Текст книги "Сповідь відьом. Тінь ночі"

Автор книги: Дебора Гаркнесс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 49 страниц) [доступный отрывок для чтения: 18 страниц]

– Відтоді Філіп завжди мене зневажав. Гадає, що я слабак, надто кволий, щоб одружитися з такою жінкою, як ти. – Нарешті я знайшла причину відчуття неповноцінності й нікчемності, яке переслідувало Метью.

– Ні, – впевнено заперечила я. – Твій батько любить тебе. – За час мого перебування в Сеп-Турі Філіп виявив до Метью багато емоцій, але жодна з них не несла в собі ані найменшого натяку на зневагу.

– Хоробрі чоловіки не кінчають життя самогубством, хіба що у бою. Так він казав Ізабо, коли з мене щойно зробили вампіра. Філіп казав, що мені бракує хоробрості бути маньясангом. За першої ж нагоди він відправив мене воювати. «Якщо ти вирішив покінчити з власним життям, – сказав він, – то матимеш змогу зробити це заради вищої мети, а не через жаль до самого себе». Я ніколи не забуду його слова.

Надія, віра, хоробрість – три елементи простого кредо Філіпа. Метью ж відчував, що не має нічого, окрім сумнівів, нестійких поглядів та бравади. Але ж я знала іншого Метью.

– Ти так довго мучив себе цими спогадами, що вже не можеш відрізнити правду від неправди. – Я обійшла його, щоб поглянути прямо йому в обличчя, і стала навколішки. – Знаєш, кого я бачу, коли на тебе дивлюся? Декого дуже схожого на твого батька.

– У тих, кого ми кохаємо, ми завжди прагнемо бачити Філіпа. Але я зовсім не такий, як він. От якби Гуго, батько Гелоугласа, залишився живий, то він би… – Метью відвернувся і поклав на коліно тремтячу руку. Значить, у його шафі був іще один скелет, який він мав мені продемонструвати.

– Я вже пробачила тобі одну таємницю, Метью: ім’я представника родини де Клермонів, який є членом Конгрегації в наш час. А дві таємниці – то не забагато?

– Хочеш, щоб я розкрив тобі свій найстрашніших гріх? – спитав Метью і замовк. Здавалося, минула ціла вічність, перш ніж він озвався знову. – Це я позбавив його життя. Він благав, щоб це зробила Ізабо, але у неї забракло духу. – Метью відвернувся.

– Це ти про Гуго? – прошепотіла я, співчуваючи і йому, і Гелоугласу.

– Про Філіпа.

Між нами впав останній бар’єр.

– Німці довели його до божевілля, завдаючи болю і позбавляючи їжі, пиття та сну. Якби Гуго був живий, то він переконав би Філіпа, що навіть у такому жахливому стані, до якого його довели, можна було сподіватися на подальше більш-менш повноцінне життя. Але Філіп сказав, що він надто виснажений і спустошений, щоб боротися далі. Йому хотілося заснути назавжди, а я… я знав, що то таке – бажання заплющити очі й поринути у забуття. Прости мене, Господи, я зробив те, що він просив.

Метью затрусило. Я знову обняла його і пригорнула до себе, не зважаючи на те, що він опирався, знаючи лише одне: йому був потрібен хтось або щось, на кого можна було б опертися, коли хвилі спогадів із гуркотом падають на нього одна за одною.

– Після того як Ізабо не піддалася його умовлянням, ми виявили, що Філіп намагається перерізати собі вени. Але він не мав сили міцно тримати ножа і тому не міг цього зробити як слід. Він раз по раз різав себе, забризкуючи все довкола кров’ю, але рани були неглибокі й швидко загоювалися. – Тепер Метью говорив скоромовкою, немов нарешті греблю прорвало, і слова полилися з нього потоком. – І чим більше власної крові проливав Філіп, тим лютішим ставав. Бо після нацистського табору він на кров навіть дивитися не міг. Ізабо забрала у нього ніж і сказала, що допоможе йому звести рахунки з життям. Але маман ніколи б не пробачила собі цього, якби зробила.

– Значить, ти зарізав його, – ствердно сказала я, заглянувши Метью у вічі. Я ніколи не закривала очі на те, що йому доводилося робити, щоб вижити як вампіру. І я не могла просто так відвернутися від гріхів чоловіка, батька і сина.

Метью похитав головою.

– Ні. Я випив його кров – усю, до останньої краплини, щоб Філіп не мав змоги бачити, як марно проливається його життєва сила.

– Але ж це значить, що ти побачив… – і я замовкла, не в змозі приховати жах у своєму голосі. Коли вампір п’є кров іншої істоти, спогади цієї істоти потрапляють у нього разом із рідиною і проявляються згодом скороминущими дратівливими спалахами. Метью звільнив свого батька від мук, але спершу взяв від нього все, що вистраждав Філіп.

– Більшість спогадів істот ллються рівномірним потоком, немов стрічка розмотується. А з Філіпом це було все одно, що проковтнути гострі друзки скла. Навіть коли мені трапилися в крові його спогади про недавні події, його розум був настільки сильно пошматованим і розрізненим, що я ледь зміг продовжувати. – Його тремтіння посилилося. – Здавалося, що це займе цілу вічність. Філіп був скалічений, розгублений і переляканий, але в серці й досі зберігалася лють. Його останні думки були про Ізабо. То були єдині цілісні спогади, спогади, які він і досі примудрився зберегти.

– Усе буде добре, все буде добре, – знову й знову стиха промовляла я, міцно тримаючи Метью у своїх обіймах, аж поки не відчула, як його внутрішнє напруження спадає.

– Ти спитала мене у Старій Сторожці, хто я такий. Я вбивця, Діано. Я убив тисячі, – нарешті вимовив Метью глухим голосом. – Але мені ніколи не доводилося потім дивитися їм у вічі. Ізабо не могла дивитися на мене, не згадуючи при цьому смерть мого батька. А тепер мені доводиться дивитися у вічі тобі.

Тримаючи його голову обома руками, я відвела її від себе так, щоб наші погляди зустрілися. Бездоганно гарне обличчя Метью зазвичай приховувало шрами, залишені часом та пережитим. Але тепер усе це проявилося, як на вітрині – і через це він здався мені ще гарнішим. Нарешті я збагнула чоловіка, якого кохала: його наполегливе бажання, щоб я розібралася сама з собою і стала тим, ким є насправді, його небажання вбивати Жюльєту навіть заради спасіння власного життя, його переконаність у тому, що я більше не зможу кохати його, коли дізнаюся про нього правду.

– Я кохаю тебе всякого, Метью: воїна й науковця, вбивцю й цілителя, темного і світлого.

– Як же це тобі вдається? – стиха прошепотів він із ноткою недовіри в голосі.

– Філіп більше не зміг би так жити. Твій батько продовжував би спроби покінчити з життям, а з того, що ти мені розповів, стає ясно, що страждати й далі після всіх пережитих тортур йому було вже несила. – Не знаю, якою мірою, але мій коханий Метью тепер знав, всотавши разом із кров’ю і батькові спогади, яких тортур зазнав Філіп. – Те, що ти зробив, було актом милосердя.

– Коли все це скінчилося, мені захотілося щезнути, покинути Сеп-Тур і більше ніколи туди не вертатися, – зізнався він. – Але Філіп змусив мене дати обіцянку підтримувати родину і тримати братство укупі. Я поклявся також турбуватися й про Ізабо. Тому я й залишився тут, сидів у його кріслі, смикав за політичні мотузки, які він наказав мені смикати, і завершив війну, за перемогу в якій він віддав своє життя.

– Філіп не довірив би добробут Ізабо тому, кого він зневажав. І не поставив би боягуза на чолі Ордену Лазаря.

– Болдвін звинуватив мене у тому, що я набрехав про передсмертні побажання Філіпа. Він гадав, що братство відійде йому. Ніхто не міг збагнути, чому батько натомість заповів Орден Лазаря мені. Може, то був завершальний акт його божевілля.

– То була віра, – тихо мовила я, переплітаючи свої пальці з пальцями Метью. – Філіп довіряє тобі. І я також. Оці руки збудували цю церкву. Вони були достатньо сильні, аби тримати сина і твого батька в останні секунди їхнього життя на цій землі. І цим рукам ще належить багато зробити.

Високо угорі почувся шум крил. Через високі вікна до церкви залетів голуб і заблукав серед оголених брусів даху. Потім він вибрався з їхнього лабіринту, шугонув униз і сів якраз на той камінь, що позначав місце, де спочивали Бланка та Лукас. А потім почав, немов витанцьовуючи, ходити по ньому кругами, аж поки не помітив нас із Метью. Схиливши голову набік, голуб подивився на нас своїм блакитним оком.

Метью скочив на ноги від такого несподіваного вторгнення, і переполоханий голуб відлетів до протилежного боку апсиди. А потім, трохи стишивши лет, пронісся перед зображенням Діви Марії. Коли я вже не сумнівалася, що голуб розіб’ється об стіну, він раптом змінив напрям свого руху – і вилетів через вхід, яким я потрапила до церкви.

Довге перо з крила голуба закружляло у потоках повітря і опустилося перед нами на кам’яну долівку.

– Я ніколи раніше не бачив у церкві білого голуба, – сказав Метью, глянувши на півкупол апсиди, де над головою у Христа пурхав такий самий птах.

– Це – прикмета воскресіння й надії. Ти ж знаєш, відьми вірять у прикмети. – Я притиснула його руки до згубленої пір’їни. А потім легенько поцілувала в лоба, повернулася і пішла. Можливо, тепер, коли він поділився зі мною своїми спогадами, йому вдасться знайти спокій.

– Діано! – гукнув мене Метью. Він і досі стояв біля могили своїх рідних. – Дякую, що вислухала мою сповідь.

Я кивнула.

– Побачимося вдома. І не забудь забрати своє перо.

Він проводив мене поглядом, а я йшла повз сцени мук і порятунку на порталі між світом Бога та світом людини. Надворі чекав П’єр і, не промовивши жодного слова, відвів мене до маєтку. Філіп почув, що ми наближаємося, і вже чекав на мене в залі.

– Ти знайшла його у церкві? – тихо спитав він. Від одного його вигляду – такого міцного й бадьорого – моє серце защеміло. Як же Метью вдавалося ладнати з ним?

– Так, знайшла. Ви б могли й попередити мене, що сьогодні день народження Лукаса, – дорікнула я, подаючи накидку Катрін.

– Ми вже навчилися передчувати оці моменти похмурого настрою, які трапляються тоді, коли Метью нагадують про його сина. І ти навчишся.

– Справа не лише в Лукасі, – відказала я й відразу ж замовкла, побоюючись бовкнути зайве.

– Метью, напевне, розповів тобі і про свою смерть. – Філіп провів пальцями по волоссю – приблизно так, як це зазвичай робив його син. – Я ще можу зрозуміти його горе, але не його почуття провини. І коли вже він залишить своє минуле позаду?

– Деякі речі забути неможливо, – заперечила я, дивлячись Філіпу прямо у вічі. – Неважливо, що ви, на вашу думку, розумієте. Якщо ви дійсно любите його, то повинні дозволити йому самому воювати з власними демонами.

– Ні. Він мій син. Я не можу підвести його і залишити напризволяще. – Лінія рота Філіпа набула жорстких обрисів. – Він відвернувся і пішов геть. – До речі, я отримав звістку з Ліона, мадам, – кинув він через плече. – Згідно з бажанням Метью, невдовзі до нас прибуде одна відьма, щоб вам допомогти.

11

– Зустрінеш мене в сіннику, коли повертатиметеся з села. – Філіп, поновивши свою дратівливу звичку з’являтися і зникати за частку секунди, несподівано постав перед нами в бібліотеці.

Відірвавши погляд від книги, я нахмурилася.

– А що в сіннику?

– Сіно. – Сповідь Метью в церкві тільки зробила його метушливішим та дратівливішим. – Батьку, я зараз пишу нашому новому папі. Ален повідомив мене, що конклав зробить сьогодні заяву про те, що бідолашного Ніколо все одно обрали папою, попри його благання не начіпляти на нього ярмо офіційних обов’язків. Але що таке бажання одного чоловіка проти волі Філіпа Іспанського та Філіпа де Клермона?

Філіп потягнувся до свого ременя. Із боку Метью почувся гучний ляскіт. То Метью спіймав кинджал долонями, зупинивши його за якийсь дюйм від своїх грудей.

– Його святість можуть почекати, – мовив Філіп, вивчаючи позицію, в якій опинився його кинджал. – Треба було мені метнути його в Діану. Тоді твоя реакція була б набагато швидшою.

– Вибач, що зіпсував тобі розвагу, – відказав Метью з холодною люттю в голосі. – У мене вже давно не кидали ножів. Боюся, я дещо втратив кваліфікацію.

– Якщо не прийдеш до сінного сараю, коли годинник ударить другу, я сам піду шукати тебе. І наступного разу візьму з собою не кинджал, а дещо солідніше. – Висмикнувши кинджал із рук Метью, Філіп заволав, гукаючи Алена, котрий, як виявилося, стояв якраз позаду нього.

– Ніхто не має заходити до нижнього сараю, аж поки я не дам дозволу, – сказав Філіп, заганяючи свій кинджал до шкіряних піхв.

– Я так і зрозумів, сір. – Це було найсміливішим натяком на докір, який тільки міг дозволити собі Ален.

– Мені набридло жити поміж такої великої кількості тестостерону. Що б там Ізабо не думала про відьом, мені шкода, що її зараз тут немає. А якщо вам цікаво, що таке тестостерон, то відповім – це ви, – сказала я, тицьнувши пальцем у Філіпа. – І синочок ваш не набагато кращий.

– Значить, вам забажалося жіночої компанії? – Філіп посмикав себе за бороду і зиркнув на сина, відверто вираховуючи, скільки нахабного тиску з його боку іще зможе витримати Метью. – І чому це я раніше про це не подумав? Замість чекати, поки приїде відьма для Діани з Ліона, нам слід було послати її до Марго. Вона б навчила її поводитися, як належить справжній французькій пані.

– Те, що Луїс та Марго витворяли в Уссоні, є іще гіршим за їхні витівки в Парижі. Та жінка ні для кого не може бути зразком, а тим паче для моєї дружини, – сказав Метью своєму батьку, спопеляючи його поглядом. – Якщо вони не стануть обачнішими, то люди невдовзі дізнаються, що ретельно сплановане убивство Луїзи, яке влетіло нам у копієчку, було не чим іншим, як фальшивою виставою.

– Як для чоловіка відьми ти надто квапишся зі своїми судженнями про пристрасті інших, Маттеусе. Луїс твій брат.

«Господи благослови, ще один братик!» – подумала я.

– Пристрасті? – здивовано підняв брову Метью. – По-твоєму, розважатися у ліжку з кількома жінками й чоловіками одночасно – це пристрасть?

– Існує безліч способів кохатися. У жилах Луїса тече кров Ізабо, і він завжди може розраховувати на мою батьківську прихильність так само, як і ти, незважаючи на ваші чималі недоліки й численні прогрішення, – відказав Філіп і зник так швидко, що я не встигла й оком кліпнути.

– А скільки взагалі існує де Клермонів? І чому всі ви неодмінно маєте бути чоловіками? – з притиском спитала я, коли після зникнення Філіпа настала тиша.

– Бо доньки Філіпа були такі жахливі, що ми зібрали родинну нараду і попрохали його більше не продукувати їх. Стасія одним своїм поглядом злущувала штукатурку зі стіни, але у порівнянні з Верен вона суще ягня. Що ж до Фреї, названої так на честь норвезької богині війни, то вона те ім’я таки за щось отримала.

– Які чудові дівчатка, – сказала я, легенько поплескавши Метью по щоці. – Ти розкажеш мені про них пізніше. А зараз я піду на кухню і спробую зупинити течу в отому дірявому казані, який Марта називає «дистилятором».

– Можу оглянути його і полагодити. Я ж добре знаюся на лабораторному обладнанні, – запропонував Метью. Він горів бажанням зробити будь-що, аби тільки триматися подалі від Філіпа і не ходити до отого загадкового сінника. Я прекрасно це розуміла, але він усе одно ніяк не зміг би уникнути свого батька. Філіп просто вдерся б до моєї комірчини і став би залякувати його там.

– Та не треба, – кинула я через плече, виходячи з бібліотеки. – Я все тримаю під контролем.

Як виявилося, не все. Моїм восьмирічним хлопчакам-помічникам таки не вдалося підтримати вогонь, але перш ніж згаснути, його полум’я стрибонуло угору, і в результаті на дні мого дистиляційного апарата утворився товстий шар чорного накипу. Я зробила нотатки на полях однієї з алхімічних книжок де Клермонів про те, що сталося і як слід ремонтувати приладдя, а тим часом Тома, більш надійний з двох моїх молодих асистентів, знову розпалював вогонь, шуруючи кочергою вуглини. Я була не першою, хто користувався широкими й чистими полями алхімічної книги, і декотрі з нотаток стали мені у пригоді. Може, й мої з часом комусь знадобляться.

Етьєн, мій другий «асистент», убіг до кімнати, щось прошепотів на вухо своєму напарнику і отримав від нього щось блискуче навзамін.

– Мілорд анкор, – прошепотів у відповідь хлопець.

– На що ви закладаєтеся, Томá? – спитала я суворим голосом. Двоє хлопчаків невинно закліпали на мене очима й знизали плечима. Але щось у їхній бездоганно зіграній невинності змусило мене стурбуватися за життя Метью. – Сінник! Де він? – спитала я, рвучко скидаючи фартух.

Із великою неохотою Тома та Етьєн провели мене крізь парадні ворота замку до споруди з дерева й каменю, що мала крутий дах. До широких заґратованих дверей вела похила рампа, але натомість хлопці показали мені на драбину, прихилену до стіни з дальнього боку. Її східці зникали в ароматній темряві.

Томас піднявся першим, жестами закликаючи мовчати і гримасами, гідними акторів німого кіно, умовляв мене не здіймати галасу. Поки я піднімалася, Етьєн тримав драбину, а сільський коваль втягнув мене до запиленого горища.

Мою появу зустріла з цікавістю, але без подиву мало не половина челяді замку Сеп-Тур. Тепер я зрозуміла свій подив, коли побачила біля парадних воріт лише одного охоронця. Решта були тут – разом із Катрін, її старшою сестрою Жеан, більшістю кухонних працівників, ковалем та конюхами.

Мою увагу привернув тихий верескливий посвист, якого мені раніше не доводилося чути. Різкий брязкіт і скрегіт металу по металу були вже знайомі. Метью з батьком, утомившись від словесних баталій, перейшли до баталій збройних. Я підняла до рота руку, придушуючи зойк, коли вістря Філіпового меча проштрикнуло плече Метью. Криваві порізи вкривали їхні сорочки, бриджі та панчохи. Вочевидь, вони билися вже досить давно, і це був не просто товариський матч.

Під протилежною стіною мовчки стояли Ален та П’єр. Долівка довкола них їжачилася уламками викинутої зброї, увіткнутої в утоптану землю, і скидалася на подушечку для булавок. Обидва слуги де Клермонів гостро відчували все, що відбувалося довкола, і тому відразу помітили мою появу. Вони підняли очі на горище й обмінялися стривоженими поглядами. Метью мене не помітив. Він стояв спиною до мене, і решта сильних запахів у приміщенні приховували мою присутність. Філіп, який знаходився обличчям до мене, схоже, теж не помітив мого приходу або йому було байдуже.

Клинок Метью пронизав передпліччя Філіпа. Коли Філіп скривився від болю, Метью глузливо посміхнувся.

– Не вважай болючим те, що йде тобі на користь, – пробурмотів він.

– Не треба мені було тебе грецькій вчити або ж англійській. Через твоє знання цих мов я отримав безконечну низку негараздів, – відказав Філіп, як нічого не було, і швидким порухом звільнив передпліччя від гострого заліза.

А мечі вдарялися, брязкотіли і зі свистом розтинали повітря. Метью мав незначну перевагу у зрості, а довші руки й ноги збільшували довжину й розмах його ударів. Він бився довгим конусоподібним клинком, інколи тримаючи його однією рукою, інколи – двома. Він вправно володів ефесом, відбиваючи удари свого батька. Але Філіп мав більше сили і завдавав разючих ударів коротшим мечем, легко володіючи ним однією рукою. Філіп також тримав круглий щит, яким відбивав удари Метью. Може, Метью теж мав такий захисний засіб, але, мабуть, уже втратив його. Фізично обидва чоловіки були гідними один одного, але їхні стилі бою були цілковито різними. Філіп явно отримував насолоду і в ході поєдинку робив уїдливі ремарки. Метью ж увесь час був здебільшого мовчазним та зосередженим, навіть порухом брови не показуючи, що прислухається до батькових глузливих зауважень.

– Я щойно про Діану подумав. І ось що я тобі скажу: ані суходіл, ані море не спромоглися витворити істоту підступнішу та потворнішу за жінку, – саркастично зауважив Філіп.

Метью зробив атакуючий випад, і його клинок, зі свистом розсікаючи повітря, з неймовірною швидкістю понісся, описуючи дугу, до шиї Філіпа. Я моргнула, а за цей час Філіп встиг пригнутися й уникнути удару. А потім він вигулькнув із протилежного боку і завдав влучного ріжучого удару по синовій литці.

– Сьогодні ти б’єшся необачливо й оскаженіло. Маєш якісь проблеми? Де твоя техніка?

– Який же ти набридливий! Так. Є одна проблема, – крізь зуби відповів Метью. Він знову зробив розмашистий удар – і знову не влучив, бо його клинок відскочив від щита, який Філіп хутко встиг підняти. – Твоє безперервне втручання у мої справи доводить мене до сказу!

– Якщо боги задумали когось знищити, то вони доводять його до божевілля. – Зачувши ці слова Філіпа, Метью аж спіткнувся. Філіп, скориставшись цим, ударив його по спині пласким боком свого меча.

Метью вилаявся.

– Сподіваюся, цією фразою ти й вичерпав своє знання афоризмів. – А потім він помітив мене.

Те, що сталося опісля, відбулося за якусь частку секунди. Метью випростався, розгинаючись зі своєї бойової стійки, і вся його увага зосередилася на сінному горищі, де я стояла. Філіп, не гаючи ані секунди, зробив випад мечем, крутнув його і вибив клинок із рук Метью. Заволодівши таким чином двома мечами, Філіп швиргонув один із них об стіну, а другий приставив до горла Метью.

– Не цьому я тебе вчив, Маттеусе, не цьому. Не думай. Не кліпай очима. Не дихай. Якщо хочеш вижити, маєш робити тільки одне: блискавично реагувати. Спускайся-но сюди, Діано, – гукнув Філіп, підвищуючи голос.

Із виразом жалю на обличчі коваль підсадив мене на іншу драбину. «Тобі буде непереливки», прочитала я у тому виразі і спустилася додолу позаду Філіпа.

– Це задля неї ти програв, утративши пильність? – розлючено спитав батько і притиснув клинок до синового горла так, що на ньому виступила крапля крові.

– Не знаю, про що ти кажеш. Відпусти. – Метью охопила якась дивна емоція. Його очі потемніли, мов чорнило, і він учепився руками в батькові груди. Я ступила до нього крок.

Раптом якийсь блискучий предмет зі свистом полетів на мене і проскочив між моєю лівою рукою та тулубом. Філіп кинув у мене кинджал майже не прицілюючись, просто на частку секунди зиркнувши через плече. Однак цього було достатньо. Не зачепивши плоті, кинджал пришпилив мій рукав до сходинки драбини, а коли я рвучко сіпнулася, щоб звільнитися, тканина порвалася аж до ліктя і оголила мій зазублений шрам.

– Ось про що я кажу. Ти відірвав свої очі від супротивника? І через це колись мало не загинув разом із Діаною? – Такого розлюченого Філіпа я іще не бачила.

Метью знову на мить зосередив на мені свою увагу. Ненадовго, буквально на секунду, але достатньо довго, щоб Філіп встиг дістати зі свого чобота іще один кинджал і встромити його Метью у стегно.

– Зосереджуй увагу на чоловікові з мечем на твоєму горлі. Якщо ти цього не зробиш, вона помре, – сказав Філіп, а потім різко кинув у мій бік: – Кажу тобі, Діано: коли Метью б’ється, тримайся від нього подалі.

Метью глянув на батька; його темні очі світилися відчаєм, а їхні зіниці розширилися. Мені вже доводилося бачити таку реакцію раніше, і вона означала, що Метью починав втрачати самовладання.

– Відпусти. Мені треба бути з нею. Будь ласка.

– Мусиш припинити озиратися через плече й усвідомити, ким ти є. Ти – воїн-маньясанг, що несе відповідальність перед своєю родиною. Коли ти надів материн перстень на палець Діані, ти добре подумав, що це означає? – спитав Філіп грізним тоном.

– Так. Це означає все моє життя і його кінець. І застереження пам’ятати про минуле. – Метью спробував було вдарити свого батька ногою, але той випередив його і ще глибше загнав кинджал йому в стегно. Метью аж засичав від болю.

– У тебе завжди все чорне й похмуре, нічого світлого! – розлючено скрикнув Філіп.

Він кинув меч, ударом ноги відбивши його за межу досяжності Метью, і вхопив сина за горло. – Бачиш його очі, Діано?

– Так, – прошепотіла я.

– Підійди до мене ближче.

Коли я зробила крок уперед, Метью почав несамовито борсатися, але батьку вдалося втримати його, щосили стиснувши горло. Я скрикнула, і Метью почав борсатися іще сильніше.

– Метью казиться від жаги крові. Ми, маньясанги, ближчі до природи, аніж решта створінь, ми чисті хижаки, хоч скількома б мовами не говорили і хоч як вишукано не вдягалися. Зараз вовк, що ожив у Метью, намагається вирватися на волю, щоб убивати.

– Жага крові? – спитала я переляканим шепотом.

– Не всі з нас мають до неї схильність. Ця хвороба в крові в Ізабо, вона передалася їй від її «творця», а Ізабо передає її своїм дітям. Бог милував Ізабо та Луї, в них ця хвороба не проявилася, зате вона проявилася в Метью та Луїзи. І у сина Метью – Беньяміна.

Хоча я й не знала нічого про сина Метью, він уже розповідав мені історії про Луїзу, від яких волосся ставало сторча. Ця сама успадкована схильність до нестриманості проявилася і в моєму чоловікові, і він міг передати її й нашим майбутнім дітям. Не встигла я подумати, що нарешті дізналася про всі таємниці Метью, котрі тримали його від мого ложа, як з’явилася іще одна: страх передати мені спадкове захворювання.

– А що підштовхує цю жагу? – хрипко спитала я, ледь проштовхнувши слова повз тугий клубок у горлі.

– Багато що, але найбільша схильність до кривавого сказу буває у нього тоді, коли він втомлений або голодний. Коли цей сказ охоплює його, то Метью стає сам не свій, бо під тиском жаги крові він починає діяти всупереч своїй справжній вдачі.

«Елеонора… А чи не жага крові стала причиною загибелі цього великого кохання Метью, коли вона опинилася поміж Метью та Болдвіном?» – подумала я. Його часті застереження про схильність до несамовитості та про небезпеку, яку ця схильність може спричинити, враз набули для мене конкретності й реальності. Як і мої приступи паніки, ця жага крові була фізіологічною реакцією, яку Метью ніколи не зможе взяти під свій повний контроль.

– Це через це ви наказали йому сьогодні прийти сюди? Щоб він усьому світу продемонстрував свою вразливість? – спитала я Філіпа, закипаючи люттю. – Як ви могли?! Ви ж його батько!

– Ми – зрадливе плем’я. Я навіть не виключаю, що одного дня нападу на нього, – відповів Філіп, знизавши плечима. – І на тебе, відьмо, теж можу напасти.

Зачувши це, Метью різко крутнувся – і тепер уже він притискав Філіпа до стіни. Та не встиг він повністю скористатися своєю перевагою, як Філіп примудрився вхопити його за шию. І вони завмерли в такій позиції, мало не торкаючись один одного носами.

– Метью! – різко скрикнув Філіп.

Та його син, утративши рештки людяності, продовжував тиснути. Я побачила, що єдиним його бажанням було взяти гору над супротивником, а, може, навіть убити його.

У наших нетривалих стосунках бували моменти, коли страхітливі народні легенди про вампірів набували цілком реального сенсу, і цей момент був одним із них. Але я хотіла повернути собі свого Метью. І ступила крок у його бік, але від цього його шаленство тільки стало іще лютішим.

– Не підходь ближче, Діано.

– Ви цього не зробите, мілорде, – мовив П’єр, заходячи збоку до свого господаря. Він простягнув руку. Почувся різкий тріск, і я побачила, як його рука, зламана в лікті та передпліччі, безсило звисла, а з рани біля шиї потекла кров. П’єр скривився від болю і притис пальці здорової руки до глибокої рани.

– Метью! – скрикнула я.

Та цього не слід було робити. Тривога у моєму голосі тільки посилила його шаленство. Тепер, коли П’єр уже не становив для нього загрози, він швиргонув свого слугу через кімнату з такою силою, що той гепнувся об протилежну стіну сінника, але водночас Метью продовжував тримати свого батька за горло.

– Замовкни, Діано! Бачиш – Метью сам не свій. Маттеусе! – гаркнув Філіп його ім’я. Метью кинув відтягувати батька подалі від мене, але хватки на його горлі так і не послабив.

– Тепер я вже знаю, що ти зробив, – кинув Філіп і трохи помовчав, чекаючи, поки його слова увійдуть у свідомість сина. – Ти мене чуєш, Метью? Тепер я знаю своє майбутнє. Бо ти б стримав свою жагу, коли б міг.

Філіп вирахував, що син убив його, але не знав, як і чому. Єдине пояснення, яке він мав, ґрунтувалося на спадковій хворобі Метью.

– Ти не знаєш, – глухо і заціпеніло відказав Метью. – Бо не можеш знати.

– Ти поводишся зараз як завжди, коли тобі шкода свою жертву: винувато, хитро й оскаженіло. – Te absolve, Matthaios.

– Я заберу Діану, – сказав Метью так, наче до нього повернулася ясність думки. – Відпусти нас обох, Філіпе.

– Ні. Ми дивитимемося на це усі разом, утрьох, – відказав Філіп з обличчям, сповненим співчуття. Я помилилася. Філіп намагався зламати не Метью, а його почуття провини. Значить, він не підвів свого сина, не зрадив його.

– Ні! – скрикнув Метью і спробував відштовхнути батька геть. Та Філіп був сильнішим.

– Я пробачаю тебе, – повторив він, міцно стискаючи сина в обіймах. – Я пробачаю тебе.

Дрож пронизав тіло Метью від голови до п’ят, і він ураз зів’яв, наче його покинув якийсь злий дух.

– Je suis désolé (Мені так шкода), – розпачливо прошепотів він.

– І я пробачаю тебе. А тепер спробуй викинути це з голови. – Філіп відпустив сина і сказав, поглянувши на мене: – Підійди до нього, Діано, але будь обережною. Він і досі не повернувся до нормального стану.

Не послухавшись Філіпа, я прожогом кинулася до Метью. Він обхопив мене руками і вдихнув мій запах так, наче то була єдина сила, яка тримала його на світі. Підійшов і П’єр, чия рука вже встигла загоїтися. Він подав Метью рушника, щоб той витер руки, липкі від крові. Лютим поглядом своїх очей Метью зупинив слугу за кілька кроків від себе, і той так і завмер із рушником у руці, який погойдувався, наче білий прапор капітуляції. Філіп відступив на декілька кроків, і Метью, наполоханий цим раптовим рухом, сіпнувся і зиркнув у його бік.

– Це твій батько і П’єр, – сказала я, беручи обличчя Метью у долоні. Мало-помалу чорнота в його очах змінилася спочатку на круг темно-зеленої сітківки, потім з’явилася сіра скалочка, а згодом – чітко видима сіро-зелена облямівка довкола зіниці.

– Господи Ісусе, – мовив Метью з огидою в голосі. Він узяв мої руки і відірвав їх від свого обличчя. – Уже багато сторіч я так не втрачав самовладання.

– Ти ослабнув, Метью, і тому жага крові зараз близько біля поверхні. Якщо Конгрегація заперечить твоє право бути з Діаною і ти зреагуєш отак, як зараз, то перемоги тобі не бачити. Ми не можемо допустити, щоб її приналежність до де Клермонів ставили під сумнів. – І Філіп навмисне провів великим пальцем по нижньому ряду своїх гострих зубів. Із рани на пальці показалася кров – темно-пурпурова, мало не чорна. – Підійди до мене, дитино.

– Філіпе! – вигукнув Метью, ошелешено притискаючи мене до себе. – Ти ж ніколи…

– Ніколи – це дуже довго. Не вдавай, що знаєш про мене більше, ніж знаєш насправді, Маттеусе, – сказав Філіп, із серйозним виразом обличчя придивляючись до мене. – Тобі нема чого боятися, Діано. – Я обережно зиркнула на Метью – чи, бува, це не викличе іще одного нападу неконтрольованого шаленства.

– Підійди до нього. – Метью відпустив мене, а створіння та люди на горищі схвильовано завмерли.

– Маньясанги утворюють сім’ї через кров та смерть, – почав Філіп, коли я стала перед ним. Від його слів мене до кісток пронизав інстинктивний страх. Він провів своїм пальцем криваву криву, що починалася в центрі мого чола біля лінії волосся, проповзла побіля скроні й зупинилася біля кінчика брови. – Ця мітка означає, що ти мертва, ти привид поміж живих, без клану і без родичів. – Палець Філіпа повернувся до тої точки, де він почав, і зробив аналогічну мітку на протилежному боці мого обличчя, зупинивши свій рух поміж моїх брів. Моє відьмине третє око злегка здригнулося від прохолодного відчуття, викликаного кров’ю вампіра. – Цей знак означає твоє воскресіння. Тепер ти – моя кревна донька, яка назавжди стала членом нашої родини.