Текст книги "Сповідь відьом. Тінь ночі"

Автор книги: Дебора Гаркнесс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 49 страниц) [доступный отрывок для чтения: 18 страниц]

Під віком виявилося дванадцять однакових відділень, кожне наповнене окремою речовиною. Петрушка. Імбир. Дівоча трава. Шавлія. Дика морква. Полин. М’ята болотяна. Дудник. Рута. Пижма. Корінь ялівця. Марта мала все необхідне, щоб допомагати жінкам їхнього села обмежувати народжуваність. Я торкнулася по черзі кожної трави, задоволена тим, що запам’ятала їхні назви й запахи. Однак моя втіха швидко обернулася на сором. Більше я не знала нічого – ані відповідної фази місяця, коли їх треба збирати, ані інших потенційних способів застосування цих трав. А Сара знала б. І взагалі – кожна жінка шістнадцятого сторіччя знала б.

Та я швидко відкинула свій жаль і сором. Бо вже знала, як слід заварювати ці трави в гарячій воді чи вині. Засунувши скриньку під руку, я пішла на кухню до своїх напарників. Побачивши мене, Ален піднявся.

– Ви вже завершили тут свої справи, мадам?

– Так, Алене. Mercés, Шефе, – сказала я.

Повернувшись до бібліотеки, я обережно поклала скриньку на край свого столу і взяла чистий аркуш паперу. А потім сіла і взяла з підставки перо.

– Шеф каже, що в суботу настане грудень місяць. Мені не хотілося говорити про це на кухні, але чи може хтось пояснити, куди так швидко поділася друга половина листопада? – Умочивши перо в темне чорнило, я очікувально поглянула на Алена.

– Англійці відмовляються визнати новий календар папи, – повільно мовив він, наче пояснюючи щось не надто тямущій дитині. – Тому там, в Англії, зараз сімнадцяте листопада, а тут, у Франції, – двадцять сьоме.

Я перемістилася в часі на чотири сторіччя і не втратила жодної години, однак моя подорож з Єлизаветинської Англії до пошматованої війною Франції забрала в мене три тижні замість десяти днів. Моє перо зупинилося й зависло в повітрі.

– Це означає, що передріздвяний піст почнеться в неділю.

– Oui. Селяни та мілорд будуть поститися аж до вечора перед Різдвом. А сімнадцятого грудня домочадці розговлятимуться разом із володарем. – Цікаво, а як постяться вампіри? Тут із моїх знань християнських релігійних обрядів було мало толку.

– А що трапляється на сімнадцяте грудня? – поцікавилася я, занотовуючи й цю дату.

– Та це ж сатурналії, мадам, – пояснив П’єр. – Свято на честь бога врожаю. Сір Філіп дотримується старовинних звичаїв.

Тут доречніше було б сказати «стародавніх». Сатурналії не святкувалися іще з останніх днів існування Римської імперії. Я приголомшено потерла перенісся.

– Почнімо з початку, Алене. Що конкретно відбувається в цьому домі під час вищезгаданих свят?

Через півгодини обговорення і після заповнення трьох додаткових аркушів паперу я залишилася наодинці зі своїми книгами, паперами та пульсуючим головним болем. Трохи згодом у великій залі я почула якісь рухи, а потім – гучний регіт. Знайомий голос, але якийсь глибший та емоційніший, аніж той, до якого я звикла, вигукнув привітання.

Метью. Не встигла я відсунути свої папери, як він уже був поруч.

– А ти помітила взагалі мою відсутність? – Обличчя Метью пашіло рум’янцем. Відсунувши пальцями кучеряве пасмо волосся, він притягнув мене за шию і міцно поцілував. На його язиці не було крові – лише присмак вітру та довколишньої природи. Значить, Метью просто їздив верхи, а не полював. – Вибач за те, що трапилося сьогодні вранці, mon ceur, – прошепотів він мені на вухо. – Вибач, що я поводився так огидно. Прогулянка покращила його настрій, а його поводження з батьком вперше стало природним та невимушеним.

– Діано, – озвався Філіп, виходячи з-за спини свого сина. Узявши найближчу до нього книгу, він підніс її до вогню, щоб краще роздивитися, і погортав її сторінки. – Ага, ти читаєш «Історію франків», смію думати, вже не вперше. Ця книга вийшла б значно цікавішою, якби мати Григорія наглядала за її написанням. Латинська мова Арментарії завжди була вражаючою. Мені весь час було приємно читати її листи.

Мені ще ніколи не доводилося читати відому книгу Григорія Турського з французької історії, але Філіпу зовсім не обов’язково було про це знати.

– Коли вони з Метью ходили до школи в Турі, той знаменитий Григорій був іще дванадцятирічним хлопчиком. Метью був набагато старшим за вчителя, не кажучи вже про учнів, і на перервах дозволяв хлопцям їздити на ньому, як на коні. – Філіп знову проглянув сторінки. – А де ж розділ про велетня? Це моє улюблене місце в книзі.

Увійшов Ален, несучи на таці дві срібні чаші, і поставив їх на стіл біля каміна.

– Merci, Alain, – сказала я, кивнувши на тацю. – Напевне, ви обидва зголодніли. Оце прислав вам Шеф – підкріпитися. А чому не розповідаєте мені, як провели ранок?

– Я не хочу… – почав було Метью, але я з його батьком обурено запротестували. Філіп, злегка схиливши голову, чемно уступив мені право говорити першою.

– Не хочеш, а треба, – сказала я. – Це кров куріпки, яка піде тобі на користь. Якщо ти збираєшся поститися впродовж наступних чотирьох тижнів, то маєш наїдатися, поки є можливість. – Я подякувала Алену, який вклонився, зиркнув крадькома на свого господаря і похапцем вийшов. – А вам, Філіпе, – кров оленя. Її націдили тільки сьогодні вранці.

– А що ти знаєш про кров куріпок та піст? – спитав Метью, легенько смикнувши мене за кучеряве пасмо, що вибилося із зачіски. Я поглянула йому в сіро-зелені очі.

– Більше, ніж знала учора, – відповіла я. І, вивільнивши пасмо, подала йому його чашу.

– Я поїм деінде, – втрутився у розмову Філіп. – І залишаю вас із вашою суперечкою.

– Тут суперечки немає. Метью має бути здоровим. А куди це ви їздили на прогулянку? – Я взяла чашу з оленячою кров’ю і подала її Філіпу.

Той поглянув спочатку на синове обличчя, а потім перевів очі на мене. І сліпуче посміхнувся, але я безпомилково помітила, що він вивчає мене поглядом. Узявши подану йому чашу, Філіп підняв її, немов збираючись виголосити тост.

– Дякую, Діано, – сказав він голосом, сповненим дружнього почуття.

Але ці дивовижні й химерні очі, що не пропускали найдрібнішої деталі, увесь час стежили за мною, поки Метью розповідав про те, чим вони займалися вранці. Відчуття весняної відлиги підказало мені – то Філіп перевів свою увагу на сина. Я не могла встояти проти спокуси крадькома глянути на нього – чи можна буде здогадатися, про що він думає? Наші погляди зустрілися й зіштовхнулися. Попередження було чітким і недвозначним: Філіп де Клермон щось замислив.

– А як тобі кухня? – поцікавився Метью, переводячи розмову в мій бік.

– Чудова, – відповіла я, виклично втупившись у хитрі очі Філіпа. – Просто прекрасна.

10

Може, Філіп і був дивовижним, але він був також незбагненним і своєю поведінкою міг кого завгодно довести до сказу. Утім, Метью попереджав мене про це.

Наступного ранку ми сиділи з Метью в залі, як раптом біля нас зненацька вималювався мій свекор – немов з повітря матеріалізувався. Недивно, що люди вважають вампірів здатними трансформуватися в кажанів. Я підняла шматок підсмаженого хліба, вмоченого в золотистий жовток рідко звареного яйця.

– Доброго ранку, Філіпе.

– Доброго ранку, Діано, – кивнув мені Філіп. – Ходімо, Метью. Мусиш підхарчитися. Оскільки ти не хочеш робити цього перед своєю дружиною, то ми поїдемо з тобою на полювання.

Метью завагався, збентежено поглянув на мене, а потім відвернувся.

– Може, завтра?

Філіп стиха вилаявся і похитав головою.

– Мусиш зайнятися власними потребами, Маттеусе. Зголоднілий і виснажений маньясанг – не найкращий попутник для будь-кого, а тим більше для теплокровної відьми.

До зали увійшли двоє чоловіків, збиваючи сніг зі своїх чобіт. Крізь різьблену дерев’яну ширму проникло холодне зимове повітря. Метью тоскно поглянув на двері. Полювання на оленя по замерзлому й засніженому ландшафту не лише б забезпечило харчем його тіло, а й прочистило б розум. І якщо судити з учорашнього дня, сьогодні він повернеться у ще ліпшому настрої.

– Ти за мене не турбуйся, я й так маю багато роботи, – запевнила я, беручи його за руку й підбадьорливо стискаючи.

Після сніданку ми з Шефом обміркували меню на суботній бенкет, після якого мав розпочатися передріздвяний піст. Потім я обговорила свої потреби в одежі з сільською кравчинею та швачкою. Зважаючи на мою недосконалу французьку, я побоювалася, що замовила собі щось на кшталт циркового тенту. Під обід мені вже страшенно хотілося подихати свіжим повітрям, і я вмовила Алена показати мені майстерні у дворі замку. Вони забезпечували мешканців шато всім необхідним – від свічок до питної води.

Я намагалася запам’ятати у кузні кожну деталь, знаючи, що це знання може мені знадобитися в реальному житті як історику, коли я повернуся до свого сьогодення.

За винятком години, проведеної в кузні, мій день був типовим для тогочасної дворянки. Відчуваючи, що досягла значного прогресу у вростанні в моє суспільне оточення, я провела кілька приємних годин, читаючи та вправляючись у каліграфії. Зачувши, як музики «розігріваються» перед останнім святом, після якого мав настати довгий місячний піст, я попрохала їх дати мені урок із танців. А трохи згодом пішла шукати пригод у коморі й уже невдовзі із величезним задоволенням займалася пароваркою, мідним дистилятором та маленьким барильцем старого вина. Двоє позичених на кухні хлопців підтримували вогонь, дмухаючи на червоні вуглини шкіряними міхами, які тяжко зітхали кожного разу, коли Томá з Етьєном натискали на них.

Перебування в минулому надало мені прекрасну можливість перевірити на практиці те, що я знала лише в теорії. Понишпоривши у причандаллі Марти, я зупинилася на плані, який полягав у виготовлені винного спирту – основної субстанції, використовуваної в алхімічних процедурах. Однак невдовзі я вже чортихалася.

– Воно ніколи не конденсуватиметься як слід, – роздратовано зауважила я, дивлячись, як із дистилятора тікає пара. Хлопчики з кухні співчутливо прицмокували язиками, а я тим часом проглядала один фоліант, котрий видобула з бібліотеки де Клермонів. Там на полицях було багацько всіляких цікавих книжок. І одна з них просто не могла не містити описання способу позбутися течі у дистиляторі.

– Мадам! – тихо гукнув Ален, з’являючись на порозі.

– Що? – спитала я, повертаючись до нього і витираючи руки об сплутані складки моїх спідниць.

Ален оглянув кімнату і вжахнувся. Моя темна накидка без рукавів була недбало кинута на спинку сусіднього крісла, важка оксамитова блуза – начеплена на край мідного казанка, а ліф висів під стелею на зручному гакові для великих казанів. Хоча й відносно роздягнена, як за стандартами шістнадцятого сторіччя, я й досі мала на собі корсет, лляну сорочку з високим коміром та довгими рукавами, кілька нижніх спідниць та простору верхню спідницю – на вагу це більше одягу, ніж я зазвичай вдягаю на лекції. Тим не менше, я відчула себе майже голою, але гордовито підняла підборіддя – нехай Ален хоч слово посміє сказати. Йому вистачило розуму відвернутися.

– Шеф не знає, що робити з сьогоднішньою вечерею, – сказав Ален.

Я нахмурилася. Шеф просто не міг не знати, що робити.

– Домочадці вже давно хочуть їсти й пити, але без вас вони не можуть сісти до столу. Якщо в Сеп-Турі перебуває хто-небудь із родини, то ця особа має головувати під час вечері. Така традиція.

З’явилася Катрін із мискою та рушником. Я занурила пальці у теплу ароматизовану лавандою воду.

– І скільки ж ви отак чекали? – спитала я, знімаючи з передпліччя Катрін рушник. Велика зала, повна голодних теплокровних істот та не менш зголоднілих вампірів, це було з мого боку необачно й нерозумно. І моя новонабута впевненість у власній здатності успішно керувати родинним маєтком де Клермонів випарувалася, як роса на сонці.

– Понад годину. Вони чекатимуть, доки з села не прийде звістка, що Роже закривається на ніч. Він – хазяїн корчми. На вулиці холодно, а до сніданку чекати іще багато годин. Сір Філіп навів мене на думку, що… – Ален замовк, кинувши на мене винуватий погляд.

– Vite (Мерщій), – кинула я, показуючи на свою розкидану одіж. – Допоможи мені вдягнутися, Катрін.

– Bien sûr (Аякже). – Катрін поставила миску і рушила до мого ліфа, що висів на гачку. Велика чорнильна пляма, що на ньому розпливлася, поклала край моїй надії мати за столом респектабельний вигляд.

Коли я увійшла до зали, об кам’яну підлогу заскреготіли лави – то підвелися більше трьох десятків теплокровних та холоднокровних створінь. І в цьому скреготі чулася нотка докору. Знову сівши, домочадці з голодним ентузіазмом накинулися на страви, а я взяла собі куряче стегно, а від решти відмовилася помахом руки.

Здавалося, минула ціла вічність, поки не повернулися Метью та його батько.

– Діано! – вигукнув Метью, обходячи дерев’яну ширму, явно сконфужений тим, що я сиджу на чолі родинного столу. – Я гадав, що ти будеш нагорі або у бібліотеці.

– Я вирішила, що з мого боку буде набагато чемніше сидіти отут, зважаючи на те, скільки роботи вклав Шеф у приготування вечері. – Мій погляд перемістився на Філіпа. – Як пройшло полювання, Філіпе?

– Нормально. Але кров тварин забезпечує лише тимчасове насичення. – Він поманив пальцем Алена і вперся своїм холодним поглядом у мій стоячий комір, що закривав шию.

– Досить. – Голос Метью прозвучав тихо, але нотка застереження чулася в ньому безпомилково чітко. Усі присутні повернули голови в його бік. – Слід було дати їм вказівку починати без нас. Дозволь відвести тебе нагору, Діано. – Усі враз повернули голови до мене, очікуючи, що ж я відповім.

– Я ще не доїла, – відказала я, жестом вказуючи на свою тарілку. – І решта теж не доїли. Сідай біля мене і випий вина. – Може, Метью й князь доби Ренесансу, як за суттю, так і за стилем, але я не збиралася виструнчуватися за його командою.

Метью сів поруч, а я примудрилася заштовхнути в себе іще кілька шматочків курятини. Коли напруження стало нестерпним, я підвелася. І знову скреготнули лави – то піднялися домочадці.

– Так швидко попоїли? – здивувався Філіп. – Тоді доброї ночі, Діано. Метью, я чекаю тебе у себе. Дивно, але чомусь мені закортіло в шахи пограти.

Метью проігнорував батька і простягнув мені руку. Виходячи із зали й піднімаючись до родинних покоїв, ми не обмінялися ані словом. Нарешті біля моїх дверей Метью взяв себе в руки настільки, що наважився розпочати зі мною розмову.

– Філіп ставиться до тебе так, наче ти якась економка. Це нестерпно.

– Твій батько ставиться до мене, як до жінки його доби. Та я це якось переживу, повір мені, Метью. – Я зробила паузу, щоб набратися сміливості. – Ти коли востаннє харчувався істотою, яка пересувається на двох ногах? – Перед тим як ми покинули Медісон, я змусила його попити трохи моєї крові, а ще він підхарчувався якоюсь теплокровною істотою в Канаді, чийого імені я не знала. За кілька тижнів до цього Метью убив в Оксфорді Джиліан Чемберлен, яка стежила за мною і погрожувала мені. Може, він і нею підхарчився, не знаю. І я не сумнівалася, що окрім перелічених випадків, упродовж багатьох місяців його уста пили лишень кров тварин.

– А чому ти питаєш? – різко спитав Метью з підозрою в голосі.

– Філіп каже, що зараз ти не такий дужий, який маєш бути. – Я стиснула в руці його долоню. – Якщо маєш потребу підхарчитися, але не можеш узяти кров незнайомця, то можеш узяти мою. Я так хочу.

Не встиг Метью відповісти, як на сходах почулося іронічне хихикання.

– Обережніше, Діано. Ми, маньясанги, маємо гострий слух. Запропонуй свою кров кому-небудь у цьому домі – і тоді вовків уже не стримати. – Біля початку сходів стояв Філіп, упершись руками в боки аркового проходу.

Метью розлючено обернувся до нього.

– Іди геть, Філіпе!

– Ця відьма – зухвала й нерозсудлива. І саме я несу відповідальність за те, щоб її імпульсивні бажання не вийшли з-під контролю. Інакше вона нас просто знищить.

– Ця відьма моя, – холодно мовив Метью.

– Іще ні, – відказав Філіп, спускаючись сходами з удаваним співчуттям і хитаючи головою. – А, може, й ніколи не буде твоєю.

Після цієї сутички Метью став іще більше стриманим і скритним. Наступного дня він і досі злився на батька, але замість вимістити своє невдоволення на тому, хто його спричинив, прискіпувався до всіх інших: до мене, до Алена, П’єра, Шефа та всіх тих, хто мав нещастя трапитися на його шляху. Домочадці й без того були заведені й заклопотані через прийдешнє свято, і Філіп, кілька годин терпівши коники свого сина, поставив його перед вибором: піти поспати, щоб прокинутися у кращому гуморі, або підхарчитися. Натомість Метью обрав третій варіант і пішов нишпорити в архівах де Клермонів – може, там знайдеться якийсь натяк на нинішнє місцезнаходження манускрипту Ешмол-782. Залишена на самоті й вільна чинити на власний розсуд, я повернулася до кухні.

Філіп застав мене у коморі Марти, де я, закотивши рукави, сиділа навпочіпки біля дистилятора, який і досі не бажав вправно функціонувати і наповнював усе приміщення парою.

– Метью пив твою кров? – різко спитав Філіп, ковзнувши поглядом по моїх передпліччях.

У відповідь я підняла догори ліву руку. М’яке полотно скотилося вниз до плеча, оголивши нерівний шрам на внутрішній поверхні мого ліктя. Я навіть зробила надріз, щоб Метью було легше пити.

– Де ще? – спитав Філіп, перевівши свій уважний погляд мені на торс.

Другою рукою я оголила собі шию. Там рана була глибшою, але її зробив сам вампір, і тому шрам вийшов значно акуратнішим.

– Ну ти й дурепа! Дозволила очманілому маньясангу попити твоєї крові не лише з руки, а й із шиї! – отетеріло мовив Філіп. – Угода забороняє маньясангу пити кров відьом та демонів. Тобі ніколи не звільнитися від Метью, неважливо – спатиме він з тобою чи ні.

– Метью знає, що я ніколи не покину його.

– Покинеш – і це однозначно. Одного дня твоє життя на цій землі добіжить кінця, і тобі доведеться здійснити свою завершальну подорож до потойбічного світу. А Метью, щоб не сумувати, теж захоче піти за тобою стежиною смерті. – У мене чомусь не виникло сумнівів стосовно правдивості цього пророцтва.

Одного разу мати Метью вже розповідала мені історію його створення: про те, як він упав з риштування, зводячи стіни для сільської церкви. Навіть коли я почула цю історію вперше, у мене з’явився сумнів: а чи не намагався Метью скінчити життя самогубством через смерть коханої дружини Бланки та сина Лукаса?

– Шкода, що Метью християнин. Його Богові все мало. Він ніяк не задовольниться.

– Чому? – спитала я, ошелешена несподіваною зміною теми.

– Коли ти або я робимо щось негарне, то зводимо рахунки з божествами – і живемо собі далі, сподіваючись, що в майбутньому станемо кращими. А син Ізабо зізнається у своїх гріхах і розкаюється – знову і знову: за своє життя, за те, ким він є, за те, що зробив. Він завжди дивиться назад, і цьому немає кінця.

– Це тому, що Метью – чоловік сильної віри, Філіпе. – У житті Метью було духовне осердя, яке мало значний вплив на його ставлення до науки та смерті.

– Хто – Метью? – спитав Філіп так, наче не повірив власним вухам. – Та в ньому віри менше, аніж у будь-кому, кого я знав. Усе, що він має, – це вірування, а це дещо вельми відмінне від віри і залежить від голови, а не від серця. Метью завжди мав гострий розум, здатний оперувати такими абстракціями, як Бог. Саме завдяки цій обставині він і зміг примиритися з тим, ким він став після того, як Ізабо зробила його одним із членів нашої родини. У кожного маньясанга це відбувається по-своєму. Мої сини обрали інші шляхи: війну, кохання, парування та надбання багатств. Але для Метью ідеї завжди важили найбільше.

– Вони й зараз важать для нього найбільше, – тихо мовила я.

– Але ідеї далеко не завжди бувають достатньо сильними, щоб забезпечити підґрунтя для хоробрості, підштовхнути до неї. Вони не завжди дають надію на краще майбутнє. – Обличчя Філіпа стало задумливим. – Ти недостатньо добре знаєш свого чоловіка.

– Звісно, я його не знаю так добре, як ви. Ми – відьма та вампір, які кохають один одного, хоча нам це забороняють. Угода забороняє нам публічно залицятися і прогулюватися під місячним сяйвом. – Мій голос зазвучав гучніше й емоційніше. – Поза межами цих чотирьох стін я не можу ані за руку його взяти, ані обличчя торкнутися через страх, що нас хтось помітить і його за це покарають.

– Десь посеред дня Метью ходить до сільської церкви, а тобі каже, що пішов шукати твою книжку. Він і сьогодні туди пішов. Можеш за ним одного дня простежити. Раптом це дасть тобі змогу краще його пізнати.

У понеділок об одинадцятій ранку я пішла до церкви, сподіваючись, що там нікого немає. Але, як і казав мені Філіп, там був Метью.

Він не міг не почути, як за мною зачинилися важкі двері, не міг не почути відлуння моїх кроків, коли я ступила на долівку, але не обернувся, залишившись стояти навколішки якраз праворуч від вівтаря. Попри холодну погоду, на Метью була легенька лляна сорочка, бриджі, панчохи та черевики. Я змерзла від одного лише погляду на нього і міцніше закуталася в накидку.

– Твій батько сказав, що я знайду тебе тут, – лунко сказала я у порожньому просторі приміщення.

У цій церкві я опинилася вперше і тому з цікавістю озирнулася довкола. Як і багато релігійних споруд у цій частині Франції, церква Сен-Люсьєн була старовинною навіть у 1590 році. Її прості лінії цілковито відрізнялися від стрімкої висоти і мереживної кам’яної кладки готичних соборів. Широку арку, що відділяла апсиду від нефа, оточували яскраві фрески. Вони прикрашали також кам’яні пояси над аркадами під високими вікнами в горішній частині стін. Більшість цих вікон давали волю стихіям, хоча хтось зробив несміливу спробу засклити ті з них, що розташовувалися найближче до дверей. Гострий дах тримався на перехрещених товстих брусах, що свідчило про неабияку майстерність теслярів та каменярів.

Коли я вперше побувала в Старій Хижці, будинок Метью нагадав мені його самого. Його особистість проявлялася й тут – у геометричних фігурах брусів та бездоганно розташованих арках, що перекривали обшир між колонами.

– Ти сам побудував її.

– Частково. – Метью підняв очі до вигнутої апсиди з її образом Христа на троні з піднятою рукою і готового відправляти Своє правосуддя. – Здебільшого неф. Апсиду завершили, коли мене… не було.

Над правим плечем виднівся якийсь святий із зосередженим суворим обличчям. Його очі строго дивилися на мене. У руках він тримав теслярський трикутник та білу лілею з довгим стеблом. То був Йосип – чоловік, котрий без зайвих запитань покірливо взяв собі дружиною вагітну діву.

– Нам треба поговорити, Метью, – мовила я, іще раз оглянувши церкву. Можемо поговорити в шато. Бо тут немає де сісти. – Церковні лави ніколи не здавалися мені комфортними, доки я не увійшла до церкви, де їх просто не було.

– Церкви будували не для комфорту, – зауважив Метью.

– Звісно, що ні. Але вселити у прихожан відчуття власної нікчемності було не єдиною метою, з якою вони будувалися. – Я стала ретельно роздивлятися фрески. Якщо, за словами Філіпа, віра та надія тісно перепліталися між собою, то тут мало бути щось таке, що полегшувало настрій Метью і підбадьорювало його.

Я знайшла на стіні Ноя та його ковчег. Всесвітня катастрофа, що ледь не поклала край всім формам життя, настрою явно не додавала, і мені довелося її відкинути. Он святий героїчно вбиває дракона, але він викликав надто близьку асоціацію з полюванням і тому навряд чи додавав Метью душевного комфорту. Над входом виднілася фреска на тему Судного Дня. Шеренги янголів у її верхній частині сурмили в золотисті сурми, але образ пекла унизу наводив жах і був він розташований так, щоб відвідувачу, який виходив із церкви, неодмінно впали в око ті, хто був засуджений на вічні пекельні муки. Воскресіння Лазаря також було б слабкою втіхою для вампіра. Від Діви Марії теж було мало користі. Вона стояла напроти Йосипа на вході до апсиди, така неземна, спокійна й безтурботна – ще одна згадка про все те, що втратив Метью, втративши свою родину.

– Тут принаймні малолюдно. І Філіп рідко сюди заходить, – пояснив Метью стомленим голосом.

– Тоді залишаймося тут. – Зробивши кілька кроків уперед, я зупинилася біля нього і відразу ж перейшла до суті. – Що сталося, Метью? Спершу мені здавалося, що це через потрясіння, якого ти зазнав, занурившись у своє колишнє життя; ну, ще мені гадалося, що тебе нервує перспектива бачити свого батька і мовчати про його майбутню загибель. – Метью так і залишився стояти навколішки, до мене спиною, і опустивши голову. – Але твій батько вже знає своє майбутнє. Значить, має бути якась інша причина.

Атмосфера в церкві була гнітючою, наче мої слова видалили з неї увесь кисень. Не чулося ані звуку, лишень голуби воркували на дзвіниці.

– Сьогодні день народження Лукаса, – озвався нарешті Метью.

Його слова мене наче кулаком ударили. Я опустилася на коліна поруч із ним, утворивши довкола себе темно-червоне коло своїми широкими спідницями. Філіп мав рацію. Я не знала Метью як слід.

Він підняв руку і показав місце в підлозі між ним та Йосипом.

– Він похований отам, разом зі своєю матір’ю.

Жоден знак на камені не свідчив про тих, хто під ним спочив. Натомість на ньому були лишень гладенькі впадини, схожі на ті, що їх залишають ноги на кам’яних сходинках за довгі роки. Метью простягнув руку; його пальці чітко лягли у ці заглибини, завмерли, а потім відсмикнулися.

– Частина мого єства померла, коли помер Лукас. Те саме було з Бланкою. Її тіло поховали тут через кілька днів після Лукаса, але іще перед смертю очі її спорожніли, а душа відлетіла геть. То Філіп дав ім’я моєму сину. Грецькою «Лукас» означає «сяйний». Тієї ночі, коли він народився, Лукас був такий біленький та бліденький… Коли повитуха підняла сина угору, його шкіра спіймала відблиск вогню в каміні, так само як місяць відбиває сонячне сяйво. Дивно, що я так добре пам’ятаю це, хоча скільки років минуло… – Метью перервав свої незв’язні спогади й витер очі. Коли він прибрав руку від обличчя, на пальцях стало видно розмазані червоні смуги.

– А як ти познайомився з Бланкою?

– Коли прийшла перша зима у нашому селі, я кидав у неї снігові кульки. Я робив усе, щоб привернути її увагу. Вона була така струнка й тендітна, така скромна й відлюдькувата… Багато хлопців прагнули з нею потоваришувати. Коли настала весна, Бланка дозволила мені проводити її додому з базару. Вона полюбляла ягоди. Кожного літа кущі біля церкви повнилися ними. – Метью на мить замовк, роздивляючись червоні смуги на своїй руці. – Кожного разу, коли Філіп бачив у мене на пальцях плями від соку тих ягід, він сміявся і передрікав, що восени буде весілля.

– Наскільки я розумію, він мав рацію.

– Ми обвінчалися у жовтні, після збору врожаю. На той час Бланка була вже на третьому місяці вагітності. – Метью все відтягував завершальну стадію нашого шлюбу, а проти чарів Бланки встояти не зміг. Це було набагато більше від того, що я бажала знати про їхні стосунки.

– Уперше ми покохалися в розпал серпневої спеки, – продовжив Метью. – Бланка завжди була готова догодити іншим. Коли я згадую ті часи, мені думається: а чи не знущалися над нею іще в дитинстві? Я не маю на увазі покарання – нас усіх карали за ті чи інші прогрішення – я говорю про дещо гірше. І це зламало її волю. Моя дружина була вже навчена давати те, чого хотілося старшим, сильнішим та безжальнішим. А я й був старший, сильний та безжальний; мені хотілося, щоб тієї літньої ночі вона сказала мені «так», – і вона сказала.

– Ізабо розповідала мені, що ви сильно кохали один одного, Метью. І що ти ніколи не змушував її робити що-небудь проти її волі, – сказала я, бажаючи хоч якось полегшити той біль, який завдавали йому ці спогади.

– Бланка не мала волі. Доки не народився Лукас. Та й то – вона проявляла її лише тоді, коли сину загрожувала небезпека або коли я на нього сердився. Усе своє життя їй хотілося захищати когось меншого та слабшого. А натомість отримала низку невдач і нещасть. Лукас не був нашою першою дитиною, і з кожним викиднем Бланка ставала дедалі м’якшою, слабшою і слухнянішою. Менш здатною сказати «ні».

Те, що я почула, лише в загальних рисах нагадувало ту історію, яку колись розповіла мені Ізабо. То була історія палкого кохання і великого горя. А історія, яку розповів мені Метью, була позначена неослабним горем та відчуттям непоправної втрати.

Я прокашлялася.

– І нарешті з’явився Лукас.

– Так. Після багатьох років, коли я запліднював Бланку смертю, мені вдалося дати їй Лукаса, – сказав Метью і замовк.

– А чим ти міг зарадити, Метью? То було шістнадцяте сторіччя, і тут лютувала епідемія. Ти не міг врятувати ані сина, ані дружину.

– Я міг принаймні відмовитися від неї, не кохатися з нею. Тоді не було б кого й втрачати! – вигукнув Метью. – Вона не казала «ні», але коли ми кохалися, в її очах я завжди бачив спротив і неохоту. Кожного разу я обіцяв їй, що цього разу дитинча неодмінно виживе. Я б усе віддав, аби тільки…

Мене боляче вразило, яку ж сильну прив’язаність і досі відчував Метью до своїх померлих дружини та сина! Їхні духи й до сих пір витали над ним і над цим селом. Але тепер я принаймні мала пояснення, чому він так вперто уникав мене: саме через це глибоко вкорінене почуття провини й горя, які він носив у своїй душі багато сторіч. Можливо, з часом мені вдасться послабити ту міцну хватку, якою Бланка й досі тримала Метью. Я підвелася і підійшли ближче до нього. Коли я торкнулася пальцями його плеча, він аж сіпнувся.

– Це ще не все.

Я аж заціпеніла.

– Я намагався покінчити і зі своїм життям теж. Але Бог не схотів прийняти його. – Метью підняв схилену голову. Довго дивився поперед себе на потертий камінь із заглибленнями, потім – угору, на дах.

– Ой, Метью…

– Я тижнями думав про Бланку та Лукаса, але мене непокоїло те, що вони були у раю, а Бог неодмінно запроторить мене до пекла за мої гріхи, – сказав Метью невимушеним тоном, наче так неодмінно мало статися. – Я порадився з однією жінкою з села. На її думку, мене переслідували духи – Бланка та Лукас не могли через мене покинути це місце, мов прив’язані. Стоячи на риштуванні, я поглянув униз, і мені на мить здалося, що їхні душі, можливо, поневолені якраз під тим каменем. Якщо я на нього впаду, то Бог не матиме іншого вибору і буде змушений їх пустити. Або дозволити мені поєднатися з ними, де б вони не були.

Це була хибна логіка чоловіка, доведеного до відчаю, а не раціонально мислячого вченого, якого я знала.

– Я був такий втомлений, – зморено сказав Метью. – Але Бог не давав мені спати після того, що я накоїв. За мої гріхи він віддав мене створінню, яке перетворило мене на істоту, не здатну жити, померти чи навіть знайти скороминуще забуття у своїх мріях та снах. Усе, що я можу, – це пам’ятати.

Метью замовк, зморений та холодний. На дотик його шкіра була холоднішою, аніж морозне повітря, що нас оточувало. Сара неодмінно знайшла б якесь закляття, щоб допомогти Метью полегшити його страждання, але я тільки й могла, що пригорнути до себе його неохоче тіло й поділитися з ним усім тим теплом, що мала.