Текст книги "Сповідь відьом. Тінь ночі"

Автор книги: Дебора Гаркнесс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 49 страниц) [доступный отрывок для чтения: 20 страниц]

Пройшло ще трохи часу, і я була вже не в змозі тамувати свої позіхи, а Генрі та Гелоуглас почали збиратися, вдягаючи рукавички та накидки. Коли вони рушили до дверей, то на їхніх обличчях сяяли посмішки задоволених звідників. Метью прийшов до мене у ліжко, обійняв і, мугикаючи різдвяні пісні та лічачи удари численних міських дзвонів, тримав доти, поки я не заснула.

– Це дзвони Сент-Мері-ле-Боу, – сказав він, прислухаючись до звуків. – А це – Сент-Кетрін-Крі.

– А це дзвони собору Святого Павла? – спитала я, почувши чистий дзвінкий звук.

– Ні. Блискавка, що знищила шпиль, зруйнувала і дзвіницю, – відповів Метью. – Це – церква Христа-Спасителя. Ми повз неї пропливали. – Решта дзвонів лондонських церков приєдналася до дзвонів собору в Саутварку. Нарешті якась дзвіниця, що запізнилася, скінчила цю симфонію, бемкнувши у дисонанс, і це був останній звук, який я почула перед тим, як заснути.

Посеред ночі мене розбудила розмова, яка чулася з кабінету Метью. Я помацала ліжко, але поруч зі мною його вже не було. Шкіряні мотузки, що тримали матраци докупи, скрипнули, розтягуючись, коли я зістрибнула з ліжка на холодну підлогу. Здригнувшись від холоду, я накинула на плечі шаль і вийшла з кімнати.

Судячи з калюжок воску в порожніх підсвічниках, Метью працював уже кілька годин. Із ним був П’єр. Він стояв біля полиць, вбудованих у нішу побіля каміна. Він мав такий вигляд, наче його волочили за ноги через багнюку Темзи під час відпливу.

– Я обійшов усе місто з Гелоугласом та його ірландськими друзями, – стиха сказав П’єр. – Може, шотландці й знають щось іще про наставника, але вони все одно цього не скажуть, мілорде.

– Про якого наставника? – спитала я, входячи до кімнати. Лише зараз я помітила потайні двері, сховані в дерев’яних панелях.

– Вибачте, мадам. Я не хотів будити вас, – перелякано промимрив П’єр, і сморід від багнюки, в яку він був геть увесь вимазаний, вдарив мені у ніздрі так, що аж очі засльозилися.

– Гаразд, П’єре. Іди собі. Я покличу тебе пізніше. – Метью почекав, поки його слуга не вийшов похапцем геть, скриплячи намоклими черевиками. А потім повільно перевів погляд на темний закуток біля каміна.

– Кімнату, що знаходиться за тими дверима, ти не включив до свого ознайомчого турне, – зауважила я, підходячи до Метью. – Що тут сталося?

– Нова звістка з Шотландії. Суд присяжних засудив до страти чаклуна на ім’я Джон Фіан, наставника з Престонпенз. Поки нас не було, Гелоуглас намагався дізнатися про істинні мотиви, якщо такі були, диких звинувачень, висунутих проти Джона Фіана: поклоніння сатані, розчленування трупів на цвинтарі, перетворення кротячих лапок на срібні монети («бо звідки ж у нього завжди були гроші?») та вихід у море на кораблі разом із дияволом та Агнесою Семпсон із метою завдати шкоди політиці короля. – Метью кинув перед собою на стіл аркуш паперу. – Наскільки мені відомо, Фіан один із тих, кого ми звемо tempestarii, і не більше.

– Вітрочаклун, або ж водочаклун, сказала я, переклавши незнайомий термін.

– Так, – підтвердив Метью кивком голови. – Фіан добився збільшення своєї вчительської платні, спричинивши грози під час засухи та передчасні відлиги, коли здавалося, що довга шотландська зима ніколи не скінчиться. Судячи з усього, земляки з його села обожнювали й любили Фіана. Наставника хвалили навіть його учні. Можливо, Фіан був трохи провидцем, бо, кажуть, він міг віщувати смерть людей, але це запросто міг вигадати Кіт, щоб полоскотати нерви своїй англійській публіці. Як ти, напевне, пам’ятаєш, здатність відьом до ясновидіння не дає йому спокою ані вдень, ані вночі.

– Відьми вразливі до швидкоплинних змін настрою своїх сусідів, Метью. Зараз ти друг, а наступного дня нас уже виганяють із міста або іще гірше.

– І оце гірше й трапилося з Фіаном, – похмуро мовив Метью.

– Можу собі уявити, – сказала я і здригнулася. Якщо Джона Фіана піддавали так само нещадним тортурам, як і Агнесу Семпсон, то він, без сумніву, був радий померти. – А що в тій кімнаті? – поцікавилася я.

Метью явно хотів було сказати, що то таємниця, але вчинив мудро і не став цього робити. Він підвівся.

– Буде краще, якщо я тобі покажу її. Не відходь від мене, бо перечепишся. На вулиці ще поночі, а свічку туди брати не можна, бо хтось може помітити її світло. – Я мовчки кивнула і взяла його за руку.

Переступивши через поріг, ми опинилися в довгій кімнаті з низкою вузеньких, як бійниці, вікон, схованих під карнизом. Через кільканадцять секунд мої очі призвичаїлися до передсвітанкового мороку, і я почала розрізняти в кімнаті сірі обриси. Напроти один одного стояли два садових крісла, сплетених із верболозу. Їхні спинки вигиналися вперед. Посеред кімнати розташовувалися двома рядами старі низькі ослони. На кожному виднівся дивний набір предметів: книги, папери, листи, капелюхи та одіж. Праворуч щось металево блищало: то були мечі, складені вістрями униз, а ефесами догори. Неподалік на підлозі купою лежали кинджали. Чулося шкряботіння і тупіт лапок.

– Пацюки, – невимушеним тоном пояснив Метью, але я все одно інстинктивно прикрила ноги краєм своєї нічної сорочки. – Ми з П’єром робимо все, що можемо, але повністю спекатися їх не вдається. До всіх цих паперів їх як магнітом тягне. – Він показав рукою угору, і я вперше побачила на стінах якісь химерні гірлянди. Потроху наблизившись, я почала до них придивлятися. Кожна з них звисала на тоненькій крученій мотузці, прив’язаній до вбитого в штукатурку гвіздка з квадратною шапкою. Ця мотузка пронизувала верхній лівий кут цілої низки документів. Вузол на кінці мотузки був закинутий на той самий гвіздок і прив’язаний до нього. Таким чином утворювалася паперова гірлянда.

– Одна з перших у світі картотек. Ти кажеш, що я зберігаю багато таємниць, – сказав Метью, простягаючи руку і торкаючись однієї з гірлянд. – Можеш занести до їхнього списку й оці папери.

– Але ж їх тут тисячі. Навіть вампіру віком тисяча п’ятсот з гаком років було несила все це назбирати самотужки.

– Так, тисячі, – погодився Метью. Він дивився, як я обводила поглядом кімнату, намагаючись вмістити у свою свідомість архів, який він зберігав. – Ми пам’ятаємо те, що інші створіння бажають забути, і це дає можливість членам Ордену Лазаря доволі успішно захищати тих, хто знаходиться під їхньою охороною. Декотрі з цих документів датуються іще добою правління діда нинішньої королеви. А більшість старіших досьє і тек перемістили до Сеп-Тура заради більшої безпеки.

– Скільки ж тут паперів… – промимрила я, – і всі вони в кінцевому підсумку ведуть до тебе та інших де Клермонів. – У кімнаті продовжувало світліти, допоки я не почала вже розрізняти кілечка й завитки слів, які розкручувалися в довгі переплетені між собою рядки. Ці рядки утворювали мережу сполучень, що з’єднували теми, авторів і дати. Було в цих перехресних лініях щось таке, що мені ще належало зрозуміти…

– Я переглядав ці папери відтоді, як ти заснула, бо хотів знайти в них хоч якусь згадку про Фіана. Мені здавалося, що така може десь тут зберігатися, – сказав Метью, заводячи мене назад до свого кабінету, – якісь відомості, котрі могли б пояснити, чому його сусіди ні з того, ні з сього на нього напустилися. Має бути певна схема, яка допоможе нам збагнути, чому теплокровні люди поводяться саме так, а не інакше.

– Якщо ти знайдеш цей матеріал, то моїм колегам-історикам страшенно кортітиме ознайомитися з ним. Але розуміння епізоду з Фіаном аж ніяк не гарантує, що ти зможеш запобігти тому, щоб таке саме не трапилося й зі мною. – На щоці Метью сіпнувся м’яз – мої слова влучили в ціль. – І я анітрохи не сумніваюся, що досі ти жодного разу не вивчав цю тему так глибоко, як зараз.

– Я вже не та людина, яка закривала очі на всі ці страждання, і я більше не хочу такою людиною бути. – Метью підтягнув до себе крісло і важко опустився у нього. – Я мушу діяти, і мені треба віднайти те, що я здатен буду конкретно зробити.

Я обхопила його руками. Навіть сидячи у кріслі, Метью був такий високий, що його голова впиралася мені у груди. Він зарився в них обличчям. Потім швидко взяв себе в руки, поволі відсторонився і втупився поглядом мені у живіт.

– Діано. Ти…

– Вагітна. Я це іще раніше підозрювала, – невимушено діловито сказала я. – Іще після випадку з Жюльєтою мій цикл розладнався і став нерегулярним, тому я не була на сто відсотків упевнена в цьому. Від Кале до Дувра мене безперервно нудило, але я подумала, що то через великі хвилі, а та рибина, яку ми з’їли перед нашим від’їздом, явно була несвіжою.

А Метью й далі витріщався на мій живіт. І я знервовано заторохтіла.

– Мав-таки рацію мій шкільний учитель фізкультури: ти дійсно здатна завагітніти навіть після того, як переспиш із хлопцем лише один раз. – Я все ретельно підрахувала і була твердо впевнена в тому, що зачаття сталося протягом нашого відпочинку після весілля.

А мій чоловік і досі мовчав.

– Скажи що-небудь, Метью.

– Я не можу, – відповів він з ошелешеним виразом на обличчі. – Це неможливо.

– Усе, що стосується нас, є можливим. – Я приклала до живота свою тремтячу руку.

Метью переплів свої пальці з моїми і, нарешті, зазирнув мені в очі. І я здивувалася тому, що я побачила в його очах: побожний захват, гордість і малесеньку частку паніки. Він посміхнувся. То було виразом повного щастя.

– А що, коли з мене не вийде гарної матері? – спитала я, вагаючись. – Ти знаєш, що робити, ти ж був колись батьком.

– Із тебе вийде чудова мати, – поспішив запевнити мене Метью. – Усе, чого потребують діти, – це любові, дорослої людини, яка взяла б за них відповідальність, а іще вони потребують теплого й затишного місця, де можна було б пересидіти негоду. – Метью пересунув наші переплетені руки мені на живіт і почав ніжно гладити його. – Про перші два питання ми потурбуємося разом. Останнє залежатиме від тебе. Як ти почуваєшся?

– Чисто фізично – трохи втомлена й ослабла, а в емоційному плані я не знаю, за що братися. – Я тремтливо зітхнула. – А це нормально – бути водночас і переляканою, і злою, і ніжною?

– Так, нормально. Як і є нормальним бути одночасно радісно збудженим, збентеженим та перестрашеним аж до нудоти, – тихо відповів він.

– Знаю, це сміховинно, але я побоююся, що моя магія якимось чином зможе завдати шкоди дитині, попри те, що кожного року тисячі відьом народжують дітей. «Але ж вони не є дружинами вампірів», – подумки додала я.

– Це – анормальне зачаття, – мовив Метью, наче читаючи мої думки. – Та все одно я гадаю, що тобі не слід непокоїтися. – На його очі набігла темна хмарка. Я майже фізично побачила, як до його списку тривог додалася іще одна.

– Я нікому не хочу про це розповідати. Принаймні наразі. – Я згадала про сусідню потаємну кімнату. – Можна включити до твого життя іще одну таємницю, хоча б тимчасово?

– Аякже, – швидко погодився Метью. – Твою вагітність не буде видно іще кілька місяців. Але Франсуаза з П’єром невдовзі довідаються про це з твого запаху, якщо вже не здогадалися. Це стосується також Гелоугласа та Хенкока. На щастя, зазвичай вампіри не люблять ставити запитань, що стосуються інтимної сфери.

Я стиха розсміялася.

– Виходить, саме я й видам цю таємницю. До того ж, ти ніяк не зможеш демонструвати свою підкреслену турботу про мене, бо з твоєї поведінки всі відразу ж здогадаються про мою вагітність.

– Не будь такою впевненою, – відповів Метью, широко посміхаючись. І стиснув мою руку своєю. Це однозначно був жест, що демонстрував підкреслену турботу й бажання захистити.

– Якщо увесь час будеш мене отак торкатися, то люди про все досить швидко здогадаються, – сухо заперечила я, лагідно провівши пальцями по його плечу. Метью аж здригнувся. – Ти не повинен тремтіти, коли тебе торкається щось тепле.

– Я тремчу не через це, – відповів Метью і встав, застуючи світло свічок.

Моє серце тьохнуло, коли я на нього поглянула. А він посміхнувся, відчувши цю нерівномірність серцебиття, і повів до ліжка. Ми скинули нашу одежу, кинувши її на підлогу, де вона лежала двома білими калюжками, що відбивали сріблясте світло, яке йшло з вікон.

Легкими, мов перо, дотиками Метью почав пестити моє тіло, відстежуючи пальцями ті ледь помітні зміни, як вже відбувалися в моєму тілі. Він подовгу затримувався над кожним сантиметром чутливої плоті, але його холодні й уважні дотики лише посилювали біль, а не вгамовували його. Кожен поцілунок був так само витіюватим та непростим, як і наші почуття стосовно майбутньої дитини. Водночас ті слова, які Метью шепотів мені в темряві, спонукали мене повністю зосередитися на ньому. Коли чекати далі вже було нестерпно боляче, він увійшов у мене, і рухи його були такими ж ніжними й неквапливими, як і його поцілунок.

Я вигнула спину, намагаючись збільшити наш фізичний контакт, і Метью посміхнувся. Він опинився по центру дуги мого тіла, на вході до моєї матки. І в цю коротку але, здавалося, нескінченну мить батько, мати і дитя опинилися так близько один до одного, що ближче не буває.

– Усю мою душу, все моє життя, – пообіцяв він, рухаючись у мені.

Я скрикнула, і Метью тримав мене, допоки я не припинила тремтіти. А потім почав цілувати мене по усій довжині мого тіла, починаючи з мого відьминого третього ока, потім перейшовши до моїх губ, горла, впадини між грудьми, сонячного сплетіння, пупка і закінчуючи нижньою частиною живота.

Він подивився на мене зверху вниз, похитав горловою і посміхнувся хлопчачою посмішкою.

– Ми з тобою зробили дитину, – ошелешено мовив він.

– Так, зробили, – погодилася я і теж посміхнулася у відповідь.

Метью ліг плечима мені між ноги і розсунув їх. Оповивши однією рукою моє коліно, а другою – протилежне стегно в такому місці, де можна було намацати пульс, він поклав голову мені на живіт, наче то була подушка, і солодко зітхнув. Не видаючи ані звуку, він прислухався до легенького шуму крові, яка тепер підтримувала життя нашої дитини. Почувши той шум, він схилив свою голову так, що наші погляди зустрілися. Метью посміхнувся щирою радісною посмішкою і повернувся до свого чергування.

В освітленій свічками темряві різдвяного ранку я відчула спокійну силу, породжену нашим взаємним коханням. Переставши бути самотнім метеором, що рухається у просторі та часі, я перетворилася тепер на частину складної планетарної системи. Мені належало навчитися зберігати власний центр тяжіння, коли мене тягнутимуть у той чи інший бік тіла більші й потужніші за мене. Інакше Метью, де Клермони, наша дитина та Конгрегація можуть зіштовхнути мене з курсу.

Я недовго прожила зі своєю матір’ю, але навіть у сім років вона встигла навчити мене багато чому. Мені пригадалася її безмежна любов, обійми, що, здавалося, тривали цілими днями, згадалося, що вона завжди мала рацію, коли мені це було потрібно. Правильно зауважив Метью: діти потребують любові, надійного джерела комфорту та дорослого, охочого взяти за них відповідальність.

Настала пора кинути ставитися до нашого спільного перебування тут як до семінару фахівців з шекспірівської Англії і натомість трактувати це перебування як мій останній і найліпший шанс дізнатися – хто я така, щоб моїй дитині також було легше визначити й збагнути власне місце у світі.

Та спершу мені слід було знайти яку-небудь відьму.

16

Вихідні ми провели відносно спокійно, упиваючись нашою таємницею і втішаючись прогнозами всіх майбутніх батьків. Чи матиме найновіший член родини де Клермонів чорне, як у батька, волосся та блакитні, як у мене, очі? Чому він віддаватиме перевагу – точним наукам чи історії? Буде він вправним майстром, як Метью, чи стане такою ж незграбою, як і я? Стосовно ж статі дитини наші думки розійшлися. Я не сумнівалася, що у мене хлопчик, а Метью був так само впевнений, що то дівчинка.

Виснажені й піднесено-щасливі, ми відірвалися від наших думок про майбутнє і почали роздивлятися Лондон шістнадцятого сторіччя з теплої затишності наших апартаментів. Ми розпочали з вікон, що виходили на Вотер-Лейн, крізь які я видивилася далекі вежі Вестмінстерського абатства, а закінчили огляд у кріслах, підсунутих до вікон у спальні, звідки виднілася Темза. Ані холод, ані сам факт різдвяних вихідних були не в змозі утримати човнярів від свого бізнесу: постачати товари та перевозити пасажирів. Наприкінці нашої вулиці на східцях, що вели до води, зібралися наймані веслярі-перевізники, а неподалік підстрибували на хвилях їхні порожні човни.

У міру того як приплив змінювався відпливом, Метью увесь вечір ділився зі мною спогадами про місто Лондон. Він розповів про ті часи в п’ятнадцятому сторіччі, коли Темза замерзала більш ніж на три місяці – так надовго, що заради заробітку на пішоходах на кризі будували тимчасові крамниці. Він пригадав також свої роки, змарновані в «Тевіз Інн», де він учетверте й востаннє зображав бажання студіювати право.

– Я радий, що ти зможеш побачити це перед нашим від’їздом, – сказав він, стискаючи мою руку. Люди почали одні за одними запалювати свої ліхтарі, чіпляючи їх на носах човнів та виставляючи у вікнах жилих будинків та постоялих дворів. – Ми навіть спробуємо побувати на Королівській біржі.

– Ти хочеш сказати, що ми повертаємося до Вудстока? – розгублено спитала я.

– Скоріш за все, ненадовго. А потім повернемося до нашого сьогодення.

Я ошелешено витріщилася на Метью, утративши дар мови.

– Ми не знаємо, що слід чекати в період вагітності, і заради твоєї безпеки і безпеки дитини нам треба регулярно контролювати стан плоду. Треба буде зробити певні тести, і непогано було б також пройти загальне ультразвукове обстеження. До того ж, ти вже скучила за Сарою та Емілі.

– Але ж Метью, – заперечила я, – ми наразі не можемо повернутися додому, бо я не знаю, як це зробити.

Він різко повернувся у мій бік.

– Ем чітко все пояснила перед нашим відбуттям. Щоб подорожувати у часі в минуле, треба мати три предмети, які доправлять тебе туди, куди ти хочеш. А для подорожі в майбутнє потрібне відьмацьке чаклунство, але я не вмію чаклувати. Саме через це ми й прибули сюди – щоб я чаклувати навчилася.

– Хіба ж можна виношувати дитину всі дев’ять місяців отут?! – вигукнув Метью, зриваючись із крісла.

– Жінки якось примудрялися народжувати дітей навіть у шістнадцятому сторіччі, – спокійно зауважила я. – До того ж, моє самопочуття не змінилося. Я вагітна лише кілька тижнів, не більше.

– А чи вистачить у тебе сил донести і її, і мене назад, до майбутнього? Ні, нам треба забиратися звідси якомога швидше, задовго до народження доньки. А що, коли подорож у часі якимось чином шкодить зародку? Магія – то одне, а це – зовсім інше… – відказав Метью, і різко зупинившись, так само різко сів.

– Та ніщо не змінилося, – заспокійливо запевнила я його. – Наразі дитина завбільшки з зернятко рису. І поки ми в Лондоні, було б неважко знайти кого-небудь, щоб допомогти мені з магією, вже не кажучи про тих, хто розумітиметься на подорожуванні у часі краще за Сару та Емілі.

– Наразі дитина завбільшки з горошину, – сказав Метью і замовк. Кілька секунд подумавши, він зробив висновок. – За шість тижнів зародок встигне пройти всі критично важливі стадії свого розвитку. Ти матимеш великий запас часу. – Він заговорив як лікар, а не як батько. Мені почало здаватися, що його середньовічна несамовитість подобається мені більше за його сучасну об’єктивність.

– У моєму розпорядженні буде лише кілька тижнів. Я що, як для опанування магії мені знадобиться сім? – Якби в кімнаті в цю мить була Сара, то вона попередила б Метью, що моя розсудливість це недобрий знак.

– Сім тижнів якраз вистачило б, – відповів Метью, думаючи про щось своє.

– Що ж, нехай буде так. Терпіти не можу, коли мене підганяють, а тим паче в такий важливий момент, коли мені належить розібратися і вияснити, хто ж я є насправді, – сказала я і широким кроком рушила до Метью.

– Діано, це ж не…

Ми стояли ніс до носа.

– Я не матиму можливості стати гарною матір’ю, якщо не знатиму про силу, що криється в моїй крові.

– Нічого доброго для дитини з цього не…

– Не смій казати, що це недобре для дитини. Дитина – не якесь там безсловесне вмістилище, – відрізала я, відчуваючи, як у мені закипає лють. – Спочатку тобі для наукових експериментів потрібна була моя кров, а тепер – дитина.

А чортів Метью стояв собі спокійнісінько, схрестивши на грудях руки, і суворо дивився на мене своїми сірими очима.

– Ну, що скажеш?!

– А що казати? Вочевидь, моя участь у цій розмові необов’язкова. Можеш запросто поговорити сама з собою. Якщо вже ти закінчуєш за мене мої ж фрази, то можеш сама ж їх і починати.

– До моїх гормонів це не має жодного стосунку, – відказала я. І відразу ж – із запізненням – збагнула, що саме оце твердження і є свідченням того, що справа стоїть якраз навпаки: гормональні зміни таки можуть спричинитися до змін у моїй поведінці.

– Я про це якось і не думав, доки ти сама про це не заговорила.

– Ти мене неправильно зрозумів.

Метью здивовано підняв брови.

– Я та сама людина, якою була три дні тому. Вагітність – це не якийсь там патологічний стан, і вона не усуває ті причини, через які ми тут опинилися. Ми навіть не приступили до пошуків манускрипту Ешмол-782.

– Ешмол-782? – роздратовано перепитав Метью. – Усе змінилося, і ти вже не та сама людина. Ми не зможемо безконечно довго тримати твою вагітність у таємниці. Буквально за кілька днів будь-який вампір зможе нюхом відчути зміни, що сталися у твоєму організмі. Кіт теж дізнається про це досить швидко і почне ставити запитання про батьківство, бо я ж не можу бути батьком, чи не так? Вагітна відьма, що живе з вампіром, – та це ж викличе лють і обурення кожного створіння в цьому місці, навіть тих, кому байдуже до заповіту. Хтось неодмінно поскаржиться на нас Конгрегації. Мій батько почне вимагати, щоб ми заради твоєї ж безпеки повернулися до Сеп-Тура, і мені надзвичайно важко буде прощатися з ним іще раз. – Із кожною перелічуваною проблемою голос Метью ставав дедалі гучнішим.

– Я не думала, що…

– Ясна річ, – перервав мене Метью. – Ясна річ, що ти не думала. Бо не могла. Господи Ісусе! Діано, ще недавно ми були з тобою в забороненому шлюбі. Це не така вже й рідкість. Але зараз ти вагітна моєю дитиною. А це вже не лише унікальна ситуація – майже всі створіння гадають, що вона є неможливою взагалі. Ще три тижні, Діано. І ані хвилини довше. – Метью був невблаганний.

– За цей час ти можеш просто не встигнути знайти відьму, що погодиться мені допомогти, – наполягала я. – Особливо, зважаючи на те, що зараз коїться в Шотландії.

– А я що-небудь казав про відьму, яка «погодиться»? Про добровільність тут не йдеться, – посміхнувся Метью, і від тої посмішки у мене мурашки по спині побігли.

– Піду до вітальні, почитаю. – Я повернулася і пішла геть, не бажаючи бути з ним поруч. Але він уже чекав на мене на порозі, перекриваючи рукою прохід.

– Я не хочу втрачати тебе, Діано, – сказав він емоційно, але тихо. – Ані заради алхімічного манускрипту, ані заради іще ненародженої дитини.

– А я не хочу втрачати себе, – парирувала я. – Заради того, щоб задовольнити твою жагу над всім панувати і все контролювати. Спершу мені треба виявити, хто я така.

* * *

У понеділок я сиділа у вітальні, гортаючи «Королеву-чарівницю» і дуріючи від нудьги, як раптом двері до кімнати розчинилися. «Гості прийшли», – подумала я, швидко закриваючи книгу.

– Сумніваюся, що тепер мені коли-небудь пощастить зігрітися. – На порозі стояв Волтер, і з нього капала вода. Із ним були Джордж та Генрі – так само промоклі й нещасні.

– Привіт, Діано. – Генрі чхнув, поштиво вклонився мені, а потім підійшов до каміна, простягнув до нього пальці й аж застогнав.

– А де Метью? – спитала я, жестом запрошуючи Джорджа сідати.

– Із Кітом. Ми залишили їх у торговця книгами, – відповів Волтер, кивнувши рукою в бік собору Святого Павла. – Я голодний як вовк. Те тушковане м’ясо, що його Кіт замовив на обід, виявилося неїстівним. Мет сказав, що Франсуаза зможе приготувати нам що-небудь поїсти. – Хитра посмішка Рейлі видала, що він казав неправду.

Хлопці вже встигли ум’яти по другій тарілці харчів та випити по три келихи вина, як заявилися Метью та Кіт з оберемками книг та підстриженою рослинністю на обличчях – завдяки стараннями одного з тих магів-цирульників, про яких я вже так багато чула. Акуратно підстрижені вуса мого чоловіка тепер співпадали з довжиною його рота, а борода, згідно з найновішою модою, була маленька й мала гарну форму. Позаду йшов П’єр, несучи лляну торбу з паперовими прямокутниками й квадратами.

– Слава Богу, – сказав Волтер, – схвально показуючи на бороду. – Тепер ти, нарешті, став схожим на самого себе.

– Привіт, серце моє, – сказав Метью, цілуючи мене у щоку. – Ти мене впізнаєш?

– Так, незважаючи на те, що тепер ти став схожим на пірата, – хихикнула я.

– А й справді, Діано. Вони з Волтером тепер як брати, – погодився Генрі.

– А чому ти так вперто називаєш дружину Метью просто на ім’я, Генрі? Хіба господиня Ройдон уже стала твоєю служницею? Чи вона тобі сестра? Це можна пояснити лише одним: ти замислив спокусити її, – пробурчав Марлоу, падаючи у крісло.

– Не штрикай осине гніздо, Кіте, – з докором сказав йому Волтер.

– Я приніс запізнілі різдвяні подарунки, – сказав Метью, висипавши оберемок паперів переді мною на стіл.

Книги… Їхня очевидна новизна і свіжість бентежила: скрипіння тугих обкладинок, які наче протестували, коли їх уперше розкривали, запах паперу та ледь вловимий аромат чорнила. Я звикла бачити подібні фоліанти в потертому й затріпаному стані в читальних залах бібліотек, а не на столі, де ми зазвичай їли. Верхній фоліант був книгою з чистими сторінками, якій належало помінятися місцями з тією, що й досі ховалася в Оксфордській бібліотеці. Наступною книгою був молитовник у чудовій обкладинці. Його титульна сторінка була прикрашена зображенням згорбленої постаті біблійного патріарха Єсея. Із його живота росло розгалужене дерево. Я наморщила лоба: навіщо Метью приніс мені молитовник?

– Перегорни сторінку, – настійно попрохав він мене, ніжно обійнявши за талію своєю дужою рукою.

На звороті була гравюра із зображенням королеви Єлизавети, яка стояла навколішки і молилася. Кожну сторінку прикрашали скелети, біблійні персонажі та янголи, що уособлювали класичні чесноти. Книга становила сполучення тексту й ілюстрацій, як і ті алхімічні трактати, які я досліджувала.

– Це якраз така книга, яку мусить мати кожна респектабельна одружена пані, – пояснив Метью з веселою усмішечкою на обличчі. І змовницьким шепотом додав: – Це задовольнить твою жагу до чисто зовнішнього комільфо. Але не розчаровуйся. Бо наступну книгу аж ніяк не можна назвати респектабельною.

Я відклала молитовник і взяла товстий фоліант, який подав мені Метью. Він був непереплетений і мав зшиті сторінки та захисну обкладинку з товстого пергаменту.

У цьому трактаті обіцялося пояснити симптоми та ліки від усіх хвороб, на які страждало тодішнє людство.

– Релігійні книги є популярними як подарунки, і тому вони легко продаються. Книги ж із медицини мають обмеженішу аудиторію, і без комісійної винагороди їхні палітурки обходяться надто дорого, – пояснив Метью, коли я мацала м’яку палітурку. І подав мені ще один фоліант. – На щастя, мені вдалося замовити переплетений примірник цієї книги. Бо вона хутко розпродається прямо з-під преса і невдовзі стане бестселером.

Твір, про який ішлося, мав просту шкіряну обкладинку, прикрашену сріблястим тисненням. Це було перше видання «Аркадії» Філіпа Сіднея. Я розсміялася, пригадавши, з якою нехіттю читала його в інституті.

– Відьма не може жити одними молитвами та природними потребами, – лукаво посміхнувся Метью і поцілував мене, полоскотавши при цьому підстриженими вусами.

– Мені певний час доведеться призвичаюватися до твого нового обличчя, – розсміялася я, потираючи губи від неочікуваного нового відчуття.

Граф Нортумберлендський поглянув на мене, як на конячку, якій потрібен особливий режим утримання.

– Ці кілька книжок не зможуть надовго заволодіти увагою Діани. Вона звикла до більш розмаїтої діяльності.

– Як скажеш. Але навряд чи вона зможе походжати містом, пропонуючи уроки з алхімії, – іронічно зауважив Метью. Із кожною годиною його вимова та голос ставали дедалі більш відповідними тому часові, в якому ми опинилися. Він схилився наді мною, понюхав глек із вином і скривився. – Чи є тут щось попити, що не було б просякнуте конюшиною та перцем? Запах просто жахливий.

– Може, Діані сподобається компанія Мері? – запропонував Генрі, не почувши тиради Метью.

– Мері? – спитав Метью, витріщившись на Генрі.

– Здається, вони однакові за віком, темпераментом та ерудицією.

– Графиня не лише ерудована, вона ще й має схильність усе палити, – зауважив Кіт, щедро наливши собі у глечик вина. Він устромив у нього носа й глибоко вдихнув. Вино пахло так, як передбачав Метью. – Тримайтеся подалі від її дистиляторів та печей, господине Ройдон, якщо, звісно, вам не захочеться мати модну зачіску зі штучними кучерями.

– Мері? – мовила я. – «Хто ж це може бути?»

– А, зрозумів. Це графиня Пемброкська, – сказав Джордж, і очі його радісно заблищали від перспективи отримати нового покровителя.

– Тільки не це. – Компанії таких відомих літераторів, як Рейлі, Чепмен та Марлоу, мені вистачило б довіку. Графиня була відомою в Англії літераторкою і сестрою сера Філіпа Сіднея. – Я не готова до Мері Сідней.

– А Мері Сідней не готова до вас, господине Ройдон, але мені здається, що Генрі має рацію. Вам скоро надокучать друзі Метью, і ви почнете шукати собі подруг. Бо без них виникатиме схильність до байдикування та меланхолії. – сказав Волтер і кивнув Метью. – Тобі слід запросити Мері на вечерю.

– Життя у Блекфраєрсі повністю зупиниться, якщо на Вотер-Лейн з’явиться графиня Пемброкська. Значно краще було б відвезти господиню Ройдон до замку Бейнардс. Він неподалік, зразу по той бік міської стіни, – порадив Марлоу, бажаючи будь-що спекатися мене.

– Діані доведеться пішки пройтися містом, – підкреслено зауважив Метью.

Марлоу саркастично пирхнув, відкидаючи його побоювання.

– Зараз – тиждень між Різдвом та Новим Роком. Ніхто не зверне увагу на двох заміжніх жінок, які зустрілися потеревенити та випити чарочку винця.

– Я був би радий туди її відвезти, – визвався Волтер. – Може, Мері захочеться дізнатися більше про мої пригоди у Новому Світі.

– Тобі доведеться іншим разом умовляти графиню вкласти гроші у Вірджинію. Якщо Діана туди поїде, то я поїду разом із нею, – відказав Метью, грізно блиснувши очима. – Цікаво, а чи не має Мері якоїсь знайомої відьми?

– Вона жінка, еге ж? Звісно, що у неї є знайомі відьми, – з упевненістю заявив Марлоу.

– Так, може, мені написати їй, Метью? – спитався Генрі.