеля, і Театру Комедії імені Козьми Пруткова, і Театру Народного Танцю імені королеви Теклі Прошмигуючої, і Театру Художнього Свисту імені Солов'я-Розбійника, і Театру Стриптизу імені Голого Короля, і Театру Юного Глядача імені Бабая, і Театру Поезії імені невідомого автора, і Театру Воєнних Дій імені Ланцелота... навіть Стайні Опери та Балету. І іншім. Але вони не бажали ставити таких песимістичних спектаклів. Головний режисер Театру Комедії імені Козьми Пруткова, прочитавши п'єсу «Навіщо жити?!», під враженням навіть намагався вкоротити собі віку, але його встигнули вийняти зі зашморгу й відкачати, а п'єсу повернули Альфредові Варенику, сказавши, що вона вражаюча, але небезпечна для життя...

Автор Терентопських хронік отут бажає зауважити, що деякі літератори, які вважаються дуже похмурими творцями моторошних добутків, мали, проте, добре почуття гумору й писали, крім іншого, і веселі гумористичні твори. До цієї категорії належать, наприклад, Едґар Аллан По та Федір Михайлович Достоєвський. (Щоправда, гумор той був подекуди на абияким, а чорним. До слова, Едґар Аллан По був одним із тих закордонних літераторів, чиї твори перекладав українською мовою письменник-харків'янин Майк Йогансен, котрий неодноразово згадується в Терентопських хроніках.) Але Альфред Вареник, на відміну від них, був однозначно похмурим, без, так би мовити, противаги.