Текст книги "Сповідь відьом. Тінь ночі"
Автор книги: Дебора Гаркнесс
Жанр:
Ужасы
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 49 страниц) [доступный отрывок для чтения: 18 страниц]
– Ніяких нових призначень для Діани, – сказав він суворим голосом. – Потурбуйтеся, щоб Едварду Кембервелу призначили доглядальницю і виділили йому достатню кількість харчів та напоїв.
Франсуаза слухняно вклонилася і вийшла, попередньо кинувши на мене ще один співчутливий погляд.
– Боюся, люди в селі здогадуються, що я нетутешня, – сказала я, пригладивши волосся тремтячою рукою. – Вимова голосних – ось моя головна проблема. Окрім того, мої фрази закінчуються на низхідній інтонації, тоді як вона має бути висхідною. А в яких випадках слід казати «амінь»? Комусь доведеться навчити мене молитися, Метью. Треба починати негайно, бо…
– Охолонь, – перервав мене він, беручи мене руками за талію в корсеті. Його дотик був заспокійливим навіть крізь кілька шарів тканини. – Ти не на усному екзамені в Оксфорді й не на сцені під час дебюту. Від того, що ти напхаєш себе інформацією і завчиш потрібні фрази, користі буде мало. Перш ніж запрошувати Бідвела та Сомерса, слід було зі мною порадитися.
– І як тобі вдається кожного разу видавати себе за когось нового, за когось іншого? – здивувалася я. Метью сторіччями проробляв цей прийом незліченну кількість разів, інсценізуючи власну смерть і відразу ж відроджуючись уже в іншій країні, іншою людиною, яка розмовляла іншою мовою й мала нове ім’я.
– Найголовніша хитрість – це кинути прикидатися. – Мені не вдалося приховати свого здивування, тож Метью повів далі. – Пам’ятаєш, що я сказав тобі в Оксфорді? Не можна жити обманом і видавати себе за людину, коли насправді ти – відьма, чи намагатися видати себе за людину Єлизаветинської доби, коли насправді ти прибула з двадцять першого сторіччя. Наразі оце і є твоє життя. Намагайся не думати про нього як про роль.
– Але ж мій акцент, моя манера говорити…
Навіть мені стала помітною різниця в довжині моїх кроків та кроків жінок у Старій Хижці, але тільки після того як Кіт поглузував над моєю чисто чоловічою манерою ходити широкими розмашистими кроками.
– Ти призвичаїшся й пристосуєшся, – запевнив мене Метью. Тим часом будуть ширитися плітки. Але чужа думка не має ваги у Вудстоці. Невдовзі ти до всього звикнеш, і плітки вщухнуть.
Я з сумнівом поглянула на нього.
– Гадаєш, ти добре знаєшся на плітках?
– Достатньо добре, щоб розуміти скороминущість тієї цікавості, яку виявляють до тебе люди. – Метью поглянув на мій записник і помітив чорнильні плями та нетвердий почерк. – Ти надто міцно тримаєш ручку. Саме через це наконечник пера відривається від паперу, і потік чорнила припиняється. І за своє нове життя ти також тримаєшся надто міцно.
– Я й гадки не мала, що це буде наскільки важко.
– Ти швидко вчишся, а допоки ти в Старій Хижці серед друзів, тобі нічого не загрожуватиме. Але наразі більше не має бути аніяких нових візитерів. До речі, а що ти там пишеш?
– Та так, здебільшого своє ім’я.
Метью швидко прогорнув кілька аркушів мого записника, продивляючись мої записи. І здивовано підняв одну брову.
– Бачу, ти готувалася також і до екзаменів з економіки та кулінарії. Чому ти натомість не записуєш те, що відбувається тут, у цьому домі?
– Тому, що мені потрібно навчитися керувати хатнім господарством шістнадцятого сторіччя. Звісно, щоденник також може стати в пригоді. – Я обміркувала цю думку. Дійсно, ведення щоденника допомогло б мені упорядкувати свої і досі хаотичні уявлення про добу, в якій я опинилася, пришвидшило її адекватне сприйняття. – Мені не слід записувати повних імен. Люди в 1590 році користувалися ініціалами, щоб зекономити папір та чорнило. І ніхто не переймається відтворенням думок чи почуттів. Натомість пишуть про погоду та фази місяця.
– За знання принципів англійського діловодства шістнадцятого сторіччя – оцінка п’ять балів! – посміхнувся Метью.
– А що пишуть у своїх щоденниках жінки? Те саме, що й чоловіки?
Метью взяв мене за підборіддя.
– Ти просто жахлива. Припини перейматися тим, що роблять інші жінки. Будь собою, не схожою на інших. – Коли я кивнула, він поцілував мене і повернувся до свого столу.
Тримаючи ручку якомога вільніше й невимушеніше, я розпочала нову сторінку.
Я вирішила позначати дні тижня астрологічними знаками, записувати погоду, а для нотаток про життя в Старій Хижці використовувати криптограми. Тоді ніхто в майбутньому, читаючи мої записи, не виявить в них нічого незвичайного. Так принаймні я сподівалася.
Цього дня мій чоловік представив мене своєму доброму приятелеві К. М.
Рано-вранці познайомилася з Д. Ч. Після сходу сонця прибули Т. Г., Г. П., та В. Р. Усі – друзі мого чоловіка. Місяць уповні.
Який-небудь дослідник майбутнього може запідозрити, що ці ініціали стосуються представників «Школи ночі», особливо прізвище Ройдон на першій сторінці, але довести це буде неможливо. До того ж, у наші дні мало хто з дослідників виявляє інтерес до цієї групи інтелектуалів. Маючи витончену освіту доби Ренесансу, представники «Школи ночі» володіли здатністю з приголомшливою швидкістю переходити з давніх мов на сучасні. Усі вони знали Аристотеля вздовж і впоперек. А коли Кіт, Волтер та Метью починали розмови про політику, то через їхні енциклопедичні знання історії та географії ніхто не встигав простежити за ходом їхніх думок. Джордж та Том іще якось спромагалися час від часу несміливо вставити свої п’ять копійок, але заїкуватість та глухота Генрі цілковито унеможливлювали його повноцінну участь у хитромудрих дискусіях. Більшість часу він тихо споглядав своїх товаришів із сором’язливою шанобливістю, яка викликала до нього велику симпатію, зважаючи на те, що своїм соціальним статусом граф переважав решту присутніх у кімнаті. Якби їх не було так багато, то і я б могла брати повноцінну участь у дискусіях.
Що ж до Метью, то від задумливого науковця, заглибленого в результати своїх досліджень і стривоженого майбутнім своїх одноплемінників, і сліду не лишилося. Колись я покохала саме такого Метью, а тепер з подивом виявила, що знову переживала те саме, але тепер уже закохуючись в Метью зразка шістнадцятого сторіччя, зачарована кожним вибухом його сміху та кожною гострою ремаркою, яку він робив під час баталій довкола якогось тонкого аспекту філософії. Метью жартував разом із іншими за обідом і мугикав пісні у коридорах. Він борюкався зі своїми псами у спальні біля каміна – то були два велетенські волохаті мастифи на ім’я Анаксимандр та Перікл. У сучасному Оксфорді та в Франції Метью завжди мав трохи сумовитий вигляд. Але тут, у Вудстоці, він був щасливий навіть тоді, коли я помічала, що він, прибувши з майбутнього, дивиться на своїх друзів так, наче не повністю вірить у їхню реальність.
– Ти, напевне, і сам не здогадувався, наскільки за ними скучив, – зауважила я, не в змозі утриматися від того, щоб не відривати його від роботи.
– Вампіри нездатні довго нудитися й думати про тих, кого покидають, – відповів Метью. – Інакше ми б збожеволіли. Я й так мав більш ніж зазвичай, щоб їх пам’ятати: їхні слова, зовнішність. Утім, невеличкі деталі забуваються – вирази облич, особливості сміху.
– Мій батько постійно носив у кишені карамельки, – прошепотіла я. – І я про них ніколи не згадувала – аж до Ля-П’єра. – Заплющивши очі, я й досі відчувала запах тих маленьких цукерок і чула, як труться їхні целофанові обгортки об м’яку тканину широких батькових шортів.
– І ти ні за що не відмовилася б від того спогаду – навіть заради того, щоб позбутися болю, – лагідно мовив Метью.
Він узяв іще одного листа і заскрипів пером по паперу. На його обличчя повернувся вираз напруженої зосередженості, а над переніссям виникла невеличка зморшка.
Я скопіювала кут, під яким він тримав своє перо та інтервал, що з ним умочав його в чорнильницю. І дійсно: писати було значно легше, якщо не тримати ручку мертвою хваткою. Тримаючи перо над папером, я приготувалася зробити новий запис.
Сьогодні було свято Усіх душ, традиційний день поминання померлих. Усі у домі говорили про товстий шар інею, що вкрив листя у саду. А завтра стане ще холодніше, пообіцяв П’єр.
Зняли мої розміри для виготовлення черевиків та рукавичок. Франсуаза шиє.
Франсуаза шила мені теплу накидку та набір теплої одежі на прийдешню зиму з її холодними вітрами. Увесь ранок вона розбирала на мансарді речі, які залишилися у шафі після Луїзи де Клермон. Сукні сестри Метью з їхніми квадратними вирізами та широкими, мов дзвони, рукавами, вийшли з моди іще шістдесят років тому, але Франсуаза переробляла їх під те, що Джордж та Волтер називали сучасним стилем, а також під мою дебеленьку фігуру. Їй страх як не хотілося розпускати шви однієї напрочуд гарної сріблясто-чорної сукні, але Метью наполягав, щоб вона це зробила.
Перебуваючи серед представників «Школи ночі», я потребувала як офіційного вбрання, так і практичного повсякденного.
– Але ж пані Луїза в цьому платті виходила заміж, мій господарю, – не здавалася Франсуаза.
– Так, виходила – за вісімдесятирічного старця, у якого не лишилось жодного живого нащадка, зате були хворе серце й численні прибуткові маєтки. Я вважаю, що ця сукня сторицею окупила ті гроші, які родина витратила на її пошиття, – відказав Метью. – Вона личить Діані, і вона носитиме її, доки ти не пошиєш їй щось краще.
Звісно, я не занотувала цієї розмови в своєму записнику. Натомість намагалася ретельно добирати всі слова таким чином, щоб вони не значили нічого для інших, хоча в моїй уяві викликали яскраві óбрази людей, звуки та розмови. Якщо цій книжці судилося вціліти, то майбутній її читач не знайде в ній нічого, окрім сухих та стерильних уривчастих заміток про моє життя. Історикам часто доводилося нидіти над подібними документами в марному намаганні побачити багате, складне життя, сховане за простими й нехитрими рядками тексту.
Метью стиха вилаявся. Не одна я в цьому домі щось приховувала.
Мій чоловік отримав сьогодні багато листів, а мені дав цей нотатник, щоб я записувала в нього свої спогади.
Коли я підняла ручку, аби вмочити її в чорнильницю, до Метью прийшли Генрі й Том. Моє третє око враз закліпало й розплющилося, здивувавши мене своєю раптовою настороженістю. Дивно, але після нашого прибуття мої вроджені здібності – відьмовогонь, відьмовода та відьмовітер – немов перебували в стані сплячки. Але тепер, коли відьмацьке третє око забезпечило мене додатковим чуттям, я спромоглася розгледіти не лише густу червоно-чорну атмосферу довкола Метью, але й сріблясте світіння Тома та ледь помітне чорно-зелене мерехтіння Генрі – кожне з них неповторне, як відбитки пальців.
Пригадавши янтарно-блакитні нитки, помічені мною в кутку Старої Хижки, я замислилася: а що може означати втрата одних здібностей і набуття інших? Сьогодні вранці також був цікавий епізод, коли…
Щось у кутку знову впало мені в око – ще один проблиск яскраво-жовтого світла, слабко просякнутий блакитним відтінком. Почулося якесь відлуння – таке слабке, що воно скоріше відчувалося, аніж чулося. Коли я повернула голову, щоб встановити його джерело, відчуття зникло. Блакитно-бурштинові пасма продовжували пульсувати в полі мого периферійного зору, немовби час вабив мене, закликаючи повернутися додому.
Відтоді як я вперше здійснила в Медісоні свою подорож у часі, яка тривала всього-на-всього кілька хвилин, то завжди уявляла собі час як субстанцію, складену з ниток світла й кольору. Якщо добре зосередитися на конкретній нитці, то можна простежити її аж до самісінького початку. Але тепер, промандрувавши кілька сторіч в минуле, я знала, що ця здогадна простота ховала під собою вузли можливостей, які сполучали неймовірну кількість ділянок минулого з мільйонами ділянок сучасності та незбагненним потенціалом майбутнього. Ісаак Ньютон вважав час головною силою природи, яка непідвладна контролю. Пробившись до 1590 року, я готова була з ним погодитися.
– Діано, як ти почуваєшся? – голос Метью проник у мої роздуми. Його друзі стурбовано поглянули на мене.
– Чудово, – механічно відповіла я.
– Ні, не чудово. – Метью кинув перо на стіл. – Твій запах змінився. Гадаю, твоя магія також змінюється. Кіт має рацію. Ми мусимо знайти тобі відьму якомога швидше.
– Та ще зарано відьму приводити, – запротестувала я. – Важливіше, щоб я говорила й поводилася так, наче я – тутешня.
– Інша відьма відразу ж збагне, що ти – мандрівниця в часі, – відмахнувся він від мого заперечення. – І вона зробить на цей факт поправку. Тебе щось турбує іще?
Я похитала заперечно головою, боячись зустрітися з ним поглядом.
Метью не треба було бачити час, що розмотувався у кутку Старої Хижки, аби відчути, що щось негаразд. Якщо вже навіть у нього виникли підозри, що з моєю магією відбувається щось більше, аніж я бажаю розповісти, то мені не вдасться приховати це від жодної відьми, яку сюди можуть запросити.
4
«Школа ночі» з готовністю взялася допомогти Метью в пошуках потрібного створіння. І їхні пропозиції виявили загальну неповагу до жінок, відьом та кожного, хто не мав університетської освіти. Генрі вважав, що найбільш плідним місцем для майбутніх пошуків є Лондон, але Волтер запевнив його, що в переповненому місті мене буде важко сховати від забобонних сусідів. Джордж висловив думку про те, що можна спробувати переконати науковців з Оксфорду допомогти нам своїми фаховими знаннями, оскільки вони принаймні мають належний інтелектуальний потенціал та знання. Том із Метью піддали різкій та нещадній критиці знання місцевих філософів-природознавців та алхіміків, вказавши на їхні численні слабкі сторони, і від цієї ідеї також довелося відмовитися. Кіт вважав необачним та небезпечним доручати мою підготовку будь-якій жінці й склав список тутешніх джентльменів, які могли б зайнятися моєю освітою. До того списку входили пастор церкви Святого Мученика, який добре розбирався в апокаліптичних знаках на небесах, сусідній землевласник на ім’я Смітсон, що бавився алхімією і підшукував собі в помічники відьму або ж демона, а також студент із коледжу Крайст-Черч, який заробляв на тривалу оренду книжок у бібліотеці тим, що складав гороскопи.
Та Метью наклав вето на всі ці пропозиції й вирішив удатися до послуг удовиці Бітон, тутешньої всезнайки та повитухи. Вона була бідна й була жінкою, тобто якраз таким типом створінь, над яким найбільше глузували представники «Школи ночі», але, на думку Метью, ця обставина мала лише сприяти її піддатливості та слухняності. До того ж, удовиця Бітон була єдиною істотою в радіусі багатьох миль, яка мала достовірно підтверджені магічні здібності. Усі інші, за його власним визнанням, уже давно повтікали, бо не бажали жити поруч із вампірами.
– Запрошення вдовиці Бітон може виявитися не такою вже й слушною ідеєю, – зауважила я згодом, коли ми вже вкладалися спати.
– Та ти вже казала про це, – кинув Метью з ледь прихованим роздратуванням. – Але якщо вдовиця Бітон не зможе допомогти нам, то принаймні зможе порекомендувати кого-небудь.
– Кінець шістнадцятого сторіччя – не надто слушний час відкрито ходити по сусідах і розпитувати, чи не знають вони, бува, де мешкає та чи інша відьма, Метью. – Я тільки й могла, що натякнути йому на перспективу полювання на відьом, яка загрожувала мені та членам «Школи ночі», але, хоча й Метью добре знав про жахи, пов’язані з цим огидним явищем, усе одно вважав мої страхи перебільшеними.
– Челмсфордські судилища над відьмами вже стали історією, а Ланкаширські переслідування розпочнуться лише через двадцять років. Якби в Англії ось-ось мало спалахнути чергове полювання на відьом, то я не став би тебе сюди брати, – сказав Метью і почав переглядати кілька листів, які П’єр залишив для нього на столі.
– Ти міркуєш так тому, що ти займаєшся точними науками, а не історією, – відверто сказала я. – Челмсфорд та Ланкашир були лишень крайніми проявами, за якими приховувалось вельми поширене явище.
– Гадаєш, що історик здатен краще зрозуміти дух нинішньої доби, аніж люди, яким довелося в ній жити? – скептично підняв брови Метью.
– Так, – відказала я, наїжачуючись. – Часто саме так і буває.
– Не те казала ти сьогодні вранці, коли не могла второпати, чому в домі немає виделок, – зауважив він. І дійсно: я все перерила догори ногами, доки Метью не пояснив мені, що це кухонне приладдя ще не набуло в Англії широкого вжитку.
– Сподіваюся, ти не один з тих, хто вважає, ніби історики тільки й здатні, що запам’ятовувати дати й розкопувати невідомі факти, – парирувала я. – Моє завдання як історика – зрозуміти, чому в минулому трапилася та чи інша подія. Коли щось відбувається перед твоїми очима, то причини зрозуміти важко, а ретроспективний погляд дає можливість побачити ширший контекст.
– Тоді можеш розслабитися й не турбуватися, бо ти маєш і знання, і ретроспективу, – мовив Метью. – Я розумію твої побоювання, Діано, але запрошення вдовиці Бітон – правильне рішення. «Обговорення завершене» – прозвучало в його інтонації.
– У 1590-х роках траплялися нестачі харчів, і люди не мали впевненості в майбутньому, – сказала я. – І це означає, що люди шукають офірних цапів, щоб вилити на них злість за лихі часи. Може, твої приятелі ще не знають цього, але теплокровні звідниці й повитухи зараз дуже бояться, що їх звинуватять у відьмацтві.
– Я – найвпливовіша людина у Вудстоці, – заявив Метью, беручи мене за плечі. Тому ніхто й ні в чому тебе не звинуватить.
Його зарозумілість вельми здивувала мене.
– Я тут чужа, а вдовиця Бітон нічим мені не завдячує. Якщо я почну привертати до себе допитливі погляди, то стану наражати її на велику небезпеку, – відказала я. – Перш ніж вдаватися до її допомоги, я маю щонайменше сприйматися оточенням як знатна жінка Єлизаветинської доби.
– Ми не можемо витрачати на це час, Діано, – різко кинув Метью.
– А я й не прошу тебе терпляче чекати, поки я навчуся вишивати й варити варення. Але я маю рацію. – Я кинула на нього похмурий погляд. – Можеш кликати свою всезнайку. Але потім не дивуйся, якщо з цього не вийде нічого доброго.
– Довірся мені, – сказав Метью, схиляючи свої губи над моїми. У його очах з’явився мрійливий вираз, і я відчула, як загострився його інстинкт переслідувати жертву та силоміць підкоряти її. Йшлося не лише про чоловіка шістнадцятого сторіччя, який бажав узяти гору над своєю дружиною, йшлося також про вампіра, що хотів упіймати відьму.
– Не вважаю, що суперечки підсилюють статеве бажання, – зауважила я, відвертаючи голову. – Однак Метью явно був протилежної думки. І я відсторонилася на кілька дюймів.
– А я й не сперечаюся, – ніжно відказав Метью, наближаючи свої вуста до мого вуха. – Це ти зі мною сперечаєшся. І якщо ти гадаєш, дружинонько, що я коли-небудь доторкнуся до тебе, коли буду в гніві, то ти глибоко помиляєшся. – Пришпиливши мене своїм поглядом до ліжка, він схопив свої бриджі. – Піду донизу. Може, там хтось іще не спить і складе мені компанію, – сказав Метью і м’якими вкрадливими кроками рушив до дверей і перед ними на мить зупинився. – А якщо хочеш бути схожою на жінку Єлизаветинської доби, то довірся мені й припини ставити під сумнів усе, що я кажу, – різко кинув він і вийшов із кімнати.
Наступного дня один вампір, два демони та троє людей уважно роздивлялися мене, стоячи з протилежного боку широкої підлоги з дощок. Дзвони на церкві Святого Мученика відбили час, і слабке відлуння їхньої мелодії ще довго висіло у повітрі, просякнутому ароматом айви, розмарину та лаванди. Я сиділа на незручному дерев’яному стільці, стиснута набором із блузок, нижньої білизни, рукавів, спідниць та туго зашнурованого корсета. Моє орієнтоване на кар’єру і до дрібниць продумане життя двадцять першого сторіччя блякло і блякло з кожним здавленим подихом. Я похмуро втупилася у вікно, де у тьмяному світлі похмурого осіннього дня холодний дощ лупцював скляні шибки вітражних вікон.
– Elle est ici (Вона вже тут), – оголосив П’єр, зиркнувши в мій бік. – Прийшла відьма, щоб подивитися на мадам.
– Нарешті, – зітхнув Метью. Чіткі лінії його камзола робили його іще більш широкоплечим, а жолуді та дубове листя, вишиті чорним по краях його білого комірця, підкреслювали блідість шкіри. Він схилив набік свою чорняву голову, щоб під новим кутом поглянути, чи успішно пройшла я перевірку на відповідність зовнішньому вигляду єлизаветинської жінки.
– Ну, і як? – спитав він. – Годиться?
Джордж опустив свої окуляри.
– Так. Червонувато-брунатний колір сукні личить їй краще, аніж колір попередньої, і вигідно відтінює її волосся.
– Так, Джордже, господиня Ройдон дійсно має відповідний зовнішній вигляд. Але ми не зможемо вичерпно пояснити її незвичну мову лише тим, що вона прибула з іншої країни, – стримано зауважив Генрі своїм басом. Він виступив уперед і поправив складку моєї парчевої спідниці. – А іще її зріст. Його не сховати. Вона вища навіть за королеву.
– А чому ви впевнені, що нам не вдасться видати її за француженку, іспанку чи голандку? – спитав Том, беручи обчищений апельсин пальцями в чорнильних плямах і підносячи його до свого носа. – Я вважаю, що, зрештою, господиня Ройдон буде у безпеці, якщо розчиниться серед численних лондонських мешканців. Звісно, демони неодмінно помітять її, але простолюдини навряд чи удостоять її другим поглядом.
Волтер здивовано пирхнув і підвівся з низького ослону, немов розмотавшись на свій чималенький зріст.
– Господиня Ройдон має витончені форми та незвично високий зріст. Тому простолюдини віком від тринадцяти до шістнадцяти матимуть достатньо підстав озиратися на неї. Ні, краще їй залишатися тут, із удовицею Бітон.
– Може, краще буде, коли я зустрінуся з нею трохи згодом, наодинці й у селі? – запропонувала я, сподіваючись, що хто-небудь з чоловіків побачить у моїй пропозиції раціональне зерно й переконає Метью дозволити мені вчинити саме так.
– Ні! – скрикнули одночасно шість чоловічих голосів.
З’явилася Франсуаза, несучи дві накрохмалені одежини та мереживо. Наприндившись і випнувши груди, як та курка, що гордовито дає відсіч надміру причепливому півню, вона була явно роздратована (утім, як і я), що Метью безперервно втручався і заважав.
– Діана не збирається з’являтися при дворі. Тому оцей рюш непотрібен, – сказав Метью з роздратованим жестом. – До того ж, головна проблема – це її волосся.
– Ви й гадки не маєте, що потрібно, а що – ні, – відказала Франсуаза. Коли справа торкнулася чоловічого глупства, то ми з нею несподівано знайшли спільну мову, незважаючи на те, що вона була вампіром, а я відьмою. – Що воліє вдягнути мадам де Клермон? – Із цими словами Франсуаза простягнула мені набір зі складчастої напівпрозорої тканини і якийсь предмет одежі у вигляді півмісяця, який нагадував сніжинки, з’єднані невидимими швами.
Ці сніжинки видалися мені більш підхожими. І я тицьнула на них пальцем.
Коли Франсуаза прикріпляла комір до краю мого ліфа, Метью простягнув руку і спробував було поправити моє волосся, щоб надати йому привабливішого, на його думку, вигляду. Франсуаза різко ляснула його по руці.
– Не чіпайте.
– Буду чіпати свою дружину тоді, коли мені забажається. І припини звати Діану «мадам де Клермон», – пробурчав Метью, простягаючи руку до моїх плечей. – Бо тоді мені починає здаватися, що на порозі ось-ось з’явиться моя мати. – Він розсунув краї комірця, вивільнивши при цьому чорну оксамитову мотузку, що прикривала шпильки, які встромила Франсуаза.
– «Мадам» означає заміжня жінка. ЇЇ груди мають бути прикриті. Бо й без того вже пішли чутки про нову коханку, – запротестувала Франсуаза.
– Чутки? Які чутки? – насуплено спитала я.
– Вас учора не було в церкві, тому подейкують, що ви вагітна або ж чумна. Отой священик-єретик вважає, що ви – католичка. Інші ж вважають вас іспанкою.
– Іспанкою?
– Oui, мадам. Хтось учора в конюшні підслухав вашу розмову.
– Але ж то я вправлялася у французькій! – З мене добрий імітатор, і мені здавалося, що коли я почну імітувати владний стиль розмови Ізабо, то місцеві мешканці швидше й легше купляться на мою «легенду».
– Синові кучера так не здалося. – Із тону Франсуази було видно, що помилка і сум’яття хлопця були гарантовані наперед. Вона із задоволенням поглянула на мене. – Так, мадам, ви дійсно виглядаєте наче знатна й поважна жінка.
– Fallaces sunt rerum species, – зазначив Кіт із ледь помітною в’їдливістю в голосі. Метью невдоволено скривився. – «Зовнішність буває оманливою», як то кажуть. Гадаю, її зовнішність нікого не введе в оману.
– Іще не на часі цитувати Сенеку, – відказав Волтер, застережно глянувши на Марлоу.
– Стоїцизм завжди на часі, – відрізав Кіт. – Маєш дякувати мені, що я не процитував Гомера. Бо все, що ми останнім часом чули, це недоречні парафрази з «Іліади». Тому, Джордже, благаю – залиш грецьку тим, хто на ній хоч трохи знається. Наприклад, Метью.
– Я іще не завершив переклад цього твору Гомера! – вигукнув Джордж, наїжачуючись.
Його відповідь спричинилася до зливи латинських цитат із боку Волтера. Одна з них розсмішила Метью, і він відповів на мові, яка здалася мені грецькою. Цілковито забувши про відьму, що чекала внизу, чоловіки з ентузіазмом заходилися вправлятися у своєму улюбленому занятті: словесних дуелях. Я відкинулася на спинку стільця.
– Коли вони в отакому гарному гуморі, це просто диво, – прошепотів Генрі. – Перед вами – найгостріші дотепники у всьому королівстві, пані Ройдон.
Між Рейлі та Марлоу виникла жвава суперечка через сильні сторони – або ж відсутність таких – у політиці її величності стосовно колонізації нових земель та їх дослідження.
– Давати гроші таким авантюристам та марнотратникам, як ти, Волтере, це все одно, що брати золото жменями й кидати його в Темзу, – пирхнув Кіт.
– Це я – авантюрист і марнотратник? Та ти ж не наважуєшся й носа на вулицю висунути через страх перед кредиторами! – скрикнув Рейлі голосом, що тремтів від обурення. – Тож не верзи дурниць, Кіте!
Метью зі зростаючою втіхою стежив за цими словесними перестрілками.
– А з ким у тебе зараз проблеми? – спитав він Марлоу, простягаючи руку до келиха з вином. – І скільки коштуватиме визволити тебе з цієї халепи?
– Із моїм кравцем, – відповів Кіт, показуючи на свій дорогий костюм. – Також із видавцем «Тамерлана Великого». – Він невпевнено замовк, вочевидь подумки розташовуючи свої борги відповідно до їх пріоритетності. – А іще отой негідник Гопкінс, який, бач, вважає себе власником будинку, де я мешкаю. Але я маю ось що. – Із цими словами Кіт високо підняв маленьку фігурку Діани, яку виграв у Метью тієї суботньої ночі, коли вони грали в шахи. Боячись випустити статуетку з поля зору, я трохи подалася вперед.
– Хоч якою скрутною не була ваша фінансова ситуація, не збирайтесь заставити її за копійки, – вирвалося у мене. Метью зиркнув у мій бік і легеньким порухом руки змусив знову відкинутися на спинку.
– Я про це потурбуюся, не хвилюйся.
Марлоу вишкірився і, хутко підхопившись на ноги, сховав фігурку богині собі в кишеню.
– На тебе завжди можна покластися, Мете. Звісно, я з тобою неодмінно розрахуюся.
– Звісно, що розрахуєшся, – промимрили в унісон Метью, Волтер і Джордж із сумнівом у голосі.
– Коли я з тобою розрахуюся, частину грошей витрать на придбання бороди, – відказав Кіт, із задоволенням погладжуючи власну. – Бо маєш жахливий вигляд.
«Купити бороду?» Мабуть, я щось не так зрозуміла. Напевне, Марлоу знову вживає жаргонні слівця, хоча Метью, з огляду на мене, уже просив його цього не робити.
– В Оксфорді є один цирульник, справжній чаклун. Волосся твого чоловіка відростає повільно, як і в усіх його одноплемінників, до того ж, він чисто поголений. – Побачивши, що я й досі нічого не розумію, Кіт продовжив пояснювати з підкресленою терплячістю.
– При теперішній зовнішності Метью дуже впадає в око. Тому йому потрібна борода. Вочевидь, ви – недостатньо сильна відьма, щоб забезпечити бородою свого чоловіка, тому доведеться нам пошукати кого-небудь здатного це зробити.
Мій погляд ковзнув до порожньої вази, що стояла на берестяному столі. Раніше Франсуаза наповнювала її букетами з саду – пагінцями дуба, гілочками мушмули з брунатними плодами, що нагадували шипшину, та кількома білими трояндами, щоб внести до кімнати колір та аромат. Кілька годин тому я торкнулася пальцями гілочок, щоб витягнути троянди й мушмулу і встромити їх на передньому плані вази. Секунд з п’ятнадцять я милувалася результатами перестановки, та раптом квіти і плоди зів’яли прямо у мене перед очима. Зневоднення ширилося від моїх пальців навсібіч, і їх поколювало від потоку інформації про рослини, який до них ішов: реакція на сонячне світло, заспокійливе відчуття дощу, відчуття сили коренів, зумовлене їхнім опором вітру, смак ґрунту.
Метью мав рацію. Після того як ми опинилися в 1590 році, моя магія почала змінюватися. Залишилися в минулому виверження відьмовогню, відьмоводи та відьмовітру, які траплялися у мене після того, як я зустріла Метью. Натомість я стала бачити яскраві ниті часу й кольорову ауру, що оточувала живі істоти. Кожного разу, коли я прогулювалася в парку, з тіні під дубами на мене позирав білий олень. А на додачу виявилося, що від мого дотику все сохне й марніє.
– Удовиця Бітон чекає, – нагадав нам Волтер, підштовхуючи Тома до дверей.
– А що, як вона зможе читати мої думки? – злякалася я, спускаючись широкими дубовими сходами.
– Я більше переймаюся тим, що ви можете сказати вголос. Не робіть нічого, що могло б викликати у неї заздрощі чи ворожість, – порадив мені Волтер, ідучи позаду мене разом із рештою представників «Школи ночі». – Якщо аргументів не залишиться – брешіть. Ми з Метью робимо це увесь час.
– Відьма не може брехати іншій відьмі.
– Усе це добром не закінчиться, – похмуро пробурмотів Кіт. – Можу побитися об заклад на гроші.
– Припини! – вигукнув Метью і, крутнувшись на п’ятах, схопив Кіта за комір. Двійко англійських мастифів загарчали, наближаючись до нього. Вони були віддані Метью і обидва недолюблювали Кіта.
– Усе, що я хотів сказати, це… – почав було Кіт, пручаючись і намагаючись вивільнитися, та Метью не дав йому закінчити фразу і припер до стіни, піднявши догори однією рукою.
– Те, що ти сказав, мені нецікаво, а те, що хотів сказати, і так ясно, – відрізав Метью, посилюючи хватку.
– Постав його на місце, – сказав Волтер, кладучи одну руку на плече Марлоу, а другу – на плече Метью. Та вампір проігнорував Рейлі й натомість підняв свого приятеля ще на кілька дюймів. У своєму червоно-чорному плюмажі Кіт скидався на якогось екзотичного птаха, пришпиленого до різьблених дерев’яних панелей. Потримавши Марлоу іще кілька секунд, аби остаточно прояснити йому свою точку зору, Метью зрештою відпустив його.
