Текст книги "Сповідь відьом. Тінь ночі"

Автор книги: Дебора Гаркнесс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 49 страниц) [доступный отрывок для чтения: 18 страниц]

Сінні сараї теж мають свої кутки. Від слів Філіпа вони засвітилися мерехтливими пасмами кольорів, і не лише янтарно-блакитного, а й зелено-золотого. І мені почулося, як ці пасма тоненько заскиглили на знак протесту. Бо в іншому часі на мене чекала інша родина. Але невдовзі цей тихий протест потонув у гомоні загального схвалення, який прокотився сараєм. Філіп поглянув на горище так, наче вперше помітив там публіку.

– Гей, ви! Мадам має багато ворогів. Хто з вас готовий стати на її захист, коли цього не зможе зробити мілорд? – Ті з присутніх, хто мав хоч якесь уявлення про англійську, переклали його слова решті глядачів.

– Mais il est debout (Але ж він уже на ногах), – заперечив Тома, показуючи на Метью. Філіп швидко потурбувався про ту обставину, що його син був уже на ногах: підбив його поранену ногу, і той з розмаху гепнувся спиною об долівку.

– Хто стане на захист мадам? – повторив Філіп, обережно ставлячи ногу Метью на горло.

– Je vais (Я). – Катрін, служниця й моя помічниця-демон озвалася першою.

– Et moi (І я), – проспівала Жеан, котра, хоча й була старшою, завжди йшла за сестрою.

Після того як дівчата засвідчили мені свою вірність, до них приєдналися Тома з Етьєном, а потім – коваль та Шеф, який також з’явився на горищі з кошиком сухих бобів. Він суворо глянув на своїх підопічних, і ті також неохоче приєдналися до нього.

– Вороги мадам можуть з’явитися зненацька, тому ви мусите бути напоготові. Катрін та Жеан будуть їх відволікати. Тома – вводитиме в оману своїми брехнями. – Присутні, явно знаючи, про що йдеться, тихенько захихотіли. – Етьєне, біжи по допомогу, бажано, щоб це був мілорд. А щодо тебе – ти знаєш, що робити, – сказав Філіп, похмуро глянувши на сина.

– А яке моє завдання? – спиталася я.

– Думати головою, як ти вже робила сьогодні. Думати і боротися за життя. – Філіп сплеснув долонями. – Виставу закінчено. Повертайтеся до роботи.

Добродушно гомонячи, публіка поволі розійшлася з горища і повернулася до своїх обов’язків. Кивком голови Філіп послав за ними П’єра та Алена, а сам також подався слідом, на ходу знімаючи сорочку. А потім несподівано повернувся і кинув зіжмакану одежину. У ній була загорнута грудка снігу.

– Займися раною на його нозі, а ще раною над ниркою, бо вона вийшла глибшою, аніж я хотів, – дав мені вказівку Філіп. І теж пішов.

Метью зіп’явся на коліна і почав тремтіти. Я обхопила його за талію й обережно опустила додолу. Він спробував вивільнитися, щоб самому мене обійняти.

– Ні, впертий чолов’яго, – сказала я. – Мене не треба заспокоювати й втішати. Дозволь мені хоч раз доглянути тебе.

Я уважно обдивилася його рани, почавши з тих, які відзначив Філіп. Із допомогою Метью я зідрала розірвану панчоху з рани на стегні. Кинджал увійшов у нього глибоко, але отвір уже почав затягуватися завдяки цілющим властивостям вампірської крові. Та все одно я приклала до рани грудку снігу: Метью запевнив мене, що це допоможе, хоча його виснажена плоть була ледь теплішою за сніг. Рану над ниркою я обробила таким же чином, але синець навколо неї змусив мене здригнутися від жалю.

– Гадаю, ти житимеш, – сказала я, прикладаючи останню грудку снігу до рани на його правому боці. А потім лагідно прибрала волосся з його чола. Кілька волосинок прилипло до плями крові, засохлої на лобі Метью, і я потихеньку вивільнила їх.

– Дякую, серце моє. Оскільки ти мене витираєш, то дозволь мені віддячити – стерти кров Філіпа з твого лоба. – На обличчі Метью з’явився сконфужений вигляд. – Розумієш, це запах. Мені не подобається, коли від тебе йтиме запах Філіпа.

Він явно боявся, що скажена жага крові повернеться. Я витерла шкіру на лобі сама, і мої пальці стали червоно-чорними.

– Мабуть, я схожа на якусь язичницьку жрицю.

– Так, більш ніж зазвичай. – Метью взяв пригоршню снігу зі свого стегна і краєм своєї сорочки видалив рештки свідоцтва мого удочеріння.

– Розкажи мені про Беньяміна, – попросила я, поки він витирав мені обличчя.

– Я зробив Беньяміна вампіром у Єрусалимі. Я дав йому свою кров, маючи намір врятувати йому життя. Але при цьому забрав у нього здоровий глузд. Я забрав його душу.

– І він також має тенденцію до шаленства?

– Тенденцію? Ти кажеш так, наче йдеться про чиюсь схильність до високого кров’яного тиску! – Метью здивовано похитав головою. – Ходімо. Ти замерзнеш, якщо залишишся тут іще трохи.

І ми, взявшись за руки, повільно почимчикували до шато. І вперше кожному з нас було байдуже, хто нас побачить і що про нас подумають. Падав сніг, укотре пом’якшуючи суворий і непривітний зимовий ландшафт. У присмерковому світлі я поглянула на Метью і знову побачила його батька – у вольових рисах обличчя та широких і дужих плечах, котрі розправилися під тягарем, що на них звалився.

Наступного дня був день Святого Миколая, і на сніг, що нападав упродовж тижня, яскраво світило сонце. Із настанням гарної погоди шато помітно пожвавилося, хоча й досі тривав передріздвяний піст – час роздумів та молитов. Мугикаючи собі під ніс, я подалася до бібліотеки, щоб взяти там стос моїх алхімічних книжок. Хоча я їх брала до комори небагато, але ретельно й регулярно повертала взяте. У заповненій книжками кімнаті розмовляли двоє чоловіків. Спокійні, майже ліниві інтонації Філіпа я розпізнала відразу, а от другий голос був незнайомий. Я поштовхом розкрила двері.

– А ось і вона, – сказав Філіп, коли я увійшла. Чоловік, що стояв поруч із ним, обернувся, і по моїй шкірі побігли сверблячі кольки.

– Боюся, її французька не надто гарна, а латина – іще гірша, – вибачливо сказав Філіп. – Ви англійською розмовляєте?

– Достатньо добре, – відповів відьмак. Він окинув поглядом моє тіло, і по ньому побігли мурашки. – Здається, дівчина при доброму здоров’ї, але їй тут не можна бути, з вашими людьми, сір.

– Я б з радістю спекався її, мсьє Шамп’є, але їй нема куди податися і вона потребує допомоги від одноплемінників відьмацького роду. Саме тому я й послав по вас. Йдіть-но сюди, мадам Ройдон, – сказав Філіп, поманивши мене пальцем.

Чим ближче я підходила, тим дискомфортніше почувалася. Атмосфера довкола здавалася насиченою до краю, вона аж потріскувала, немов просякнута статичним електрострумом. Вона була такою густою, що, здавалося, ось-ось вдарить грім. Пітер Нокс настирливо намагався проникнути до моєї свідомості, Сату завдала мені в замку Ля-П’єр сильного болю, але цей відьмак був на них несхожим і якимось незбагненним чином іще небезпечнішим. Я швидко пройшла повз чаклуна і мовчки втупилася у Філіпа, очікуючи роз’яснень.

– Перед вами – Андре Шамп’є, – сказав Філіп. – Він друкар із Ліона. Можливо, ви чули про його кузена, відомого лікаря, який, на превеликий жаль, покинув цей світ і більше не має змоги поділитися своєю мудрістю у справах, що стосуються філософії та медицини.

– Ні, – прошепотіла я. Я не зводила очей з Філіпа, сподіваючись на підказки – що я маю робити. – Здається, не чула.

Шамп’є схилив голову, висловлюючи вдячність компліментарному зауваженню Філіпа.

– Мені так і не пощастило знати свого кузена, бо він помер іще до мого народження. Але мені надзвичайно приємно, що ви про нього такої високої думки. Оскільки друкар виглядав років на двадцять старшим за Філіпа, то він мусив знати, що де Клермони були вампірами.

– Він був великим знавцем магії, як і ви, – зауважив Філіп діловитим тоном, який не дав цій фразі прозвучати запопадливо. – А мені Філіп пояснив: – Це той відьмак, за яким я послав, щойно ви прибули, гадаючи, що він зможе допомогти розібратися з загадками вашої магії. Він каже, що уже на під’їзді до Сеп-Тура відчув вашу силу.

– Схоже, моя інтуїція цього разу мене підвела, – стиха мовив Шамп’є. – Тепер, коли я стою з нею поруч, мені починає здаватися, що насправді сили у неї мало. Мабуть, це не та англійська відьма, про яку гомоніли люди у Ліможі.

– У Ліможі, кажете? Як дивно, що звістка про неї поширюється так швидко! Але, дякуючи небесам, мадам Ройдон наразі є єдиною англійською подорожньою, яку нам довелося до себе прийняти, мсьє Шамп’є. Філіп налив собі вина, і щоки його спалахнули рум’янцем. Погано, коли тобі в цю пору року набридають натовпи волоцюг з усієї Франції, вже не кажучи про напади іноземців.

– Війна багатьох повиганяла з домівок. – Я помітила, що одне око у Шамп’є було блакитне, а друге – каре. То було ознакою потужного провидця. Цей чаклун володів стиснутою, мов пружина, внутрішньою силою, яка підживлювалася енергією, що пульсувала у навколишній атмосфері. Я інстинктивно відступила на крок. – І з вами теж сталося таке лихо, мадам?

– Хтозна, які жахи їй довелося бачити і які негаразди пережити, – знизав плечима Філіп. – Її чоловік був уже десять днів як мертвий, коли ми знайшли її в самотній сільській хаті. Мадам Ройдон могла стати жертвою будь-якого хижака або навіть хижаків. – Старійшина роду де Клермонів виявився так само талановитим вигадником правдоподібних історій, як і його син або Крістофер Марлоу.

– Я дізнаюся, що з нею сталося. Дайте мені вашу руку. – Коли я не послухалася його негайно, на обличчі у Шамп’є відбилося роздратування. Він клацнув пальцями – і моя ліва рука рвонулася до нього, мов блискавка. Коли він схопив мене за кисть руки, страх, гострий та сильний, заволодів усім моїм тілом. Чаклун почав гладити плоть моєї долоні, навмисне перебираючи пальці у пошуку прихованої інформації. У животі у мене похололо.

– Ну як – її плоть дає хоч якесь уявлення про секрети мадам Ройдон? – невимушено спитав Філіп із легкою цікавістю в голосі, але м’яз на його шиї напружено сіпнувся.

– Шкіру відьми можна читати, мов книгу. – Шамп’є нахмурився і, піднісши пальці до носа, принюхався до них. І скривився. – Вона надто довго була з маньясангом. Хто харчувався її кров’ю?

– Це заборонено, – відказав Філіп улесливо-оксамитовим голосом. – Ніхто в моєму домі не пролив ані краплини крові цієї дівчини – ані заради розваги, ані заради харчування.

– Маньясанг здатен читати кров будь-якого створіння так само легко, як я можу читати плоть. – Шамп’є смикнув мене за руку і, розірвавши тоненьку стрічечку, що туго тримала рукав на моїй кисті, різко закотив його догори. – От бачите? Нею вже хтось насолодився. Я не єдиний, кому хочеться дізнатися більше про цю англійську відьму.

Філіп нахилився, щоб придивитися до мого оголеного ліктя, і я відчула на шкірі його прохолодний подих. А мій пульс уже вибивав тривожну чечітку. Що замислив Філіп? Чому батько Метью не покладе цьому край?

– Ця рана надто давня, щоб вона отримала її тут. Як я вже сказав, в Сен-Люсьєн вона пробула лише тиждень.

«Думай. Борися за життя», – подумки повторила я настанову, яку дав мені учора Філіп.

– Хто брав твою кров, сестро? – настійливо спитав Шамп’є.

– То ножова рана, – сказала я невпевненим тоном. – Я сама її собі завдала. – То не було брехнею, але й не було повною правдою. Я помолилася, аби богиня зробила це непоміченим. Але моя молитва залишилася без відповіді.

– Мадам Ройдон щось від мене приховує і від вас, здається, також. Я мушу повідомити про цей факт Конгрегації. Це мій обов’язок, сір. – Шамп’є очікувально поглянув на Філіпа.

– Звісно, – мовив Філіп. – Я й не збирався заважати вам виконати ваш обов’язок. Чим я можу допомогти?

– Якби ви змогли трохи потримати її, то я був би вам дуже вдячний. У пошуках правди мусимо копати глибше, – сказав Шамп’є. – Для більшості створінь такий пошук є болючим, і навіть ті, кому нема що приховувати, інстинктивно відсахуються від дотику відьмака.

Філіп висмикнув мене з міцної хватки чаклуна і грубо всадовив у своє крісло. Одною рукою він стиснув мені шию, а другу поклав на маківку моєї голови.

– Отак?

– Ідеально, сір. Шамп’є став переді мною і, нахмурившись, поглянув на мій лоб. – А це що таке? – Заляпані чорнилом пальці легенько пройшлися у мене по лобі. На дотик вони були мов скальпелі, і я запручалася й запхикала.

– А чому ваш дотик завдає їй скільки болю? – здивувався Філіп.

– Болю завдає сам акт зчитування інформації. Це приблизно те саме, що зуба вирвати, – пояснив Шамп’є, на короткий приємний момент прибравши свої пальці. – Її думки й таємниці я вирву з корінням, а не залишатиму їх гнити. Це болючіший процес, але він не залишає по собі слідів і дозволить отримати чіткіше уявлення про те, що вона намагається сховати. У цьому й полягає велика користь магії та університетської освіти. Відьомські знання й традиційні ремесла, відомі жінкам, є грубими знаряддями, чиє використання породжує забобони. Моє ж чаклунство є точним.

– Одну хвилиночку, мсьє. Пробачте моє невігластво. Ви дійсно стверджуєте, що ця відьма не пам’ятатиме того, що ви зробили, і того болю, який ви їй завдали?

– Нічого – лише слабке відчуття, що колись щось було, але тепер його втрачено, – відповів Шамп’є і знову почав погладжувати моє чоло. Він нахмурився. – Дивно. Дуже дивно. Чому маньясанг залишив тут свою кров?

Я не збиралася віддавати Шамп’є свій спогад про те, що мене прийняли до клану Філіпа. Мені не хотілося, щоб він порпався у моїх спогадах про те, як я викладала у Єльському університеті, про Сару та Ем і про Метью. Про моїх батьків. Я вп’ялася пальцями у підлокітники крісла, а тим часом вампір тримав мою голову, а чаклун готувався дослідити мої думки і викрасти їх. Та ні найменший подув відьмовітру, ані слабенький проблиск відьмовогню не прийшли мені на допомогу. Моя сила цілковито вгамувалася, мов приспана.

– Це ви позначили цю відьму, – різко кинув Шамп’є докірливим тоном.

– Так, – погодився Філіп, але нічого не став пояснювати.

– Це вкрай дивно, цього не може бути, сір. – Пальці Шамп’є продовжували мацати моє чоло. – Але ж це неможливо! Як же вона може бути…

Кинджал ударив Шамп’є межи ребер і застрягнув глибоко в його грудях. Я міцно стиснула пальцями ефес. Коли він завовтузився, щоб витягнути його, я посунула лезо іще глибше. Ноги чаклуна підкосилися.

– Облиш, Діано, – наказав Філіп, простягнувши руку, щоб розтиснути мою хватку. – Він все одно помре, а коли помре, то впаде. Ти не втримаєш ваги мертвого тіла.

Але я не могла просто так відпустити кинджал. Відьмак був іще живий і, допоки він дихав, він мав змогу забрати те, що було моїм.

За плечем Шамп’є на мить показалося бліде, мов крейда, обличчя з чорнильними очима. Могутня рука рвонула тремтячу голову чаклуна убік – і почувся хрускіт кісток та сухожиль. Метью глибоко вгризся в його шию і міцно присмоктався.

– Де ти був Метью? – гаркнув Філіп. – Мусиш поспішати. Діана вдарила його вже тоді, коли він мало не скінчив свою думку.

Поки Метью пив, Тома з Етьєном ввалилися до кімнати, тягнучи за собою отетерілу від переляку Катрін. І враз зупинилися, самі чимало перелякавшись. Ален із П’єром та іще коваль, Шеф і двоє вояків, що зазвичай охороняли головну браму, переминалися на порозі.

– Vous aves bien fait (Вчасно встигли), – запевнив їх Філіп. – Уже все скінчилося.

– Мені слід було думати, – сказала я, досі не в змозі відірвати закляклих пальців від руків’я кинджалу.

– І залишитися живою. У тебе це чудово вийшло, – зауважив Філіп.

– Він мертвий? – каркнула я хрипким голосом.

Метью відірвав рота від шиї відьмака.

– Мертвіше не буває, – запевнив Філіп. – Що ж, іще менше на одного влізливого кальвініста. І то добре. Він сказав кому-небудь зі своїх приятелів, що до нас збирався?

– Наскільки я можу визначити – ні, – відповів Метью. Його очі повільно набули звичного сіруватого відтінку, і він поглянув на мене. – Діано, кохана, віддай мені, будь ласка, кинджал. Десь далеко на підлогу з брязкотом упало щось металеве, а миттю пізніше почувся глухий удар – то додолу гепнулися тлінні останки Андре Шамп’є. Лагідно-прохолодні, такі знайомі руки огорнули моє підборіддя.

– Він виявив у Діані щось таке, що вкрай здивувало його, – сказав Філіп.

– Я також це помітив. Та лезо увійшло в його серце іще до того, як я зміг дізнатися – що саме. – Метью ніжно огорнув мене руками. Мої власні руки стали немов гумові, і я не пручалася.

– Я не думала… я не могла думати, Метью. Шамп’є збирався забрати мої спогади, вирвати їх з корінням. Усе, що залишилося у мене після загибелі батьків, – це спогади про них. А що б сталося, коли б у мене забрали мої знання з історії? Як же я змогла б тоді повернутися додому й викладати?

– Ти вчинила правильно, – запевнив Метью, однією рукою беручи мене за талію. Другою він погладив мої плечі і притиснув мене щокою до своїх грудей. – А де ти роздобула оцього ножа?

– Витягла його з халяви мого чобота. Напевне, бачила, як я вчора витягував його звідти, – пояснив Філіп.

– Зрозуміло. Значить, ти все ж таки думала, моя левице. – Метью притиснувся губами до мого волосся. – Якого біса Шамп’є припхався до Сен-Люсьєна?

– Це я його викликав, – відповів Філіп.

– Ти видав нас Шамп’є?! – накинувся Метью на батька. – Та він же був однією з найнебезпечніших істот у всій Франції!

– Я хотів бути впевненим у ній, Маттеусе. Бо Діана знає надто багато наших таємниць. Я мав пересвідчитися, що ми можемо довірити їй ці таємниці, навіть коли вона знаходиться серед своїх одноплемінників, – спокійно пояснив Філіп, явно не збираючись виправдовуватися. – Я не можу ризикувати, коли йдеться про мою родину.

– А чи зупинив би ти Шамп’є до того, як він встиг поцупити її думки? – злісно спитав Метью, і я помітила, як його очі з кожною миттю ставали дедалі темнішими.

– Я діяв би відповідно до обставин.

– Яких іще обставин? – вибухнув Метью, міцніше притискаючи мене до себе.

– Якби Шамп’є прибув на три дні раніше, я б не став втручатися. То було б з’ясування стосунків між відьмою та відьмаком, не варте втручання з боку спільноти маньясангів.

– Значить, ти б спокійно спостерігав, як моїй парі завдають страждань і тортур? – спитав Метью з ноткою сумніву в голосі.

– Іще вчора це був би твій обов’язок – втручатися заради захисту своєї пари. Якби ти цього не зміг зробити, то це означало б, що твоя відданість цій відьмі не така міцна, як ти запевняв.

– А сьогодні? – поцікавилася я.

Філіп зупинив на мені уважний погляд.

– А сьогодні ти – моя донька. Отже, відповідь на питання – ні, я не дозволив би Шамп’є просунутися далі. Але мені нічого не довелося робити. Ти сама себе врятувала, Діано.

– Саме через це ви й зробили мене своєю донькою – через майбутній приїзд Шамп’є? – прошепотіла я.

– Ні. Ви з Метью витримали одне випробування у церкві і друге – у сінному сараї. Клятва, скріплена кров’ю, – то був лише перший крок у залученні тебе до родини де Клермонів. А тепер настав час цей процес завершити. – Філіп обернувся до свого заступника. – Приведи сюди священика, Алене, і скажи селянам зібратися у церкві в суботу. Мілорд вінчатиметься – з Біблією, священиком, і увесь Сен-Люсьєн стане свідком цього вінчання. Із приводу цього одруження не має бути жодної недомовки і таємниці.

– Але ж я щойно вбила людину! Зараз не час обговорювати наше одруження.

– Дурниці. Одружуватися, коли навкруги ллється кров, – це родинна традиція де Клермонів, – різко кинув Філіп. – От тільки маємо звичку одружуватися зі створіннями, яких прагнуть інші. Усе це так непросто…

– Я. Його. Вбила. – І щоб мої слова прозвучали дохідливіше, я показала на труп, що валявся на підлозі.

– Алене, П’єре, будьте ласкаві – приберіть звідси мсьє Шамп’є. Своїм видом він дратує мадам. Решта ж має надто багато роботи, щоб стояти отут, роззявивши роти. – Дочекавшись, поки окрім нас трьох у кімнаті не лишилося нікого, Філіп продовжив.

– Запам’ятай добряче мої слова, Діано: через твоє кохання до мого сина гинутимуть люди. Деякі робитимуть це добровільно, приносячи себе в жертву. Інші помиратимуть тому, що хтось має померти, і тобі доведеться вирішувати – чи це будеш ти, чи вони, чи той, кого ти кохаєш. Тож мусиш поставити собі таке запитання: А чи має значення, хто завдає смертельного удару? Якщо цього удару не завдаватимеш ти, то це робитиме Метью. Ти б воліла, щоб смерть Шамп’є залишилася на його совісті?

– Звісно, що ні, – відповіла я, не задумуючись.

– Значить, тоді П’єр? Або Тома?

– Тома? Та він же іще хлопчик! – заперечила я.

– Той хлопчик пообіцяв стати межи тобою та твоїми ворогами. Ти не помітила, часом, що він стискав у своїх руках? Роздимальні міхи з комори. Їхнє металеве вістря Тома перетворив на зброю. Якби ти не вбила Шамп’є, він за першої ж нагоди загородив би той гостряк йому в спину.

– Ми ж не тварини, а цивілізовані створіння, – заперечила я. – Мусимо обговорювати наші розбіжності й залагоджувати їх без кровопролиття.

– Колись мені довелося сидіти за столом і розмовляти три години з одним чоловіком – із королем. Не сумніваюся, що ти й багато інших визнали б його цивілізованою істотою. А наприкінці нашої розмови він наказав послати на смерть тисячі чоловіків, жінок та дітей. Слова вбивають так само, як і мечі.

– Вона не звикла до наших традицій, Філіпе, – попередив батька Метью.

– Тоді їй доведеться звикати. Час дипломатії минув. – Філіп жодного разу не підвищив голосу, жодного разу йому не зрадила його звична рівновага. Метью мав свої «телси», ознаки, за якими можна було судити про його внутрішній стан, але його батько ховав свої емоції набагато глибше.

– Годі обговорення. Настане субота, і ви з Метью повінчаєтеся. Через те, що ти – моя донька і по імені, і по крові, ти підеш під вінець не лише як добра християнка, а й так, щоб вшанувати моїх предків та їхніх богів. Це твій останній шанс сказати «ні», Діано. Якщо ти передумала і більше не хочеш Метью та життя і смерті, які визначатимуться фактом твого одруження з ним, я безпечно переправлю тебе назад до Англії.

Метью відсунув мене від себе. Не набагато, лише на кілька дюймів, але це був символічний і промовистий крок. Навіть зараз він давав мені право вибору, хоча сам уже давно його зробив. І я свій давно уже зробила.

– Ти одружишся зі мною, Метью? – То було цілком слушне запитання, зважаючи на те, що я стала вбивцею.

Філіп удавано зайшовся кашлем.

– Так, Діано. Я одружуся з тобою. Я вже це зробив, але радо зроблю іще раз, щоб втішити тебе.

– Ти вже втішив мене першого разу. А це стане втіхою для твого батька. – Я насилу змушувала себе думати про заміжжя, коли ноги мої й досі тремтіли, а на підлозі виднілася кров.

– Значить, ми всі згодні. Відведи Діану до її кімнати. І краще, нехай вона там і залишається, допоки ми не пересвідчимося, що поблизу не шастають приятелі Шамп’є. – На виході з кімнати Філіп зупинився. – Ти знайшов собі жінку, варту тебе самого, Маттеусе, а хоробрості й твердості характеру їй не позичати.

– Я знаю, – сказав Метью, беручи мене за руку.

– Мусиш знати іще одне: ви варті один одного. Киньте тужити за вашими життями. Починайте жити.