Текст книги "Сповідь відьом. Тінь ночі"

Автор книги: Дебора Гаркнесс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 49 страниц) [доступный отрывок для чтения: 18 страниц]

– Мені байдуже, що робив, робить чи робитиме Вільям Шекспір, якщо в цю мить він не сидить у великій залі з графом Нортумберлендським! – відказала я, сповзаючи з високого ліжка.

– Звісно, що Віллі там немає, – відмахнувся Метью. – Волтеру не до вподоби його демонстративний стиль поведінки, а Кіт вважає його шахраєм та крадієм.

– Можеш вважати, ніби ти мене трохи заспокоїв. А що ти збираєшся їм сказати про мене? Марлоу здогадується, що ми дещо приховуємо.

Метью поглянув на мене своїми сіро-блакитними очима.

– Про тебе? Скоріш за все, правду. – П’єр подав йому камзол – чорний, із вишуканою вишивкою – і втупився у точку над моїм плечем, як і личить зразковому слузі. – Скажу, що ти – подорожуєш у часі і що ти – відьма з Нового Світу.

– Правду, – мляво повторила я. П’єр чув кожне мовлене нами слово, але й виду не подавав, а Метью не зважав на нього, наче його й не було поруч із нами. «Цікаво, скільки часу знадобиться мені, щоб привчитися так само його не помічати?» – подумала я.

– А чом би й ні? Том занотує все, що ти скажеш, і порівняє ці записи зі своїми нотатками про алгонкінську мову. А крім нього, ніхто на тебе особливо не зважатиме, – сказав Метью, явно думаючи не стільки про потенційну реакцію своїх друзів, скільки про власну одежу.

Повернулася Франсуаза з двома теплокровними молодими дівчатами, які несли оберемки чистого вбрання. Вона показала на мій пеньюар, і я пірнула під балдахін, щоб роздягтися. Відчуваючи велику вдячність до роздягалень спортзалів, які значною мірою позбавили мене сором’язливості під час перевдягання перед незнайомими мені людьми, я натягнула лляну білизну на стегна та плечі.

– Кіт зважатиме. Він шукає причини відчувати до мене неприязнь, і в результаті отримає їх аж декілька.

– Із ним не буде жодної проблеми, – упевнено мовив Метью.

«Марлоу – твій друг чи твоя маріонетка?» – подумала я, просовуючи голову крізь тканину, коли раптом почула, як Франсуаза перелякано охнула й пробурмотіла:

– О Господи милосердний!

Я заціпеніла. То Франсуаза побачила на моїй спині шрам, що тягнувся через увесь поперек, а також зірку поміж моїх лопаток.

– Я сама вдягну мадам, – холодно сказала Франсуаза дівчатам-служницям. – Покладіть одежу й повертайтеся до своєї роботи.

Дівчата легенько вклонилися й вийшли, не виявивши особливої цікавості. Вони не побачили тавра на моїй спині. Коли вони пішли, ми всі заговорили одночасно, і Франсуазине перелякане «Хто ж це зробив?» спотикнулося об «Ніхто не має цього знати», мовлене Метью, і переплелося з моїм, сказаним трохи винуватим тоном «Та це просто шрам».

– Хтось затаврував вас емблемою родини де Клермон, не вгамовувалася Франсуаза, хитаючи головою. – Таку емблему використовує мілорд.

– Ми порушили угоду. – Я придушила нудоту, яка заворушилася в моєму шлунку від спогаду про ту ніч, коли інша відьма затаврувала мене як зрадницю. – То була помста Конгрегації.

– Так ось чому ви обоє тут, – пирхнула Франсуаза. – Ота угода від самого початку була ідіотською витівкою. Філіпу де Клермону не слід було приєднуватися до неї.

– Але ж вона убезпечувала нас від людських істот, – заперечила я.

Я не відчувала якихось теплих почуттів до цієї угоди або ж до Конгрегації з її дев’ятьма представниками, але неможливо було заперечити той факт, що вона ефективно сприяла тому, що потойбічним істотам тривалий час вдавалося уникати непотрібної уваги з боку звичайних людей. Давні угоди між демонами, відьмами та вампірами забороняли їхнє втручання в політику та релігію, а також особисті інтимні альянси між представниками цих трьох видів. Відьми й відьмаки мали триматися свого кола, і це стосувалося також вампірів та демонів. Їм заборонялося кохатися та одружуватися поміж собою.

– Убезпечувала? Не думайте, що ви тут у безпеці, мадам. Жоден із нас не є у безпеці. Англійці – народ забобонний, схильний бачити привидів поблизу кожної церкви і відьом біля кожного казана. Конгрегація – це єдине, що відділяє нас від повного знищення. Ви вчинили мудро, шукаючи притулку саме тут. Давайте вдягайтеся, бо ви мусите приєднатися до решти гостей.

Франсуаза допомогла мені вибратися з пеньюара, а тоді подала мокрий рушник і тарілку з пастоподібною речовиною, що пахла розмарином та апельсинами. Мені було дивно, що зі мною поводяться як з дитиною, але я знала, що людей рангу Метью було прийнято купати, вдягати й годувати наче ляльок. П’єр подав Метью щось занадто темне як для вина.

– Значить, вона не лише відьма, а й fileuse de temps? – тихо спитала Франсуаза у Метью.

Незнайомий вираз – «прядильниця часу» – викликав у моїй пам’яті спогади про оті різнокольорові ниті, за допомогою яких ми рухалися до оцього конкретного відрізка минулого.

– Так, – кивнув Метью, уважно дивлячись на мене і сьорбаючи з чашки.

– Але якщо вона прибула з іншого часу, це означає, що… – почала було Франсуаза, ошелешено вирячивши очі. Але через мить вираз її обличчя став задумливий. Напевне, вона помітила зміну в мові та поведінці Метью.

«Вона підозрює, що перед нею вже інший Метью», – стривожено подумала я.

– Нам достатньо знати, що вона перебуває під покровительством мілорда, – жорстко мовив П’єр, і в його голосі прозвучало неприховане застереження. Він подав Метью кинджал. – І неважливо, що це означає.

– Це означає, що я кохаю її, і вона мене також кохає, – сказав Метью, свердлячи поглядом свого слугу. – Що б я не говорив іншим, правда полягає саме в цьому. Зрозуміло?

– Так, – відповів П’єр, хоча тон його голосу свідчив зовсім протилежне.

Метью скинув запитальним поглядом на Франсуазу, і та неохоче кивнула, скорчивши невдоволену гримасу.

Загорнувши мене в товстий лляний рушник, вона знову заходилася вдягати мене. Франсуаза не могла не помітити й інших міток на моєму тілі – ті, що я отримала впродовж того, здавалося, безконечного дня, який я провела в полоні у відьми Сату, а також шрами, які з’явилися пізніше. Однак вона більше не ставила мені запитань, а мовчки посадовила у крісло біля каміна й почала розчісувати гребінцем моє волосся.

– А ця наруга сталася вже після того, як ви заявили про свою любов до цієї відьми, мілорде? – поцікавилася Франсуаза.

– Так, – відповів Метью, чіпляючи кинджал на пояс.

– Значить, її затаврував не маньясанг, – промимрив П’єр. – Він ужив давнє окситанське слово, що означало «вампір», буквально – пожирач крові. – Бо ніхто б не став наражатися на гнів де Клермонів.

– Ні. То була інша відьма. – Хоча в кімнаті й було тепло, при цих словах я мимоволі здригнулася.

– Утім, двоє маньясангів були неподалік і дозволили цьому трапитися, – похмуро мовив Метью. – І вони за це заплатять.

– Що сталося, те сталося, – сказала я, не бажаючи розпалювати ворожнечу між вампірами. Попереду в нас і так було чимало проблем.

– Якщо мілорд узяв тебе за дружину після того, як тебе затаврувала відьма, то це означає, що те тавро не має сили, – мовила Франсуаза, швидко й вправно заплітаючи моє волосся в тугі коси. Вона накрутила їх на моїй голові і сколола шпильками. – У цьому Богом забутому краї твоє прізвище, може, і Ройдон, але ми ніколи не забудемо, що ти належиш до родини Клермонів.

Мати Метью колись попередила мене, що Клермони були як зграя. У двадцять першому сторіччі мене дратували зобов’язання та обмеження, обумовлені належністю до спільноти потойбічних істот. Однак тут, у 1590 році, мої магічні здібності були непередбачуваними, мої знання відьомського мистецтва практично неіснуючими, а моя найдавніша прародителька, судячи з історичних джерел, не з’явилася ще навіть на світ. Тут я могла покладатися лише на власний хист і на Метью.

– У той час наші наміри стосовно одне одного були чіткі й недвозначні. Але зараз я не хочу ускладнень. – Поглянувши на перстень Ізабо, я торкнулася його своїм великим пальцем. Тепер мої сподівання, що ми плавно й безперешкодно впишемося в минуле, здалися мені наївними й нездійсненними. Я озирнулася довкола. – А оце…

– Ми прибули сюди лише з двох причин, Діано: знайти тобі наставницю і, якщо вдасться, виявити отой алхімічний манускрипт. – Саме загадковий алхімічний манускрипт Ешмол-782 уперше звів нас докупи. У двадцять першому сторіччі він лежав собі тихо-мирно, похований серед мільйонів книжок Оксфордської Бодлійської бібліотеки. Заповнивши на нього паперову смужечку-заявку, я й гадки не мала, що оця проста дія вивільнить хитромудре заклинання, яке тримало той манускрипт на полиці, не мала гадки, що оте заклинання відновиться тієї ж миті, коли Ешмол-782 повернеться на своє місце серед книжок. Я була також повним невігласом стосовно відьом, вампірів та демонів, про яких, якщо вірити чуткам, ішлося на сторінках тієї книги. Метью визнав за розумніше виявити Ешмол-782 у минулому, а не намагатися знову зняти з нього закляття у двадцять першому сторіччі.

– Це буде твоя домівка, аж поки ми не повернемося, – сказав він, намагаючись заспокоїти мене.

Солідна обстановка кімнати була знайома мені з музейних експонатів та каталогів антикваріату, але я знала, що в Старій Хижці ніколи не матиму відчуття домівки.

Я помацала товсте лляне полотно – таке не схоже на махрові рушники Сари та Ем, затерті майже до дірок від частого використання. Голоси в сусідній кімнаті жваво дзюркотіли й коливалися у ритмі вкрай дивовижному для сучасної людини, незалежно від того, історик вона чи ні. Але, окрім минулого, іншого вибору ми не мали. Упродовж останніх днів нашого перебування в Медісоні інші вампіри дали нам це зрозуміти з усією ясністю, вистеживши нас і мало не вбивши Метью. І для того, щоб решта нашого плану спрацювала, я мала зробити все, щоб видати себе за типову жінку Єлизаветинської доби – отаким було моє першочергове завдання.

– «О цей прекрасний новий світ!» – Цитування «Бурі» Шекспіра було в історичному сенсі дуже некоректним із мого боку, бо ця п’єса мала бути написана лишень через двадцять років, але ранок видався дійсно важким.

– «Для тебе він новий»! – відповів Метью цитатою на цитату. – Тож чи готова ти до зустрічі з труднощами, які тебе чекають?

– Звісно, що готова. Допоможи мені вдягнутися. Я розправила плечі й підвелася з крісла. – Як слід правильно вітатися з графом?

2

Та моя заклопотаність належним етикетом виявилася марною. Титули та відповідні форми звертання були непотрібними, бо означеним герцогом виявився добродушний велетень на ім’я Генрі Персі.

Франсуаза, для якої пристойність і комільфо важили дуже багато, квоктала й метушилася, звершуючи процес мого вдягання в чисту, але вже ношену одіж: чиїсь нижні спідниці; прошитий корсет, призначений витворити з моєї атлетичної фігури традиційні жіночі форми; вишиту блузу з високим комірцем-жабо, що пахла кедром та лавандою; широку чорну спідницю з оксамиту і найкращий жакет П’єра, який був єдиним пошитим на замовлення предметом одежі, котрий хоч приблизно відповідав моїм габаритам. Та хоч як не старалася Франсуаза, їй не вдалося застебнути ґудзики на моїх грудях. Я затримала подих, увібрала живіт і стала чекати на чудо, коли вона тугіше затягнула мотузки на моєму корсеті, але ніщо, окрім божественного втручання, не могло надати мені силуету сильфіди.

Під час цього вкрай непростого процесу я поставила Франсуазі декілька запитань. Портрети представниць цього історичного періоду привчили мене до думки, що на мене начеплять громіздку конструкцію у вигляді пташиної клітки під назвою «фіжми», але Франсуаза пояснила мені, що цей пристрій призначався для більш офіційних оказій. Натомість вона причепила в мене під спідницями на талії набитий полотняний профіль у вигляді пампушки. Єдиною позитивною властивістю цього профілю було те, що він відводив від моїх ніг численні шари тканини і давав змогу пересуватися більш-менш вільно – за умови, якщо мені дорогою не траплялися меблі, а пункту мого призначення можна було досягти, рухаючись по прямій лінії. Але я мала також вклонятися і робити реверанси. Франсуаза швидко навчила мене цьому, коли пояснювала, як функціонували різні титули Генрі Персі: він вважався «лордом Нортумберлендським» попри те, що мав прізвище Персі й був графом.

Та я не мала жодного шансу скористатися цим новонабутим знанням. Щойно ми з Метью увійшли до великої зали, як на ноги скочив довготелесий молодик у заляпаному багнюкою шкіряному коричневому вбранні мандрівника і завзято почав із нами вітатися. Його широке обличчя оживилося запитальним виразом, важкі попелясті повіки здивовано злетіли до лоба, на якому чітко виднівся так званий «виступ вдівця».

– Привіт, Холе, – сказав Метью і посміхнувся з поблажливою фамільярністю старшого брата. Та граф проігнорував свого старого приятеля і натомість рушив до мене.

– Зд-д-д-растуйте, господине Ройдон. – Низький бас графа був позбавлений тональності, і в ньому майже не чулося ані сліду модуляцій чи акценту. Перед тим як ми зійшли донизу, Метью пояснив мені, що Генрі глухуватий і затинається ще з дитинства. Однак він досить вправно читав по губах. Із ним я могла розмовляти і при цьому не почуватися ніяково.

– Бачу, Кіт знову мене випередив, – докірливо посміхнувся Метью. – А я сподівався сам тобі про це сказати.

– Та яка різниця, хто першим принесе радісну звістку, – сказав лорд Нортумберлендський і вклонився. – Дякую вам за гостинність, пані господине, і вибачаюся, що доводиться знайомитися за таких обставин. Це добре, що вам випало так рано зіткнутися з приятелями вашого чоловіка. Нам слід було поїхати геть, щойно ми дізналися про ваш приїзд, і зупинитися в заїжджому дворі. Це було б цілком доречно.

– Вам тут завжди раді, мій володарю.

У цей момент мені треба було зробити реверанс, але з важкими чорними спідницями впоратися було дуже непросто, а корсет був затягнутий так туго, що мені не вдалося зігнутися в талії. Я поставила ноги так, щоб зробити хоч якусь подобу шанобливого жесту, але заточилася, і коліна мої підігнулися. Та велика й дужа рука з товстими пальцями миттєво випросталася і допомогла мені втримати рівновагу.

– Називайте мене просто Генрі, пані. Усі інші кличуть мене Хол, тому ім’я, яким мене нарекли при народженні, вважається досить-таки формальним. – Як більшість людей із вадами слуху, граф навмисне говорив тихим голосом. Відпустивши мене, він зосередив свою увагу на Метью. – Чому без бороди, Мете? Ти що, хворів?

– Та так, легка пропасниця, тільки й того. Одруження допомогло мені швидко видужати. А куди поділися інші? – спитав Метью, озирнувшись і шукаючи поглядом Кіта, Джорджа й Тома.

При денному світлі велика зала Старої Хижки виглядала інакше. Я бачила її тільки ввечері та вночі, але цього ранку важкі стінні панелі виявилися віконницями, і всі вони були розчинені. Це надавало приміщенню сяючої легкості, попри велетенський камін під дальньою стіною. Цей камін був прикрашений уламками середньовічної цегляної кладки, яку Метью, напевне, взяв з монастиря, що колись стояв на цьому самому місці – затерте обличчя якогось святого, гербовий щит та готичний чотирилисник.

– Діано! – Голос Метью відірвав мене від споглядання кімнати і її обстановки. – Хол каже, що решта – у вітальні; вони читають і грають в карти. Він визнав за доречне спершу спитатися в господині дозволу залишитися у гостях, а вже потім приєднатися до них.

– Звісно, граф має залишитися, і ми негайно приєднаємося до твоїх гостей, – сказала я і почула, як у мене забурчало в животі.

– Або принесемо тобі що-небудь поїсти, – зауважив Метью, весело блиснувши очима. Після того як я представилася графу як належить, без помилок, мій чоловік трохи розслабився. – Тебе нагодували, Холе?

– П’єр та Франсуаза були люб’язними й послужливими, як і завжди, – запевнив він нас. – Звісно, якщо пані Ройдон зробить мені честь і погодиться… – Граф невпевнено замовк, і в животі його теж почулося бурчання. Цей чолов’яга був високий, мов жираф, і для того, щоб прохарчувати його велетенське тіло, потрібна була так само велетенська кількість їжі.

– Я теж люблю добряче попоїсти на сніданок, мій володарю, – сказала я з посмішкою.

– Генрі, – лагідно поправив мене герцог, і від посмішки на його підборідді утворилася маленька ямка.

– Тоді й ви мусите звати мене «Діана». Я не зможу звати графа Нортумберлендського на ім’я, якщо він наполегливо величатиме мене «пані господиня Ройдон». – Річ у тому, що Франсуаза особливо наполягала на тому, що мені завжди слід шанобливо підкреслювати високий соціальний статус графа.

– Гаразд, Діано, – сказав Генрі, простягаючи мені руку.

Він повів мене коридором, де гуляли протяги, до затишної кімнати з низькою стелею. Вона була зручна й приємна і мала вікна лише з одного боку – з південного. Попри невеликий розмір, до кімнати увіпхали аж три столи з ослінцями та лавами. Тихий гомін, що переривався калатанням каструль та горщиків, свідчив про близькість кухні. Хтось причепив на стіну сторінку з календаря, а на центральному столі лежала мапа, один край якої був притиснутий канделябром, а другий – плиткою олов’яною вазою з фруктами. Облаштування кімнати з його непоказними деталями нагадувало натюрморт голандських майстрів пензля. Я зупинилася на півдорозі, бо моя голова запаморочилася від сильного запаху.

– Айва! – Я простягнула руку і торкнулася пальцями плодів. Вони були точнісінько такими, якими малювала їх моя уява, коли Метью описував мені Стару Хижку іще у Медісоні.

Генрі був явно здивований моєю реакцією на звичайну вазу з фруктами, але був надто добре вихований, щоб висловитися з цього приводу. Ми всілися за стіл, і служник додав до натюрморту довкола нас ще й свіжий хліб та тарілку з виноградом та яблуками. Бачити вже звичні харчі було приємно й заспокійливо. Генрі почав їсти, і я наслідувала його приклад, ретельно відзначаючи, що і скільки він бере. Чужинці завжди видають себе дрібними деталями, тому я прагнула здаватися якомога більш звичайною і нічим не вирізнятися. Поки ми накладали собі на тарілки, Метью налив собі склянку вина.

Доки ми їли, Генрі поводився з незмінною чемністю. Він жодного разу не спитав мене про щось особисте й не виказував нав’язливого інтересу до справ Метью. Натомість граф розважав нас оповідками про своїх псів, про свої володіння, про свою сувору й педантичну матір, не забуваючи при цьому наминати хліб, підсмажений у вогні каміна. Та щойно він почав розповідь про те, як збирається перебратися до Лондона, коли у дворі почулися звуки сварки. Та граф, сидячи спиною до дверей, нічого не почув.

– Вона просто жахлива! Ви всі мене попереджали, але я й гадки не мав, що людина може бути такою невдячною! Після всіх тих багатств, які я кинув їй під ноги, вона могла б принаймні… Ой, вибачте.

Одвірок заповнився широкими плечима нового гостя, з яких звисала мантія так само чорна, як і кучері, що вибивалися з-під його капелюха, чудово прикрашеного перами.

– Метью, що сталося? Ти занедужав?

Генрі здивовано обернувся.

– Доброго дня, Волтере. А чому ти не при дворі?

Шматок підсмаженого хліба застряг у мене в горлі. Наш новий гість був, напевне, ніким іншим, як останнім із відсутніх членів «Школи ночі» – сером Волтером Рейлі.

– Вигнаний із раю через брак належної посади, Холе. А це ще хто така? – У мене угвинтилися пронизливі блакитні очі, а з-поміж чорної бороди блиснули зуби. – Ну ти й хитрун, Генрі Персі! А Кіт розповідав мені, що ти задумав затягнути до ліжка русяву Арабелу. Якби я знав, що твої вподобання поширюються на жінок старших за п’ятнадцятирічних дівчат, то я уже давно віддав би тебе у ярмо до якої-небудь хтивої вдовиці!

«Старших за п’ятнадцятирічних дівчат? Удовиці?» Мені щойно виповнилося тридцять три.

– Напевне, її чари завадили тобі піти до церкви цієї неділі. Що ж, мусимо подякувати дамі за те, що ти не став стукати лобом об підлогу, а сів на коня і приїхав сюди. Поза вершника природніша для тебе, аніж поза молільника, – додав Рейлі з густим, мов сметана, девонширським акцентом.

Граф Нортумберлендський поклав виделку для підсмажування хліба на килимок і уважно поглянув на свого приятеля. А потім похитав головою і знову повернувся до свого заняття.

– Вийди геть, потім знову увійди і спитайся у Метью про те, що нового сталося в його житті. І при цьому не забувай притримувати свого язика.

– Не може бути! – Волтер роззявив рота й отетеріло витріщився на Метью. – Вона – твоя?..

– Так, і має перстень на підтвердження цього факту, – відповів Метью і своєю довгою ногою, взутою в чобіт, посунув йому з-під столу стілець. – Сідай, Волтере, і попий пива.

– Ти ж присягався, що ніколи не одружишся, – спантеличено мовив Волтер.

– Без умовлянь не обійшлося.

– Ще б пак! – Волтер Рейлі знову зупинив на мені свій оцінюючий погляд. – Шкода, що вона дісталася холоднокровній істоті. Я б не зволікав ані хвилини.

– Діана знає про мою природу і нічого не має проти моєї, як ти кажеш, «холоднокровності». До того ж, це її, а не мене довелося вмовляти. Я покохав її з першого погляду, – пояснив Метью.

Волтер зневажливо пирхнув.

– Не будь таким циніком, мій старий друже. Стріла Купідона й тебе може вразити. – Сірі очі Метью блиснули пустотливим вогником, бо він явно знав, яке майбутнє чекає Волтера Рейлі.

– Купідону доведеться трохи почекати зі своїми стрілами. Бо наразі я займаюся тим, що відбиваю ворожі наскоки королеви та адмірала. – Волтер кинув свого капелюха на сусідній стіл, де він ковзнув блискучою поверхнею дошки для гри в нарди і перервав гру, що була в самому розпалі. Невдоволено застогнавши, Волтер сів біля Генрі. – Здається, кожен прагне шматочка моєї шкури, але ніхто й пальцем не поворухне, щоб допомогти мені, допоки оця справа з колонією висить на моїй шиї. Так, ідея святкування річниці належить мені, однак ця жінка взяла й призначила мене церемоніймейстером, – сказав він із наростаючим гнівом.

– А з Роаноука є якісь новини? – обережно поцікавився Генрі, подаючи Волтеру келих густого брунатного елю. У мене похололо в грудях від думки про авантюру Рейлі у Новому Світі, приречену на фіаско. Про наслідки події, яка мала статися в майбутньому, тут заговорили вперше, але явно не востаннє.

– Минулого тижня Вайт повернувся до Плімута, бо його загнала додому погана погода. Йому довелося припинити пошуки своєї доньки та онуки. – Волтер зробив добрячий ковток пива і втупився поглядом поперед себе. – Одному лише Христу відомо, що з ними сталося.

– Прийде весна, ти повернешся туди й знайдеш їх, – впевнено мовив Генрі, але ми з Метью знали, що зниклих колоністів з Роаноука так ніколи й не знайдуть, а Рейлі вже ніколи не ступить на землю Північної Кароліни.

– Дай-то Боже, щоб усе сталося так, як ти кажеш, Холе. Але годі про мої нешастя.

Із якої частини Англії походять ваші родичі, господине Ройдон?

– Із Кембриджа, – тихо відповіла я, намагаючись відповідати стисло, і, по змозі, щиро. Правда, той Кембридж знаходився в штаті Масачусетс, а не в Англії, але якщо я зараз почну хитрувати й вигадувати, то не зможу безперервно узгоджувати одну вигадку з другою і десь неминуче проколюся.

– Значить, ви донька вченого? Чи, може, ваш батько був теологом? Мету приємно буде обговорити з кимось питання віри. За винятком Хола, його друзі є безнадійними невігласами у тому, що стосується доктрин і вчень. – Волтер відсьорбнув пива і очікувально замовк.

– Батько Діани помер, коли вона була іще молодою, – сказав Метью, беручи мене за руку.

– Мені так жаль вас, Діано. Втрата батька – це ст-т-т-рашний удар, – стиха мовив Генрі.

– А ваш перший чоловік – він залишив вам на втіху синів та дочок? – поцікавився Волтер зі слабкою ноткою співчуття у голосі.

У цім місці й у цій історичній добі жінка мого віку вже давно б вийшла заміж і встигла обзавестися трьома-чотирма дітьми.

– Ні, – відповіла я, похитавши головою.

Волтер нахмурився, але не встиг він розвинути цю тему, як заявився Кіт, а слідом за ним – Джордж і Том.

– Нарешті. Волтере, поговори з ним і вдихни у нього здоровий глузд. Метью не може гратися в Одісея та Цирцею, – сказав Кіт, беручи келих, що стояв перед Генрі. – Доброго дня тобі, Генрі.

– У кого я маю вдихнути здоровий глузд? – обережно спитав Волтер.

– Звісно, що в Метью. Ця жінка – відьма. І вона якась не така. – Очі Кіта звузилися. – Вона щось приховує.

– Відьма? – обережно перепитав Волтер.

Служниця з оберемком дров заклякла на порозі.

– Так, – кивнув головою Кіт. – Ми з Томом відразу ж розпізнали характерні ознаки.

Служниця кинула дрова у порожній кошик і поквапилася геть.

– Кіте, як для чоловіка, котрий пише п’єси, ти маєш гідне подиву почуття доречності. Вірніше, не маєш його взагалі. – Волтер перевів на Метью погляд своїх блакитних очей. – Нам кудись вийти, щоб обговорити виниклу проблему, чи то просто дурні фантазії Кіта? Якщо останнє, то краще я залишуся в теплі й доп’ю свій ель. – Двоє чоловіків уважно поглянули один на одного. Коли Метью й оком не повів і Волтер стиха вилаявся, з’явився П’єр – наче за підказкою.

– У вітальні розпалили камін, мілорде, – сказав вампір, звертаючись до Метью, – а вашим гостям подали їжу та вино. Вам не заважатимуть.

Вітальня виявилася не такою затишною, як кімната, де ми снідали, і не такою вражаючою, як велика зала. Надмір різьблених крісел, розкішних килимів та полотен у вишуканих рамах вказував на те, що головним завданням цієї кімнати було розважати поважних гостей. Над каміном висіла прекрасна картина Гольбейна – варіація на тему Святого Єроніма та його лева. Мені не доводилося бачити її раніше; не бачила я і ще одного полотна Гольбейна, яке висіло поруч: портрет Генріха VIII зі свинячими очицями, з книжкою та окулярами в руках. Він задумливо дивився мені в очі, а перед ним виднівся стіл, усипаний коштовностями. Із протилежного боку кімнати на нього пихато поглядала донька Генріха – теперішня королева Єлизавета. Їхнє жорстке протистояння аж ніяк не сприяло поліпшенню мого настрою, коли ми влаштовувалися у вітальні. Метью, схрестивши руки на грудях, прихилився до стіни біля каміна, і з голови до п’ят виглядав так само грізно, як і представники династії Тюдорів на стінах кімнати.

– Ти й досі збираєшся сказати їм правду? – пошепки спитала я його.

– Казати правду, зазвичай, набагато легше, – різко мовив Рейлі, – а між друзями – набагато доречніше.

– Не забувайся, Волтере, – застеріг його Метью, закипаючи гнівом.

– Я забуваюся?! І це каже мені той, хто зв’язався з відьмою? – Волтер не поступався Метью у здатності швидко втрачати рівновагу. А ще в його голосі почулася нотка непідробного страху.

– Вона – моя дружина, – парирував Метью, пригладжуючи своє волосся. – А стосовно того, що вона відьма, то кожного з нас у цій кімнаті можна звинуватити у якомусь гріхові – уявному чи реальному.

– Але ж оженитися на відьмі… Про що ж ти думав своєю головою? – уперто напосідав Волтер.

– Про те, що її кохаю, – відповів Метью. Кіт закотив очі й знову налив собі вина зі срібного графина. Мої сподівання на те, як ми сидітимемо з ним біля затишного каміна, обговорюючи питання магії та літератури, ще більше зблякли в холодному світлі сьогоднішнього листопадового ранку. Я навіть доби не пробула в 1590 році, а мене вже нудило від Крістофера Марлоу.

Зачувши цю відповідь Метью, усі присутні в кімнаті замовкли, а мій чоловік і Волтер продовжували свердлити один одного поглядами. Із Кітом Метью був поблажливим та зрідка дратівливим. Джордж і Том навівали на нього спокій, а Генрі викликав почуття братерської любові. Але Волтер Рейлі був рівнею Метью – по розуму, силі й, можливо, по безжальній жорстокості, і це означало, що в цій суперечці значення мала лише думка Волтера. Вони побоювалися й поважали один одного, наче двоє вовків, що придивляються, хто із них переможе і очолить зграю.

– Он воно як, – повільно мовив Волтер, скоряючись авторитету Метью.

– Саме так, – підтвердив Метью, зручніше вкладаючи ноги на килимок біля каміна.

– Ти маєш надто багато таємниць і надто багато ворогів, щоб одружуватися. Але все одно пішов на цей крок, – сказав Волтер з виразом величезного подиву на обличчі. – Дехто звинувачував тебе в тому, що ти надмірно покладаєшся на власну хитрість і гостроту розуму, але до цього моменту я не вірив цим людям. Чудово, Метью. Якщо ти такий розумний, то скажи, що нам слід відповідати, коли виникнуть запитання – а вони виникнуть неодмінно.

Кіт гепнув келихом об стіл, і вино вихлюпнулося йому на руку.

– Невже ти гадаєш, що ми так просто…

– Вгамуйся, Кіте, – сказав Волтер, кинувши на Марлоу розлючений погляд. – Зважаючи на ту брехню, якою ми змушені прикривати тебе, ти взагалі не маєш права розтуляти рота. Продовжуй, Метью.

– Дякую, Волтере. Ви п’ятеро – єдині у всьому королівстві, хто вислухає мою розповідь і не визнає мене божевільним. – Метью пригладив пальцями волосся. – Ви пригадуєте, коли ми востаннє обговорювали ідею Джордано Бруно про безкінечну кількість світів, не обмежених простором та часом?

Чоловіки обмінялися здивованими поглядами.

– Я не впевнений, – обережно почав Генрі, – чи ми розуміємо, куди ти хилиш.

– А туди, що Діана – з Нового Світу. – Метью на мить замовк, і це дало можливість Марлоу обвести тріумфальним поглядом кімнату. – Із прийдешнього Нового Світу.

Запала тиша, і очі всіх присутніх прикипіли до мене.

– Вона ж казала, що походить з Кембриджа, – отетеріло зауважив Волтер.

– Не з того Кембриджа. Мій Кембридж знаходиться у штаті Масачусетс. Від напруження та довгого мовчання мій голос заскрипів, як немазане колесо.

Я прокашлялася. – Поселення утвориться на північ від Роаноука через сорок років.

Кімната вибухнула вигуками, і на мене з усіх боків посипалися запитання. Гарріот невпевнено простягнув руку і з деяким острахом торкнувся мого плеча. Коли його палець відчув тіло, він відсмикнув руку з невдаваним подивом.

– Я чув про істот, здатних примушувати час підкорятися їхній волі. Сьогодні видатний день, правда ж, Кіте? Чи міг ти коли-небудь уявити, що стрінеш прялю часу? Нам слід бути з нею обачними, бо можемо потрапити до її тенет і збитися зі шляху.

– А що ж вас сюди привело, господине Ройдон? – прорізався крізь гамір низький голос Волтера.

– Батько Діани був ученим, – відповів Метью замість мене. Усі зацікавлено загомоніли, але помахом руки Волтер їх вгамував. – І її мати також. Обоє належали до відьмацького роду й загинули за таємничих обставин.

– У цьому ми з вами схожі, Д-д-діано, – сказав Генрі, здригнувшись. Та не встигла я спитати, що він мав на увазі, як Волтер махнув рукою Метью – продовжуй, мовляв.

– У результаті її освітою як відьми ніхто не займався, – продовжив Метью.

– Така відьма – легка здобич, – нахмурився Кіт. – А чому ж у цьому прийдешньому Новому Світі так мало приділяється уваги вихованню відьом?