Текст книги "Сповідь відьом. Тінь ночі"

Автор книги: Дебора Гаркнесс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 49 страниц) [доступный отрывок для чтения: 18 страниц]

12

Весілля, яке запланував для нас Філіп, мало тривати три дні. Із п’ятниці до неділі вся челядь шато, селяни та всі-всі на багато миль довкола мали розважатися і веселитися, за словами Філіпа, на «маленькому родинному святі».

– У нас вже досить давно не було весілля, а зима – така безрадісна пора року! Ми заборгували селянам веселощі, – сказав Філіп, відмахуючись від наших заперечень. Шеф також розсердився, коли Метью обережно натякнув йому, що навряд чи можна похапцем влаштовувати три свята підряд, коли їстівних припасів лишилося обмаль, та ще тоді, коли християни проявляли стриманість у їжі та питві. «Ага, ви ще приплетіть сюди війну та передріздвяний піст», – пирхнув Шеф. На його думку, все це не було достатньо поважною причиною не влаштовувати забаву.

Усі у домі метушилися, ніхто не потребував нашої допомоги, тож ми з Метью залишилися у розпорядженні самих себе.

– А що ж передбачає ця весільна церемонія? – поцікавилася я, коли ми лежали перед каміном у бібліотеці. На мені був весільний подарунок Метью: одна з його сорочок, що сягала мені до колін, і його старі панчохи. Кожна халява цих панчіх була розірвана по верхньому внутрішньому шву, і коли Метью зшив халяви докупи, то вийшло щось віддалено схоже на гамаші – за винятком талії та спандексу. Компенсувати відсутність останнього частково вдалося з допомогою обривку старої упряжі, з якого нам вдалося витворити щось на кшталт шкіряного паска. Це була найзручніша одіж, яку мені довелося носити з часу Гелловіну, і Метью, якому останнім часом рідко випадало бачити мої ноги, очей з них не зводив.

– Поняття не маю, mon ceure. Мені ніколи раніше не доводилося бувати на древньогрецьких весіллях, – сказав Метью, проводячи пальцем по заглибленню з протилежного боку мого коліна.

– Священик, безсумнівно, не дозволить Філіпу утнути щось відверто язичницьке. Бо вся церемонія має бути загалом католицькою.

– У нашій родині слова «безсумнівно» і «Філіп» ніколи не вставляють в одне й те саме речення. А якщо вставляють, то це завжди скінчається погано. – Метью смачно цьомкнув мене у стегно – як печатку приклав.

– Принаймні сьогоднішня подія – це просто свято. Гадаю, що зможу пережити її без особливих проблем. – Зітхнувши, я підперла голову руками. – Зазвичай, батько нареченого платить за передвесільний обід. Сподіваюся, Філіп робитиме в основному те саме.

Метью розсміявся.

– Так, майже те саме. За тим винятком, що до меню входитимуть смажені вугрі та вкритий позолотою павич. До того ж, Філіп примудрився призначити себе не лише батьком жениха, а й батьком нареченої.

– Мені й досі незрозуміло, навіщо нам влаштовувати скільки метушні.

Сара та Ем не стали влаштовувати офіційної церемонії. Натомість старійшина Медісонського клану здійснив звичайні заручини. Тепер, коли мені подумалося про це, їхні заручини нагадали мені клятви, які ми з Метью дали один одному перед тим, як вирушити в подорож у часі: то була проста, щира й нетривала процедура.

– Весілля проводяться не заради жениха й нареченої. Більшість пар воліли б зробити все між собою, як, наприклад, ми: сказати один одному кілька слів і вирушити у святкову подорож. Весілля – це обов’язковий ритуал для спільноти, як обряд посвяти. – Метью перекотився на спину. Я ж сіла, спершись на подушки.

– Це якийсь пустопорожній ритуал.

– Це не так, – нахмурився Метью. – Якщо ти не зможеш взяти в ньому участь, то так і скажи.

– Та ні. Нехай Філіп відсвяткує весілля собі на втіху. Просто це… трохи надмірно.

– Напевне, тобі дуже хочеться, щоб із нами на весіллі були Сара та Емілі.

– Якби були, то здивувалися б, чому я не втекла разом із нареченим. Мене завжди знали як таку, що схильна до самотності. Мені здавалося, що й ти її маєш.

– Я? – розсміявся Метью. – Окрім як на теле-та кіноекранах, вампіри рідко бувають самотніми. Ми воліємо бути в компанії з іншими. У крайньому разі для товариства згодяться навіть відьми. – І, щоб довести цю тезу, Метью поцілував мене.

– А коли б це весілля святкувалося в Нью-Гейвені, кого б ти на нього запросила? – спитав Метью, трохи помовчавши.

– Звісно, Сару й Емілі. І мого друга Кріса. – Я прикусила губу. – Може, декана нашого факультету. – Запала тиша.

– Оце і все?! – страшенно здивувався Метью.

– Я не маю багато друзів. – Я схвильовано скочила на ноги. – Здається, вогонь згасає.

Метью потягнув мене донизу.

– Із вогнем усе гаразд. А у тебе тепер є багато родичів.

Згадка про родину була тією нагодою, якої я чекала. Мій погляд, поволі рухаючись кімнатою, зупинився на комоді, що стояв поруч із ліжком. У ньому була схована скринька Марти, загорнута в чисту білизну.

– Нам треба дещо обговорити. – Цього разу Метью не став мене переривати. Я витягнула скриньку.

– Що це таке? – спитав Метью і нахмурився.

– Трав’яне зілля Марти, те, з яких вона робить чай. Я знайшла їх у коморі.

– Зрозуміло. А ти пила ті чаї? – різко спитав він.

– Звісно, що ні. Матимемо ми дітей чи не матимемо – це не лише мені одній вирішувати. – Коли я підняла віко скриньки, у повітрі почувся легкий аромат засушених трав.

– Що б там не казали про нас у Нью-Йорку Маркус та Міріам, не існує ані єдиного доказу, що ми з тобою можемо мати дітей. І навіть такі трав’яні контрацептиви можуть мати небезпечні побічні ефекти, – сухо, мов лікар на прийомі, сказав Метью.

– Уявімо, чисто абстрактно, що одне з твоїх наукових досліджень виявило, що ми з тобою таки можемо мати дітей. Чи захотів би ти в такому разі, щоб я пила цей чай?

– Мартині суміші не надто надійні, – сказав Метью і відвернувся.

– Гаразд. А які ж тоді альтернативи? – спитала я.

– Утримання від частого сексу. Вчасно перерваний статевий акт. До того ж, є презервативи, хоча вони також не є на сто відсотків надійними. Особливо ті, які є в наявності зараз в цю епоху. Метью мав рацію. Презервативи у шістнадцятому сторіччі виготовляли з льону, шкіри та кишок тварин.

– А якщо один із цих методів все ж таки є надійним? – спитала я, відчуваючи як мені уривається терпець.

– Якщо, якщо… Якщо ми з тобою зачнемо дитя, то це буде чудо, а проти чуда не встоїть жодна контрацепція.

– Період, що ти його провів у Парижі, виявився суцільним марнотратством часу, що б там не думав про це твій батько. Бо зараз ти навів аргумент, гідний середньовічного теолога. – Не встигла я закрити скриньку, як Метью огорнув мої руки своїми.

– Якщо ми зможемо зачати дитину, і якщо цей чай є ефективним, я все одно хочу, щоб ти залишила ці трави у коморі.

– Навіть якщо твоя жага крові передасться у спадок нашій дитині? – Я примушувала себе бути чесною з Метью, хоча й розуміла, що мої слова можуть завдати йому болю.

– Так, – відповів Метью і, трохи подумавши, продовжив: – Коли я досліджую схеми вимирання і бачу лабораторне свідчення того, що ми вимираємо, майбутнє здається мені позбавленим перспективи. Але коли я помічаю один-єдиний хромосомний зсув або несподівано відкриваю нащадка тоді, коли мені вже починало здаватися, що родинне дерево всохло, оце відчуття неминучого знищення й зникнення щезає. І зараз я відчуваю те саме піднесення. – Зазвичай, коли Метью ставав на позицію наукової об’єктивності, у мене виникали певні проблеми. Але цього разу було інакше. Він узяв скриньку з моїх рук. – А ти як?

Я думала над цим іще відтоді, як Міріам з Маркусом з’явилися у будинку тітоньки Сари з результатами моїх ДНК-аналізів і вперше порушили питання дітей. Я була впевнена, що моє майбутнє – з Метью, але значно менш впевнена в тому, що це майбутнє мені готувало.

– Мені потрібен певний час для того, щоб остаточно визначитися, – затягнула я свою звичну пісню. – Якби ми й досі були в двадцять першому сторіччі, то я б приймала контрацептивні пігулки, які ти мені прописав. – Я замовкла, вагаючись, а потім продовжила: – Та навіть в такому випадку я не впевнена, що вони нам допоможуть.

А Метью й досі чекав моєї відповіді.

– Коли я загнала кинджал у груди Шамп’є, я думала тільки про те, що він збирався забрати у мене мої думки та спогади, і я вже не зможу бути тією самою особистістю, коли повернуся до свого сучасного життя. Але навіть якби нам судилося повернутися у двадцять перше сторіччя просто зараз, то ми все одно були б уже іншими людьми. Усі місця, в яких ми побували, люди, яких я зустрічала, таємниці, про які я дізналася від тебе, – все це справило на мене великий вплив, і я вже не та Діана Бішоп, а ти – вже не той Метью де Клермон. А дитина змінить нас іще дужче.

– Значить, ти хочеш запобігти вагітності, – обережно припустив Метью.

– Не знаю.

– Значить, відповідь твоя означає «так». Якщо ти не знаєш, чи хочеться тобі бути матір’ю, то нам слід користуватися будь-яким із наявних способів контрацепції, – сказав Метью впевненим голосом і рішуче стиснув губи.

– Мені хочеться бути матір’ю. Якщо хочеш знати, то мені навіть самій дивно, як сильно я цього бажаю. – Я притиснула пальці до скронь. – Мені подобається ідея про те, що у нас із тобою буде дитина, і ми її виховуватимемо. Просто мені здається, що час для цього іще не настав.

– Так, не настав. Надто рано ще. Тому мусимо робити все, щоб обмежити таку можливість, допоки ти не будеш до цього готова. Але не плекай великих сподівань, Діано. Наука в цьому випадку чітко зазначає: вампіри репродукуються через смерть і воскресіння, а не через розмноження. Може, наші стосунки і є особливими, але не настільки особливими, щоб заперечити тисячі років біологічного досвіду.

– Ілюстрація алхімічного весілля з манускрипту Ешмол-782 – це про нас з тобою. Я це чітко знаю. І Міріам мала рацію: наступна стадія в процесі алхімічної трансформації після одруження золота зі сріблом є зачаття.

– Зачаття? – пробурчав із порогу Філіп. Скрипнувши чоботами, він ступив на долівку. – Ніхто не вказував на таку можливість.

– Це тому, що це неможливо. У мене бував секс з іншими теплокровними жінками, і вони ніколи не вагітніли. Картина алхімічного одруження, можливо, і була задумана, як каже Діана, як перспективна ідея, але шанси того, що ілюстрація стане реальністю, є вкрай примарними, – сказав Метью, хитаючи головою. – Жоден маньясанг іще ніколи не став батьком у такий спосіб.

– Я ж казав тобі, Метью, що «ніколи» – це дуже довгий відрізок часу. Що ж до неможливості, то скажу, що я ходив по цій землі довше, аніж здатна вмістити пам’ять людська, і бачив таке, що пізніші покоління відкидали як міф. Колись були створіння, здатні плавати у воді, як риба, а іще були такі, що метали блискавки замість списів. Тепер їх немає, їх замінило дещо нове. – Переміна – єдина незмінна річ у цьому світі.

– Геракліт, – пробурмотіла я.

– Наймудріший з людей, – зауважив Філіп, задоволений тим, що я розпізнала автора цитати. – Коли ми стаємо самовдоволеними, боги люблять дивувати нас і застукувати зненацька. Це їхня улюблена форма розваги. – Він поглянув на моє незвичне вбрання. – А чому на тобі сорочка Метью і його старі панчохи?

– Він мені їх подарував. Це досить близько до того, що я ношу у своєму часі, і Метью захотів, щоб мені було зручно. Гадаю, це він сам зшив халяви докупи. – Я повернулася, демонструючи нове вбрання. – Хто міг подумати, що чоловіки де Клермони вміють нитку в голку всилити, вже не кажучи про вміння зробити рівний шов!

Філіп здивовано підняв брови.

– Невже ти гадаєш, що Ізабо штопала нашу порвану й порізану одежу після того, як ми поверталися з бою?

Думка про те, як Ізабо сидить тихенько за шитвом, чекаючи, поки чоловіки повернуться з битви, викликала у мене сміх.

– Навряд чи вона цим займалася.

– Бачу, ти добре її знаєш. Якщо ти збираєшся вдягатися по-хлопчачому, то принаймні вдягни бриджі. Якщо тебе побачить у такому вигляді священик, його серце зупиниться, і завтрашню церемонію доведеться відкласти.

– Але ж я не збираюся виходити надвір, – сказала я, нахмурившись.

– До вашого одруження мені б хотілося звозити вас до місця, священного для наших богів. Це недалеко, – додав Філіп, коли Метью вже був розкрив рота, щоб заперечити. – І мені хотілося б, щоб ми залишилися з Діаною удвох, Маттеусе.

– Я зустрінуся з вами у конюшні, – погодилася я, не вагаючись. Певний час, проведений на свіжому повітрі, стане для мене доброю нагодою освіжити голову.

Коли я опинилася надворі, мені сподобалося колюче холодне повітря, яке щипало за щоки, сподобався сільський ландшафт, яким гуляв вітер. Невдовзі ми з Філіпом піднялися на вершину пагорба, котра була більш пласкою, аніж більшість округлих кряжів довкола замку Сеп-Тур. Із землі стирчало каміння, яке відразу вразило мене своєю химерною симетричною упорядкованістю. Ці висипи, попри свій старий вік і густу рослинність, що їх вкривала, не були висипами природного походження. Вони були рукотворними.

Філіп рвучко зіскочив зі свого коня і кивнув мені зробити теж саме. Коли я спішилася, він узяв мене за лікоть і повів між два великі дивні валуни до рівного майданчика засніженої землі. Усе, що порушувало ідеально чисту і незайману поверхню снігу, – це сліди тварин: схоже на серце копито оленя, слід ведмежої лапи з п’ятьма пазурами, комбінація трикутних та овальних подушечок, притаманних вовкові.

– А що це за місце? – тихо спитала я.

– Колись на цьому місці стояв храм Діани, звідти відкривався вид на ліси та долини, в яких полюбляли бігати олені. Ті, хто молився цій богині, саджали священні кипариси поруч із тутешніми породами дерев – дубами та вільхами. – І з цими словами Філіп показав на тоненькі зелені колони, які стояли, мов стражники, довкола майданчика. – Мені захотілося привести тебе сюди тому, що коли я був дитиною, жив далеко звідси і не був маньясангом, наречені перед одруженням приходили до храмів, схожих на цей, щоб принести жертву богині. У ті часи ми називали її Артемідою.

– Жертву? – У мене в роті враз пересохло. Досить із мене кровопролиття.

– Хоч як би сильно ми не змінювалися, важливо пам’ятати минуле і вшановувати його. – Філіп подав мені ніж і мішечок, у якому щось пересипалося і дзвеніло. – Важливо також виправити старі помилки. Богиня не завжди була задоволена моїми вчинками. І мені хотілося б, щоб Артеміда отримала належне іще до того, як мій син ожениться на тобі завтра. Ніж потрібен для того, щоб відрізати пасмо твого волосся. Це символ твоєї дівочості й традиційний подарунок. А гроші це символ твоєї цінності й достоїнства. – Філіп перейшов на змовницький шепіт. – Узагалі-то, дарів треба більше, але мені довелося припасти дещо й для бога Метью.

Філіп підвів мене до невеличкого цоколя в центрі зруйнованої споруди. На ньому лежав цілий набір дарів: дерев’яна лялька, дитячий черевичок, миска з намоклим зерном, злегка притрушеним снігом.

– Як дивно, що сюди іще хтось приходить, – вирвалося у мене.

– По всій Франції жінки й досі роблять реверанси місяцю, коли той уповні. Такі традиції тримаються довго, особливо ті, що допомагають людям пережити важкі часи. – Філіп підійшов до імпровізованого вівтаря. Він не вклонився, не став навколішки, не зробив жодного жесту, який би засвідчував його пошану до божества, але коли він заговорив, то таким тихим голосом, що мені довелося напружувати слух, щоб його почути. Химерну суміш грецької та англійської зрозуміти було важко. Однак неважко було побачити щирість і серйозність намірів Філіпа.

– Артемідо Агротера, славна мисливице, Алкід Леонтотімос благає тебе взяти це дитя, Діану, під свою опіку. Артемідо Лікейська, володарко вовків, благаю тебе, захищай її всілякими способами. Артемідо Патрейська, богине моїх предків, обдаруй її дітьми, щоб продовжився мій рід.

Рід Філіпа. Тепер я стала його частиною, як через шлюб, так і через клятву, скріплену кров’ю.

– О сяйна Артемідо, подаруй їй світло твоєї мудрості, коли вона перебуватиме в темряві. О полум’яна Артемідо! Пильнуй свою тезку під час її подорожей у цьому світі! – Скінчивши своє звернення, Філіп поманив мене рукою.

Поклавши торбочку з монетами біля дитячого черевичка, я підняла руку догори і витягла з волосся на потилиці довге пасмо. Ніж був дуже гострий, тому я відрізала довгий завиток одним порухом леза.

Ми мовчки стояли у слабнучому світлі зимового дня. Раптом у землі під своїми ногами я почула приплив енергії. Значить, богиня була тут. На мить мені уявився храм – таким, яким він колись був: блискучо-сіруватий і цілий, незруйнований. Я крадькома зиркнула на Філіпа. Із медвежою шкурою, перекинутою через плече, він також скидався на первобутній залишок зниклого світу. І він чогось чекав.

З-поміж кипарисів вигулькнув білий олень-самець із крутими розгалуженими рогами і закляк, дихаючи парою з ніздрів. Тихо й обережно ступаючи, олень підійшов до мене. Його величезні карі очі загрозливо поблискували, і, стоячи достатньо близько до нього, я мала змогу помітити гострі кінчики його рогів. Гордовито поглянувши на Філіпа, самець заревів – то один звір вітався з другим.

– Sas efharisto, – серйозно мовив Філіп і повернувся до мене. – Артеміда прийняла твої дари. Тепер ми можемо йти.

Метью прислухáвся до звуків, чекаючи нашого повернення, а потім із неспокійним виразом спостерігав, як ми наближалися до нього верхи на конях.

– Готуйтеся до бенкету, – сказав Філіп, коли я спішилася. – Невдовзі почнуть прибувати гості.

Перед тим як піти нагору, я посміхнулася Метью, сподіваючись, що посмішка моя вийшла доволі впевненою. Коли на землю впала темрява, приглушений гамір діяльності засвідчив, що шато поступово наповнюється людьми. Невдовзі прийшли Катрін та Жеан, щоб допомогти мені вдягнутися. Плаття, яке вони переді мною розклали, було, поза всяким сумнівом, найпрекраснішим предметом одягу, який мені коли-небудь доводилося носити. Його темно-зелена тканина враз нагадала мені кипариси біля зруйнованого храму, а не гостролист, яким прикрашали шато на передріздвяний піст. А сріблясті дубові листки, вишиті на ліфі, відбивали світло свічок так само, як і оленячі роги відбивали світло сідаючого сонця.

Коли дівчата скінчили, очі їхні засяяли від захвату. Я лише краєм ока встигла побачити в полірованому срібному дзеркалі Луїзи своє волосся (накручене дрібними кучерями та заплетене у коси) і своє бліде обличчя. Але вираз дівчачих облич засвідчив, що трансформація, що зі мною сталася, цілком годилася для майбутнього весілля.

– Bien, – тихо сказала Жеан.

Катрін картинно розчинила двері, і сріблясті стібки у моєму платті спалахнули й ожили у світлі смолоскипів, що освітлювали залу. Затамувавши подих, я стала чекати на реакцію Метью.

– Господи, – ошелешено мовив він. – Яка ж ти гарна, серденько. – Метью взяв мене за руки і підняв їх, щоб побачити повний ефект. – Боже, та ти вдягнула два набори рукавів?

– Наскільки мені відомо, їх там три, – відповіла я і розсміялася. На мені була лляна жіноча сорочка з тугими мереживними манжетами, тугі зелені рукави, що пасували моєму ліфу та спідницям, а також пишні пуфи з зеленого шовку, які спадали з моїх плечей і трималися на ліктях та зап’ястях. Жеан, яка минулого року була в Парижі й прислуговувала Луїзі, запевнила мене, що цей фасон був a la mode.

– Але як же я тебе поцілую, коли все оце мені заважатиме? – спитав Метью, провівши пальцем по моїй шиї. Мій складчастий рюш, який виступав на цілих чотири дюйми, у відповідь тоненько затремтів.

– Якщо ти його помнеш, то у Жеан станеться параліч, – стиха мовила я, коли він обережно взяв моє обличчя у свої долоні. За допомогою причандалля, схожого на плойку, вона примудрилася загнути ярди лляного матеріалу в конфігурацію, що нагадувала вісімку. Ця процедура зайняла у неї декілька годин.

– Не бійся. Я ж лікар. – Метью нахилився, вигнувши шию, і притулився своїми вустами до моїх. – Ось бачиш – жодна складка не зім’ята.

Ален тихенько прокашлявся.

– На вас уже чекають гості.

– Метью, – сказала я, хапаючи його за руку. – Мені треба тобі дещо сказати.

Він кивнув Алену, і ми залишилися у коридорі одні.

– Що таке? – стурбовано запитав він.

– Я послала Катрін до комори, щоб вона прибрала звідти трави Марти. – Це був навіть більший крок у минуле, аніж той, який я зробила у Сариному сараї і який привів нас сюди, до Сеп-Тура шістнадцятого сторіччя.

– Ти добре подумала?

– Добре, – сказала я, пригадуючи слова Філіпа у храмі.

Наш вхід до зали зустріли перешіптуваннями та косими поглядами. Зміни у моєму вбранні не лишилися не поміченими, і, судячи з численних схвальних кивків головою, нарешті я набула вигляду, який годився для того, щоб вийти заміж за мілорда.

– Вони перед вами, – загув Філіп зі свого звичного місця за родинним столом. Хтось почав аплодувати, і невдовзі уся зала задзвеніла оплесками. Спершу усмішка Метью була сором’язливою, але у міру того, як схвальний шум посилювався, вона поволі переросла у самовдоволену й гордовиту посмішку.

Нас посадовили на почесні місця обабіч Філіпа, який оголосив першу страву і наказав музикам грати. Мені принесли невеличкі порції усього, що встиг приготувати Шеф. Там були десятки страв: суп з турецьким горохом, смажений вугор, смачнюче пюре із сочевиці, солена тріскá в часниковому соусі й ціла риба, що плавала в желатиновому заливному морі, де гілочки лаванди й розмарину відігравали роль водоростей. Філіп пояснив, що меню стало предметом жвавої дискусії між Шефом та сільським священиком. Після обміну пропозиціями ці двоє насамкінець дійшли висновку, що сьогоднішня вечеря буде строго дотримуватися п’ятничних канонів, що забороняли вживання м’яса, молока та сиру, тоді як завтрашній бенкет мав стати справжнім, нічим не обмеженим святом гурманства.

Як і личить нареченому, порції Метью були дещо більшими за мої, хоча без цього можна було й обійтися, бо він все одно нічого не їв, а пив мало. Чоловіки за сусідніми столами жартували, що йому необхідно набиратися сил, щоб гідно витримати майбутні тяжкі випробування. Коли полилися пряні вина і по столу почали передавати смачні пастилки з горіхів та меду, коментарі присутніх чоловіків стали відверто непристойними, а ремарки Метью – не менш колючими. На щастя, більшість образливих зауважень та порад давалися мовами, які я не дуже добре розуміла, але Філіп усе одно час від часу плескав у долоні над моїми вухами.

Коли сміх та музика заповнили собою залу, мій настрій покращився. Сьогодні Метью виглядав не як тисяча п’ятисотрічний вампір, а як кожен наречений в ніч перед весіллям: сором’язливим, втішеним і трохи знервованим. Це був той чоловік, якого я кохала, і кожного разу, коли він зупиняв на мені погляд, серце моє на мить завмирало.

Коли Шеф подав останню порцію вина з зацукрованими фенхелем та кардамоновим насінням, залунали пісні. Якийсь чоловік на протилежному боці зали заспівав густим басом, і його сусіди підхопили мелодію. Невдовзі співали всі, при цьому так енергійно тупали ногами та плескали в долоні, що ледь було чути музик, які відчайдушно намагалися за ними встигнути.

Поки гості переходили від однієї пісні до другої, Філіп почав обходити гостей, вітаючи кожного поіменно. Він підкидав у повітря малюків, розпитував про стан тварин і уважно вислуховував скарги старих на їхні болячки та хвороби.

– Ти лишень поглянь на нього, – зачудовано мовив Метью, беручи мене за руку. – Як же Філіпу вдається зробити так, щоб кожен із присутніх відчував себе найповажнішим гостем у цій залі?

– Хто б казав! – відповіла я і розсміялася. Побачивши, що Метью знітився, я похитала головою. – Ти ж такий самий, як і він. Щоб заволодіти увагою людей, що заполонили кімнату, тобі достатньо до неї просто увійти.

– Якщо тобі потрібен герой на кшталт Філіпа, то ти в мені швидко розчаруєшся, – запевнив мене він.

Я взяла його обличчя у свої долоні.

– От якби як весільний подарунок я могла подарувати тобі заклинання, завдяки якому ти зміг би бачити себе таким, яким тебе бачать інші!

– Судячи з того, що віддзеркалюється у твоїх очах, я виглядаю зараз приблизно так само, як і завжди. Хіба що трохи знервованим, зважаючи на те, що тільки-но розповів мені Гійом про хтивість і ненаситні апетити зрілих жінок, – пожартував Метью, намагаючись відволікти мене. Та це йому не вдалося.

– Якщо ти не бачиш тут лідера чоловіків, то ти погано дивишся. – Наші обличчя наблизилися настільки, що я відчула його пряний подих. Недовго думаючи, я притягнула Метью до себе. Філіп колись уже доводив Метью, що він вартий того, щоб його кохали. Може, поцілунок буде переконливішим…

Я почула, як довкола загукали і заплескали в долоні. А потім схвально загули.

– Залиш дівчині хоч що-небудь назавтра, Маттеусе, бо інакше не побачиш її у церкві! – вигукнув Філіп, викликавши нову хвилю сміху в залі. Сконфужені й щасливі, ми з Метью перервали поцілунок. Окинувши поглядом залу, я побачила, що батько Метью стоїть біля каміна, настроюючи якийсь семиструнний інструмент. Метью сказав мені, що то – кіфара. Усі в приміщенні зашикали один на одного й очікувально позамовкали.

– Коли я був маленьким хлопчиком, наприкінці отакого бенкету, як наш, завжди оповідали історії про героїв та великих воїнів. – Філіп щипнув струни, видобувши з них цілу зливу звуків. – А герої, як і притаманно всім людям, теж закохуються. І він продовжив бринькати на кіфарі, настроюючи публіку на ритм своєї історії.

– Один герой з чорнявим волоссям та зеленими очима на ім’я Пелей покинув свій дім і подався шукати щастя. Його дім був у місцині, дуже схожій на Сен-Люсьєн, що зачаїлася серед гір, але Пелей вже давно мріяв про море та пригоди у чужих краях. Він зібрав друзів, і вони помандрували морями й океанами. Одного дня вони прибули до острова, відомого своїми вродливими жінками та потужними чарами, якими вони володіли. – Ми з Метью обмінялися тривалими поглядами. А Філіп своїм низьким голосом проспівав:

 
У ті часи чоловікам жилося веселіше,
Тепер ми маємо про що з приємністю згадати!
Герої, що зродились від богів у срібну ту добу,
Подякують мені, коли я зараз вам цю пісню заспіваю.
 

Гості заворожено слухали неземний бас Філіпа.

– Там Пелей вперше зустрів Фетиду, доньку Нерея, богиню моря, яка завжди казала правду і передбачала майбутнє. Від свого батька Фетида успадкувала дар пророцтва і могла змінювати свою форму – від текучої води і палаючого вогню до повітря. Хоча й була Фетида красивою, ніхто не бажав брати її заміж, бо один оракул напророкував, що її син виросте могутнішим за свого батька.

– Пелей покохав Фетиду всупереч тому пророцтву. Але, щоб одружитися з такою жінкою, він мав бути достатньо хоробрим, щоб утримати біля себе Фетиду, коли вона перетворювалася з одної стихії на іншу. Пелей забрав Фетиду з острова і притиснув її до серця, поки вона перетворювалася з води на вогонь і зі змії на левицю. Коли ж Фетида знову стала жінкою, він відвіз її додому, де вони й побралися.

– А як же дитина? Чи знищив син Фетиди Пелея, як напророчив оракул? – пошепки спитала одна жінка, коли Філіп замовк, продовжуючи видобувати звуки зі своєї кіфари.

– Син Фетиди і Пелея був великим героєм, уславленим як за життя, так і після смерті, і звали його Ахіллес. – Філіп посміхнувся жінці. – Але це – розповідь на наступний вечір.

Я зраділа з того, що батько мого нареченого не став докладно розповідати про весілля і про те, як розпочалася Троянська війна. А іще більше я зраділа, коли він не став розповідати історію Ахіллесової юності: про ті жахливі закляття, до яких вдавалася його мати, намагаючись зробити його безсмертним, як вона сама, і про несамовиту лють, яка часто охоплювала хлопця і яка завдала йому значно більше негараздів, аніж його знаменита незахищена п’ята.

– Це ж просто легенда, – прошепотів Метью, відчуваючи мій дискомфорт.

Але саме ці легенди, що їх знову й знову розповідали створіння, не замислюючись про їхній сенс, часто набували найважливішого значення, так само як і ці заяложені від часу традиції честі, шлюбу та родини, котрі люди вважали найсвятішими, хоча часто здавалося, що вони до них зовсім байдужі.

– Завтра важливий день, день, якого всі ми прагнули. – Філіп став, тримаючи у руці кіфару. – Згідно з традицією, наречена та жених мають розлучитися до весілля.

Це був іще один ритуал: завершальне формальне розлучення перед тим, як з’єднатися на все життя.

– Звісно, наречена може подарувати нареченому якийсь знак своєї любові та прив’язаності, щоб він не забув про неї упродовж самотніх нічних годин, – сказав Філіп, пустотливо блиснувши очима.

Ми з Метью підвелися. Я розправила свої спідниці і навмисне втупилася поглядом в його камзол. І помітила, що стібки на ньому були дуже гарні: малесенькі й рівні. Ніжні пальці підняли моє підборіддя, і замість стібків я загубилася у поєднаннях плавних ліній та гострих кутів, з яких складалося обличчя Метью. Усе відчуття святкової вистави враз щезло, коли ми поглянули один одному в очі. Ми стояли посеред зали та весільних гостей, і наш поцілунок став тим чарівним заклинанням, який поніс нас до нашого власного інтимного світу.

– Побачимося завтра вдень, – прошепотів Метью мені у вуста, коли ми розставалися.

– На мені буде вуаль. – У шістнадцятому сторіччі більшість наречених не носили вуалі, але це була старовинна традиція, і Філіп наполіг, що його донька не піде до церкви без вуалі.

– Я тебе впізнаю й під чадрою, – відповів Метью, блиснувши посмішкою. – Що б ти не вдягнула.

Коли Ален проводив мене з кімнати, Метью не відривав від мене очей. Покинувши залу, я іще довго відчувала на собі їхній прохолодний немиготливий дотик.

Наступного дня Катрін та Жеан були такі тихі й мовчазні, що я продрімала всі їхні рутинні ранкові процедури. Сонце було вже високо над обрієм, коли дівчата нарешті розсунули штори над ліжком і оголосили, що мені настав час приймати ванну.

До моєї кімнати увійшла процесія жінок із глеками в руках. Торохтячи, мов сороки, вони наповнили водою величезну мідну діжку, котра, як підозрювала я, зазвичай використовувалася для виробництва вина або ж сидру. Але вода була гарячуща, мідна посудина добре держала тепло, і в цей момент я не відчувала схильності до вагань та роздумів. Застогнавши від задоволення, я занурилася у воду.

Жінки пішли, залишивши мене киснути в діжці, і я помітила, що мої нечисленні речі – книги, нотатники з алхімії та окситанської мови – кудись зникли. Зникла також і довгаста шафа, що містила мою одіж. Коли я спиталася в Катрін, вона пояснила мені, що все це перенесли до кімнат мілорда з протилежного боку шато.

Я вже була не названою донькою Філіпа, а дружиною Метью. І тому мої речі перенесли відповідно до цього статусу.

Не забуваючи про свої обов’язки, Катрін та Жеан допомогли мені вибратися з діжки і витерли якраз тоді, коли годинник ударив першу. За їхніми діями наглядала Марі, найкраща швачка Сен-Люсьєна, яка прийшла, щоб внести останні штрихи у свою роботу. Внесок, який зробив у моє весільне плаття місцевий кравець, мсьє Бофі, належного визнання не отримав.