Текст книги "Сповідь відьом. Тінь ночі"

Автор книги: Дебора Гаркнесс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 49 страниц) [доступный отрывок для чтения: 20 страниц]

– Дякую тобі, Холе. – Метью був явно невпевнений у перевагах цього плану. Він подумав і сказав, зітхнувши: – Я вже давно не бачив Мері. Передайте їй, що ми навідаємося до неї завтра.

Моє початкове небажання зустрічатися з Мері Сідней сходило нанівець у міру того, як наближалася наша зустріч. Чим більше я пригадувала і дізнавалася про графиню Пемброкську, тим сильніший захват відчувала.

Франсуаза страшенно нервувала через цей візит і годинами метушилася над моїм вбранням. Вона причепила надзвичайно пишний рюш на високий комір моєї жакетки з чорного оксамиту, яку Марі пошила мені у Франції, і вичистила й випрасувала моє червонувато-коричневе плаття зі смужками чорного оксамиту. Воно добре пасувало до жакетки, утворюючи помірний контраст кольорів. Вдягнувши мене, Франсуаза оголосила мій зовнішній вигляд більш-менш придатним для візиту, хоча, як на неї, він був дещо грубуватим і схожим на німецький.

Намагаючись прискорити наш від’їзд, я похапцем проковтнула тушковану кролятину з вівсянкою. А перед цим Метью цілісінький ранок докучав мені суворим екзаменом із латини, потроху цмулячи з глека вино. На його обличчі застигла саркастична усмішечка.

– Якщо ти хочеш довести мене до сказу, то тобі це вдалося! – відказала я йому після одного особливо прискіпливого й складного питання.

– Refero mihi in latine, quaeso, – сказав мені Метью професорським тоном.

Я швиргонула у нього шматком хліба, а він лише засміявся, ухиляючись.

Генрі Персі увійшов якраз вчасно і встиг упіймати хліб рукою. Нічого не кажучи, він поклав його на стіл, безтурботно посміхнувся і спитав, чи готова я йти.

Із темного закутка біля входу до чоботарні несподівано виринув П’єр і боязко пішов вулицею, міцно тримаючи руку на ефесі свого кинджала. Коли Метью повернув нашу процесію у бік міста, я підняла очі. І побачила перед собою собор Святого Павла.

– Коли поблизу буде ця споруда, я ніколи тут не заблукаю, – промимрила я.

Поки ми повільно наближалися до собору, мої чуття потроху призвичаювалися до хаосу, з якого я вже могла вирізняти окремі звуки, запахи й картини. Десь хліб печуть. Десь палять вугілля. А десь – дрова. Пиво варять. Запах мокрого сміття – результат учорашнього дощу. Мокра шерсть. Я увібрала повні легені повітря і зробила у пам’яті нотатку: кинути розповідати студентам, що коли подорожуєш у часі, то тебе поглинає хвиля смороду. Я пересвідчилася, що це не так, принаймні наприкінці грудня.

Коли ми йшли, чоловіки й жінки відривали свої очі від роботи і з неприхованою цікавістю визирали з вікон, поштиво киваючи головами, коли помічали Метью та Генрі. Ми пройшли повз друкарню, потім – повз заклад, у якому цирульник підстригав якогось чоловіка, а після цього обігнули гамірну майстерню, де стукіт молотків та жар свідчили про те, що там займалися обробкою металу.

У міру того як відчуття дивовижності й незвичності блякло, я змогла зосередити свою увагу на тому, що казали люди, на виразах їхніх облич. Метью вже казав мені, що в нашому районі було повно іноземців, але я все одно здивувалася, бо те, що чулося довкола, нагадало мені про Вавилонську вежу. Я обернулася до нього.

– Якою мовою вони розмовляють? – пошепки спитала я, зиркнувши на пухкеньку жіночку в синьо-зеленій жакетці, отороченій хутром. Я помітила, що та жакетка була за фасоном схожою на мою.

– Та якимось діалектом німецької, – відповів Метью, нагнувши до мене голову, щоб я могла чути його крізь вуличний шум.

Ми пройшли крізь арку старої сторожки. Провулок розширився до розмірів вулиці, яка, попри всі негаразди, примудрилася зберегти майже всю свою бруківку. Праворуч від нас у просторому багатоповерховому будинку вирувало життя.

– Це – Домініканський монастир, – пояснив Метью. Коли король Генріх повиганяв священиків, він перетворився на руїну, а згодом – на багатокімнатне помешкання, що здається в оренду. Важко навіть сказати, скільки людей напхалося туди зараз. – Він кинув погляд через двір, де похила стіна з дерева й каміння сполучала проміжок між житлом та тильною частиною сусіднього будинку. У ній виднілася жалюгідна подоба дверей, причеплених усього на двох завісах.

Метью поглянув угору, на собор, а потім – униз, на мене. Вираз його обличчя пом’якшав.

– До біса обачність. Ходімо.

Він спрямував мене крізь отвір між секцією старої міської стіни та будинком, що мав такий вигляд, наче збирається скинути свій третій поверх на голови перехожим. Вузеньким проходом можна було рухатися лишень завдяки тому, що всі решта рухалися в тому самому напрямку: вперед, на північ і до виходу. Людська хвиля винесла нас на іншу вулицю, яка була значно ширшою Вотер-Лейн. Натовп збільшився, і шум посилився.

– Ти ж казав, що у свято місто буде майже безлюдним, – докірливо зауважила я.

– А так воно і є, – відповів Метью. А через кілька кроків ми потрапили до іще сильнішого виру. Я стала, як укопана.

Вікна собору Святого Павла мерехтіли у тьмяному денному світлі. Церковний двір довкола нього був заповнений величезною масою людей: чоловіками, жінками, дітлахами, учнями, слугами, церковниками та військовиками. Ті, хто не кричав, прислухалися до тих, хто кричав, і скрізь, куди не кинь оком, виднівся папір. Він висів на мотузках, прибитих до будь-якої твердої поверхні ззовні книжкових яток. Папір мав форму книг, якими вимахували перед носами роззяв. Одна група молодиків скупчилася біля стовпа з прикріпленими до нього повідомленнями, що тріпотіли на вітрі, і прислухалася, як хтось повільно читав оголошення про прийом на роботу. Час від часу хтось відходив від гурту, товариші напутливо плескали його по спині, і щасливчик, насунувши на лоба шапку, вирушав на пошуки вказаного в оголошенні робочого місця.

– Ой, Метью! – тільки й змогла сказати я.

А люди продовжували вирувати довкола нас, завбачливо уникаючи кінчиків довгих мечів, які мої супроводжувачі носили на попереках. Мені в каптур дмухнуло вітром.

Я відчула легеньке поколювання, а потім – слабкий дотик. Десь у велелюдному дворі собору якась відьма і демон помітили мою присутність. Бо важко було не помітити трьох створінь та дворянина, які йшли вкупі.

– Ми привабили чиюсь увагу, – сказала я. Метью, вмить окинувши поглядом навколишні обличчя, не подав ознак занепокоєння. – Хтось схожий на мене. Хтось схожий на Кіта. Але несхожий на тебе.

– Принаймні наразі, – стиха відповів Метью, – тобі не слід приходити сюди самій, Діано. Ніколи. Залишайся у Блекфраєрсі з Франсуазою. Якщо тобі забажається піти далі отого проходу – Метью кивнув головою назад – то з тобою маю бути я або П’єр. – Задовольнившись тим, що я сприйняла його застереження серйозно, він потягнув мене далі. – Ходімо до Мері.

Ми знову повернули на південь, до ріки, і вітер враз приліпив спідниці мені до ніг. Хоча й ішли ми униз, кожен крок давався з великим трудом. Коли ми проходили повз одну з численних лондонських церков, почувся тихий свист, і П’єр хутко зник у провулку. Щойно я помітила за стіною знайому будівлю, як він вигулькнув уже з другого провулку.

– Та це ж наш будинок!

Метью кивнув і показав рукою вздовж вулиці.

– А оце – замок Бейнардс.

Це була найбільша споруда з усіх бачених мною, за винятком Тауера, собору Святого Павла та далеких обрисів Вестмінстерського абатства. Три його зубчасті вежі виходили на річку, а сполучали їх стіни, що були принаймні вдвічі вищими за будь-який сусідній будинок.

– Замок Бейнардс збудований так, що до нього можна наблизитися лише з боку ріки, Діано, – сказав мені вибачливим тоном Генрі, коли ми звернули в іще один звивистий прохід. – Ми наближаємося до чорного ходу, а не так, як належить гостям, але в такий день тут значно тепліше.

Ми увійшли до імпозантної сторожки. До нас підійшли двоє чоловіків у чорно-сірих уніформах із коричневими, чорними та золотистими кокардами, щоб перевірити, хто ми є. Один із них упізнав Генрі і схопив за рукав, перш ніж той встиг підійти до нас зі своїми запитаннями.

– Та це ж лорд Нортумберлендський!

– Ми прийшли побачитися з графинею. – Генрі кинув охоронцю свою промоклу накидку. – Потурбуйтеся висушити її. І, будь ласка, знайдіть слузі володаря Ройдона попити щось гарячого. – Герцог хруснув пальцями у своїх рукавичках і скривився від болю.

– Слухаюся, мілорде, – відповів воротар, підозріло роздивляючись П’єра.

Замок був вибудований довкола двох здоровенних порожніх квадратів, посередині яких виднілися голі безлисті дерева та залишки літніх квітів. Піднявшись широкими сходами, ми зустріли ще одну групу слуг у лівреях, один з яких провів нас до мансарди герцогині: то була затишна кімната з великими вікнами, що виходили на ріку, тобто на південь. Із них було видно той самий відрізок Темзи, що й з району Блекфраєрс.

Незважаючи на схожість екстер’єрів, цю високу світлу споруду переплутати з нашим будинком було неможливо. Хоча наші кімнати й були великими та комфортно умебльованими, замок Бейнардс був житлом аристократів, і це відчувалося. Обабіч каміна стояли широкі м’які ослони, доповнені кріслами такими глибокими, що в них запросто могла вмоститися жінка, скрутившись калачиком і підібгавши свої спідниці. Кам’яні стіни оживляли яскраві плями гобеленів зі сценами з класичної міфології. На столах лежали книги, уламки античних скульптур, природні предмети, рисунки, мапи та інші цікавинки.

– Ви, володарю Ройдон? – Ми побачили перед собою чоловіка з гострою борідкою та темним волоссям, поцяткованим сивиною. В одній руці він тримав невеличку дошку, а в другій – маленький пензлик.

– Гільярде! – з явним задоволенням вигукнув Метью. – Як ти тут опинився?

– Та оце отримав замовлення від леді Пемброк, – пояснив чоловік, змахнувши палітрою. – Треба нанести завершальні мазки на ось цю мініатюру. Графиня бажає отримати її як новорічний подарунок. – Він кинув на мене погляд своїх сяючих очей.

– Я й забув – ти ж іще не бачив моєї дружини. Діано, знайомся: це – Ніколас Гільярд, портретист.

– Велика честь познайомитися з вами, – сказала я, присідаючи у реверансі. Лондон мав понад сто тисяч мешканців. І як це Метью примудрявся знати саме тих, кого історики згодом визнають видатними особистостями? – Я знаю вашу творчість і захоплююся нею.

– Вона бачила портрет сера Волтера, який ти написав мені минулого року, – невимушено зауважив Метью, загладжуючи моє надміру експансивне привітання.

– Згоден – це одна з його найкращих робіт, – сказав Генрі, зазираючи художнику через плече. – Утім, бачу, що ця мініатюра складе тому портрету гідну конкуренцію. Який прекрасний портрет Мері, Гільярде! Ти зміг добре передати напруженість її погляду. – На обличчі художника з’явився задоволений вираз.

Прийшов слуга з вином, і Генрі, Метью та Гільярд почали про щось гомоніти притишеними голосами, а я тим часом стала роздивлятися страусяче яйце в золотій оправі та мушлю на срібній підставці. Обидва предмети стояли на столі разом із кількома безцінними математичними інструментами, до яких я не наважилася доторкнутися.

– Метью! – На порозі з’явилася графиня Пемброкська, витираючи заляпані чорнилом пальці хустинкою, яку їй похапцем подала служниця. Не знаю, навіщо це було робити взагалі, бо голубино-сіра накидка господині дому вже була вкрита плямами, а в декотрих місцях навіть підгоріло. Графиня стягнула з себе просту накидку, і під нею виявилося набагато гарніше вбрання з оксамиту та ситцю темно-сливового кольору. Коли вона передавала середньовічний аналог лабораторного халата своїй служниці, я чітко вловила запах пороху. Графиня підіткнула назад кучеряве пасмо русявого волосся, що вибилося над її правим вухом. Вона була висока, гнучка, мов верба, мала шкіру з кремовим відтінком та глибоко посаджені карі очі.

Графиня Пемброкська гостинно простягнула руки.

– Мій любий друже. Я тебе не бачила багато років – відтоді, як поховали мого брата Філіпа.

– Здрастуй, Мері, – сказав Метью, цілуючи їй руку. – Маєш гарний вигляд.

– Лондон мені протипоказаний, ти ж знаєш, але приїздити на річницю коронування королеви вже стало нашою традицією, і я тут лишилася. Зараз я працюю над псалмами Філіпа та деякими іншими творами і наразі нічого проти Лондона не маю. А іще є такі втіхи, як зустрічі зі старими друзями. – Мері сказала це пустотливо-легковажним тоном, крізь який, однак, проступав її гострий розум.

– Ти не просто гарно виглядаєш, ти квітнеш, – схвально зазначив Генрі, посилюючи комплімент Метью.

Мері зупинила на мені погляд своїх карих очей.

– А це хто?

– Побачивши тебе, я від радості забув про гарні манери. Леді Пемброк, знайомтеся: це моя дружина Діана. Ми щойно побралися.

– Доброго дня, міледі, – сказала я, віддавши графині низький поклін. Її черевики були інкрустовані фантастичними прикрасами із золота й срібла, що нагадували про райський сад, бо їх вкривали зображення зміїв, яблук та комах. Напевне, ці черевички коштували грубеньких грошей.

– Рада познайомитися з вами, пані Ройдон, – здивовано подивилася на мене графиня. – А тепер, коли офіційну частину завершено, давайте будемо просто Мері та Діаною. Генрі розказував мені, що ви вивчаєте алхімію.

– Не вивчаю, а просто читаю, міледі, – поправила я. – І все. Лорд Нортумберлендський надто великодушний.

Метью взяв мене за руку.

– А ти – надто скромна. Вона дуже багато знає, Мері. Оскільки Діана в Лондоні новачок, Хол подумав, що, можливо, ти зможеш допомогти їй облаштуватися у місті.

– Із задоволенням, – відповіла графиня Пемброкська. – Ходімо посидимо біля вікна. Майстру Гільярду для його роботи потрібне сильне світло. Поки він завершуватиме мій портрет, ви розкажете мені всі новини. Мало яка подія в нашому королівстві проходить повз кмітливу увагу Метью, моя люба Діано, а я ж стирчала вдома у Вілтширі кілька місяців поспіль.

Коли ми повсідалися, повернулася служниця з тарілкою консервованих фруктів.

– М-м-м-м, – задоволено промукав Генрі, перебираючи пальцями над жовтими, зеленими та помаранчевими солодощами. – Зацукровані фрукти! Ти робиш їх, як ніхто інший.

– А я поділюся своїми секретами з Діаною, – сказала Мері з вдоволеним виглядом. – Правда, після того як вона отримає рецепт, я позбудуся втіхи проводити час у компанії Генрі.

– Та що ти, Мері, не перебільшуй, – заперечив він, запихаючи до рота цілу жменю цукрованих апельсинових шкуринок.

– Твій чоловік із тобою, чи справи королеви змушують його залишатися в Уельсі? – поцікавився Метью.

– Граф Пемброкський виїхав із Мілфорд Гевена кілька днів тому, але поїде не сюди, а до двору королеви. Мені складають компанію Вільям та Філіп, і в місті ми надовго не затримаємося, а поїдемо далі до Ремсбері. Там повітря корисніше й здоровіше. – Хмарка суму набігла на її обличчя.

Слова Мері нагадали мені про статую Вільяма Герберта в квадратному дворі Бодлійської бібліотеки. Чоловік, повз якого я проходила кожного дня до бібліотеки герцога Гамфрі, був старшим сином цієї жінки.

– А скільки років вашим дітям? – поцікавилася я, сподіваючись, що мої запитання не будуть надто особистими.

Обличчя графині полагіднішало.

– Вільяму десять, а Філіпу тільки шість. Моїй доньці Анні сім років, але увесь минулий місяць вона прохворіла, і мій чоловік визнав за краще, щоб вона залишилася у Вілтоні.

– Сподіваюся, нічого серйозного? – нахмурився Метью.

Обличчя графині знову вкрила хмарка суму.

– Усяка хвороба є серйозною, якщо вона вражає моїх дітей, – тихо мовила вона.

– Вибач мене, Мері, то я бовкнув, не подумавши. Мені просто хотілося запропонувати допомогти, чим зможу, – глухо сказав Метью з жалем у голосі. Розмова торкнулася якоїсь спільної для них теми, про яку я не знала нічого.

– Ти не один раз оберігав від зла моїх близьких. Я цього не забула, Метью. І неодмінно знову звернуся по твою допомогу в разі необхідності. Але в Анни всього-на-всього дитяча пропасниця. Лікар запевняє мене, що вона видужає. – Мері обернулася до мене. – Ви маєте дітей, Діано?

– Наразі – ні, – відповіла я, похитавши головою. Метью на мить зупинив на мені погляд своїх сірих очей, а потім відвернувся. Я знервовано смикнула край своєї жакетки.

– Діана раніш не була заміжньою, – пояснив Метью.

– Як? Ніколи не була? – графиня Пемброкська, ошелешена такою дивиною, розкрила було рота, щоб влаштувати мені допит, але Метью випередив її.

– Її батько й мати померли, коли вона була іще малою. І нікому було влаштувати її заміжжя.

Мері явно відчула до мене іще більшу симпатію.

– Це вкрай сумно, але, на жаль, життя молодої дівчини залежить від примх її опікунів.

– Та отож, – швидко погодився з нею Метью, зиркнувши на мене з-під вигнутої брови. Я могла собі уявити, що він подумав: на превеликий жаль, я була небезпечно незалежною, а Сара з Емілі були найменш примхливими створіннями у всьому світі.

Розмова перейшла до політики та поточних подій. Я певний час уважно прислухалася, намагаючись узгодити свої невиразні спогади зі шкільного курсу історії з хитро заплутаними плітками, якими обмінювалися решта троє присутніх. А говорили вони про війну, про можливе іспанське вторгнення, про прихильників католицизму та релігійну ворожнечу у Франції, але озвучені назви місць та імена часто були мені незнайомими.

У мансарді Мері було тепло, я розслабилася і, заколисана безперервним базіканням, почала дрімати.

– От і готово, леді Пемброк. Мій слуга Ісак принесе вам мініатюру наприкінці тижня, – оголосив Гілард, збираючи своє приладдя.

– Дякую вам, маестро Гільярд. – Графиня простягнула свою руку, що іскрилася коштовними камінчиками численних перснів. Художник поцілував руку, кивнув Генрі та Метью і пішов.

– Вельми талановитий митець, – сказала Мері, – змінивши позу у своєму кріслі. – Він став таким популярним, що мені ледь вдалося зробити йому замовлення. Її ноги мерехтливо заіскрилися у світлі каміна: то заблищали срібні прикраси її щедро оздоблених кімнатних черевичків, відбиваючи червоні, помаранчеві та золотисті відтінки. Мені стало цікаво: а хто ж вигадав такий витончений візерунок вишивки для цих черевичків? Якби я сиділа ближче, то спитала б дозволу помацати шви. Шамп’є зміг пальцями прочитати мою плоть. А чи може неживий предмет надати таку саму інформацію?

Хоча мої пальці й були далеко від черевиків герцогині, я побачила обличчя молодої жінки, що схилилася над аркушем паперу з контурами вишивки для черевиків Мері. Малесенькі дірочки вздовж ліній мережива розкрили таємницю того, як цей витончений візерунок було перенесено на шкіру взуття. Зосередившись на кресленні, я подумки зробила кілька кроків у минуле. І побачила Мері, що сиділа біля якогось чоловіка з квадратною щелепою та непоступливим виразом обличчя, а на столі перед ними повно екземплярів усіляких комах та рослин. Обоє пожвавлено говорили про коника-стрибунця, а коли чоловік почав детально описувати його, Мері взяла ручку і намалювала його контури.

«Значить, Мері цікавиться не лише алхімією, а й комахами та рослинами», – подумала я, шукаючи того коника у неї на черевиках. Ага, ось він, на п’ятці. Як живий. А бджола на великому пальці правої ноги виглядала так, наче ось-ось готова була полетіти геть.

У моїх вухах почулося слабке дзижчання – то сріблясто-чорна бджола таки відокремилася від черевика герцогині і злетіла у повітря.

– Ой, ні, – охнула я.

– Яка дивна бджола, – зауважив Генрі, відмахнувшись на неї рукою, коли вона пролітала повз нього.

Але я вже дивилася на змію, що сповзала з ноги Мері в очерет, розкладений на підлозі.

– Метью!

Він прожогом кинувся до змії й спіймав її за хвіст. Невдоволена таким грубим поводженням, вона висунула свого роздвоєного язика і засичала. Змахнувши кистю руки, мій чоловік кинув змію у вогонь, де вона зашкварчала, а потім зайнялася.

– Я… Я не хотіла… – почала було виправдовуватися я.

– Та все гаразд, серце моє. Ти нічого не могла з собою вдіяти. – Метью цьомкнув мене у щоку, а потім поглянув на графиню, яка сиділа, витріщившись на свої несиметричні черевики. – Мері, нам потрібна відьма. І терміново.

– У мене немає знайомих відьом, – квапливо відповіла герцогиня.

Метью здивовано підняв брови.

– Тобто немає таких, з якими я спокійно могла б познайомити твою дружину. Ти ж знаєш, я не люблю торкатися цієї теми, Метью. Повернувшись цілим та неушкодженим із Парижа, Філіп розповів мені, ким ти є насправді. Я була тоді дитиною і сприйняла цю розповідь як казку, не більше. І я хочу, щоб вона такою й залишилася.

– Однак ти все одно займаєшся алхімією, – зауважив Метью. – Це що – теж казка?

– Я займаюся алхімією, щоб зрозуміти Боже диво створення світу! – скрикнула герцогиня. – В алхімії немає… немає чаклунства!

– Слово, яке ти хотіла сказати спочатку, звучить так: «зло». Очі вампіра потемніли, а куточки губ саркастично опустилися. Мері інстинктивно відсахнулася. – А ти така впевнена в собі та своєму Богові, що можеш стверджувати, що читаєш Його думки?

Мері відчула виклик, але не збиралася здаватися.

– Мій Бог та твій Бог не є однаковими, Метью. – Мій чоловік зіщулив очі, а Генрі нервово посмикав край свого камзола. Графиня виклично підняла підборіддя. – Філіп мені й про це розповідав. Ти й досі вірний папі й католицизму. Він закривав очі на хиби твоєї релігії і те зло, яке вона несе простим людям. І я робила теж саме, сподіваючись, що одного дня ти прозрієш і станеш на шлях істинний.

– Дивно, ти знаєш істину стосовно таких створінь, як я та Діана, стикаєшся з нею кожного дня, однак все одно заперечуєш її? – обережно спитав Метью, підводячись. – Ми більше не будемо турбувати тебе, Мері. Діана знайде собі відьму інакше.

– А чому б нам не продовжити розмову, але більше не торкатися цієї теми? – герцогиня закусила губу і кинула на мене невпевнений погляд.

– Тому що я кохаю свою дружину і хочу, щоб вона була в безпеці.

Мері якусь мить уважно дивилася на нього, зважуючи щирість його слів. І, напевне, отримала ствердну відповідь.

– Діані не треба боятися мене, Мете. Але більше ніхто в Лондоні не мусить про неї знати. Те, що зараз коїться в Шотландії, вселяє в людей страх, і вони готові звинуватити кого завгодно у своїх негараздах.

– Мені дуже жаль, що я зіпсувала ваші черевики, – сконфужено сказала я. – Їх уже не відремонтувати.

– Забудьмо про це, – твердо сказала Мері, підводячись, щоб попрощатися.

Коли ми виходили з замку Бейнардс, ніхто з нас і слова не вимовив. Коли ми пройшли крізь сторожку, позаду нас із неї вийшов П’єр, насуваючи на голову шапку.

– Усе пройшло напрочуд добре, – озвався Генрі, порушуючи тишу.

Ми отетеріло озирнулися, не вірячи своїм вухам.

– Звісно, були деякі гострі моменти, – похапцем поправився він, – але інтерес та симпатія Мері до Діани не підлягає сумніву, як не підлягає сумніву і її незмінна відданість тобі, Метью. Ми мусимо дати їй шанс. Її так виховали, вона не може легко довірятися будь-кому. Саме тому її так турбують питання віри. – Він щільніше закутався у накидку. Вітер не вщухав, і вже почало сутеніти. – На жаль, тут я мушу вас покинути, бо моя мати зараз в Олдерсгейті чекає мене на вечерю.

– Вона вже одужала? – спитався Метью. На Різдво вдовиця-графиня скаржилася на задишку, і Метью непокоївся, що то, можливо, означало проблеми з серцем.

– Моя мати з родини Невілів. І тому житиме вічно й завдаватиме клопоту за кожної нагоди, – запевнив нас Генрі і поцілував мене в щоку. – А потім додав, багатозначно вигнувши брови: – А за Мері й за оту… за оте інше питання не хвилюйтеся.

Ми з Метью провели його поглядом, а потім звернули до Блекфраєрса.

– Що там сталося? – спитався Метью.

– Раніше мою магію спонукали до дії емоції. Але тепер навіть однієї лінивої цікавості достатньо, щоб зазирнути вглиб речей. Утім, я й досі не можу второпати, як мені вдалося оживити оту бджолу.

– Дякувати Богу, що ти думала тоді про черевики Мері. Якби ти натомість почала придивлятися до гобеленів, то невдовзі ми опинилися б у гущі битви між богами на горі Олімп, – сухо зазначив він.

Швидко пройшовши подвір’ям собору Святого Павла, ми знову опинилися у відносній тиші району Блекфраєрс. Шалена біганина дня перейшла на неквапливий крок. На порозі своїх майстерень гуртувалися ремісники, щоб обмінятися бізнесовими новинами, а за них денну роботу закінчували їхні учні.

– Хочеш поїсти? – спитав Метью, показуючи на булочну. – На жаль, це не піца, але Кіт із Волтером вельми полюбляють пиріжки з м’ясом, що їх пече пан Праєр.

Метью ошелешив пекаря Праєра і загнав його в куток розпитуваннями про джерела надходження м’яса та стан його свіжості. Нарешті я зупинила свій вибір на духмяному пирозі з начинкою із качиного м’яса. У пекарні були й пироги з олениною, але я навідріз відмовилася від них, хоча оленина була свіжа.

Метью заплатив Праєру за харчі, а тим часом його помічники загортали нашу покупку. І при цьому кожної секунди крадькома поглядали на нас. Мені пригадалося, що вампір та відьма приваблюють людську увагу так само, як вогонь свічки приваблює нічних метеликів.

Вечеря вийшла смачною й затишною, хоча видно було, що думки Метью зайняті чимось іншим. Невдовзі після того як я розправилась з пирогом, на дерев’яних сходах почулися чиїсь кроки. «Тільки аби не Кіт, – подумала я, схрестивши пальці. – Тільки не сьогодні».

Коли Франсуаза відчинила двері, на порозі чекали двоє чоловіків в уже знайомих мені вугільно-чорних лівреях. Метью підвівся, нахмурившись.

– Графиня занедужала? Чи хтось із хлопців захворів?

– Усі живі й здорові, пане. Один із посланців простягнув руку з ретельно складеним аркушем паперу. На його поверхні виднілася несиметрична сургучева пляма з відбитком вістря стріли. – Це від графині Пемброкської, – пояснив чоловік, вклонившись. – Для господині Ройдон.

Було якось дивно бачити на звороті офіційну адресу: «Господині Діані Ройдон, заклад під знаком Оленя й Корони, район Блекфраєрс». Провівши по конверту пальцями, я легко викликала образ розумного обличчя Мері Сідней. Піднісши лист до вогню, я розкрила його, пальцем підчепивши печатку, і сіла читати. Папір був товстий і потріскував, коли я його розгортала. Із нього випала менша смужка паперу і, тріпочучи, опустилася мені на коліна.

– І що ж там каже Мері? – поцікавився Метью, відпустивши посильних. Ставши позаду мене, він опустив руки мені на плечі.

– Мері хоче, щоб я прийшла до замку Бейнардс у четвер. Вона якраз здійснює один алхімічний експеримент і гадає, що він може мене зацікавити, – відповіла я, так і не змігши повністю приглушити нотку недовіри у моєму голосі.

– Оце тобі й Мері. Обережна, але незрадлива, – сказав Метью, поцілувавши мене в щоку. – І вона завжди мала дивовижну здатність зцілювати. Що там на другому аркуші?

Я підняла його і прочитала вголос перші рядки написаного на ньому вірша:

 
Мене усі неправильно сприймають
І за потвору мають,
Але на тебе я надію покладаю.
 

– Так, так, так, – перервав мене Метью і хихикнув. – От ти й попалася, дружинонько. – Я сконфужено глянула на нього, не знаючи, що й думати. – Найбільш цінним і плеканим проектом Мері є не алхімічні досліди, а нове тлумачення Псалмів для англійських протестантів. Це нове тлумачення розпочав її брат Філіп, але помер, так і не завершивши його. Мері – поетеса вдвічі талановитіша за брата. Інколи вона про це здогадується, хоча боїться самій собі зізнатися у цьому. Те, що ти щойно прочитала, – це початок Псалма 71. Вона прислала його, щоб продемонструвати тобі, що тепер ти є частиною її кола – довірена особа й подруга, – пояснив Метью і пустотливим шепотом додав: – І це незважаючи на те, що ти зіпсувала їй черевики. – Іще раз наостанок хихикнувши, Метью подався до свого кабінету, а за ним, як вірний пес, поплентався П’єр.

Раніше я зайняла собі один край столу з важкими ніжками, що стояв у передпокою, щоб користуватися ним як письмовим. І тепер він, як і кожна зайнята мною робоча поверхня, був усипаний як сміттям, так і коштовностями. Я понишпорила в цьому хаосі і, знайшовши останні чисті аркуші паперу та нове перо, розчистила місце, щоб писати.

На стислу відповідь графині у мене пішло п’ять хвилин. Так, на листі залишилися дві ганебні чорнильні плями, але мій курсивний почерк був відносно пристойним, і я не забула деякі слова написати чисто фонетично, щоб вони не мали надто сучасного вигляду. У разі сумніву я подвоювала приголосну літеру або в кінці слова додавала «е». Натрусивши піску на аркуш, я почекала, поки він вбере надмір чорнила, а потім здула його на підлогу, викладену очеретом. Склавши листа, я збагнула, що не маю ані сургучу, ані печатки, щоб запечатати його. «Треба буде про це потурбуватися», – подумала я.

Відклавши листа, я повернулася до тоненької смужки паперу. Мері прислала мені всі три строфи Псалма 71. Я взяла книгу з чистими аркушами, яку придбав мені Метью, і розкрила її на першій сторінці. Зануривши перо в чорнильницю, я акуратно почала водити його гострим вістрям по папері.

 
Ті, хто мене не любить до нестями,
Пересварились зі своїми шпигунами
З-за їхніх теревень, тож маємо таке:
Кажуть, що Господь його покинув,
Тепер ловіть, щоб утекти не встигнув,
Ніхто йому на поміч не прийде.
 

Коли чорнило висохло, я закрила книгу і підсунула її під «Аркадію» Філіпа Сіднея.

Був у посланні Мері ще якийсь прихований сенс, окрім простої пропозиції дружби – в цьому я не мала сумніву. Тоді як ті рядки, що я прочитала вголос Метью, були визнанням його заслуг перед її родиною і підтвердженням того, що вона за жодних обставин не відвернеться від нього, завершальні рядки звучали як попередження: за нами стежать. Хтось запідозрив, що не все так просто на Вотер-Лейн, і вороги Метью сподівалися на те, що навіть прибічники Метью обернуться проти нього, коли дізнаються правду.

Метью, вампір, а також слуга королеви та член Конгрегації, не мав займатися пошуками відьми, яка б стала моїм наставником в опануванні мистецтва магії. А якщо зважити ще й на те, що я була вагітна, питання щонайскорішого знаходження такої відьми набуло іще більшої значущості.

Я підсунула до себе аркуш паперу і почала складати список.

Сургуч

Печатка

Лондон – велике місто. І мені треба в ньому дещо купити.