Текст книги "Сповідь відьом. Тінь ночі"

Автор книги: Дебора Гаркнесс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 49 страниц) [доступный отрывок для чтения: 18 страниц]

– Удовиця Бітон відмовилася допомагати їй у якійсь лихій справі. І тому господиня Ройдон наслала хворобу на її суглоби та біль на голову.

– Мій син втратив слух, – поскаржився Бідвел голосом, сповненим горя та безпорадності. – У його вухах щось несамовито калатає, наче дзвін. Удовиця Бітон каже, що його зачаклували.

– Ні, – прошепотіла я. Кров різко відплинула від моєї голови, я заточилася, але Гелоуглас умить схопив мене за плечі й не дав упасти.

Почувши слово «зачаклований», я знову опинилася перед уже знайомою прірвою.

Я завжди найбільше за все боялася, що люди дізнаються про те, що я – нащадок Бріджет Бішоп. І тоді з’являться спочатку допитливі погляди, а потім – підозрілі. Єдиною можливою відповіддю на це була втеча. Я спробувала випручати пальці з міцної хватки Метью, але його рука була мов кам’яна, а Гелоуглас і досі тримав мене за плечі.

– Удовиця Бітон уже давно страждає на ревматизм, а в сина Бідвела трапляються рецидиви запалення горла, яке часто призводить до болів та глухоти. Ці хвороби траплялися до того, як моя дружина прибула до Вудстока. – Своєю вільною рукою Метью зробив лінивий жест, немов відмітаючи ці безглузді звинувачення. – Стара баба заздрить здібностям Діани, а малий Джозеф був вражений її красою і заздрить мені через те, що я маю статус жонатого чоловіка. Це не звинувачення, а безглузді фантазії.

– Володарю Ройдон, я – Божа людина і тому маю сприймати їх з усією серйозністю. Ось що я недавно прочитав. – Із цими словами Денфорт понишпорив у складках своєї чорної накидки і видобув стос потертих аркушів. Їх було щонайбільше кілька десятків, так-сяк прошитих грубою мотузкою. Від часу та частого ужитку структура паперу пом’якшилася, краї аркушів потерлися й обтріпалися, а самі аркуші посіріли. Я сиділа надто далеко, щоб роздивитися назву на титульній сторінці. Але всі три вампіра побачили її. Джордж також помітив – і пополотнів.

– Це – розділ з Malleus Maleficarum. А я й не знав, що ви настільки добре володієте латиною, що здатні зрозуміти, про що йдеться у такому складному й важкому творі, пане Денфорт, – сказав Метью. То був найдокладніший посібник з полювання на відьом з усіх коли-небудь написаних, і одна його назва вселяла жах у серце кожної відьми.

На обличчі священика з’явився обурений вираз.

– Я навчався в університеті, володарю Ройдон.

– Дуже радий це чути. Ця книга не має потрапляти до рук людей слабких на голову і забобонних.

– Вам вона відома? – здивувався Денфорт.

– Я також навчався в університеті, – примирливо відповів Метью.

– Тоді ви маєте розуміти, чому я хочу поставити цій жінці декілька запитань, – сказав Денфорт і спробував було пройти в глиб кімнати. Та відразу ж закляк, наче вкопаний, почувши тихе гарчання Хенкока.

– Моя дружина не має проблем зі слухом. Не треба підходити ближче.

– Я ж казав вам, що господиня Ройдон має надприродні здібності, – тріумфально вигукнув Іффлі.

Денфорт стиснув пальці на своїй книзі.

– Хто вас навчив усьому цьому, господине Ройдон? – гукнув він їй через лункий обшир зали. – Від кого ви навчилися своєму ремеслу відьми?

Отак і починалося безумство – з питань, навмисне поставлених так, щоб спіймати обвинувачувану в пастку і змусити її звинувачувати інших створінь. Відьом по одній ловили в тенета брехні й знищували. Завдяки цій тактиці тисячі моїх одноплемінниць були піддані тортурам і знищені. Обурені заперечення завирували в мене в душі й підкотилися до горла.

– Мовчи, – мовив Метью крижаним шепотом.

– У Вудстоці трапляються дивні речі. Дорогу вдовиці Бітон перейшов білий олень, – продовжив Денфорт. – Він зупинився на дорозі й витріщався на стару, допоки її плоть не похолола від страху. Минулої ночі біля її хати бачили сірого вовка. Його очі горіли в темряві яскравіше за ліхтарі, запалені для того, щоб допомогти подорожнім знайти притулок у негоду. До якої з цих істот ви маєте стосунок? Хто обдарував нею вас? – Цього разу Метью не треба було казати, щоб я мовчала. Священик ставив запитання згідно з добре відомою схемою, яку я вивчала іще в аспірантурі.

– Відьма має відповісти на ваші запитання, пане Денфорт, – наполягав Іффлі. Таке нахабство є неприпустимим для представниці темних сил у доброчесній компанії.

– Моя дружина ні з ким не говоритиме без моєї згоди, – відказав Метью. – І будьте обережні зі вживанням слова «відьма», Іффлі. – Чим більше селяни напосідали на нього зі своїми питаннями, тим важче йому було стримуватися.

Священик перевів погляд з мене на Метью, а потім знову втупився в мене.

Я затамувала подих.

– Її угода з дияволом позбавляє її можливості казати правду, – озвався Бідвел.

– Помовчіть, майстре Бідвел, – перервав його священик. – Що ти хочеш сказати мені, дитя моє? Хто познайомив тебе з дияволом? Може, якась інша жінка?

– Або чоловік, – стиха додав Іффлі. – Господиня Ройдон – не єдине дитя темряви з усіх присутніх. Бо я бачу тут химерні книги та прилади, а збори о дванадцятій ночі проводяться для того, щоб викликати духів.

Гарріот зітхнув і тицьнув Денфорту свою книгу.

– Це – математика, пане, а не магія. Удовиця Бітон бачила тут працю з геометрії.

– Не вам визначати міру зла, що назбиралося в цій кімнаті, – пирхнув Іффлі.

– Якщо ви шукаєте зло, то краще пошукайте його в помешканні вдовиці Бітон. – Хоча Метью й намагався щосили зберігати спокій, все ж він швидко втрачав його.

– Значить, ви звинувачуєте стару жінку у тому, що вона – відьма? – різко спитав Денфорт.

– Ні, Метью. Так не треба, – прошепотіла я, сіпаючи його за руку й намагаючись привернути увагу.

Метью обернувся до мене. Його обличчя було мало схожим на людське, зіниці оскляніли й стали величезними. Я похитала головою, і він глибоко зітхнув, намагаючись вгамувати як своє роздратування вторгненням до його будинку, так і несамовите інстинктивне бажання захистити мене.

– Не слухайте, що він каже, пане Денфорт! Ройдон теж може бути інструментом диявола, – застеріг Іффлі.

Метью обвів депутацію поглядом.

– Якщо ви гадаєте, що маєте підстави звинуватити мою дружину в якомусь прогрішенні, то звертайтеся до суду. А тепер забирайтеся геть. І перш ніж прийти сюди знову, Денфорте, подумайте добряче, чи мудро брати собі в союзники таких людей, як Іффлі та Бідвел.

Священик мовчки ковтнув слину.

– Чули, що сказав господар?! Геть звідси! – гаркнув Хенкок.

– Справедливість восторжествує, господарю Ройдон – Божа справедливість! – заявив Денфорт, задкуючи з кімнати.

– Тільки якщо гору не візьме наша справедливість, Денфорте, – застеріг його Волтер.

Із тіні виникли П’єр і Шарль. Вони розчинили двері й випровадили отетерілих теплокровних із кімнати. А надворі лютувала буря. І її лють лише підтвердила їхні підозри щодо моїх надприродних здібностей.

«Тікай, тікай, тікай!» – наполегливо дзвенів у моїй голові внутрішній голос. Мене охопила паніка й наповнила мої вени адреналіном. Знову мене звели до стану гнаної здобичі. Гелоуглас і Хенкок обернулися до мене, збуджені запахом страху, який виходив з пор мого тіла.

– Ані руш! – попередив Метью вампірів. І присів біля мене. – Інстинкт підказує Діані втікати. За мить вона буде в нормі.

– Це ніколи не скінчиться. Ми прибули сюди по допомогу, але навіть тут на мене полюють.

– Тобі нема чого боятися. Денфорт та Іффлі добряче подумають, перш ніж знову завдавати нам клопоту, – впевнено мовив Метью, беручи мої стулені долоні у свої. – Ніхто не бажає бути моїм ворогом – ані інші створіння, ані звичайні люди.

– Я іще розумію, чому тебе бояться створіння. Ти – член Конгрегації і тому маєш силу й повноваження знищувати їх. Не дивно, що вдовиця Бітон із готовністю прийшла сюди за твоїм наказом. Але ж люди – вони відреагують інакше. Напевне, Денфорт та Іффлі підозрюють, що ти… вер, – сказала я, вчасно не давши слову «вампір» злетіти зі своїх вуст.

– Та годі вам, вони не здатні заподіяти йому лиха, їх нема чого боятися, – зневажливо пирхнув Хенкок. – Ці люди – вони ніхто і звати їх ніяк. Але, на жаль, вони здатні привернути до цієї справи увагу людей, які мають силу і вплив.

– Не звертай на нього уваги, – сказав мені Метью.

– А що це за люди? – пошепки спитала я.

Гелоуглас аж задихнувся від подиву.

– Заради всього святого, Метью! Я бачив, як ти скоював жахливі речі, але яким чином ти збираєшся вберегти свою дружину від цього?

Метью втупився у вогонь у каміні. Коли його очі, нарешті, зустрілися з моїми, я побачила в них жаль.

– Метью, скажи що-небудь, – підштовхнула його я. Вузол, що утворювався у моєму животі та грудях відтоді, як прийшла перша торба з поштою, затягнувся іще тугіше.

– Вони не вважають мене вампіром. Вони знають, що я – шпигун.

6

– Шпигун? – заціпеніло повторила я.

– Ми воліємо, щоб нас звали розвідниками, – в’їдливо кинув Кіт.

– Стули пельку, Марлоу, – прогарчав Хенкок. – Інакше я сам її тобі стулю.

– Хенкоку, заради Бога, помовчи. Коли ти отак пирхаєш, ніхто не сприймає тебе всерйоз, – відказав Марлоу, просовуючи голову в кімнату. – І якщо ти не станеш поводитися зі мною чемно, то більше не побачиш на сцені всіх отих шотландських королів та вояків. Я зроблю усіх вас зрадниками та хитрими й підступними підлабузниками.

– А хто такий вампір? – поцікавився Джордж, простягаючи одну руку до свого нотатника, а другу – за шматком імбирного хліба. Але, як і зазвичай, ніхто не звернув уваги на його слова.

– Значить, ти – хтось на кшталт Джеймса Бонда Єлизаветинської доби? Але ж… – я замовкла і перелякано зиркнула на Марлоу. Він невдовзі мав загинути, так і не доживши до тридцяти років, у різанині, що спалахнула у Дептфорді, і цей злочин будуть пов’язувати з його шпигунським ремеслом.

– Який Джеймс Бонд? Отой капелюшник біля коледжу Святого Дунстана, відомий своєю майстерністю? – хихикнув Джордж. – І чому це ви подумали, господине Ройдон, що Метью – капелюшник?

– Та ні, Джордже, йдеться зовсім не про того Джеймса Бонда, – відказав Метью, і досі сидячи навпочіпки біля мене і спостерігаючи за моїми реакціями. – Краще б тобі про все це не знати, – сказав він мені.

– Яка фігня! – Я не знала й не бажала знати, чи ця лайка уже була у вжитку в Єлизаветинській Англії. – Я заслуговую на те, щоб почути правду.

– Може, воно й так, господине Ройдон, але якщо ви дійсно кохаєте його, то краще не наполягати на поясненні, – відповів Марлоу. – Метью більше не здатен відрізнити правду від неправди. Саме тому він для її величності є справжнісіньким скарбом.

– Ми прибули сюди, щоб знайти тобі наставницю, – нагадав Метью, прикипівши до мене поглядом. – Та обставина, що я одночасно є і членом Конгрегації, і агентом королеви, убезпечить тебе від лиха. І нічого не трапиться в країні, про що я не знав би.

– Для того, хто заявляє, що знає все, ти, на щастя, і близько не знаєш, що я уже багато днів передчувала, що в цьому домі щось має трапитися. Надто багато пошти надходило. І ви з Волтером часто сперечалися.

– Ти бачиш лишень те, що я хочу, аби ти бачила. І не більше. – Навіть попри те, що після нашого прибуття до Старої Хижки схильність Метью повелівати зросла в геометричній прогресії, я від подиву рота роззявила.

– Та як ти смієш! – повільно мовила я. Метью знав, що все моє життя мене оточували таємниці. І я також заплатила за них високу ціну. Я підвелася.

– Сядь! – кинув він крізь зуби. – Будь ласка. – І з цими словами схопив мене за руку.

Найкращий товариш Метью, Геміш Осборн, застерігав мене, що в минулому Метью буде іншою людиною. А як же інакше, коли довколишній світ був таким не схожим на світ двадцять першого сторіччя? Тут вважалося, що жінка має беззастережно приймати все, що скаже їй чоловік. У товаристві давніх друзів Метью було легше зісковзнути до старих звичок та способу мислення.

– Тільки якщо ти даси відповідь на моє запитання. Я хочу знати ім’я людини, якій ти надсилаєш звіти, і яким чином ти встряв у цю справу. – Я окинула поглядом його племінника та друзів, побоюючись, що мої питання зачепили сферу державних таємниць.

– Вони вже знають про Кіта й про мене, – сказав Метью, стежачи за моїм поглядом. Він на хвилю замовк, важко підбираючи слова. – Усе це почалося з Френсіса Волсінгема. – Я покинув Англію наприкінці правління Генріха. Певний час провів у Константинополі, потім подався до Кіпру, мандрував Іспанією, брав участь у битві під Лепанто і навіть започаткував друкарський бізнес в Антверпені, – пояснив Метью. – Це звичний життєвий шлях вера. Ми прагнемо якоїсь трагедії, шукаємо її, шукаємо можливості прослизнути до чийогось життя. Але все це мене не задовольняло, тому я повернувся додому. Франція перебувала на межі релігійної та громадянської війни. Коли живеш так довго, як я, то навчаєшся розпізнавати її ознаки. Один наставник-гугенот радо взяв мої гроші й утік до Женеви, де мав змогу ростити своїх двох доньок у безпечних умовах. Я перебрав особу його давно померлого кузена, переїхав до його будинку в Парижі і зажив під личиною Метью де ля Форе.

– Тобто Метью-Лісовика? – я підняла брови, здивована іронією прізвища.

– Так звали того наставника, – відповів Метью, криво посміхнувшись. – У той час у Парижі було небезпечно, і Волсінгем, будучи англійським послом, був наче магнітом для кожного невдоволеного француза-бунтівника. Наприкінці літа 1572 року увесь той гнів, що кипів під спудом у Франції, вибухнув. Я допоміг Волсінгему вижити, і не лише йому, а й тим англійським протестантам, яким він надавав притулок.

«Різанина на день Святого Варфоломія», – подумала я, здригнувшись, про вінчання французької принцеси-католички з її нареченим-протестантом, яке переросло в кровопролиття.

– Згодом я став агентом королеви, коли вона знову послала Волсінгема до Парижа. Він мав займатися там організацією одруження її величності з одним із принців Валуа, – зневажливо пирхнув Метью. – Мені було ясно, що королева не була по-справжньому зацікавлена в цьому альянсі. Саме під час цього візиту я й дізнався про мережу розвідників під проводом Волсінгема.

Мій чоловік ненадовго зустрівся зі мною поглядом і відвернувся. Він і досі щось від мене приховував. Я подумки перебрала розказану ним історію, помітила її слабкі місця і зробила з цього єдиний неминучий висновок: Метью був французом, католиком і тому ніяк не міг стати політичним союзником Єлизавети Тюдор в 1572-у чи 1590-у роках. Якщо він і працював на англійську корону, то робив це заради якоїсь вищої мети. Але ж Конгрегація вимагала триматися осторонь від людської політики.

Та Філіп де Клермон і його Лицарі Лазаря цієї вимоги не дотримувалися.

– Ти працюєш на свого батька. І ти – не лише вампір, а й католик у протестантській країні. – Та обставина, що Метью працював на Лицарів Лазаря, а не лише на Єлизавету, стократно збільшувало небезпеку, яка йому загрожувала. У Єлизаветинській Англії виловлювали й вбивали не лише відьом, а й зрадників, істот із надприродними здібностями та людей інакшого віросповідання. – Конгрегація не в змозі допомогти тим, хто втручається в людську політику. Як же твоя родина умовила тебе взятися за таке ризиковане заняття?

Хенкок весело вишкірився.

– Саме тому в Конгрегації завжди є хтось із де Клермонів: слідкувати, щоб високі ідеали не заважали вигідному бізнесу.

– Це не вперше, коли я працюю на Філіпа, і не востаннє. Тобі добре вдається розкривати таємниці, а мені – приховувати їх, – по-простому пояснив Метью.

Науковець. Вампір. Воїн. Шпигун. Іще одна частина головоломки на ім’я Метью стала на своє місце, і я краще зрозуміла його глибоко вкорінену звичку ніколи й ні про що не розповідати – ні про велике, ні про мале, – допоки його не змусять.

– Мені байдуже, який у тебе досвід! Твоя безпека залежить від Волсінгема, а ти його дуриш. – Його пояснення розлютило лише мене ще дужче.

– Волсінгем помер. Тепер я надсилаю звіти Вільяму Сесілу і працюю під його началом.

– Найхитріший із сущих, – тихо мовив Гелоуглас. – Звісно, окрім Філіпа.

– А Кіт? Він працює на Сесіла чи на тебе?

– Нічого їй не кажи, Метью, – застеріг Кіт. – Відьмі не можна довіряти.

– Ах ти ж хитрий малий негіднику! – отетеріло мовив Хенкок. – Так це ти збурюєш селян?

Щоки Кіта враз почервоніли – як подвійне визнання провини.

– Господи милосердний, Кіте… Що ти наробив? – ошелешено спитав Метью.

– Нічого, – похмуро відказав Марлоу.

– Знову байки розказуєш, – насварив його пальцем Хенкок. – Я вже попереджав тебе, що ми цього не потерпимо, пане Марлоу.

– Вудсток і так вже гудів від новини про дружину Метью, – заперечив Кіт. – Ці чутки неодмінно вивели б на нас Конгрегацію. Звідки мені було знати, що Конгрегація вже тут?

– Тепер ти просто не можеш не дозволити мені вбити його, де Клермоне. Мені вже давно страх як хочеться це зробити, – сказав Хенкок, тріснувши суглобами своїх пальців.

– Ні, ти не можеш його вбити, – заперечив Метью, втомлено потерши рукою лоба. – Бо виникне надто багато запитань, а наразі мені забракне терпіння вигадати на них якісь переконливі відповіді. Наразі ситуація ще не вийшла за межі звичайних сільських пліток. І я впораюся з нею.

– Ці чутки виникли в лихий час, – спокійно зазначив Гелоуглас. І справа не лише у Бервіку. Ви ж знаєте, як боялися відьом мешканці Честера. Коли ми подалися на північ до Шотландії, то застали там іще гіршу ситуацію.

– Якщо це лихо пошириться й на південь, до Англії, то нам усім гаплик, – пообіцяв Марлоу, тицьнувши на мене пальцем.

– Це лихо обмежиться Шотландією, – відказав Метью. – І більше ніяких відвідин села, второпав, Кіте?

– Вона з’явилася перед Днем усіх святих, якраз тоді, коли провіщали прибуття якоїсь жахливої і потужної відьми, невже ти не розумієш? Твоя нова дружина влаштувала бурю проти короля Якова, а тепер її увагу привернула Англія. Треба доповісти Сесілу. Бо вона становить загрозу для королеви!

– Угамуйся, Кіте, – застеріг його Генрі, смикнувши за руку.

– Вам не заткнути мені рота! Доповідати королеві – цей мій обов’язок. Раніше ти зі мною погодився б, Генрі. Але відтоді як з’явилася відьма, все змінилося! Бо вона зачарувала кожного в цьому домі. – В очах Кіта промайнула паніка. – Ви панькаєтеся з нею, наче з сестрою. Джордж майже кохає її. Том вихваляє її кмітливий розум, а Волтер уже давно затягнув би її до ліжка, якби не Метью. Поверни її туди, де вона була раніше. Без неї нам було так добре! Ми були щасливі.

– Метью не був щасливий. – Сердита енергія Кіта привабила до кімнати Тома.

– Ти кажеш, що кохаєш його. – Кіт повернув до мене своє обличчя, і на ньому з’явилася благальна гримаса. – А ти знаєш насправді, хто він такий? Ти бачила, як він харчується, відчувала його жагу крові, коли поруч із ним знаходиться теплокровна істота? Ти можеш приймати Метью цілком і повністю – темну частину його душі разом із світлою, як це вдається мені? Тобі твоя магія – це розвага, а мені без нього жити важко. Коли його немає поруч, уся поезія вмить вилітає у мене з голови, і лише Метью здатен підтримувати все те добре, що є в моїй душі! Залиш його мені. Будь ласка.

– Я не можу, – по-простому відповіла я.

Кіт витер рукавом рота, наче цей жест міг безслідно стерти мене з лиця землі.

– Коли решта Конгрегації дізнається про твою любов до нього…

– Якщо моя любов до нього під забороною, то і твоя також, – перервала я Кіта. Він аж скривився. – Але ми не вибираємо, кого нам любити.

– Іффлі та його приятелі не забаряться звинуватити тебе у тому, що ти – відьма, – кинув Кіт із ноткою похмурого тріумфу. – Запам’ятайте мої слова, господине Ройдон. Демони часто здатні бачити майбутнє не гірше за відьом.

Рука Метью лягла на мою талію. Знайомий прохолодний дотик його пальців пройшовся від одного краю моєї грудної клітки до другого, повторивши криве тавро, яке позначило мене як власність вампіра. Для Метью це тавро було потужною згадкою про той епізод, коли йому не вдалося захистити мене. Кіт аж застогнав з горя, побачивши цей інтимний жест.

– Якщо вже ти такий провидець, то мав би передбачити, що означатиме для мене твоя зрада, – сказав Метью, повільно підіймаючись на увесь зріст. – Геть з очей моїх, Кіте, інакше, не доведи, Господи, від тебе не залишиться нічого, що можна було б покласти в домовину.

– І ти покинеш мене заради неї? – ошелешено спитав Кіт, не вірячи своїм вухам.

– За секунду, навіть не вагаючись. Геть звідси, – повторив Метью.

Кіт неквапливо покинув кімнату, але, опинившись у коридорі, він пришвидшив кроки. А потім дедалі швидше застукотів черевиками по сходах, піднімаючись до своєї кімнати.

– Маємо не спускати з нього очей, – сказав Гелоуглас, перевівши погляд своїх хитрих і розумних очей зі спини Марлоу на Хенкока. – Тепер йому не можна довіряти.

– Марлоу ніколи не можна було довіряти, – стиха мовив Хенкок.

До кімнати прослизнув П’єр; він мав переляканий вигляд, а в руці тримав іще один поштовий пакет.

– Тільки не зараз, П’єре, – простогнав Метью, сідаючи в крісло і простягаючи руку до келиха з вином. Він стомлено відкинувся на спинку крісла. – У сьогоднішньому дні вже просто не лишилося місця для іще одної кризи, з чим би вона не була пов’язаною – з королевою, всією країною чи католиками. Що б там не було, воно може почекати до ранку.

– Але ж… мілорде, – затнувся П’єр, простягаючи листа. Метью поглянув на рішучий почерк, чиї літери впевнено марширували лицевим боком листа.

– Господи Ісусе та всі Його святі! – Пальці Метью торкнулися паперу, а потім завмерли. Кадик на його горлі заходив угору-вниз – мій чоловік намагався взяти себе в руки. У куточку його ока з’явилося щось яскраво-червоне, скотилося по щоці і впало на складки комірця. То була кривава вампірська сльоза.

– Що сталося, Метью? – спитала я і зазирнула йому через плече, намагаючись збагнути, що ж спричинилося до такого великого горя.

– Ото ж бо. День іще не скінчився, – тривожно мовив Хенкок, завбачливо задкуючи. – Є іще одна невеличка справа, що потребує твоєї уваги. Твій батько вважає, що ти загинув.

У мою історичну добу загинув не Метью, а його батько, Філіп, – так жахливо, трагічно і безповоротно. Але зараз йшов 1590 рік, і він був живий. Відтоді як ми прибули до минулого, я завжди побоювалася випадкової зустрічі з Ізабо або з Міріам, лабораторною асистенткою Метью, і тих потенційних наслідків, до яких ця зустріч могла спричинитися в майбутньому.

Минуле, сьогодення й майбутнє зіштовхнулися. Якби я придивилася до кутків кімнати, то неодмінно побачила б, що час розмотується на знак протесту проти такого зіткнення. Та очі мої були прикуті до Метью і криваво-червоної сльози на сніжно-білому комірці біля його горла.

Гелоуглас стисло й емоційно розповів, що сталося.

– Маючи новини з Шотландії та звістку про твоє раптове зникнення, ми перелякалися, що ти подався на північ за королевою і потрапив там в оту божевільну халепу. Ми шукали тебе два дні. А коли не знайшли ані найменшого сліду, чорт забирай, Метью, ми не мали іншого вибору, як повідомити Філіпа про твоє зникнення. Інакше довелося б піднімати на ґвалт Конгрегацію.

– Тут іще одне, мілорде, – сказав П’єр, перевертаючи і показуючи листа. Печатка на ньому була такою самою, як і на інших документах, пов’язаних з Орденом Лазаря, за винятком того, що цього разу він, замість звичної печатки ордену, мав сургучну у вигляді червоно-чорного завитка з втиснутою в нього старовинною срібною монетою – потертою і з нерівними краями. На монеті були викарбувані хрест і півмісяць – родинні символи де Клермонів.

– Що ви йому сказали? – спитав Метью, заворожено вдивляючись у блідий срібний місяць, що плавав у морі червоно-чорного сургучу.

– Тепер, коли ми отримали оце, наші слова не важать нічого. Наступного тижня ти маєш ступити на територію Франції. Інакше Філіп сам вирушить до Англії, – пробурмотів Хенкок.

– Мій батько не зможе сюди приїхати, Хенкоку. Це неможливо.

– Звісно, що неможливо. Бо королева зніме з нього голову за те, що він розворушив зміїне гніздо англійської політики. Подорожуючи вдень та вночі, матимеш багато часу, – запевнив його Хенкок.

– Я не можу, – відказав Метью, не зводячи очей з іще не розкритого листа.

– Філіп подасть коней, вони будуть чекати. Невдовзі ти повернешся сюди, – стиха мовив Гелоуглас, поклавши руку на дядькове плече. Метью підняв на нього погляд, і раптом у його очах з’явився страх.

– Тут не у відстані справа, тут… – почав було він, але раптом замовк.

– Він – чоловік твоєї матері, дядьку. Я впевнений, що ти можеш довіряти Філіпу – звісно, якщо ти і йому не брехав, – сказав Хенкок, і очі його звузилися у щілинки.

– Кіт має рацію. Ніхто не може мені довіряти. – Метью притьмом скочив на ноги. – Бо моє життя – це павутина з брехні.

– Тут не час і не місце для дурного філософствування, Метью. Філіп і досі гадає, що, можливо, втратив іще одного сина! – вигукнув Гелоуглас. – Залиш дівчину з нами, сідай на коня і роби те, що наказує тобі батько. Якщо ти цього не зробиш, я заб’ю тобі памороки, а Хенкок сам повезе тебе туди.

– А чи не надто багато ти на себе береш, Гелоугласе, що почав мені накази давати? – спитав Метью з легкою погрозою в голосі. Упершись долонями в димар, він став невідривно дивитися на вогонь.

– Я впевнений у своєму дідові. Тебе зробила вером Ізабо, але у жилах мого батька текла кров Філіпа. – Слова Гелоугласа боляче вразили Метью. Він рвучко підняв голову, і неконтрольована емоція взяла гору над його звичною байдужістю.

– Джордже й Томе, йдіть нагору, придивіться за Кітом, – стиха мовив Волтер, показуючи своїм друзям на двері. Рейлі злегка нахилив голову в бік П’єра, і той поквапився виконати його наказ, випроваджуючи Джорджа й Тома з кімнати. У вестибюлі залунали вигуки з вимогою принести іще вина та харчів. Передавши двох друзів під опіку Франсуази, П’єр повернувся, міцно зачинив двері й став перед ними. Коли свідками майбутньої розмови залишилися тільки Волтер, Генрі, Хенкок і я разом із мовчазним П’єром, Гелоуглас продовжив спроби вмовити Метью.

– Ти мусиш поїхати до Сеп-Тура. Бо він не вгамується, поки не почне вимагати твоє тіло для поховання або не побачить тебе перед собою – живого й неушкодженого. Філіп не довіряє ані Єлизаветі, ані Конгрегації. – Цього разу Гелоуглас постарався, щоб його слова прозвучали переконливо й заспокійливо, але вираз обличчя Метью все одно був тривожно-відсторонений.

Гелоуглас розпачливо зітхнув.

– Що ж, можеш обманювати інших і себе у тім числі, якщо вже так бажаєш. Можеш усю ніч обговорювати альтернативні варіанти. Але тітонька має рацію: все це фігня. – Гелоуглас стишив голос. – Твоя Діана має якийсь не той запах. А ти пахнеш старше, аніж того тижня. Я знаю таємницю, яку ви обоє приховуєте. І твій батько також її прознáє.

Гелоуглас уже вирахував, що я мандрівниця у часі. Одного погляду на Хенкока було достатньо, щоб зрозуміти – він також про це здогадався.

– Годі вам! – гаркнув Волтер.

Хенкок та Гелоуглас умить позамовкали. І причина такого послуху поблискувала на мізинному пальці Волтера: печатка з силуетом Лазаря та його домовини.

– Виходить, ви також лицар, – приголомшено мовила я.

– Так, – стисло відказав Волтер.

– І за рангом – вищий за Хенкока. А як щодо Гелоугласа? – Присутні в цій кімнаті були пов’язані надто складною системою перехресних шарів вірності й васальної залежності. І я похапцем намагалася вибудувати їх у зрозумілу структуру, яку можна було б застосовувати собі на користь.

– Я вищий рангом за будь-кого у цій кімнаті, за винятком вашого чоловіка, мадам, – застеріг Рейлі. – І це стосується й вас.

– Ви не маєте наді мною влади, – відказала я. – Яку саме роль відіграєте ви, Волтере, у родинному бізнесі де Клермонів?

Глянувши поверх мене, Волтер зустрівся з Метью поглядом своїх розгніваних блакитних очей.

– Вона завжди така?

– Майже, – сухо мовив Метью. – До цього треба призвичаїтися, і це займає певний час, але мені це подобається. І тобі сподобається – з часом.

– У моєму житті вже є одна надто вимоглива жінка. І мені не потрібна іще одна, – пирхнув Волтер. – Знайте, господине Ройдон, що я керую відділком Ордену в Англії. Метью не може цього робити, зважаючи на його посаду в Конгрегації. Решта членів родини також зайняті на інших посадах та в інших справах. Або відмовилися. – Волтер кинув погляд на Гелоугласа.

– Значить, ви – один із восьми провінційних володарів і підкоряєтеся безпосередньо Філіпу, – задумливо сказала я. – Дивно, що ви не дев’ятий лицар. – Дев’ятий лицар був у Ордені таємничою фігурою, і його особа приховувалася від усіх, за винятком представників найвищого ешелону.

Рейлі вибухнув таким потоком лайки, що П’єр перелякано роззявив рота.

– Ти приховуєш від своєї дружини той факт, що є шпигуном та членом Конгрегації, зате розкриваєш перед нею найпотаємніші справи нашого братства?!

– Вона попрохала – я й розповів, – відповів Метью, недовго думаючи. – Але, гадаю, ми вже достатньо поговорили сьогодні про Орден Лазаря.

– Твоя дружина на цьому не зупиниться. Їй захочеться дізнатися більше, і вона йтиме по сліду, мов мисливський пес. – Рейлі схрестив руки на грудях і невдоволено скривився.

– Гаразд. Чудово. Якщо вам вже так хочеться знати, то дев’ятий лицар – це Генрі. Його небажання навернутися у протестантизм робить його вразливим до звинувачень у зраді тут, в Англії, а у Європі він є легкою здобиччю для кожного невдоволеного, що бажає побачити, як її величність злетить із трону. Філіп запропонував йому цю посаду, щоб захистити його від охочих скористатись його довірливою натурою.

– Генрі – бунтівник? – Я отетеріло поглянула на доброго гіганта.

– Я не бунтівник, – твердо відповів Генрі. – Але захист із боку Філіпа де Клермона вже не один раз урятував мені життя.

– Граф Нортумберлендський – чоловік сильний і впливовий, Діано, – тихо озвався Метью. – І це робить його цінним пішаком у руках нечесного й безпринципного гравця.

Гелоуглас прокашлявся.

– Може, облишимо розмову про орден і повернемося до більш нагальних справ? Конгрегація звернеться до Метью, щоб він угамував ситуацію в Бервіку. Королева ж навпаки – бажатиме, щоб він її іще сильніше роздмухав, бо допоки шотландці займатимуться відьмами, вони не матимуть часу, щоб задумати якесь безчинство в Англії. Тим часом проти дружини Метью були висунуті звинувачення у неї вдома в тому, що вона – відьма. А батько викликає його до Франції.

– Господи, – мовив Метью, потираючи своє перенісся. – Яка жахлива плутанина!

– І як ти пропонуєш її розплутати? – суворо спитав Волтер. – Гелоугласе, ти кажеш, що Філіп не зможе сюди приїхати, але я побоююсь, що Метью також не слід повертатися до Франції.

– А ніхто й не казав, що мати трьох володарів та одну дружину – це легка справа, – в’їдливо зауважив Хенкок.

– Тож якого диявола ти обираєш, Метью? – спитав його Гелоуглас.