Текст книги "Сповідь відьом. Тінь ночі"

Автор книги: Дебора Гаркнесс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 49 страниц) [доступный отрывок для чтения: 18 страниц]

13

– А мені подобається бути заміжньою, – сонно мовила я.

Успішно переживши післявесільний бенкет і прийом подарунків – здебільшого то були побажання всіх гараздів, супроводжувані оханням та аханням, – ми цілими днями тільки те й робили, що кохалися, розмовляли, спали та читали. Час від часу Шеф присилав нам тацю з харчами та питвом для підтримки наших сил. І більше нас ніхто не турбував. Навіть Філіп не заважав нам.

– Бачу, тобі це починає подобатися, – промимрив Метью, штрикнувши мене за вухом кінчиком свого холодного носа.

Я лежала долілиць, розставивши ноги, у кімнаті над кузнею, де зберігалася додаткова зброя. Метью лежав поверх мене, прикриваючи своїм тілом від протягів, що залітали крізь діри у дерев’яних дверях. Я не знала, чи багато мого оголеного тіла буде видно, коли хтось зайде, але в тому, що зад Метью і його голі ноги враз впадуть в очі, у мене не було жодного сумніву. Він заохочувально потерся об мене.

– Невже тобі знову цього хочеться? У такій позі? – радісно посміхнулася я, коли він повторив свій рух. «Цікаво, його ненаситна сексуальність – це його особисте чи притаманне всім вампірам?» – подумала я.

– Ну от, уже починаєш критикувати мою винахідливість, – з удаваним докором сказав Метью, перевертаючи мене горілиць і вмощуючись між моїми стегнами. – До того ж, мені хотілося зробити не так, а отак. – Він нагнувся, злився зі мною в поцілунку і потихеньку ковзнув у мене.

– Взагалі-то, ми прийшли сюди повправлятися у стрільбі, – зауважила я через деякий час. – І це ти називаєш «стріляти в мішень»?

Метью аж затрясся від сміху.

– Існують сотні окситанських евфемізмів, що описують статевий акт, але, здається, цього серед них немає. Спитаюся Шефа, може, він знає.

– Не треба.

– Не будьте надміру благочестивою, докторе Бішоп, – зіронізував Метью, знімаючи соломинку з маленьких волосинок у заглибині моєї талії. – Це зайве. Ніхто не має жодної ілюзії стосовно того, як ми проводимо свій час.

– Я тебе зрозуміла, – сказала я, натягуючи на себе панчохи, що колись належали Метью. – Тепер, коли ти заманив мене сюди, можеш, між іншим, і придивитися, що ж я роблю не так.

– Ти новачок у стрільбі з лука і тому іще не можеш кожного разу влучати в ціль, – зауважив Метью, рвучко підводячись і видивляючись свої панчохи. Одна була й досі прикріплена до його бриджів, які лежали поруч, але другої ніде не було видно. Я засунула руку собі під плече і витягнула клубочок, на який перетворилася друга панчоха.

– При доброму наставництві з мене може вийти вправний стрілець. – Мені вже доводилося бачити, як стріляє Метью: він був природженим лучником – із довгими руками та дужими тонкими пальцями. Я взяла вигнутий дугою лук – полірований півмісяць із рогів та дерева, що стояв прихилений до копиці сіна. Його плетена шкіряна тятива вільно теліпалася.

– Тоді тобі треба звернутися до Філіпа, а не до мене. Про його володіння луком ходять легенди.

– Твій батько казав мені, що Ізабо була навіть кращим стрільцем. – Я користувалася її луком, але наразі від нього її вміння мені не передалося.

– Він казав так тому, що маман – єдина істота, якій вдалося всадити стрілу Купідона йому в бік. – Метью кивнув на лук. – Дай сюди, я прилагоджу тобі тятиву.

Після моєї першої спроби приладнати тятиву до кільця на моїй щоці залишилася довга червона смуга. Для того, щоб зігнути лук і щоб співпадали його верхній кінець із нижнім, треба було мати величезну фізичну силу та неабияку вправність. Уперши нижній кінець лука в своє стегно, Метью однією рукою нагнув його верхній кінець, а другою відв’язав тятиву.

– У тебе це так легко виходить. – Там само легко, як він витягнув корок із пляшки шампанського в сучасному Оксфорді.

– Дійсно легко. Бо, будучи вампіром, я мав більше тисячі років практичного досвіду, – посміхнувся Метью, подаючи мені лук. – Пам’ятай: тримай плечі прямо, над пострілом довго не думай, а тятиву спускай легенько і плавно.

Ага – легко сказати! Я повернулася до мішені. Кількома кинджалами Метью пришпилив до копиці сіна м’яку шапку, камзол та сорочку. Спершу я подумала, що головне – у щось влучити: у шапку, камзол чи сорочку. Але Метью пояснив, що мета – влучити в те, у що я цілилася. І підкріпив цю тезу, поціливши однією стрілою в копицю. Потім він оточив її проти годинникової стрілки колом іще з п’яти стріл, після чого розщепив центральну стрілу шостою.

Витягнувши стрілу з сагайдака, я вставила її, глянула, прицілюючись, уздовж своєї лівої руки й натягнула тятиву. І завагалася: лук вже встиг збитися з прицілу.

– Стріляй! – різко кинув Метью.

Коли я спустила тятиву, стріла, свиснувши повз копицю, пласко вдарилася об долівку.

– Дай спробую ще раз, – сказала я, простягаючи руку до сагайдака, що стояв у мене біля ноги.

– Колись я бачив, як ти вистрелила відьмовогнем у вампірку й пропалила в її грудях діру, – спокійно мовив Метью.

– Я не хочу говорити про Жюльєту. – Я спробувала вставити стрілу, але руки мої тремтіли. Я опустила лук. – І про Шамп’є я теж нічого не хочу чути. А також про те, що мої здібності та сила кудись начебто щезли. Я не хочу нічого чути про мою здатність змушувати фрукти в’янути і бачити кольори та світло, випромінювані людьми. Ми можемо про це хоча б на тиждень забути? – Я була роздратована тим, що мої здібності (або відсутність таких) вже встигли стати розхожою темою розмов.

– Стрільба з лука задумувалася як засіб пришпорити й оживити твою здатність метати відьмовогонь, – уточнив Метью. – І розмова про Жульєту тут може допомогти.

– А чому б не задумати все це просто як можливість для мене повправлятися у стрільбі з лука? – сердито спитала я.

– Тому що нам треба збагнути, чому твої здібності й сили зазнали змін, – спокійно відказав Метью. – Підніми лук, натягни тятиву і випусти стрілу.

– Цього разу хоч у сіно влучила, – прокоментувала я, коли стріла застрягнула у верхньому правому куті копиці.

– Ти прицілилася надто низько.

– А тобі від цього неабияка втіха.

Вираз обличчя Метью змінився на серйозний.

– Немає нічого смішного в тому, що треба навчитися перемагати й виживати. Цього разу встав стрілу, але, перш ніж прицілитися, заплющ очі.

– Ти хочеш, щоб я скористалася своєю інтуїцією, – нервово хихикнула я, вставляючи стрілу в лук. Мішень була прямо переді мною, але я заплющила очі, як радив мені Метью. Щойно я це зробила, як вага довколишнього повітря почала мене відволікати. Воно тиснуло мені на руки, стегна і важкою накидкою лягло мені на плечі. Чомусь повітря тягнуло кінчик стріли догори. Я змінила стійку і розправила плечі, зіштовхнувши повітря геть. У відповідь легенький лагідний вітерець гойднув своїм подувом пасмо волосся у мене над вухом.

«Що тобі треба?», – сердито спитала я у вітру.

«Твоєї довіри», – прошепотів він у відповідь.

Від здивування я аж рота роззявила, моє третє око розкрилося, і я побачила перед собою кінчик стріли, який золотаво світився жаром і пружністю, які вкарбував у нього на кузні коваль. Вогню, ув’язненому в залізній пастці наконечника, хотілося вилетіти на волю, але йому судилося залишатися там, допоки я не звільнюся від свого страху. Я злегка видихнула, звільняючи в своїх грудях трохи місця для віри. Мій подих пройшов древком стріли, і я спустила тятиву. Підтримувана моїм подихом, стріла помчала вперед.

– Я влучила. – Очі мої залишалися закритими, але мені не треба було їх розплющувати, щоб пересвідчитися, що я влучила у ціль.

– Так, дійсно влучила. Але все питання в тому – як ти це зробила. – І Метью підхопив лук, що мало не випав із моїх пальців.

– Усередині вістря був вогонь, який хотів вирватися на волю, і повітря своєю вагою впливало на древко стріли та вістря, – відповіла я, розплющуючи очі.

– Ти відчула стихії так само, як відчула воду в садку Сари в Медісоні та сонячне світло, ув’язнене в айві у Старій Хижці, – задумливо мовив Метью.

– Інколи мені здається, що світ сповнений якогось невидимого потенціалу, до якого мені ніяк не вдається дістатися. Може, якби я була схожою на Фетиду і мала змогу за власним бажанням змінювати форму, то знала б, що з усім цим слід робити. – Я потягнулася за луком та іще однією стрілою. Доки я не розплющувала очей, то влучала в ціль, але коли розплющувала їх і починала скоса поглядати на оточення, мої постріли дуже відхилялися від цілі або не долітали до неї.

– На сьогодні досить, – сказав Метью, потираючи вузол, що вже почав утворюватися над моєю правою лопаткою. – Шеф каже, що пізніше на цьому тижні задощить. Може, вирушимо на верхову прогулянку, поки є нагода? – Шеф був не лише вправним кухарем, але й пристойним метеорологом. Зазвичай він сповіщав свій прогноз погоди, коли вранці приносив нам тацю зі сніданком.

Ми вирушили верхи на природу, а коли поверталися, то помітили в полях кілька вогнищ, а в самому Сеп-Турі вже палали смолоскипи. Сьогодні були сатурналії, офіційний початок сезону відпочинку в шато. Філіп, дотримуючись екуменічних принципів, хотів, щоб ніхто не відчував себе обділеним, і тому призначив однакову кількість часу на вшанування як давньоримських, так і християнських традицій. Були навіть елементи давньоскандинавського Різдва Христового, введені, як мені здавалося, Гелоугласом, якого з нами зараз не було.

– Швидко ж ви набридли один одному! – загудів Філіп із хорів, коли ми повернулися. На голові у нього вивищувалися розкішні оленячі роги, що робило його схожим одночасно на лева та на оленя-самця. – Ми не сподівалися побачити вас іще принаймні тижнів зо два. Але раз ви вже прийшли, то залучайтеся до корисної роботи. Візьміть трохи зірок та місяців і порозвішуйте їх скрізь, де є порожні місця.

Велика зала була прикрашена такою кількістю зелені, що вона пахла і виглядала, наче ліс. У ній стояли кілька барил із вином. Їх ніхто не охороняв, тому кожен охочий міг хильнути келих вина, коли того душа забажає. Наше повернення вітали гучними радісними вигуками. Декоратори хотіли, щоб Метью видерся димарем і причепив велику зелену гілку до одного з брусів покрівлі. І він видряпався по кам’яній споруді з легкістю, яка не залишала сумнівів у тому, що йому вже не вперше доводилося виконувати цю процедуру.

Протистояти святковому настрою було неможливо, і коли вечеря була вже у розпалі, ми удвох зголосилися розносити нашим гостям страви, виконуючи традиційний ритуал «усе навпаки», коли слуги перетворювалися на господарів, а господарі – на їхніх слуг. Мій охоронець Тома під час жеребкування витягнув довгу соломинку і тепер керував святкуванням як цар Анархії та Безгосподарності. Він сидів на Філіповому місці на цілому стосі подушок із безцінною короною з золота й рубінів на голові, що виглядала на ньому наче театральна декорація. Хоч яке б несподіване й дурне побажання не озвучував Тома, Філіп як придворний блазень гарантував його виконання. Цього вечора він навіть станцював романтичний танок з Аленом (батько Метью зголосився виконати в ньому роль жінки), вигравав на сопілці так, що аж завили й показилися собаки, а потім зображав руками на стіні тіні всіляких потвор, від чого діти шаленіли й захоплено верещали.

Не забув Філіп і дорослих: на ходу вигадував усілякі хитромудрі азартні ігри, щоб зайняти їх, поки він розважатиме своїх маленьких підопічних. Кожному дорослому він дав по торбинці з бобами робити ставки і пообіцяв цілий мішок грошей тому, хто матиме найбільше наприкінці вечора. Підприємлива Катрін зірвала куш, міняючи поцілунки на боби, і якби я теж робила ставки, то поставила б на те, що фінальний приз дістанеться саме їй.

Упродовж вечора я час від часу поглядала на Метью та Філіпа. Вони стояли поруч, про щось перемовляючись чи жартуючи. Коли під час розмови їхні голови схилялися одна до одної, то в око мені впадала різниця в їхній зовнішності. Але в багатьох інших аспектах вони були схожі. Із кожним днем непохитний оптимізм і добрий гумор батька потроху обтісували декотрі з найгостріших рис вдачі мого чоловіка. Геміш мав рацію: тут Метью став іншим чоловіком. У чомусь навіть кращим. І, попри мої побоювання після Сен-Мішеля, він і досі був моїм.

Метью відчув мій погляд і запитально поглянув на мене. Я посміхнулася і послала йому через залу повітряний поцілунок. Вдоволений, він сором’язливо схилив голову.

Приблизно за п’ять хвилин до півночі Філіп зісмикнув покривало з якогось предмета, що стояв біля каміна.

– Господи Ісусе! Філіп присягнувся відремонтувати цей годинник, але я йому не повірив. – Сказав мені Метью, коли діти й дорослі захоплено заверещали й загукали.

Такого годинника мені ще не доводилося бачити. У різьбленому з позолотою ящику стояло барильце з водою. Із барильця тягнулася довга мідна труба, по якій вода стікала у трюм прекрасно виконаної моделі корабля, підвішеного на вірьовці, намотаній на циліндр. У міру того як корабель рівномірно ставав дедалі важчим від прибуваючої в нього води, циліндр обертався і водив циферблатом єдину стрілку, яка й показувала час. Уся ця споруда була приблизно як я заввишки.

– А що станеться опівночі? – поцікавилася я.

– Що б не сталося, воно матиме стосунок до пороху, про який він питав учора, – похмуро відповів Метью.

Продемонструвавши годинник із належною церемоніальністю, Філіп почав виголошувати шану друзям колишнім і нинішнім, родині колишній і теперішній – як і має бути на святі, де вшановується давньоримський бог Сатурн. Він назвав кожну істоту, яку втратила громада впродовж минулого року, включно з кошеням, улюбленцем Томи (про що йому принагідно нагадав цар Анархії та Безгосподарності) та Прюнелем, який загинув у результаті нещасного випадку. А тим часом стрілка продовжувала поволі рухатися до дванадцятої години ночі.

Чітко опівночі корабель оглушливо вибухнув. Годинник здригнувся й завмер у своєму розтрощеному дерев’яному ящику.

– Skata! От зараза! – Філіп із сумом поглянув на свій зруйнований годинник.

– Мсьє Фіне, хай спочине він у мирі, не сподобалися б ті зміни, які ти вніс у його конструкцію, – сказав Метью, розганяючи рукою дим. Він нахилився, щоб краще розгледіти годинник, що почив у Бозі. – Кожного року Філіп вигадує щось нове: то струмені води, то мелодійні дзвіночки, то механічну сову, що вигукує години. Він вовтузиться з цим пристроєм відтоді, як король Франциск програв йому його в карти.

– Ця гарматка мала стріляти іскорками і пихкати димом, звеселяючи дітей, – обурено пояснив Філіп. – Ти мені якийсь неправильний порох дав, Маттеусе.

Метью розсміявся.

– Судячи з руйнування – якраз правильний.

– Як жаль! – мовив Тома, скрушно хитаючи головою. Він присів навпочіпки біля Філіпа; корона на його маківці з’їхала набакир, а на обличчі застиг вираз дорослого занепокоєння.

– Та які проблеми! Наступного року кращий зробимо! – невимушено запевнив Філіп хлопця.

Невдовзі ми полишили мешканців Сен-Люсьєна з їхніми азартними іграми та веселощами. Поки я сиділа біля каміна, Метью задув свічки і забрався в ліжко. Склавши йому компанію, я задерла свою нічну сорочку і сіла верхи йому на стегна.

– Що ти робиш? – здивовано спитав мій чоловік, лежачи, придавлений мною, на спині й дивлячись знизу угору.

– Анархія і все навпаки були не лише для чоловіків, – відповіла я, провівши нігтями по його грудях. – Про це я читала в аспірантурі, і це називалося «Жінка верхи».

– Хоч ти й звикла верховодити, здається, ти мало почерпнула з тієї статті, серденько моє. – Метью невдоволено блиснув очима, коли я зсунула вагу свого тіла так, щоб надійніше затиснути його між стегнами.

– Не займайся дрібним підлабузництвом. – Кінчиками своїх пальців я провела по його струнких стегнах і добралася таким чином до живота, а потім – до м’язів плечей. Нахилившись над Метью і притиснувши його руки до ліжка, я дала йому можливість насолодитися видом мого тіла крізь широко розкриту на грудях нічну сорочку. Він аж застогнав.

– Ласкаво просимо до світу, де все догори ногами! – На мить відпустивши Метью, я зняла з себе нічну сорочку, а потім вхопила його за руки і опустилася на його груди так, що мої голі соски легенько торкнулися його грудей.

– О Господи! Ти мене задушиш!

– Не смій помирати, вампіре! – сказала я, направляючи його в себе і стиха погойдуючись, даючи розуміти, що головна насолода попереду. У відповідь Метью стиха застогнав. – Що, подобається? – пошепки спитала я.

Він підштовхнув мене, налаштовуючи на жорсткіший і швидший ритм. Але я навмисне стримувала свої рухи, щоб вони були неквапливими та плавними і давали змогу цілковито насолодитися гармонійним злиттям наших тіл. Фізична присутність Метью в моєму тілі була чарівним джерелом тертя, яке зігрівало мою кров. Коли він завершив, я глибоко зазирнула в його очі, побачила там неприховану емоційну відкритість і дитячу вразливість – і слідком за ним сама полетіла в безодню оргазму. Я безсило впала йому на груди, а коли спробувала знову піднятися, його руки не пустили мене, міцно оповивши мою спину.

– Отак і залишайся, – прошепотів він.

І я залишилася так, аж поки Метью не розбудив мене через кілька годин. Він знову покохав мене в тихі передсвітанкові хвилини, а потім тримав біля свого серця, поки я зазнавала метаморфози від вогню до води, потім – до повітря, і насамкінець знову поринула у царину снів.

У п’ятницю був найкоротший день року, коли святкується давньоскандинавське Різдво. Село тільки-но почало відходити від сатурналій, а тут іще Різдво було на носі, але Філіп непохитно стояв на своєму.

– Шеф зарізав свиню, – повідомив він. – Як же я можу його розчарувати?

Коли ненадовго видалася погожа днина, Метью пішов до села допомогти відремонтувати дах, що обвалився під вагою снігу, який випав напередодні. Там він і залишився – разом із іншим теслею заповзято стукав молотком, радіючи перспективі провести ранок за важкою фізичною працею та ще й на морозі.

Я зачинилася в бібліотеці, обклавшись кількома найкращими родинними книгами з алхімії і взявши кілька аркушів чистого паперу. Один із них вже був частково вкритий закарлючками та діаграмами, не зрозумілими нікому, окрім мене. Через те, що усе шато посилено готувалося до свята, я полишила свої спроби приготування винного спирту. Тома та Етьєн не хотіли допомагати мені з моїми науковими експериментами, їм хотілося натомість бігати зі своїми друзями, час від часу штрикаючи пальцями в крем, щойно приготований Шефом, і облизуючи їх.

– Здрастуй, Діано. – Філіп рухався так швидко, що встиг проскочити півкімнати, перш ніж помітив мене. – А я думав, що ти з Метью.

– Я не можу спокійно дивитися, як він вимахує молотком, видершись високо на дах, – зізналася я. – Бо це мені про дещо нагадує. – Філіп розуміюче кивнув.

– А чим ти займаєшся? – спитався він, зазираючи мені через плече.

– Та намагаюся вирахувати, який стосунок до алхімії маємо ми з Метью, – відповіла я, відчуваючи, як від постійного недосипання та тривалої відсутності розумової роботи у мене злегка паморочилося в голові.

Філіп кинув на стіл жменьку маленьких паперових трикутничків, квадратиків та сувій і підсунув до столу стілець. Поглянувши на аркуш, що лежав переді мною, він зауважив.

– Це – печатка Метью.

– Так, дійсно печатка. А ще це символ срібла й золота, місяця й сонця. – На честь сатурналій велика зала була прикрашена великою кількістю всіляких різновидів цих небесних тіл. – Я думала про це іще з понеділкового вечора. Мені зрозуміло, чому відьму символізує серпик місяця та срібло: і перше, й друге пов’язане з богинею. Але ж навіщо використовувати золото або сонце для позначення вампіра? – Це повністю суперечило розповсюдженим стереотипам.

– Бо ми незмінні. Наше життя не коливається, йдучи то вгору, то вниз, а наші тіла, як і золото, чинять опір руйнації через смерть чи хворобу.

– Я про це якось і не подумала, – мовила я і зробила кілька нотаток.

– Просто у тебе на думці зараз дещо інше, – посміхнувся Філіп. – Метью дуже щасливий.

– І не лише завдяки мені, – заперечила я, зустрівшись поглядами зі своїм свекром. – Метью щасливий і через те, що він зараз із вами.

На обличчя Філіпа впала легенька тінь. – Ми з Ізабо любимо, коли діти приїздять додому. Вони живуть власним життям, але нам від цього не легше переживати їхню відсутність.

– А зараз ви й за Гелоугласом скучаєте, – сказала я. Філіп враз зажурився, що було для нього нехарактерно.

– Так, скучаю. – Він поворушив пальцями складені перед ним папери. – Членом нашої родини його зробив Гуго, мій старший син. Коли йшлося про те, щоб віддати комусь свою кров, Гуго завжди приймав мудрі рішення, і щодо цього Гелоуглас не є винятком. Він – безстрашний і лютий воїн, сповнений батькового почуття честі. Мені втішно думати, що мій онук в Англії, разом із Метью.

– Метью рідко згадує про Гуго.

– Він був ближчим до нього, ніж до когось іншого зі своїх братів. Коли Гуго загинув разом із останніми тамплієрами від рук церковників та короля, це справило руйнівний ефект на почуття вірності й відданості керманичам, яке виплекав у собі Метью. Не зразу він звільнився від жаги крові, що опанувала його, не зразу повернувся до нас.

– А Гелоуглас?

– Гелоуглас і досі не готовий забути своє горе, і допоки він цього не зробить, йому до Франції – ані ногою. Мій онук – і Метью теж – стягнув контрибуцію з людей, які зрадили Гуго, але помста ніколи не була надійними ліками від почуття втрати. Одного дня мій онук повернеться. У цьому я не сумніваюся. – На якусь мить Філіп став схожим на старого діда, а не на сповненого енергії ватажка свого племені, на батька, який тяжко переживає те, що йому випало пережити своїх синів.

– Дякую, Філіпе. – Я завагалася, а потім накрила його руку своєю. Він рвучко потиснув її, підвівся і взяв одну з алхімічний книжок. То був прекрасно ілюстрований примірник «Aurora Consurgens» – книги, що колись привела мене до замку Сеп-Тур.

– Такий загадковий предмет, ця алхімія, – промимрив Філіп, гортаючи сторінки. Знайшовши зображення короля-сонце та королеви-місяць верхи на левові та грифоні, він широко посміхнувся. – Так, саме оце й згодиться. – Із цими словами Філіп вставив поміж сторінок один із принесених ним папірців.

– Що ви робите? – поцікавилася я, охоплена цікавістю.

– Це гра, якою бавимося ми з Ізабо. Коли один із нас у від’їзді, ми залишаємо нотатки поміж сторінок книги. За день трапляється стільки всього, що коли ми зустрічаємося знову, то неможливо все пригадати. А в такий спосіб ми маємо можливість натрапити на якісь маленькі спогади тоді, коли очікуємо цього найменше, і ділимося ними.

Філіп підійшов до полиць і витягнув книжку в потертій шкіряній палітурці.

– Це – одна з наших найулюбленіших поем: «Пісня про Армуріса». Ми з Ізабо маємо невибагливі смаки і полюбляємо пригодницькі історії. І свої послання в майбутнє часто залишаємо саме в цій книзі. – Він узяв сувій паперу і засунув його в корінець між палітуркою та зшитими краями пергаментних аркушів. Коли він це робив, із нижньої частини книги випав складений квадратний папірець.

– Ізабо взяла звичку користуватися ножем, щоб її послання було важче знайти. От хитрюга, завжди вигадує якісь штучки. Погляньмо ж, що вона тут написала. – Філіп розгорнув папірець і мовчки його прочитав. А потім поглянув на мене. Очі його ошелешено кліпали, а щоки залилися сором’язливим рум’янцем.

Я засміялася і встала з-за столу.

– Гадаю, вам треба побути наодинці, щоб скласти належну відповідь!

– Сір. – На порозі стояв Ален, ніяково переминаючись з ноги на ногу. Обличчя його було серйозним. – Прибули посланці. Один із Шотландії, другий з Англії, а третій – з Ліона.

Філіп зітхнув і стиха вилаявся.

– Могли б почекати, поки не скінчиться різдвяне свято.

У роті у мене враз пересохло.

– Вони, напевне, принесли погані звістки, – сказав Філіп, помітивши вираз мого обличчя. – Що каже посланець із Ліона?

– Перед тим як до нас поїхати, Шамп’є вжив заходів перестороги і розповів декому, що його покликали до нас. Після того як він не повернувся додому, його друзі почали ставити запитання. Невдовзі з міста вирушить група відьом на його пошуки, і вони збираються заїхати до нас, – пояснив Ален.

– Коли? – ледь чутно прошепотіла я. І подумала: «Щось надто швидко».

– Сніг уповільнить їх, до того ж, у святкові дні подорожувати важче. Гадаю, вони прибудуть сюди за кілька днів, може, за тиждень.

– А решта посланців? Що кажуть вони? – поцікавилася я.

– Вони зараз у селі, шукають мілорда.

– Скоріш за все, щоб покликати його назад, до Англії, – зазначила я.

– Якщо так, то день Різдва буде найкращим часом вирушити в дорогу. На дорогах буде мало людей, а місяць іще молодий і світитиме слабко. Це ідеальні умови для подорожі маньясангів, але не теплокровних створінь, – зауважив Філіп невимушеним тоном. – Коні та житло будуть для вас напоготові аж до самісінького Кале. Там на вас чекатиме човен, яким ви дістанетеся до Дувра. Я вже сповістив Гелоугласа та Рейлі, щоб вони готувалися до вашого повернення.

– Ви передбачали такий поворот подій, – сказала я, приголомшена перспективою від’їзду. – Але ж я неготова. Тамтешні люди й досі гадають, що я якась не така.

– Ти адаптуєшся значно швидше, аніж тобі здається. Наприклад, сьогодні вранці ти спілкувалася зі мною бездоганною французькою та латиною. – Я аж рота роззявила від здивування. Філіп розсміявся. – Я не жартую. Я двічі перейшов з однієї мови на іншу, а ти цього навіть не помітила. – Його обличчя знову стало серйозним. – Може, мені з’їздити у село і попередити Метью про заходи, яких я вжив для вашого безпечного від’їзду?

– Не треба, – відповіла я, кладучи йому руку на плече. – Я сама це зроблю.

Метью сидів на верхньому брусі з двома листами у руках та стурбованим виразом на обличчі. Помітивши мене, він із граціозністю кота зісковзнув із похилого даху і приземлився. Його радість та невимушені жарти сьогоднішнього ранку враз перетворилися на далекі спогади. Метью зняв свій камзол з іржавого тримача для смолоскипа. Коли він накинув його собі на плечі, тесля зник, і переді мною знову постав правитель.

– Агнеса Семпсон зізналася в п’ятдесяти трьох пунктах звинувачення у відьмацькому чаклунстві, – сказав він і вилаявся з досади. – Шотландські чиновники ще не засвоїли ту просту істину, що чим більше пунктів звинувачення, то тим менш переконливо виглядатиме кожен із них окремо. Якщо вірити цьому повідомленню, то диявол попередив Агнесу Семпсон, що король Яків є його найбільшим ворогом. Напевне, Єлизавета дуже втішена тим, що на першому місці у списку ворогів опинилася не вона.

– Відьми не вірять у диявола, – сказала я йому. Із усіх нісенітниць, які люди приписували відьмам, ця була найдурнішою.

– Більшість створінь повірять у будь-що, що обіцяє покласти край їхнім стражданням, якщо їх цілими тижнями безупинно морять голодом, піддають тортурам і залякують, – зауважив Метью, пригладивши пальцями волосся. – Зізнання Агнеси Семпсон, хоч яким би маловірогідним воно не було, є свідченням того, що відьми таки втручаються в політику, як і стверджує король Яків.

– А якщо втручаються, то порушують угоду, – сказала я, розуміючи, чому шотландський король так затято переслідував Агнесу.

– Саме так. І Гелоуглас хоче знати, що робити далі.

– А що ти зробив, коли був тут… першого разу?

– Я не став уживати заходів проти страти Агнеси Семпсон, бо то була належна громадська процедура покарання за злочин, що знаходиться поза межами того захисту, який спроможна надати Конгрегація. – Він зустрівся зі мною поглядом. Відьма та історик боролися в мені, поставлені перед нелегким вибором.

– Тоді тобі знову доведеться промовчати, – нарешті сказала я, коли історик переміг у поєдинку.

– Моє мовчання означатиме її смерть.

– А коли ти висловишся на її захист, то зміниш минуле, та ще й, можливо, з незворотними наслідками для майбутнього, які навіть уявити собі важко. Мені не менш, ніж тобі, Метью, не хочеться, щоб ця відьма загинула. Але якщо ми почнемо міняти події, то чи зупинимось? – Я скрушно похитала горловою.

– Що ж, тоді мені знову доведеться бездіяльно спостерігати, як у Шотландії розгортатиметься цей моторошний процес, – неохоче відповів він. – Вільям Сесіл наказав мені повернутися додому, щоб я зайнявся збором відомостей про шотландську ситуацію для королеви. Я мушу коритися наказам, Діано. І тому не маю вибору.

– Нам доведеться поїхати до Англії навіть без наказу Сесіла. Приятелі Шамп’є помітили його тривалу відсутність. І ми можемо вирушити в дорогу негайно. Філіп уже встиг ужити підготовчих заходів – про всяк випадок.

– Це так на нього схоже, – похмуро посміхнувся Метью.

– Мені жаль, що нам доводиться так швидко від’їжджати, – прошепотіла я.

Метью пригорнув мене до себе збоку.

– Якби не ти, то мої останні спогади про батька так би й лишилися спогадами про скалічену людську оболонку. Немає лиха без добра.

Упродовж кількох наступних днів Метью та його батько пережили ритуал прощання, який, напевне, судячи з побаченого мною, проводили не вперше. Але цього разу цей ритуал був унікальним. Бо наступного разу до Сеп-Тура повернеться вже інший Метью, який ще не знатиме ані мене, ані Філіпового майбутнього.

– Мешканці Сен-Люсьєна вже звикли до компанії маньясангів, – заспокоїв мене Філіп, коли я висловила тривогу й сумнів у тому, що Тома та Етьєн зможуть тримати все в таємниці. – Ми з’являємося й зникаємо. Вони нічого не питають, а ми нічого не пояснюємо. І так було завжди.

Та все одно Метью постарався оприлюднити свої плани. Я підслухала, як він розмовляв із Філіпом у сіннику, де вони вранці вправлялися у фехтуванні.

– Безпосередньо перед тим як повернутися до свого часу, я надішлю тобі повідомлення. А тим часом приготуйся відіслати мене своїм наказом до Шотландії, щоб забезпечити альянс нашої родини з королем Яковом. Звідти я вирушу до Амстердама. Голландці якраз відкриватимуть нові торгові маршрути на Сході.

– Я впораюся і зроблю все, що треба, Метью, – спокійно відповів Філіп. – А поки ти не повернешся до свого часу, я чекатиму від тебе регулярних звітів про ситуацію в Англії і звісток про те, як ідуть справи у тебе й Діани.

– Гелоуглас триматиме тебе в курсі наших пригод, – пообіцяв Метью.

– Це – зовсім інше, ніж дізнаватися про все від тебе, – зауважив Філіп. – Коли ти починаєш поводитися пихато, Метью, то мені важко не зловтішатися з того, що я знаю про твоє майбутнє. Та якось я і з цим бажанням впораюся.

Упродовж наших останніх днів у шато час, бавлячись із нами, викидав всілякі коники: то ледве волочився, то зненацька чимдуж кидався уперед. На Святвечір Метью подався на службу до церкви разом із більшістю челяді. Я ж залишилася у замку і застала Філіпа в його кабінеті з протилежного боку великої зали. Як і зазвичай, він писав листи.