Текст книги "Сповідь відьом. Тінь ночі"

Автор книги: Дебора Гаркнесс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 49 страниц) [доступный отрывок для чтения: 18 страниц]

9

Коли наступного ранку двері моєї кімнати рвучко розчинилися, я побачила Метью, що стояв, прихилившись до кам’яної стіни. Судячи з його стану, йому теж не вдалося анітрохи поспати. Він ураз скочив на ноги на втіху двох дівчат-служниць, які захихотіли позаду мене. Їм іще ніколи не доводилося бачити його таким: пожмаканим та скуйовдженим. Його обличчя затьмарювала похмура гримаса.

– Доброго ранку, – сказала я, ступаючи вперед і погойдуючи яскраво-червоними спідницями. Як і ліжко, в якому я спала, служниці та майже все, чого я торкалася, ця одіж належала Луїзі де Клермон. Сильний задушливий запах цибету та троянд, поширюваний декоративними завісами, які оточували ліжко, всю ніч не давав мені спати. Я глибоко вдихнула холодне чисте повітря і вловила в ньому слабкий аромат конюшини та кориці, який, безперечно, ішов від Метью. Щойно я відчула цей аромат, як частина втоми враз покинула моє тіло, і я, заспокоєна його звичністю, іще глибше закуталася в чорну шерстяну мантію без рукавів, яку дівчата накинули мені на плечі. Ця мантія нагадала мені про мої наукові регалії і водночас захистила від холоду.

Обличчя Метью дещо просвітліло, коли він притиснув мене до себе і поцілував зі своєю захоплюючою одержимістю кожною деталлю. А дівчата-служниці все хихотіли й підбадьорювали його своїми ремарками. Раптом я відчула своїми литками подув холодного повітря – то додався іще один свідок нашого поцілунку. Ми перервали поцілунок.

– Ти вже надто дорослий, щоб проводити всю ніч у передпокоях, Маттеусе, – прокоментував його батько, просовуючи з сусідньої кімнати свою рудувато-каштанову голову. – Дванадцяте сторіччя тобі, бач, не підходило, і ми дозволили тобі цілком заглибитися у поезію. Благаю, приведи себе в порядок, щоб можна було показатися на люди, і відведи Діану униз. Від неї тхне, як від вулика в розпал літа, тому челядь не відразу призвичаїться до її запаху. Нам не потрібне випадкове й трагічне кровопролиття.

– Його можливість різко зменшиться, якщо ти припиниш своє втручання. Те, що ти розділив нас, це абсурд! – мовив Метью, беручи мене за лікоть. – Ми – подружжя.

– Ні, ви не подружжя, дякуючи богам. Ідіть униз, а я невдовзі до вас приєднаюся. – І, скептично похитавши головою, Філіп зник.

Коли ми сиділи напроти один одного за одним із довгих столів у великій прохолодній залі, Метью мовчав, мов у рот води набравши. У цю годину в приміщенні було мало людей, а ті, хто зазирали, швидко ретирувалися, побачивши не надто привітний вираз його обличчя. Переді мною на стіл поставили вино з прянощами та гарячий, щойно з плити, хліб. Я воліла б попити чаю, але була не проти й вина. Метью почекав, коли я зроблю перший добрячий ковток, а потім заговорив.

– Я щойно бачився з батьком. Ми вирушаємо негайно.

Я не відповіла, а тільки міцніше огорнула пальцями чашку з вином. У вині плавали набухлі апельсинові скоринки, які робили його схожим на фруктовий напій.

Метью сторожко окинув поглядом кімнату.

– Не треба було нам сюди приходити.

– І куди ж ми тепер поїдемо? На вулиці сніжить. У Вудстоці селяни вже готові потягнути мене до судді за звинуваченнями у відьомському чаклунстві. А тут, у замку, ми хоча й спимо поодинці і змушені коритися твоєму батьку, але він, можливо, знайде якусь відьму, згідну мені допомогти, – сказала я, усвідомлюючи, що досі похапливі рішення, які приймав Метью, ні до чого доброго не привели.

– Філіп любить пхати носа у чужі справи. А щодо знаходження відьми-наставниці, то можу запевнити тебе, що він любить їх не більше, аніж моя маман. Метью пильно придивився до подряпаної поверхні столу й пошкрябав пальцем цівочку свічкового воску, що затік до однієї з тріщин. – Можемо поїхати до мого будинку в Мілані. І провести там Різдво. Італійські відьми відомі своєю солідною репутацією чаклунок та безстрашними пророцтвами майбутнього.

– Тільки не Мілан. – Філіп з’явився перед нами зі швидкістю урагану й ковзнув поруч зі мною на лаву. Метью ретельно уповільнював свою швидкість та стримував силу, роблячи шанобливу поправку на мої нерви теплокровної істоти. Так само чинили й Марта, Міріам, Маркус та Ізабо. Його ж батько такої завбачливості та поваги не виявляв.

– Я вже здійснив свій акт синівського послуху й вірності, Філіпе, – стримано мовив Метью. Тому причини подальшого перебування тут я не бачу, а в Мілані нам буде добре. До того ж, Діана володіє тосканським діалектом.

Якщо він мав на увазі італійську мову, то мої знання в її царині обмежувалися хіба що здатністю замовити страву в ресторані або книгу в бібліотеці. Чомусь я мала сумнів, що цього буде достатньо для повноцінного спілкування.

– Сподіваюся, що це стане їй у великій пригоді. У такому разі, шкода, що ви не їдете до Флоренції. Утім, після останніх витівок у тому місті ти іще довго будеш там персоною нон-грата, – спокійно відповів Філіп. – Parlez-vous français, madame (Розмовляєте французькою, мадам)?

– Oui, – обережно відповіла я, побоюючись, що розмова недарма – і не на добре – набуває багатомовного характеру.

– Гм-м-м, – нахмурився Філіп. – Dicunt mihi vos es philologus (Мені казали, що ви філолог).

– Діана науковець, – роздратовано втрутився Метью у розмову. – Якщо хочеш перевірити її фаховий рівень, то я можу надати тобі таку можливість після сніданку, в приватній атмосфері.

– Loquerisne latine (Розмовляєте латиною)? – поцікавився Філіп так, наче й не почув свого сина. – Millás elliniká (Розмовляєте грецькою)?

– Mea lingua latina est mala (Я погано розмовляю латиною), – відповіла я, поставивши на стіл чашку зі своїм вином. Філіп витріщився на мене, явно ошелешений моєю жахливою відповіддю в стилі школярки-трієчниці, і вираз його обличчя живо нагадав мені жахи екзамену з латині. Покладіть переді мною латинський алхімічний текст, і я зможу його прочитати. Але до дискусії я була неготова. Сподіваючись, що я попала в точку, вирахувавши, що друге його запитання стосувалося знання грецької, я хоробро бовкнула:

– Tamen mea lingua graeca est peior (А моя грецька мова іще гірша).

– Тоді й цією мовою говорити не будемо, – пробурмотів Філіп із явним незадоволенням у голосі. А потім повернувся до Метью й обурено спитав:

– Den tha ekpaidéfsoun gynaíkes sto méllon?

– Батьку, в добу Діани жінки отримують набагато глибшу й ширшу освіту, аніж, як на твою думку, потрібно, – відповів Метью. – Але не грецькою мовою.

– А що, в майбутньому потреба в Аристотелі відпала? Якийсь він дивний, цей світ майбутнього. Я радий, що мені до нього іще довго жити. – Філіп підозріло принюхався до глека з вином і визнав за краще не куштувати його. – Діані доведеться підігнати свої знання французької та латини, щоб мати змогу більш-менш вільно розмовляти цими мовами. Лише декілька наших слуг розмовляють англійською, а з тих, хто на нижніх поверхах, – узагалі ніхто. – Він кинув через стіл важку зв’язку ключів. Механічно розчепіривши пальці, я спіймала їх.

– Це їй абсолютно не потрібно, – відказав Метью, простягаючи руку, щоб взяти у мене ключі. – Діана не буде тут настільки довго, що їй доведеться спілкуватися з усією челяддю.

– Вона – найвища за рангом жінка у Сеп-Турі, тому це її обов’язок. Вам слід, на мою думку, розпочати з кухарки, – сказав Філіп, показавши на найбільший з ключів. – Оцим відмикають харчові комори. Решта відмикають пекарню, пивоварню, усі спальні кімнати, окрім моєї, а також льохи.

– А яким відмикається бібліотека? – спиталася я, з цікавістю обмацуючи потерті залізні поверхні ключів.

– У цьому домі книги ні від кого не замикають, – відповів Філіп, – лише харчі, ель та вино. Читання Геродота або Томи Аквінського не спонукає до поганої поведінки.

– Головне – почати, – стиха мовила я. – А як, до речі, звуть кухаря?

– Шеф-кухар.

– Та ні, яке він має ім’я?

Філіп знизав плечима.

– Він – старший на кухні, а значить – шеф-кухар. Я ніколи інакше його й не називав. А ти, Маттеусе? – Батько з сином обмінялися такими поглядами, що я занепокоїлася долею столу на хрестоподібних ніжках, що їх розділяв.

– А я гадала, що старший – ви. Якщо я зватиму кухаря «шеф», то як же тоді я зватиму вас? – Мій гострий дотеп на мить відволік увагу Метью, який вже був готовий учепитися своїми довгими пальцями у батькову горлянку.

– Усі тутешні звуть мене «сір» або «батько». Яке з цих двох подобається вам більше? – питання, що його поставив мені Філіп, було улесливе, але небезпечне.

– Зви його «Філіп», от і все, – пробурчав Метью. – Він має багато титулів, але поки ти їх вимовлятимеш, у тебе язик розпухне.

Філіп люто вишкірився на сина.

– Бачу, ти втратив розум, але не втратив свого нахабства. Залиш хатнє господарство своїй жінці й поїхали зі мною верхи. Ти якийсь охлялий, тобі треба прогулятися й освіжитися. – І Філіп задоволено потер руки, передчуваючи задоволення.

– Я не залишу Діану саму, – відказав Метью, знервовано крутячи пальцями величезну срібну сільничку – попередницю скромної череп’яної посудинки, яка стояла у мене біля плити в Нью-Гейвені.

– А чом би й ні? – пирхнув Філіп. – Ален буде їй нянькою.

Метью відкрив було рота, щоб відповісти, але я перервала його.

– Батьку, – звернулася я до Філіпа милим голосочком, встряючи в перепалку. – Можна мені поговорити наодинці з чоловіком, перш ніж він зустрінеться з вами у конюшні?

Філіп зіщулив очі. А потім підвівся й повільно вклонився у мій бік. Уперше цей вампір зробив рух із більш-менш нормальною швидкістю.

– Ясна річ, мадам. Я пошлю за Аленом, щоб він вам прислуговував. Насолоджуйтеся можливістю побути наодинці, поки ви її маєте.

Метью почекав, не зводячи з мене очей, поки його батько пішов з кімнати.

– Що ти замислила, Діано? – тихо спитав він, коли я підвелася і повільно рушила до нього навколо столу.

– А чому це Ізабо у Трірі? – поцікавилася я.

– А яка різниця? – ухильно відповів Метью.

І тут я заматюкалася, як простолюдинка, від чого вираз невимушеності враз злетів з обличчя Метью. Минулої ночі, лежачи в пропахлій трояндами спальні Луїзи, я мала вдосталь часу, щоб вибудувати низку подій минулого тижня й узгодити їх із тим, що я знала про цей історичний період.

– Велика різниця, бо в Трірі їй більше нема чого робити, окрім як на відьом полювати! Один із слуг перелякано кинувся геть з кімнати, попрямувавши до парадних дверей. Однак біля каміна залишалося іще двоє чоловіків, тому я стишила голос. – Тут не місце й не час обговорювати роль твого батька в геополітиці ранньої доби новітньої історії, трагічну загибель батька Гелоугласа чи те, як кардинал дозволив тобі помикати ним так, наче Сен-Мішель – це твій приватний острів. Ти сам мені про це розповіси. А іще нам конче необхідний додатковий час та конфіденційна обстановка, щоб ти докладніше розповів мені про аспекти вампірського парування.

Я крутнулася на п’ятах, щоб втекти від нього геть. Метью почекав, доки я не відбіжу достатньо далеко, щоб подумати, що втеча можлива, а потім блискавичним рухом схопив мене за лікоть і повернув назад. То був інстинктивний маневр хижака.

– Ні, Діано, ми поговоримо про наш шлюб до того, як хто-небудь із нас покине цю кімнату.

Метью повернувся туди, де остання купка слуг наминала сніданок. Різким кивком голови він спонукав їх до втечі.

– Який шлюб? – грізно напустилася я на нього. В очах спалахнуло щось небезпечне – і враз зникло.

– Діано, ти кохаєш мене? – несподівано спокійно спитав Метью.

– Так, – відповіла я миттєво, не замислюючись. – Але якби справа була лише в моїй любові до тебе, то все було б дуже просто, і ми б досі були в Медісоні.

– А все й так дуже просто, – сказав Метью, підводячись на ноги. – Якщо ти й справді любиш мене, то слова мого батька не матимуть сили, щоб розбити ті клятви, які ми дали один одному, а Конгрегація жодним чином не змусить нас дотримуватися отієї угоди.

– Якби ти й справді кохав мене, то віддав би мені всього себе. І тіло, і душу.

– Усе не так просто, – з сумом мовив Метью. – Я з самого початку попереджав тебе, що стосунки з вампіром будуть складними.

– Здається, Філіп так не вважає.

– Тоді стрибни до нього у ліжко. А якщо тобі потрібен я, то доведеться почекати. – Метью тримав себе в руках, але то був спокій замерзлої ріки: твердої та гладенької на поверхні, але нестримної й шаленої під кригою. Відтоді як ми покинули Стару Хижку, він часто користувався словами як зброєю. За перші декілька різких зауважень він вибачився, але потім вибачень уже не було. А тепер, коли він опинився поруч зі своїм батьком, лоск його цивілізованості став надто тонким для такої модерної та людяної речі, як каяття.

– Філіп – не мій тип мужчини, – холодно відказала я. – Утім, зроби мені послугу, поясни, будь ласка, чому я маю чекати тебе?

– Тому що немає такого поняття, як вампірське розлучення. Є парування, і є смерть. Декотрі вампіри, як, наприклад, моя мати та Філіп, на певний час розлучаються, якщо між ними виникають… – тут Метью зробив паузу – …виникають розбіжності. І вони заводять собі інших коханок чи коханців. Із часом вони ці розбіжності долають – і сходяться знову. Але зі мною так не вийде.

– Чудово. Це мене також не влаштовує. Але я й досі не розумію твого впертого небажання зреалізувати наші шлюбні стосунки. – Він уже встиг досконально вивчити моє тіло та його реакції з ретельною прискіпливістю коханця. Та він чомусь вагався, але не через мене і не через саме поняття сексу.

– Рано ще обмежувати твою свободу. Якщо я загублюся, поринувши в тебе, то вже не буде інших коханців, не буде розлучень. Ти мусиш бути впевненою, що тобі дійсно хочеться побратися з вампіром.

– Поставлений перед вибором, ти кожного разу вибираєш мене, але коли я бажаю того самого, то невже ти гадаєш, що я сама не знаю, чого хочу?

– Я мав чимало можливостей збагнути, чого насправді бажаю. Твоя симпатія до мене може виявитися не чим іншим, як способом послабити страх перед невідомим або задовольнити твоє бажання приєднатися до світу створінь, що так довго був для тебе забороненим.

– Симпатія? Та я кохаю тебе! І немає різниці, скільки часу я маю – два дні чи два роки. Моє рішення буде незмінним.

– Різниця є в тому, що я не зробив із тобою те, що зробили твої батьки! – вибухнув Метью, проносячись повз мене. – Парування з вампіром є не менш зобов’язуючим, аніж бути зачарованим відьмами. Ти вперше живеш за своїми правилами, однак уже готова проміняти один комплект обмежень на інший. Але мої обмеження – це не якісь там казкові чари, тому жодне заклинання не зможе зняти їх, коли вони почнуть набридати й дратувати.

– Я – твоя коханка, а не полонянка.

– А я – вампір, а не теплокровне створіння. Парувальні інстинкти є примітивними і важко піддаються контролю. Усе моє єство буде сфокусоване на тобі. Ніхто не заслуговує на таку безжальну й прискіпливу увагу, а тим більше жінка, яку я кохаю.

– Тому я або житиму без тебе, або ти ув’язниш мене у вежі. – Я похитала головою. – Це в тобі говорить острах, а не здоровий глузд. Ти боїшся втратити мене, а близькість Філіпа лише підсилює твій страх. Якщо ти мене відштовхнеш, то твій біль залишиться, зате він може ослабнути, якщо ми про нього поговоримо.

– Тепер, коли я знову зі своїм батьком, коли мої рани відкрилися й кровоточать, щось я видужую не так швидко, як ти сподівалася, еге ж? – У голосі Метью знову зазвучала нотка жорстокості. Я аж скривилася. Але встигла помітити, як його обличчям промайнула тінь каяття і жалю.

– Краще тобі бути деінде, а не тут. Я знаю це, Метью. Але Хенкок мав рацію: я не протягнула б довго у такому місці, як Лондон чи Париж, де ми могли б знайти відьму, здатну мені допомогти. Інші жінки відразу б помітили мої відмінності й повелися б не так поблажливо, як Волтер чи Генрі. Мене б здали властям або Конгрегації за лічені дні.

Гострота й прискіпливість погляду Метью підтвердила його застереження про те, як важко мені буде почуватися об’єктом зацикленої уваги вампіра.

– Іншій відьмі буде до тебе байдуже, – вперто мовив він, відпускаючи мої руки і відвертаючись. – А Конгрегацію я беру на себе.

Ті кілька футів, що розділяли нас із Метью, враз розтягнулися так, що мені здалося, наче ми перебуваємо на протилежних кінцях світу. Самотність, моя стара напарниця, уже не була мені подругою.

– Нам нікуди не можна їхати, Метью. Без родини й статків я повністю залежу від тебе, – продовжила я. У чомусь історики мали рацію стосовно минулого, зокрема, щодо структурної слабкості, пов’язаної з жіночою статтю: без друзів, без грошей та без майна. – Нам треба залишатися в Сеп-Турі, допоки я не зможу увійти до кімнати і при цьому не привернути до себе жодного допитливого погляду. Я маю навчитися все робити сама. Починаючи ось з оцього. – І я підняла в руці зв’язку ключів від замку.

– Хочеш погратися в господиню дому? – спитав Метью з сумнівом у голосі.

– Я не збираюся гратися в господиню дому. Я збираюся грати по-справжньому, без непотрібних помилок. – Метью, зачувши ці слова, скривив губи, але то була несправжня посмішка. – Іди. Прогуляйся зі своїм батьком. А я буду надто зайнята, щоб нудьгувати за тобою.

Метью пішов до конюшні, так і не поцілувавши мене і нічого не сказавши на прощання. Дивно, але відсутність заспокійливих фраз із його боку залишила в мені відчуття непевності й нерішучості. Після того як його запах вивітрився, я тихо погукала Алена, який з’явився підозріло швидко у супроводі П’єра. Напевне, вони чули кожне слово нашої суперечки.

– Якщо ти витріщатимешся у вікно, то це все одно не допоможе тобі приховати свої думки, П’єре. Це один із нечисленних телсів твого господаря, і кожного разу, коли він його демонструє, я відразу ж бачу, що він від мене щось ховає.

– Телс? – здивовано поглянув на мене П’єр. Я й забула, що гри в покер в 1590 році ще не придумали.

– Я хотіла сказати, зовнішня ознака внутрішнього занепокоєння. Метью кожного разу відвертається, коли чимось занепокоєний або не хоче мені щось сказати. А коли не знає, що робити, то пригладжує рукою волосся. Оце і є телси.

– А й справді, мадам, – ошелешено поглянув на мене П’єр. – А мілорд знає, що ви застосовуєте відьомську здатність до завбачування, щоб зазирати йому в душу? Мадам де Клермон знає про ці звички, знають про них брати мілорда та його батько. Ви ж бо знаєте його так мало, а довідалися про нього так багато!

Ален багатозначно прокашлявся.

На обличчі П’єра з’явився вираз жаху.

– Я забувся і дозволив собі зайве. Будь ласка, вибачте мене, мадам.

– Допитливість – це дар Божий, П’єре. І щоб розібратися у вдачі свого чоловіка, я скористалася не силою пророцтва та завбачування, а звичайною спостережливістю. – «Чому б не кинути зерна майбутньої наукової революції зараз і тут, в провінції Овернь?» – подумала я. – Однак мені здається, що краще нам обговорити деякі питання в бібліотеці, – сказала я, показавши рукою і сподіваючись, що показала у правильному напрямку.

Кімната, де Клермони тримали більшість своїх книжок, становила середньовічний різновид приміщення вельми схожого на ті, до яких я звикла у двадцять першому сторіччі. Занурившись в аромат паперів, шкіри та чорнил, я відчула, як значна частина самотності покинула мене. Це був знайомий мені світ.

– Нам належить виконати багацько роботи, – тихо сказала я, обернувшись обличчям до васалів родини. – По-перше, я хотіла б попросити вас обох дещо мені пообіцяти.

– Ви хочете, щоб ми присягнулися, мадам? – спитав Ален, підозріло зиркнувши на мене.

Я кивнула.

– Якщо мені знадобиться що-небудь, що потребуватиме сприяння мілорда, а тим паче його батька, будь ласка, скажіть про це мені, і ми негайно змінимо курс. Їм не потрібно перейматися моїми дріб’язковими клопотами.

Чоловіки поглянули на мене боязко, але з цікавістю.

– Óс, – погодився Ален, кивнувши головою.

Та, незважаючи на такий сприятливий початок, моє перше «командне» зібрання почалося зі скрипом. П’єр відмовлявся сидіти у моїй присутності, а Ален сідав тільки тоді, коли сідала я. Але, зважаючи на моє зростаюче занепокоєння своїми обов’язками в Сеп-Турі, сидіти непорушно я ніяк не могла, тож скінчилося тим, що ми утрьох почали ходити кругами по бібліотеці. І поки ми отак кружляли, я вказала, які книги слід принести до кімнати Луїзи, швидко замовила необхідні припаси й наказала віддати моє подорожнє вбрання кравцеві, щоб той скористався ним як зразком для виготовлення основних речей мого майбутнього гардеробу. Я погодилася носити речі Луїзи де Клермон іще два дні. І пригрозила, що після цього реквізую у П’єра його бриджі та панчохи. Така ганебна перспектива вселила в їхні серця трепетний жах.

Другу та третю годину нашого зібрання ми присвятили обговоренню внутрішнього розпорядку шато. Я ще не мала досвіду управління таким складним господарством, але знала, які питання слід ставити. Ален назвав мені імена головних управляючих та коло їхніх службових обов’язків, надав короткі відомості стосовно найбільш авторитетних провідних особистостей села, надав звіт про тих, хто на цей момент проживав у замку, і спрогнозував потенційних гостей на наступні кілька тижнів.

Після цього ми перебралися до кухонних приміщень, де я познайомилася з шеф-кухарем. Він був теплокровною людською істотою, зовні схожою на П’єра – то був худий, як тростина, і невисокий на зріст чоловічок. Як у мультиплікаційного персонажа моряка Папая, вся його сила зосереджувалася в передпліччях, які були товсті, наче стегна. І недивно: невдовзі я побачила, як він узяв велетенський кусень тіста, зважив його, а потім поклав на посипану борошном поверхню столу і почав розминати й розкачувати рівненьким шаром. Як і я, Шеф, вочевидь, був здатен думати тільки тоді, коли перебував у русі.

До нижніх поверхів замку просочилася чутка про те, що теплокровна гостя спить у кімнаті поруч із апартаментами голови родини де Клермонів. Зважаючи також на мій запах і моє меню, за першою чуткою не забарилася й друга – про мої стосунки з мілордом і про те, ким я є насправді. Коли ж ми опинилися в самісінькому епіцентрі пекельного жару від печей та пекельної роботи, до моїх вух долетіли слова «sorcière» та «masca» – французькі та окситанські відповідники слова «відьма». Шеф зібрав кухонний персонал – численний та з хитромудрою візантійською ієрархією. Це дало їм можливість побачити мене зблизька на власні очі. Декотрі з них були вампірами, решта – людьми. І серед них був один демон. Я подумки зробила собі помітку: з цією молодою жінкою, чий погляд легенько штовхав мене у щоки своєю відвертою цікавістю, слід буде поводилися по-доброму та запопадливо, допоки не проявляться її сильні та слабкі місця.

Я рішуче налаштувалася говорити англійською лише у разі крайньої потреби, і то лишень з Метью, його батьком, Аленом та П’єром. У результаті моя розмова з шеф-кухарем та його помічниками вийшла повною всіляких непорозумінь. На щастя, Ален та П’єр допомагали мені розплутувати вузли, у які спліталися моя французька мова та окситанська мова кухонного персоналу. Колись я була гарним імітатором, тож настав час освіжити цю здібність, і я ретельно прислухалася до спадів та підйомів інтонації місцевого діалекту. Окрім того, я вже склала список призначених для купівлі лінгвістичних словників – на той випадок, коли хтось поїде до сусіднього міста Ліон.

Шеф потеплішав до мене душею, коли я похвалила його пекарський талант, високо оцінила організацію роботи на кухні й висловила побажання, аби він без зволікань доповідав мені, чого потребує для того, щоб займатися своєю кулінарною магією. Однак остаточно наші гарні стосунки встановилися тоді, коли я спиталася про улюблені страви та напої Метью. Шеф відразу ж пожвавішав, замахав своїми худорлявими, мов палиці, руками і заторохтів зі швидкістю сто слів на секунду, бідкаючись про те, що мілорд охляв і став схожий на скелет і що в цьому винні англійська кухня зокрема та англійці взагалі, бо вони нехтують мистецтвом куховарства.

– Хіба ж я не послав Шарля, щоб той піклувався про потреби мілорда? – вигукнув Шеф окситанською скоромовкою, піднімаючи тісто і гепаючи ним об стіл. П’єр ледь встигав за ним зі своїм перекладом. – Я втратив свого найкращого помічника, а тим англійцям як об стінку горохом! Мілорд має витончений смак, і його до їжі треба спокушати, інакше він не їстиме й почне худнути.

Від імені Англії я принесла йому вибачення і спиталася, що ми маємо зробити удвох, щоб до мілорда повернулося колишнє здоров’я, хоча мене лякала думка про те, що мій чоловік стане тоді ще дужчим.

– Наскільки мені відомо, йому подобається сира риба та сира оленина, еге ж?

– Мілорд потребує крові. І він не питиме її, якщо вона не буде приготована належним чином. Ходімо, покажу.

Шеф повів мене до кімнати дичини, де над срібними лотками висіли туші кількох тварин. Із їхніх надрізаних ший у лотки стікала кров.

– Кров для мілорда можна збирати лише в срібний, скляний та череп’яний посуд, інакше він її не питиме, – проінструктував мене Шеф, застережливо піднявши палець.

– А чому?

– Тому що інші посудини псують кров своїми поганими присмаками та запахами. А оця – чиста. Ось понюхайте, – сказав Шеф, подаючи мені чашку. Мене ледь не вивернуло від металічного запаху, і я швидко прикрила долонею рота й носа. Ален дав знак, щоб чашку з кров’ю забрали геть, але я зупинила його поглядом.

– Будь ласка, продовжуйте, Шефе.

Шеф схвально поглянув на мене і продовжив описувати делікатеси, з яких складалося меню Метью. Він розповів, що мій чоловік полюбляє яловичий бульйон із вином та спеціями, який слід подавати охолодженим. Він також охоче п’є кров куріпок, але в невеликих кількостях і не рано вранці. Мадам де Клермон – не така розбірлива й витончена у своїх смаках, повідав мені Шеф, сумно похитуючи головою, але її вовчий апетит не передався синові.

Я мимоволі здригнулася, пригадавши, як разом з Ізабо їздила на полювання.

Устромивши кінчик пальця у срібну чашу, Шеф витягнув його, підняв догори, якусь мить вдивлявся в темно-червону рідину, що поблискувала в тьмяному світлі, а потім встромив у рота і почекав, поки краплина крові скотиться по язику.

– Звісно, кров оленя-самця – його улюблена. Вона не така густа й багата, як кров людини, але схожа за смаком.

– А можна я спробую? – невпевнено спитала я, простягаючи до чашки мізинець. Від оленини мене вернуло. Може, кров оленя виявиться інакшою на смак?

– Мілорду це не сподобається, мадам де Клермон, – заперечив Ален з явною тривогою в голосі.

– Але ж його тут немає, – відказала я. І занурила свій мізинець у чашку. Кров була густа; я піднесла її до носа і понюхала, як Шеф. Який запах чув Метью? Які аромати здатен він уловлювати?

Коли я провела пальцем по губах, мої чуття наповнилися інформацією: посвист вітру на зубчастій вершині, затишне листяне ложе у заглибині між двома деревами, радість від вільного бігу. І все це супроводжувалося оглушливими рівномірними ударами. То билося серце.

Та інформація про життя оленя швидко зблякла й зійшла нанівець. Я знову простягнула палець, несамовито бажаючи дізнатися більше, але мою руку зупинила рука Алена. Та жага інформації продовжувала мучити мене, хоча її інтенсивність невпинно зменшувалася у міру того, як залишки крові танули у мене в роті.

– Мадам, може, нам пора повернутися до бібліотеки? – запропонував Ален, кинувши на Шефа попереджуючий погляд.

Виходячи з кухні, я сказала Шефу, що робити, коли Метью та Філіп повернуться з верхової прогулянки. Коли ми проходили довгим кам’яним коридором, я різко зупинилася перед низькими розчиненими дверима, і П’єру ледь вдалося уникнути зіткнення зі мною.

– Чия це кімната? – спитала я, відчувши, як в мої ніздрі вдарив густий аромат трав, що висіли з балок стелі.

– Вона належить служниці мадам де Клермон, – пояснив Ален.

– Марта… – видихнула я, переступаючи через поріг. Підлога була чисто підметена, а на полицях стояли рівні ряди череп’яних глечиків. У повітрі висів якийсь медичний запах – може, то була м’ята? Він нагадав мені про запах, який часом ішов від одягу економки. Коли ж я обернулася, усі троє чоловіків виросли на порозі, перекривши мені дорогу.

– Сюди нікому не можна заходити, мадам, – зізнався П’єр і зиркнув через плече, наче боявся, що тут ось-ось може з’явитися Марта. – У цій коморі бувають лише Марта й мадемуазель Луїза.

Ізабо несхвально ставилася до трав’яних ліків Марти – це я вже знала. Марта не була відьмою, але від її зілля було лишень кілька кроків до тих знань та відомостей, котрими користувалася для приготування свого зілля моя тітка Сара. Я ковзнула поглядом по кімнаті. Схоже, в шістнадцятому сторіччі мені доведеться навчатися не лише мистецтву управління домашнім господарством і власній магії.

– Мені хотілося б користуватися цією коморою, поки я буду в Сеп-Турі.

Ален кинув на мене підозрілий погляд.

– Користуватися?

Я кивнула.

– Для своїх занять алхімією. Будь ласка, накажіть принести сюди дві діжки вина для моїх потреб – воно має бути максимально старим, але не таким, що вже перетворилося на оцет. Дайте мені кілька хвилин, щоб я мала змогу ознайомитися з тим, що тут є.

Ален та П’єр нервово завовтузилися від такого несподіваного повороту подій. Зваживши мою рішучість проти невпевненості своїх напарників, Шеф узяв справу у власні руки й поштовхав П’єра та Алена до своїх кухонних володінь.

Коли невдоволене бурчання П’єра стихло, я зосередилася на тому, що мене оточувало. Дерев’яний стіл був посічений глибокими порізами від сотень ножів, що відокремлювали листки від стебел. Провівши пальцем по одній із таких канавок, я піднесла його до носа.

Розмарин. На спомин.

«Пам’ятаєш?» – прозвучав у моїй свідомості голос Пітера Нокса, сучасного чаклуна, який мучив мене спогадами про смерть моїх батьків і хотів сам заволодіти манускриптом Ешмол-782. Знову минуле й сьогодення зіштовхнулися, і я крадькома зиркнула в куток над каміном. Як я й гадала, синьо-бурштинові ниті вже були там. Я відчула ще дещо – якесь інше створіння з іншого часу. І простягнула до нього свої ароматизовані розмарином пальці, але було запізно. Той, хто там був, уже зник, і куток знову став звичайним запиленим кутком.

Пам’ятати.

Тепер у моїй пам’яті зазвучав голос Марти, яка перелічувала назви трав і навчала мене брати дрібку кожної з них і робити чай. То був протизаплідний чай, хоча я й не знала цього, коли вперше спробувала цей гарячий напій. Не підлягало сумніву, що його інгредієнти й зараз були тут, у комірчині Марти.

На найвищій полиці, щоб до неї не можна було дотягнутися, лежала проста дерев’яна скринька. Ставши навшпиньки я підняла руку і спрямувала по ній своє зосереджене бажання на ту скриньку – так само, як колись в Бодлійській бібліотеці я зняла з полиці потрібну мені книгу. Скринька слухняно ковзнула вперед, аж поки я не дістала змогу торкнутися її країв. Я зняла скриньку й обережно поставила на стіл.