Текст книги "Сповідь відьом. Тінь ночі"

Автор книги: Дебора Гаркнесс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 49 страниц) [доступный отрывок для чтения: 18 страниц]

Треба віддати належне Марі: La Robe (своє святкове вбрання я називала виключно французькою і завжди з великої літери) вийшло вражаюче гарним. Як їй вдалося витворити його за такий короткий проміжок часу, трималося у глибокій таємниці, хоча я підозрювала, що кожна жінка в окрузі додала до нього хоча б стібок. Безпосередньо перед тим як Філіп оголосив про моє вінчання, було заплановано пошити мені відносно просту сукню з товстого синювато-сірого шовку. Я наполягла, щоб вона мало одну пару рукавів, а не дві, й високий комір, щоб захищати мене від холодних зимових протягів. Я сказала також Марі, що зайвого клопоту у вигляді вишивки брати на себе їй непотрібно. Я також відмовилася від жахливого, схожого на пташину клітку каркасу, що розтягував плаття навсібіч.

Марі скористалася своїм правом удати, що погано мене зрозуміла, і творчо переробила мій початковий задум іще задовго до того, як Філіп сказав їй, де й коли майбутня сукня буде носитися. Після цього її було вже не втримати.

– Марі, La Robe est belle (Марі, плаття чудове), – сказала я, мацаючи щедро вишитий шовк.

Уся поверхня сукні була вкрита стилізованими рогами достатку, вишитими золотистими, чорними та рожевими нитками. Ріг достатку був родинним символом родючості та багатства. Із цих рогів достатку, оточених трояндочками та листочками, сипалися всілякі квіти, а на манжетах виднілися вишиті смужки. Такі ж смужки прикрашали ліф, в’ючись по ньому візерунками із зображеннями сувоїв, місяця та зірок. На плечах ряд прямокутних клапанів під назвою «пікадилі» ховав мотузочки, якими рукави прив’язувалися до ліфа. Незважаючи на багату орнаментацію, елегантні вигини ліфа були абсолютно симетричними, а мої побажання стосовно каркасу були враховані. Спідниці були об’ємними, але це сталося через велику кількість матеріалу, а не той чи інший дротяний каркас. Єдине, що на мені було під спідницями, – це невеличка подушечка на стегнах і шовкові панчохи.

– Воно має виразні й чіткі обриси. Дуже просте плаття, як ви й замовляли, – запевнила мене Марі, смикаючи за нижню частину ліфа, щоб рівніше ліг.

Жінки майже закінчили мою зачіску, коли у двері постукали. Катрін прожогом кинулася відчиняти двері, на бігу перекинувши кошик із рушниками.

То був Філіп. У своєму багатому брунатному вбранні він мав прекрасний вигляд; за ним стояв Ален. Батько Метью витріщився на мене.

– Діано, це ти? – невпевнено спитав він.

– Що? Щось не так? – спитала я, занепокоєно оглядаючи сукню і мацаючи свою зачіску. – Ми не маємо достатньо великого дзеркала, щоб я мала змогу побачити…

– Ти прекрасна, і вираз на обличчі Метью скаже тобі це краще всякого дзеркала, повір мені, – упевнено відповів Філіп.

– Ви вмієте описати краще за дзеркало, Філіпе де Клермон, – із посмішкою зауважила я. – Що ви хотіли?

– Я приніс тобі весільні подарунки. – Філіп простягнув руку, і Ален поклав йому на долоню оксамитову торбинку. – На жаль, я не мав часу що-небудь замовити зробити. Це – родинні предмети.

Він перевернув торбинку, висипаючи її вміст собі на долоню. І полився потік світла та вогню: золото, діаманти, сапфіри… Я аж охнула від захвату. Але то було іще не все: всередині торбинки крилися також намисто з перлин, кілька срібних півмісяців, інкрустованих опалами, а також незвичної форми золотий наконечник стріли, затуплений від часу.

– А навіщо це? – зачудовано спитала я.

– Щоб ти їх носила, – відповів, посміхаючись, Філіп. – Цей ланцюжок носив я, але коли побачив сукню, яку пошила Марі, то подумав, що жовті діаманти та сапфіри будуть виглядати на ній вельми доречно. Звісно, стиль застарів, і дехто може сказати, що ці прикраси дещо мужикуваті як для нареченої, але цей ланцюжок прекрасно вмоститься у тебе на плечах. Колись по його центру був хрестик, але мені подумалося, що ти волітимеш натомість підвісити наконечник.

– Я не знаю, що це за квіти. – Тендітні жовті пелюстки нагадали мені фрезію; вони були переплетені золотистими геральдичними лілеями з окантовкою із сапфірів.

– Planta genista. Англійці називають це рокитником. Представники Анжуйської династії використовують його як свою емблему.

Філіп мав на увазі Плантагенетів – найпотужнішу королівську родину в історії Англії. Саме Плантагенети розбудували Вестмінстерське Абатство, підкорилися волі баронів і підписали Велику хартію вольностей, започаткували парламент і підтримали створення університетів в Оксфорді та Кембриджі. Плантагенети брали участь у Хрестових походах і вели Сторічну війну з Францією. І один із них подарував цей ланцюжок Філіпу на знак прихильності з боку королівської родини. От звідки взялася у нього ця унікальна прикраса.

– Філіпе, як же я можу… – Мої протести вщухли, коли він натягнув мені через голову ланцюжок, а решту прикрас віддав Катрін. Жінка, яка дивилася на мене з мутнуватого дзеркала, була не більше схожа на сучасного історика, ніж Метью – на сучасного науковця. – Ой! – захоплено вигукнула я.

– Отож. Аж дух перехоплює, – погодився Філіп. Його обличчя пом’якшилося виразом жалю. – От якби Ізабо була тут і змогла побачити твою красу та щастя Метью!

– Колись я про все їй розповім, – стиха мовила я, зустрівшись із ним поглядами у дзеркалі, коли Катрін чіпляла вістря стріли до центру ланцюжка і вплітала намисто з перлинами у мою зачіску. – Сьогодні вночі я старанно пильнуватиму ці коштовності, щоб їх повернути вам завтра вранці.

– Тепер вони належать тобі, Діано, і ти можеш робити з ними все, що забажаєш. І з оцим також. – Філіп зняв з ременя іще одну торбинку, зроблену з міцної шкіри, і подав її мені.

Торбинка була важка. Дуже важка.

– Жінки в нашій родині самі розпоряджаються власними фінансами. На цьому наполягає Ізабо. Усі монети тут – французькі або ж англійські. Вони не такі тривкі у своїй вартості, як, скажімо, венеціанські дукати, але у порівнянні з ними не викличуть багато запитань, коли ти їх витрачатимеш. Якщо тобі знадобиться більше, все, що ти маєш зробити, – це звернутися до Волтера або якогось іншого члена нашого ордену.

Після прибуття до Франції я повністю залежала від Метью. Менш ніж за тиждень я навчилася правильно поводитися, розмовляти, керувати домашнім господарством і гнати спирт. А тепер я отримала власні кошти, і Філіп де Клермон назвав мене своєю донькою.

– Дякую вам за все це, – тихо сказала я. – Тим паче, що ви не хотіли, щоб я стала вашою невісткою.

– Може, спочатку й не хотів. Але навіть старигани здатні змінювати своє ставлення й думки, – сказав Філіп і весело вишкірився. – І наприкінці я завжди отримую те, що хочу.

Жінки загорнули мене у мантію. В останній момент Катрін та Жеан накинули мені на голову смужку тоненького шовку і прикололи її до моєї зачіски опаловими півмісяцями, які мали на одному кінці малесенькі гострі застібки у формі пазурів.

Тома й Етьєн, які тепер вважали себе моїми особистими охоронцями, побігли поперед нас через шато, на межі сил своїх легенів оповіщаючи про наш прихід. Невдовзі довкола нас утворилася процесія, яка йшла в сутінках до церкви. Напевне, на дзвіниці хтось вже чекав, бо щойно ми з’явилися в полі зору того чоловіка, як він заходився калатати у дзвони.

Коли ми наблизилися до церкви, я на мить зупинилася й завмерла. Біля її дверей зібралося усе село разом із священиком. Я пошукала поглядом Метью і помітила, що він стоїть на вершечку невисоких сходів. Крізь прозору вуаль я відчула на собі його пильний погляд. Як сонце та місяць, нам у цю мить було байдуже до часу, відстані та розбіжностей. Усе, що важило, – це наше розташування стосовно один одного.

Підібравши свої спідниці, я рушила до нього. Нетривалий підйом здався мені безкінечним. Цікаво, час з усіма нареченими викидає такі коники чи лише з відьмами?

Священик зустрів мене у дверях сяючою посмішкою, але й пальцем не поворухнув, щоб впустити нас до церкви. У руках він стискав якусь книгу, але не розкривав її.

Я сконфужено нахмурилася.

– Чим ти невдоволена, серденько? – пошепки спитав Метью.

– А хіба ми не будемо заходити всередину?

– Вінчання відбуваються біля церковних дверей, щоб потім уникнути кривавих суперечок із приводу того, відбулася чи не відбулася церемонія як належить. Дякувати Богу, зараз не мете хуртовина.

– Commencez! Починаймо! – скомандував священик, кивнувши головою у бік Метью.

Уся моя роль у цій церемонії звелася до необхідності вимовити кільканадцять слів. Метью випало сказати трохи більше. Філіп поінформував священика, що потім ми маємо повторити наші клятви англійською, щоб наречена могла повністю зрозуміти, що вона обіцяє. Це автоматично подвоїло кількість слів, необхідних для того, щоб ми стали подружжям.

– Maintenant! Хутчіше! – Священик уже тремтів від холоду й дуже хотів їсти.

– Je, Mattew, donne mon corps à toi Diana, en loyal marriage, – сказав Метью, беручи мене за руки. – Я, Метью, віддаю тіло своє тобі, Діано, заради вірного подружнього життя.

– Et je le reçois, – відповіла я. – І я приймаю його.

Половину церемонії було пройдено. Я увібрала повні легені повітря і продовжила.

– Je, Diana, donne mon corps à tois, Mattew. – Завершивши важку частину, я з легкістю промовила останню фразу англійською. – Я, Діана, віддаю тіло своє тобі, Метью, заради вірного подружнього життя.

– Et je le reçois, avec joie, – сказав Метью, накинувши мені на голову вуаль. – І я приймаю його з радістю.

– Це неправильні слова, – роздратовано кинула я. Я заздалегідь завчила клятви, і виразу «avec joie» (з радістю) там і близько не було.

– Ні, правильні, – вперто відказав Метью, опустивши голову.

Ми вже побралися колись згідно з традиціями вампірів, потім одружилися згідно зі звичайним правом, коли Метью в Медісоні надів мені на палець перстень Ізабо. А тепер ми одружувалися втретє.

Те, що було потім, запам’яталося розмитою картиною. Палали смолоскипи, і ми довго сходили на пагорб, оточені натовпом доброзичливців. Шеф уже встиг накрити столи, і люди з ентузіазмом вгризлися в страви. Ми з Метью сиділи самі за родинним столом, а Філіп походжав між столами, наливаючи вина і контролюючи, щоб кожна дитина дістала свою належну порцію засмаженого на рожні зайця та сирних коржиків. Час від часу він кидав на нас сповнений гордості погляд, наче того вечора ми з Метью убили якогось вкрай небезпечного дракона.

– Ніколи не гадав, що доживу до цього дня, – сказав Філіп своєму сину, кладучи перед нами шматок кремового торта.

Здавалося, святкування вже почало вщухати, як раптом чоловіки стали розсовувати столи попід стіни зали. На хорах угорі зазвучали волинки та барабани.

– За традицією, перший танець належить батькові нареченої, – сказав Філіп і, вклонившись мені, повів мене до майданчика. Філіп був гарним танцюристом, але я все одно примудрилася все зіпсувати.

– Можна мені? – спитався Метью, легенько поплескавши батька по плечу.

– Будь ласка. Бо твоя дружина весь час намагається відтоптати мені ногу. – Філіп підморгнув, нейтралізуючи сарказм своїх слів, і відійшов, залишивши мене з моїм чоловіком.

Решта і досі танцювали, але трохи відсторонилися, даючи нам місце посередині зали. Музика навмисне уповільнилася, коли один з музик торкнувся струн своєї лютні, і йому в акомпанемент полинули солодкі звуки якогось духового інструменту. Знову й знову сходилися ми й розходилися в танці, і поволі оточення перестало заважати нам своєю присутністю.

– Ти значно кращий танцюрист, аніж Філіп, що б там не казала Ізабо, – мовила я, уривчасто дихаючи, незважаючи на невисокий ритм танцю.

– Це тому, що ти слухняно повторюєш те, що роблю я, – підколов мене Метью. – А коли ти танцювала з Філіпом, то опиралася кожному його кроку.

Коли танець знову зблизив наші тіла, він взяв мене за лікті, міцно притиснув до себе й поцілував.

– Тепер, коли ми одружилися, ти й далі прощатимеш мені мої гріхи? – спитав Метью, віддаляючись від мене чітко відміряними кроками.

– Хтозна, – завбачливо відповіла я. – А що ти вже встиг натворити?

– Пом’яв твій рюш так, що його вже не полагодити.

Я розсміялася, і Метью знову мене поцілував, нетривало, але емоційно. Барабанщик сприйняв це як команду, і ритм музики пришвидшився. На майданчику завертілися й застрибали інші пари. Щоб нас не розтоптали, Метью відтягнув мене до відносно безпечного місця біля каміна. Через мить до нас підійшов Філіп.

– Веди свою дружину до ліжка, вже пора закінчувати це, – стиха мовив він.

– Але ж гості… – запротестував Метью.

– Веди до ліжка свою дружину, сину, – повторив Філіп. – І тишком-нишком, поки решта не вирішили піти за тобою слідом, щоб пересвідчитися, чи виконуєш ти свій обов’язок. Я сам упораюся з ситуацією. – Він повернувся, чисто офіційно цьомкнув мене в обидві щоки, щось пробурмотів грецькою мовою і направив нас до вежі, де мешкав Метью.

Хоча мені вже доводилося бачити цю частину шато в її сучасному вигляді, мені все одно іще належало оцінити її середньовічну розкіш. Порядок розташування апартаментів Метью змінився. У наступній після першого поверху кімнаті я очікувала побачити книги, але натомість побачила велике ліжко з балдахіном. Катрін та Жеан приготували скриньку для моїх нових прикрас і метушилися, пораючись зі свіжою білизною. Метью сів біля каміна і заходився стягувати з себе чоботи, а коли стягнув, то взяв келих із вином.

– Як бути з вашою зачіскою, мадам? – спитала Жеан, невпевнено глянувши на мого чоловіка.

– Я сам про неї потурбуюся, – хрипко й різко відказав Метью, втупившись поглядом у вогонь.

– Стривайте, – сказала я, витягуючи місяцеподібні прикраси зі свого волосся і кладучи їх у простягнуту долоню Жеан. Вона та Катрін зняли мою вуаль і пішли геть, я ж залишилася стояти біля ліжка, а Метью втомлено розсівся біля каміна, закинувши ноги на один із комодів.

Коли двері зачинилися, Метью поставив келих із вином і підійшов до мене. Запустивши пальці мені у волосся і легенько посмикуючи, він за лічені секунди примудрився «демонтувати» те, що дівчата ретельно мостили майже півгодини. Намисто з перлинами він відкинув убік. Моє волосся впало, розсипавшись, мені на плечі, і Метью збуджено заворушив ніздрями, вбираючи мій запах. Не кажучи ані слова, він притягнув до себе моє тіло і зігнувся, щоб наші вуста злилися воєдино.

Але залишалися певні питання, які треба було поставити і отримати на них відповіді.

– Метью, а ти впевнений, що?..

Прохолодні пальці ковзнули під мій рюш, шукаючи мотузочки, що прив’язували його до ліфа.

Смик. Смик. Смик.

Накрохмалена лляна тканина відстала від моєї шиї й упала додолу. Метью послабив ґудзики, якими застібувався мій високий комір. Він нагнувся і поцілував мене у шию.

Я вчепилася йому в камзол.

– Метью, – повторила я, – це означає, що…

Він закрив мені рота іще одним поцілунком і зняв із моїх плечей досить важкий ланцюжок, подарований Філіпом. Ми на мить відтулилися один від одного, щоб Метью міг зняти ланцюжок із моєї шиї через голову. Потім він роз’єднав зубчасту лінію окантовки «пікаділь», де рукави сходилися з корсажем. Його пальці ковзнули в отвори, шукаючи слабке місце в захисних лініях моєї одежі.

– Ось воно, – промимрив він, чіпляючись вказівними пальцями за краї і різко смикаючи їх. Рукави, один за одним, зісковзнули з рук і попадали на долівку. Здавалося, Метью було абсолютно байдуже, але ж це була моя весільна сукня, і знайти їй заміну було дуже непросто.

– Моє плаття! – скрикнула я, пручаючись в його обіймах.

– Діано… – Метью відсахнувся і взяв мене руками за талію.

– Що? – сказала я, переводячи подих і пальцем ноги намагаючись відштовхнути рукав туди, де буде менша вірогідність, що його розчавлять.

– Священик благословив наш шлюб. Усе село побажало нам усього найкращого. Був бенкет і були танці. Я дійсно думаю, що нам слід гідно завершити цю ніч і покохатися. Однак бачу, що ти більше занепокоєна своїм гардеробом. – Він примудрився знайти іще один рядок зав’язок, які кріпили мої спідниці до нижньої частини трапецієподібного корсажа, якраз на три дюйми нижче мого пупка. І потихеньку просунув пальці між краєм корсажа та моїм лобком.

– Я не хочу, щоб наша перша інтимна близькість сталася лише через те, щоб задовольнити твого батька. – Та, незважаючи на ці слова, мої стегна вигнулися до Метью, мовчки заохочуючи його, а він все водив і водив легенько пальцями, і їхні рухи були схожі на тріпотіння крилець янгола. Мій чоловік задоволено мугикнув і розв’язав потаємний бант.

Смик. Вжик. Смик. Вжик. Смик. Вжик.

Своїми спритними пальцями Метью розв’язував кожне переплетіння мотузочок, а потім витягував їх із отворів, у які вони були просунуті. Загалом їх було дванадцять, і під ніжними дотиками пальців моє тіло то згиналося, то випрямлялося.

– Нарешті, – із задоволенням вимовив Метью. І враз застогнав з досади. – Господи Ісусе! Та є іще!

– Ти й до половини не дійшов. Я заплетена й переплетена, мов та різдвяна гуска, – сказала я, коли він знімав зі спідниць корсаж, під яким виявився корсет. – Спокійніше, мій змучений постом гусаче!

Та Метью вже не звертав на мене ані найменшої уваги. І натомість повністю зосередився на моїй майже прозорій сорочці з високим коміром, яку облягала міцна тканина армованого корсета, і припав губами до мого живота. Схиливши голову в сповненій благоговіння позі, він глибоко й уривчасто вдихнув.

І я теж. Це було навдивовижу еротично – тонка тканина нижньої білизни, що розділяла нашу плоть, тільки підсилила ніжний дотик його губ. Не знаючи, що змусило Метью зупинити свої вперті спроби роздягнути мене, я взяла його голову в долоні й стала чекати на його наступний крок.

Нарешті він узяв мої руки і оповив ними різьблену палю балдахіна.

– Тримайся.

Смик. Вжик. Смик. Вжик. Смик. Вжик. Перед тим як завершити, Метью на мить просунув пальці під верхню частину мого корсета. Ковзнувши по ребрам, вони знайшли мої груди. Я тихенько застогнала – то він затиснув тканину сорочки між своїми прохолодними пальцями та моїми набряклими сосками. А потім міцно притиснув спиною до себе.

– Хіба я схожий на чоловіка, котрий хоче задовольнити когось іншого, окрім тебе? – прошепотів Метью мені на вухо.

Я відповіла не відразу, він однією рукою взяв мене за низ живота і притиснув іще міцніше. Друга ж рука залишалася там, де й була – тримала мою грудь.

– Ні, не схожий. – Вигнувши шию, я відкинула голову йому на плече.

– Тоді щоб я більше не чув про мого батька. А якщо ти негайно припиниш бідкатися про свої рукави, то я куплю тобі завтра двадцять абсолютно аналогічних суконь. – Метью почав заповзято закочувати догори мою сорочку, аж поки її край не опинився над моїми стегнами. Відірвавши одну руку від палі балдахіна, я схопила його за руку і притиснула її до впадини між моїми стегнами.

– Гаразд, про батька більше не почуєш, – погодилася я і охнула – то пальці Метью розсунули мою плоть. Він закрив мені рота поцілунком. Під повільними рухами його пальців тіло моє вигиналося і дедалі більше напружувалося.

– Одежі надто багато, – видихнула я, хапаючи ротом повітря.

Метью нічого не сказав, але його згода проявилася в тій похапливості, з якою він стягнув корсет із моїх рук. Тепер його зав’язки були достатньо послаблені, і я, проштовхнувши корсет униз по стегнах, виступила з нього. Поки я займалася його бриджами, Метью розстібав свій камзол. Ці два предмети одежі з’єднувалися на стегнах не меншою кількістю зав’язок, ніж мій корсаж та спідниця.

Коли ж ми залишилися в одних лише панчохах та сорочках, до нас повернулося відчуття сором’язливості.

– Ти дозволиш мені покохати тебе, Діано? – спитав Метью, нейтралізуючи моє раптове збентеження одним простим і ввічливим запитанням.

– Дозволю, – прошепотіла я.

Ставши навколішки, він розв’язав стрічки, на яких трималися мої панчохи. Вони мали синій колір, який, за словами Катрін, означав вірність. Метью скотив панчохи з моїх ніг, позначаючи їхній низхідний рух поцілунками в коліна та щиколотки. Свої ж панчохи він стягнув із себе настільки швидко, що я навіть не встигла придивитися, якого кольору вони були.

Метью трохи підняв мене так, що пальці моїх ніг ледь торкалися долівки, щоб зручніше примоститися до впадини між моїми стегнами.

– Так ми й до ліжка не встигнемо добратися, – сказала я, хапаючи його за плечі. Мені захотілося відчути його в собі. І негайно.

Та ми все-таки добралися до м’якого затіненого ліжка, дорогою скидаючи рештки нашої спідньої білизни. Коли ж ми лягли на нього, моє тіло радісно прийняло Метью у півмісяць між моїми стегнами, а руки оповили йому спину і притиснули до грудей.

Я охнула від радісного збуджуючого здивування, коли наші тіла злилися воєдино – тепло й холод, світло й тінь, жіноче начало й чоловіче, відьма й вампір, поєднання протилежностей.

Коли Метью почав рухатися всередині мене, вираз його обличчя змінився з побожно-зачудованого до зачаровано-здивованого, а потім став зосереджено-напруженим: він вигнув своє тіло, а я зреагувала криком пристрасті й задоволення. Підсунувши руку мені під талію, він посадив мене собі на стегна, а я обхопила його за плечі.

Ми віддалися ритму, відомому одним лише закоханим, роблячи один одному приємно дотиками губ та рук; ми погойдувалися в унісон, допоки в нас не лишилося віддати один одному нічого, окрім наших душ та сердець. Зазираючи один одному глибоко в очі, ми, тремтячи, мов новонароджені, обмінялися завершальними клятвами плоті й духу.

– Дозволь мені кохати тебе все своє життя, – прошепотів Метью у мій мокрий лоб, проводячи по ньому своїми прохолодними губами, коли ми лежали, переплівшись своїми тілами.

– Дозволяю, – сказала я іще раз, іще міцніше пригортаючись до свого чоловіка.