Текст книги "Сповідь відьом. Тінь ночі"

Автор книги: Дебора Гаркнесс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 49 страниц) [доступный отрывок для чтения: 18 страниц]

– Мої потенційні магічні здібності й моя багата родинна історія нічого для мене не важили. Мусите розуміти, як почувається людина, котра бажає вийти за рамки своїх вроджених обмежень. – Із цими словами я глянула на Кіта, сподіваючись знайти у нього якщо не співчуття, то розуміння, але той відвернувся.

– Невігластво – непростимий гріх, – сказав він, нервово посмикуючи шматочок червоного шовку, що вибивався із одного з численних розрізів його чорного камзола.

– А невірність й віроломство – також, – обірвав його Волтер. – Продовжуй, Метью.

– Може, Діану й не навчили бути відьмою, але вона – далеко не невіглас. Вона – теж науковець, – гордо заявив Метью. – І предметом її пристрасті є алхімія.

– Дами-алхіміки – це все одно, що кухонні філософи, – пирхнув Кіт, – бо вони більше цікавляться покращенням кольору власних облич, аніж розумінням таємниць природи.

– Я вивчаю алхімію в бібліотеках, а не на кухні, – відрізала я, забувши при цьому надати своєму голосу належної модуляції та акценту. Кіт здивовано витріщився на мене. – А потім навчаю цьому предмету студентів університету.

– Невже жінкам дозволено викладати в університетах? – отетеріло й водночас зацікавлено вигукнув спитав Джордж.

– І не лише викладати в університетах, а й навчатися в них, – пробурмотів Метью, потерши кінчик свого носа. – Діана навчалася в Оксфорді.

– Мабуть, це значно покращило відвідуваність лекцій, – сухо зазначив Волтер. Якби жінок пускали до Оріельського коледжу, то і я б залишився надовше, щоб отримати ще один диплом. А чи не зазнають жінки-науковці нападів у цій майбутній колонії десь на північ від Роаноука? – Виходячи з того, що встиг розповісти Метью, це було цілком резонне запитання.

– Зазнають, але не всі. Річ у тому, що Діана знайшла в університетській бібліотеці книгу, яка вважалася втраченою. – Члени групи «Школа ночі» аж роти пороззявляли й подалися вперед. Представників цієї групи втрачені книги цікавили набагато більше, ніж неосвічені відьми та жінки-науковці. – У тій книзі містяться секретні відомості про світ і створіння, що його населяють.

– Книга Таємниць, що начебто розповідає про наше створення і світобудову? – здивовано запитав Кіт. – Раніше ти не цікавився такими байками, Метью. Більше того – ти відкидав їх, як забобони.

– А тепер я в них вірю, Кіте. Бо відкриття Діани привело небезпечних ворогів прямісінько до її порога.

– І з нею був ти. Тож ті вороги просто відсунули засув і увійшли до помешкання. – Волтер похитав головою.

– А чому кохання Метью до Діани призвело до таких важких наслідків? – поцікавився Джордж, намацавши чорну шовкову мотузочку, якою його окуляри були прив’язані до застібки в камзолі. Його камзол, згідно з тодішньою модою, мав набиті об’ємні груди, які шурхотіли й ворушилися, наче мішок з вівсом, від кожного його руху. Джордж підніс до очей окуляри в круглій оправі й став пильно придивлятися до мене, наче я була цікавим об’єктом дослідження.

– А тому, що відьмам та верам заборонено одружуватися, – пояснив скоромовкою Кіт. Я ще ніколи не чула слова «вер» з його свистячим «в» на початку та гортанним «р» наприкінці.

– І демонам та верам також заборонено, – мовив Волтер, застережливо поклавши руку на плече Кіта.

– Та невже? – Джордж здивовано закліпав очима спочатку на мене, а потім на Метью. – А хто заборонив такі шлюби – королева?

– Це давня угода між істотами, яку ніхто не має права порушувати, – переляканим голосом пояснив Том. – Тих, хто насмілюється це зробити, Конгрегація притягує до відповідальності й карає.

Тільки такі старі вампіри, як Метью, пам’ятали часи ще до того, як вищезгадана угода визначила, як істоти мають поводитися одне з одним та людьми, що нас оточували. Найважливіше правило проголошувало: «Жодного братання між протилежними видами», і Конгрегація ревно впроваджувала його дотримання, щоб ніхто не виходив за встановлені межі. Наші таланти – творче начало, силу, надприродні здібності – неможливо було не помітити в змішаних групах. Сила відьми немов вивільняла й висвітлювала творчу енергію сусідніх демонів, а геній демонів, у свою чергу, робив помітнішою вражаючу красу вампірів. Що ж до наших стосунків із людьми, то ми мали сидіти тишком-нишком, не висовуватися й триматися подалі від політики та релігії.

Ще сьогодні вранці Метью наполегливо доводив мені, що у шістнадцятому сторіччі перед Конгрегацією стояли проблеми значно численніші та серйозніші – релігійна війна, спалення єретиків та народний страх перед дивовижним та химерним, підживлюваний нововинайденою технологією книгодрукування – щоб її члени переймалися таким тривіальним та дріб’язковим питанням, як відьма та вампір, які покохали один одного. Зважаючи на ті приголомшуючі та небезпечні події, що сталися відтоді, як я познайомилася з Метью наприкінці вересня, мені було важко в це повірити.

– Яка Конгрегація? – поцікавився Джордж. – Це що – якийсь новий різновид релігійної секти?

Волтер проігнорував запитання свого приятеля і пронизливо поглянув на Метью.

А потім обернувся до мене.

– А ви й досі маєте при собі ту книгу?

– Ніхто не має її при собі. Вона потрапила назад, до бібліотеки. І відьми сподіваються, що я видобуду її звідти для них.

– Значить, за вами полюють із двох причин. Одні хочуть розбити ваші стосунки з вампіром, а інші вбачають у вас ефективний інструмент досягнення бажаної мети. – Волтер потер перенісся і втомлено глянув на Метью. – Друже мій, ти притягуєш нещастя й проблеми, наче магніт. І сталося це в найбільш непідхожий та недоречний момент. До святкування річниці сходження королеви на престол лишилося менше трьох тижнів. Тебе очікують при дворі.

– До біса святкування річниці! Поки серед нас буде пряля часу, нам загрожуватиме небезпека. І вона здатна передбачити, яка доля нас чекає. Ця відьма зможе зруйнувати наше майбутнє, накликати на нас лихо й навіть пришвидчити нашу смерть! – Кіт прожогом вистрибнув зі свого крісла і постав перед Метью. – Як же, в ім’я всього святого, ти наважився утнути таке?

– Схоже, твій хвалений атеїзм тебе підкачав, Кіте, – спокійно мовив Метью. – Боїшся, що насамкінець доведеться відповідати за свої гріхи?

– Може, я й не вірю в добре та всемогутнє божество, як ти, Метью, але є в цьому світі багато такого, чого немає у твоїх філософських книжках. Тому не можна дозволити цій жінці, оцій відьмі, втручатися у наші справи. Можливо, ти й перебуваєш під її чарами, але особисто я не збираюся віддавати в її руки моє майбутнє! – парирував Кіт.

– Хвилиночку. – На обличчі Джорджа з’явився вираз дедалі більшого здивування. – Метью, ти прибув до нас з Честера чи…

– Ні! Ти не мусиш відповідати на це запитання, Мете, – вигукнув Том, наче раптово прозрів. Янус з’явився серед нас з певною метою, і тому ми не маємо заважати йому.

– Ти можеш висловлюватися ясніше, Томе? Звісно, якщо можеш, – сказав Кіт з огидою в голосі.

– Одним обличчям Мет і Діана обернені в минуле. А другим вони вдивляються у майбутнє, – пояснив Том, не звернувши ані найменшої уваги на в’їдливе зауваження Кіта.

– Але якщо Мет не… – почав було Джордж і замовк.

– Том має рацію, – хрипко мовив Волтер. – Метью – наш товариш і звернувся до нас по допомогу. І це, якщо мене не зраджує пам’ять, він зробив уперше. Оце й все, що нам потрібно знати.

– Він просить надто багато, – відказав Кіт.

– Надто багато? А на мою думку, мало та запізно. Метью заплатив за одне з моїх суден, врятував володіння Генрі й тривалий час забезпечував Джорджа книгами, щоб той міг жити у світі власних мрій. Що ж стосується тебе (Волтер оглянув Марлоу з ніг до голови), то все в тобі й на тобі – від твоїх ідей до останньої випитої тобою склянки вина та капелюха на твоїй голові – все це ти маєш виключно завдяки дружньому ставленню Метью Ройдона. Тому забезпечити його дружині тиху гавань під час нинішнього шторму – це суща дрібниця.

– Дякую, Волтере, – полегшено сказав Метью, але посмішка, з якою він до мене обернувся, була непевною й очікувальною. Переконати своїх друзів, а особливо Волтера, стати на його бік виявилося справою важчою, аніж він сподівався.

– Нам доведеться вигадати історію, яка б пояснила, чому твоя дружина тут з’явилася, – задумливо мовив Волтер. – Якусь хитрість, що відволікла б увагу від її несхожості.

– До того ж, Діані потрібна наставниця, – додав Метью.

– А ще її слід трохи навчити гарним манерам, це однозначно, – пробурчав Кіт.

– Ні, її вчителем має бути якась інша відьма, – поправив Метью свого друга.

Волтер задумливо мугикнув.

– Сумніваюся, що в радіусі двадцяти миль від Вудстока знайдеться яка-небудь відьма. А тим паче після того, як тут з’явилися ви.

– А як стосовно отієї книги, господине Ройдон? – поцікавився Джордж, витягуючи загострену сіру паличку з кишені, що губилася в складках його широких та коротких бриджів. Послинивши кінчик олівця, він очікувально підняв його. – Чи не могли б ви розповісти про її розмір та зміст? Я пошукаю її в Оксфорді.

– Книга може почекати, – відповіла я. – Спершу мені потрібне відповідне вбрання. Я ж не зможу вийти з будинку в жакетці П’єра та спідниці, яку вдягала сестра Метью на похорони Джейн Сеймур.

– Виходити з будинку? Та це ж повне божевілля! – пирхнув Кіт.

– Кіт має рацію, – вибачливо мовив Джордж, роблячи помітку в своєму записнику. – Із вашої вимови та бесіди цілком очевидно, що ви в Англії чужа. Я з радістю готовий провести з вами заняття зі стилю та красномовства, господине Ройдон. – Від однієї лише думки про Джорджа Чепмена в ролі Генрі Хіггінса, який навчатиме мене, немов Елізу Дулітл, я тоскно поглянула на двері, і мені захотілося втекти.

– Їй слід заборонити розмовляти взагалі, Метью. Мусиш пильнувати, щоб на людях вона увесь час мовчала, – став наполягати Кіт.

– Нам потрібна жінка, яка б навчала Діану й давала їй поради. Невже ні в кого з вас п’яти немає доньки, дружини чи коханки, яка б могла цим зайнятися? – сердито спитав Метью. Запала повна тиша.

– Що скажеш, Волтере? – з хитрою посмішкою спитав Кіт – і решта чоловіків вибухнули реготом, який розрядив важку атмосферу, немов кімнатою війнув освіжаючий літній вітерець. Навіть Метью розсміявся.

Коли сміх почав стихати, увійшов П’єр, хвицаючи ногами гілочки розмарину та лаванди, розкидані серед очерету, що мали вбирати вологу приміщення. І в цю ж мить дзвони почали бити дванадцяту годину. Як і айва, яка нещодавно потрапила мені на очі, сполучення звуків та запахів повернуло мене прямісінько до Медісона.

Минуле, сучасність та майбутнє злилися воєдино. І сталося це не повільно, як плавне розмотування котушки, а навпаки: раптово настав момент повної непорушності, й мені здалося, наче час зупинився. У мене перехопило подих.

– Діано, – гукнув мене Метью, беручи за лікоть.

Мою увагу привернуло щось блакитно-бурштинове, якесь переплетення світла та кольору. Воно було щільно втиснуте в куток кімнати, де не могло бути нічого іншого, крім павутиння та пилу. Зачарована цим видінням, я подалася до нього, охоплена бажанням підійти й роздивитися.

– У неї що – приступ? – спитав Генрі, і над плечем Метью показалася його голова.

Биття дзвону припинилося, а запах лаванди поступово вивітрився. Блакитно-рожеве видіння замерехтіло, стало сіро-білим, а потім зовсім щезло.

– Вибачте, мені здалося, наче я щось побачила в кутку. Можливо, то була гра світла, – сказала я, торкнувшись долонею до щоки.

– Може, то на тебе так вплинув зсув часу, серце моє, – пробурмотів Метью. – Я обіцяв тобі, що ми прогуляємося в парку. Ти вийдеш зі мною надвір провітрити голову?

Можливо, то дійсно був побічний ефект від подорожі в часі, і свіже повітря мені дійсно допомогло б. Але ми щойно прибули, а Метью не бачився зі своїми товаришами більш ніж чотириста років.

– Ти б залишався зі своїми друзями, – твердо заперечила я, хоча мій погляд мимоволі тягнуло до вікон.

– Коли ми повернемося, вони й досі сидітимуть тут, розпиваючи моє вино, – з посмішкою зауважив Метью. А потім додав, обернувшись до Волтера: – Я покажу Діані її дім і пересвідчуся, що вона зможе самостійно знаходити шлях у парку та садах.

– Нам треба буде поговорити, – попередив його Волтер. – Ми ще не з усім розібралися.

Метью кивнув, беручи мене за талію.

– Не зараз, трохи згодом.

Залишивши представників групи «Школа ночі» у вітальні, ми пішли надвір. Том уже втратив інтерес до стосунків між відьмою та вампіром і заглибився в читання. Джордж також поринув у власні думки й сидів, щось завзято записуючи у нотатник. Погляд Кіта був пильний та насторожений, Волтера – обережно-підозрілий, а очі Генрі повнилися симпатією і співчуттям. У своєму чорному вбранні, з настороженими обличчями, усі троє скидалися на зграйку лиховісних круків. І це нагадало мені слова, які невдовзі мав сказати Шекспір про членів цієї групи.

– Який там початок, – стиха спитала я Метью. – «Чорне – символ пекла»?

Метью замислився. – «Чорне – символ пекла, темниці барва й школа ночі».

– «Колір дружби» – було б доречніше, – зауважила я. Я вже бачила, як Метью керував читачами в Бодлійській бібліотеці, але я все одно не очікувала, що він матиме такий сильний вплив на таких видатних людей, як Волтер Рейлі та Кіт Марлоу. – А чи є щось таке, чого б твої приятелі не зробили заради тебе, Метью?

– Благаймо Господа, щоб ми ніколи про це не дізналися, – серйозно відповів Метью.

3

Уранці в понеділок мене провели до кабінету Метью. Він розташовувався між апартаментами П’єра та меншою кімнатою, використовуваною для ведення майнових справ, і звідти відкривався вид на сторожку біля воріт та вудстокський шлях.

Більшість хлопців – тепер, коли я ближче познайомилася з ними, цей збірний термін здавався мені набагато кращим, аніж грандіозне «Школа ночі» – замкнулися в кімнаті, яку Метью називав їдальнею, і, попиваючи ель та вино, напружували свою багату уяву, щоб вигадати вірогідну історію мого минулого. Волтер запевнив мене, що ця історія в своєму завершеному вигляді пояснить допитливим місцевим мешканцям мою раптову появу у Вудстоці, зніме запитання про мій дивний акцент та звички.

А придумали вони дещо вкрай мелодраматичне. І недивно, бо ключові елементи моєї «легенди» вигадали двоє драматургів, Кіт і Джордж, котрі постійно мешкали в цих краях. Серед її персонажів були померлі батьки-французи, пожадливі дворяни, що хтиво полювали на беззахисну сироту (тобто на мене) та підстаркуваті розпусники, які вперто намагалися позбавити мене цноти. А коли мова пішла про моє навернення з католицизму в кальвінізм, то моя історія набула масштабів епосу. Перехід до кальвінізму спричинився до мого добровільного вигнання до берегів протестантської Англії, де я багато років провела в страшенних злиднях, від яких мене врятував Метью, покохавши з першого погляду і пройнявшись співчуттям. Коли моя легенда після кількох завершальних мазків набула свого остаточного вигляду, Джордж (в якому дійсно щось було від вчителя-педанта) пообіцяв вишколити мене так, щоб я знала її подробиці напам’ять.

Я насолоджувалася відносним спокоєм, який був рідкісним явищем у цьому тісному й галасливому домі Єлизаветинської доби. Наче невгамовний бешкетник, Кіт безпомилково вибирав найбільш недоречний момент, щоб принести пошту, оголосити обід або ж попрохати Метью розв’язати якусь проблему. А Метью, ясна річ, хотілося якомога більше побути зі своїми друзями, яких він більше ніколи не сподівався побачити знову.

Наразі він був з Волтером, а я, чекаючи на його повернення, намагалася зайняти свою увагу невеличкою книжкою. Свій стіл біля вікна він залишив таким, яким він був – з численними гусячими перами для письма та чорнильницями, повними чорнила. Решта приладдя валялася розкидана поруч: воскова паличка для запечатування кореспонденції, тоненький ніж для відкривання листів, свічка та срібна сільничка. Остання була заповнена не сіллю, а піском, що виявилося сьогодні вранці, коли я, скрегочучи зубами, їла варені яйця.

На моєму столі стояла ідентична сільничка, одна чорнильниця з чорним чорнилом та залишки трьох перових ручок. А в даний момент я займалася тим, що доламувала четверту, намагаючись опанувати складні завитки, характерні для письма Єлизаветинської доби. Складення обов’язкового списку вправ полегшило б і скоротило курс мого навчання. Будучи істориком, я не один рік провела за дослідженнями давніх почерків і тому достеменно знала, як мають виглядати літери, які слова були найбільш вживаними і який зі ще не усталених орфографічних стилів мені слід вибрати в часи, коли словників було мало, а граматичних правил іще менше.

Виявилося однак, що головна проблема полягала не в тому, щоб знати, як і що робити, а як робити це реально. Витративши багато років на те, щоб стати фахівцем, я знову стала ученицею. Тільки цього разу моя мета полягала не в тому, щоб збагнути минуле, а щоб жити в ньому. Наразі це був вельми принизливий досвід, бо все, що я спромоглася зробити, – це геть зіпсувати першу сторінку кишенькового записника з чистими сторінками, який Метью дав мені сьогодні вранці.

– Це – Єлизаветинський аналог портативного комп’ютера, – пояснив він, подаючи мені тоненьку книжку. – Ти – літераторка і знавець слів, тому тобі треба кудись їх записувати.

Я з тріском розігнула тугу палітурку, враз вивільнивши гострий запах паперу. Найбільш благочестиві жінки цієї епохи користувалися такими книжечками як молитовниками.

Діана

Там, де я зробила надто сильний натиск на початку літери «Д», утворилася жирна пляма, а поки я дійшла до останнього «А», у ручці скінчилося чорнило. Та все одно це був приклад гідного поваги намагання опанувати курсивний почерк. Моя рука рухалася набагато повільніше, аніж рука Метью, коли він писав листи хвилястим почерком у стилі «секретар». То був стиль юристів, лікарів та інших фахівців, але наразі я ще була не в змозі його опанувати.

Бішоп

Це слово вийшло вже кращим. Але я швидко прогнала з обличчя с самовдоволену посмішку і закреслила своє прізвище. Я ж тепер заміжня. Із цією думкою я вмочила перо в чорнильницю.

Де Клермон

Діана де Клермон.Тепер моє ім’я звучало як ім’я графині, а не історика. Крапля чорнила тихо впала на нижній край аркуша. Я ледь втрималася, щоб не вилаятися з досади. На щастя, поставлена пляма не забруднила мого імені. Але й це ім’я було не моїм. Тому я розмазала краплю чорнила по прізвищу «де Клермон», зачорнивши його, хоча літери все одно ледь-ледь проступали. Я зупинила тремтіння в руці й ретельно виписала правильне прізвище.

Ройдон

Тепер це – моє прізвище. Діана Ройдон, дружина найзагадковішої постаті в таємничій «Школі ночі». Я критично оглянула аркуш. І дійшла висновку, що мій почерк – повна катастрофа. Просто жах. Він навіть віддалено не був схожий на акуратний заокруглений почерк хіміка Роберта Бойля та почерк його обдарованої сестри Катерини.

Я плекала надію, що почерк жінок у 1590-х роках був значно неохайнішим за почерк 1690-х років. Іще кілька дотиків пера – і напис буде готовий.

Її записник.

Знадвору долинули голоси. Нахмурившись, я відклала ручку й підійшла до вікна.

Унизу стояли Метью та Волтер. Шибки приглушували їхні голоси, але тема їхньої розмови була, вочевидь, неприємною, якщо судити зі стривоженого обличчя Метью та насуплених брів Рейлі. Коли Метью відмахнувся від співбесідника і спробував було піти геть, Волтер твердою рукою зупинив його.

Відтоді як мій чоловік отримав сьогодні вранці першу порцію кореспонденції, щось явно його турбувало. Він ураз став мовчазним та задумливим і довго тримав, не відкриваючи, торбину. Хоча Метью й пояснив, що кореспонденція стосувалася звичайних майнових справ, було однозначно ясно, що вона містила дещо більше, аніж просто вимоги сплатити належні податки й рахунки.

Я притисла свою теплу долоню до прохолодної шибки так, наче лише вона відділяла мене від Метью. Цей перепад температур нагадав мені про розбіжність між теплокровною відьмою та холоднокровним вампіром. Я повернулася до столу й знову взяла ручку.

– Бачу, ти таки вирішила залишити свій слід у шістнадцятому столітті, – сказав Метью, несподівано виростаючи за моєю спиною. Злегка піднятий куточок рота вказував на його веселе здивування, крізь яке, однак, все одно проступала напружена стурбованість.

– Та я й досі вагаюся, чи варто залишати про себе розлогу згадку, – зізналася я. – Бо майбутній історик може здогадатися, що тут щось не так. «Так само, як і Кіт здогадався, що зі мною було щось не так», – додала я подумки.

– Не хвилюйся. Ця книжечка не потрапить за межі цього будинку, – запевнив мене Метью, простягаючи руку до стосу своїх листів.

– Ти не можеш гарантувати це зі стовідсотковою впевненістю, – заперечила я.

– Нехай історія сама за себе потурбується, Діано, – рішуче відказав він, немов ставлячи крапку в цій розмові. Але я не могла не думати про майбутнє і про той вплив, який може справити на нього наше перебування в минулому.

– Я й досі вважаю, що нам не слід дозволяти Кіту тримати у себе оту шахову фігурку. – Мене невідступно переслідував спогад про те, як Марлоу тріумфально вимахував маленькою статуеткою богині Діани. Та статуетка була королевою в коштовному наборі срібних шахів, який належав Метью; вона також була одним із тих предметів, якими я скористалася, щоб спрямувати нас саме в цей відрізок минулого і саме в це місце. Двоє незнайомих молодих демонів, Софі Норман та її чоловік, Натаніель Вільсон, несподівано принесли її до будинку моєї тітки в Медісоні якраз в той момент, коли ми обмірковували нашу майбутню подорож у часі.

– Кіт цілком справедливо і за правилами виграв її у мене минулого вечора – що й мало статися, судячи з ходу гри. Принаймні зараз я вже бачу, як це йому вдалося: він хитрим прийомом відволік мою увагу. – Зі швидкістю, гідною заздрощів, Метью черкнув записку, а потім, акуратно склавши аркуш, капнув бульбашку розтопленої кіноварі на його краї і притис печаткою. На золотій поверхні персня виднівся простий символ планети Юпітер, а не та, складніша емблема, яку відьма Сату випалила на моїй шкірі. Віск потріскував, застигаючи. – Якимось чином моя біла королева потрапила від Кіта до родини відьом у Північній Кароліні. Маємо сподіватися, що вона повторить цей шлях – з нашою допомогою чи без неї.

– Кіт не знав мене раніше. І він недолюблює мене.

– Іще одна причина не перейматися. Допоки йому буде неприємно споглядати зображення Діани, він не зможе з ним розлучитися. Крістофер Марлоу – мазохіст вищого ґатунку. – Із цими словами Метью взяв іще одного листа і відкрив його, розрізавши ножем.

Оглянувши інші предмети на моєму столі, я взяла в руку жменьку монет. Моя навчальна програма в університеті не передбачала практичних знань із грошових знаків Єлизаветинської доби. Не було в ній також відомостей про ведення хатнього господарства, про належний порядок вдягання нижньої білизни, форми звертання до слуг і про виготовлення ліків від головного болю, на який страждав Том. Розмови з Франсуазою стосовно мого гардеробу виявили моє повне невігластво щодо поширених назв звичайних кольорів. Що таке «зелений, мов гусячий висерок», я вже знала, але мені ще не траплявся отой особливий сріблясто-брунатний відтінок, відомий під назвою «пацюче хутро». Ці практичні труднощі навели мене на думку задушити після повернення першого ж стрічного історика доби Тюдорів за злочинне нехтування своїми професійними обов’язками.

Але було щось привабливе в знайомстві з деталями повсякденного життя, і тому я швидко забула про роздратування і свій кровожерний намір. Я перебрала монети на своїй долоні, шукаючи срібний пенні. То був наріжний камінь, на якому ледь трималися мої мізерні знання. Ця монета була не більшою за ніготь на моєму великому пальці. Тоненька, наче облатка, вона мала на собі той самий профіль королеви Єлизавети, що й решта монет. Розклавши монети відповідно до вартості, я почала впорядковано описувати їх на наступній чистій сторінці свого щоденника.

– Дякую, П’єре, – пробурмотів Метью, ледь поглянувши на свого слугу, коли той забрав запечатану кореспонденцію і поклав на стіл наступну порцію нової.

Ми сиділи й писали в комфортній товариській тиші. Скінчивши невдовзі свій список монет, я спробувала пригадати, чому навчив мене небагатослівний кухар Шарль стосовно приготування глінтвейну – чи як там його називають?

Глінтвейн проти головного болю

Задоволена тим, що напис вийшов більш-менш прямим, з викрутасами і мав лише три малесенькі чорнильні плями, я продовжила.

Поставте воду на вогонь. Вбийте в неї два яєчні жовтки. Додайте білого вина і вбийте іще жовтки. Коли вода дійде до кипіння, дайте охолонути, а тоді додайте іще вина та яйце. Доведіть суміш до кипіння, додаючи шафрану та меду.

Утворена суміш була гидотною – вона мала яскраво-жовтий колір та слизьку консистенцію чи то сметани, чи то сиру – але Том проковтнув її без нарікань. Згодом, коли я спитала Шарля про належну пропорцію меду та вина, він здійняв руки догори, нажаханий моєю нетямущістю, і швидко вийшов геть, не сказавши ані слова.

Пожити в минулому завжди було моїм таємним бажанням, але це виявилося набагато важчим, ніж я коли-небудь собі уявляла. Я скрушно зітхнула.

– Тобі знадобиться більше, ніж оцей записник, щоб відчути себе тут, як удома, – зауважив Метью, не відриваючи очей від своєї кореспонденції. – Тобі також потрібна власна кімната. Чому б тобі не оселитися у цій? Вона достатньо світла, щоб замінити тобі бібліотеку. Ти можеш також перетворити її на алхімічну лабораторію, хоча якщо ти збираєшся перетворювати свинець на золото, тобі захочеться мати більш усамітнене приміщення. Кімната біля кухні, наприклад.

– Біля кухні не вийде. Бо Шарль ставиться до мене неприязно, – відповіла я.

– А він до всіх ставиться неприязно. І Франсуаза також. Звісно, за винятком Шарля, якого побожно шанує, немов якогось святого, попри його пристрасть до чарки.

У коридорі почулися тверді й чіткі кроки, і на порозі з’явилася невдоволена Франсуаза.

– До господині Ройдон прийшли чоловіки, – оголосила вона й відійшла убік, даючи дорогу сивочолому сімдесятирічному діду з мозолистими руками та набагато молодшому чоловіку, який ніяково переступав з ноги на ногу. Жоден із прибулих не був істотою.

– Сомерс, – нахмурився Метью. – А це – молодший Джозеф Бідвел?

– Еге ж, володарю Ройдон, – відповів молодший, стягуючи з голови шапку.

– А зараз господиня Ройдон дозволить вам зняти її розміри, – заявила Франсуаза.

– Розміри? Які розміри? – погляд, який Метью кинув на мене, а потім на Франсуазу, вимагав негайної відповіді.

– Взуття. Рукавички – для гардеробу мадам, – сказала Франсуаза. На відміну від спідниць, черевики потребували іншого підходу, аніж той, який можна було охарактеризувати фразою «один розмір підійде для всіх».

– То я попросила Франсуазу послати за майстрами, – пояснила я, сподіваючись на розуміння і сприяння з боку Метью. Зачувши мій дивний акцент, Сомерс отетеріло вирячив очі, але швидко взяв себе в руки й напустив на себе вигляд нейтральної поштивості.

– Під час подорожі моя дружина зіткнулася з певними труднощами, – невимушено мовив Метью, стаючи біля мене, – і всі її особисті речі були втрачені. На жаль, Бідвеле, ми не маємо черевиків, які можна було б скопіювати. – Із цими словами Метью застережливо поклав мені руку на плече, сподіваючись таким чином утримати мене від можливих необачних коментарів.

– Дозвольте, господине Ройдон? – спитався Бідвел, нахиляючись і опускаючи руки до шнурків, якими на моїх ногах трималися завеликі черевики. Позичене взуття свідчило про те, що я була не та, за кого себе видавала.

– Будь ласка, – сказав Метью, випереджаючи мою відповідь. Франсуаза поглянула на мене зі співчуттям. Вона знала, як неприємно, коли Метью затикає тобі рота.

Молодик мимовільно сіпнувся, доторкнувшись до моєї теплої ноги й відчувши мій прискорений пульс. Він явно очікував набагато прохолоднішої плоті з менш виразними ознаками життя.

– Не барися, хутко до діла, – суворо наказав йому Метью.

– Вибачте, сір Ройдон, вибачте, мій володарю, – забелькотів хлопець, перелічуючи всі належні титули, окрім, хіба що, «ваша величносте, князь темряви», хоча цей останній також явно мався на увазі.

– А де твій батько, хлопче? – спитав Метью вже добрішим голосом.

– Уже чотири дні, як лежить хворий у ліжку, володарю Ройдон. – Бідвел витягнув із торбинки на поясі шматок повсті і, приклавши до нього кожну мою стопу, обвів контури паличкою з деревного вугілля. Зробивши на повсті якісь позначки, він скінчив свою роботу й швидко відпустив мої ноги. Потім Бідвел витягнув зі своєї торбинки химерну книжечку з квадратних клаптів фарбованої шкіри, зшитих докупи шкіряними мотузочками, і подав її мені.

– А які кольори зараз у моді, майстре Бідвел? – спитала я, відхиляючи книжку вбік рукою. Я потребувала поради, а не тесту з множинними варіантами вибору.

– Дами, які з’являються при дворі, носять біле зі срібним та золотим тисненням.

– Ми не збираємося з’являтися при дворі, – швидко заперечив Метью.

– Тоді чорний, а також рудувато-коричневий. – І Бідвел продемонстрував клапоть шкіри кольору карамелі. Не встигла я й слова сказати, як Метью дав свою згоду.

Потім настала черга старшого чоловіка. Він теж здивувався, коли взяв мою руку і відчув на ній мозолі. Добре виховані панянки, котрі виходили заміж за таких, як Метью, не займалися веслуванням. Сомерс помітив також ґульку на моєму середньому пальці. Панянки з гарними манерами таких ґульок не мали, бо ручки в руках не тримали. Майстер одягнув мені на праву руку явно завелику оксамитно-м’яку рукавичку і взяв голку із затягнутою в неї грубою ниткою.

– Твій батько має все, що йому потрібно, Бідвеле? – спитав Метью.

– Так, дякую, володарю Ройдон, – з легким поклоном відповів чоботар.

– Шарль пошле йому оленини та масла, – додав Метью, окинувши поглядом худорляву постать хлопця. – І вина також.

– Майстер Бідвел буде вдячний за вашу доброту, – сказав Сомерс, ушиваючи голкою рукавичку, щоб щільніше сиділа на руці.

– Є іще хворі? – спитав Метью.

– Донька Рейфа Медоуза захворіла на люту лихоманку. Ми боялися за старого Едварда, але той відбувся трясцею, тільки й усього, – стисло відповів Сомерс.

– Сподіваюся, дочка Медоуза одужала.

– Ні, – відповів Сомерс, відриваючи нитку. – Її поховали три дні тому. Най вона спочине в мирі.

– Амінь, – сказали всі присутні в кімнаті. Франсуаза підняла брови й кивнула головою у бік Сомерса. І я теж мовила «амінь», хоча запізно.

Завершивши обміри й пообіцявши мені черевики та рукавички на кінець тижня, майстри вклонилися й пішли. Франсуаза обернулася й хотіла було вийти також, але Метью затримав її.