Текст книги "Сповідь відьом"

Автор книги: Дебора Гаркнесс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 48 страниц) [доступный отрывок для чтения: 20 страниц]

– Я про це якось не подумав, – трохи ображено промовив він. – Звісно, ти не маєш підстав довіряти Ізабо. Але вона твердо запевнила мене, що з нею та Мартою ти будеш у безпеці.

– Якщо ти сам їм віриш, то і я теж. – На власний подив, я сказала це абсолютно щиро, попри легку тривогу, бо Метью точно просив Марту й Ізабо полишити думки про те, щоб перекусити мені горло.

– Дякую, – просто сказав він, зосереджуючи погляд на моїх губах; і я відчула поколювання у всьому своєму тілі. – Ти збирайся, а я піду вмиюся і декому зателефоную.

Коли я проходила повз нього, він взяв мене за руку. І знову холод його шкіри перекрився моїм теплом, що піднялося йому назустріч.

– Зараз ти робиш те, що треба, – стиха сказав Метью і відпустив мою руку.

Наближався пральний день, тому в моїй спальні набралося чимало брудного одягу. Швидка інспекція шафи виявила кілька чистих чорних штанів, кілька колготок та з півдюжини темних закритих водолазок із довгими рукавами; а ще потерту спортивну сумку з емблемою Йєльського університету. Я смикнула її до себе за лямку, і весь знайдений одяг швидко полетів до сумки, а ще на додачу кілька светрів та шерстяних пуловерів. Я засунула туди і кросівки, шкарпетки, нижню білизну й старий одяг для занять йогою: пристойної піжами я не мала, отже, це згодиться, щоб спати. Згадавши про французьку матір Метью, я поклала до сумки презентабельну сорочку та брюки.

А в залі чувся тихий голос Метью. Спочатку він переговорив із Фредом, потім із Маркусом, а опісля викликав таксі. З сумкою на плечі, я, незграбно маневруючи, зайшла до ванни. Зубочистка, мило, шампунь та гребінець – усе пішло в сумку разом із феном та косметичкою. Я нею майже ніколи не користувалася, але для такої оказії взяти косметичку здалося мені цілком слушною ідеєю.

Зібравшись, я пішла до Метью у вітальню. Він саме тицяв на кнопки свого телефона, перевіряючи повідомлення; валізка з моїм комп’ютером стояла у нього під ногами.

– Оце і все? – спитав він, здивовано оглядаючи мою спортивну сумку.

– Ти ж сам сказав мені, що багато не знадобиться.

– Так, але я звик, що жінки не слухаються мене, коли йдеться про багаж. Коли Міріам збирається куди-небудь на уїк-енд, то бере з собою стільки, що вистачить вдягнути цілий полк, а моїй матері – так тій взагалі потрібно кільканадцять величезних валіз. Луїза – та й на вулицю не вийшла б із такою маленькою сумкою, вже не кажучи про поїздку за кордон.

– Я не маю здорового глузду, а ще я потребую, так би мовити, великих експлуатаційних видатків.

Метью з розумінням кивнув.

– Паспорт при тобі?

Я кивнула і тицьнула пальцем йому під ноги.

– Так, він у валізі з комп’ютером.

– Тоді їдьмо, – мовив Метью, востаннє окидаючи поглядом кімнату.

– А де фото? – спитала я. Було негоже отак просто залишати його.

– Воно у Маркуса, – поспішив відповісти Метью.

– А коли тут був Маркус? – нахмурилася я.

– Коли ти спала. Хочеш, щоб я забрав знімок і повернув тобі? – Вампір взяв телефон і його палець очікувально завис над кнопкою.

– Ні, – похитала я головою. Мені більше не хотілося бачити те фото.

Метью взяв мої торби, і ми без пригод спустилися вниз. За брамою коледжу нас вже чекало таксі. Метью зупинився і щось сказав Фреду. Вампір віддав сторожу картку, і вони потиснули один одному руки. Вони про щось домовилися, але мені про деталі тієї домовленості не сказали ні слова. Метью швидко посадив мене в таксі. Ми їхали, не зупиняючись, приблизно півгодини, поки вогні Оксфорда лишилися позаду.

– А чому ми не поїхали на твоєму авто? – спитала я, коли ми були за містом.

– Так краще, – пояснив він. – Потім не доведеться просити Маркуса переганяти її.

Погойдування таксі заколисало мене. І я задрімала в нього на плечі.

В аеропорту ми злетіли відразу, як тільки перевірили наші паспорти, а Метью заповнив всі необхідні папери. Під час зльоту ми сиділи на кушетках довкола низького столика одне напроти одного. Кожні кілька секунд я роззявляла рота, щоб не закладало вуха, поки літак набирав висоту. Коли ми вийшли на крейсерську висоту, Метью розстебнув свій ремінь безпеки і видобув подушки та ковдри з шафи під вікнами.

– Невдовзі ми будемо у Франції. – Він примостив подушки на краю моєї кушетки, широкої, як двоспальне ліжко, і приготував ковдру, щоб мене накрити. – Можеш трохи поспати.

Але мені не хотілося спати. Насправді я боялася заснути. Ота фотографія немов закарбувалася на зворотному боці моїх повік.

Він нахилився наді мною з ковдрою в руках.

– Щось не так?

– Я не хочу заплющувати очей.

Усі подушки, окрім одної, Метью скинув на підлогу.

– Іди сюди. – Він сів біля мене і запрошувально ляснув рукою по білому пухнастому чотирикутнику. Звиваючись, я посунулася шкіряною поверхнею кушетки, поклала голову йому на коліна і випростала ноги. Метью дбайливо накрив мене ковдрою.

– Дякую, – прошепотіла я.

– Нема за що. – Він торкнувся пальцями своїх губ, а потім моїх. Я відчула солонуватий присмак. – Спи. А я посиджу.

І я заснула – міцним та глибоким сном без сновидінь, а прокинулася від дотику прохолодних пальців Метью до мого обличчя – літак ішов на посадку.

– Котра година? – спитала я, повністю дезорієнтована в часі.

– Близько восьмої, – відповів Метью, зиркнувши на свій годинник.

– А де ми? – Я рвучко сіла й обмацала лямки ременя безпеки.

– Неподалік Ліона, що в провінції Овернь.

– У центрі країни? – спитала я, уявивши мапу Франції. Метью кивнув. – Ти звідси родом?

– Так, я народився і відродився неподалік. Звідси до мого дому – мого рідного дому – година-дві їзди автомобілем. Під обід ми будемо там.

Ми приземлилися в приватній зоні регіонального аеропорту, і наші паспорти та багаж взявся перевіряти службовець зі знудженим виглядом, але побачивши в паспорті ім’я Метью, він відразу ж витягнувся по стійці «струнко».

– Ти завжди подорожуєш цим маршрутом? – спитала я. Так летіти було набагато легше і простіше, аніж добиратися комерційним рейсом із лондонського аеропорту «Хітроу» до паризького аеропорту імені Шарля де Голля.

– Так, – відповів Метью без сум’яття чи сором’язливості в голосі. – Це єдиний випадок, коли я задоволений, що я – вампір і можу тринькати гроші, як захочу.

Метью зупинився біля гігантського «рейндж-ровера» і видобув із кишені набір ключів. Відімкнувши задні дверцята, він запхав мої сумки до багажника. «Рейндж-ровер» трохи поступався розкішністю його «ягуару», але брак люксусовості з лишком компенсували його розміри. То було, як їхати на панцернику.

– Ти певен, що для поїздок Францією тобі потрібен саме такий автомобіль? – спитала я, оглядаючи вузенькі рівненькі дороги.

Метью розсміявся.

– Ти ще не бачила будинок моєї матері.

Ми їхали на захід прекрасним сільським ландшафтом, де-не-де позначеним то величним маєтком, то крутою горою. Навсібіч розбігалися поля й виноградники, і здавалося, що навіть під сіро-сталевим небом земля палає яскравими кольорами осіннього листя. Ось на дорозі з’явився дороговказ «Клермон-Ферран». Навряд чи то була випадковість, попри різницю в написанні.

А Метью тримав курс на захід. Невдовзі він скинув швидкість, пригальмував, звернув на вузеньку дорогу і зупинився на її узбіччі.

– Он там, – показав він рукою вдалину. – Ото і є маєток «Сім веж».

Посеред похилих пагорбів виднілася пласка вершина, над якою вивищувалася громіздка споруда з буро-жовтого та рожевого каменя. Її оточували сім веж, а брама з баштою охороняла вхід із фронтону. Виявилося, то не чепурненький казковий замок для балів під місячним сяйвом. «Сім веж» був справжнісінькою фортецею.

– Оце твій дім? – отетеріло спитала я.

– Так. Це мій дім. – Метью дістав із кишені телефон і набрав номер. – Маман, ми майже приїхали.

Зі слухавки пролунала якась відповідь, і зв’язок урвався. Метью стримано всміхнувся і вивів авто на дорогу.

– Вона чекає нас? – спитала я, щосили намагаючись побороти тремтіння в голосі.

– Так, чекає.

– І як вона на це дивиться? – Я не поставила відвертого запитання: «Чи сподобається їй те, що ти везеш додому відьму?»

Метью помовчав, не зводячи з дороги очей.

– Ізабо не любить сюрпризів – так само, як і я, – невимушено проговорив він, звертаючи на дорогу, більше схожу на козячу стежину.

І ми поїхали угору поміж рядами каштанів до фортеці «Сім веж». Метью спрямував машину поміж двома з семи веж, і ми опинилися на брукованому майданчику перед в’їздом до головної споруди. Обабіч вивищувалися партерні посадки та парки, що плавно переходили в ліс. Вампір зупинив авто.

– Готова? – спитав він із сяючою усмішкою.

– Як і завжди, – обережно відповіла я.

Він розчахнув дверцята з мого боку і висадив мене з машини. Обсмикуючи свою чорну жакетку, я окинула поглядом солідний фасад шато. Непривітні лінії замка анітрохи не передавали моїх страхів щодо того, що чекало мене всередині. Двері рвучко розчинилися.

– Не бійся, – сказав Метью і ніжно поцілував у щоку.

Розділ 18

На порозі нас зустріла Ізабо – велична й неприступно-холодна. Непривітним поглядом дивилася вона на свого сина-вампіра, коли ми піднімалися кам’яними сходами.

Метью зігнувся аж на фут і лагідно поцілував Ізабо в обидві щоки.

– Зайдемо всередину чи проведемо церемонію знайомства тут?

Мати відступила вбік, даючи нам дорогу. Я відчула на спині її лютий погляд і відчула запах, схожий на карамель чи газований напій з екстрактом аралії. Крізь короткий темний коридор із не надто привітними на вигляд гостряками, спрямованими на голову відвідувача, ми пройшли до кімнати з високою стелею. Тут були фрески, вочевидь, намальовані художником дев’ятнадцятого століття, який завдяки власній бурхливій фантазії відтворив середньовічне минуле, якого насправді ніколи не було – лише в його уяві: леви, геральдичні лілії, змій, що кусає себе за хвіст, та посудини у формі молюска-гребінця. В одному з кутів кімнати виднілися гвинтові сходи, що вели на одну з веж.

Я відчула на собі всю силу невідривного лютого погляду Ізабо. Мати Метью уособлювала лячну елегантність, притаманну, мабуть, усім француженкам від самісінького народження. Як і її син, котрий, на диво, видавався лише трохи молодшим за матір, Ізабо була вбрана в однобарвний одяг, щоб звести до мінімуму моторошну блідість. Вона надавала перевагу палітрі кольорів від кремового до світло-брунатного. Кожен дюйм її ансамблю був простий і дорогий – від носаків м’яких туфель із коричнюватої шкіри до топазів у її сережках. Чорні зіниці немов оточили скалки холодних смарагдів, а високі вилиці не давали її обличчю з вишуканими рисами та сліпучо-білою шкірою перетворитися на просто гарненьке. Її волосся кольору меду струменіло шовковистим потоком і низько на потилиці закручувалося важким вузлом.

– Чи міг ти виказати хоч якусь обережність, Метью. – Її акцент пом’якшив звучання його імені, воно прозвучало трохи по-старомодному. Як і всі вампіри, Ізабо мала спокусливий і мелодійний голос, але в неї він нагадував звучання дзвонів – далеке й чисте.

– Боїтеся пліток, маман? А я думав, ви пишаєтеся своєю радикальністю, – зауважив Метью з поблажливою терплячістю і кинув ключі на стіл; вони ковзнули по бездоганно відполірованій поверхні, дзвінко стукнулися об китайську порцелянову чашу.

– Я ніколи не мала радикальних поглядів! – вжахнулася Ізабо. – У змінах не так багато користі, як зазвичай говорять. – Вона обернулася і зміряла мене поглядом із ніг до голови. І стиснула свій бездоганно-красивий рот.

Їй не сподобалося побачене – і не дивно. Я спробувала поглянути на себе її очима: світло-жовте волосся, не досить слухняне і не досить густе, всіяне ластовинням обличчя через мою схильність часто бувати надворі й задовгий як для невеличкого личка ніс. Найкращою частиною мого обличчя були очі, та навряд чи вони могли компенсувати решту недоліків. Елегантна Ізабо й бездоганний Метью; поряд із ними я почувалася – і мала вигляд – сіренької провінційної мишки. Вільною рукою я обсмикнула край жакетки, із задоволенням констатувала відсутність ознак магії на кінчиках пальців, сподіваючись, що не маю і того «фантомного» мерехтіння, про яке говорив Метью.

– Маман, знайомтесь, це Діана Бішоп. Діано, познайомся з моєю матір’ю, Ізабо де Клермон. – Її красиве ім’я немов скотилося у нього з язика.

Ізабо злегка ворухнула ніздрями.

– Мені не подобається запах відьом, – мовила вона бездоганною англійською, прикипівши до мене поглядом. – Вона гарна, огидно молода й нестигла, як весна.

Метью вибухнув тирадою, схожою на суміш французької, іспанської та латини. Він говорив тихо, але з виразно відчутним роздратуванням.

– Ca suffit. Досить, – відрізала Ізабо зрозумілою мені французькою, провівши рукою по своїй шиї. Я ковтнула клубок, що підкотився мені до горла, й поправила комірець жакетки.

– Здрастуйте, Діано. – Ізабо промовила моє ім’я так, що замість «і» вийшло «е», а наголос вона зробила на першому, а не на другому складі. Вампірка простягнула мені свою білу холодну руку, і я злегка торкнулася її пальців. Метью схопив мене за ліву руку, і на якусь мить ми утворили химерний ланцюг із двох вампірів та відьми. – Encantada.

– Вона рада з тобою познайомитися, – переклав Метью і кинув на матір попереджальний погляд.

– Гаразд, гаразд, – роздратовано проказала Ізабо, обернувшись спиною до сина. – Ясна річ, вона говорить лише англійською та сучасною французькою. Сучасні теплокровні такі неосвічені!

До кімнати, розпростерши руки, увійшла стара опецькувата жінка з сніжно-білою шкірою та немислимо чорним волоссям, укладеним вигадливо сплетеними кісками.

– Метью! – скрикнула вона. – Cossi anatz?

– Va plan, merces. E tu? – Метью спіймав її в обійми і цьомкнув в обидві щоки.

– Aital, aital, – відповіла вона зі щасливою усмішкою.

Метью промимрив щось співчутливо-підбадьорливе, а Ізабо підкотила очі й утупилася в стелю, вочевидь, бажаючи якомога скоріше позбавитися цього емоційного видовища.

– Марто, це моя подруга Діана, – сказав Метью, виставляючи мене наперед.

Марта теж була вампіром, причому найстарішим із бачених мною. Схоже, на момент відродження їй було за шістдесят, але, попри чорний колір її волосся, помилитися стосовно віку було неможливо. Її обличчя борознили зморшки, а пальці на руках такі покручені, що навіть вампірська кров не розпрямила їх.

– Ласкаво просимо в гості, Діано, – проговорила вона хрипким, як наждак, голосом і, зазирнувши мені в очі, простягнула руку. Марта кивнула Метью: – Elle est une puissante sorciere, – сказала вона і в її голосі прозвучали схвальні нотки.

– Вона каже, що ти – сильна відьма, – пояснив Метью. Він був поруч, і лише це дещо зменшувало мою тривогу через те, що до мене принюхуються вампіри.

Я і гадки не мала, як належить відповідати французькою на такий комплімент, тому просто злегка всміхнулася Марті – може, цього цілком достатньо.

– Ти зморена, – зауважив Метью, швидко ковзнувши поглядом по моєму обличчю, і почав про щось швидко розпитувати обох вампірок незрозумілою мовою. Почалося завзяте тицяння пальцями, підкочування очей, емоційне жестикулювання та зітхання. Коли ж Ізабо промовила «Луїза», Метью вирячився на матір із нестримуваною люттю. Він відповідав їй, і голос його набув різких суворих ноток, що свідчили про непохитність його рішення.

– Як хочеш, Метью, звичайно ж, – промимрила вона з неприхованою нещирістю.

– Ходімо влаштуємо тебе, – звернувся до мене Метью вже спокійніше й лагідніше.

– Я принесу вам вино та харчі, – докинула Марта ламаною англійською.

– Дякую, – відповіла я. – І дякую вам, Ізабо, що прийняли мене у вашому домі.

Вона пирхнула і вишкірилася, оголивши зуби. Хотілося сподіватися, що то була посмішка, але побоювання шепотіло мені, що це, скоріш за все, не так.

– І воду принеси, Марто, – додав Метью. – До речі, сьогодні вранці мають підвезти харчі.

– Декотрі харчі вже прибули, – в’їдливо зауважила його мати. – Чай. Мішки з овочами та коробки з яйцями. Ти негарно обійшовся з постачальниками, змусивши везти все це так далеко.

– Діані потрібна їжа, маман. Навряд чи у вашому домі є вдосталь якісної їжі. – Довготерпіння Метью сходило нанівець після подій минулої ночі та більш, ніж прохолодного прийому.

– Особисто мені потрібна свіжа кров, але не думаю, що Віктуар та Ален зможуть привезти її сюди з Парижа посеред ночі. – Мої коліна затремтіли, а Ізабо навіть не приховувала задоволення від ефекту, який справила на мене її фраза.

Метью різко видихнув і взяв мене під руку, щоб підтримати.

– Марто, – сказав він, демонстративно ігноруючи Ізабо. – Принесеш Діані яєчню, грінки та чай?

Марта зміряла Ізабо, а потім Метью таким поглядом, наче вона була спортивною знаменитістю і стояла зараз на центральному тенісному корті Вімблдона.

– Oc, – із готовністю кивнула вона і залилася сміхом, схожим на кудкудакання курки.

– Тоді чекаю вас двох на вечерю, – спокійно мовив Метью.

Ми йшли коридором і я відчувала у себе на спині чотири крижані цятки – то жінки проводжали нас поглядами. Марта щось сказала Ізабо, та у відповідь зневажливо пирхнула, а Метью задоволено всміхнувся.

– А що сказала Марта? – пошепки спитала я, надто пізно пригадавши, що всяку розмову – хоч криком, хоч шепотом – тут почують чи підслухають.

– Вона сказала, що ми красива пара.

– Я не хочу, щоб Ізабо казилася через мене, поки ми тут будемо.

– А ти не звертай на неї уваги, – миролюбно порадив Метью. – Вона не стільки кусається, скільки гавкає.

Вузьким коридором ми пройшли до довгастої кімнати з чималою кількістю столів, стільців та крісел різних стилів та епох. Тут було два каміни, і над одним із них два лицарі у блискучих обладунках схрестили списи у двобої – акуратно і без краплини крові. Ця фреска була, вочевидь, витвором бурхливої фантазії того самого замріяного ентузіаста, що розписував зал. Двоє дверей вели до іншої кімнати, заставленої книжковими шафами.

– Це бібліотека? – спитала я, на мить забувши про ворожість Ізабо. – А можна поглянути на твій примірник Aurora Consurgens?

– Не тепер. Пізніше, – твердо відказав Метью. – Спочатку ми поїмо, а потім полягаємо спати.

Пробираючись лабіринтом древніх меблів із легкістю, набутою завдяки багаторічному досвіду, він провів мене до гвинтових сходів. Я ж рухалася обережніше, та таки зачепила стегном комод із вигнутими шухлядами – і висока порцелянова ваза небезпечно захиталася. Нарешті ми підійшли до підніжжя сходів, і Метью зупинився.

– Піднімати доведеться довго, а ти зморена. Хочеш, я тебе понесу?

– Ні, – обурено заперечила я. – Я не дозволю нести мене через плече, наче той середньовічний лицар зі здобутою в бою здобиччю.

Метью давився від сміху – стиснув губи і вирячив очі.

– Не смій насміхатися з мене!

Але не втримався й розсміявся. Його голос луною застрибав поміж стінами так, наче у сходовому колодязі реготала ціла ватага розвеселих вампірів. Зрештою, саме в таких місцях середньовічні лицарі й носили нагору здобутих у битві красунь. Але я ж не одна з них.

Після п’ятнадцятого сходового маршу я важко дихала від напруги. Кам’яні сходинки вежі не розраховували на звичайні ноги та ступні, бо їх зробили під таких вампірів, як Метью – понад шість футів зросту та надзвичайно прудких, або тих, хто поєднував у собі обидві чесноти. Зціпивши зуби, я вперто йшла вгору. І за останнім поворотом сходів перед нами раптом вигулькнула кімната.

– Ой! – вирвалося у мене, і я зачудовано прикрила рот рукою.

Не треба пояснювати, чия то кімната. Ясна річ, то була кімната Метью вздовж і впоперек.

Ми стояли у граціозній округлій вежі замку, тій самій, що зберегла гладенький конічний дах із міді, розташованій із тильного боку масивної будівлі. У стінах виднілися вузенькі високі отвори вікон з вітражами, у які пробивалися тонкі, як ніж, промені світла й кольори з навколишніх полів та гаїв.

Кімната мала округлу форму, але подекуди її кривизну вирівнювали книжкові шафи. Великий квадратний камін, вмурований у стіні, що стикувалася з центральною спорудою шато, чудесним дивом уникнув пильної уваги художника дев’ятнадцятого сторіччя, який спеціалізувався на фресках. То там то тут були розставлені столи, крісла та кушетки з подушечками; більшість із них у зелених, коричневих та золотистих барвах. Кімната з сірого каменя, попри чималі розміри, здавалася теплою та затишною.

Найбільшою інтригою приміщення були предмети, зібрані Метью як важливі віхи його численних життів. На книжковій полиці стояла картина Вермеєра, підперта мушлею. Цю картину мені не доводилося бачити раніше – мабуть, це одне з маловідомих полотен художника, а персонаж, зображений на ній, був страшенно схожий на самого Метью. Над каміном висів палаш – такий довгий та важкий, що ніхто, окрім вампіра, не зміг би ним орудувати, а в кутку стояв лицарський панцир розміром на Метью. Напроти на дерев’яній підставці висів людський скелет, його кістки були скріплені докупи чимось на кшталт фортепіанних струн. На столі поруч зі скелетом стояли два мікроскопи, зроблені, якщо я не помилялася, в сімнадцятому сторіччі. Розп’яття, пишно оздоблене великими червоними зеленими та голубими самоцвітами, стояло у ніші поряд із шикарною гравюрою Діви Марії, виконаною на слоновій кістці.

Моє обличчя вкрили сніжинки – то Метью роздивлявся мене, поки я роздивлялася предмети обстановки в його кімнаті.

– Отже, це музей Метью, – тихо мовила я, знаючи, що кожен із предметів у кімнаті міг розповісти свою власну історію.

– Ні, це мій кабінет.

– А де ти… – почала я, кивнувши на мікроскопи.

– Не тепер, пізніше, – перервав мене він. – Бо тобі треба піднятися ще на тридцять сходинок. – І він повів мене до протилежної стіни кімнати, звідки йшли ще одні сходи. Ці теж звивалися до самісіньких небес. Повільно здолавши тридцять сходинок, я стала на краю кімнати, в якій домінувало ліжко з балдахіном на чотирьох стовпчиках та важкими портьєрами. Високо над ліжком виднілися відкриті балки та опори, на яких кріпився мідний дах. До однієї стіни присунули стіл, у протилежній виднівся камін, перед яким акуратно порозставляли крісла. Далі я побачила злегка прочинені двері, й у шпарину виднілася величезна ванна.

– Схоже на соколине гніздо, – озвалася я, визираючи у вікно. Метью дивився на цей пейзаж із цих вікон від самого Середньовіччя. Мені на мить подумалося про інших жінок, яких він сюди приводив. Авжеж я була тут не першою, але впевнена, що жінок тут було не так вже й багато. Бо це шато оповивала якась особлива таємничість та самотність.

Метью підійшов до мене зі спини і глянув через плече.

– Тобі подобається? – спитав він, легенько торкнувшись подихом мого вуха. Я кивнула.

– І скільки ж їй? – спитала я, не стримавши своєї допитливості.

– Цій вежі? – перепитав він. – Та десь близько семисот років.

– А що селяни? Вони про тебе знають?

– Так. Як і відьми, вампіри перебувають у більшій безпеці, коли вони є членами громади, яка знає, хто вони, але не ставить зайвих запитань.

Покоління Бішопів мешкали в Медісоні, і ніхто не здіймав із цього приводу бучу. Як і Пітер Нокс, ми ховалися у всіх на виду.

– Дякую, що привіз мене в «Сім веж». Я почуваюся тут безпечніше, аніж в Оксфорді. «Якщо не зважати на Ізабо», – подумки додала я.

– Дякую, що не злякалася моєї матері, – хихикнув Метью, немов почувши мої невимовлені слова. Його сміх супроводжувався виразним запахом гвоздик. – Вона аж надто турботлива та ревнива, як і більшість матерів.

– Я почуваюся по-ідіотськи, та й вдягнута я не належним чином. Бо не взяла з собою жодної одежини, яку вона б схвалила. – Прикусивши губу, я наморщила лоба.

– Коко Шанель вона теж не схвалює. Тож не націлюйся надто високо і не переймайся.

Я розсміялася і обернулася, шукаючи поглядом його очей. І коли наші погляди зустрілися, у мене аж дух перехопило. Метью довго роздивлявся мої очі, щоки і, нарешті, рот. Його рука поволі піднялася до мого обличчя.

– Ти така бадьора і повна життя, – хрипко мовив він. – Тобі потрібен чоловік набагато молодший.

Я стала навшпиньки. Він нахилив голову. Та не встигли наші губи торкнутися, як на столі брязнула таця.

– Voz etz arbres e branca, – проспівала Марта, грайливо зиркнувши на Метью.

Він розсміявся і відповів приємним чистим баритоном.

– On fruitz de gaug s’asazona.

– Що це за мова? – спитала я і пішла слідком за Метью до каміна.

– Старовинна, – відповіла Марта.

– Це окситанська мова, – додав Метью, знімаючи срібну кришку із тарілки з яєчнею. Аромат гарячої їжі наповнив кімнату. – Марта вирішила почитати нам вірші для апетиту.

Марта розсміялася і ляснула Метью по руці рушником, а він спокійно відклав кришку вбік і сів за стіл.

– Ідіть сюди, мерщій, – сказала вона, кивнувши на стілець із протилежного від Метью боку стола. – Сідайте і їжте. – Я зробила, як мені було сказано. Марта налила Метью келих вина з високого глечика зі срібною ручкою.

– Merces, – промимрив він, відразу ж встромивши носа в келих, щоб понюхати вино.

У схожому глечику була холодна як лід вода. Її Марта налила в інший келих і подала мені. А потім підсунула мені чашку гарячого чаю, і я відразу ж здогадалася, що цей чай – від паризької компанії «Mariage Freres». Вочевидь, минулої ночі, коли я спала, Метью понишпорив у моїх буфетах і склав собі досить точну картину моїх уподобань. Не встигла я заперечити, як Марта налила в чашку густих вершків, і я стрельнула на Метью попереджувальним поглядом. У такі моменти я потребувала помічників та союзників. Утім, мені так хотілося пити, що я вирішила не перейматися. Метью з виразом блаженства на обличчі відхилився на спинку стільця і цмолив вино.

А Марта повикладала з таці решту предметів: столовий прибор на одну персону, сіль, перець, масло, варення, грінки та золотисту яєчню, приправлену свіжими травами.

– Мерсі, Марто, – подякувала я від щирого серця.

– Їжте! – скомандувала вона, цього разу наміряючись рушником на мене. А потім понюхала повітря, поглянувши на Метью, вигуком висловила обурення і впевнено рушила до каміна. Ляснув загораючись сірник, і в каміні затріщали сухі дрова.

– Марто, – запротестував Метью, підводячись із келихом у руці. – Я сам це можу зробити.

– Вона змерзла, – пробурмотіла Марта, стурбована тим, що він не помітив цього раніше, – а ти голодний. Тому я сама розпалю вогонь.

Не пройшло й кількох хвилин, як камін палахкотів яскравим полум’ям. Хоча жодного каміна не вистачило б, щоби прогріти цю величезну кімнату, вогонь таки спромігся прибрати з повітря неприємну сиру прохолоду.

Марта витерла руки, відійшла від каміна.

– Їй треба спати. Я нюхом чую, що весь цей час їй було лячно.

– Вона піде спати, коли поїсть, – відповів Метью, благально піднімаючи руку. Марта надовго затримала на ньому погляд, а потім посварила його пальцем, наче йому було не тисяча п’ятсот років, а п’ятнадцять. Нарешті невинний вираз його обличчя переконав її. Марта вийшла з кімнати і пішла вниз, впевнено і призвичаєно долаючи круті сходинки своїми древніми ногами.

– Наскільки я пам’ятаю, окситан – це мова трубадурів? – спитала я, коли Мартині кроки стихли. Вампір кивнув. – А я й не думала, що вона поширилася так далеко на північ.

– А ми й не дуже далеко на півночі, – посміхнувся Метью. – Колись Париж був непримітним прикордонним містечком. Тоді більшість людей розмовляли окситанською. А гори стримували експансію мешканців півночі – і їхньої мови. Навіть у наші часи тутешні люди з підозрою ставляться до чужинців.

– А що означають слова тієї пісні, що її співала Марта? – спитала я.

– «Ти – і дерево, і гілка, – почав він, не відриваючи очей від шматочків сільського пейзажу в найближчому до нього вікні, – де ростуть плоди утіхи». – Метью скрушно похитав головою. – Марта мугикатиме цю пісеньку весь вечір і доведе Ізабо до сказу.

А вогонь у каміні все ширив і ширив тепло кімнатою, і я, зігрівшись, закуняла. З яєчнею було вже покінчено, і я насилу примудрялася тримати повіки розплющеними.

Позіхаючи, я роззявила рота так, що він мало не луснув, тоді Метью підняв мене зі стільця – тепер я була в нього на руках, а мої ноги теліпалися в повітрі. Я запротестувала.

– Припини. Ти навіть сидіти прямо не в змозі, а не те, щоб іти.

Він обережно поклав мене на край ліжка і відгорнув ковдру. Сніжно-білі простирадла здалися мені такими хрусткими та спокусливими… Я опустила голову на одну з численних подушок, покладених під різьбленим бильцем ліжка.

– Спи, – сказав Метью і обома руками запнув портьєри.

– Не знаю, чи зможу, – відказала я, придушуючи ще один позіх. – Зазвичай мені не вдається швидко засинати.

– Тепер усе інакше, – сухо мовив вампір. – Тепер ти у Франції. І мусиш розслабитися й відпочивати. Я буду внизу. Коли щось знадобиться, гукнеш.

Один сходовий марш вів із залу до його кабінету, а наступний – до спальні з протилежного боку, тому ніхто не зміг би пробратися сюди, не пройшовши повз Метью. Ці кімнати були сплановані немовби для того, щоб захистити його від власної ж родини.

Іще одне питання вже мало злетіти з моїх вуст, але Метью досмикнув портьєри і, щільно запнувши їх, фактично позбавив мене права голосу. Ці завіси не пропускали світла і майже повністю захищали від протягів. Моє тіло розслаблено вгрузло в твердий матрац, швидко зігрілося під товстим шаром ковдри, і я й незчулася, як заснула.

Прокинулася я під шерхіт сторінок, і швидко підхопилася, похапцем міркуючи – хто ж це заточив мене в оббиту тканиною скриню? А потім враз все пригадала.

Франція. Метью. Я у нього вдома.

– Метью? – гукнула я стиха.

Він розсунув портьєри й усміхнено поглянув на мене. За спиною в нього виднілися запалені свічки – дуже багато свічок, кілька десятків. Декотрі стриміли з настінних канделябрів, декотрі стояли в канделябрах на підлозі та столах.

– Хоч ти й не любиш дрімати і засинаєш не відразу, спала ти досить міцно, – вдоволено зауважив вампір. Про нього можна було з упевненістю сказати, що подорож до Франції пішла йому на користь.

– А котра година?

– Якщо не припиниш питати час, доведеться дістати для тебе годинник, – сказав він, поглянувши на свій старий «Картьє». – Майже друга дня. Мабуть, скоро прийде Марта і принесе чаю. Хочеш помитися під душем і перевдягнутися?

При думці про гарячий душ я жваво відкинула ковдру вбік.

– Авжеж, якщо можна!

Метью обхопив мене за тулуб і, вправно уникаючи моїх кінцівок, якими я на знак протесту вимахувала навсібіч, підняв із ліжка і поставив на підлогу, яка виявилася помітно далі від краю ліжка, аніж я розраховувала. До того ж вона була холодна – кам’яні плити крижаними голками вп’ялися в мої голі ступні.

– Твоя сумка – у ванній, комп’ютер – внизу в моєму кабінеті, свіжі рушники – теж у ванній. Можеш не поспішати, – сказав Метью мені вслід, коли я навшпиньки проскочила до ванни.

– Так це ж справжнісінький палац! – захоплено вигукнула я. Між двома вікнами окремо стояла величезна біла ванна, а на довгій дерев’яній лаві лежала моя стара спортивна сумка. З дальнього кутка визирала вмонтована в стіну головка душа.